ригорнулась до Василя. Василь почав придивлятись до химерного силуета старої верби, але не помiчав нi таємничого, нi волохатого, нiчого, крiм хвилюючої Наталчиної близькостi. - Ой Васильку, щось лихе є в отих дуплавих вербах. I чому в кожнiсiнької верби неначе випечене якимсь вогнем серце? Що там коїлось? Вони менi i вдень, тi верби, страшнуватi. Довго говорили вони про страшне, i обом їм такий приємний був цей нiчний пухнастий супутник юностi. Потiм вони порозходились. На прощання Василь пригорнув Наталчину голову до свого серця, i обличчя його набрало на диво серйозного, глибокого виразу. Ось вiн iде по дорозi крiзь мiсячну повiнь. Легкий пил пiд ногами. Роса на травi. Конi пасуться. Ось їх слiд у росi. Он їх спини вилискують. Щось промайнуло в тiнi за мостом пiд вербою. Нi, нiчого не майнуло. Тихо навколо й не тихо. Все сповнене особливих, нерозпiзнаних звукiв. Крiзь далекi дiвочi спiви, що тихо бринять десь у срiблястому сяйвi, здається, нiби чути, як росте трава, огiрки, як десь у таємничiй паркiй тьмi довшає огудина гарбузiв, чiпляючись вусами за тин, як наливаються червоним соком вишнi, шарiють грушi. Пахне нiчними квiтами земля, пахне плодами, й листям, i медом соняшникiв, i медом тютюну, i медом гречки. Все довкола пахне, навiть пил на дорозi, навiть роса. Все росте, все рухається пiд синiм покровом животворящої ночi, немов поспiшаючи швидше вирости за нiч, поки все спить, а рано, на сходi сонця, вийдуть хазяйки з сiней умиватись, глянуть на розквiтлi соняшники й маки, яких не торкнула ще перша бджола, i вигукнуть протяжно в зачудованнi: - Мати божа, що сталося в городi за нiч! Ось вiн iде сам-один мiж городiв пiд зорями. Конi хропуть десь в кущах на левадi. Вiн глянув на мить i заплющив очi, усмiхаючись на ходу. О мрiї-мари!.. Конi захропли. Але нащо так довго розписувати його? Навiть коли пройнятися до краю почуттям, що небо, й зорi, i вся земля, i роса належать йому, для чого так багато говорити про нього? А для того, що через три хвилини його буде вбито i всi плакатимуть за ним, що це останнi його кроки. Тiльки не будем поспiшати з розвитком сумної дiї. Придивiмось уважно до всiх його рис. йому тiльки ще йде дев'ятнадцятий рiк. Як вирiс Василь за останнє лiто! Шия зробилась крута i дебела, i заблищав хвилястий чуб. Мiцнi губи налились здоров'ям, пробиваються вуса. Спiвати почав басом. Здоровi руки, ноги, дужi й спритнi, i зовсiм нечутна хода, неначе йшов вiн, не торкаючись землi, в повiтрi над стежками, дорогами, над травами, - якщо хто розумiє таку ходу. Весь його юний свiт перебував у такiй гармонiї i був так обернений до дiї, що, здавалось, змахни вiн в певну мить руками, i можна полетiти з такою легкiстю, з якою лiтаємо ми часом в нерозгаданих снах. До дiвчат на вулицю вiн виходив лише в присмерку. При сонячному свiтлi соромився навiть дивитись на них, особливо буденного дня. Тiльки запашнi вечори, яких нiде в свiтi, крiм України, нема, вiдкривали йому зблизька дорогi дiвочi очi. I що тiльки могло б вийти з такого комсомольця! Вкажiть йому дорогу, дайте науку, дайте технiку i тодi посилайте куди завгодно: в iнженери, в капiтани, в дипломатичнi мiсiї, артисти. Посилайте його тодi в битви через гори, моря, через полюс. Нема нiчого в людськiй дiяльностi, де не справився б Василь, легко при цьому посмiхаючись дiдовою посмiшкою. "А чи не потанцювати менi? - подумав Василь, вiдчуваючи в тiлi незвичайну легкiсть i радiсть духу. - Дай я трошки потанцюю, повчусь собi нищечком, отак-от, щоб нiхто не бачив... Е-е! Та я, здається, вже й танцюю. Давай так, та ось так, отакечки, так i так!.. "Од села до села танцi та музики! Курку, яйця продала, куплю черевики!.." Слова байдуже якi. Можна й старi поки що". Василь i сам не помiтив, як закурiв шлях вiд гопака й пил зазолотiв мiж тинiв через усю вуличку. I вiд глухого тупоту його нiг i жагучого шепоту серед сонного безгомiння утворилась така тиша, i стiльки злагоди розкрилось у всьому вiд землi до зiрок, немовби нiколи, скiльки свiт iснує й iснуватиме, не мав i не матиме тут мiсця жоден злочин. Василь творив свiй танець на сонних .вуличках не вперше. Коли вiн протанцьовував мимо чиєїсь лозяної клунi чи кошари, старi люди не раз прокидались i навiть, здавалось їм, бачили щось крiзь щiльну поплiть, але, не бувши певнi, що це не сон, казали другого дня: "Щось чи приснилось, чи примарилось уночi, нехай бог милує. Прокидаюсь - танцює на шляху, аж земля гуде! Щось, мабуть, неспроста провiщає". Василь протанцював уже три вулички. Отак, певно, й народжувались народнi танцi. Не по танцкласах, не на паркетах виникли їх святковi рухи, а в тайних наказах жаги оволодiння, де вже не з волi скрипок чи труб, а за непорушним законом життя душа рветься у височiнь, коли, пiдкоряючись внутрiшнiй музицi поза всiма законами тяжiння, торжествуюче тiло вiдривається вiд землi навстрiч кращому, що несе в окремiй людинi безсмертна душа його народу. Нiколи ще не танцював Василь з такою насолодою й радiстю. Заклавши праву руку за голову, а лiву заклавши за спину, здавалось, не поступав - линув над селом у хмарцi золотавої куряви, збитої могутнiми ударами нiг, i довгий курний слiд клуботiв за ним над тихими завулками. Онде вже й хату видно... Пострiл! I... нема Василя. Упав вiн просто з танцю на дорогу - в смерть. Легкий порох знявся над його трупом у мiсячному сяйвi. Щось пробiгло вдалинi мiж верб. Захропли конi. Як жаль, що в кiно не можна було промовляти! Нiмi були тодi ми ще, як дiти. А час настав розповiсти: хто i за що вбив Василя-комсомольця? I ми ставили напис замiсть крику, аби читали люди. Тiльки перед тим, як ставити напис, заворожували артиста-батька. Хай вiдречеться вiн вiд усiх життєвих дрiбниць, хай думає всю нiч на самотi, начебто його дiтей невинних постигла загибель. Вийшов тодi в поле вражений до краю артист i став на курганi, звiдки розходились шляхи на всi сторони свiту. В глибокiй громадянськiй скорботi пiднявся артист над нiмотою своєю, i голоснiше вiд усяких слiв загримiв тодi напис з розкритих його уст зразу на всiх мовах: ...Гей неситi Бiлоконi, Вовкогони лютi, Ви мого Василя вбили??? Нема вiдповiдi. Тiльки дроти телеграфнi гудуть сумовито пiд вiтром, розносять печаль по просторах. Постояв осиротiлий батько в полi, i хоч не було навколо нi безодень, нi гiр, здавалось, голова його сягала неба i гнанi вiтром важкi хмари торкались серця: син-комсомолець лежав на столi. Нема вiдповiдi Опанасовi Трубенку. Тодi вiн пiшов у село. Вулицi села, як завжди, малолюднi. Стрiв приятелiв Хоми, мовчки вiдвернувся. Ось i сам Хома стоїть на подвiр'ї. Краще б йому сховатись у хатi чи клунi. Не ховається Хома, боїться - раптом заваляться стiни, впаде стеля на голову? Вiн щулиться навiть посеред двору - чи не падає камiння з неба? - Хомо, ти? Мовчить Хома, не пiдводить очей. Тодi Опанас пiдiйшов упритул. - Василя, питаю, ти вбив? - Нi, не я, - прошепотiв Хома й пополотнiв, навiть сiрi очi заволокло якимсь каламутним туманом. - Не ти? - Не я. Опанас подивився на Хому довгим допитливим поглядом i мовчки пiшов. Довго сидiв Опанас бiля труни забитого сина, нiкого не помiчаючи, не бачачи слiз, не чуючи жалiбного плачу. Увесь його нескладний свiт потьмарився й потонув у скорботi. Спинилося все на свiтi, навiть час. Лише другого дня прокинувся вiн вiд тяжкого зацiпенiння й поволi пiдвiвся, так, нiби зважився на щось. Подивився на свого Василя, сумно посмiхнувся його чистiй мерехтливiй усмiшцi й почав озиратись, наче втомлений тяжким шляхом подорожнiй, що повернувся з далеких довгих мандрiв. З жальним подивом вдивляється мандрiвник в найдорожчi мiсця серед рiдних руїн i нiчого вже не пiзнає навколо: немовби нiколи не було й не буде на цьому попелищi нi смiху вже йому, нi веселощiв. Раптом навстiж розчинилися дверi. На порозi хатини, на темному тлi сiней, бiлiша за сорочку, спинилась Наталя. Тiльки Опанас її не помiтив. Вiн помiтив дверi й, пригадавши, що треба йти, поволi вийшов. Мовчки, без жодного крику дивилася покинута дiвчина на свого милого, якого так соромилась удень, чекаючи на тихий вечiр, на ясну зорю. Жах i пекуча туга затамували подих. Трохи розтуленi губи посохли й застигли в такому неповторному зломi, немов опалила їх блискавка, вдаривши з неба. "Василю мiй, Василю мiй!" Багато слiз проллється в гарячу подушку, багато стогонiв, нiкому не чутних, пролунає в самотинi. Прокляття й ненависть до вбивць запалає в її незлобивiй душi, та вже нiчого не вернути, - все минає. Вже iншому суджено пригорнути й розрадити її колись. З iншим спiзнає вона радощi життя, кохання й працi. Припала Наталка до Уляни, Василевої сестри, i поникла, втративши на мить всю силу. "Куди ж це я йду? А, пригадав..." Опанас рушив до отця Герасима, стиха розмовляючи про щось сам до себе. Отець Герасим, без сумнiву, сподiвався на нього й щось вiдчував. Коли Опанас переступив порiг його старого дому, де тхнуло старiстю i самотою, служитель культу зустрiв його нi спiвчутливою жалiстю, нi словами примирення з "волею Всевишнього". Нiмий переляк промайнув у старечих очах. - Нема бога, батюшко... Нема, тобто, абсолютно... - сказав Опанас тихо, але й цього було досить, щоб заповнити громом дiм священика. - Бо коли б вiн був хоч де-небудь, нехай не всемогутнiй i не зовсiм благий, припустiмо, навiть поганенький i не дуже розумний вiд старостi лiт... навiть такий не мiг би допустити наглої загибелi мого сина. Пiдiть гляньте: на столi лежить, усмiхається. Кому ця усмiшка на смертних вустах, я вас питаю? Не нам же з вами i не нашiй темнотi нiкчемнiй. Про щось же гарне вiн перед смертю думав. Що можете сказати ви менi? Кажiть, служителю вбогостi людської! Отець Герасим не обiзвався й словом. Мовчки пiдняв вiн у збентеженнi свої тремтячi руки до небесної порожнечi, куди тисячi лiт марно линули духовнi сили народу в виглядi молитов, сподiвань i зiтхань. - Обставини життя й смертi велять менi оголосити й вас неiснуючим, - тихо прогримотiв останнi слова Опанас, слiдом за чим, пiсля недовгої тишi, жалiсно рипнули дверi. Отець Герасим озирнувся - пусто. Коли Опанас з'явився в правлiннi колгоспу, де обговорювали Василеву загибель, всi встали, - Сталась подiя... Драстуйте... Великої ваги. Розпадається наш древнiй хлiборобський свiт. - Опанас говорив повiльно, обдумуючи й виважуючи змiст кожного слова. - Комусь потрiбно було тайно вбити мого сина, - низький глухий голос Опанаса на мить затремтiв. - По цiй причинi я вiдчуваю i можу вже посвiдчити, що вiдтепер життя моє i нашого села безповоротно розчахнулось надвоє... На те, що було до загибелi i що почалося з тої митi, коли впав вiн мертвий на дорозi. I щоб не мав i думки вбивця потай навiть порадiти з свого ганебного злочину, нi сподiватись на мiзерну одноосiбну користь, прошу вас: коли вже загинув мiй Василь за нове життя, поховайте його теж по-новому, щоб не попи та дяки за грiш про смерть виспiвували жаль, а нашi хлопцi-комсомольцi та дiвчата... самi... з новими пiснями про нове життя. Я хочу побороти печаль. Опанас тяжко зiтхнув. Слово "печаль" вiн вимовив майже пошепки. Тодi голова колгоспу Максим Притуляк i секретар комсомольської органiзацiї Чуприна стали перед Опанасом i такими ж, з тої ж самої причини, глухими голосами тихо сказали: - Добре, товаришу Опанасе. Коли вже так все склалось i на те ваша воля, поховаємо Василя самi. Категорично виключається участь попа, дяка, анi ладану, нi церковних спiвiв. Нема примирення! Самi спiватимемо принципово про нове життя i про живого Василя. Чи треба далi нам наводити слова пiсень чи докладно описувати спiвцiв i те невимовне, що сталось другого дня, коли, покритий по пояс червоним прапором, пiднявся Василь на плечах товаришiв в останнiй свiй похiд i коли рушило за ним село - старi й малi, всi дiвчата й дiвчатка з букетами квiтiв, всi жiнки в бiлих хусточках з немовлятами на руках, всi комсомольцi з червоними бантами й усi чоловiки й дiди з непокритими головами. Неначе пробудженi вiд сну надзвичайнiстю того, що сподiялось, люди набули раптом немовби нового бачення свiту, i ввесь смисл їхнього буття - всi труднощi, злигоднi й героїчнi подiї минулого, всi пристрастi сучасного, i завбачення, i передчуття своєї iсторичної долi, - все постало перед ними у величнiй небуденнiй єдностi. Пiснi вливалися в процесiю з усiх вулиць i вуличок безупинно, неначе потоки у велику рiку. Старi козацькi й чумацькi мотиви, i пiснi працi, й кохання, i боротьби за волю, й новi комсомольськi пiснi, й "Iнтернацiонал", i "Заповiт", i "Побратався сокiл з сизокрилим орлом - гей-гей, брате мiй, товаришу мiй!..", i знову "Смело мы в бой пойдем за власть Советов" - все поєдналось у єдиному громоголосому звучаннi. Спiвцi охоплювали пiснями цiлi вiки свого життя. Урочисто грав духовий оркестр. В найскладнiших звукових сплавах, у зiткненнi мотивiв, мiдних, сурм, голосiв, литавр i нових пiсень народжувалась народна героїчна симфонiя перемоги нового життя на землi. Опанас iшов за домовиною, не зводячи очей з свого сина. Вiн не плакав i навiть, здавалось, посмiхався й шепотiв якiсь слова, повертаючи iнодi голову до спiвцiв якимсь невимовне болiсним рухом. Дружини поруч нього не було. Пiдкоряючись могутньому наказу життя, вона вiдразу ж повернулась у хату ще вiд ворiт: прийшов її час - родити. Не було й Наталки. З пристрасним риданням металась вона в малiй своїй лiтнiй хатинi, б'ючись грудьми об стiни, розриваючи на собi одяг. Все протестувало в нiй, все потопало в стражданнi. А коли проносили милого зблизька i стiни застугонiли вiд спiву, вона впала на постiль у сутенному кутку майже непритомна. ...Ой устань же, сивий орле, Вернися додому! - Не вернуся, моя мила, Горенько з тобою... Архип Бiлоконь буквально прикипiв до вiкна. З вулицi здається вiн повiшеним на стiнi зображенням Каїна в старiй потемнiлiй рамi. Рот роззявлений, волосся розкуйовдилось вiд спеки. Вiн не дихає. Вiн вперше до мозку кiсток вiдчуває, що далi так жити неможливо. Що сподiялось у державi?! Розпадається клас. Сiлькор Василь Трубенко подолав смерть... Кинувся Архип у сiни до Хоми. - Хомо! Нема Хоми. - Хомо-о!!! Хома тiкав, мов загнаний звiрюка. Без картуза, в самiй сорочцi на випуск поверх штанiв, як навiжений, гнав вiн полем, сам не знаючи куди. Пiт заливав очi, важкий подих вихоплювався з пересохлого горла. Раз у раз озирався вiн на всi боки, немовби навздогiн йому бiгли всi навколишнi села. Якi страхи шматували його темну душу - жах, лють, чи приреченiсть, а чи пекучий жаль на себе за сподiяне, тiльки став вiн раптом посеред квiтучої гречки й вiдчайдушне гукнув у бiк села: - Я!.. Я вбив його!.. Вночi, коли все спало... А вiн iшов вулицею сам... i танцював!!! I знову кинувся бiгти - в один бiк, потiм у другий... I раптом впав з розгону стрiмголов додолу i шалено завертiвся, неначе прагнучи вритися, вкрутитись в землю, як хробак. А Василь... Коли несли його мимо садiв, якi вiн так любив, i мимо поля розквiтлих соняшникiв, плоди й квiти майже торкались його чистого обличчя, i тут багато хто не мiг витримать i плакав вiд нестерпного протирiччя й протесту. I тодi простi слова старої чумацької пiснi: Ой ревнули воли, степом iдучи, Сльоза сльозу пробиває, Та вже ж, милi браття, Нашого товариша, гей, та й на свiтi немає, - гримотiли, мов грiм серед поля, а на них вже напливали хвилями "Землей владеть имеем право...", "Час розплати настав...", i "Воспрянет род людской...", i рокована дрож валторн. В блакитнiй високостi непомiтно почали виникати хмарки. Вони росли i множились, перебуваючи в безупиннiм змаганнi й мiнливостi. Деякi з них скидались на урочистi голови бородатих пророкiв, iншi - на снiговi гори, а, декотрi мчали вершниками на фантастичних подобах коней. А поперед небесного воїнства, розпростерши крила, осяяний промiнням сонця, летiв велетенський птах. Потiм пророки, воїнство i птах об'єднались в одну чорну хмару, що заполонила небо аж по саме сонце. I коли Чуприна почав виголошувати над прахом Василя прощальну промову i руде волосся його розметалось i завихрилось вiд патетичних рухiв, - зашумiли верби над його головою, загуркотiв грiм, i на запилену землю линув дощ - буйний та теплий. Було щось невимовне радiсне, життєдайне в цьому сонячному дощi, i всi це вiдчули. Вiн нiби змив всi рештки смутку i скорботи з людей. В кожнiй його краплинi яскрiло обiцяння торжества життя. Нiхто не тiкав, не ховався вiд дощу, а дiти пiдводили до нього свої смаглявi мокрi личка й виспiвували: "Дощику, дощику, перестань, поїдемо на баштан!.." Омитi були сади, баштани, городи, поля. На чистих яблуках i сливах, укритих незайманою патиною, бринiли найчистiшi дощовi краплини, вилискуючи й перекочуючись з плоду на плiд i падаючи на землю. Вiд людського життя i навiть вiд життя цiлих поколiнь людей залишається на землi тiльки прекрасне. Увесь рiд Бiлоконiв незабаром щез без слiду. Зате й по сей день живе в народi добра слава про Василя Трубенка. Утих лише смуток за ним i жаль, поступившись мiсцем вдячностi. Пригадують його легку ходу, його усмiшку, любов до людей i все, що вiн умiв робити весело й спритно. Пiсню про нього склали. Тiльки постарiлий колгоспний бригадир Опанас нi-нi та й заридає в клунi уночi за своїм любим сином, шапкою затуляючи ридання, щоб не злякати солов'я на вишнi. Щебечуть солов'ї по молодих садках. Лине здалеку дiвочий спiв. Колгоспна земля квiтне, як нiколи. Дiд Григорiй удостоївся тишi поряд свого побратима. А Наталка знайшла щастя з iншим i з ним - утiху в працi й дiтях. 1930-1952 рр.