Олександр Довженко. Щоденник ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ 1943 рiк 26/Х/1943 Сьогоднi я знову в Москвi. Привiз з Києва стареньку свою матiр. Сьогоднi ж узнав од Большакова i тяжку новину: моя повiсть "Україна в огнi" не вподобалася Сталiну, i вiн її заборонив для друку i для постановки. Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душi i тоскне. I не тому тяжко, що пропало марно бiльше року роботи, i не тому, що возрадуються вразi i дрiбнi чиновники перелякаються мене i стануть зневажати. Менi важко од свiдомостi, що "Україна в огнi" - це правда. Прикрита i замкнена моя правда про народ i його лихо. Значить, нiкому, отже, вона не потрiбна i нiщо, видно, не потрiбно, крiм панегiрика. 28/Х/ 1943 Умираючи в Києвi од голоду, од голодної водянки, нещасний мiй батько не вiрив у нашу перемогу i в наше повернення. Вiн вважав, дивлячись на колосальну нiмецьку силу, що Україна загинула навiки разом з українським народом. Вiн не мав надiї зустрiтися уже з своїми дiтьми, що поневолi кинули його на поталу. Вiн думав, що ми житимем усе своє життя десь по чужих країнах. Так в тяжкiй безнадiйностi i помер у великих муках... Життя батькове було нещасливе. Вiн помер вiсiмдесяти рокiв. Вiн був неграмотний, красивий, подiбний зовнiшньо на професора чи академiка, розумний i благородний чоловiк. Родись i вирости вiн не в наших умовах, з нього вийшов би великий чоловiк. Прожив вiн усе своє життя невдоволений, не здiйснений пi в чому, хоч i готовий народженням своїм до всього найвищого i тонкого, що є в життi людства. Шiсть день лежав вiн непохованим, поки мати не зробила йому гроб, продавши рештки своєї одежi, i не одвезла його, стара, самотня, кинута всiма, на кладовище. Мати каже, що вiн у гробу був як живий i красивий. У нього i в гробi було чорне хвилясте волосся i бiла, мої! снiг, борода. Його вигнали з моєї i сестриної квартири нiмцi i навiть сильно побили, так сильно, що вiн довгий час ходив i увесь синiй од побоїв. Його було пограбовано, обкрадено i вигнано на вулицю. Батькове життя - це цiлий роман, повний iсторичного смутку i жалю. 5/ХI/ 1943 Розпочну я краще писати новий сценарiй про народ. I не буду я його писати нi про дважди героїв, нi про трижди зрадникiв, нi про во:дiв, що самою присутнiстю своєю вже прикрашають твiр i збуджують надiї постановщикiв на безапеляцiйнi путеводнi сентенцiї, а напишу я сценарiй про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчi втрати на вiйнi, не маючи нi чинiв, нi орденiв. Напишу, як їм жити i що робити i як i що думати, щоб краще жилося по вiйнi по закону божеському i людському. Дiя починається поверненням на руїну родини. 6/ХI/ 1943 Україна поруйнована, як нi одна країна в свiтi. Поруйнованi й пограбованi всi мiста. У нас нема нi шкiл, нi iнститутiв, нi музеїв, -аi бiблiотек. Загинули нашi iсторичнi архiви, загинуло малярство, скульптура, архiтектура. Поруйнованi всi мости, шляхи, розорила вiйна народне господарство, понищила людей, побила, повiшала, розiгнала в неволю. У нас нема майже вчених, обмаль митцiв... 11/ХII 1943 Сьогоднi записав од матерi десять чудесних колядок i п'ять нових старих пiсень. Так було приємно записувати. Просто сльози наверталися од радостi чи зворушення. Колядки мати наспiвувала. У неї лишився чудесний слух. Вона потонула у спогади дитинства i проспiвала менi п'ять пiсень улюблених свого батька, а мого дiда, ткача Ярмоли, що дуже любив спiвати було за своїм верстатом. "Ото було тче i так спiває, тiльки човник бiгає.У Л часом спiває-спiває та й заплаче, їй-богу, правда". Мати розповiла менi, як позаминулої зими, вигнанi нiмцями, зимували вони з батьком десь на Бессарабському ринку в темнiй холоднiй кiмнатцi в якiйсь пiдозрiлiй квартирi базарникiв-циякiв. В нiч рiздвяну батько, згадавши, очевидно, молодiсть свою, дитинство усе своє, одним словом, життя, попросив матiр заспiвати йому колядок. Мати почала, спiвати. Згадав батько, слухаючи старечий голос матерi, молодi свої лiта, рiздво дома, кутю, пiснi, гостей, колядки - увесь згинувший у небуття наївний i прекрасний свiй свiт, почав тихо плакати. Раптом одчинилися дверi. Сусiди п'яненькi, почувшiї материн спiв, прийшли запросити старих на колядки до себе. - Нi, не пiйдемо. Так ми й не пiшли. 21/ХI/ 1943 Починаю негайно й уперто правити "Україну в огнi". Зараз менi починав здаватися, що я зробив велику помилку, що погодився з ... редакцiєю "Знамени" друкуватися. По сутi кажучи, ця ... редакцiя вирвала у мене сценарiй, бодай їй добра не було. Безумовно, був правий Щербаков, радивши менi не поспiшати з друком i працювати над повiстю далi. Так менi й треба. Не мiг одмовити двом редакцiйним манiячкам, тепер буду довго каятись. 1944 рiк 1 I1 1944 Новий рiк стрiчав у симпатичного старого руського генерала О. О. Iгнатьєва. Обоє вони - i Iгнатьєв, i дружина його Наталiя Георгiївна - були виключно добрими i зворушливими. Я згадую сьогоднi свою зустрiч з ними з почуттям теплої подяки. Мене зворушила їх iнтелiгентнiсть... 19 I1 1944 З великою приємнiстю працюю над лiтературним сценарiєм "Мiчурiн". Я розпочав сю роботу перед вiйною i зараз повернувся до неї як до теплої рiдної хати. Се нiби не в'яжеться трохи з моїм "нацiоналiзмом". Адже се тема руська, про руський народ, проте я думаю, що менi не заборонять писати про його добре, люблячи палко i свiй народ. Свiте мiй, чому любов до свого народу є нацiоналiзм? В чiм його злочин? Якi нелюди придумали отеє от знущання над життям людським? Ну, цур йому. Пишу про воїна-мученика i борця великої i рiдної менi iдеї: облагородження нашого народу радянського через сади. Мiчурiн. Так, отже, нi. Оказується, що ее "уход от действительности, могущий навлечь на себя..." i т. iн. А мiж тим мiй фiльм про Мiчурiна сказав би радянському (всiм!) глядачевi, їй-богу, багато бiльш, нiж усi нашi камери тортур на екранi, iменуємi фiльмами на "военном материале", з вбивством дiтей, жiнок, i криком, i жахом, i жорстокiстю, що їх i так пребагато у нашому життi. Про людину, про життя, про труд i благородство високої мети. 25/1 1944 Я нiколи не був метким. У днi диспутiв, якими таке рясне було моє життя, я знаходжу потрiбнi слова не зразу, а вже пiсля бою, десь на самотi, встромивши голову в подушку. Отодi я знаходжу для свого противника найсильнiшi аргументи, я обдаровую його найгострiшою словесною зброєю, я пiдставляю пiд них свої слабкi мiсця терпеливо, зате тут же побиваю його вщент такими досконалими, яскравими влучаннями, що все тремтить в захопленнi навколо, все радiє, та вже запiзно, марно. Нема нi бою вже, нi перемоги. Одна досада i нещастя реальностi. 22/ 1/ 1944 Дописую "Мiчурiна". Чим бiльш пишу i вдумуюсь в написане, тим бiльше люблю сю людину. Може, вiн був i не такий, напевне не такий. Я одкинув майже всю суму невеликих приватних побутових правд, прямуючи до єдиної головної правди сiєї Людини. Се менi дає багато для думання. Менi приємно писати про сього справжнього сподвижника Ленiна, скромного i органiчно глибоко вiдданого комунiзму трудного i складного чоловiка. Я почуваю в ньому себе, прости менi, свiте, за порiвняння.., I/Ill [19]44 ...Письменник, коли вiн щось пише, повинен почувати себе врiвнi, на висотi найвищого полiтичного дiяча, а не учня чи прикажчика,,, I/Ill 1944 Учора N, привiз менi з Києва звiстку про зняття мене з посади художнього керiвника студiї. Таким чином, я повернуся до Києва на студiю хоча й ще бiльше посивiлим, але убогим, побитим i пораненим. Понесу стид свiй по Шулявцi на довгi, очевидно, часи, поки не забудеться. Годi б уже менi мучитися i спокутувати свiй грiх перед Сталiним. Треба прийматись за роботу i роботою довести йому, що я радянський митець..., а не одiозна талановита постать з "обмеженим свiтоглядом". Треба взяти себе в руки, закувати серце в залiзо, волю i нерви, бодай останнi, i, забувши про все на свiтi, створити сценарiй i фiльм, достойний великої нашої ролi у велику iсторичну добу. Учора у Козловського сказав менi Самосуд: коли Москвiн узнав по усунення мене з Сталiнського премiального комiтету, вiн сказав: "Як жаль. З комiтету вийняли серце й душу". Смутно менi, смутно. 8/IV 1944 //Якою б не була страхiтливо руйнiвна вiйна, яким би брудним ураганом не пройшлась вона по Українi, її величезне позитивне значення для iсторiї українського народу безперечне. У цiй пожежi, хаосi й кровi злились воєдино всi українськi землi. I якою б не була, очевидно, напочатку їхня доля тяжкою i трудною, в кiнцевому рахунку український народ робить рiшучий i неминучий крок вперед. До речi, об'єднання - кiнець нацiональному дрiбному, другорядне кон'юнктурному, [...несе кiнець]. Очевидно, його пiдставою була розiрванiсть земель i рiзнобожжя.// 91 IV 1944 Москва //Уся Росiя їде сьогоднi на бабi. Те, на що виявилась здатною росiйська баба, незбагненне. Так само незбагненний i так само сповнений величi наш наступ. Наступ нашого радянського воїна в це бездорiжжя - бiльше, нiж чудо. Це непосильний, немислимий труд. Люде нiби бояться, що зменшиться їхнiй священний гнiв, i прагнуть швидше його реалiзувати, не шкодуючи нi працi для цього, нi життя, нi страждань. Що е в бруднiй, некрасивiй, непричесанiй росiйськiй людинi? Споконвiчне прагнення чуда, великого, найкращого, всезагальностi... Прагнення перебудувати свiт. Звiдси i Жовтень. Вiн живе в нiй i сьогоднi для великого, кiнець кiнцем, щастя всього людства.// 9/IV 1944 Америка одмовилась дивитися мiй фiльм "Битва ва н[ашу] Р[адянську] Україну". Вона, пiдла, i перекупка, i спекулянтка, не захотiла навiть глянути на ту кров, яку купує вона за свiй свинячий бекон у консервних банках. Будь же ви проклятi, панове i (нраб) американцi, а усiм вашим добробутом i лагiдними: усмiшками. Проклинає вас мiй батько, мати i я з усiм народом українським. S6 / IV [19]44 Я не вмiю писати. Або я зовсiм не вмiю писати i все те, що я роблю, лише здається писанням за принципом - на безриб'ї i рак риба, або ж я втомився i виснажився увесь вщент. Написати пiвсторiнки для мене вже канальський труд. Я втомлююсь часом вiд одного рядка. Тисячi думок i картин збиваються в купу i мучать мене. А витiкають вони з голови неначе через мiкронне тоненьку щiлинку, i все написане мною здається завжди менi нiкчемною краплинкою того, iцо я так пристрасно хотiв сказати. Тодi я журюся i знову мучуся од знесилення. 28 / 1V 1944 Учора в ВОКСi шанували творчiсть Чаплiна. Гарно виступив англiйською мовою Пудовкiн. ...Потiм дивилися "Золоту лихорадку" - чудесну молоду картину Чаплiна. Я смiявся, як давно не смiявсь. Був Литвинов. Сiра форма зробила його трохи подiбним до старого швейцара в гарному домi. I нащо завели форму для мiжнародного Наркомату - не знаю, господи прости! 29 / IV 1944 Учора дзвонив менi мiй главковерх кiно. Bin повiдомив мене, що мiй сценарiй (лiтературний) "Жизнь в цвету" вiн приймає. Що сценарiй "ничего себе, только надо его сократить, особенно в первой части, в первой половине, менее удавшейся (якраз навпаки). Потом я предлагаю вам выбросить началоцарей. Не трогайте их. Ну их, бог с ними. Знаете, сейчас царей лучше не трогать. Выбросьте их". 30/IV 1944 Якщо вибирати мiж красою i правдою, я вибираю красу. У нiй бiльш глибокої iстини, нiж у однiй лише голiй правдi. Iстинне тiльки те, що прекрасне. I коли ми не постигнемо краси, ми нiколи не зрозумiємо правди нi в минулому, нi в сучаснiм, нi в майбутньому. Краса нас всьому учить. Ся проста iстина лишилася, проте, не признаною, особливо ворогами високих мислей i почуттiв. Краса - верховний учитель. Доказ цьому мистецтво - малярi, скульптори, архiтектори, поети. Що б нам лишилося од Риму, од Ренесансу, коли б їх не було? У всьому людському я хочу шукати красу, себто iстину. З А. Ф[ранса]. (Без дати. Листок мiститься пiсля запису вiд 30/IV 1944 p.) Записати Iсторiю постановки фiльму "Щорс" вiд самого початку до кiнця. Роль Шумяцького, Панаса, Кошара. Розмова на дачi Панаса з Будьонним. Читання сценарiю на У[кр]полiтбюро. Знiмання фiльму. Арешт Дубового. Дзвiнок N. в справi нової версiї смертi Щорса. Поїздка в Москву до Сталiна. Як родивсь у мене кiнець фiльму... i т. д. На "Щорсi" я заболiв грудною хворобою. Фiльм у Москвi. "Прийом" у Дукельського. Прийом у Сталiна. З IV [19]44 "Повiсть полум'яних лiт" не повинна бути звичайним оповiданням на екранi з боку побутового, натуралiстичного, манерою тлумачення реалiзму. Се мусить бути рiч реалiстична в розумiннi високому, мистецькому, її поетичний дух, мистецький хiд узагальнень, вибору прекрасного серед красивого, вiчного в тривалому, епiчного у звичайному - все мусить бути пiдпорядкованим єдиному стильовому комплексу строгого мистецького твору. Не повинно бути нi одного порожнього, байдужого метра, нi одного випадкового, нiчого не значущого слова. Треба вкласти в уста персонажiв все краще i високе, що сприяло б художнiй висотi i високiй життєвiй поетичнiй правдi твору. Треба вiдповiдно мистецькому стильовому плану i вибрати i персонажiв, i одежу, i особливо пейзаж. Останнiй мусить вiдiгравати особливу, вирiшальну в великiй мiрi роль. А народ увесь в цiлому треба поставити над вiйною. Щоб вiн у картинi був бiльший за вiйну, народ радянський, смертю смерть поправший. 19/VI [19]44 //Жахливi речi творяться в менi. Я не можу писати статей. У мене в головi нiби обiрвались усi абсолютно проводи, i жодна думка не може вилетiти з неї, не може ширяти, не може линути на крилах до читача. Що сталося зi мною? Менi здається, що читач не читає мене, ненавидить i недовiряє менi в великi часи Вiтчизняної вiйни. Керiвництво навiяло йому думку, що я ворог народу, небезпечна i шкiдлива людина, нацiоналiст, контрреволюцiонер, поплiчник Гiтлера i диявола. Я душевно захворiв. Те, що зi мною вчинили, не треба було чинити...//. 9/VII [19]I4 Каже менi сьогоднi мати: - Ти знаєш, Сашко. Отже, як хочеш, а наш виграв. Оце ворожила, виграє. - Хто? - Сталiн. Ось побачиш. А на того ворожила, так буде вбитий. На нiмецького, як його? - Гiтлера? - Еге. Все, що набрав, заберуть i той... i вб'ють, от побачиш, щоб я так жила. Я засмiявся, дивлячись на стару-стару свою матiр з її мiжнародною ворожбою на картах. Вона слiдкує за всiма самольотами, скiльки гармат коли вдарили, яке мiсто забрали, українське чи бiлоруське, хочеться й їй вигнати нiмецьких ворогiв з нашої пограбованої нещасної i нещасливої землi. IЗ/IХ [19]44 Москва Сьогоднi менi сповнилось п'ятдесят рокiв. Коли б я вiрив у бога, я попросив, помолився б йому, аби послав вiн менi ясного розуму на десять лiт, аби зробити щось добре для свого народу, i бiльш нiчого б не просив... 1945 рiк 15/11 [19]45 //Незмiрний, неприступний розумiнню захiдної людини гнiв одних... Незмiрний, неприступний розумiнню старої захiдної душi всеперемагаючий гнiв слов'янина зiткнувся на рубежах тисячолiть з холодним методом злочинного германця i, скоряючись уже не тiльки рукам полководцiв, а нiби самому iнстинкту життя... (Пропуск у записках), тут бились вороги, здавалось, па тисячу лiт вперед, так не жалiли життя i добра. Тут у розжарених небачених тиглях виплавлялася iсторiя нового свiту... Свiт огидний i страшний. Планетарне безумство цiлком очевидне, коли дивлюсь пiдряд коробок двадцять хронiки-кiно, нiмецької, нашої, англiйської i американської. Все як на долонi. Вся розтерзана, споганена земля... 24 / II [19]45 //Радянський народ весь вихований у прагненнi подвигу. I все його життя, не вiдоме i не зрозумiле нiяким iноземцям i глибоко приховане вiд них, - це життя подвижникiв, що проходило саме в спрямованостi подвижництва. Чверть столiття цього життя, сповненого подiй, безприкладних злигоднiв i обмежень во iм'я всесвiтнього щастя, були нiби пiдготовкою до велетенського подвигу, який потряс на довгi вiки весь свiт. - "Чому ви перемогли? У нас в Америцi думають усi: тому що у вас кожен такий бiдний, що йому нiчого втрачати i тому не шкода розлучатися з життям" (мiс Чiнтер). - Дурницi говорять у вашiй Америцi. "Дорога моя, любима мама. На моєму бойовому рахунку вже п'ятнадцять фашистiв. Так що тепер уже якщо мене i вб'ють - не шкода..." - з листа бiйця. Розiйшлись поняття про щастя. Щастя Спарти i Афiн.// 28 / III [19]45 Дивився випуск "Од Вiсли до Одера". Є сцени боїв у Познанi величнi. Полоненi нiмцi на вулицях, де їх б'ють люде, як собак, чим попало. Се картина епохи потрясаюча, як потрясаючi й величезнi натовпи розстрiляних нiмцями в'язнiв у дворi тюрми. Знову женуть полонених, що залишились пiсля нечуваних боїв у Цитаделi. Багато старих, багато ранених... 141IV [19]45 Сьогоднi п'ятнадцятi роковини смертi найбiльшого поета нашої доби Володимира Маяковського. Як сумно згадувати, що найбiльший поет нашої епохи покинув нашу епоху. Пригадую, напередоднi самогубства ми сидiли з ним у садочку Дома Герцена обидва в тяжкому душевному станi, я з приводу звiрювань, учинених у вiдношенню до моєї "Землi", вiн - знесилений раппiвсько-спекулянтсько-людожорськими бездарами i пройдами. "Заходьте завтра до мене вдень, давайте порадимось, може, нам удасться створити хоч невеличку групу творцiв на захист мистецтва, бо те, що дiється навколо, - се нестерпне, неможливе". Я обiцяв прийти i потиснув востаннє йото величезну руку. На другий день, у недiлю, збираючись до нього з Юлею, я почув моторошну новину... Пройшло п'ятнадцять лiт. Недавно у кремлiвськiй лiкарнi престарiлий... Дем'ян Бєдний зустрiв мене i каже: "Не знаю, забыл уже, за что я тогда обругал вашу "Землю". Но скажу вам - ни до, ни после я такой картины уже не видел. Что это было за произведение подлинного великого искусства". Я промовчав... 5 / VI [19]45 Пригадую: основна риса характеру нашої сiм'ї - насмiхались над усiм i в першу чергу один над одним i над самим собою. Ми любили смiятись, дражнити одне одного, смiялись у добрi i в горi, смiялися над владою, над богом i над чортом, мали велику любов i смак до смiшного, дотепного, гострого. Дiд, батько, мати, брати i сестри. Слiз нам випало, проте, в життi багато, бiльш нiж смiху. I всi ми були добрi до людей. Своєрiднiсть гумору було нашою родинною i нацiональною ознакою... Я патрiот Радянського Союзу i комунiст, хоча й недосконалий, проте в великiй мiрi вищий за добру половину гнобителiв моїх. //Народ може бути великий у кожен даний момент тiльки в однiй областi. Нема поетiв - є генерали, маршали. Бувають епохи художникiв, бувають i iншi епохи, якi породжують людей розумних i сильних, надзвичайно мужнiх. Але все ж, щоб бути художником, треба мати залiзну мужнiсть...// 30/Vl [19]45 Сьогоднi, в суботу, ЗО/VI 1945, сталася велика подiя в життi мого народу. Уперше за тисячу лiт, за всю свою нещасливу iсторiю, об'єднався вiн в єдину сiм'ю... Сповнилась мрiя столiть. Сповнилась i моя мрiя, мрiя мого красивого Кравчини. Благословенна будь, моя многостраждальна земле! Щасти тобi, доле! Дай розуму i сумлiння керiвникам твоїм. Благословенний будь, народе мiй ласкавий, добрий! Будь сильний, терпеливий. Пом'яни мене, мученика. Не презри моїх слiз, коли плакав я над твоєю долею в страшнi часи нiмецької неволi. I коли топтатимуть перед тобою iм'я моє мале, якщо се буде треба нащось нечистим, злим людям, не одкинь мене г дай менi вмерти на своїй землi, що дала менi хлiб i серце, любов i звичаї твої, i радiсть творчостi, i труд, i велику печаль, i страждання. На засiданнi сценарної студiї Червень 1945 //Трудно було письменниковi N. викладати свої думки. Не було в думках нi ясностi, нi ваги, не те що прозрiння. Письменник почав збиватися, екати, нукати: ну, ну, ну! Я сказав, що я не придумав усiх деталей. Я хочу - ну, ну! - показати в своєму творi (де вiн?), вирiшити ось яке завдання - ну, ну, ну! - єдностi протилежностей, показати, що не можна рiзати купони... Пiсля вiйни ми повиннi жити ще краще i ще бiльше працювати. Ну, ну, ну, все, мабуть. Нi ще трошки. Цi думки прийшли менi в голову недавно, днiв п'ять тому. Тепер усе. Директор студiї. Так, товаришi, зрозумiло? Почнемо обговорення.// Червень [19]45 Розмова батька чи дiда з синами офiцерами-льотчиками далечезних рейдiв, що повернулися з вiйни. - Розкажiть же, де ви були? - Були скрiзь. Лiтали над усiєю землею. - Над чиєю? - Над усiєю. Над цiлою планетою. - А, планета. Знаю. I комету бачив. Гуркотiла колись, з великим хвостом. Вiщувала турецьку вiйну. - Кидали бомби на землю. (Планету). - Тьху. - Нищили ворогiв на всьому свiтi. - Ну, який же вiн, свiт? - Малий. Маленький, тату. - Маленький, кажете? Як жалько менi вас. - Така нудьга. - Ранiше й свiт великий був. Такий великий. Було їдеш до Кременчука, а там же ще степи на Бессарабiю. Великий був свiт. Повний таємниць. I повний краси. Виїдеш було в степ, а степ широкий!.. i т. д. (широокий). - А де загинув Владимир? - В Мадрiдi. - Там десь за Одесою. Червень Дитинство дивується. Молодiсть обурюється. Тiльки лiта дають нам мирну рiвновагу i байдужiсть. - Найбiльший скарб всього людства є сама людина. Хiба не так? - Чому ж людське суспiльство тримається на жорстокостi? На злi i насильствi? - Народились новi умови iснування. Вони так же неухильно примусять народи до загального миру, як ранiше примушували до обов'язкової вiйни. Правда! Се зовсiм, проте, не визначатиме, що люде стануть кращими. Нi. Сьогоднi ми не належим уже собi. Ми належим вiйнi, яка змiнить свiт. Ми належим майбутньому, бредучи по колiна в кровi, окрашенi минулим, якому також ми належим. 4/VII [19]45 Я кiнорежисер. За все своє творче життя я по бачив нi одної своєї картини в хорошому кiнотеатрi на хорошому справжньому екранi, видрукуваної на хорошiй плiвцi квалiфiкованими лаборантами. Кiнотеатри жалюгiднi, екрани подiбнi до поштових марок, маленькi, як правило, скрiзь, i нiкому в голову не приходить, що екрани можут бути великими i враження од картини зовсiм iншим - величним i прекрасним. Звук аморальний i аморальна обробка плiвки, брудної, з миготiнням "брильянтiв", засвiченої i вбогої. На мене находив завжди гнiтючий сум при однiй лише думцi про перегляд картини. Вона скрiзь i завжди була гiршою, нiж я уявляв її i творив. I се було одним з нещасть мого життя. Я був мученик в результатах своєї творчостi. Я нi разу не мав- насолоди, навiть спокою од споглядання результатiв своєї безмiрно тяжкої i складної працi. I чим далi, тим все бiльш переконуюсь я, що 20 рокiв кращого свого життя потратив я марно. Що б я мiг створити! 17/VII [19]45 Читав "Повiсть полум'яних лiт" на сценарнiй студiї. Таким чином, у мене сьогоднi знаменитий день. "Повiсть" на них справила велике враження, але що вони могли менi сказати? ...Яка буде доля "Повiстi" - не знаю. Може, попаду з "Огня" да в "Полум'я", може, нi, - всi ми ходимо пiд одним богом, всi в його властi. Читаючи, помiтив, як багато ще треба над нею працювати, i помiтив ще свое невмiння все ж таки писати. Трудно писати. Трудно викласти душу, безмежно трудно бути точним i ясним. Недостача слiв, образiв раптом забиваються навалою многослiв'я, епiтети лiзуть скрiзь, як комарi, i нi видавити їх, пi прогнати. Мова одноманiтна. Дiя надмiрна. Недостаток ерудицiї затулив гiперболами. Довго ще треба вчитися. 27/VII [19]45 N. розповiдав менi про свою бесiду з N.N. А в зв'язку з цим виникла знову Україна... Товаришу мiй Сталiн, коли б Ви були навiть богом, я й тодi не повiрив би Вам, що я нацiоналiст, якого треба плямувати й тримати в чорнiм тiлi. Коли немає ненавистi принципової, i зневаги нема, i недоброзичливостi нi до одного народу в свiтi, нi до його долi, нi до його щастя, нi гiдностi чи добробуту, - невже любов до свого народу є нацiоналiзм? Чи нацiоналiзм в непотураннi глупотi людей чиновних, холодних дiляг, чи в невмiннi художника стримати сльози, коли народу боляче?.. З / VII / [19]45 З великим задоволенням прочитав меморандум Берлiнської конференцiї. Тепер я вже вiрю, що огидне гнiздо європейських бандитiв - Германiя - осiдлана всерйоз i обеззброєна. Слава богу. Починається нова ера життя в Європi i у нас. Перед нашою молоддю одкриваються величезнi перспективи. Народ - герой i переможець у такiй тотальнiй вiйнi! Пошли йому, доле, сили вiдновити утрати, народити дiтей i вирости в перемозi до заслужених висот. Ми стали свiтовою державою, наша культура мусить стати свiтовою культурою. Врештi-решт, не повиннi пропасти марно нi краплини поту, анi кровi нашої. Сьогоднi на стадiонi фiзкультурного параду репетицiю дививсь. Милувався з молодi, з юної пластики, з молодих м'язiв, руху. Багато краси, радостi, сили. Багато виявлено справжнього смаку i таланту... Радуюсь за всiх добрих людей Союзу. 5 / VII / [19]45 ...I не Українi однiй я належу. Я належу людству, як художник, i йому я служу. Мистецтво моє - мистецтво всесвiтнє. Буду творити в ньому, скiльки вистачить сил i талану. Буду, хочу жити добром i любов'ю до людства, до найдорожчого й великого, що створило життя, - до людини, до Ленiна. I де я вмру, однаково менi. Якщо сьогоднi я не можу найти в Києвi могилу замученого мого батька, - однаково менi. 14/ VII / [19]45 Учора стрiв на вулицi Москви артиста-естрадника А., що вже другий рiк читає моє оповiдання "На колючому дротi" скрiзь на гастролях з безупинним, як вiн каже, громовим успiхом, провiреним на самих рiзноманiтних авдиторiях. В Днiпропетровську i десь коло Криворiжжя йому читати заборонили, спираючись на заборону взагалi читати мої твори. Щоб не зривати програму i, так би мовити, "коронного" номера артиста, йому дозволяють читати моє оповiдання або без вживання мого прiзвища, або вигадуючи якесь iнше прiзвище автора... Треба знайти артиста i докладно розпитати про деталi мого духовного життя на вкраїнських землях. 14/VII / [19]45 Ходив "закрiплятись" на "Мосфiльм". Директор Миша Калатозов прийняв мене гарно, як i завжди. Я подививсь на жахливу споруду "Мосфiльм", пройшовся, як по тюрмi, згадав мою Київську студiю, де пройшла моя молодiсть, де поклав я стiльки працi, стiльки нервiв, турбот i клопоту ... Радуйтесь, мої бувшiї друзi, нема мене серед вас. Пишайтеся, розквiтайте, хай вам бог поможе. Нiхто вже з вас не посмiється, не обурить вашу пиху, не пiдведе авторитет, не плюне на пiдлабузництво й духовну байдужiсть вашу. Забуду й я вас. Не для того, щоби втiшати себе марними мрiями, що все обiйдеться чи, мовляв, пройде час... 15 / VIII [19]45 Закiнчилась свiтова вiйна. В кровi i трупному смородi завершило людство свою трагедiю винаходом атомної бомби. Атом розiрвано, всесвiтнiй грiх учинено. Бомбу кинуто. Впала велетенська державна споруда японського божественного iмперiалiзму людожерiв. Що е атомна бомба? - питають сьогоднi тисячi людей. Скiльки нещастя принесе вона? Скiльки лиха заподiє? Могутнiй засiб енергiї комунiзму - в руках у капiталiстiв, очолених крамарем дрiбним. А що, коли й ми здобудемо сю бомбу? А здобудем неодмiнно. Не можем но здобути. Тодi: чиї атоми дужчi? А що, коли фашистськi бандити й пiдпiльнi манiяки-людожери, озброєнi величезними капiталами, вкрадуть у Труменових молодцiв чи куплять нишком пiвдесятка бомб i знищать Москву? Якi страшнi можливостi iндивiдуального терору може нести в собi отсей недобрий винахiд. Зникли з неба смертоноснi самольоти, та не прояснилося небо. Десь в далекiй безмежнiй блакитi ввижається двоногий злочинець, предвозвiсник фiнального акту трагедiї людства. Господи, хоч би я помилився. Хай не буде так. 16/VIII [19]45 Показалося якось менi, що я мiг би написати комедiю. Сьогоднi, кинувши "Повiсть полум'яних лiт", я цiлiсiнький паркий день просидiв за столом над задумом. Смiх i грiх! Пробував смiятися, а хочеться плакати. Придумав назву "Молода кров", перебирав прiзвища дiйових осiб, персонажiв, типаж знайомих, сюжетну в'язь, i голова втомилася до впаду. Що зi мною? Висохла уява, погасла пристрасть? Чого менi так важко? Чи я просто втомився од роботи? Так i зробив же неначе небагато... Проте не буду занепадати духом. Поволi одкристалiзується основа фабули, сюжетнi ходи персонажiв, а змiст, i деталi форми, i гострота, i гра знайдуться. Як би менi хотiлося зробити веселу комедiю. Адже до кiно, пригадую добре, пiшов я дев'ятнадцять лiт тому з єдиною метою - робити комедiйнi фiльми. Все в мене не так, як у людей. МОЛОДА КРОВ До 16/VIII 1945 - Ви подумайте. Старий хрiн - хiба ж не женився! - Дiд Годун? Дiду! Ви ж старi вже. Нащо вам жiнка? - Як нащо? А лаятись. - Ну що ви скажете! - А що казать. Конечно, вже воно не теє. Тепер вже я хiба вщипну коли чи полаємось, а все-таки жива людина требує чогось... //Пiдлабузництво - це свого роду наркотик. Вiн потрiбен, iнакше б його не було. - Кому вiн потрiбен? - У першу чергу всiм особам, що займають не свої пости. А тому що... - Розумiю.// - Так хто ж винен? - Покараний. Професор, великий вчений. Бог асистентiв i студентiв. Дивовижна ерудицiя. У нього склеротичне недержання прiзвищ. Вiн їх забуває. Це дратує його i завжди псує йому настрiй. Найближча йому людина - слабенький нецiкавий асистент, який умiє пiдказувати йому прiзвища... 1. Персонаж жiночий - вищить. 2. Персонаж мужика - нроспав усю п'єсу. 3. Персонаж, що кашляє, - прокашляв усе, махаючи рукою.// ЗАСТУПНИК ДУРНЯ (ДРАМА) 26 / VI1I [19]45 Нiщо так не повинно дратувати гарного керiвника, як наявнiсть рiзних неподiбностей взагалi, всiляких рiзниць, рiзноманiтностей людських. I клопоту од них багато, i турбот, i непорозумiнь, i всяких, одне слово, випадковостей, якi завжди, як показує досвiд, водяться в темних закапелках iндивiдуалiзму. Правда, за останнi часи передове суспiльство i особливо його начальники багато зробили для унiфiкацiї, щоб забезпечити спокiй собi i вищестоящому. Деякi начальники прославились на фронтi боротьби з людською неподiбнiстю. Проте й саме громадянство теж не дрiмало, аби вдовольнити iнтерес керiвництва i тим самим свiй iнтерес. Вiзьмiть, припустим, людське iм'я. Уже тепер, примiром, щодо молодi куди не глянь: Олег чи Iгор, дочка - як не Свiтлана, то Тамара. Безпомильно. I хороше. I зрозумiло, i красиво, а головне, нiкому не образливо. Нiхто не засмiється i не плюне - се вам не Грицько i не Срулик, не Акакiй i не Мордохайчик. От через що, коли директор лялькової артiлi Кабанець-Певний сказав, що його звуть Торохтiй Макогонович, всi аж присiли. Пiхто не сподiвався такого iменi. Iностранець, так не iностранець. Бiльш того, мов не знає, за кордоном не був, родичiв не мав - чиста, незаймана людина. От iм'ячко, Торохтiй. Треба ж бул,о умiти читати святцi, щоб найти отаке гучне iм'я. Се вам не Олег i не Джек, се Торохтiй Макогонович. Те, що вiн не iностранець, хоч i Торохтiй, видно було i по його обличчю, i по одежi, i по манерi. Все у нього було точнiсiнько таке, як i у нас. Церобкопiвське. Вiн любив радiо (з радiоапарата). Вено грало в нього безугавно день i нiч. Вiн любив вiдповiднi портрети i розшував їх в великому числi на самих видних точках. Любив також чорнi гiпсовi статуетки. Вони у нього були скрiзь. Люди злi i невдячнi. I скiльки на них не працюй, нiколи всiм не вгодиш. ' Завжди знайдуться розумаки, що почнуть тебе шпигувати так чи iнакше. Скiльки голiв, скiльки смакiв. На всi смаки не догодиш. Тому краще догоджати начальнику. Торохтiй Макогонович робив ляльки вiдповiдно до житейської мудростi. I треба сказати, що вiн не помислився. Я помiтив, що характерною рисою тупих людей, що займають iнодi вiдповiдальнi посади, е умiння швидко приймати радикальнi рiшення з усякого питання. Тут актом дiї компенсується пустота. Се в твердiсть. Звiдси до гнучкостi дистанцiя велика. Другi властивостi людської душi, як, примiром, поряднiсть, чеснiсть, благородство, уважнiсть, навiть простота, обов'язкова ввiчливiсть, не кажу вже про люб'язнiсть, чулiсть, [трапляються] так рiдко, що я завжди плачу од зворушення, коли серед людської тайги знаходжу оцю рiдну квiточку женьшеня дорогого. МАНIЯ Всi прагнуть посад... так лiзуть до посад. Що ної роботи, вiд умiння свого суспiльства! До смертi не зрозумiю, чого може бути кращого вiд конкреттворити конкретну цiннiсть для ЗI IX [19]45 ...Отже - мир. Про яку небезпеку балакає сьогоднi американський крамар Трумен, показуючи з кишенi атомну бомбу, хто його знає. Чого йому боятись? Люде цiлi. Бомба в кишенi, грошей багато. Чи не боїться вiн часом, Що появиться бомба i в нас, та ще бiльша й лютiша, i тодi нам, людським масам, буде житися весело, як па пиру перед останньою всесвiтньою чумою. Промова Трумепа сьогоднi була теж iсторичною: в однiй руцi бог, в другiй - атомна бомба, па устах загроза по неприхованiй адресi. Закiнчилася свiтова вiйна. Полягло в муках сорок мiльйонiв радянських громадян братiв моїх i сестер. Загинув вiд голоду в Києвi мiй вiсiмдесятилiтнiй батько, i сам я... ледве остався живий. Чого я хочу? Що менi треба? Роботи. Я хочу роботи. I трохи радостi. Я матиму роботу i не матиму радостi. Я не можу радуватися, коли навколо мене людям погано. Менi соромно, так соромно, нiби я винен, що люде бiднi, погано одягненi, невлаштованi i перевтомленi. Нiби я обдурив їх, чогось їм набрехав i витягаю з них жили, нiби я одняв у них свята, i спокiй, i лагiдну вдачу i зробив їх нещасливими... Герої вони чи нi? Герої. Бiльш - дважди, стонажди герої i страстотерпцi. По своїй натурi я не можу, не вмiю бути вдоволеним. Я з нещасливими, з бiдними, з невлаштованими. Я помiчав се за собою завжди. Очевидно, се вiд моєї невгамовної уяви i од якихось житейських стародавнiх травм. ...Свiтова вiйна закiнчилась атомною бомбою. Я хочу працювати. I хочу вiрити до смертi, що не потрiбнi будуть уже людству танки, i гармати, i весь оцей смiтник атавiстичних дурниць, всi оцi пам'ятники великим вбивцям i їх коням i готтентотськi почестi снайперам, маршалам... Що буде мир. Що не потрiбнi будуть герої-мученики. Академiя наук стала на сторожi миру. Учений, благородний людський iнтелект єдиного суспiльства без вражди. Благородству создателя, мислителю, защитнику свободи людини, добра i життьової незалежностi, героям состраданiя. Всiм, хто унеможливить стопроцентну, безоговорочну, увiшану iдiотськими прикрасами мерзоту вiйни, хотiв би творити я пам'ятник вкупi з людьми-братами... 231 IX [19]45 Благословен мiй день! Старiю. Сьогоднi снилося менi, що є на свiтi бог. Що покликав вiн мене до себе i повелiв ангелам своїм випалити з моєї душi i вирубати огненними мечами смуток i печаль пригноблення, страх за матiр отчизну свою, за родину i жiнку, i за себе, й за все, що я люблю. I ангели здерли з мене скривавлену шкiру i кинули її в огонь, аби я став чистим. Потiм вирубали вони по його святому повелiнню мiй талант i дали менi новий. I став я нiмий, забувши всi слова, всi лiтери i всi їх значення умовнi. - Я знiмаю з тебе бром'я Слова, людино моя, - сказав менi вiн.- Я не давав тобi його. Ти сам хвативсь за нього, мов дитина за огонь чи склянку отрути. Воно є лож сьогоднi на землi. Я помиливсь в твоєму талантi, хоч я i бог. Однинi я звiльняю тебе од кайданiв, скованих iз лiтер. Бери собi другий талант. Я не пiдказую тобi нiчого. Ти не помилишся тепер у виборi i сам, бо ти стаз нещасливим. "Дай менi Музику, боже". "Бери". I став я композитором. Все, що я знав, вiдчував, все, що бачив мiй духовний зiр, - все обернулось у звуки. I я став свободний. Я розчинивсь на мiльйони звукiв у трансцендентнiй своїй найвищiй сферi i написав для людей, яких я люблю бiльш за все на свiтi, правду, всю, без страху, без ложних слизьких, солодких i пiдлих прикрас, без угодництва, без тупостi i без потурання тупостi застарiлих неукiв i холодних честолюбцiв, безмiрно лячних i ненаситних, жорстоких невiр i ненавидцiв людини. Яку я музику створив? Чому продзвенiла вона благовiсним дзвоном понад усiм свiтом? Чим звеселила й пiдкорила собi всi людськi душi? В чому був її змiст, в чiм сила? Се була патетична симфонiя боротьби про Радянський Устрiй на Землi. Був гiмн Радянському Всесвiту. Я створив його з безлiчi найскладнiших сполучень звукових. Найрiзноманiтнiших, протирiчивих. Як хiмiк чи коваль, я сплавив героїчнi звучання з пустими, нiкчемними акордами шелесту паперiв i скрипу канцелярських пер, широкi, як море, пасажi юнацьких благородних поривань i стремлiнь до чистого, всезагального, одвiчного з нудними цифрами тупих барабанiв. Труби захоплення з плачем голодних саксофонiв. Громи всесвiтнiх небачених напружень мiдного iнструменту, казковi лунання слави перемоги з сичанням кляузництва, грубостi i поганої невеселостi. I десь на сорокових поверхах, на самих верховинах симфонiчних хвиль мого твору сплелись у трагедiйному танку радiсть з невдоволенням, слава з непотрiбним фасадництвом, i гiмпи, i крики, i восторги, i стогнання труда з бурними каскадами дармоїдства i невмiння. А ще вище понад усiма звуковими армiями i стратосферичними ескадрами звучань розливалася на цiлий всесвiт нечувана в iсторiї звучань щедрiсть на смерть i невмiння жити. А знизу, по самих густих i важких-преважких басових низах, скрипiли, гули, затухали i знову гули i ревли ревом i плакали одинокими душерозпинаючими сурмами тисячi невисказаних запитань придавленої сiрої, бiдної, невеселої некрасивостi. Твiр почав жити, бо вiн не був Словом. З чого складається красота? З того, з чого и життя, и перемога. З осердечненого любовного сполучення всiх мого явищ. У моїй Симфонiї перемагала Радiсть, i сила її оптимiзму i всеїюкоряюча Краса були якраз у подоланнi наявностi безлiчi лихого. Як все просто! Стоїть лише виховати любов до Людини i уникати пiдозри i ненавистi, як смертi. 16 / Х [19]45 "Повiсть полум'яних лiт" лякає начальство. N., прочитавши, уникнув розмови. N. N., прочитавши, прийняв, але думок своїх не висловив, заявивши про те, що повiсть важка для розумiння, її вже боїться К., який ранiше вдавав iз себе захопленого нею. Ну, й бог iз ними. Пошлю я краще її Сталiну. Пошлю i попрошу подати якийсь знак, бо так далi жити не можна. Се не життя. Можна загубити не тiльки талант, можна втратити розум i бажання жити в цiй iнерцiї пiдозри, перестраховнпцтва (фу, яке гидке прокляте слово!) i приниження. З України нi вiтру, нi хвилi. Я вмер. 5 / Х / [19]45 Починається iсторiя з "Повiстю полум'яних лiт". Коли б розказати нормальнiй живiй людинi, напевно, реготала б до упаду, а може, й не повiрила б, що се не вигадка зловредного сатирика. N. уникає мене. Три рази при зустрiчi нагло заявив на моє запитання, що "Повiстi" вiн не читав. Далi ховатись незручно. Не пущать на очi! Сього сказалося досить, щоб почали ховатись i шептатись меншi сошки, заступники, редактори i вся, одне слово, служила челядь, що захоплювалась сценарiєм як чимсь надзвичайним... 6 / Х / 1945 Як менi жаль, що в мене грип. Так би хотiлося сьогоднi вечором пройтись по центру столицi серед народу, пройнятися настроєм урочистого великого свята. Ожити, помолодшати. За два роки остракiзму в мене так збiднiла й виснапаслась душа. Як страшно жити менi серед своїх людей, що мусять дивитись на мен