е, як на мерця чи як на ворога народу. Як трудно бути одному, коли хотiлось би буть з людьми, хотiлось дiлитися думками, досвiдом, званнями... Побажаю i великому мойому радянському яароду-велетню щастя i слави. Бо його щастя - мов щастя! I життя моє - служiння йому. А собi побажаю п'яти картин. 7 / Х / 1945 Коли б не вiдбулася у нас в сiмнадцятому роцi Вели, ка соцiалiстична революцiя, сьогоднi цiла Європа перебувала б пiд диктаторськими чобiтьми Гiтлера i Муссо. лiнi... 11 / Х / [19]45 Основна мета мого життя зараз - не кiнематографiя. У мене вже немає фiзичних сил для неї. Я створив жалюгiдно малу кiлькiсть кiнофiльмiв, вбивши на се весь цвiт свого життя, не по своїй провинi. Я - жертва варварських умов працi, жертва убожества i нiкчемства бю, рократичного, мертвого кiцокомiтету. Знаю, що не повернуться назад лiта i що нiчим уже їх не догнати. Тому, : спохватившись лише зараз i думаючи про марнотратство часу i сил в кiно, я не до кiноплiвки, химерної целюлози, звертаю свiй духовний зiр. Я хотiв би вмерти пiсля того, як напишу одну книжку про український народ 10. Коли " я оглядаю межi сiєї книги, сусiднi, так би мовити, її дер"' жави, я бачу Дон-Кiхота, Кола Брюньйона, Тiля Уленшпiгеля, Моллу Насреддiна, Швойка. Я думаю про се вже рокiв п'ять, шукаючи форми. I часом вже здається менi, що я знаходжу форму. Я хочу так її написати, щоб вона стала настiльною книгою i принесла людям утiху, вiдпочинок, добру пораду i розумiння життя. Сьогоднi Жовтневе свято. Гримлять салюти. Вечiр. На вулицi спiг. Починається пiвроку холоду. Болить серце. Чи дiждусь я тепла по зимi? 9 / Х / 1945 Сьогоднi точно i вповнi вiдчув я усiм серцем, що менi судилося, якщо я не вмру наглою смертю, написати одну велику книгу, ту саму, яка жила в моїй пiдсвiдомостi багато вже лiт. Вона просилася на свiт в якихось своїх деталях ще в двадцять восьмому роцi в ненаписаному "Царi" - моєму кращому нездiйсненому сценарiї, вона жила вже в епiзодах "Мiри життя", в дiалогах, в сентенцiях, в постiйному моєму стремлiннi до синтезу. Я вже вiрю в неї i вже щасливий. Мене вже можна садовити на хлiб i воду, затулити од мене свiт, не приймати мене. Менi нiчого не треба. Менi треба принести народу радiсть у мистецькому своєму творi. I бiльш менi нiчого не треба. Вiрую, вiрую, вiрую! Я почну вiд сього дня берегти себе од лихого ока, од нерозумного слова, од житейських дрiбниць. Полiтицi придiлятиму найменшу долю часу. В полiтицi я житиму тiльки на сталiнських iнтегральних верховинах споглядання. Всю свою силу, весь розум очищу од дрiбного, повсякденного. Заклинатиму себе пiднестись до висот написання тривалого твору на довгi лiта. Встановлю вечiрнiй час, як молитву народу, полечу духовним своїм зором на Україну до рiдного народу, якого нiжним сином я є, був i буду во iм'я отця. 9 / Х / [19]45 ЗОЛОТI ВОРОТА III Як я попав, втiкши з полону, до партизанiв. Як вони приймали мене, як допитували. Як хотiли вбити, бо їм треба було вiдходити по болоту, але я впросився. Вони пiдозрiвали, що я шпик. Тиждень по болоту вдень i вночi. Труднощi. Партизанський край. Як легко стати винуватим. Мене приймають. Читають лист Д-ка. Кара зрадниць. Написати з солоним гумором i злом. Все. Примiтка. Отсю сцену, що я вам абсолютно точно i правдиво описав, як очевидець, я пригадував два рази. Вдруге вона видалась менi хоч i не такою правдивою, зате бiльш неначе художньою. Поскiльки пiднесена правда є дорожча за звичайну. I красота. А раз я почав уже вам писати, то я теж мушу думати про красоту як персонаж iсторiї. Така красота, кажу, є бiльша нiж правда, бо вона вмiщає в собi i iстину i є єдиним учителем життя, то я мушу в видi примiтки описати вам точно i другий свiй спогад про сю ж таки iсторiю. (Молiння про кулю). Зустрiч з нацiоналiстичними бандитами. Бандерiвська чума: Веремчук у лiсi. - Вилазьте. Нi. Кидаєм бомби. Будь ласка. Кинули. Веремчук (нрзб) згадує - як трудно йому вбивати людину. Веремчук i гад-нацiоналiст. 10 /Х / [19]45 ЗОЛОТI ВОРОТА III Все, що записано в мене про лiтературу й народ, мусить цiлком увiйти до роману. Все, що призначалось для п'єси "Молода кров", i якщо можна навiть, що написано для п'єси "Мiра життя". Звiдти можна взяти дiалог Скидана з Верещакою, звичайно, переробивши його по стилю i частково по змiсту. "Я страшенно розсердився. Тiльки не думайте, що я образив чи побив його. Нi. Навпаки. Я вийняв з кисета два хрести i нагородив його. Йди, кажу, i признавайся". Дивна рiч. Усякий блазень з вiчним перцем у руцi пнеться показати, що вiн письменник не селянський. I пiколи письменник, щоб ви знали, не стояв так далеко од нас, як от зараз. Переглянути матерiали чернетки до "Мiри життя"... - Коли в якомусь там колгоспi дiло дрянь, кажу завжди - шукайте дурня. - Находять? - Точно. - Яка велика роль припала дураковi! - Себто? - Велика i страшна. - А що страшнiшого? Дурiсть i дурiсть. - Колись, у приватницькi старi часи, навколо дуростi народжувався смiх. А зараз усуспiльнений дурак - се вжо соцiальне лихо i колективний смуток. Тому мiй лозунг: граждане, увага дураковi! Мiй полiтичний рiвень невисокий. I деяких речей я й досi ще не розумiю. От тiльки не знаю, чому зараз люде так не люблять трудитись? Чому їх треба пiдганяти газетами! I для чого, скажiть менi, труд розглядається вже як щось виключне? Чого його оголосили дiлом честi, доблестi i геройства, коли вiн сам по собi є просто дiло. Як собi хочете, ну, по-мойому, не треба буть героєм, щоб трудитись. I доблестi особливої не треба. Не слiдує так залякувати людей трудом. Труд - штука приємна, радiсна. Боже мiй, як ото виїдеш було в поле рапанорано. Сонечко сходить, жайворонки спiвають. (Великий абзац про красу труда). А на геройство не всякий способен. А тепер якось так вийшло, що од доблестi i геройства труда всi тiкають по канцелярiях, той у iнженери, той у офiцери, а дiвки в мiлiцiю. А менi ото, як побачу дiвку в мiлiцiї, - ну, жить не хочеться, не хочеться з жiнкою спати лягать i любити її не хочеться: ще родиться, чого доброго, мiлiцiоперша та й оштрафує. Ай, бiда... А гончара, плотника, критника чи гарного шевця немає, вивелись дощенту ... Вже нема нi шевця, нi кравця, нi прикажчика, нi рiзника - ще тiльки завiдують чимсь да в кiно. I iнтересно, ще я помiтив, що в книжках виводити їх можна тiльки з красивого боку. А щоб там показать подлеця, жулика, пройдисвiта, трутня, мошенника - боже сохрани. Нема. Колись, кажуть, були. Зараз нема. Увесь реалiзм став такий благоприятний до їхнього образу в епосi, що краще я приєднаюсь до нього, та й пошкандибаю собi дальше. Треба найти форму i вiдповiдне мiсце для цiлого роздiлу: Кравчина в роботi. Хто робить, хто не робить. Проблема роботи, проблема створення матерiальних цiнностей'! проблема паразитаризму. Паразити навколо Кравчини, їх багато. I не бiда, що їх багато. Бiда, що вони iснують, як паразитаризм активний, що об'їдає Кравчину, а ще гiрше, що вiн заважає працювати. Се бюрократизм. Бюрократизм у сiльському господарствi. Режисура чи масовка на полi. Творення, творчiсть чи виконання. Дiти, баби, дiди. Що робити? Сторожi, пожарнi, конюхи, доярки, свинарки, пастухи, кладовщики, бухгалтери, рахiвники, ланковi, заготи, голови, секретарi, продсiдателi, завкадри, мiлiцiя, птахiвництво, пасiчники, емтеесiвцi i т. д. i т. п. Це - робкоп. Можна й так. Тiльки скажiть менi, чому ж не весело стало житися в селi? Чому так почали уникати фiзичної працi? Хто прокляв її? Хто заворожив, зневажив? Для чого з людини, що обробляє землю, зняли красу вишивки, покрою, кольору? Чого стала людина землi карикатурою на городського гультiпаку? Для чого се? I звiдки? Фiзичну роботу ненавидять раби i наразити! Так хто навколо мене? Чому я перестав цiкавити письменника? Чому поет вважається вiдсталим, коли складе якийсь хороший вiрш про мене? Чому дiтям моїм учитися важко? Чому тiкають вони з села? Чого розлiтаються з нього? Те, що мене полягло в боях Вiтчизняної вiйни, як нiкого, се я знаю, i з цим я мирюся, бо iнакше, припустим, i не могло бути. Але чому письменники пишуть про моє життя зараз рiзнi блюзнiрськi комедiйки, для чого затуляють перед свiтом мою велику i високу правду? 10 / Х /1945 Я проведу Кравчину через ад два рази i раз через чистилище. Я не Вергiлiй, i Кравчина не Данте. Вiн солдат-пiхотинець, не закований в броню перед всесильною зброєю двадцятого вiку. Його рятує земля i нове Слово. Через пекельнi огнi вiн перейде обпалений i в темних водах Стiксу вiн потопатиме не раз. Кров грiшних i праведних не раз змiшається з його кров'ю. Але рай в своїй душi вiн пронесе чистий, хоч i обпалений на вуглах, закурений димом i в кривавих плямах. I Слово - як краєугольний камiнь нових тисячолiть. Ленiн. 141Х1 [19]45 ЗОЛОТI ВОРОТА III Одна з основних лiнiй книги - дочка Кравчини, його улюблена дитина Марiя. Вiн шукає її скрiзь. Вона в полонi. Вiн розпитує всiх. Вiн сперечається з солдатами й офiцерами... Дати його зустрiч з нею. Вона погвалтована. Вона плаче. Вона проклинав життя. Вона хоче вмерти. Вiн благає її жити. - Вони принизили моє достоїнство людське. - Голубонько моя, вся вiйна - приниження достоїнства. - Я гидка й брудна. - Ти прекрасна, як оця розбита церква. Як оця руїна. Вопа огидна i прекрасна разом. - Я понiвечена. - Понiвечена вся країна. Чим ти краща за неї? - Нi в кого не хватило для мене жалю. - Не жаль нас гнав сюди, а гнiв i ненависть. - Хто мене вiзьме тепера? - Якщо пе вiзьмуть, так хiба тому, що нiкому брати. Радiй, що не взяла тебе земля. Нас вона прийняла мiльйони... 14 / Х / [19]45 Вставити, можливо, "Перемогу", якщо не цiлком, то частинами. Було б здорово зробити так, коли б капiтан Кравчина, що вмер у "Перемозi", був сином того Богдана Кравчини. I перебудувати "Перемогу" треба як главу з його оповiдання про смерть сина. Виписати обов'язково, як вiн на мiтингу там, де говорив про Україну, посварився з полiткомiсаром з-за того, як ставити слово "саме" - попереду чи позаду. "Iди ти к чортовiй матерi, убога твоя скаредна душа. Хiба не однаково, де воно стоїть. Ти на людей дивись, а не на слова. Хiба ми тут на дипломатичному прийомi чи в президiуми збираємося сiсти? Я пе слова бачу, а кров. Ми перед смертю стоїмо. А вмирати я годен за Ленiна на всiх мовах - за матiр, за предкiв i потемкiв, коли вгодпо. Як ви, тату?" - "Iстинна правда, синку, аби вмерти достойно i чесно, а хоч перемогти. Людипу прикрашають дiла, а не слова. Треба, щоб дiло стояло мiцно, а слова... що слова! Слово - добро, коли вопо в лиху годину веселить душу товариша, коли воно пiднiмає її на подвиги чи на добру роботу". Дак вони тодi подали один одному руку та й кинулись в огонь. Як поховав Кравчина свого сина, що вони сказали один одному перед смертю. Як перед тим, як умерти, сип попросив поставити його. Тодi я пiдняв його i держу: "Що, Василю, бачиш Україну?" - "Бачу, тату".- "Яка вона?" - "Благословенна, тату. Палаєi" 15 / Х / [19]45 ЗОЛОТI ВОРОТА III Двi глави. Зустрiч з американцями. Се були [з] Канади i США. Вони були переважно українцi. Розмова Кравчини з американськими українцями мусить бути блискучою... I не американцi, i не свої. Чужi, заграничнi... Сервiс теж вiн зневажав. Гарне, та ж воно не ваше. Воно американське. А в мене хоч i не той, та воно своє. - У нас є сервiс. - Ну й що? Друга. Кравчина дiє проти бандерiвцiв. Переговори з оточеними бандерiвцями. Його послали, можливо, парламентером. Можливо, що там, в каменоломнi, де вони були, де їх було застукано, був i один його син. Як вони не хотiли взнавати один одного чи не показали виду нiкому, що впiзнали. I син був, може, старшим групи. Так чи iнакше, по довгiй i глибокiй розмовi про iсторiю i про ультиматуми вони всi були знищенi. Я нiкому не признався. Тяжко менi i соромно, що виродивсь мiй рiд. Нема в мене гордої вдачi Тараса Бульби. Не став я при всiх, не назвався. Не сказав: що, синку, помогли тобi твої ляхи? Не сказав. Побоявсь, що не повiрять та почнуть пiдозрiвати в родствених связях. Убив мовчки. Ще й, признаюсь, убивши його, зрадника, як собаку, i глянувши навiть па його красивий труп, як Тарас отой Бульба на свого зрадника-сина, навiть бровою не повiв отакечки, неначе не син вiн був мiй, а падло. Не скоро, вже аж уночi, пiшов я в хлiв, зарився в солому, затулив шапкою рота та й до-о-вго-довго ридав, приказуючи такi слова, яких уже нiхто тепер i не говорить. Вiн дiяв i мислив вiдповiдно силi речей. Вiдступаючи перед ворогом, вiн ненавидiв свiт i самого себе. Вiн кляв своє воєнне щастя. Се не значило, однак, що вiн не вiрив у своє щастя чи вiрив у конечне щастя ворога. Нi. Йому просто iнодi були недоступнi всi складнi механiзми шляхiв управлiння i планування (планiв) щастя, вся складнiсть його шляхiв. Наступаючи, вiн проймався натхненням, вiн жадав наступу, не дивлячись на велетенськi втрати, на кровопролиття жахливi. Одне слово, вiн був такий, якою була сила речей. Одночасно вiн був продуктом сiєї сили i її чинником. 15 / Х / [19]45 Старший лейтенант. Пробув на вiйнi чотири всi роки. Повернувся з Нiмеччини. - Скажи менi, що ти винiс узагалi зi страшного з усього смислу вiйни? - спитав я його по досить довгiй розмовi. - Що винiс? - подумавши, сказав вiн менi. - Я прийшов до висновку, що в -життi все набагато грубiше, нiж писали нам колись, i говорили, й говорять. - Вiн одповiв на свої якiсь складнi думки по множеству, напевно, найконкретнiших явищ. - Що скажу? От у всiх письменникiв у книгах чи статтях: вiйна - так се сльози, плач, горе. Се неправда. Я не бачив нi слiз, нi горя. Все дуже просто. Хлопнули - чоботи геть i в яму зарили, - готово. Нiхто нiчого й не думає. Навпаки, весело i повно смiху. - А люде? - А я їх не бачив, їх там взагалi нема. Вони виселенi. - А в ямах, у байраках, лiсах, льохах? А пiд час наступу? Ти ж усю республiку пройшов, да не одну, а кiлька? - Да я з людьми не стрiчався. Може, й свiдомо. - Друже мiй, ти був на вiйнi душевно i фiзично слiпий, - сказав я. Менi хотiлося додати: "Ти був дрiбненький егоїст i боягуз. Ти боявся зустрiнутись з людським лихом. Ти обминув його. Бо ти порожнiй". Отсей молодий чоловiк тепер хоче i буде творити фiльми про вiйну. 18 / Х / [19]45 КНИГА Не спав я цiлу нiч. Писав. - Запиши пас, Кравчино, до своєї книги. Узнали ми, що завтра зранку помремо. Загибаєм всi. Се не було нiяке надприродне передчуття. Се було точне знання на основi досвiду й характеру приказу. Се знали командири всi i знали ми. Надприродним було те, що ми дiяли. I от почали солдати проситися до мене в книгу. "У мене, - кажу, - для себе паперу не стає". - Запишiть хоч на один рядок. Що був отут пiд Сандомиром такий-то... - Чим можеш похвалитися, в чому показатись? Що має посвiдчити за себе? - Дiвку оскорбив. Визволену з неволi. - Ти? - Брехав усе життя з трибуни. Я заворожив у своєму селi трибуну, i так заворожив, що нiхто не мiг сказати з неї того, що думав. - Дурень, у трибуни своя правда. - Я перейменовував свiй город так часто, що вже й не знаю, звiдки я. - А мене запишiть у партiю. Такий-то. - Записую. - I мене запишiть. Пишiть, що вмер геройською смертю, бiльшовиком. _ Всi ми хлопче, тут бiльшовики. I всi вмремо. Кажи, якщо вже хочеш, щось таке просте, житейське. Може, маєш грiх який чи особливу заслугу. Чим одрiзнявся ти од нашого народу. - Пишiть: великому Сталiну слава. Сержант Горобець. - Пишу "славу". Слiдуючий. - Напишiть про... (Запис обривається.) (до 18 / Х1 [1945) Написати велику главу прагнень. Бажали перед битвою. Юнаки i юначки. А вiй записував. Се були найчистiшi романтичнi душевнi програми кращого. Стосувалися вони переважно моральних сфер, проте багато з них носило чисто життьовий характер. Нiби перед смертю прозрiли очi на те, що завжди було перед ними i чого вони не бачили. I тепер вони самi дивуються. Один сказав: "Товаришi, як же се все просто, я все бачу, я можу сказати всьому свiту, як треба жита! Записуйте". Тарас записував, вдивляючись в юнака, i якимсь одним властивим його лише землянiй душi способом вiдчув, що так говорять перед смертю. Велика туга обхопила Тарасову душу. Невже те-то й те-то, невже ве обнiме вiн уме дiвчину, не назове її своїм щастям, не порадується на дiтей своїх, не зробиться професором... i т. д. Дiйсно, вiн був убитий. 1. Написати дiалог перед смертним боєм. 2. Се може бути окрема новела, може бути роздiл "Золотих ворiт". 3. В "Золотi ворота" внести "составителя законов" - солдата рокiв пiд п'ятдесят з гаком. //Нацiональний епос - втiлення iсторичної пам'ятi народу. Роман мав бути написаний народною мовою. Життя послало нам сюжети незвичайнi, їм треба дати художню обробку. Фантастичне змiшалося з героїчним. Жорстокiсть - зi спокоєм i благородством людського духу. Ницiсть iз вiрнiстю. Хихикання i агакання безумцiв з неухильним сарказмом смiлого розуму на шляху до справжньої мети людської революцiї: до єдностi свiту в думцi i дiї. Iдея революцiйного гуманiзму. Революцiйної героїки.// КРАВЧИНА II СМЕРТЬ ДIВЧИНИ Дiвчина вмирала, дивуючись. Невже отеє i все i I вже смерть? Невже нiхто мене вже й не пригорне, не приголубить? Мене ж iще нiхто не цiлував. Я ще не займана. Господи! Товаришi! I вже в мене не родиться дитина!.. Вмираю. Людоньки! Що ж я знала? Солдатську одежу та роботу. А чоловiки, що намагались пiдiйти до мене, все були такi безстиднi, i не так безстиднi, як некрасивi. А я так... Менi так хотiлося красивого, так хотiлося красивого-красивого. Я дiвчина. Товаришi лiкарi, не солдат я. Дiвчина. Прощайте... 19/ХI [19]45 Менi сказав сьогоднi Николай Митрофанович Крилов 13 (академiк), мiй великий приятель: //Я вiдчуваю i знаю тепер одне. Ми живемо па початку епохи загибелi цивiлiзацiї, принаймнi європейської. Усе, що вiдбувається в свiтi, нiчого iншого менi не говорить. - Чи припускаєте ви можливим, як учений, що нашiй планетi в цiлому загрожує катастрофа вiд розриву атома? - Безумовно. За весь час свого iснування людина вперше торкнулася явищ космiчного порядку. Безумовно. Ну, що ж! В усякому разi, коли я, сидячи в цьому номерi готелю, бачитиму, що свiт руйнується, я скажу без жалю, що нiчого кращого людство не заслужило.// Довго й багато говорив менi старий. Думки його часом в'язались погано: склероз вже заморозив його прекрасний мозок, але крiзь непослiдовнiсть думки, сарказм, iронiю, часом чудакуватiсть i крайнiй скептицизм проривається велика житейська драма видатної людської iндивiдуальностi з величезною ерудицiєю, гордої й вибагливої. Таких людей зараз нема. Весь стрiй його iнший. Се дев'ятнадцятий вiк Європи. Часом вiн здається менi персонажем з якоїсь п'єси. Се образ многогранний, багатий, натхненний i... комедiйний трохи. 19/ХI 1945 Аморальнi мiркування Тараса Кравчини на шляхах вiйни... - Господи, хоч би вже мене вбили чи розiрвали мiною. Голова пухне од думок. I нащо я почав писати, прах його вiзьми. Ну повiрите, не можу вже ступити, щоб не думать. От лиха година. Да думки ж якi поганi лiзуть в голову, неначе чорт який нашiптує па ухо: пиши, пиши. Ну й пишу. Пишу таку, наприклад, думку, що всяка вiйна безнравственна в своїй внутрiшнiй основi. Тому i зображати її в книгах як благородство i красу людських вчинкiв - злочинство й глупота. Вiйна - дурна. Жорстокiсть i всесвiтня дурнота, одягтись в атавiстичне пiр'я, прославлене тисячолiттями книжної брехнi i кровожадних дурощiв, перетворюють мене в щось гiрше, дурнiше й страшнiше за дикого звiра. Я вже не кажу про таких благородних i достойних пошани тварин, як собака, кiнь чи корова. Вiйну називають мистецтвом. Вона таке ж мистецтво, як шизофренiя або чума. Продажнi писательськi пера освятили її в вiршах i товстенних книгах. Малярi дурноголовi споконвiку придумували для неї одяг, фарби, рiзьбярi ставлять на майданах пам'ятники не ганьби i глупства, а слави ватажкам i їх коням. Те, що повинно давно вже стати предметом громадського сорому i непристойностi, возвеличується. Атавiзм дикунський iснує. I вченi дурнi служать атавiзму, як раби з мiзерною фантазiєю i вiдсутнiстю достоїнства людського, - атомна бомба. Чому всi правителi так ненавидять всiх, хто проти вiйни принципiально? Тому, що всi вони раби атавiстичних iнерцiй. Попробуйте сказати голосно проти вiйни - i зразу суд за аморальнiсть. Отже, вiйна моральна. В Нюрнберзi суд. Тече з Нюрнберга кров, гнiй, злоба, жорстокiсть i безпросвiтна людська дурiсть фашистських людожерiв. Не придумати кари нi для одного. Посадити. Нi, не карав би я їх. Посадив би голих у великi банки зi спиртом i розставив би банки на всiх майданах європейських столиць на триста лiт. На пам'ять i в науку про iдiотизм атавiстичного (нрзб). А суддi хто? Американцi. Англiйцi. Хрещенi батьки пiдсудних i до якоїсь мiри учнi. Мрiяли ж вони про знищення людоїдами Росiї, України? Про загибель десяткiв мiльйонiв наших людей, щоб потiм приставити нiж до Гiтлерової пельки. Ну, сталося не так трохи. Суд iде. Готується нова вiйна. Новi герої, новi сироти, новi калiки, новi злочинцi, спасителi. 24 / Х / [19]45 ЗОЛОТI ВОРОТА III - Не покладу, каже, оружiя! А той собi каже - не положу. Он якi були. Ну, що поробиш. Так ми й собi, раз так, то так, будеш уже битися. А що людей набили, як г... Трупом смердить, понас... скрiзь, а вошей було! Хiба тепер оце вошi!? Де-пе-де тобi частично вошка проповзе, та й та нiмецька. Я своєї вошi давно вже не годував, забув уже й яка вона. Хiба вже десь, видно, пiсля вiйни полiзе. Уже тепера до кiнця вiйни i не побачу. Сiм'я в мене є. П'ятеро синiв i дочка. Двi дочки. Правда, синiв повбивано. Ну, дочка старша не проста. Знаменита дiвка на цiлий свiт.- Вiн так розповiв про її красоту, яка вона була малою, що сльози виступали в усiх на очах. Олеся. - Героїня? - Нi. В тилу прославила епоху, - Чим? - Не скажу. - Ну, скажiть. - Не скажу, догадайтесь самi, чим могла прославити двадцяте столiття молода красива вдова, розумна, з середньою освiтою? - Нi. - Нi. - Нi. - Нi. - Нi. - Ну, кажiть же, люде добрi. Нiхто не вгадав. Тодi я вам скажу. Вона ходила в ярмi удвох з коровою. В епоху пари, електричества. Я думаю, що не радiо, не розклад атома, не пенiцiлiн ї не "лiтаюча крiпость" найбiльшi подiї у свiтi. Я презираю крiпостi i атоми, хай на мене не гнiвається Америка. Найбiльша подiя у свiтi - моя дочка Олеся з коровою у плузi, її душа i моя нiкому i нiколи не простять. Хоча нi, прощу. Нащо менi носити ярмо ще й у серцi своєму? Прийде додому, нап'ється горiлки, заспiває - та й "му". А потiм плаче, приказуючи такi слова, яких ще свiт не чув i нi одна газета не видруковувала. "Му" та "му". Моя рiдна дiвчинка, дочка моя Олеся. Коли б я був великий художник чи рiзьбяр, чи коли б я завiдував чимось великим, от кому б я створив пам'ятник епохи. Не синам моїм, не героям, що лiтали попiд небесами, кидаючи бомби, не полководцям, що водять нас в бої, не парубiйкам полум'яним, що кидались в високiм пароксизмi грудьми на кулемети. Нi, я створив би пам'ятник Олесi. Я поставив би її в упряжцi, пам'ятник iз золота, створений руками великих майстрiв. Я повелiв би майстрам, перед тим як кувати її постать на вiчнi наповнюють його щодня духовною їжею в видi рiзних однакових для всього людства вiдомостей. Вiн пожирає ту їжу. Вiн був просто нерозумною людиною, людиною, так .би мовити, малолiтражною розумове. Зате вiн був слухняний, позитивно слухняний, чесний, завжди готовий до всяких позитивностей, з гарною усмiшкою, хоч-не-хоч, як гусак у сажу. - Е, якби йому дати пару хороших розумних заступникiв! Хiба ж так би було! Заступники сволочi, - зiтхали роками спiвробiтники Торохтiя Макогоновича, ненавидячи його заступникiв. 25/Х/ [19]45 Начальнику i предсiдателю кiнематографiї. Користуючись пiдготовкою до знiмання фiльму "Життя в цвiту", шанобливо повiдомляю Вас, що вiд сього дня я перестаю одержувати заробiтну платню. Я прошу Вас, не вбачайте в сьому моєму вчинковi нiчого такого, що могло би Вас дратувати, примiром, абощо. Я роблю се не з метою демонстрацiї чи непослушенства. Навпаки, я хочу сим особливо пiдкреслити свою лояльнiсть щодо своєї оплати. Але разом з тим я не можу й не думати про якiсть картини, яку я розпочинаю знiмати. До сього часу я розглядав себе як одного з найкращих режисерiв кiнематографiї. Я звик до сiєї думки, i вона, певно, помагала менi триматися па високому моральному рiвнi у виробництвi. Зараз же призначена менi мiсячна плата по третьому розряду щомiсячно два рази пригноблює мою свiдомiсть i поселяє в менi сум i зневiр'я в своїх здiбностях. Тому я для того, аби зберегти свою душу од непотрiбних i шкiдливих для мого стану натякiв па свою творчу неповноцiннiсть, прошу вважити мое прохання, аби я мiг спокiйно вiддаватись владi своїх мрiй i не порушувати звичної уяви про свою гiднiсть. Платню за роботу, будьте ласкавi, визначiть менi в якiй iншiй формi по закiнченню фiльма, вiдповiдно до його якостi. З пошаною заслуж., лауреат i т. iн. Ол. Довженко 26/Х/ [19]45 ЗОЛОТI ВОРОТА II Географiю роману треба виписати особливо точно, з документальною правдивiстю. Треба описати село, краєвиди, район. Припустим, вiн з Великого Перевозу або з Шишакiв. Отже, мусить бути описано, як нiмцi пiд час бою чи вiдступаючи палили село, як утворилася замiсть села пустеля. Рiка. Пригадати бiй коло рiки з "Перемоги". Озера, сiнокоси. Дерева, рослини, трави, все, що росло в полi, як звалося. Зробити iлюстрацiї i фотографiї флори i фауни села. Можна дати також i фотографiї вулиць, хат. Людей окремих. Ландшафту. Надати, таким чином, усьому вигляд справжньої i точної документальностi. Таким чином, мiй рукопис мусить бути оздоблений не тiльки заставками, кiнцiвками, заглавними лiтерами, не тiльки великою кiлькiстю iлюстрацiй, а й фотографiями. Зробити все рукою любовно i досконально, як твiр життя. Лiтопис. Розподiлити книгу, власне її внутрiшню основу - характеристику Тараса, па роздiли. Кожний роздiл, будучи органiчно об'єднаним з усiма iншими роздiлами, мусить мати своє точно визначене спрямування: Роман - наївний, простий i недотепний. Роман - розумний, складний i дотепний. Веселий i безжурний. Нi, сумний i глибоко замислений. Добрий i недобрий. Вiн м'який як вiск. Вiн i твердий як криця. Мстивий i великодушний. Лiнивий, не лiнивий трудяка. Одне слово, вся повнота народної психологiї, народного характеру повинна знайти в ньому собi мiсце, розмежувавшися в належних правдивих пропорцiях, вiдповiдних основам українського нацiонального, народного характеру. "Мiра життя" може й повинна увiйти до епопеї як складова частина другої частини. Тарас Кравчина - Петро Скидан. Може бути i другий варiант: не Петро Скидан, а Мина Нечитайло. Можливо i напевно се буде що краще. Приїзд С. в колгосп остається, звичайно, з послiдуючими Тарасовими коментарями. В першу половину, власне па початок третьої частини, епопеї ляже перероблена "Україна в огнi", де Тарас Кравчина - Лаврiн Запорожець або Мина Товченик. Очевидно, проте, Запорожець. Далi йде повернення, могутнiй наступ Червоної Армiї. Запорожець- Кравчина їде до армiї. ЙОГО СОН Сон - форма, спосiб монтажний, композицiйний для висловлювання рiзних цiкавих i надзвичайних речей i можливостей нездiйсненних. Часом губиться межа мiж сном i дiйснiстю. ЙОГО ЖАЛЬ Можлива форма лiричних екскурсiв. "Як жаль менi, що я не писатель, написав би я тодi книжку чи казку, як одну людину..." КОМПЛЕКСИ - ЕТИЧНИЙ, МОРАЛЬНИЙ, ЕСТЕТИЧНИЙ Збагнути все, чим мучився все життя. Основний комплекс пристрастi - етичний. ЛЮБОВ ДО КРАСИ "ПОГИБЕЛЬ БОГIВ" Може цiлком ввiйти до одної з частин. "Перемога", "Тризна", "Зачарована Десна", "Китайський святий", "У країна в огнi", "Велике товариство". Пристосувати, переробивши все вiдповiдно до бiографiй синiв i до його власної бiографiї. СНИ I ПРИКМЕТИ Снам, i прикметам, i спостереженням придiлити особливу увагу. МРIЇ I БАЖАННЯ УЯВЛЕННЯ Вiн мiг уявити себе конем, убитим, повiшеним, спаленим, деревом плодовим пiдрубаним. Вiн уявляв собi, як пiймав Гiтлера i як судив його. Зробити велику сцену, велику главу уявленого суду. Суд - це моральний кодекс Кравчини. Кравчина i Гiтлер. Кравчина i Гесс. Розмова з Гессом( начальником концтабору). Гессу забажалося, знищивши 2 мiльйони людей, побалакати з 2 000 001 жертвою. Се був Кравчина. Через всi "Ворота" i особливо через третю частину проходитиме думка: "Вiдстала Європа. Передова Азiя". Отже, ми нiби пе вiдстала Європа, а передова Азiя. Європа має палке бажання забути про нашi жертви. Хотять забути, не помiчати нас. Тому, що ми їм пе подобаємось органiчно, вони хотять, аби нас не було в їхнiй свiдомостi. Вони витiсняють нас в пiдсвiдоме. Тiльки полiтики не забувають про наше iснування, загрозливе memento mori, i пильно стоять на сторожi старого європейського свiту. Старий свiт боїться нас. ОПИСАТИ БIЙ ПIД ГРАЙВОРОНОМ //1. Артилерiя. 2. Танкова атака. 3. Пiхотна атака. 4. Женцi. 5. Бронебiйники бiля рiчки. 6. Дiвчата купаються. 7. Переходять рiчку вбрiд i 8. Снаряди падають у рiчку. 9. Сцена в госпiталi (пiд Харковом). 10. Убита жiнка в долинi. 11. Жiнка плаче в госпiталi там те. 12. Бiля кiп цiлуються та iн. 13. Несуть на носилках для гною полоненого пораненого чорта. 14. Мимо везуть померлу матiр дiтей.// Описати хату Кравчини з iлюстрацiями i фотографiями. Фотографiї богiв, святих i великих людей. Пiл, пiч, долiвка земляна, помийниця, сiни, двiр в натуральному виглядi, бувший двiр з непотрiбними хлiвами, клунею, повiткою. Вбиральня, як дикий i непристойний (нрзб). Вбиральня на свiжому повiтрi. Колодязь. Вода. Страва. Взагалi харч. Iкони. Боги. Як при нiмцях вiдновлювали церкву в селi. Як художники писали з Кравчини апостола i як се признати було йому... (нрзб). Правда про релiгiю. "Загибель богiв". Як, проте, служили в церквi, що була перероблена га крамницю промкооперацiї. I як нiчого з сього не вийшло. У богiв пе вiрили, проте тримали їх на покутi для краси i для всякого случаю. 301Х1 [19]45 Ранок пройшов у роботi з Чинир'яном над текстом вiрменської картини, яку я роблю... Вдень провiв бесiду з братом Героя Радянського Союзу Супруна, що прийшов до мене з Ляховецьким у справi можливого створення сценарiю про брата героя. Зараз iду до Рошаля i Строєвої обiдати. Вiтер i холод надворi. Болить серце, i нерви напруженi до краю. Невесело менi. Смуток оволодiває моєю душею. I тривога. Неначе я вмер уже, коли подумаю про Україну. Нiщо пе долiтає до мене. ЗОЛОТI ВОРОТА Листопад 1945 р, III Людина родиться для щастя й для радостi, i бореться вона i дiє во iм'я щастя. I розцвiтає людина в щастi, а не в журбi, в свiтлi, а не в темрявi й незнайствi, в сiм'ї, а не в розлущ, i нiколи не в неволi. Самотнiсть людинi потрiбна в свiй час i в своїй мiрi. Руїни обурливо огиднi. Вони пригноблюють душi, i в них не хочу я шукати красу. Народ не бачить краси в руїнах. Пробував заспiвати на руїнах веселу пiсню. I замовк. Благороднi руїни? Не знаю. Я знаю жалюгiднi руїни. ЗОЛОТI ВОРОТА Листопад 1945 р. III Доля моя! Свiте мiй великий! Благословляю вас, що не впiймали ви мене. Що не дали менi в руки нi меча, нi клейнода, нi печатi, нi заборонного статуту. Що звiльнили ви мене од тягаря управлiння чи його видимостi, що не дали в мої руки скрижалiв законiв людських, не примусили забороняти, гнати, не терпiти, розлучати. Що ношу я царство свободи в своєму серцi. Що можу думати неухильно тiльки про велике i пiднiмати природу до самого себе, аби вона вiдображала мою душу. Що можу радуватися малому, i сорадуватися одверто, i жалiти вiльно, знаючи, що тiльки через повноту й свободу жалостi людина остається людиною, а не каменем з викарбувапими на ньому письменами законiв людських! Що можу простити стiльки, скiльки не дано простити нi одному царевi. Я прощаю многих, многих. Я суджу в своєму душевному трибуналi за живими законами народного лиха i прощаю... Листопад [19]45 p. Розмова солдат про Е. - Коли читаю я його чи слухаю, як хтось читає, чомусь так жаль менi його стає. - А чом? - Скiльки в цiм ненавистi. Подумать, отака безодня. - I де вона в ньому береться. Тяжка i пристрасна душа. У ненавистi, як у коростi. - Еге. А може, просто страх його бере, що не вистачить у нас його отруйного чуття - знаряддя. - I я так думаю. Не вiрить вiн в наш гнiв i розум, в нашу свiдомiсть iсторичного часу. I по жалiє серця нашого, що, так одстукавши боїв чотириста аж до Берлiна, мусить, якщо не перестане битись, знайти в собi ще сили для життя, для товариства... - Для милої, браття мої, i для творення потомства. Немає в нього жалостi до нас живих. Є тiльки крик по мертвих. Тому й но хочу я його читать. Досить з мене мого гнiву i всiх картин, що бачу вже чотири роки i сам творю обов'язок кривавий. - Не надавайте значення. Хай пише. Нам воно нiчого, а нiмцiв дражнить... 4 / ХI/ [19]45 Я абсолютно перекопаний, що зараз я вступив в найважливiший перiод свого життя, себто що зараз моя творча вартiсть, що все те, що я ношу в собi, все, що продумав, перетворив в образи, сформував у мислi, - є найбiльше вiд усього, що я зробив по сей день. Менi зараз потрiбно тiльки одне - десять рокiв повної фiзичної сили, ясностi мозку, бездоганностi серця. I я сього не матиму. Менi часто здасться, що я скоро помру. Серце, мов ворог, турбує мене i пригноблює, роблячись часом таким важким, що я падаю, i то менi мало. Мене нiби тягне вже в небуття. I я вмру, не здiйснений в самому головному - у книзi, що її хотiв б її я оставити народу, одну-єдину книгу. Я знаю - її нiкому там зараз написати. I се особливо гфигпоблює мене. Як жаль менi себе, що так мiй день повечорiв i сонце моє зайшло, не встиг i оглянутись. 6/ХI/ 1945 П'ятнадцять лiт обробляв я свою чи, сказати б, громадську ниву. Не жалiв нi сили, нi часу. Не знав часом свят i навiть недосипаючи ночей. Все думав, як би краще знять врожай. 1 в мене родило. Був добрий хлiб на 'моєму полi, були яблука в сяду i мед на радiсть усiм, хто їв, хто хотiв їсти. Один лише раз не вийшов у мене врожай. Не так якось виорав, не те посiяв чи молитву не ту прочитав, i болiла до того ж вельми голова i серце. Тодi прийшли на мою политу марним потом ниву недобрi люде, серед зiв'ялого саду поставили наспiх збиту трибуну, подiбну до ешафота, i, прикриваючи свiй сором, а хто не сором, а недобрiсть чи пустоту свою, кричали голосно: - Ось вiн! П'ятнадцятьма врожаями обдурював нас. Забивав нашi памороки красотою труда свого. Але нам пощастило нарештi. На шiстнадцятому роцi вiн викрив своє справжнє лице. Розiпнiть його, розiпнiть його! Ненавидьте, зневажайте! Iменем великого бога, отця панюго, - розiпнiть його. Не своїм iменем, бо в нас його нема, iменем соратника... Тодi я мовчки впав i вмер... 9 / ХI/ [19]45 Ми єдипа в свiтi країна побудованого соцiалiзму, в якiй слово "iнтелiгент" звучало (колись) як зневажливе слово. У пас було заведено поняття "гнилий iнтелiгент". А мiж тим iнтелiгент нiколи не був у пас гнилим. Навпаки, вiн був полум'яним, чистим, передовим. Гнилою у нас була не iнтелiгенцiя, а мiщанство. Воно осталося гнилим i нестерпно смердючим i зараз, не дивлячись на високi державнi посади, що воно їх посiдає. Сьогоднi iнтелiгенцiя "завоювала" собi честь стояти на третьому мiсцi пiсля робочих i селян. Знаменний розподiл. Кажу собi: людино, пам'ятай - вища твоя мета - стати на третє мiсце, на мiсце найвище, найдостойнiше, найпрогресивнiше. Люби се слово, хай буде воно твоїм символом - людинаiнтелiгент, бо не може бути радостi життя сьогоднi у країнi, де тебе немає, де ти занедбана, третьорядна, фальшива чи пiдроблена, якi б високi слова не написала па кам'яних скрижалях рука великих iнтелiгентiв Маркса, Енгельса i Ленiна. 1 / ХI / [19]45 "ЗОЛОТI ВОРОТА" II Все переходить, мiняється. Все тече. Повинуючись закону гiдростатики, Тарас Кравчина прийняв форму того сосуда, в який його влили. Правда, при вливаннi чимало розхлюпалось, да i влившись, i розташувавшись всiма своїми молекулами паралельно стiнкам сосуда, вiн довго ще смердiв старою попередньою посудиною приватництва, власної думки тощо. Деякi його молекули, наприклад, довго ще базiкали казна-що, деякi вiрили в бога, а деякi, та що й казати, хотiли б збiльшити трохи присадибну дiлянку, - одним словом, вещество, з якого складався Тарас Кравчина, було неоднорiдне. На чому сходились, правда, усi його молекули - на фашистах. Вiн ненавидiв їх всiм своїм єством. 15 / ХII // 1945 РАБСТВО (ТЕМА СЦЕНАРIЮ) 1. Люде, пошуки першого класу. Цвiт людського мозку - знання. 2. Вiйна охоплює всесвiт. Не хватило уяви у вчених. Вистачило на все: на електрони, позитрони, нейтрони. Пронизали пайтоншим аналiзом доскональним мiкроннi всесвiти, проникли в тайни мiкрокосму. I... стали. 3. Що робити? Ступати останнiй крок чи нi? Сказати слово - хай буде атомна бомба? Чи не сказати? В отсей роковий для iсторiї землi момент великим ученим не прийшло на допомогу серце. Воно було глухе. Вони були духовно вбогi люде. Вони були позбавленi уяви, голосу, серця, чулостi душевної. Вони були раби своїх винаходiв. Слово було сказане. 4. Перед сим сперечалися дома. I все-таки мислили вони не па висотi свого винаходу, як слуги капiталу. 5. Бомба була випробувана. Резонанс всесвiтнiй. Всесвiтпi наслiдки. Тiльки вони вже не знали їх. Нiхто їм не рукоплескав. Не осаждали їх журналiсти. Не знiмали кiнооператори. Якимсь педобрим вiтром повiяло по свiту. 6. Вони були замкненi. Їх розлучили з рiдними, з дiтьми, з усiм свiтом, їх стерегли в пишних тюрмах як соцiальне небезпечних людей, якими вони справдi вже стали, доторкнувшись до космiчних сфер. 7. Твiр їхнього духовного генiя дiстався злочинцям, жорстоким i дурiгим правителям, що перебували по горло в атавiзмi. 8. Вони знищили цивiлiзацiю. Чи, може, й усю землю. 21 / ХI/ [19]46 Суд над фашистськими фюрерами є найстрашнiший i найзловiснiший процес, який будь-коли вiдбувався в iсторiї людства. До такого дикого занепаду людство ще не доходило. Пiд час вiйни ми всi мiряли подiї боями, пожежами, звiрствами чи проявами iнших ганебних блюзнiрств з боку нiмцiв... I тiльки зараз па процесi в Нюрнберзi виявляється, виникає з-понад усiх масштабiв звiрювань, нещастя, мук i страждань, з усього, що творилося в Європi i по всьому свiтi, з усього, що творилося в Нiмеччинi, тiльки зараз постає на цiлий свiй зрiст справжня картина фашизму, справжня суть свiтової трагедiї... Потрiбнi антиподи Гiтлера, новi свiтлi нiмецькi генiї, i не один, а много, якi б осяяли людство чистим промiнням такої незмiримо високої творчостi, такої радостi i чистоти, яка могла б заповнити всi бездоннi провалля зла, що вчинив народ нiмецький свiтовi, родивши Гiтлера. Чи вистачить у нiмецької нацiї сили на такий злiт? Стою на колiнах. Цiлую землю, по якiй проходили нашi солдати з боями, в якiй полягли в множеств! мiльйонiв, рятуючи себе й стару Європу. 27 / ХI/ [19]45 Тiмiрязєв, Мiчурiн, Ушаков... Особливiсть великих людей полягає, очевидно, в тому, що, викопуючiї iсторичну задачу своєї державної системи, вони переростали задачу i в момент переростання входили тим самим в конфлiкт з системою. 281ХII [19]45 Треба мати залiзнi нерви, кам'яну душу i серце раба, аби витримати те, що робив я сьогоднi. Сьогоднi у мене дома засiдали: я, С., А. i С. Розробляли план i змiст поправок до сценарiю "Жизнь в цвету" згiдно з вимо