у нашiй галереї. Подивiться-но, цей чоловiк мав вольовий характер i стiйко переносив удари долi. Навiть у бiдi, у гiркотi своїй - бачите, художник це помiтив у кутиках губ та ще в поглядi... у глибинах очей затаїлася гiркота. Та, проте, невiдомий не капiтулює, готов поборотися. Є ще у нього сили". Очевидно, мiй сусiде, це так, є iще в мене енергiя, iще я поспiшив би людям на помiч, якби хтось покликав... якби хтось покликав... якби я був комусь потрiбний... якби ми подали собi руки. Та запишiм мою особу: я вчорашнiй; я минувся, як торiшнiй снiг. Небiжка Iрина, бувало, кивала менi непомiтно пальцем, коли я в розмовi з кимсь надто багато уваги придiляв своїй особi... це не було хвалькуватiстю, це було наче пiдсумком чогось зробленого. Принаймнi я так виправдовувався перед нею (Вона шептала менi на вухо: "Признайся, чоловiче, ти таки надто себе любиш?") 5 Чи виправдаюсь за життя чи пiсля смертi перед Богом за її загибель? Де маю знайти найщирiшi слова, щоб Бог їх почув, у яких святих книгах вони записанi? Чи вони, як ластiвки, причаїлись у моєму серцi? Бо Iрина завинила перед енкаведе тiльки тим, що була моєю дружиною. Вона знала свої цiлющi трави, робила з них вiдвари й рiзнi мазi й лiкувала ними кожного, хто просив допомоги... просили, правда, й хлопцi з лiсу, одначе траплялося, що приносили до неї також пораненого енкаведиста чи стребка - вона нiкому не вiдмовляла. Не допомагало зiлля, то згадувала "тайнi слова", перейнятi вiд матерi. В телячому вагонi, куди натоптали душ сорок, вона, звiсно, не мала з собою помiчною зiлля, помагала людям примовлянням, потiхою, iнодi погладжувала заслаблого долонями; комусь помагало, а чимало таки вмирало... найперше вiдходили дiти, за ними люди старшi вiком, не минала, проте, смерть i тих, якi нiбито не повиннi були вмирати. Охоронники-енкаведисти, вочевидь, у кожному вагонi нашого ешелону призначали по однiй Смертi, вона була при дiлi, перевиконуючи план. Та i як було не вмирати, коли нас повантажили у вагони у вереснi, везли через цiлу осiнь аж до грудня майже, а у вагонi студiнь, годували ж бурдою iз бурякiв й капусти або i нилими оселедцями, щоб до усiх наших мук додати цiлодобову спрагу, не було для нас у цiлому свiтi крапелинки води. Скажу вам: до рiзних бiд нашi люди поволi таки звикають... звикали й ми бути бранцями; поволi ми вiдвикали плакати, коли вмирали нашi дiти i їх, як бервенця, виносили з вагона, щоб десь закопати; i глухли ми, коли енкаведисти обкладали нас матом; i мовчали ми, зцiпивши зуби, коли нас принижували; i стояли ми, неначе голi, в своїй безборонностi, коли на стоянках вривалася у вагон варта з вiвчарками... вривалися пiсля того, коли ми спiвали отiєї сумної спiванки, яку виплакували лiсовi нашi хлопцi на похоронах загиблих повстанцiв... там були слова, що вчора ти був живий i здоровий, а нинi, друже, лежиш у сирiй землi за Україну, за рiдний край... Сумна мелодiя єднала нас, стверджувала в душах спротив, i вона була поминальною молитвою за тих, кого винесли з нашого вагона й закопали в росiйських нетрях. Охорона, ситi червонопикi солдати в кожухах, кпльбами автоматiв та шпiцаками валянцiв, брудною лайкою затикали нам роти - i ми затихали, молитва поминальна уривалася. Найтяжче було миритися з потоптом людської гiдностi: справляти природнi потреби мусили прилюдно бiля дверей, було для цього видiлено мiсце й навiть прорубаний жолобок. Ми пробували обгородити це мiсце верегами - охорона, глумлячись, не дозволяла, мовляв, теплих кльозетiв у вагонах iнструкцiя не передбачає, а тому забирайте вашi вошивi рядна й оправляйтесь, ха-ха, прилюдно, свiтiть голими жопами, господа бандьори. Коли згадаю, що вони з нами робили, то лупиться менi лице вiд сорому. Були ж серед нас старi жiнки й молодесенькi дiвчата. А як можна було доглядати тих що лежали хворi, що вмирали? Моя Iрина, котра цiле життя навiть мене соромилася, зазнавала тяжких мук, коли її кликала до дверей природна потреба. Я iшов разом iз нею, заслоняв веретою як мiг... Опiсля вона довго схлипувала, уткнувшись менi в плече, й усе вишiптувала: "Я таки не витримаю, не доїду до кiнця. Я хочу вмерти..." Я вицiловував її сльози, втiшав, як мiг, Iрина неначе мене й не чула, вона вже була заворожена смертю. Померла вона серед ночi увiснi, я й не чув, коли це сталося, лише вранцi помiтив, що лежить бiля мене нежива... лежала на нарах на боцi, притулившись до мене й пiдклавши пiд щоку руку. Смерть її була легкою, випросила в Бога таку ласку - на лицi не закарбувалося нi рисочки страждання. Зате для мене прощання з нею було тяжким. Я зашив її тiло в бiлу верету та ще з трьома чоловiками, коли ешелон зупинився, вiднiс на "мертвецький склад" - спецiально, очевидно, видiленого на станцiї примiщення, хлiва, збитого з дощок, i поклав поруч iнших мерцiв... багато їх там лежало... багато з них були сивi вiд морозу, бо дiялося це наприкiнцi листопада на станцiї Перм-друга. Не було у нас часу наостанку виговорити за її душу "Отченаша", уже останнiй... i ще своїй Iринi напослiдок я мав багато дечого сказати, а може, й огнiватися, що залишила мене самого посеред лютої зими й посеред лютого свiту, але встиг тiльки її поцiлувати й перехрестити, бо вартовi штрикали дулами автоматiв попiд ребра: "Бистрєй, сука, на следующей станцiї тебе тоже в отхожее место отнесут. Встретiтєсь на том свєтє"! Мене чомусь не винесли на наступнiй станцiї, i потiм теж обминала мене смерть. Та й тепер, коли я вже давно вдома, смертi моєї ще нема, вона, видно, задубiла у вагонi, коли везли мене на Сибiр. Ночами, коли не сплю, часом бачу себе посеред снiгiв, посеред бiлої i прозорої ночi, а попри мене повiльно, без гуркоту посувався довжелезний ешелон; я знав, що цей ешелон везе у Сибiр спецпереселенцiв, тiльки не мiг второпати, чому я вiдстав вiд нього i чому мене енкаведистська варта не скосила кулеметами, коли я утiкав у снiги. Коли ж мимо мене пропливав останнiй вагон, я помiтив, що за ним шкутильгала по рейках жiнка... була жiнка згорблена, з палицею в руцi... була це жiнка з тiєї давньої фотографiї, яку я вирiзав iз бистричанської газети влiтку сорок першого року; я упiзнав її вiдразу; я навiть щиро здивувався, як це вона, немiчна, стара, задибала в глибини бiльшовицького раю, у бiлу безголосу пустелю. I тут вона оглянулася... i тут стрiлила очима в мене. Я впiзнав її. Це була моя Iринка... 7 Її звали Одаркою Пилипiвною Козаченко; ця стара жiнка справдi походила з козацького кореня, крита "сiмдесятка" її не зiгнула й не згорбила; iнiй сивизни й не торкнувся кiс, якi вона укладала на гордо пiднятiй головi короною, волосся тiльки втратило смоляний блиск i трохи пополовiло. Була ростом висока, станом - тонка, пiдчас розмови мала звичку розмахувати руками; вiдчувалося, що в життi була замашною i рухливою, такою, що не давала собi плюнути в кашу. Молодi її очi споглядали на свiт вiдкрито й зацiкавлено. Лише iнколи вона начебто забувала, що на людях повинна триматися гордо й привiтно й що свiт повинен її цiкавити: жiнка посеред розмови раптово замовкала, вiдсторонювалась вiд дiйсностi й уся перемiнювалася в слух, здавалося, що, сторожко надслуховуючи, вона на когось очiкувала. Хтось нiби мав пiдiйти до неї... хтось iшов... щось говорив... якесь слово ловила й не могла зловити, бо мить, як вiтер, покотилася свiтом... i - тихо навкруж. Так тривало декiлька хвилин, але й цього короткого часу вистачало, щоб її на чорно опалив сум: голова починала посмикуватися, очi пригасали, обличчя сiрiло й видовжувалося, а руки, що їх тримала на колiнах, корчилися, в судомах пальцi потрiскували, як на вогнi патиччя. - То находить на мене, пiдкрадається, як мряка, або ж ударяє в душу поривно, мов вiтер, - виправдовувалася Одарка Пилипiвна, коли я їй подав фiлiжанку води. Вона пила жадiбно, зуби цокотiли... - Вiтер начебто доносить звiдкись... не знаю звiдки, голос мого Сашка, його спiвання. Куди вiн ходив - завжди наспiвував. Бувало й вночi, коли повертався зi степу з оранки (трактористом же був до вiйни, ви про це знаєте?), то цiла наша вулиця чула, що Сашко Козаченко повертався додому: будив нiч спiвом. Хтось, пам'ятаю, обурювався, хтось пiдсмiювався... та i я часом спiванками тими йому докоряла, а вiн обiймав мене й сповiдався: "Мушу ж я чимсь жити, мамо. Бога нема й молитов ти мене на навчила. До комунiзму йдемо, але дорога до нього ще неблизька. Дiвчини теж не знайшов - нема кого любити. А душа, мамо, не бубен. Напуваю її спiвом i милуванням землею, духом землi, що дихає менi в обличчя, коли я орю або ж сiю... або ж просто стою посеред степу, як посеред неба". Отак, бувало, говорив мiй Сашко. Мав бути з нього великий спiвак або ж великий хлiбороб. Одарку Пилипiвну привiз iз райцентру до нашої школи в кабiнi вiйськової "полуторки" пiд охороною цiлої ватаги автоматчикiв опер-уповноважений Ступа. Я з вiкна спостерiгав, як вiн ввiчливо - аж було дивно таке бачити - допомiг жiнцi вийти з кабiни, потiм узяв її пiд руку i завiв до моєї директорської канцелярiї - вузької, як труна, кiмнатчини, в якiй заледве втиснулися стiл, етажерка й декiлька стiльцiв. Щоправда, Йосип Вiссарiонович Сталiн почувався в моєму кабiнетi привiльне - портрет висiв на голiй бруднiй стiнi самотньо, i я, поглядаючи iнколи на нього, ловив себе на думцi, що Йосип Вiссарiонович заблукав на стiнi в клубищах сiрого туману, в розливi калюж i посеред вирвiв - дiрок вiд цвяхiв, на яких колись висiли Юзеф Пiлсудський i Адольф Гiтлер. Власне, самотнiсть Сталiна на безрадiснiй стiнi впала в око товаришевi Ступi, бо перше, що вiн сказав у канцелярiї: на стiнi треба повiсити також Маркса, Енгельса й Ленiна, а вже потiм познайомив мене з Одаркою Пилипiвною. Вона виявилась пенсiонеркою-вчителькою української мови й лiтератури в котромусь iз сiл Черкащини; кажу "в котромусь", бо не пам'ятаю назви села, та й, зрештою, назвi я не надав значення, важливо було запам'ятати слова опера Ступи, що "ви, товаришу шкiльний директор, головою менi вiдповiдаєте - i закарбуйте це собi на носi - за життя i здоров'я дорогої нашої гостi. Не дай Бог, якщо впаде з її голови волосок", - погрожував отак товариш опер. "Але ж навколо школи стоять автоматчики, безпека надiйна, - пробував я зняти з себе вiдповiдальнiсть; я не знав, з якою метою приїхала в Горопахи ця стара жiнка. "Нi, - сказав Ступа, - Одарку Пилипiвну будуть стерегти всi... цiле село, старi й малi... Iнакше - всiх спалю". - Ну-ну, - запротестувала Одарка Пилипiвна, - не треба так. Чи комусь я потрiбна? - Голос мала глибокий, чистий. - Та й чи приїхала я до ворогiв? Находжусь на Українi, на рiднiй землi, а не на окупованiй територiї. - Находитесь, Одарко Пилипiвно, на територiї бандитськiй, - вiдрiзав Ступа. - I тут усякi-такi "нєжностi", вибачайте, кобилi пiд хвiст. Тут панує наказ, автомат i граната, бо в кожному... так, у кожному тут сидить бандит. - Ступа промовляв пристрасно, як це вiн робив на читальнянiй сценi; сказане було адресоване виключно для мене; Ступа свердлив мене очима. Вiн ненавидiв мене смертельно й ненавистi своєї не приховував. - Я не сказав би, що десь є землi, якi родять виключно одних героїв, або ж навпаки - одних лише бандитiв, - вiдповiв я Ступi, незважаючи на його сердитiсть. Я намагався наперед вгадати, що потрiбно цiй гордiй i владнiй жiнцi у нашому селi, що вона тут шукає. З її обличчя однак нiчого не можна було вичитати, окрiм хiба вiдкритої цiкавостi: вона пильно попасала зором то мене, то убогий мiй кабiнет iз самотнiм Сталiним на стiнi, то припадала до вiкна... а за вiкном сiявся дрiбно жовтневий дощ i зрiдка, немов осiнь конала в конвульсiях, бився об шибки вiтер. Очевидно, приїжджiй цiй жiнцi i земля наша, i директор школи, i сiрий осiннiй дощ, i Сталiн на сiрiй стiнi не припали до вподоби, бо цiкавiсть поступово поступалася апатiї, вона зiтхнула й сiла втомлено на стiлець. - Хоч... iз товаришем Ступою не можна не погодитись. Якщо тут панує закон кулi й гранати, то, звiсна рiч, небезпека на нас чатує. На вашому мiсцi, - це я вже адресував оперовi, - я таки не залишив би Одарку Пилипiвну без автоматчикiв. Легше сказати менi; спалю село, якщо з нею щось станеться. - Шо зi мною тут, у Горопахах, може страшнiшого трапитися пiсля того, що вже трапилося, - обiзвалася жiнка i її очi зволожилися сльозами. - Нiчого я вже не боюся... i смертi - теж, - зiтхнула. - Тому обiйдуся без охорони, без автоматiв. - Пiдвела голову й стрельнула гнiвливо оком на Ступу. - Я тут перебуду день-два. - Дивiться самi, - знiтився мимохiть опер. - Менi наказано... я вiдповiдаю за вашу безпеку перед районним начальством. - Так, я знаю, - вiдповiла Одарка Пилипiвна, - але я маю намiр ближче зiйтися з людьми, поговорити з селом, в якому вбито мого Сашка. Хочу побачити те мiсце, де вiн упав. Ви мене розумiєте, товаришу капiтан? Тiльки тепер розвиднiлося менi, з чим приїхала до наших Горопах ця стара жiнка; тiльки тепер, як човник на каламутному озерi, припливло її прiзвище до iменi бравого сержанта Сашка Козаченка... припливло, поєдналося, зблиснуло... нi, вибухло вирвою: то Сашко Козаченко її син? У Горопахах, у навколишнiх полях i лiсах, у потаємних схронах, на пiдпiльних стежках не було, мабуть, людини, яка не знала б Сашка Козаченка - писаного красеня, який, мов вiрний собака, скрiзь i всюди супроводжував товариша Ступу. Однi його побоювалися, другi - лаштували на нього засiдки, третi його обминали, дiвчата й молодицi потаємно у нього закохувалися, дарма, що був енкаведистом; високий, чорнявий, тонкий у талiї жартун, який любив зачiпати на вулицi старого й малого, не мiг не впасти жiнкам в око. Хоч був тiльки сержантом, але носив офiцерський пасок iз зiркою та портупеєю через груди, порипував також офiцерськими чобiтьми. Взимку ходив у зручнiй фуфайцi, замiсть вушанки - носив кубанку з червоним денцем. Видно, вояка був iз нього справний, у тилах i смершах рiзних не огинався, бо на грудях носив цiлий iконостас медалей та орденiв. Зрештою, всi в Горопахах знали, що Сашко Козаченко - отой красень у кубанцi, був воякою вiдважним, тому товариш Ступа почувався за його плечима, як за фортечною стiною. Дивно тiльки було те, що вiдчайдушний жартун Козаченко тримається знавiснiлого опера, який жив люто, iз зацiпленими зубами, немов воша кожуха. Єднала їх, певно, самогонка: обидва любили випити, рiдко коли я бачив сержанта в кубанцi не напiдпитку. Вiн iнколи заходив до школи, розповiдав... так, пам'ятаю, розповiдав, що у нього мама теж учителька, вона й його пiдмовляла на педагогiчну працю, але вiн змалку товкся коло тракторiв i сiвалок, була йому мила хлiборобська робота... милi поле, сонце, вiтер, пiсня. - Чому "була"? - запитував якось його. Вiн сидiв на табуретцi перед столом i час вiд часу пильно позирав на вiкна й на дверi; вiн начебто ждав на когось, що мав появитися на порозi за вiкном i був готовий зустрiти чергою з нiмецького "шмайсера" - невеликого зручного автомата, який завжди тримав дулом униз у правiй руцi... вiн завжди був готовий до стрiлу. - Врештi-решт, - продовжував я, - колись закiнчиться на цiй землi вiйна. I тодi зможете повернутися в свої степи... i тодi зможете знову сiсти на трактор. - Я того не дочекаю, - мовив вiн весело. Чорнявий чуб висмикнувся з-пiд кубанки. Очi смiялися... вiн пробував насмiхатися з того, що говорив. - Уб'ють мене. Передчуваю, - i знову засмiявся. Насмiхався з власної смертi? - Якщо передчуваєте, то чого разом iз Ступою воюєте на цiй землi? - запитував я його. Менi подобався цей мужнiй чоловiк, який ходив помiж смертями, знаючи, що власна смерть чатує на нього на котромусь перехрестi. - Не в Ступi рiч, Северине Петровичу, - вiдповiв вiн. - Рiч у менi... Може, я задався метою утверджувати автоматом добро? Отут! Тому й воюю за це добро. Може, це партiя, до якої я вступив на фронтi, наказує менi: "Воюй, Козаченку, проти моїх ворогiв проти буржуазних нацiоналiстiв, проти тих, якi хочуть, щоб в Галичинi далi були хлопи й пани". Може, я сповнюю свiй вiйськовий обов'язок... сповняю наказ, стрiляю, воюю так, як велить менi вiйськова присяга? А може, менi сподобалося перебувати отак на цiй землi: притиснути десь у кутi дiвчину, випити, зцiпити в кулаку власний страх i летiти наослiп на бандерiвськi кулi? А ще, може, я озвiрiв на вiйнi... солодко менi пахне людська кровця? Було менi страшно слухати Козаченка, який власне й не знав, в iм'я чого вiн воює в Горопахах; i було менi шкода Козаченка, який не знав свого призначення, зате знав свою приреченiсть. Як i завжди, так i того разу я добув iз директорського мого стола пляшку самогону, цибулину й шмат солонини... цей провiант завжди був в мене припасений; ми пили з ним i закусували, бо власне, не для розмов забiгав Козаченко до школи... забiгав сердега, як сам колись, казав, щоб погасити спрагу; я не жалiв йому горiлки, я чомусь сподiвався, що колись, напившись, вiн. признається, що палить його сумлiння, що ночами не дають йому спокою душi людей, яких вiн згубив у перестрiлках на полях, в лiсах, в будинках, що горiли... людей, яких порозривав у криївках гранатами. Але вiн мовчав: цiдив горiлку й оповiдав анекдоти, або ж добродушно посмiшковувався iз Ступи, чи наспiвував щось, або вичитував два-три абзаци з маминого листа, що прийшов iз Черкащини, або ж сумував через те, що вже сьогоднi не може кинути автомата й сiсти за важелi трактора. I завжди засиджувався у школi недовго; зривався з мiсця i, пускаючи поперед себе дуло "шмайсера", вибiгав на порiг; за порогом розмови, думки й сумнiви миналися - там тривала вiйна. Котрогось разу по ньому, як вiн тiльки-но зачинив шкiльну хвiртку, вдарив кулемет. Сашко впав за ясен; перестрiлка спалахнула, як суха солома, i хто знає, чи не знайшов би Козаченко свою смерть ще тодi, якби на виручку не прилетiв iз енкаведистами опер Ступа. Одарка Пилипiвна ловила кожне слово, що було мовлене чи мною, чи моєю дружиною, чи кимось iз учителiв, i, здавалося, у кожному почутому словi оживав образ її сина. Нiхто з нас не говорив про Сашка Козаченка нiчого лихого, ми всi нiби змовились i забули, що вiн, немов мисливський пес, винюхував стежки, що лучили повстанське пiдпiлля з селом, а якщо натрапляв на стежку, то залягав, мов звiр, у засiдку, або ходив, хитруючи, колами, або пiдсилав зрадникiв; i кожна його операцiя - це перестрiлки, бої, смертi в полi та в криївках, пожежi, арешти, виселення в Сибiр. Нi, нiхто iз нас у школi, в моєму кабiнетi не обмовлювався перед матiр'ю, що її син напастував дiвчат i молодиць, i, п'яним будучи, вривався до першої-лiпшої хати i вимагав самогону, а хто противився, то сипав iз автомата по образах або ж по вiкнах. В Палати Перепiлки пустив чергу поза комин на пiч, де нишкли перепудженi дiти, щастя, що їх не зачепило, тiльки старшенький Iванко почав зi страху заїкатися. Нi, попервах усього цього Одарцi Пилипiвнi ми не могли оповiсти, навiщо кервавити мамине серце, адже не виховувала вона його на лютого, веселого й п'яного вояцюру... виховувала, мабуть, таки на чесного хлiбороба, i тiшилася, що любив землю, що любив пiснi: вiн, певно, отаким розспiваним, щирим i простакуватим парубiйком жив у її серцi, ми це вiдчули й зрозумiли з її оповiдей; ми це вичитали з сумовитих її очей. Одарка Пилипiвна, стоячи коло вiкна у моєму кабiнетi, напевно таким же добрим i розспiваним бачила його на нашiй сiльськiй розмоклiй вулицi, чула його кроки, його смiх, i ще, мабуть, почула пострiл, посвист кулi, котра вдарила в саме серце синового смiху й синової пiснi; вона припала лицем до заплаканого вiкна й, певно, уявила, як упав її син, бо схлипнула утробно й, враз отямившись, глянула на нас похмуро... глянула на нас гейби аж принишклих, i спитала глухо: - То защо ж мого Сашка було тут вбито? Самi ж кажете: був веселий i красивий. Я ще додам: був добрим мiй син. I вам, западенцям, жадав добра... ми ж бо вас, братiв рiдних, визволили з-пiд фашистiв. Сашко писав менi: "Мамо, будую у Западенцiї нове щасливе життя". А ви в будiвничого кулю. Так? I вже не було в її поглядi суму, зблиснув рiзко подив, змiшаний iз гнiвом; жiнка очима нас обпiкала: "Гей, та як ви могли визволителя й будiвничого нового життя стерти з свiту?!" Ми мовчали, як нiме камiння. Зрештою, я був готовий вiдповiсти, сказати щось гостре, маю пирскуватий характер, але моя Iрина поглядом просила пожалiти бiдну жiнку, вона ж бо нiчого не знає про наших "визволителiв"... вона ж бо своєму синовi вiрила... синовi, який писав про свою будiвничу мiсiю... i до того ж, чоловiче добрий, хiба ти геть забув... уже твої власнi рани порубцювалися... уже ти не пам'ятаєш, як я виплакувала за нашим Романом цiлi нночi? Будь милосердним, чоловiче. Одарка Пилипiвна забагла побувати в класах, послухати, як iдуть уроки, поговорити з школяриками; вона не могла поїхати на свою Вкраїну, не пояснивши самiй собi: що за люди, оцi западенцi, котрi вистрiлюють своїх доброчинiв? Як вони вчать своїх дiтей... i на кого вчать? (Господи, невже змалку привчають дiтей до автомата?) Цiкавого у нашiй школi нiчого не було: обшарпанi стiни, жолубкувата пiдлога, довжелезнi, ще передвоєннi або ще й з австрiйських часiв лавки, густо карбованi iменами, хрестиками, а подекуди й соромiцькими словами; обережнi вчителi, якi повсякчас озираються на заднi колеса: вдень iнспектор iз райвно в супроводi автоматника ревiзує школу, то сам Ступа сидить на уроцi з кулеметом на грудях, то ще когось дiдько принесе, вечiр западе - лiсовi хлопцi заходять i запитують: а чого ти, пане вчителю, навчаєш нашу дiтвору? Учиш добра? Зла? Пiдлабузництва? Отруюєш їм душi? Чи обмиваєш їх душi вiд лепу брехнi? Якщо обмиваєш бодай одним словом, то проститься тобi. А якщо купаєш їх у брехнi, то... Свят-свят!!! Одарка Пилипiвна на нiщо в нашiй школi не звертала уваги, окрiм, мабуть, портретiв Шевченка, що висiли в кожному класi, бо навiть зупинилася й притишено мене спитала: - Чи маєте на це дозвiл? Я вiдповiв, що Шевченко живе в нашiй школi ще з-перед воєнних польських часiв, то лише в директорському кабiнетi портрети мiняються. Влада приходить i вiдходить, а Шевченко залишається посеред дiтей, i хiба потрiбно для цього якогось дозволу? Очевидно, в її школi на Черкащинi було iнакше, проте, вона нiчого не сказала, лише ще раз глипнула на Шевченка, потiм ковзнула поглядом на дiтлахiв - п'ятикласникiв, якi стояли, очiкуючи, як це прийнято, дозволу сiсти; дiти зиркали на неї стривожено, з-пiдлоба. Одарка Пилипiвна напевно вiдчувала, як її обпiкали холодом дитячi очi; дiти не чекали нiчого доброго вiд "чужої", вони тривожилися за свою вчительку-"українку" Вiру Кожухiвську й за свого директора, пам'ятаючи, що пiсля вiдвiдин "чужих" iз району чи опера Ступи в школi завжди починалася якась "кампанiя" - то примушували записуватися в пiонери або й у комсомольцi, то готувати свято "Золотого вересня" - золотого возз'єднання, то алярмове скликали батькiвськi збори й забороняли посилати дiтей до церкви i навчати їх молитов, то знову ж примушували школярiв розносити по хатах енкаведистськi звернення до "учасникiв бандитських формувань" з ультиматом: виходьте з лiсiв, зголошуйтесь до органiв радянської влади й буде вам усе прощено... Одарка Пилипiвна, яка, зрозумiло, наших дiтей не знала й не могла знати, дитячi зирки сприймала виключно на свою адресу; вона внутрiшньо протестувала, прокидався в нiй педагог. Жiнка стояла поруч iз "українкою" Вiрою Кожухiвською, кiлька хвилин мовчки споглядала на клас, потiм спитала мене: - Чи можу я, товаришу директор, бодай коротко порозмовляти з дiтьми? - Прошу, - вiдповiв я, - говорiть хоч цiлу годину. Ми з Вiрою Йосипiвною теж залюбки послухаємо. Дозвольте тiльки вiдрекомендувати вас класовi, сказати, що ви є вчителькою з Великої України... у вас великий досвiд педагогiчної працi. - Власне, як вчитель української словесностi, я хотiла б довiдатися... це бажання виникло в мене спонтанно: чи справдi у вашiй школi панує культ Шевченка? А якщо так - то добре це, чи зле? Втiм, не у цьому рiч... хочу лише переконатися, чи пошана до Кобзаря не вивiшена для людського ока на стiни. - Ви нас ображаєте, товаришко, - втрутилася в розмову Кожухiвська. Була це невеличка на зрiст, постiйно заклопотана власними дiтьми, чоловiком, що повернувся з вiйни iнвалiдом, бiганиною по господарцi, громадськими навантаженнями, бо ж кожний учитель "состояв" при Ступi на побiгушках - на своїх "десятихатках" збирав поставки молока, яєць; i не дивно отже, що "панi Вiра", як її кликали в Горопахах, часом приходила на уроки у замизганому шляфроку, недоладно зачесана, у заляпаних кiзяками солдатських черевиках; про те, що вона завжди не мала часу належно пiдготуватися до занять, я уже й не говорю, тому постiйно з того чи iншого приводу я мав iз нею "виховнi бесiди", вона присягалася, що "на другий раз так не буде", але клятьби швидко забувалися. - Так, ви нас не ображайте, товаришко, - продовжувала гостро "панi Вiра". - I мене особисто, i директора, i передусiм - учнiв. Дух Шевченка завжди помiж нами. Як би ми вижили, товаришко, у сувору цю годину, коли б не Шевченко? Ось поспитайте дiтей, чи Шевченко лише на стiнi, чи вiн живе в наших душах. Прошу, Iванку Семенюк, встань та розкажи, що значить для тебе... що значить Шевченко для України. На заднiй партi пiдвiвся бiлявий хлопчина, який проковтнув схвильовану грудку в горлi, й попросив: - А можу я, прошу вчительки, замiсть оповiдi, бо й так усi знають, що Шевченко - пророк України, продекламувати щось? I вiн декламував "Чигирине, Чигирине"; не скажу, що його декламацiя була артистична, "з виразом", як говориться, з претензiєю на оплески. Хлопчина, вочевидь, недорiс, щоб осягнути глибину Шевченкової розпуки, вiн був лише п'ятикласником, а все ж зумiв передати настрiй запустiння гетьманської столицi. За першим декламатором пiдвiвся другий, цей уже без виклику, за ним - кучеряве дiвчисько погрожувало пальчиком, мовляв, "кохайтеся, чорнобривi, та не з москалями"; за дiвчиною - ще двоє чи троє учнiв. Я був упевнений, що цiлий клас готовий декламувати Шевченковi вiршi; учнi, немовби змовившись, жадали конче довести приїжджiй учительцi з Великої України, що Шевченко у нашiй школi живе не для показу на стiнах класiв, а в серцi... так, у серцi кожного з нас. I за цю учнiвську впертiсть, проблиски нацiональної гордостi, а отже й любовi до Шевченка... до Шевченка повсякденно потрiбного, я вiдпускав "панi Вiрi" всi її минулi й майбутнi педагогiчнi грiхи. - Але ж... але ж цих Шевченкових творiв нема в програмi п'ятого класу, - сухо зауважила Одарка Пилипiвна. - Чи то дозволено... отак самовiльно, - вона мимохiть оглянулася, немовби за її плечима причаївся небезпечний звiр. - У нас це так би не минулося. Були б неприємностi. Я добре знаю: були б неприємностi, та ще й якi, - повторила й знову зиркнула в куток; у кутку сидiв звiр, якого вона боялася. Страх на хвилину вибiлив її лице. - Спитали б: хто дозволив? - Хто ж може дозволити або заборонити дихати? - пирскнула Вiра Кожухiвська. Ця маленька щупла жiночка з кумедною косичкою, що стирчала по-дiтвацькому наївно, була у цю хвилину схожа на розворохобленого горобця: кругле її личко розчервонiлося, брови нависли, як стрижi. - Ви ж бо яко вчителька рiдної словесностi, не можете заперечити, що Україна живе Шевченком. Його творчiсть, не порахуйте мої слова банальними, це рiка, цiлющi води якої щоднини нас омивають, напоюють, i щоднини нас воскрешають. Шевченко для нас, як Нiл для Єгипту... пустеля бо наступає. А ми не даємось. Поправдi сказати, я i сам не сподiвався, що "панi Вiра" може бути такою... ну, такою наступальною i сердитою... i ще - красномовною i переконливою, що так важливо для педагога. Я уявив Нiл-рiку, що пливла посеред пустелi... i виходив iз його вод Шевченко. Я подумав тодi, як часто ми живемо й працюємо поруч iз людьми, яких не вiдразу можемо розпiзнати: хто вони й що вони... i тiльки за певної ситуацiї вiдкриваються. До цього часу Кожухiвська була у нас попелюшкою. Одарка Пилипiвна слухала Кожухiвську злякано й здивовано; була хвилина, коли здавалося, що вона скрикне, не дасть Кожухiвськiй говорити, затулить їй рот долонею; на її лицi карбувався чорною тiнню страх, одначе вона взяла себе в руки - обличчя її неприступно кам'янiло, а вся вона - оглухла. Потiм пiшла помiж партами й заглядала в учнiвськi зшитки й у дитячi насупленi, вiдчуженi личка; дитячi ж очi споглядали на неї з-пiд брiв, тi очi були схожi на непроникливi слiпi гудзики; я злякався, що мої учнi враз ослiпли; менi було цiкаво знати, що приїжджа стара вчителька хотiла вичитати з глибин олов'яних гудзикiв; я мав намiр їй сказати, що обставини вчать дiтей на цiй землi замикати душi, й ти до замкненої душi, колего, не достукаєшся. Одарка Пилипiвна одначе чи то з простого iнтересу, чи з учительської впертостi таки шукала ключi до душ й присiдала поруч, то коло дiвчат, то бiля хлопцiв, i невинно випитувала, чи тобi подобається ходити до школи, ким ти хочеш стати, коли виростеш. Ключi її були давнi, як свiт, i дiти вiдповiдали неохоче, лише Данилко Гром'як - хлопчисько загонистий, розбишакуватий, знаний у цiлому селi за свою пащекуватiсть, сказав, що коли виросте й коли автомат не буде для нього заважкий, то вiзьме зброю й пiде боронити Україну. Немов вiтер увiрвався до задушливого класу... Немов дощ омив дитячi лиця, бо всi вони весело глянули на Данила; i лише ми з Кожухiвською затерпли: що ж воно тепер буде? - Шо ж ти розумiєш пiд Україною? - спитала Одарка Пилипiвна. Спробувала погладити хлопця по головi, але вiн вiдхилився. - Конкретно... оту Україну, про яку пише Шевченко: гетьмани, Днiпро, козацькi могили, степи? - I цю теж, - хитнув патлатою головою Данилко. - Я собi мiркую: та Україна, як євангелiє в церквi, котре ксьондз дає усiм цiлувати... книжка така свята, свiтиться золотом, знаєте? - Знаю, - сказала Одарка Пилипiвна. - Для мене Україна... ну, як вам сказати... - i хлопець зам'явся, здавалося, вiн зараз махне рукою, бо не вiдшукає потрiбного слова, щоб зiбрати докупи думку, i ми з Кожухiвською переживали за нього: Ну, Данилку, не завстидай нас. Маєш прецiнь язичок гострий. Скажи, як ми тебе вчили. Скажи... Скажи, чуєш?! Вiн вiдповiв по-своєму, не теленькнула в його вiдповiдi наша шкiльна наука, книжкою там не пахло, не було завченої декламацiї, пози; хлопець шкандибав босим по землi й оббивав об камiння пальцi. - Мої мама - вдовиця, тата на фронтi вбило, лишилося поле - п'ять чи шiсть моргiв... а ще маємо на "Дубниках" пасовище й пiв-морга лiсу... з того грунту мус родинi жити, бо звiдки iнакше... а крiм мене, в моєї мами ще двоє, меншi, а їсти хочуть, i штанята їм треба купити. I мама кажуть: забирають у нас совiти грунт, сиву кобилу й плуг; i ще будуть розбирати стодоли... видирають нам iз рук Україну, бо що iнакше - Україна? Та я не хочу... я не дамся... я поле не дам, i стодолу, i плуг. Бо як будемо жити? - Хлопець дивився на стару вчительку допитливо й суворо, начебто вiд неї залежала доля його України. - Ти ще нiчого не розумiєш, ти ще малий, - м'яко вiдповiла Одарка Пилипiвна. - Ось виростеш, i сподобається тобi життя в колективi. Добре тобi поведеться. - У колгоспi добре жить: десять роблять - сто лежить, - несподiвано випалив хлопець десь почуту коломийку. I засмiявся, уявляючи, певно, тих, якi покотом лежать у холодку. "Панi Вiра" iз-за спини Одарки Пилипiвни махала на нього рукою, мовляв, мовчи, не дурiй. А вiн, мов навмисне, продовжив, але вже без смiху, уже по-дорослому. - Не треба менi пiдростати, я уже знаю, що то значить робити хлiб: i за плугом ходити умiю, i заволочую нивку, i беру косу, i худiбка взимi на моїй головi. - Вiн не помiтив, як тонко, тремтливо зсукався його голос; хлопець не так гордився хлiборобською своєю долею, як розжалобився. Клас притих, лякаючись, що перший розбишака в школi раптом заплаче. Тиша хлопця отямила i вiн усмiхнувся. - Мама нашi менi першому насипають у миску страву, першому крають хлiб. Примовляють при цьому: газдi першiсть належить в усьому. Ох, як смачно їсти свiй хлiб, не колгоспний, який менi вдiлять на трудоднi. Своє - то i є, прошу вас, Україна. Коби менi автомат... Одарка Пилипiвна, мабуть, запiдозрила, що ми з Кожухiвською надоумили хлопця й пiдготували до розмови з нею; вона раз по раз озиралася на нас осуджуюче. I я мусiв утрутитися: - То правда, Одарко Пилипiвно, що Данило Гром'як умiє орати i косити... подивiться на його руки. Цiле село посвiдчить. Але неправда є, Данилку, що Україна кiнчається на межi твого поля. Може, всi нашi бiди вiд того, що Україна кiнчається на чиїйсь межi... i на чиїйсь межi починається, - поправив я хлопця. - Автомат, про який ти згадав, iще заважкий для тебе. Дiтвацтво у тобi брикає. - Бачите, який ви мудрий, Северине Петровичу, - образився хлопець. - Автомат для мене - заважкий, так, а плуг - якраз добрий? Ну нiчого, - я ще виросту! - скрикнув вiн високим фальцетом. Рудий, пелехатий хлопець, здавалося, спалахнув, як сiрник, посеред сiростi осiннього дня. - Вони що, всi в бандерiвському дусi вихованi... цiлi, виходить, сiм'ї бандерiвськi? - спитала Одарка Пилипiвна. Данилкова вiдповiдь її збентежила; жiнка споглядала на дiтей дещо злякано; жiнка, вочевидь, уявила, що iз-за кожної парти нацiлений на неї кулемет. - Батьки їх у лiсi? Вороги радянської влади? - Як сказати... хто кому ворог, - вiдповiв я невизначено старiй учительцi. - Самi поспитайте дiтей, де їхнi батьки, й чи бандерiвськi, як ви кажете, у них сiм'ї. Переконаєтеся також, що не "бандерiвське" мають виховання, - боронив я школярiв i, зрештою, самого себе, школу. - Час, обставини, умови, в яких вони виростають - це тi жорна, на яких вижорновується свiтогляд. Змалку вижорновується, - повторив я. Вона не вiдважилася сама рушити помiж партами, щоб розпитати дiтей про їхнiх татiв; я зробив це сам, нiчого в дiтей не випитуючи; я знав напам'ять усi сiльськi роди... знав, що в того й у того, i в тiєї синьоокої Синички, що сидiла на першiй партi, тато загинув в повстанськiй сотнi; а ще в кiлькох учнiв тати засудженi на пiвнiчну каторгу; а ще не в однiєї дитини тато впав на Карпатських перевалах, мобiлiзований до червоної армiї вiдразу пiсля того, як втекли нiмцi... i нiмецькi кулемети в горах їх скосили; а в тiєї худої дiвчинки, що дивиться на свiт запалими, як вiд хвороби, очима, тага вбили повстанцi, бо нiбито продався енкаведистам; а в того хлопця" що налiг грудьми на парту, бачите, Одарко Пилипiвно, бандерiвцi повiсили маму за щось там "полiтичне"; а в того учня i в тiєї ученицi... i ще в тiєї третьої з довгою косою татiв похапали облавники й повезли пiд багнетом на Донбас - шахти потрiбують робочої сили; i ще в багатьох школярикiв батьки колотяться вдома, чекають в непевностi чи арешту, чи висилки на Сибiр, чи глумления усякого, чи колгоспу, чи кари повстанської... чи, може, таки сподiваються, що Бог їм поможе уникнути жорен. Одарка Пилипiвна стояла посеред класу, опустивши голову; руки її висiли, як батоги; кремезна її постать горбилася; i дiти iз-за парт, i їхня вчителька "панi Вiра" пасли очима мене й приїжджу гостю; тиша замерзала в класi, як чорний лiд. Школярики та їхня вчителька не могли знати, що моя оповiдь про долi сiльських родин не є тiльки вiдповiддю про "бандерiвське виховання", є це також вiдповiддю, чому й за що вбито в Горопахах її Сашка. Очевидно, вона сама й не вiдразу второпала, навiщо я зайнявся мартирологом п'ятого класу й не пов'язувала мою оповiдь з Сашковою смертю, бо торкнула мене за лiкоть й спитала тихо: - Навiщо ви так жорстоко, товаришу директор... прилюдно ятрите дiтям рани? - Нашi дiти теж ростуть прилюдно, шановна Одарко Пилипiвно. їх теж жорна мелять... я ж казав: мелять їх i мелять. - Я вiдчував, що нiколи не був так близько спорiднений з моїми учнями, та з їхнiми живими й мертвими батьками, як у цю хвилину; я їх усiх голубив, пригортав до грудей i їх сльози пекли мене. Одарка Пилипiвна обiдала в мене. Iрина перепрошувала за скромнi страви, гостю ж не чекали: чим хата багата. Гостя сидiла за столом насторожена, немов бiдна жiнка остерiгалася, чи не пiдсилимо до страви чогось отрутного, але моя Iрина (моя лагiдна, усмiхнена Iрця) поступово її розговорила i заспокоїла. Ми навiть випили по келiшку зачервоненого вишняком самогону; i самогон пригасив її осторогу, i ще Iрчинi нiжнi долонi, що час вiд часу, як райськi птахи, торкалися або ж плечей нашої гостi або ж неспокiйних її великих рук - очищали жiнку вiд страху. I вона немов скинула солдатську шинелю й визулася з солдатських кирзових чобiт, стала само собою - зажуреною, згорбатiлою матiр'ю, що втратила на вiйнi сина. Вона дивилася на нас iз Iрою довiрливо, благала її зрозумiти, й вибачалася, що в школi необачно збовтнула про оте "бандерiвське виковання"; вона вiдкривала для нас iз Iриною таємницю, бо тодi це для нас було першим вiдкриттям, що в радянської людини є двi або й три душi: одна намальована напоказ, для зручностi, для начальства, i для власної безпеки, друга схована в глибинах, приспана, як дитина маковинням, i спутана мотуззям... ця глибинна душа призначена для того, щоб бодай зрiдка... бодай на самотi серед житiв або ж у снах людина могла б звiльнитися вiд мотуззя i терзання. А є ще третя душа... Тяжко бути людиною в такiй ситуацiї. Вона, гостя наша, так i сказала, що, ой, як складно у наш непевний час бути людиною; вона ловила Iринi руки в свої розплесканi по-селянському долонi й не знати, чи вибачалася, чи просилася, чи сповiдалася: - Мусимо примiряти душi на кожний випадок, - сказала. - Мою поведiнку... ворожiсть оту в школi помiтили? Правда, помiтили, я бачила: ви помiтили, так. Це панувала в менi перша душа. Повинна я була полiтичне визначитися, чи як сказати. Й ви через душу мою оту показну на мене огнiвались; гнiв ваш, вочевидь, розбудив другу мою душу, приспану, й вона, бiдна, ледве не розплакалася... було менi жаль осиротiлих дiтей, бо що дiти виннi. А третя душа є, мабуть, тiльки в жiнок... це, певно, ангел-хранитель, що даний або вiд Бога, або сотворений самою жiнкою; ангел той денно й нощно лiтає над народженим тобою дитям. Хтось собi думає, що ангел-хранитель мусить бути лише лагiдним i добрим, правда? А як же стерегти без меча, правда? Чи бодай без злостi? Хiба назвеш такого ангела - хранителем? Ви повиннi мене зрозумiти, це так просто мене зрозумiти: отут, у цьому селi вбито мого сина. Нам iз Iриною було й тяжко i страшно слухати жiнчину балаканину про три душi, немов про три одежини, котрi можна при потребi мiняти... можна мiняти, а можна й повiсити їх у шафi й тинятися по свiту без душi. Якась вовкулацька фiлософiя. Невже кожен може сотворити для себе потрiбну на певний час душу? Досить лише напнути маску i ти вже доброчинець, або ж ти - вовк, або ж ти опер Ступа, який пiд кулеметом учить наших краян "жити по-новому". Нiчого не iснує святого чи забороненого, або ж бодай стороженого законом? Про який закон, мораль, про яку людянiсть можемо говори-. ти, коли душа, мов шкура вовкулаки, висить у тебе на клинку - бери й примiряй. Як легко... Якщо легко, то чого ж вона, ця стара жiнка, нарiкає, що важко бути людиною. Радянською людиною, так? Хоч... що ми з Iриною знаємо про радянську людину? Чи маємо право її судити? Чи вовкулацька напнута шкура не є слимаковою хаткою, в якiй можна переховатися вiд доносiв, вiд куль, вiд приниження, вiд страхiв, вiд проповiдi ненавистi. Ми ж бо "визволенi" у вереснi тридцять дев'ятого, за