льнi "свiдки", якi криво посвiдчили б на мене. Це так елементарно - знайти "свiдка"... Вони мене випустили, i я дiстав велику науку: нi, Страдча долина не оборонить мене вiд жорстокого свiту, я не зумiю од нього втекти, сховатися, вiн мене пiдстерiгає на кожному кроцi. То пощо тут вихвалявся про свою незалежнiсть од свiту? Я сплутав духовну свободу з незалежнiстю вiд обставин; обставини, як вiдомо, бувають вище нас. - Лишiм про це... про страх, про свободу вiд свiту взагалi, - промовив Бережан. - Навiть чернець, котрий присвятив себе вищiй iдеї, не свобiдний од свiту у своїй келiї, i через те Тiло своє зсинцьо-вує канчуком. Ми пов'язанi з свiтом тисячами ниток. То лише молодим i наївним iдеалiстам здається, що вони птахи небеснi, котрi живляться Божою росою i насолоджуються ангельським спiвом. Тому я вас запитую, Ключаре: який може бути ангельський спiв, коли хтось, навчений спецiально, чи заляканий, чи зненависнiлий, чи з дурощiв та iз прагнення вислужитися, плазує вночi з рискалем i розкопує могилу, може, свого дiда, i хтось його за це хвалить або ж вiн сам перед собою нiчним цим злодiйством пишається? А ми мовчимо... а ми боїмося... i ви, Ключарю, теж боїтеся крикнути з розпуки. Я мовчав; я мiг йому заперечити. Але ще не настав час. ЧАСТИНА ТРЕТЯ ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_ 1 Сьогоднi я переступив порiг... Було каторжно, тяжко перенести свiй потворний духовний горб через порiг, щоб потiм, мовби враз воскреслий, випрямитися, набратися хоробростi (як, бувало, напровеснi в полях зачерпуєш у легенi густого й паркого, як молоко, земляного духу... i разом iз запахом землi ковтнеш також жменю жайворонкового спiву) й скинути з себе тягар багаторiчного страху, непевностi, незримi, але завжди сутнi кайдани собi пiд ноги... скинути й, стиснувши зуби, потолочити їх на друзки й солодко (аж серце заходиться) слухати, як вони потрiскують, репаючись, мов старе череп'я. ...Сьогоднi я переступив самого себе. Хочете кинути в мене каменем, звинувативши, що довгi роки блукав по свiту з горбом, не помiчаючи нi його потворностi, нi не вiдчуваючи його тягару? Хто перший хоче кинути? Ти? Вiн? Вони? Почекайте! Спершу, нiж мене каменувати, погляньте на себе збоку, власне, зазирнiть у власну душу. Пiсля цього, я чомусь упевнений, у вас вiдпаде охота кинути в мене каменем. Ми всi, а не лише мистцi, живемо з горбатими душами; нi, ми, звичайно, не виннi у нашiй потворностi... потворнiсть стала нормою, буденним явищем. Якщо хтось помiж нами ходить без духовного горба, то вiн дивак або ж калiка. Правда? Та правдою також є те, що помiж нами живуть герої. Колись нашi внуки розповiдатимуть своїм дiтям бувальщину про те, що за глибокими морями та за високими горами на п'ятiй частинi свiту жила собi й мучилася Земля, яку замкнули на замок. Найстрашнiше, що мешканцi цiєї Землi навiть гордилися своїми замками, бо звикли до мовчання, до покори, до страху, до фуфайки засмальцьованої, до кирзакiв. Правнук, слухаючи бувальщину, спитає: - То правда, що в них були згорбатiлi душi? Знаєте, чого я боюся? Боюся, що мiй правнук нiчого цього не спитає; я боюся, що й вiн звикне до згорбатiлих душ. Я вiрую у тайни. Є таємнi знаки на землi й на небi, на кожному з нас. Я переконаний: i тайна у тому, що мiй старий вчитель реставраторського мистецтва Петро Степанович Грицай скерував Данила Вербеня з Черченя якраз до мене. Бо хiба мало у Львовi знавцiв стародавнього живопису? Вiн мiг порекомендувати iншого, не я один у нього вчився. Є тайна в нашiй iз Вербенем мандрiвцi зi Львова до Черченя; все, що вiдкривалося менi, - розгойданi на горбах i в долинах поля i лiси, цiкавi витрiшкуватi хати в садках, сiра нудна стрiчка асфальтованого гостинця, зустрiчнi здибленi, немов бики, вантажнi автомобiлi, жiнка на сiнокосi з косою над Золотою Липою, запах скошеної трави - усе увiбрало в собi тайну, перед якою я стояв, як перед кованими дверима, прагнучи її розгадати i водночас - я знав це достеменно - було менi й шкода, якби раптом я тую тайну розгадав. Щось би я втратив у душi вiд цього розгадування; розгадане - це завжди пустеля, на якiй, окрiм гiркого полину, нiчого не росте. Колись, пам'ятаю, в дитинствi, сидячи у верболозах над рiчкою Унявою, я припадкове пiдглянув, як роздягалася, щоб скупатися, доросла сусiдська дiвчина Орися, в яку я був "закоханий". Вона й гадки не мала про моє пiдглядування, скинула через голову спiдницю, потiм - сорочку. Голизна тiла мене вразила своєю звичнiстю, нiчого в Орисi не було "аж такого", i в душi я кепкував iз парубчакiв, якi, "просвiчуючи" мене, казали, що кожна дiвчина - це цiла солодка тайна. А я з-помiж кущiв побачив одну дiвочу вiдкритiсть... ну, груди, ну, чорний кущик нижче живота - i бiльш нiчого. А може, до тайни треба було дорости, як доростають до карабiна, до чепiг i до пера? Бо й справдi: є тайна в кожному таки словi, є зерно, яке хочу розлущити... i боюся його розлущити. Є тайна в нашiй розмовi з Ключарем; на цей раз тайна схожа на срiбну рибку, що плаває в прозорому океанi наших душ, ми нiколи цiєї риби не бачили, ми лише здогадуємося, що вона iснує; а може, коли ми туманiємо i дерев'янiємо, обростаємо глеєм, то рибi стає тiсно в нашому єствi, i тодi вона б'ється, як у саку, трiпочиться - i будить нас. Є, очевидно, тайна в моїй смiливостi, що я, врештi, перенiс свiй потворний горб через порiг i потовк його на череп'я: згинь i пропади. Iснує тайна в дрiбному рiзьбленнi липового листка, в жовтому суцвiттi зела-звiробою i навiть у польотi бджоли... за бджолами, коли вони перелiтають з квiтки на квiтку, прядуться золотистi павутинки; бджоли свiт заткали золотистим сяйвом, i тому цiлий свiт пахне медом. Слухайте, може, ми самi?.. Одного дня ми вiдкриваємо, що тайна тайн таїться у нас самих; ми цiле життя шукаємо ключiв до самих себе i часто не знаходимо. А якби знайшли? Я переступив порiг... I коли ми з Ключарем опинилися в церковцi Святого Духа, то перше, що я вiдчув, - це чиюсь невидиму присутнiсть, чиїсь очi, що споглядали на мене зацiкавлено, доброзичливо й водночас насторожено; погляд стрiляв у мене iз неосяжних глубин а чи з безмiрної висоти, вiн просвiчував мене наскрiзь, i душа моя стояла перед ним оголена, як перед Христом на Страшному судi. Круглий невеликий храм, званий серед спецiалiстiв ротондою, будiвлею у наших краях рiдкiсною, вражав суворою простотою. Грубезнi його стiни, мурованi з кам'яних блокiв, були, окрiм пiвнiчної округлої стiни, необштукатуренi, а тiльки побiленi вапном; i хоч вапно давно посiрiло й стiни були схожi на напнутi вiтрила iз згрiб-ного полотна, вони, проте, мали охайний вигляд. Рiзьбленi "царськi врата", їх позолочений виноград, що полущився вiд часу, були розчиненi навстiж, i здавалося, що iз-за престола ось-ось тяжко видибає iгумен Данило й привiтає нас у своєму храмi, i гордо скаже, що в Святому Дусi нiчого не змiнилося: так само на "царських вратах" росте й плодоносить виноград; так само хмуриться, немов брова святого, почорнiлий iконостас; так само долiвка, що викладена каменями-рiняками, вишiптує, повторює кожний людський крок (i кроки людськi злiтають високо пiд баню, як голуби); так само, як iз самого початку постання храму, тут пахне сухим житнiм полем, що проситься пiд серп. Нема тут нi сирої затхлостi, нi спертого смороду застарiлого людського поту й воску; нема тут безлiчi вишиваних рушникiв, що поробилися модними в теперiшнiх церквах, не провели сюди також електрику й парове опалення. Панував у храмi прадавнiй Бог. Мене вабила пiвнiчна округла стiна, я вже бачив на нiй мальовидло Страстей Господнiх... я здалека бачив, що мальовидло на цiлу стiну потрiскалося, фарба поскручувалася в спiралi, одначе я не вiдразу кинувся до стiни, до цього мальовидла, задля яких власне приїхав у Черчен, щось мене неначе притримувало бiля дверей, не давало зробити нi кроку, чиєсь око пантрувало за мною. Чиєсь? Очевидно, це душа моя, оголена й чутлива, споглядала сама за собою... споглядала i бачила, як у дзеркалi, пiдтоптаного чолов'ягу спортивного типу, який розгублено, а то й злякано озирався по церковцi. Наляканого? Попервах я собi не признавався, що страх ударив мене, як батогом, несподiвано й пiдступно в ту ж саму хвилину, коли церковнi дверi вiдчинилися i ми з Ключарем переступили порiг; я ще себе обдурював, що це, може, не страх, не осторога навiть, а тiльки хвилювання перед важливiстю роботи, яка мене очiкувала; коли ж побачив площину мальовидла десь метрiв три на три, то, може, злякався лише обсягу, а не змiсту роботи - так я себе потiшав. Поступово потiха моя блiдла, миналася, не мiг я далi сам вiд себе загулюватися брехнею, а правда ж була гiрка: я злякався єфрейторiв, про яких ми з Ключарем, тюпаючи цвинтарем, щойно розмовляли. До того, поки церковнi дверi не були вiдчиненi, єфрейторiв можна було не боятися, вони сидiли в Рогачi, у Львовi, Києвi чи ще десь, я до них протерся, був слухняним, бунтував тiльки сам на сам-у майстернi або ж ще часом у кав'ярнi з двома-трьома приятелями, в бесiдi з якими не виважував слова. I ще котив бiду на єфрейторiв у розмовах iз Петром Степановичем Грицаєм. I бiльше, мабуть, нiхто не чув мого смiхотворного, шепiтливого бунту. П-с-с! (Палець на губах). Ось тiльки в розмовi з Ключарем дав собi волю, перед ним дивним чином я нiчим не таївся, i навiть не знаю, чим це пояснити; чи таке уже тут повiтря, такий настрiй панує у Страдчiй долинi, чи тут заблукана людина скидає з себе одежi, зiтканi з олжi й призначенi для свiту й для єфрейторiв, i стає сама собою? Та одна рiч розмова, якiсь слова, думки, речитатив, бiлий вiрш, якiсь зiтхання, чиста сльоза - чим це загрожує єфрейторам? Зовсiм iнша рiч - розчищена, явлена свiтовi фреска, на якiй зображено... нi, я не знаю, я ще довго не буду знати, що на тiй фресцi пiд штукатуркою i новим мальовидлом зображено, але я здогадуюсь, що воно дуже важливе... якась особлива тема, якась небезпечна, бо марно її зненавидiли i хтось (тогочасний єфрейтор?) наказав ослiпити її вапном i затулити уста й по новiй штукатурцi намалювати щось дуже безпечне, звичне, оцi Страстi Господнi. Новина про таємничу фреску покотиться селами, цiлим Опiллям, люди згадають, що колись вони приходили до Козацької та до стрiлецьких могил на прощу, з корогвами, з спiвами, щоб тут купно помолитися за Україну, щоб постояти пiд склепiнням Святого Духа... постояти й зачерпнути чогось. Те "чогось" не мало iменi, не кожний мiг пояснити, чи це дух, чи сила, чи каяття, чи прозрiння, чи причастя, але досить того, що пiсля Страдчої долини починала себе людина запитувати: "Хто єсьм?" А якщо тепер потечуть людськi рiки до Страдчої долини? А якщо сьогоднi почнуть себе запитувати: хто вони, чиї дiти? То що станеться? Повстануть супроти єфрейторiв? I єфрейтори звинуватять мене у всiх смертних грiхах? Не знаю, не можу уявити, що можуть вчинити зi мною єфрейтори, але вони здатнi на найчорнiше зло. Замкнуть менi доступ до виставок? До поплатних замовлень? Викинуть мене зi Спiлки художникiв? Вирвуть iз моїх рук пензель i розтопчуть мiй талант? Ну, припустимо, останнього не зроблять, бо тут вони безсилi, талант i пензель завжди при менi... хоч не явлений людям талант, задушений, обснований павутиною, загнаний у сирi катакомби, де нема сонця i неба, поступово завмирає, корiнець за корiнцем його всихає, аж поки не облетить останнiй листок. А якщо я не здамся? Якщо буду боротися... буду боротися з пiдлiстю, iз забуттям, iз знеславою, iз жiнчиними нарiканнями на убоге життя i, може, з її ненавистю, i, незважаючи нi на що, буду малювати... буду малювати в катакомбах, а колись, як вигибнуть єфрейтори, мiй правнук прийде в пiдземелля, вiдчинить скриню, де складу свої полотна, i здивується яскравостi, чистотi моїх фарб i незнищимостi мого духа. I тодi воздадуть менi належне... воздадуть пiсля пережитого, пiсля терпiння, пiсля смертi... Чи я готовий до катакомб? Чи я готовий?.. До мене пiдступив страх. Очевидно, я сказав неправду, страх не щойно пiдступив до мене. Страх перед єфрейторами сидить у менi здавна, вiн вповз у моє нутро, як слизький вуж, ще того передвеликоднього дня, коли я, будучи студентом, принiс iз сiльської дзвiницi чорну iкону й з-пiд оливи, бруду, напластування новiших фарб видобув вiконце, в яке виглянуло чисте обличчя Богородицi. I мої мама, замiсть того, щоб порадiти синовому вiдкриттю, просили залишити немудре, на їхню думку, заняття, бо воно може пошкодити менi в iнститутi. Страх заповз у мене в тi тьмявi читальнянi вечори, коли оперупов-новажений Ступа пiд дулом розчепiреного на сценi кулемета обiцяв нам, i менi малому теж, райське життя в колгоспах або ж, що траплялося частiше, крив нас триповерховим матом, що ми поспiль бандити, американськi "шпiони", куркулi й пiдкуркульники, слiпi кроти з бандерiвських схронiв, якi не розумiють i не хочуть розумiти переваг нового життя, яке прийшло пiд Карпати. "Якщо ви, скурвi сини, не розумiєте по-доброму, якщо душi вашi темнi, як махорка, то чи не лiпше замiсть того, щоб вас перековувати, пустити по вас кiлька черг iз цього кулемета? Так було б простiше й надiйнiше, бо де гарантiя, мать вашу, що з вас... навiть з пiдлiткiв, iз пуцьвiрiнькiв, виростуть справжнi радянськi люди?" I вiн, опер Ступа, в довгiй шинелi наопашки, в блискучих чоботях, припадав великими загребущими руками до кулемета, мовби й справдi був готовий нас усiх розстрiляти. Я тодi бачив, бо стояв близько бiля сцени, як тремтiли його руки i як стискав вiн щелепи; я зажмурювався, холодiючи усiм тiлом, нагинався все нижче й нижче до пiдлоги, кожної митi очiкуючи кулеметної черги. У мене тодi почав виростати потворний горб. О нi, не один я горбатiв душею; оперу хотiлося бачити усiх нас заляканими, згорбатiлими, i вiн свого добивався, бо люди розходилися з читальнi, як тiнi; жодного слова, смiху, крику, жарту, зiтхання не чула тодi нiч, ляк приголомшував i замуровував роти, i лише, мабуть, я один, вхопившись за рятiвну мамину руку й впиваючись нiгтями в її долоню, запитував пошепки: "За що нас, мамо. Ступа так тяжко ненавидить, що всiх би вибив?". Мама затуляли менi рот i сполошено озиралися, а навколо нiч, як чорна повiнь, дощ цяпотить, поза плотами в бур'янах принишкли енкаведисти з "гарнiзону", а десь поза стодолами, поза городами у вiльшняках прокрадаються в село бандерiвцi, i, нахилившись до мене, вишiптують у вухо, немовби боялися, щоб котресь їхнє слово не зблиснуло в темрявi i щоб по ньому, по висвiтленому слову, не вдарили напоготовленi кулемети. "П-с-с, дитино. Пiц не говори, бо такi часи непевнi й ненависнi настали. Треба нам писок замкнути на колодку, а в Сiрка очей позичити. Кожному посмiхайся, навiть лютому вороговi... i сам себе бiйся. Панує страх на свiтi - кара Господня i бiльше нiчого". А глумления над директором моєї сiльської школи Гайдашем? А червоний, як рана розрублена, попiл iз його пiдпалених книжок? А плачi, як тужнi рiки, що пливли землею i небом, коли вивозили наших сусiдiв на Сибiр? А полювання вчительське на школярикiв, якi на Рiздво збиралися колядувати? Хiба ж я забув, як везли на фiрi до Бистричан зв'язаного й обсинцьованого Митра Королюка - трохи дивака сiльського, який у Рубчах, у буковому лiсi, випасав колгоспних телят... випасав i попiд деревами виспiвував молитву "Боже великий, єдиний, нам Україну храни". Хтось пiдслухав... хтось донiс. Митра, правда, не арештували, а тiльки спровадили до шпиталю для "хворих на голову", бо нiбито нормальна людина не буде молитися за Україну попiд деревами в присутностi телят. А головне, за яку Україну молився той бiдний Митро, який так i не повернувся iз божевiльнi? А виключення з iнституту Петра Паламаря, мого приятеля, котрий нiбито пiдписав листа до ректорату з вимогою вiдзначити Шевченкову рiчницю; з ним виключили iще трьох iнститутських бунтарiв. А отари сексотiв, що, невидимi, мов збудники чуми, оточували мене скрiзь i всюди, ловили кожне слово, погляд, вираз обличчя... ловили й доповiдали, кому слiд. Господи, яке безмiр'я пласких, немов блощицi, рудих на колiр i гiрких на смак, зеренець страху засiвало життя в мою душу - з них виростали хащi, в яких вилежується змiй; траплялися роки або й десятилiття, коли змiй спав тихо, обростав мохом, обплiтало змiя корiнням дерев i трав, спадало на нього листя, що поступово ставало перегноєм... i на перегної, на гумусi колосилося жито й розквiтали бриндушки. Життя ж бо є життям. Менi iнколи починало здаватися, що нiякого страху в менi нема, що змiй у менi здох: кого б то я мав боятися, здобувши в мистецтвi й серед людей визнання та iм'я? Деколи я настiльки забувався, що дозволяв собi мати власну думку з приводу полотен Панаса Завади, котрого у сiмдесятому засудили на п'ять рокiв за нiбито розповсюдження унiверсалiв Центральної Ради; я говорив на спiлчанських зборах, що мене не цiкавить полiтичний свiтогляд Панаса, я найперше його сприймаю як талановитого мистця, його твори не арештуєш, вони живуть i будуть жити помимо чиєїсь заборони. Я так i сказав: "Вони будуть жити". Тодi - iз-за стола президiї пiдвiвся товариш Подолюк - наш куратор iз обкому, людина ввiчлива, тиха, з постiйною вибачливою усмiшкою на тонких губах... я нiколи не чув, щоб товариш Подолюк на когось прикрикнув, щоб комусь клеїв ярлик, як це умiли робити iншi куратори; вiн зовсiм не був схожий на єфрейтора й на давнього оперуповноваженого Ступу; це був з вигляду рафiнований iнтелiгент при краватцi й завжди в бездоганно випрасуваному костюмi; вiн любив при нагодi продекламувати строфу, скажiмо, з Байрона або ж - Тагора; особливо любив, перехиливши лисувату, продовгувату, немов огiрок, голову на праве плече, декламувати Тагора. Я мав враження, що цього поета Подолюк штудiював наскрiзь, бо таки знав його вiршiв чимало, але найчастiше вiн декламував на рiзних зiбраннях художникiв чи письменникiв вiрш Тагора, в якому сказано: "Людям нещасним, о праведний Боже, жаху позбутись, коли допоможеш? Допоможи їм, заляканим, стерти страх перед ближнiм, раджою i смертю. Щоб не принижував. Боже, вiднинi жах нездоланний людину в людинi". Досi для мене залишається загадкою, чому Подолюк повторював повсякчас цю iндiйську молитву. Щоб продемонструвати нам свою начитанiсть? Щоб нас, малярiв i письменникiв, вiдучувати вiд страху? Щоб ми почувалися вiльними у своїй творчостi? Якщо так, то це була наперед продумана облуда, зверхнє глузування над нашими пензлями i перами... так, глузування, бо Подолюк любив у своєму присмерковому обкомiвському кабiнетi, де на стiнi Ленiн день i нiч читає "Правду", вiдчиняти сейф i одна по однiй дiставати звiдти "Справи" з прiзвищами письменникiв, режисерiв, художникiв, i при цьому вихвалявся, лагiдно посмiхаючись, що такi "Справи" ним заведенi чи не на кожного з нас, бо кожен iз нас може стати "ненадiйним", бо кожного з нас або ж десь критикують, або хвалять, або на зборах принагiдних тереблять кiсточки, або ж згадують нас, не дай Боже, рiзнi "голоси iз-за горбiв", або ж вiдряджають за кордон, або пишуть на нас анонiмки, або представляють до орденiв, i йому - нашому ангеловi-храни-телевi треба знати, хто й чим дихає, хто з наших родичiв має п'ятнадцять'рокiв Колими, хто був виселений на Сибiр чи в Караганду, хто має вуйка в Америцi, а кому стрийна в четвертому колiнi, що мешкає, примiром, в американському Мiнiаполiсi, висилає тричi на рiк пакунки з шальовими хустками, i хто вдома тримає старi книжки, i хто милується iконами, хто - керамiкою... Серед iнших "Справ" лежала в сейфi i моя папка, Подолюк якось спробував менi її показати, менi було б неприємно читати про себе доноси начальству, що мене, примiром, чекiсти витягли зi схрону десь там пiд Коломиєю. "Помiг йому Бог не зазнати сибiрської висилки, а шкода... шкода, товаришi, бо вовка завжди до лiсу тягне, його, Бережана, хлiбом не годуй, а дай реставрувати iкони - патрiархальним душком од нього тхне". Невелика також була радiсть читати вирiзку - газетну рецензiю, в якiй професор Дудак - _"демократичний" сталiнiст, як вiн себе називає, розмазує маслом i медом мою картину "Львiв iз Високого Замку", на якiй багато димарiв, багато диму, багато дахiв, багато антен - прикмет соцiалiстичного мiста (а для виставки я намалював цю мазанину за одну нiч), i навпаки - майже перекреслює мою серiю "Львiвськi середньовiчнi подвiр'я", що складається з п'яти невеликих полотен, бо, мовляв, там мало сонця, повiтря i багато тiсняви, облуплених стiн, загратованих пивничних вiконець. I ще в колекцiї Подолюка вилежувалися рапорти стукачiв, що десь-колись я не так сказав, не так поглянув на бюст Брежнєва, криво посмiхнувся пам'ятниковi Ленiна, не запальне й не щиро плескав у долонi при партiйнiй потребi. Там, у сейфi з австрiйським орлом на дверцях, були зiбранi й замкнутi на секретний замок усi нашi грiхи й прогрiшення, добрi нашi справи й можливi полiтичнi помилки, покаяння та очiкування вирокiв. Над синiми папками "Справ", над нашими долями сидiв, схиливши голову на праве плече, товариш Подолюк; сидiв i цитував нам Тагорову науку про потребу позбутися страху. Отож на моє гаряче казання в оборонi картин художника Опанаса Завади товариш Подолюк, затаївши лагiдну посмiшку в кутиках тонких синюватих губ, зауважив: - Ох, як ви помиляєтесь, Василю Васильовичу. Настане час i народ, i ми, i ви разом iз нами, з партiєю, бо ви - теж партiя, збере мазанину Завади i спалить на попiл... спалить, здоб не каламутити чистi душi радянських людей. Так буде... - I вiн знову посмiхнувся й неквапно оглянув притихлий зал. I нiхто з нас навiть не пискнув на знак протесту. I нiхто з нас не пiшов геть, нiхто... I я в тому числi; я чи не найбiльше злякався своєї хоробростi, що виглядала у як каменем придавленiй тишi хлоп'ячим донкiхотством. Ми сидiли, зiгнувшись у три погибелi, i свердлили очима пiдлогу. Вiн просто зневажав нас. Цитуючи Тагора, Подолюк, як я згодом зрозумiв, i не прагнув приголомшити когось знанням схiдної поезiї; Тагорову молитву до Бога, щоб увiльнив нас, грiшних, вiд страху, Подолюк призначав для зворотної мети, для того, щоб при потребi й без потреби заради спорту нагадувати нам постiйний обов'язок боятися. Обов'язком мистця є боятися? Тагорова молитва служила йому за вуздечку, якою посмикував то вправо, то влiво ("Лєвой, лєвой, лєвой!!!"), а часом ремiнною вуздечкою бив нас по очах, i душа наша слiпла. Уявляєте ослiпленого мистця, котрий малює радощi "соцiалiстичних перетворень"? Уявляєте глухого музиканта, який вслуховується у клекiт трудового дня? 2 Кожний з нас як умiв вiдганяв вiд себе страх, вiддаляв його чи лише притамовував. Може бути, що нiхто вiдверто не признавався, що певний пласт його творчостi - це старосвiтськi замовляння вiд страху: були романи-замовляння, були поеми, були ролi низького рудолисого вождя з борiдкою клинцем, який бiгав по сценi, заклавши руки в кишенi камiзельки, й виспiвував, що "є такая партiя"; були полотна з рожевими свинарями й такими ж поросятами; були люди з орденами, якi (нiбито ми цього не знали?) їх не заслужили; були на наших полотнах мiста, над якими сходили веселки, а в тих веселкових мiстах, мов на глум, лише по двi-три години подавали людям воду. Але тихо - ш-ша... Труднощi на те i є, щоб їх переборювати i йти вперед до свiтлого майбутнього. Що, хтось там, невмиваний, стоїть iз кляпом у ротi, хтось у чорних окулярах, хтось лукавить, фальшивить, бреше! Пс-с-с... Iнколи, коли ми випадково збиралися в пивничцi "Лис Микита" й попивали каву з коньяком, до нас пiдступав старий патлатий поет у масивних рогових окулярах, який рiдко бував тверезим, а, будучи п'яним, смiливо кожному з нас виговорював ув очi, хто є хто, розпанахував нашi виразки i смороди, нашi страхи, плазування, а себе виставляв стукачем кадебе i цiлком направду, поклавши палець на губи, просив нiчого "такого" при ньому не говорити, бо тодi вiн змушений буде донести... так, змушений, бо iнакше донесе хтось iнший. Ми слухали його коли з острахом, коли гидливо, а коли й з жалем... i, жалiючи його, наливали повну чарку. Поета звали Богданом Плетуном. Коли ж, траплялося, старий поет приходив до пивнички тверезим, правда, аж синiм вiд перепою, то являлася менi цiлком iнша людина - ласкава, добра, готова позичити приятелевi останнього карбованця, напрочуд увiчлива й соромлива; вiн, .здавалося, соромився самого себе, бо пiд час розмови червонiв i раз-по-раз загулював лице розчепiреною долонею... i тодi з-за розчепiрених тремтячих пальцiв пробивалися, як джерело помiж камiнням, його вiршi, складенi вчора, позавчора чи таки сьогоднi вночi. I тодi ми забували про його начебто конфiденство, про пиятику, про брутальнi образи, завданi нам, при столi сидiв тяжко, як колодою придавлений, згорблений поет, котрий направду тонко вiдчував свiт i бачив його не тiльки очима, а своїм єством; бачив руду комаху, то рiзьбила листочок калини; бачив вiтра, що спав у покинутому воронячому гнiздi; розмовляв iз садовим добрим богом-дiдком, що вирiс на лiкоть, який удень спав у дуплi старої грушi, а вночi пiдливав дерева; i дерева, i люди, i заблуканий помiж травою жовтий квiт заячої крiвцi, i їжак, що шарудiв i порхав ув опалому листi, i бiла ласиця, що мала нору пiд корiнням розщепленої громом яблунi, i садовий бог, i сам поет - всi були братами i жили в одному колi, якому нема початку й нема кiнця. I ще в кожнiй новiй Плетуновiй книжцi постiйно нiжно i тужливо звучала струна про бiлу дiвчину, яка явилася йому один раз у життi... один раз чи сто разiв поцiлувала... одну нiч чи цiлий вiк вiн iз нею переспав на верховинському сiнi, i сiно липневе, рута любовна пахла попiд небеса, а щастя мандрувало землею, немов Iсус Христос. Потiм дiвчина зникла, як лiсова повiтруля, нi слiду, нi слова, нi життя, нi смертi. Вiн цiле своє життя її шукає i кличе... кличе й не докличеться. Є у нього жона, яка народила йому сина, були в нього замолоду любки, що аж сипали iскри i сiно пiд ними димiлося, було йому солодко з жоною i з усiма, хто давався любити, а перше кохання йому сниться. Вона десь тут у гуртi людському, вона помiж житами, вона у дрiбних хвилях стрiмкої води; вiн її кликав пошепки, й пошепки душа його плакала, сльози пробивали собi нори помiж пальцями, i сльозами вiн неначе омивався й очищався вiд скверни. Колись я сказав йому про очищення слiзьми, поет був тодi напiдпитку i був, як завжди в такому станi, злоязикий, гострий i, певно, лютий на цiлий свiт, бо ураз ухопив мене обома руками за рамена й потряс... i засмiявся самими зубами. - Ти мой знаєш чим оплачую право просльозитися i право, холєра ясна, власним серцем сприймати свiт? Ти взагалi, Бережане, уявляєш, чим платить поет за один лише спогад про ту дiвчину, яку любив i недолюбив, бо щезала моя Дарка в сибiрських пущах у сорок сьомому. Ти, мой, не дуже менi вiр, не каже поет правди у своїх вiршах, що нiбито вона щезла, як повiтруля, i стих її голос. Це, брат, лiрика... це так тiльки у вiршi, а в плинi кровi живуть iншi слова з переказiв моїх знайомих, що вцiлiли в сибiрах, з фрагментiв листiв, з кiлькох куплетiв спiванки-хронiки, що вилетiли з тайги, як обпаленi морозом голуби... слова, чуєш, про те, що Дарка повiсилася пiсля того, коли три конвоїри зiрвали з неї одежину. Голоднi бруднi пси смердiли похоттю на увесь Сибiр, а вона, Дарка моя, лежала посеред лiсу й кликала мене... i кликала... i кликала. I знаєш: живе у моїй кровi її крик, такий виразний, аж страшно..А я, скурвий син, з безпомiччя, з безхарактерностi заливаю, гашу її крик i мої строфи ненаписанi горiлкою... в болото свої строфи втоптую, в багно, щоб захлинулися. - Плетун не випускав моїх рамен з своїх рук... а руки його костенiли, бралися тремтiнням, дрож передавалася менi, поет немовби влiзав у мою душу своїм тремтiнням, очима, що сльозилися, чорнотою у двох повздовжних зморшках на лицi, посинiлими губами. Я опирався його напоровi, мене лякала Плетунова напористiсть i вiдкритiсть (вiдкритiсть уявлялася менi, як поле, що потолочене копитами), а може, остерiгався пiдслухача, котрий мiг сидiти за сусiднiм столиком; а якщо по правдi, то в моїй душi не було мiсця для чужого болю: мав чи не мав я право жити у власнiй душi, як у теплiй хатi, обтуленiй зусiбiч загатою (вiкна були закладенi околотами супроти голосiв зi свiту й супроти вiтру з поля), натопленiй, осяянiй трiйцями, що пахли медом; панував у хатi затишок, роїлися думки, як бджоли, милувався з своєю жоною i виношував замисли нових полотен. Нащо менi була чужа бiда? Плетун помiтив мiй супротив, бо враз охляв, поклав руки на стiл i згiрдливо похитав головою. Довге волосся впало на лице. - Боїшся моєї вiдкритостi, правди моєї гiркої боїшся, так! Боїшся, любчику, мене пiзнати таким, яким я є насправдi? Лiпше тобi зi мною, коли я фальшивий. Безпечнiше? А що - резон. Нащо людинi у наш небезпечний час знати болi й таємницi, чи, не дай Боже, щастя свого приятеля. Спокiйнiше жити в невiданнi, правда? - Плетун урештi замовк, налiгши грудьми на стiл. Дрiмав. Нi, згадував щось, морщив лоба. I таки прийшло забуте на ум - добув iз кишенi пласку пляшку, жадiбно припав до неї, аж цокотiв зубами. Горiлка помогла, бо звiв на мене уже повеселiлi очi, нiби перед хвииною й не розхлюпувався iз них бiль i крик, i сказав спокiйно: - Взагалi, старий, усе дуже просто: займаюся лiтературною проституцiєю. В сiчнi складаю сумний вiршик на смерть Ленiна, в лютому друкую в обласнiй газетi вiршований фейлетон, в якому таврую заокеанського українського патрiота, який вижебровує у землякiв долари на пам'ятник жертвам голоду в Українi 1933 року. О, холера ясна, даю я тому патрiотовi бобу, бо вiн збирає центи i долари для того, щоб пропити... бо нiякого голоду не було, нiхто без хлiба не вмер. Усе це вигадки куркульськi. Ми про це з тобою добре знаємо, - i вiн по-змовницькому пiдморгнув. - Ну, а в березнi, як належиться, славлю в усiх виданнях радянських жiнок. У квiтнi знову: над Ульяновськом, понад широкою Волгою зоря зiйшла ясна. У травнi - вiрш про Перемогу. У вереснi... у вереснi всi поети, заплющивши вiд задоволення очi, славлять возз'єднання 1939 року. У жовтнi вихваляю "Малу землю" i "Цiлину" дорогого нашого Леонiда Iллiча. В листопадi, звiсно, революцiя, боротьба, залп "Аврори", новий свiт i нова людина. В груднi - iменини в Нiни Федорiвни - рiдної жiнки нашого Першого секретаря. Я для неї теж пишу довгого вiрша... I так щороку. Щороку несу новенький, щойно з копита вiршик Нiнi Федорiвнi. Вона сплескує бiлими ручками й вигукує: "Эх, какие милые стишки. Я их берегу для семейного музея", а сам Перший, старий червононосий п'яниця поблажливо поплiскує мене по плечу, потiм дiстає пляшку вiрменського коньяку, i ми, чуєш, розпиваємо на рiвних, майже на "ти". Вiн дивується, звiдки я черпаю таку силу-силенну любовi до Нiни Федорiвни, до вождя, до Першотравня, до Жовтневої революцiї, до Дня прикордонника й до всiх iнших об'єктiв оспiвування, а я, чуєш, скромно прикриваю долонею очi i зiтхаю, що, мовляв, не збагнеш душi поета... моя ж душа повна любовi, як копанка води. Боже мiй, яка облуда... Де ж та любов ночувала... ночувала ворона на вiльсi. Боже мiй, як менi баглося, Бережане, вхопити пляшку та огрiти нею по головi Першого, але я з пересторогою кивав пальцем на самого себе й лiз до Першого цiлуватися; ми цiлувалися, як сизi голуби. Я мусив цiлувати совiцьку владу в задницю, бо вона вдавала, що забула про мої п'ять рокiв тюрми, якi я вiдсидiв чесно, й дозволила себе оспiвувати... Плетун помер раптово тут таки в пивничцi "Лис Микита": висмоктав ураз пiвлiтру, заснув на "своєму фотелi", в якому завжди любив здрiмнути на правах постiйного вiдвiдувача, й бiльше не прокинувся. Ховали його з помпою: була довжелезна вервечка вiнкiв, був оркестр, привезли грудку землi з Покуття, де поет народився. Сам Перший промовляв i вихваляв небiжчика за чесне служiння партiї i народу. На надгробку на чорнiй мармуровiй дошцi вирiзьбили його ж, поетовi-таки слова: "Помру я на посту, оспiвуючи любов, i перо моє не заржавiє..." Тепер приходять колеги на його могилу в рiчницi смертi, з жалостi чи iз службового обов'язку кладуть в'язочку квiтiв, читають епiтафiю, що теж, власне, є брехнею: не було в поета нiякого поста, у газетних вiршиках i вiршованих фейлетонах нiякi духовнi скарби вiн не стерiг, це була, так би мовити, "iдеологiчна зброя", яку вiн примусово кував, оплачуючи право ходити попiд руку з садовим богом, iз Паном, котрий узимку спав у дупластiй грушi, а весною вицiловував кожну яблуню, й вони рожевiли вiд його дотикiв. Осiннього дня я застав бiля його могили незнайому дiвчину: була дiвчина висока, чорнява, у розпущених косах заплуталося струшене першим морозцем хрещате ясенове листя. Вона принесла поетовi букетик пiзнiх айстр; квiти палахкотiли на чорному мармурi, як жменя полум'я; од цiєї жменьки вогню похмуре низьке склепiння цвинтарного дня ставало вищим i теплiшим. I шибнула менi в голову думка: слухайте, це прийшла до поета його перша любов, оспiвана у вiршах й безслiдно втоплена у сибiрських дебрях... була й нема, i нема кому за її душу помолитися. То, певно, вона прийшла до нього за молитвою i за свiчечкою i ще, може, за тихим смутним вiршем про їх перший поцiлунок? Я знав, що фантазую, дiвчина була реальною, як цей сплющений пiд сiрим склепiнням неба осiннiй день. А все ж я спитав: - _Ви любили цього поета? Вона круто повернулася до мене гострими грудьми (плащ майнув, як чорне крило) й сипнула iскрами розгнiваних очей. - За що його любити, пане? За бруднi пасквiлi на тих, що хотiли волi Українi? Чи за оди Сталiну? Вона свердлила мене очиськами, а слова свої немовби вiдкушувала зубами. I була вона впевнена в своїх судженнях. - Любити... не любити, то справа така, - я чомусь узявся покiйного поета боронити. - Були в нього й iншi вiршi, повнi смутку, любовi i надiї... вiн постiйно писав про дiвчину, яку колись любив. - То чого ж мусив себе зраджувати? - запитувала незнайомка. Що мав їй вiдповiсти? Що iснують подолюки? - Таке життя... такi умови в суспiльствi. - Втiм, я не мав бажання з нею сперечатися. Та й про що сперечатися? Хiба вона не мала рацiї, запитуючи наївно: Пощо себе зраджувати? Я мало не скрикнув iз розпачу, що нахлинув на мене, як пекучий сiрчаний дощ, i дiвчина, певно, помiтила на моєму лицi гримасу болю, бо посмiхнулася. Але не змилосердилася. Сказала: - Ви що, приятель цього трубадура? - показала пальчиком на могилу. - Ви теж себе зраджували? Менi вас жаль, пане. Бо не знаю, чи вам колись принесуть на могилу букет айстр, як я оце принесла Плетуновi... принесла як знак вдячностi за те, що вiн умер. Десь ударив грiм? Десь розчахнувся старий цвинтарний клен? Чи запалася поетова могила? Дiвчинi було байдуже, що б там не сталося, хай би навiть розкололася земля. Навiть не оглянулася. Пiшла. В чорному широкому плащi, в чорних на низеньких обцасиках чобiтках... чорне волосся куйовдив вiтер. Коли ж стихли її кроки в шумовинi опалого листя, я запiзнiло пожалiв, що не кинув за нею знак хреста, як колись старi люди вiдхрещувалися вiд злої сили. Правда, я не знав, чи дiвчина означала добро, чи навпаки - зло, лихо, я тiльки знав, що не мала вона милосердя нi до мертвих, нi до живих. Така собi максималiстська особа. На тобi, поете, квiтку за те, що ти вмер. Нi бiльше, нi менше... А може, так i треба? Чому вона повинна повестися iнакше? Хто кому забороняє зневажувати навiть мертвих? Хоч якщо душа м'яка i добра, то невже для заблуканого поета не знайде краплини прощення, свiчечки маленької полум'я? Чи мертвому багато треба? Я чомусь ждав, що дiвчина в чорному плащi повернеться i промовить: каюся. Скорий суд - неправий суд; та й на цьому судилищi не було дано слово поетовi, щоб оборонявся, щоб прочитав вiрш про садового бога, з яким ходив помiж яблунями попiд руку, й про Дарку, яку нiяк не мiг докликатися з сибiрської глушини. Не мiг докликатися колись... А нинi, прибравши образ дiвчини у чорному плащi, її душа приблукала з далекої далини. То це був її суд над поетом? Свят! Свят! Сутенiло на цвинтарi; на чорному мармурi догоряли айстри, i я боявся до них доторкнутися, щоб не обпекли. 3 Коли я хотiв вiдпочити душею, втекти вiд щоденного дрiб'язку й начебто серйозних "творчих задумiв", тодi вiшав на дверях майстернi кусень картону, написавши на ньому: "Мене сьогоднi у Львовi нема". Це означало, що нiхто нi з друзiв, нi будь-яке начальство, навiть рiдна дружина не мали права мене турбувати. Хтось на тому картонi дотепно дописав фломастером: "Його не тiльки нема вдома, його нема в цiлому свiтi". Нiхто, звичайно, не допитувався, що таке "таємниче" i "надгенiальне" вимальовує художник Бережан, окрiм, може, рiдної жiнки, такi картони появлялися на дверях багатьох майстерень задовго до мого напису, всi знали, що в "забороненi" днi дехто з мистцiв приводив у майстернi гостя iз Києва, з Мiнiстерства, який має вплив на закупiвлю картин; навiдувався до майстерень також сам Перший з обкому, який любив "по-простому" випити й закусити, й любив, щоправда, поговорити про живопис, котрий знав i колекцiонував. Були в "забороненi" днi скандали: рiдна жiнка котрогось з наших колег ловила на "гарячому" незнайому молоду особу... Оповiдаю це зовсiм не для того, щоб обмовити cвoїx колег, я так само грiшний, як i вони, замолоду й у мене були "незаконнi натурщицi", були й дотепер трапляються начальницькi пиятики, й тодi моя майстерня цiлий мiсяць смердiла часником i цибулею, бо Перший любив "натуральну" закуску. Та попри все, находили на мене направду такi днi... вони находили iнколи щомiсяця, iнколи раз на квартал, а бувало, що й цiлий рiк не прилiтала до мене маленька пташка-малинiвка, не сiдала на мольберт й не вищебечувала цiлком по-людському: "Хiба ти забув про мене... про мене й про той свiт непомiтний i тихий, що пливе мимо тебе, а ти не бачиш його краси, не гойдаєшся на його тихих водах? I тобi не шкода кожного втраченого дня?" Пташку на мольбертi вигадала моя дружина, звiдки ж бо у гуркотливому й задимленому мiстi появилося б маленьке чудо в малиновому пiрцi, а проте менi хотiлося вiрити, що в "тi" днi, коли я вiшав на дверях шмат картону й зникав iз цiлого свiту, малинiвка таки до мене прилiтала. Яким чином... у яку шпарину вона проникала на моє пiддашшя... може, вилiтала з моєї уяви, але досить того, що вона сидiла на мольбертi i пильно спостерiгала, як я видушував iз тюбикiв на палiтру свiжi фарби, знаходив на стелажi серед стосiв своїх полотен невеликий - сорок на тридцять - картон й брався до роботи. Власне, картина, що називалася "День, який я пiдглянув", була начебто готовою, але я залюбки хапався за пензель, i вiн, мiй пензель, щоразу вторгався в день, який я пiдглянув, - i роботи завжди йому вистачало. Я мав враження, що буду працювати над картиною цiле життя; цiле життя буду вдивлятися в густi, але прошитi наскрiзь сонцем заростi малини, серед якої на передньому планi з-помiж кущiв визирає несмiливо малюсiньке гнiздо. Очевидно, в iншу погоду малинове листя повнiстю заслонює гнiздечко вiд цiкавого ока, i нiхто, отже, не знає, чи є у ньому писклята а чи пташка ще висиджує яєчка; на картонi вiє легкий вiтер - i листя трiпоче, i хиляться срiблястi малиновi стовбурцi, i сонце омиває теплом i свiтлом ковчежок гнiзда, i кожний рiзьблений листочок, бадилинку, i навiть кропива, що любить сутiнь, повернулася до сонця жалистим лицем. Вiтер, що вiє iз заходу, то гасить червонi ягiдки малини, прикриває їх листям, то раптом вiдслонює їх на кожному кущi... i вже малинник, як нiчне небо, свiтиться червоними зiрочками, на