гами N. Нема сил писати, що се було за засiдання. Жива картина, достойна пера Гоголя, Щедрiна, Свiфта. Се був живий документальний Сатирикон Крокодилович. Саме жахливе в тому, що i С., i С., i А., який, до речi, увесь час мовчав, - що всi вони культурнi i розумнi люде i всi знають, що творять абсурд i не можуть не творити. Нема у них своєї волi, думки, смаку, гiдностi, не повинно бути. Якi тут можуть бути розмови про мистецтво?.. Не пройшло менi даром засiдання. Трапився напiвудар. Припадок важкий i довгий серця в якiйсь новiй формi з головним болем i памороченням голови. Страшно менi. Невже я вже не робiтник мистецтва? Невже я iнвалiд? Невже я напередоднi смертi чи нещасного убогого калiцтва, нiкому не потрiбний? Зайвий? У вовчому царствi кiнопотвор? [1945 рiк] Описувати треба красивi дiла, розумнi розмови людськi, а не оцi от неприроднi вигуки, да руїни, да головешки чи смердючi трупи. Написали б щось, як вiрно любили одне одного, та про що гарно думали, та що треба знати, аби краще на свiтi жити. Да як, примiром, чоловiк щось там любить, чи чогось умiє добре, чи як воює невтомно i щедро, думаючи. А ви все пишете - убив та вбив, та спалив, та засмажив, повiсив, та ще вбив так да сяк. Да все лайки, да крики, да прокльони. - Еге, щось протиприродне, одне слово. - Ми ж самi бачимо, нащо його писати. - I чому ее так, що, аби попасти в письмо, треба вбитися, спалитися чи повiситись? - Напишiть нам щось веселе, смiшне. - Так над чим же смiятись, дозвольте? - Ну, посмiйтесь хоч падi мною, як я i Устя запрягаємось у плуг i оремо, як корови. Да щоб пе плакати, мукаєм або смiємось самi одна з одної. (1945) - ...Я не розумiю, чого ви хочете од мене? - Любовi, ось чого. Чогось веселого, смiшного, доброго. Радостi треба, а ви лякаєте. Зроблено так багато зла, що вже помстою його не затулиш. Потрiбна не лють i ненависть, а висота розуму. - Глупостi ти говориш. Не слухайте його. Пишiть усе, що бачите, - весь жах, весь бруд, всi нелюдськi жертви i страждання. Хай знає людство. Хай пожалiє нас! - Хто смiє пас жалiть? 46 рiк 1 / 1 [19]46 В усiх моїх творах є сцепи прощання. Прощаються чоловiки з жiнками, сипи з батьками. Прощаються й плачуть чи, махнувши рукою, подавляють ридання, оглядаючись на рiдну хату в останнiй наче раз. Є, треба думати, щось глибоко нацiональне в сьому мистецькому мотивi. Щось обумовлене iсторичною долею народу. Прощальнi пiснi... Розлука - се наша мачуха. Оселилась вона давнодавно в нашiй хатi, i нiкому й нiколи, видно, не вигнати її, не приспати, не вкрасти. Основний мотив пiсень народних наших - смуток. Се мотив розлуки... 2 / 1 [19]46 Я почав молитися богу. Я не молився йому тридцять сiм рокiв, майже не згадував його. Я його одкинув. Я сам був бог, богочоловiк. Зараз я постиг невеличку краплину своєї облуди... Бог в людинi. Вiн є або немає. Але повна його вiдсутнiсть - се великий крок назад i вниз. В майбутньому люде прийдуть до нього. Не до попа, звичайно, не до приходу. До божественного в собi. До прекрасного. До безсмертного. I тодi не буде гнiтючої сiрої нудьги, звiрожорстокого, тупого i скучного, безрадiсного будня. 5/1 1946 Вiйну в мистецтвi треба показувати через красоту, маючи на увазi, великiсть i красоту людських вчинкiв персональних на вiйнi. Всякий iнший показ вiйни позбавлений всякого смислу. Се парадокс, один з найбiльших в iсторiї людства. Бо: вiйна - дурна. Жорстокiсть i дурiсть, одягшися в атавiстичнi одiяння, оволодiвають масами злочинцiв, затикають на час своїх злочинств рот мистецтвам, себто тому, чим людира одрiзняеться од тварин. Освячують сей критиничний акт невмирущим твердженням: коли стрiляють гармати, музи мовчать. I сам iдiотизм убивства i найганебнiшого масового гвалту возводиться в ранг - мистецтво вiйни! Воєнне мистецтво! Воно таке ж мистецтво, як шизофренiя. Чому правителi ненавидять пацифiзм завжди i особливо напередоднi сказу? Тому, що всi вони по сутi своїй - раби глибоких атавiстичних iнерцiй, на яких базується й процвiтає вся сила й природа їх влади. Гляньте на Землю. Вона вкрита пам'ятниками вбивцям i їхнiм коням у багато, багато бiльшiй мiрi, нiж їх антиподам. I ще одне: всi пам'ятники антиподам вбивць i мучителiв дешевенькi. 15/1 [19]46 ...А вчора менi снилося, неначе мене обнiмав i цiлував Станiславський-небiжчик, з яким я персонально i не був знайомий за його життя. Пишу. Поглиблюю Мiчурiна. Паморочиться в головi I серце болить-болить. 20/1 [19]46 Починав гримiти "Молода гвардiя" О. Фадеева. Читають по радiо, по школах, друкують. Автора обирають до Верховної Ради Союзу РСР. I я радий його успiху, нiби се є мiй власний успiх. Радий i вдоволений, що вистачило сил i наполегливостi у Сашi пiднести такий великий труд. Радий, що втихомиряться лiтературнi парвеню, що вже намагалися здавати його в архiв... Фадеев крупний талант, i Фадеев справжнiй комунiст, i за се я завжди шанував його, при всiх його невдачах, довгих простоях. Починається його друге народження - зрiлий вiк. Якщо не встрягне друг мiй знову в Удеге, що одняло в нього стiльки сили й часу, створить безумовно щось значне i велике. Щасти йому, доле! 20/ II [19]46 Сьогоднi закiнчив "Життя в цвiту" - лiтературний i режисерський. Нi над чим ще так багато не працював. Тепер менi треба забути все i писати далi. Проте нi. Тепер я мушу повiсити замка на свiй розум i бажання i добрий рiк повторювати вже здiйснений i закiнчений творчий процес на плiвцi в тяжких, каторжних умовах, з щоденними неполадками, хаосом убогостi виробництва, холодом i злом. I так усе життя. Господи, поможи менi! З/II/ [19]46 //Учора в "Советском искусстве" читав "Жизнь в цвету". Читати менi було важко фiзично. Очевидно, читання справило велике враження. Тепло реагував i, виступаючи, тепло промовляв мiй друг В. Шкловський i С. Герасимов. Очевидно, рiч має в собi якусь магiю, її однаково сильно сприймають всi, хто читав чи слухав...// 16/II/ [19]46 Пишу книгу. Я пришлю її Вам через три роки. Якщо ж я її не допишу, якщо я, що втратив усе за одну лише помилку серця свого, умру отут од печалi в тяжкiй самотностi, я прошу Вас тiльки про одне - хай вiзьмуть тодi в моїх грудей серце i поховають його на скривавленiй батькiвщинi моїй, на Українi, на українськiй землi. Чи може бути надмiрною любов до батькiвщини? Нi. Немає такої любовi. I моя не була, хоч я i вмер вiд неї. Єдиною метою мого трудного життя було возвеличення радянського народу засобами мистецтва, яке дослала менi доля i батько з матiр'ю... 23/ II/ [19]46 Сьогоднi знову мевi дякували вiрмени за фiльм "Страва родная", який я зробив для них, змонтувавши його й написавши... дикторський текст. Вони радiють, вони вiтають мене, отсi культурнi брати мої, вiрмени. Вони кажуть: ми всi говоримо, що так зробити про нас фiльм мiг лише майстер, що любить свою батькiвщину. Я слухаю сей високий комплiмент i плачу. Так, я люблю Батькiвщину, люблю народ свiй, люблю палко i нiжно, як син може любити, як дитя, як поет i громадянин... 2/IV [19]46 Двадцять дев'ятого березня читав у Спiлцi письменникiв "Життя в цвiту". Читав аж три години. Народ слухав, як заворожений. I тiльки пiсля читання я помiтив, як всi були збудженi i схвильованi. Всi встали i довго вiтали мене оплесками. Я поклонився їм, вдячний за увагу i пошану. Проте менi було дуже сумно. Було в цьому вiтаннi, у всьому щось трохи подiбне до демонстрацiї. Я бачив перед собою людей, якi радiли моєму твору i радiли моїй працездатностi. Радiли, що не загинув я вiд удару грубого i жорстокого кулака, не став духовним калiкою, хамом i лакизою, не впав у розпач i не прокляв свiту. Вже рознеслися чутки по Москвi. Театри, шiсть театрiв, вже вимагають п'єси. Напишу п'єсу. Признатись, так чомусь не хочеться ставити фiльм. Коли згадаю Потилиху - Майданек, всi труднощi, все нiкчемство кiностудiй, жалько робиться свого дорогого часу, якого вже не так багато осталося в мене. Жалько. 16/IV [19]46 Згинув патрiархальний устрiй одноосiбництва. I разом з ним щезла з життя безповоротно краса побуту, повiр'я, одежi, тихої, лагiдної помiркованостi. Розпався клас селянства, обернувшись у людство. Розпад висвободив таку енергiю, з якою не зрiвнятися й атомнiй. В великих трудах, жертвах, утратах, напруженостi, самовiдданостi родились герої, труженики. - Хоч я в колгосп iти i не хотiв, i лаю я його нишком на чiм свiт стоїть, - ну захищаю я його, як своє життя, бо вiн є мiй колгосп. А не чий-небудь. Захищав i захищатиму, хто б на його не пробував iти землею, водою, небом, воздухом чи дипломатичною поштою... На початку нової ери я до колгоспу iти не хотiв, сс факт. I записали мене в нього так, на "ура". Ну, я крутивсь, крутивсь i так i сяк - не виходить, живе. Тодi я розсердився i не посiяв. Пропаду, думаю, i вас потягну за собою в могилу. Отакий грiх совершив нечуваний, небачений. Боже ж мiй, як почали ж ми вмирати! Лежали покотом, як гнiй (взяти з "Мiри життя" велику сцену докладно про Нечитайла, Верещаку). I от з того часу рiшив я критично поставитись до свого нехотiння. Мало чого я не хотiв би. Не та доба. Отак як не потече Днiпро назад, не потече назад життя... Вiн буде розказувати, як його брат Оверко не давав Любченковi хлiба i, коли той пристав до нього, який вiн гордий вихiд знайшов з сього становища... Отаке-то. Я помiчаю в цiй картинi, що тiлечки змалював, веселу i лукаву усмiшку недовiр'я читача. Знаем, мовляв, усi твої брехнi з коровою в бою i з... рушницею, що б'є з-за вугла. Смiйтеся, се мене тiшить, дуже тiшить. Тепер життя ще поки що трудне i слiз (нраб) ще пролито так багато, що я годен би з дорогою душею зробитися блазнем, аби викликати посмiшку у друга свого читача. Що ж до випускання Оверкових книжок, то тут я собi думаю: нехай мiй твiр буде мов та рясна яблуня, з якої кожний може струсити по мiрi сил своїх. Кажуть, що справжнiй мистецький твiр має в собi не один, а кiлька смислiв i вiрним завжди лишається той, який людина для себе вибирає. Да й не в Оверковi дiлоРозказав я про смерть Оверкову, проте не для смiху, а зовсiм для другої мети. Я хочу прославити в ньому свiй рiд. Багато вже прошумiло часу, мя виросли всi, порозумнiшали, постарiли, щоб дiлити великий i прекрасний свiт на двi убогi половинки: куркульську, некуркульську. Сила була. Сила буяла в Оверку. I гордiсть, як у царя. Ое був цар-парубок з двома орденами первої сотнi Червоного Прапора. Я його бачу навколо себе, в багатьох героях. Вiн i Берлiн забрав сьогоднi... 12IV [19]4б Я видiв сон. У полi жито золоте, скiльки око гляне. I небо таке сине, таке барвисте, якого нiколи в свiтi не буває в життi. А коли й буває, а коли й здається, то хiба в надзвичайнi часи. А було небо i степ України. А на передньому планi посеред жита стояли три молодi, прекраснi дiвчини з серпами. Стояли, одягненi в ту одежу, в яку вже не одягаються. I плакали. Мовчки. Небо, жито, дiвоча краса, сонце i пекучi сльози трьох не здiйснених жiнок. А був навiть не плач. Була невимовна мовчазна туга i сум. Не котилися сльози додолу. Застигли в очах. Де ви? 25/V 1946, Я бачу картину. Запрягшись у важкого плуга, Три вдови, Зiгнувшись вiд потуги над проклятою, политою кров'ю i потом землею, Три вдовицi, Зцiпивши зуби й витрiщивши очi, Тягнуть соху, спотикаючись, в тваринячих шлеях, Три вдовиченьки - сестри мої, ластiвки, Важко дишуть i проклинають свiт Увесь, до одної людини. I я кляну i плачу разом з ними. - Де ти була? Звiдки ти? Тебе не убили? Невже тебе не вбили? - Нi. - I нiхто тебе не мучив, не гвалтував? - Нi. - Правда? - А коли б i нi, яке се мав значення тепер, коли нiчого, куди й на що не глянь, не осталось на своєму мiсцi? - Прости мене. - Прощаю. - Се спiвчуття, се не ревнощi. - Я вiрю. Я теж боялася щодня. КРАВЧИНА 18/VI [19]46 II Один син Кравчини, льотчик, ас знаменитий, улюбленець цiлого фронту, попав до полону. Власне, не до полону. Вiн був убитий в бою. Товаришi бачили, як падав на ворожу землю його самольот, мов огненний язик. Вiн загинув, i всi його оплакували. I вже аж через три роки з'явився вiн живий з полону (прототип Б.). Його нiхто не прийняв до армiї. Од нього всi одвернулися, нiхто з ним не знався. Чому ти живий? Чому не вбився? Чом не вмер за колючим дротом? Ти живий? Ти живий - чи не слуга ти "їхньої" розвiдки? I т. д. Вiн жалiється своєму батьковi. I тiльки в ньому знаходить утiху Кравчина. Старий Кравчина посмiявся над сином, як над малим хлопчиком. Вони дурнi, позбавленi людської уяви. I старий так розповiв йому про життя, про щастя, про добро i про радiсть, що вiн на хвилину заспокоївсь i заснув у нього на колiнах. Описати, як падав пiд Харковом з неба мiй син божественний. Як лежав вiн, жарений на алюмiнiєвi, КРАВЧИНА II ...Я бачив сотнi тисяч убитих моїх товаришiв. Вони вкрили своїм сiрим трупом безкрайнi, безконечнi шляхи од Кавказу i Волги до центру Європи. Вони падали в кавави, в ями, на дорогу, розлiтались в шмаття, валялися в осiннiй грязi, як темнi барельєфи героїв i великомученикiв на царських вратах епохи. Золотих воротах епохи! 241Х [19]46 Написати цiлий роздiл, як один з синiв Кравчини з якогось драматичного приводу оплакує долю народу. Сей плач великий, глибокий i такий по своєму змiсту, пристрасний в такiй мiрi, що десь на своїх верховинах розпачу перекликається з бiблейським плачем. Плач, що свiдчить про бездоганну душу синову, попадав в руки батька. Як Кравчина, прочитавши його уважно, дивується, чого така нiсенiтниця лiзла в голову хлопцю. Вiн заперечує плач по всiх пунктах. Все навпаки. Вiн смiється над його тугою-журбою. Се зробити слiд так, щоб вiн, власне, все признав i все поняв, тiльки приховував розумiння, щоб не бентежити сусiда, чи сусiдiв. А потiм, вже на самотi, подивився на небо, як Чабан у "Колючому дротi", i подумав про сина й про все. Тремтiли зорi в урочистому вiчному небi. 27/Х [19]46 ЗОЛОТI ВОРОТА III Довго лаявся Кравчина з канадськими солдатами... I от один з них раптом: - Дядьку, а скажiть менi, чи стоять над Ворсклою отi три верби, де ми гуляли колись? Отi вербички, чи стоять вони над водою? Та й заплакав. Тiльки їхнiй унтер не знав, чого вони... Тодi Кравчина пожалiв їх, почувши, що де б людина не тягалася, як би не потопала в розпустi i безвiрництвi, вона остається людиною. 13/Х/ [19]46 Закiнчення картин своїх я не дививсь нiколи. Колись прогляну всi зразу. Тiкав од них, i всi їх помилки, вiд яких душа моя переверталась сотнi раз, i недоробленi мiсця, i недостаток працi й талану знав бiльше вiд усiх. Так знав роботяща українська мати все ластовиннячко i всi родимi плямочки пiд сорочками i штанцями ледачих дiточок своїх i по старинному вкраїнському звичаю: - А чиї ж бо се такi дiточки гарнi? - одповiдає сумно: - Ото? Чи не мої, нехай вони повиздихають. Як, очевидно, й усi митцi, я бачив помилки свої в бiльшiй мiрi i завсiгди чомусь не там, де бачили їх великоухi критики, чiпляючи на мене свої убогi книжнi ярлики i тавруючи вимучену мою шкiру таврами рiзноманiтних "iзмiв". 29/Х/ 1946 Один з плотникiв - составитель законiв. Можливо, вiн не дуже балакучий i промовляє тiльки законами. Всi його закони дотепнi й мудрi, повнi житейського гумору й смислу. Деякi закони вiн носить, виголошує вiдповiдною, запозиченою з радiогучномовцiв мовою, вродi: - Товаришi робочi, робiтницi, генерали й адмiрали. Приказую один процент щорiчного врожаю жита й пшеницi молотити в околот... Повинних у порушеннi приказу притягти до суворої вiдповiдальностi як помилково усуспiльнених дурнiв, позбавлених смаку i почуття красоти i iнтелiгентностi.Регiт. Щоб голови колгоспiв мали всi вищу освiту. Кому потрiбна вища освiта? Кому нi? Про довголiття й продовження життя. 31/ХII [19]46 ...Сьогоднi здав Комiтетовi мистецтв "Життя в цвiту". Беруся за "Хату" чи за "Мiру". А може, чи не вiзьмуся я за "Повiсть полум'яних лiт" i чи не зроблю я що хоч що-небудь. Як менi хочеться створити чистий i високий твiр, хоча б один, тривалий у часi, одну бодай ланку буття, одну краплину безконечного. 1947 рiк 29/II/ 1947 Благословен день! Сьогоднi у моє вiкно заглянуло щастя. Я придумав перемогу тепла над холодом, життя над смертю. Пiсля смертi Ленiна весною: повiдь, льодохiд, повiдь, розцвiтання квiтiв, рiст корiння, повiдь, сади в цвiту з панорамами, надзвичайнi торжества в небi, весiннi хмари, гарнi потоки в цвiту, птицi в небi перельотнi. Гiмн життя, Музика, I всiм отсим диригує Мiчурiн, натхненний i щасливий. Розцвiтає радiсть в душi творця. Власна юнiсть i любов проходить серед спогадiв весни. I неодмiнно весняний перший грiм. Нехай зливається вiн з музикою в серцi... 29/II/ [19]47 Весь час на рiзних художнiх радах порiвнюють кольорове кiно з малярством. Невiрне, поверхове порiвняння. Малярство статичне. Колiр в кiно процесуальний, динамiчний. Вiн iснує в станi невпинного руху. Отже, колiр ближче до музики, нiж до малярства. Вiн є - зорова музика. I так, як нiякий акорд не робить музики один, - не робить фiльму i один кольоровий комплекс. 18/Х [19]47 ЗОЛОТI ВОРОТА III Одна з тем, з лiнiй "Золотих ворiт", з тернистих стежок - тема перемiщеної особи. Складаючи велику трагедiйну повiсть двох осiб - одної, що мусить десь загинути, i другої, що повертається на Батькiвщину, автор мусить змалювати весь велетенський хаос аморального всесвiту середини XX столiття. Хто сi особи? Одна може бути дочка Кравчини. Або син? Чи, може, сам Кравчив? Краще хтось з синiв. Нехай навколо його долi сплететься все, що довелось продумати менi, читаючи виступи Вишинського... Перемiщена особа - об'єкт випробувань всiх модерних видiв зброї - хiмiчної, бiологiчної i атомної бомби. Написати великий роздiл абсолютно детально, як вiн ровряджав мiну чи як споживав бiологiчну отруту, що з ним робилось, як йому болiло чи як не болiло, що думав про роботу чи про емерть, очевидно, таки про роботу, про механiзм. Як стався вибух i як вiн розлетiвсь у прах, як його не стало. Зовсiм. На 10 сторiнках оцей ультрарапiд мiльйонної долi секунд". I написати, що таке свiт без мене. I що таке страждання. I взагалi почуття. 16/III/ [I9]47 Поранений. Перед смертю в остаивю хвилину (нпл). Оповiдання про народження його. НАРОДЖЕННЯ ДИТИНИ Яке велике торжество в свiтi - вароджеиня людини. Яка краса i диво! Муаика матерi. Радiли й величалк матiр i його, ВЕЛИЧАННЯ ДИТИНИ Приказували: рости такий-то i такий-то. Людина народилась для любовi, радостi, ЧИ НЕ ГЕНIЙ ВОНА, ДИТИНА ОТСЯ? Чому не бути їй генiєм? Якi батьки й увесь рiд! Дiди, нрадiди. Як любились батько й мати замолоду, як бажали одне одному любовi. Вiн родився зимою. Спiвали йому "Щедрик", "Будеш мати вiк хороший". Всю дивну поезiю пiснi радостi"народження. Душе моя, душе моя! Очистилась ти в стражданнях, умившися кров'ю? Украсила свiт? Пречисту петавку друга їла в Європi в серединi XX вiку? Гай, гай." "О поле, поле, хто тебе засiяв мертвими костями". Нiмий страждалець умирав. Музика й потрясаючi дiалоги чи монологи. Свiтове звучання. МАРИНI ДУЖЕ ВАЖКО 1. Вона зразкова трудiввиця, 2. Її люде шанують. 3. Скидан її любить. - Який я щасливий. Ти щастя менi повернула, Марисю. Я такий став дужий а тобою. - I я. 4. Але її замучила пiдозра почуття неповноцiнностi. 5. Загрози. 6. Шантаж. Йому i їй хочеться дiтей багато. Хочеться творити так, нiби щодня вiн розривається в захопленнi на десять частин i кожна щоб дiяла i пiзнавала свiт. I перетворювала свiт. - Ти щасливий, Петре? - Да. Сьогоднi я кажу Гусаковi: все одно я знищу тебе. Не треба i бiйся його, заклинаю. - Вiя руку має у райкомi. - Ти, каже, всмiхатися не вмiєш... Н-ну! - Ти не вмiєш усмiхатись. - Петре, скажи, коли вже буде повний комунiзм, люде страждатимуть? - Да. Любитимуть - значить, i страждатимуть. - Я так страждала вчора, коли ти довго не приходив, ти став мене пiдозрiвати. В громадськiй дiяльностi iгнорується минуле. В нiй важить одне лиш сучасне. Коли б нашi письменники та не були столичними птицями, вони б знали, хто має око видiти, як гiрко доводиться колгоспниковi трудовий його героїзм, отой самий, Що приносить славу писарям красномовних тирад. - Залиште. Вже як хочете знати - сама чеснiсть обертається часом в порок, якщо вживати її помилково. //Улянi треба зробити монолог, глибокий змiстом i частий формою. Треба пiдяяти її зворушлиний образ над побутом, дати їй змогу розкрити свою душу в глибокому внутрiшньому самоспогляданнi. Щось на зразок монолога: "Не покладав я рук". Може бути саме: "Не покладала рук". Нi, рано. 1. Що про нас говорять? Не довiряйте мужиковi. В ньому й досi ще сидить власник i т. д. А хто бiльше вiддав державi? Ми чи вашi злопихател i?.. 2. Моя республiка. Мiй свiт. Мов майбутнє! Але чому i до якого часу я думатиму по шпаргалцi, говорити по писаному, любити тiльки ударника? Прагнути тiльки до поголiв'я? Радiти тiльки перевиконанню? Жити тiльки заможним, щасливим життям? Де моє щастя? Хто звеличив мене в стражданнi? i т. д. Не покладаючи рук (цiлком). Конкретна мета: загальнi збори. Доробити сцену загальних зборiв. Прийняття в колгосп Нечитайла i виступ Царя. Точно визначити i драматично оформити мету зборiв. Очевидно, вона зводиться до вирiшення однiєї з багатьох "простих" колгоспних земельних та iн. органiзацiйних справ. Тодi все написане надасть сценi незвичайну, гостру i життєву красивiсть.// Куркульське прiзвище: - Скоробагатько, - Дубенко. - Рубленко. Пiсля блискучої промови. - Ну, чого лiзеш? - Не лiзу я, а йду по-людському. - Що треба? - Скажiть, а чи не можна... - Не можна. УЛЯНА ПРО ЗАГИНАЙЛА - I що воно таке пак за людина? Ото як вийде на трибуну, поверх людей як гляне, да так красиво й гарно промовляє, да довго так, що плачеш i не знаєш, на небi и чи на землi. Еге. Злiзе додолу - вовк. Не пiдiйти, казав той, не забiгти. Похмурий да неуважительний - страх, нехай бог милує, їй-богу. - Освiта в нього, кажуть, вища, а середньої нема - дiрка. А воспитанiє нижче (дописать). Пригадати розмову з моїм батьком. Як молодим ще дев'ятнадцятилiтнiм парубком їздив батько в Каховку до Фальцфейна на заробiтки. - їхали човном до Днiпра, Днiпром до Каховки, де вже човен той продавали. - А як же ви переправлялись через пороги? - А так i переправлялися. Човном. - А хто ж човном правив? - Я й правив. //Наплив. 1887 рiк. Пливуть по Днiпру з Десни дванадцять хлопцiв, тiльки не в Царгород, а в Каховку, найматися до Фальцфейна. Каховка. Ринок робiтникiв i т. д. Отже, можна використати, почавши з старовинних пiсень. Наплив: дiстати пiсню давньоiсторичну.// (1947) Тиха, добра, чесна, пересiчна людина. Приємна i лагiдна. Рокiв 45. Бригадир. Має медаль. Був на виставцi в Москвi. Призначається на посаду голови колгоспу, на яку посаду у нього не вистачає розуму власного. У нього жiнка i дiти, син i дочки. Зробився поволi нетихим, недобрим, нечесним i неприємним, злим. Зробив нещасними всiх майже, хто йому пiдлягав. 1. Завiв кабiнет. Крiсло. Телефон. Секретаря. 2. Чергу. Без черги не приймав. "Ну як? Бачив, яка черга?" Черга як знак, атрибут влади. 3. Охорона. Щоб не вбила мiжнародна контрреволюцiя. 4. Пiдлабузники. Борис Петрович Пiдлабузник. 5. Працював поночi. Викликав бригадирiв на доповiдь поночi. 6. Електрифiкував власний дiм - "кожному по потребi". 7. Портрети вождiв. Скульптури в письмовий стiл. 9. Карта свiту. Карти колгоспу нема. 10. Цитати. 11. При нiмцях сидiв у погребi. 12. Пишуща машинка. 13. Прошу подати в дисьменнiй формi. "Сказивсь". 14. Його почали боятись як вогню. 15. Все знав. Про все мiг говорити. 16. Дiти критично ставились до нього. 17. Перед молоддю: "Ех, ми були колись. Я за бандитами в 17 лiт гаялася..." 18. "А ми колись в окопах знаєш як..." 19. Розвалив колгосп. Нiкому стало робити. Всi службовцi. 20. Учитель дешанований. 21. Всi родичi в доярках, снабах, плановиках. 22. Коли його зняли... 23. Грандiозна сцена звiльнення з посади. Як страшно: я - нiхто. Ти й був нiхто. 24. Виявилось, що призначили його помилково. 25. Любив понад усе на свiтi щось забороняти. 26. В нього приятель i друг "непропускатель", бувший сторож закритого розподiлителя. 26а. Мета - зробити кращий в Радянському Союзi кол" госп. 27. Завжди риба воняє з голови. Так от, щоб риба (колгосп) була здорова й свiжа, я хотiв, щоб була здорова, культурна голова. 28. Вiн не знав, за що його судять. 29. Свiдки: вдова, яку вiн викликав уночi на допит: чому я напилась. 30. Вiн копiював великих. Мiй колгосп. 31. Вiн почував себе вождем села. 32. Якщо ти стоїш на чолi, ти не повинен пiдпускати близько нiкого (пафос дистанцiї). 33. Манилов: мрiяв об'єднати в колгоспи пiд свою владу млини, електровню. I сидiтиме все життя. 34. Вiн возвеличився. 35. Огромний апарат. 35а. Нiкому не довiряв. Учинив контроль над контролем. 36. Вважав, що народ треба "тримати в руках, щоб боявсь". 37. Iдучи по селу, нi а ким не вiтався. Проте вимагав, аби всi знiмали шапку. 38. Свiдок-дiд: "Василь Федорович, прибуло до вас начальство". "Ну й що ж. Приїхало, так хай мене найде". 39. У нього не було кар'єризму. Вiн був позбавлений високого iдейного рiвня. Василь Федорович Ступак. 40. "Мiй колгосп". Моє, моя. Мої люде. iїеокуркуль. 41. Все викрилось пiсля Постанови ЦК про порушення Статуту сiльськогосподарської артiлi. 1948 рiк 5/II/ [19]48 //У поводженнi з вищестоящими треба завжди бути скромним i не втрачати шанобливостi, в усякому разi, треба зробити все, щоб видимiсть вищесказаного була помiчена начальником. Якщо начальник, спонукуваний невiдомими вам домашнiми або службовими драмами, дiставши де-небудь у ще вищого начальства прочухана, почне кричати на вас, не падайте духом, не бiжiть вiшатись, не проклинайте життя. Ви можете дуже ласкаво, бiльше того, спiвчуваючи йому, сказати чемно: - Не утруднюйте себе криком. Повiрте, що навiть звичайна розмова з вами приносить менi справжнє страждання завжди. Начальник тут же посмирнiшав. Вiн не зразу зрозумiв справжню суть вашої чемностi, i тодi перш нiж приступ нiкчемностi i злостi спалахне в ньому з новою силою, ви постарайтеся пiти додому, отруєний. Дома ви поплачте, поскреготiть зубами i сiдайте писати що-небудь бадьоре, героїчне.// 23/II/[19]48 Мати. Отеє ж як хочете, а буде знов вiйна. Ми. Невже? Мати. Бачу. Ось пригадаєте мене. Ми. Що за прикмета? Мати. Спiдницi знов коротшають у женського полу. Вже скiльки я за своє життя помiчала - спiдницi у женського полу коротшають, задираються, пiднiмаються-пiднiмаються. I вже як за колiна пiднiмуться - зразу вiйна. Потiм опустяться, подовшають, - вiйна затихає, замиренiє. Дак отеє, помiчайте, зараз були подовшали, а це знов почали задиратись. Буде вiйна. В Америцi вже, кажуть по радiо, вже так позадирались, що тiльки воювати. Ну що ти зробишi.. Не смiйтесь, ось побачите. ЗО/I [19]48 По закiнченнi картини зразу ж написати книгу про своє життя в мистецтвi. Написати докладно i абсолютно одверто, як труд цiлого фактичного життя, з великими екскурсами в бiографiю, в дитинство, в родину, природу, пригадати всi чинники, якi створювали й визначали смак, тонкiсть сприймання. Що створило мене як кiномитця? Яка лiтература? Класика? Малярство? Чи, може, пiснi й думи? Чи вражливiсть бездонна й бездонна фантазiя? Чи зачарована Десна? Як я йшов на зйомку не готовившись, не маючи в цьому потреби. В мене все ставало ясним з початку створення сценарiю. Я просто повторював процес. Я мiг знiмати коли завгодно, з якими завгодно артистами, нiколи не ганявся за великими именами. Кiно як спосiб суспiльно-полiтичної дiяльностi. Мої поеми - моє сучасне. Я творив, що хотiв, що думав. Я дiйсно був i е вiльний художник свого мистецтва. Полiтична обстановка на Українi. Всi її перипетiї. Культурне життя. Мої позакiпематографiчнi iнтереси. Ким би хотiлося бути, до кого себе примислити? Їзда на кiностудiю в Одесi. Бiгом Київ - Шулявка - вища мiра. Потилиха. Нiкчемство i краса. Мрiйництво. Мої проекти перебудови життя, господарства, мiста (нраб), садiв, ансамблiв архiтектурних. Комедiя. Любов до комедiї. Нездiйснена мрiя життя. Все навпаки. "Цар" - мiй кращий непоставлений сценарiй. Перегляд фiльмiв у Харковi, Києвi, Москвi. "Звенигора", "Арсенал", "Земля". Веремiя навколо переглядiв. Диспути... Як я знiмав у селi Яреськи. Народ. Думи. Мене запрошують на посаду голови колгоспу. Хто мої герої? Батько, мати, дiд i я. Я - Василь, Щорс, Боженко, Мiчурiн. В "Землi" вмирає мiй дiд. Шкурат - мiй батько. Я - парубок, що сидить з дiвкою на призьбi. Я - Кравчина. Орлюк. Як мучивсь я i проклинав адмiнiстрацiю, що з їдала мої нерви, мою душу, всi мої сили своїм нiкчемством. Яке розчарування я мав по закiнченнi картини. Чому я нiколи не дивлюсь своїх картин? Документальнi мої фiльми. Захiдна Україна. Виступи. Вiйна. I вся моя трагедiя воєнного часу. Одне скажу: хоч я зробив картин i небагато, однак, з того часу, як розколовся свiт i Ленiн став на сторонi людського, не покладав я рук. 51 IV [19]48 "ЖИТТЯ В ЦВIТУ" //Ось уже кiлька рокiв тягнеться моє "Життя в цвiту". Я написав його як повiсть i як п'єсу. Я вистраждав його як кольоровий фiльм, видушив i вистогнав, знемагаючи вiд приступiв стенокардiї i тупого бюрократизму. Потiм, коли все нарештi з таким граничним трудом було зроблено, коли картина стала жити i радувати навiть натасканих снобiв, я потрапив у дивовижну мiстичну смугу її обговорень на художнiй радi великiй. Потiм мiнiстр кудись бiгав з нею i кожного разу вимагав все нових i нових купюр... Тодi мене врятував вiд ядухи Жданов. Пiсля зустрiчi з ним я, здавалося, ожив. I хоча п'єсу також задушили, всупереч його думцi, я спочивав начебто в Барвнсi тижнiв зо три i повернувся звiдти знову хворим. Тепер мене вже знову розпинає кiноорганчик. Я сиджу цiлiсiнький день за столом. Я наступив на гораянку i задушив усi мої плани, всi мрiї про п'єси, про мiй рiдний край, про Днiпро, i тепле повiтря, i нiжнi береги моїх рвчоя, про вiчне свято просторiв. Я повинен нехтувати, заперечувати створене, ненавидiти те, чим захоплювалися, що утворено з багатьох тонких компонентiв. I написати твiр-гiбрид - стару поему про творчiсть i нову повiсть про селекцiю. А серце болить. I часто, йдучи вiд столу пiсля цiлого дня трудiв, я озираюсь на зроблене - як його нiкчемно мало. А втома така, неначе цiлий день ворочав камiввя в неспокої. Як би знову не бути кимось удареним за що-небудь. О жорстокiсть, я пiзнав тебе. Важкi передчуття гнiтять мене.// 18/IV 1948 Людськеє. Порiзавши палець, хлопчик спочатку заплакав, забiгав, потiм трохи згодом, коли ущухла кров, пiдiйшов до дядька. - О! Вавка. Дядько сидiв на призьбi, простягши вперед єдину свою цогу й милицi. На грудях у нього був чималий iконостас. Дивись, мов, i я маю вже дещо, i хоч воно й болiло, та не дуже. Колись i менi повiсять золотi оцi iграшки. I одрубають, може, ногу чи руку. Нехай. Ось який я мужчина. Дядько подивився на хлопця i нiжно засмiявсь. У нього трохи сльози не виступили на очах. Зразу куди й дiвся сум i жаль. I калiцтво показалось йому чимсь природним, як шлюб чи робота. Як неодмiнний атрибут життя. Хлопчик дивився на його медалi, зачарований красою. Вiн був гордий i сильний. Готовий до подвигу. Вiн заспокоївсь. Вiн бачив, що дядько зрозумiв його. Вiн полюбив свою рану i вже пишався нею. 11V [19]48 //Київ - город-генiй. Красивий, незважаючи иа многолiтаi яамагання архiтекторiв i горе-керiвникiв занапастити його красу витворами убожества i нiкчемства. Написати докладно, як пiдлабузники а архiтектурної управи i пiдслiпуватi дилетанти нiвечили його, ставлячи на записках "великих товарищей"... жалюгiднi коробки на самих видатних точках, якi вимагали абсолютно iнших. Київ - генiальне мiсто, генiальне мiсце. Київ - старець, руйнований вiсiмсот рокiв iсторичної свовї драми. Описати докладно красу його вечорiв i ночей. Днiпро i гори. Вулицi. Повiтря. Весну, веснянi вечори. Написати, як я переробляв його двадцять рокiв. Присвятити щоденнiй оцiй перебудовi Києва досконально розроблену главу, нiби ее ив а книги кiнорежисера, а з дисертацiї архiтектора мiста й ландшафту. Принципи перебудови згiдно з характеристикою мiсцеположення, динамiкою епохи i загальною характеристикою епохи. Окремi вулицi, майдани. Виеотиi точки. Панорами. Ансамблi. Окремi розробки: Хрещатик, бульвар Шевченка, Володимирська. Нова площа Софiївська, об'єднана з площею Калiиiна. Вiадуки. Мiст через Днiпро i його архiтектура - мiст - iсторiя в скульптурi. Зразковi села бiля Киева - Вишгород, Межигiр'я, Ходорiв. Євбаа - площа з озером. Пам'ятники. Пам'ятник народу. Пам'ятник Герою. Пам'ятник жiнцi над Днiпром. Бiблiотека. Мiськрада. Вiдсутнiсть iєрархiчних атрибутiв. Матерiал. Колiр. Ознака нацiонального в стильових виразах. Нова роль золота i банi. Написати проекти пам'ятникiв на майданах. Сади - фруктовi на майдаяах i вулицях принципiально. Виноград на пiсках пiд Києвом на основi штучної системи водопостачання. Мiсто Київ - сад. Київ - поет. Київ - епос. Київ - iсторiя. Київ - мистецтво. Київ - поема. Київ - наймодернiше мiсто комунiстичного суспiльства. Трактовка пам'ятника Ленiну: розмiр, матерiал, точка, виконання.// 25 / ХI/ [19]48 //Вiн не був людиною мистецтва. Все в ньому: хода, манери, нудне нерозумне лице i такий самий нудний голос, - усе було протипоказане, здавалося, його посту. Коли ви розмовляли з ним десять хвилин, ви починали вiдчувати, що ви стаєте дурнiшим. Вiн був схожий на великий рояль, у якому чомусь грали тiльки три клавiшi. Решта вистукувала розпорядження. Усяка теперiшня хвилина його життя до останку витiснялась наступною хвилиною. Нема для нього нi досвiду, нi звичаю, нi можливостi нормальних умовиводiв.// 1949 рiк 22/1 [19]49 Н-ам i НН-ам Прощайте, товаришi, друзi i недруги, прощайте. Продовжуйте топтати моє iм'я, якщо комусь треба, нехай я швидше вмру. Бажаю вам довгого вiку. Вiд усього поруйнованого серця бажаю кожному з вас зробити багато бiльш за мене i, склавши колись у прекрасному майбутньому трудовiї свої руки, не будучи нiким нi перебiльшеним, нi засудженим, нi заплямованим i зневаженим, оглядаючи шлях свiй i рiднi народнi "лани широкополi", засiянi невмирущими словами з душами чистими, не спустошеними брехнею, взаємною ненавистю, жаднiстю, жорстокiстю, кар'єризмом, зiтхнути легко, тихо i щасливо i втiшитись думкою, яка не судилась менi, що мрiяв усе життя про творення добра: благословен труд, i день, i дом. ...Чим утiшусь на чужинi? Де преклоню голову сиву? В далекiм Китаї, пiд чужим небом? Прощайте. Чи, може, й там ви знайдете мене зi своїм злом, ви, мої щасливi бездоганнi недруги? 7/II/ [19\19 Що зi мною сталося? Я розучився неначе писати. Пишу статтю для "Лiтгазети" про суд над "Летр франсез" i за два днi не можу зiбрати думок, не можу пером повести. Ще не написав i одної сторiнки, а вже втомився так, неначе каменi ворочав на тяжкому шляху, i серце болить, i смуток обнiмає душу. Нiт, не редакцiям належу я, мабуть, а лiкарям. I тормоз в писаннi - се травма моя, що вже нiколи не покине мене. Ловлю себе на думцi: неначе стоїть мiй грiзний критик за плечима й розглядав безсердечним оком кожну лiтеру мою i кожну кому, чи немає в нiй зради i пiдкопу. I я, замiсть писати, страждаю. Мене зламано. Я сприймаю вже свiт як страждання. Я постиг: мiряється воно глибиною потрясiння внутрiшнього, всiєї душi, а не тiльки гнiтом зовнiшнiх обставин. Я мiг би довго жити й творити багато лише на основi добра, на основi позитивних стимуляторiв. 23/IV [19]49 ВЕЛИКА БАГАЧКА Псьол. Вулицi Багачки. Люде. Краєвиди з гори. Там ми ховали Боженка, несли житами понад лугом. Урочистi панорами пiд героїчним небом, пiд хмарами такої краси i такого пафосу всесвiтнiх змагань велетнiв i пророкiв, що пiснi "Як умру, то поховайте" не можна було спiвати, i артисти тремтiли од хвилювання i спiвали глухо, придавленими голосами, а Боженко лежав у них на плечах на своїх носилках i плакав не акторськими, а справжнiми сльозами. Уперше за довгий свiй вiк лицедiйства опинився вiн на таких просторах перед лицем одвiчностi, i прибита пилом i мiзерiєю многолiтнiх дрiбниць душа його нiби вирвалась з кайданiв i полинула мiж хмари, жахаючись, i плачучи, й радiючи трепетно, що єсть вона, душа, яка причастилась великого. 23/IV [19]49 Як люде, дивлячись на нас, не знаючи, що воно й до чого, та розумiли, проте, цiлком через свою тонку народну чутливiсть, що йдеться про щось серйозне i глибоке. Бо нiхто не перешкодив нам нi одним словом. Ми вертаємося до хати. Вона була - цариця хат. Бiла, велика i простора, з великою стрiхою зеленого оксамиту. Грабарi i їх конi. Я виходжу в двiр до грабарiв. Тепла, зоряна, прославлена в пiснях українська нiч. Бездоняе небо, уроч-истий всесвiт вад нами. Розмова з грабарями. Як почалась вона, як протiкала ргисою 1ю зсiк питаннях. Отак i вiч минала, i почало свiтати. Зiтхнув один красивий чоловiк (вже всiх їх стало видно). - Спасибi вам, дай боже здоров'яi Не то всю нiч, усе ятаття тисячi верст iшов би за вами, аби тiльки слухать. 27/IV [19]49 Болять руки, голова болить, i болить серце. Я тяжко хворий. I нiхто сього не номiчає. А в меае таке почуття, иiби я стото перед катастрофою. 1. Написати оповiдання про народну Середу i щуку. 2. Оповiдання про оержантя ЇЯвеар. Про до нiмецьких загарбникiв. 3. Про погибель богiв. 4. Про Шосгаковята. Сен Святослава. Соя насьметанiса. 12/VI [19]49 медицину, про його ненависть IV/VI 1949 ФАТАЛЬНА ХВИЛИНА ОПОВIДАННЯ //Про художника. Зробив грандiозний твiр мистецтва. Все в ньому булх" незвичайне. Все було приведене в таке гармонiйне поєднання - сюжет, гра, композицiя, колiр, правда, - що люде плакали вiд незбагненної розчуленостi. Нiби клаптик неба спустився на землю у виглядi сходiв. От у цьому станi, весь ще в полонi цiєї внутрiшньої гармонiї, досягвутої величезним зосередженням усiх фiзичних i душевних сил, i з'явився я до начальника. Начальник показав уже твiр там i був обласканий. Тому вiй звернувся i до художника в чимось подiбним. Але душа у нього була бiдна. Вiн був схожий на рояль, у якого звучали два клавiшi. Решта могла вистукувати тiльки накази. - От ви знаете, добре ви вробили картину. Картина вдалася. Ви знаєте, ви можете краще за всiх працювати. Чего ви смiєтесь? Не вiрите? Даремно, у вав завжди що-небудь та... Не розумiєте ви, ось що... життя не роаумiвте, життя. Вам ба полiнуватися слддё. еге, мiсяць. Мiсяць полiкуватися, потiм той вi'дшвтати i петшггапги трохи, попрацювати над собою. Дуже хорошi фарби, его. I iнше, i iнше. Все. Можете iти спати. Вiн так звик не поважати" що навiть, кости не похвалити вже було не можна, вiн i хвалив таж,, иiби робев догану. Художник пiшов додому. Йому захотiлось повiситись. Але вiн не повiсився. Повiсилась, примiром, задавилась безповоротно частина його (араб}./ //Ця пихата, жорстока i безнадiйна оврежия мiкролюдина зробила все для того, щоб художник вiдчув себе меншим i нэкчемнапнав за тем. I начальник явимсь незрозумiлим чином досяг цього: чи те безбарвною нудьгою сиего голосу-ажгомати добором слiв, жестiв", вiдчуженiстю i глибоко прихованою ненавистю до iнших. Художник щохвилини дурнiшав, мовчазно пошлiв, меншав. Спустошений пiшов вiн додому i, не проклявши навiть життя, помер. Цей процес меншавия тривав