тистi нiмби навiть тим, якi заслуговують, щоб їм намалювати роги. Потiм iз плином часу я поступово переконувався, що старому Вербеню можна було малювати нiмб i роги, вiн був рiзний, однаковий i постiйний вiн був лише в ставленнi до раю i пекла; я бачив його злим i добрим, мудрим i впертим у своїй прямолiнiйностi, веселим i засмученим, але зате нiколи не бачив його байдужим. - Я колись у дитинствi хотiв кимось бути... не просто бути ксьондзом чи вiйтом, чи вчителем, я хотiв, може, стати поетом, а може - малярем, та я, власне, твердо й не знав, ким менi хотiлося бути... хлопчисько ж... але в хлопчачiй моїй душi, пам'ятаю, жило жадання сказати людям, що чую, як дзвонить у присмерках, розсiваючись по травах, роса, що розумiю, про що перемовляються помiж собою смереки, що днi бувають витонченi й нiжнi, як скрипки, а бувають також днi чорнi, сiрi чи й червонi, або ницi, або ж простромленi наскрiзь вилами, i кров капає на осiннi садки, - згадав Вербень про минулi свої роки й поривання. - А проте люди... нiхто й не довiдався, що в менi щось сидiло... ангел, певно, сидiв. Я у шiсть рокiв залишився сиротою, у старшої сестри, у Катерини, бавив дiтей, потiм у брата Тодора пас худiбку. Згодом привчили мене до сапи, до сiчкарнi, до плуга, до коси, до роботизни щоденної... не мав я часу на признання... та й не було кому признаватися до того, що в менi сидить ангел, та й боявся комусь признаватися, щоб не реготали: "Ги-ги, в Данька Вербеня ангел сидить, а може, то не ангел, може, дiдько?". Кому я мав висповiдатися, що мiй ангел пiдстерiгає, як ростуть трави, i розумiє, про що розмовляють птахи, мiй ангел пiднiмає мене понад землею, i лiтаємо ми в прозорiй синявi, аж серце спiває... а трапляється, ангел бере мене за руку й водить по рiллi, по стернях, по камiннi... кров капає з душi... i болить мене душа. А потiм... ех, потiм... Згодом засмоктала мене сирiтська доля, вiчна робота сiльська кинула мене пiд ноги, потопталася, а там - вiйна... я так i зостався з чотирма класами i одним коридором, як то говориться. Найбiльше, чого я навчився, - це столярського ремесла. - Хiба це мало: навчитися робити чесний хлiб? Сiяти i орати... - сказав я, потiшаючи старого. - Ет, i ця наука стала непотрiбною. Забрали мене в колгосп... i довго хлiб наш насущний був гiрким. - Вербень замовк, насупившись, зробився знову їжакуватим, злим, i навiть старий автомобiль, здавалося, уловив перемiну його настрою, бо раптом загарчав, смикнувся. А мимо дороги бiгли поля, лiси стояли на пагорбах, як полки, з ярiв, з-помiж горбiв визирали чепурнi села; власне, це вже було Опiлля, воно починалося десь там, де iз "Станiславської цiсарки" шлях розгалужувався на Тернопiльщину, але помiтної рiзницi мiж "звичайними" та опiльськими селами i полями, чогось такого характерного, романтичного я не помiтив; я був, очевидно, наївний у своєму жаданнi романтичного... жадання це, певно, висотувалося з давнiх оповiдей про цей край Петра Степановича Грицая, i тепер мимоволi ожили в менi, заiскрилися жаринки в попелi. Справжнє Опiлля почалося лише тодi, коли Вербенiв "Москвич" звернув iз асфальту на пiщану дорогу, що починалася помiж двома горбами; високi горби теж були бiлi, з поруйнованих їх схилiв, iз глибоких нутрощiв визирали, як ребра, пласти вапняку; кам'янi брили, темнi гущаки терену на вершинах горбiв, обчiмханий вiтрами присадкуватий дубисько, що рiс у пiднiжжi i був схожий на покалiченого воїна, надавали двом горбам вигляду ворiт, початку, сторожi. Горби стерегли початок Опiлля? Очевидно, я помилився; я впевнений, що цього "початку" не помiчав Грицай, який тут бував не один раз, нi тим бiльше Вербень, нi сила-силенна iнших мандрiвникiв, якi звертали з асфальту на пiщану дорогу; початок починався лише для мене, вiн зродився у моїй душi, це був особливий настрiй, особливе бачення свiту; сталося в менi незбагненне, хтось начебто торкнувся смичком скрипки, й вона заграла, мелодiя була бiла, чиста, як дiвчина, а її почув, як тiльки-но ми минули вапняковi горби... я пiддався мелодiї, менi хотiлося, щоб вона нiколи не згасла у моїй кровi. I разом iз тим я потаємно вiд самого себе знав, що це омана, навiювання, бо власне нiчого ворожбитного не починалося за двома горбами, дорога тут бiгла звичайна, втоптана безлiччю самоскидiв, що возили з недалеких кар'єрiв бiлий, як снiг, пiсок i цим пiском дорогу щедро посiвали. Обабiч вигрiвалися на сонцi то розлогi колгоспнi поля, то рукавцi людських дiлянок, то визирали з густих сливових садкiв сiльськi котеджi iз характерними заломленими вниз дахами; звичайними були й сiножатi понад Золотою Липою i над численними потiчками - баглося лягти в густi трави й покотитися ними кудись... у серцевину трав'яну, в їхнi глибини й там заснути. Одначе я не помiчав буденностi земної; я ще нiколи не вiдчував себе таким глибоким художником, як тут, менi тут були доступнi всi кольори, всi потаємнi чари фарб, i я чув у собi силу передати пензлем замрiю, вроду цiєї землi; я раз по раз хапався за мольберт, який прихопив з собою, i раз по раз ловив себе на бажаннi попросити Вербеня, щоб зупинив свiй дриндулет, i я вискочу з його нутрощiв, пiду луками й почну малювати... Вербень, очевидно, або вiдчув мiй настрiй, або знав силу очарування краю, бо сам зупинився на обочинi й сказав: - Най мiй кiнь, Майстре, вiдпочине. А ви, якщо хочете, малюйте... малюйте хоч до вечора, хоч цiлу нiч i завтрашнiй день... i цiле лiто. - Вiн засмiявся, гостроносе його обличчя випогодилося, колючi вiд природи очi дивилися на мене лагiдно, весело... i ще, може, Вербень споглядав на мене хитрувато. Мовляв, потрапив ти, Бережане, в Опiлля, а тут чари на кожному кроцi, тут панує правiчна ворожба. - А як же церква Святого Духа i малювання на стiнi... i зламана козацька шабля? - спробував я боронитися. - Уже полуднє, чи встигнемо за дня? Вiн знову засмiявся: - Куди нам поспiшати? Хiба ми з вами не вiчнi... i вчора були-смо, i завтра будемо i вовiк. Якщо ми вже тут, якщо вирвалися з асфальту, то до Святого Духа дiйдемо. - Вiн помовчав, обдумуючи щось своє. I додав пiдкреслено поважно: - Слухайте, а може, направду вам треба постояти тут край пiщаної дороги чи полежати в травi... чи збiгайте-но униз (видите, стежка поплелася) до потоку й помийте ноги. Може, тут потрiбне омивання вiд усякого дрiб'язку? Омивання? Вербень споглядав на мене уважно, навiть прискiпливо, його очi знову поблискували, як уламки скла, i я стояв перед ним безпорадний, не можучи оборонитися нi вiд його питання, нi вiд гострого погляду; нi, дотепер, правду кажучи, я не думав про омивання та очищення, у цьому, здавалося, не було потреби... а може, не було нагоди подумати про очищення? Може, дотепер я плив по життю легко й безтурботно, не оглядаючись назад? Невже там, позаду, нема в мене грiхiв? Господи, та ж я не бездумний, я не трава, по якiй топчуться безбоязно, не дерево, що не пам'ятає вчорашнього дня, не вiтер, якому байдуже, що овiвати - собори чи купи гною, я навiть не сонце, яке однаково огрiває праведника i грiшника. Хiба я мало змарнував часу, вiдриваючи його вiд свого творчого строку, на реставрацiю рiдної старовини... хiба, отже, я не жив великими i шляхетними поривами, не дбаючи про славу й заробiток? Хiба я не топчуся мiсяцями перед мольбертом, прагнучи розгадати сутнiсть жiнки мого народу? Хiба... Але чого я виправдовуюся? Перед ким? Перед Вербенем, що, закуривши, сiв на обочину дороги, притулившись плечима до заднього колеса автомобiля? Перед самим собою? Перед потребою очиститися? Але ж вiд чого... вiд кого... вiд якого бруду маю очиститися? Ну, може, винен я, що частiше малював лише красу, веселi села, соняшниковi поля, осяянi електрикою мiста. Княжу гору в Галичi, осiдлану мачтами високовольтних лiнiй, людей у святочнiй одежi, що вибiгли на поле, де перший колгоспний трактор розорює межi, труби газопроводу, що вповзали в Карпати, так званих передовикiв iз iконостасами урядових нагород на грудях? А що я мав малювати? Тiльки красу i правду? Добро i зло? Життя в його щоденному потужному плинi, де є мiсце радощам i смутку? Смертi?.. Де б я тодi виставлявся? Хто б купив картину? Який музей, скажiмо, придбав би моє полотно, яке мучить мене з дитинства... я з дитинства пам'ятаю, як вивозили на Сибiр моїх краян... мовчанку пам'ятаю, що зацiпенiло гусла над валкою пiдвiд... пам'ятаю в кузовi автомобiля розчепiрений на високих ногах кулемет iз обслугою в синiх кашкетах... чомусь той кулемет уявляється менi хижою птахою, що дзьобом нацiлилась на згорблених на пiдводах людей. А за тим кулеметом, за синiми кашкетами бiжить i бiжить слiдом людський зойк. Чому я цього не намалював? Не знав, як намалювати стиснуту в зубах мовчанку чи людський зойк? Боявся? Боявся, що хтось з правлiння художницького... хтось з начальства обласного, яке iнколи любило навiдуватися в майстерню, щоб спорожнити келишок i "побалакати на мистецькi теми", наткнеться припадком на цю картину, на розчепiрений хижий кулемет, на зубастi зiрки синiх кашкетiв, почує людську муку й покиває пальцем: "Но-но, товаришу Бережан, ти знаєш, чим це пахне?" Доволi, що замолоду я намалював портрет Северина Петровича Гайдаша - директора Горопаської школи пiсля його повернення iз заслання, з Сибiру; на полотнi живе презирлива до всього на свiтi, не вiруюча в нiщо стара людина з голим черепом i малими вусиками пiд хрящуватим носом; презирство в його очах вiдштовхувало, а затаєний смуток, невимовний бiль у кутиках опущених губ, страждання примушували... а таки примушували знову й знову дивитися вчителевi у вiчi i майже фiзично вiдчувати, як вiн тебе ненавидить. Я знаю, що цей портрет менi вдався, я працював над ним цiле лiто, i цiле лiто Гайдаш менi позував; вiн, бувало, тижнями не обдiляв мене нi словом, начебто я особисто завинив в усiх його лихах, але й траплялося, що пережите та вистраждане проривало мовчанку - i вже не було стриму його жалям. I що з того? Нiкому цей портрет я не осмiлювався показати, боячись, що мене спитають: "Чому ця людина обпалює нашу прекрасну радянську дiйснiсть ненавистю? Хто вiн, власне, є? Куркуль? Бандпiдсобник, що повернувся iз спецпоселення? Невже вiн нiколи не зазнавав у життi радостi, любовi?" Гайдашiв портрет дотепер припадає пилюкою на стелажi, подалi вiд очей, а разом iз ним припадає пилом моя душа. Невже й моя душа засмiчена? Одначе чому я думаю про це у сю ж хвилину й чому терзаюся начебто безпричинно? Невже й справдi Опiлля, земля оця, розстелена передi мною, вiдчинена й безборонна, вимагає мого очищення? Я жбурнув у ситняк мольберт i рушив, як слiпий, навмання у трави. Стояла косовиця - благословенна пора на землi. Сонце висiло над головою, як добрий Бог. Чисте небо пiдпирали де зблиски хрестiв на церковних банях, де водонапiрнi башти, де лiси на горбах, а позаду, за Вербеновим "Москвичем" небо тримала на собi вервечка головастих верб - i не було в цьому нiчого дивного: так повинно дiятися на землi, кожен-бо тримає свiт на своїй головi. Трава сягала по колiна, а де-не-де я потопав у нiй до пояса; буяння трав, мiльярди розсипаних зiрок, що горiли жовтим, червоним, бiлим i фiолетовим цвiтом, брали мене в полон, дурманили соками й запахами, i я хмелiв, вiдчуваючи, що розчиняюся в травах, зливаюся з квiттям, з небом, iз хрестами на церквах, з вербами понад потоком. Аж потiм, упавши хмiльно в копанку, що колись служила на сiножатi межею, i отверезiлий вiд бризку води, що хлюпнула менi у вiчi, я помiтив, що земля, сiножатi, починаючи вiд дороги, а далi - понад потоком i аж ген-ген до горбiв, були розмежованi усохлим вiльховим гiллям на рiвнi дiлянки; на дiлянках тут i там, як бузьки на болотi, бiлiли косарi: по двоє косарiв було подекуди на дiлянцi, по троє, а бiльше - по одному, а скраю косила одна-єдина жiнка... може бути, що на луках косило iще кiлька жiнок, я їх, напевно, не бачив... я бачив лише цю одну, до якої iшов навпростець, сам цього до кiнця не усвiдомлюючи. - Гей, ви там! - крикнула менi жiнка навстрiч. - Траву не топчiть, бо й так покручена вiтром. - Вона зупинилася, посторцувала косу, дiстала з кушки, що висiла на чоловiчому ременi, камiнь i заходилася косу мантачити. Робила вона це вправно, по-чоловiчому... i по-чоловiчому твердо стояла на ногах, боса, а за нею на косовищi вид-нiлися двi прим'ятi глибокi колiї - слiди вiд нiг. Не була вродливою; була кругла на обличчi, присадкувата, налита соками, молоком, роботящою силою вигравала цiла її постать. А проте, розгарячена роботою, у пiдiтканiй вище колiн спiдницi, в крапчастiй, зiсунутiй назад хустинi, пов'язанiй по-молодицькому, у бiлiй розхристанiй на грудях сорочцi, вона мимоволi вабила своєю вiдкритою, зазивною жiночiстю; жiнка була цiла кольорова: бiла, рожева, червона, а старосвiтська крайка, що оперiзувала її стан, була зеленою, i очi теж мала зеленi, збитошнi; вiд її розпашiлостi, веселостi струмилася нiжна струна... так, струмилося, упиралося в мене щось дуже матерiальне, i я подумав, що нiколи я так у живi очi не здибався iз силою жiночої зваби... i ще я подумав, як зберегти в пам'ятi оцю струну, зберегти, щоб i завтра, коли стану малювати з своєї Дарки жiночий портрет, вона грала, жила в моїй душi. Як же менi цю струну перевести у фарби, в кольори? А може, нiчого цього не було, може, я дивився на цю жiнку надто по-художницькому, заворожений лiтом, травами, чистим небом? Вона, звичайно ж, помiтила мою завороженiсть, бо посмiхнулася: - Ви чого такий... такий, - i покрутила пальцем коло скронi. - Випили, може? - Мiряла мене поглядом смiливо й насмiшкувато. - Та нi, - почав я виправдовуватися. - Не випив, але, очевидно, без вина захмелiв. I ще я здивований. Слухайте, невже на Опiллi жiнок примушують косити? У наших краях, на Пiдгiр'ї, косовиця - не жiноча справа. - Це тодi не жiноча, коли в хатi маєш газду. А коли ти вдовиця i дiтлахи твої ще дрiбнi, то не питаєшся роботи: "Ти, небого, в штанах чи у спiдницi?". Тим бiльше в косовицю... трави ж перестигають i тверднуть, як дрiт, а днi минаються, як солом'яний вогонь горить. Тому хапаєш косу й бiжиш. - Чом би когось не попросити, щоб допомiг, - продовжив я розпити. - Кого? Когось з чоловiкiв? Якби на нiч попросила переспати, то прибiг би один iз другим, бо чужа завжди солодша, - пирскнула смiхом i ще бiльше розчервонiлася. - А до коси не прибiжать, знаю хлопське те кодло. А ви от... ви вмiєте косити? В життi я нiколи не косив, не було часу навчитися, рано пiшов iз села, одначе мовчки узяв у неї косу i став у загiнок, у "ручку". Навiщо я це зробив? Хотiв похизуватися? Потаємно собi жадав, щоб милували мене її зеленi очi... хотiв врештi спробувати смак селянської роботи? Не вийшло. Коса мене зовсiм не слухалася: або вдарялася "п'ятою" об землю на рiвному мiсцi, або ж носаком заривалася в купини, або ж ковзала по волоттю трав. I я зупинився, задихавшись. - То-то, чоловiче мiський. Тяжко з невмiнням i тяжко з умiнням. А корiвчинi потрiбно на зиму зо двi фiри сiна. Ще добре, що голова наш нiбито милосердний: дає косити на колгоспному за третю пайку. Накосиш двi копицi, а третя - тобi. Такий колгоспний порядок, - зiтхнула вона. - Дуже ваш голова милосердний... колись у старi часи у дiдичiв жали аж за одинадцятий снiп, - iронiзував- я. - Ет, що ви, мiськi пани, розумiєтеся на патичках. В iнших колгоспах за четверту пайку косять. Що зробиш, коли сiна треба коровi, бо дiти без молока ростуть пиняво. Та й сама, якщо не п'єш молока, то... чоловiка не дуже й хочеш, - засмiялася. Пiдморгнула менi. Поплювала в долонi. Вона косила по-чоловiчому розмашисте; я бачив, як пiд сорочкою ходили лопатки, як сорочка на лопатках темнiла вiд поту. Менi було її жаль i було менi соромно перед цiєю жiнкою, перед близькими й далекими косарями, що, немов хлопчисько, пiддавшись поривовi, побiг по травах, топчучи їх, а столоченi трави косити важко. Важка косарська робота пахла терпким духом прив'ялих трав; я черпав i черпав у душу трунок косовицi i упивався ним, а коси вичахкували в травах, як невидимi паровози: лiто їхало Опiллям. Звiдки я мiг знати, що саме тут, на цих сiножатях, ще нiчого не вiдаючи про хрест, я завдав його собi на плече i понiс. Б'юся з думками, сумнiви мене обсiдають. Може, я сам винен? Може, хрест був менi конче потрiбний? Може, пiд його вагою пiзнав щось iстинне чи, принаймнi, пiзнав самого себе? Хiба не'перебiгали дорогу начебто доброзичливцi з порадами: "Отямся, нащо тобi хреста, нащо тобi Голгофи, нащо тобi того Єрусалиму на горах? Вiдречися... вiдречися i жий собi, як дотепер жив, i малюй, як дотепер малював, тихо й сумирно". Я запам'ятав просте слово "тихо". Слухайте, люди, хiба можна творити потихо? Бiла пiщана дорога довго бiгла через сiножатi, повз кукурудзянi й пшеничнi лани, а далi запетляла, як скалiчений заєць, помiж горбами у присмеркових букових лiсах; Вербенiв "Москвич" на рiвнинi котився аж з пiдскоком, i начебто аж помахував, як молодий жеребець хвостом, а в лiсах бiг притишував, мовби дивився собi пiд ноги, щоб не спiткнутися об жиляки корiння, що виповзало на дорогу. Iнодi автомобiль зовсiм затихав, немовби йому не вистачало вiддиху, сили, й тодi нас моментально обсiдала лiсова тиша; але й лiсова тиша, старi буки, що потужно перлися до неба, жорстоко притопчуючи пiд собою пiдросток, теж пахли прозоро й чисто сiножатями, отим цiлющим прив'ялим духом трав... я сам наскрiзь пропахся сiножатним духом i вже нiяка сторожа на Опiллi, сторожа в лiсi, в полi, в селах, на дорозi не могла мене зупинити яко чужинця, подорожнього, що пахне чимсь чужим; я почувався своїм серед своїх, i було менi вiд цього на душi свiтло; я навiть посмiхався до себе, бо свiтлостi було в душi аж по криси, аж вихлюпувалося в очi, в кожну зморшку на моєму лицi. Старий Вер-бень лише косував на мою усмiшку, вiн знав потаємну силу свого краю, щемливого духу покосiв i був задоволений, що везе в "Москвичi" не якогось там розпанiлого й збайдужiлого фахiвця з питань стародавнього живопису, а людину, насправдi-таки очаровану землею. Пiзнiше, коли цiлi днi я простоював перед стiною у церквi Святого Духа i спершу шкробачкою згрубша, а потiм скальпелем по трiсочцi знiмав пласт вапна з примiтивним малюванням новочасного богомаза, пiд яким вiдкривалася менi майже неушкоджена фреска кiнця сiмнадцятого столiття, а навколо мене вирували i боролися добрi й злi пристрастi, пiзнiше, отже, я зрозумiв... нi, це не було логiчне розумування, сухе й розважливе, воно було iнтуїтивне, приховане, це було розкошування душi набутим по дорозi в Черчен, що без цього мимохiть придбаного скарбу я був би бiднiший, iнакший, може, й не спроможний вiдчути ваготу вiдповiдальностi, яка звалилася на мене... вагу i чар хреста, який я нiс. Менi були потрiбнi й Вербеневi ущипливi докори в майстернi, що мене, мовляв, не ранять до болю, не штрикають в серце уламки козацької шаблi, i потрiбна була неспiшна дорога зi Львова аж сюди до опiльських букових лiсiв, i потрiбна була молода вдовиця з косою посеред сiножатi, i потрiбнi були головастi верби, що на видноколi пiдтримували небо, i саме небо, його голубо-молочна глибина, чаша, виповнена запахом скошених трав. Безлiч деталей... отi колiї вiд колiс на чистому пiску, вмитi вiкна в хатах, оце лелечине гнiздо на телефонному стовпi, отой обривок якоїсь пiснi, що залетiв менi в душу, - усе наготовляло мене до роботи i школило. 4 Черчен я побачив аж у полуднє, коли ми вигулькнули з лiсу й зупинилися на вершинi горба; чимале село лежало в улоговинi, оточене зусiбiч полями, що, немов розстеленi зеленi, жовтi i бiлi полотнища, нерiвне покраянi, простроченi ярками й стежками, лопотiли на вiтру i пнулися, викочувалися все вище й вище на ланцюги горбiв... а горби, далекi та близькi, зiбравши на своїх вершинах лiси, стояли, як полки, боронячи достигання хлiбiв. Село розбiглося по садках, вистрiлюючи в небо хрестами телевiзiйних антен.... i тiльки церковного хреста помiж кучугурами дерев, буяннi зеленi я нiяк не мiг побачити. - Не туди дивитеся, Васильовичу, - промовив Вербень. - Святий наш Дух стоїть за селом праворуч, в долинi. Бачите... бачите липу, як парасолю попiд хмарами, а пiд липою - присадкувату церковцю. Сiла, як бабця пiд деревом, i спочиває... i дрiмає собi. - В усiх наших селах церкви переважно будували в центрi на мальовничих пагорбах, щоб село щомитi могло намилуватися красою, щоб зблиски хрестiв на банях, зрештою, нагадували людям про Бога. А ваш Святий Дух вiдбiг вiд села, йти до нього на молитву далеко, кiлометр або й два. Взимку снiгу тут, певно, намiтає. - Було справдi незвично побачити самотню церковцю ген-ген вiд села - немовби вiд села вiдлучену. - Я собi мiркую, - вiдповiв Вербень, - що наш Святий Дух не для краси лише стоїть, не для молитов тiльки й не для любування. Ви побачите: це маленька фортеця, що стерегла Черчен протягом столiть. Ну, а хто йшов з села з молитвою до нього, то мав час заглибитися в самого себе... молитва, як поезiя, пливе з глибини людської душi. Й сама молитва - це поезiя! Атеїсти можуть заперечити, але я мiркую, що мудрагелики даремно вiдняли у людини право на розмову з Богом, власне, на розмову з самим собою, на осмислення самого себе, на творення поезiї. Хiба нi? Вiн не чекав вiд мене вiдповiдi. Для нього, очевидно, не мало значення, що я думаю з приводу його мiркувань. Вербень не мав за мету мене в чомусь переконувати, вiн сам був переконаний у тому, що говорив. - Та лишiм поезiю, Васильовичу, збоку й поїдемо до церкви не через село, а навпростець польовою дорогою, - озвався вiн по хвилi. - Нiбито невелика вiйськова хитрiсть. Виграємо якийсь час. - Хiба Святий Дух має ворогiв, i хiба комусь залежить, коли люди дiзнаються: а хто зламав на стiнi козацьку шаблю? - Я мимоволi насторожився. - Я повинен був вам сказати спочатку... попередити, - промовив Вербень, сiдаючи за кермо. - Це теж, очевидно, маленька вiйськова хитрiсть, - додав вiн невесело. - Боявся вас сполошити. Тепер скажу. Рiзнi є люди, Васильовичу. Скрiзь i щодня точиться вiйна мiж добром i злом. Чом би наш Черчен повинен бути винятком? Та не в шаблi, Майстре, рiч... вони про шаблю ще нiчого не знають. Їм розходиться вирвати у нас ключ вiд церкви... викинути корогви, образи i рiзне начиння, напхати церкву стендами з папiрцями та фотографiями i сказати: ось вам, люди, атеїстичний музей. Учiться не вiрувати в Бога, вчiться його ненавидiти. Хiба не так? А ми, громада тобто, проти: хай храм залишається храмом, дарма що в ньому не правиться, хай до Святого Духа приходять люди подумати про життя i смерть. Кому це зашкодить? Слухайте, кому це зашкодить, що я, людина, хочу подумати про життя i смерть? Може, я вiд того думання стану кращим, га? П'ять рокiв уже йде вiйна... у цiй вiйнi поки що ми стоїмо вперто вкопанi в шанцi... стоїмо, бо маємо ключ вiд Святого Духа, i нiяка влада, мiлiцiя, прокурори не знайдуть ключа вiд дверей, а дверi там дубовi, кованi залiзом, мури грубi, а на вiконцях попiд дахом - грати. Вiдмичкою Святого Духа не вiдiмкнеш, нi. Ви не думали, що хтось... усi ми поробили до храмiв злодiйськi вiдмички? Душi людськi теж заходжуються вiдмикати вiдмичками... i тому страшно нам, що протяги у нас гуляють, як у забутiй без вiкон хатчинi? Вам не страшно, Майстре? Вiн правив своїм латаним "Москвичем" вузькою польовою дорогою через пшеницi, що золотилися навкруг i перешiптувалися м'яко, а менi було боляче, що я, художник, людина, вважайте, не без iменi, творячи свої картини з димарями заводiв, з голубими тракторами, що на людську начебто радiсть переорювали межi й викорчовували корiння зв'язку селянина з землею, що, малюючи рожевощоких доярок iз медалями на грудях (i дуже часто цi медалi та ордени були незаслуженими, фальшивими), я насправдi робив iз дроту злодiйськi вiдмички до людських душ. Слухайте, невже насправдi я робив злодiйськi вiдмички? Невже справдi? - Ви менi не вiдповiли, Майстре, чи вам не страшнi... чи ви не боїтесь протягiв у людських душах, що протяги випорожнюють нас догола, i ми, голi, котимося, як гулкi бубни? - нагадав своє запитання Вербень. - Втiм, можете не вiдповiдати. Це не так просто вiдразу сказати: боюся, страшно менi. Або й нема страху... - вiн торкнувся моєї руки. - Я думаю, як ми потрапимо до церкви, коли ключ утаємничений... коли вiн, той ключ, є i його нема, - повернув я розмову в iнше русло. Я боявся розмови про порожнi душi? - О, ключ ми не те що утаємничили, - засмiявся Вербень, - ми його загубили, його нема. Це так мовиться для влади, коли дуже вже напастують. Мовляв, шукайте, товаришi. Насправдi ж ключ завжди пiд рукою. - Вербень вирiшив нiчого вiд мене не таїти. - А коло ключа громада призначила сторожа. На нашому боцi й обласний музей... Святий Дух є начебто його фiлiалом. Вiн зупинив машину, i польова дорога, виповзши з-пiд колiс, далi попетляла без поспiху помiж пшеницями, врештi впала в пшеничну безодню i десь там загубилася, а ми, перебрiвши рiчку, що ледве сльо-зилася помiж камiнням, опинилися на тамтому березi; уздовж берега й далi, окреслюючи навкруг церкви Святого Духа коло, горбилися насипанi вали; вали, мабуть, були колись високi та грiзнi, тепер нiчого грiзного вiд них не зосталося, вони розповзлися, злагiднiли, одначе службу свою служили далi, створюючи настрiй оборони i замкнутостi; вони боронили невелику муровану з великих брил церковцю i сотнi, може, низеньких, тесаних iз вапняку хрестiв, що, дбайливо побiленi, святочнi, були схожi на дiтей у нових сорочечках; хрести були характернi, пелюсткоподiбнi, однi з них стояли рiвно, iншi похилилися, ще багато лежало горiлиць на землi; час порозрiвнював могилки, розмив i стер, а чи й вигриз iз хрестiв iмена й дати i тiльки на деяких можна було прочитати чи, власне, вимацати пальцями окремi лiтери i цифри. Лише на одному хрестi, отому, що пiд кущем калини, я прочитав, що тут спочиває Нестор Ключар, який помер 1769 року, маючи вiд роду 73 роки. Вiчна йому пам'ять... Я не вiдразу помiтив, що напис був поновлений, лiтери позолоченi, й тому вони так швидко впали менi у вiчi. Я хотiв знати, чи є ще дотепер у Черченi рiд Ключарiв, i спитав про це Вербеня. Ми йшли стежкою помiж хрестами до церковцi, i я повинен був думати про смертi, про похованих тут людей, а чомусь думалося про живих, про Ключарiв сьогоднiшнiх. Очевидно, винен у цьому був високий чистий день, побiленi веселi хрести, калиновi кущi, що росли гуртами то тут, то там i вже видзвонювали почервонiлими коралями; хрести тут не нагадували про смерть, вони були тiльки знаками з минулих столiть, витворами каменярського мистецтва. Сувора кругла церковця, бiльш схожа на оборонну вежу, анiж на Божий храм, поблимувала загратованими вiконцями-бiйницями, i було таке враження, що вона пильнує, зорить, чи iз-за горбiв, iз-за лiсiв не виповзають ворожi полки. Тут, у долинi, оточенiй валами, в затишку панував особливий настрiй: вiяло тут бадьорiстю, святочнiстю, i душа твоя не нидiла й не горбилася; дихала тут iсторiя; у мене було таке передчуття, що ось-ось вiдкриється менi щось дуже важливе, потрiбне нам усiм; я собi навiяв, що потрапив у свiт, де одночасно iснує минуле й сучасне, живi i мертвi, й найдивнiше було, що живi i мертвi оточували мене живим єдиним гуртом i промовляли до мене живими словами, i споглядали на мене живими очима. Очевидно, я помиляюся i реальнiсть перемiшую з мiстикою, але... але, що є мiстичного в тому, що прапредки живуть у тобi реально, ти є ланкою єдиного ланцюга, початок якого губиться у пiтьмi iсторiї? Iнколи лише тебе проймає страх, коли тобi здається... коли тобi начебто сниться наяву, що ти вже колись жив, любив жiнку дуже вродливу, яку ти чомусь учора зустрiв на львiвськiй вулицi, що ти вчинив якесь добре дiло... i начебто про це доброчинне дiло записано у старих дiарушах, а опiсля... опiсля когось ти зрадив, щось запродав, когось зрiкся i врештi, каючись, упав вiд гусарської шаблi в полi пiд Берестечком. - А що Ключарi, - перервав мої роздумування старий Вербень, - Ключарi, як i всi ми на цiй землi, вiчнi. Бачте, ондечки пiд липою кладе сiно у стiжок чоловiк, який зветься Павло Ключар... i, до речi, так збiглося: вiн сторож церковного ключа, ключар, отже. Втiм, нiякий це не збiг... може, його роду так приписано з правiку: знати, де сховано ключ. Це дуже важливо - знати. Офiцiйна його посада: хранитель Святого Духа, молодший науковий працiвник. Музей у Бистричанах навiть платню йому призначив. Правда, мiзерну. Високий, худющий чоловiк, якому минуло вже за тридцять, уздрiвши нас, устромив вила в копицю i рушив нам навстрiч. У бiлiй полотнянiй сорочцi i в таких же штанях, босий, вiн напрочуд природно вписувався у краєвид iз старою липою, Святим Духом, з побiленими хрестиками й копичками сiна помiж ними; вiн був тут конче потрiбний; я раптом зрозумiв, що без його присутностi ця кругла улоговина виглядала б покинутою i самотньою, вiн її оживляв простою селянською роботою... ходячи босонiж по запалих могилках i вищибуючи косою пашу худiбцi на зиму, вiн продовжував просту роботу прадiдiв... Знову мiстика? Ключар подав менi руку. Бiляве, гейби з льону вичесане довге волосся, що спадало на плечi дрiбними кучериками, дугастi, пшеничного кольору брови й вуса пiдковою, довгобразе аскетичне обличчя - цiла його постать нагадувала апостола з народної iкони, доброго i лагiдного, котрий прощає людям усi грiхи... прощає з першої зустрiчi, з першого потиску руки. Нiякова, аж начебто винувата усмiшка, ласкавий погляд посивiлих вiд доброти очей наводили на думку, що Ключар належить до сучасних схимникiв або ж до якоїсь секти доброчинiв... належить до блаженних, що не вiд свiту цього. Одначе, коли ми знайомилися, потиск його руки виявився твердим, цiлком хлiборобським, що свiдчило про його рiшучiсть. - Хочу, Павле, залишити Василя Дмитровича на твої руки, - промовив Вербень, поглядаючи на свого "Москвича", що залишився на тому березi рiчки. - Сам знаєш: стара сама лежить, а невiдомо, чи донька Ганна прибiгла з поля на обiд... а якщо й прибiгла, то чи впорала господарку свою i нашу. А ти вже тут не крийся, не замикай на ключi нi Святого Духа, нi нiчого, що навколо нього... нi тим паче - самого себе. Чи як кажете, Майстре? - повернувся до мене. - Додому, гадаю, не квапитеся. Ночувати будете в Павла, у нього, сказати б, хата на два покої, чисто й тихо. Ввечерi здибаємося. - I вiн поспiшив до свого "Москвича" на тамтому березi рiки. - У нього дружина лежить спаралiзована... вже три роки, - пояснив Ключар. Я справдi не поспiшав додому; я прецiнь художник i реставратор... та рiч не в тому, що виявиться пiд пластом штукатурки на церковнiй стiнi, i рiч також не в тому, що менi баглося намалювати це старе веселе кладовище, копички сiна на ньому, правiчну липу й високого сухорлявого апостола, який робить на гробах сiно... менi хотiлося просто тут побути, походити, подумати, наплакатися а чи насмiятися. Насмiятися на кладовищi? Ми спершу з Павло Ключарем пiд липою пообiдали: з'їли по шматку сала, по байдi хлiба, який запили молоком. Та, зрештою, не має значення, що ми їли i пили, має значення лише те, що в менi тривало пригадування: менi здавалося, що колись давно, сто чи й тисячу рокiв тому, я уже розмовляв iз цiєю людиною, з Ключарем, i бачив я оцей високий день, копички сiна, хрести, що мов дiтлахи стояли в бiлих сорочечках; виглядало, отже, що я вже тут колись був i тепер повернувся сюди вдруге. Чи, може, я жив тут завжди? - Менi теж тут любо, - промовив Ключар, нiби вгадуючи мої розмисли, й усмiхнене поглянув менi у вiчi. Вiн сидiв на пластi сiна, прихилившись плечима до копички. - Як вам сказати... тихо тут i мудро... мудрiсть приходить сюди гола i свята: замислися-но, чоловiче, чого живеш на свiтi? Не подумайте, що я дивак якийсь, "фiльозоф", нi. Я собi сiльський i звичайний: маю газдiвство, садок, п'ять соток полуниць, котрi в нашому селi з-польська називають "трускавками". I як усiх,точить мене буденщина, мов шашель, i кожен сам собi лiк шукає на неї: той горiлку, той посаду, той грошi, той колекцiонує жiнок, з якими переспав, а я втiкаю вiд шашеля до Святого Духа, кошу тут сiно, зцiлюю душу i пильную вiд єфрейторiв церковцю... а щоб я вiдчув вагу того пильнування, то громада таємно доручила менi ключ, - при цих словах вiн торкнувся пазухи, одначе я побачив на шиї лише чорний ремiнець. - Втiм, про таємне це доручення знає цiле село, i влада, зрозумiло, теж. Однак вона поки що не насмiлюється вiдкрито виступати проти громади. До часу... Тому мушу бути постiйно на сторожi. - Єфрейтори - це хто? - перепитав я, бо направду не зрозумiв, про кого мова. - Службiсти ревнi... з мiсцевих родакiв, яким понашивали на погони по однiй личцi, - вiдповiв вiн серйозно. - Генерали, як водиться, далеко, полковники i майори теж неблизько, а єфрейтор завжди пiд рукою i завжди вiн послушний. Йому тiльки пообiцяй ще одну личку. Вам хiба старий Вербень не оповiдав, що єфрейтори вiд iменi народу збиралися "освоїти" церкву Святого Духа пiд атеїстичний музей? Так нiби народ "бажає"... не знати, який це "народ", бо нашi сiльськi люди не дають "освоювати"... i загубили ключ вiд церковних дверей. - Добре бодай, що в музеї, в областi нас пiдтримали: не варто порушувати усталене в Святому Дусi. - Пшеничнi Павловi вуса затеплiли посмiшкою, а руки теребили на грудях важкий масивний ключ. - Очевидно, це немала честь носити такий ключ i... вiдповiдальнiсть. А ще - смiливiсть. Влада здатна пришити полiтику. - Я не хвалив його заради тiльки похвали, я вiдкривав для себе цю лагiдну й смiливу людину. - Ваша правда: вiчна настороженiсть. Трапляється: зриваюся вночi... приверзлося, що єфрейтори пiдважують дверi й рвуться до Святого Духа. I я бiжу стрiмголов. Хапаю вила й бiжу. - Я щось не вiрю, щоб єфрейтори, як ви кажете, вночi ламали дверi, - сказав я. - Гм, мабуть, теж розходиться, що подумають про них люди. - Марниця, - заперечив Ключар. - У них свiй вимiр порядностi. Добре все те, що благословляє начальство. Iнша рiч... так, iнша рiч, що єфрейтори хочуть мати про людське око чистi руки. Тодi вони знаходять особин, якi за грошi беруться за будь-яку брудну роботу. Коли б Святий Дух не був змурований з каменю, то з нього давно залишилася б лише купка попелу. Вiрите? Правду кажучи, не вiрив, так, менi доводилося чути, що в тiй чи iншiй областi попiд Карпатами загорялися церкви, а в скансенах горiли стародавнi хати й шпихлiри. Горiли. Я, однак, пожежi списував на випадок, на зiпсовану електромережу, на залишений без догляду каганець. Та щоб спецiально... щоб навмисне нищити... нi, в таке менi не хотiлося вiрити. А може, я фальшивив перед собою? Передторiк у жнива я малював Днiстровi береги, є таке мiсце, мною дуже улюблене, за селом Городницею. Я там буваю щороку; я люблю малювати рiку, коли хвиля котиться на хвилю i вода дрiбно видзвонює, як порцеляна, i люблю малювати рiку розгнiвану, каламутну. Тодi рiка тече, немовби ослiпла, безпам'ятна, вона не має часу оглянутися й побачити, що береги обабiч свiтяться сонцем... так, сонце сидить на берегах, а Днiстер нiчого не бачить, бо в нього скаламученi, здичавiлi очi. Передторiк у жнива скаламучений, лютий Днiстер вихлюпнув на берег майже пiд мiй мольберт дерев'яну обгорiлу подобу святого Николая; це була примiтивна рiзьбярська рiч, розмальована бiлою, зеленою та золотою фарбами, але на грубо витесаному обличчi святого було стiльки гiркоти, затамованого болю, що я повiрив: примiтивний той рiзьбяр мав непересiчний талант. Втiм, може, гiркота i бiль на Николайовому лицi не створенi художником, рiзьбяр тут нi при чому, виннi палiї, якi, очевидно, пiдпалили каплицю, де стояла пiвметрова статуя святого, або ж викинули його з церкви, або ж гаком зiрвали з нiшi на фронтонi будинку й жбурнули у вогонь. Я нiчого не знав про страждання святого Николая, але привiз його додому, вiн, обгорiлий, полущений, стоїть у мене в майстернi на пiдвiконнi; я нiколи про нього не думав, не згадував i тодi, коли вибирався в далеку дорогу, дарма що знав: Николай оберiгає подорожнiх, морякiв i рибалок, що ловлять рибу. - А iнколи влiтку, як оце в косовицю, - продовжував свою думку Ключар, - я беру з дому верету i ночую отут у копицi, зовсiм не думаючи про пiдступи єфрейторiв. Принаймнi, менi не хочеться думати. - Не сумно вам тут... не страшно врештi? - поцiкавився я. - Усе ж таки - цвинтар. - Нi, - заперечив вiн кивком голови, - нема страху, навiть отого, що зветься "не по собi", теж немає. Певно, я звик до мiсця. Ну, а втiм, який це цвинтар, коли останнього небiжчика тут поховали майже двiста рокiв тому. При вiйську будучи, я служив у Пермi, на Уралi, там наша рота зчаста заступала в так званий "караул N 2": стерегли вiйськовi склади. Навколо ж складiв попри самi колючi дроти - могили й могили. Стоїш, бувало, на вартi - нiч, осiнь, вiтер.... вiтер гойдає, шелестить i поскрипує численними вiнками, видзвонює усяким залiзяччям на огороджених могилках, i рух такий стоїть на кладовищi, як у циганському таборi... i страх тебе бере... i стискаєш автомат у руцi, аж iз шийки приклада капає, здається, вода. А мерцi... так уявляється тобi: мерцi, пiднявши вгору руки, тримаються за колючий дрiт, готовi його перескочити чи перекусити, тисячi їх i тисячi... i ти готовий по цих тисячах ударити з автомата. Це був страх. Тут же страху нема; там були тисячi уявних мерцiв, там було чути повiв тлiння, сморiд зiв'ялого чатиння, а тут... тут тиша, спокiй, недоступне для упирiв чи для того, що в дуплi сидить: мiсце тут освячене. Втiм, спробуємо переночувати тут обидва таки цiєї ж ночi? Я вiдмовився, i не тому вiдмовився, що злякався (начебто наша земля не на праху предкiв тримається?), а тому, що не був внутрiшньо готовий до такої поночiвлi. - Ну, то вибачте, - почервонiв Ключар. - Це не так просто, я розумiю, ходити ночувати на цвинтар. Та й навiщо, правда? - Чи ви самi знаєте, чому ходите сюди посеред ночi? Ну, розумiю: наглядаєте за церквою. Та, очевидно, є й iншi спонуки, iнша потреба. Ключар не вiдповiв; узяв граблi й заходився вигрiбати з-помiж хрестiв сiно, а я обiруч носив сiно до копиць. Ми якийсь час працювали мовчки... i менi котроїсь хвилини стало смiшно: я приїхав зi Львова гребти на цвинтарi у Черченi сiно? Ключар чомусь зволiкає вiдмикати церковнi дверi, щоб я врештi подивився, що "показується" з-пiд штукатурки на церковнiй стiнi. Хоч, якщо по правдi, я теж не спiшив до Святого Духа, було приємно носити оберемками сiно, дихати його пахощами i ... i згадувати дитинство, тата, наш оборiг, де ми, бувало, тато, мама i я, на свiжому сiнi спали. Господи, як це було давно. Та й чи правда, що воно було, дiялося? - Чого ж, - обiзвався згодом Ключар, - є у мене двi спонуки. Перша, Майстре, може вам здатися трохи смiшною: село має тисячi очей, стооко воно, отже, стежить за кожним, хто"у ньому живе. Тепер уявiть, скiльки цiкавих крiзь шпарини в парканах, iз-за фiранок стежить за мною, коли я з веретчиною на руцi дибаю у сутiнках на цвинтар ночувати. Я ув тих цiкавих очах начебто виростаю... є щось у менi таємниче, забобонне, бо ж не дурно ходжу ночами на цвинтар. I ця потаємнiсть, як колись накреслене свяченою крейдою коло, лякає забобонних людей, а тверезих остерiгає. Це менi на руку, я почуваю себе в бiльшiй безпецi... це, мабуть, важливо, коли носиш ключ вiд Святого Духа, й про це, мабуть, здогадуються сексоти платнi й добровiльнi. Бачите, який я з вами вiдвертий. - Ключар спробував засмiятися, але це йому чомусь не вдалося, смiх скривився болюче на губах i погас. Видно, Ключаревi не подобалася роль потаємного дивака, якого не варто чiпати. - Крiм того, є друга спонука