вiсiмнадцять мiсяцiв бiльшовицької "волi" встигли лише краєчком ока зазирнути за браму, де починалося пекло, й то за той позирк поплатилися тисячами й тисячами замордованих. Будьмо терпеливi, Iринко... Одарка Пилипiвна, схиливши голову на руки, якi розпластала на столi, схлипувала; плечi її тремтiли, цiла її постать обвуглилась, скоцюрбилась, i не стало гордої жiнки з козацького кореня. - Я чомусь вiрую... я чомусь хочу вiрити, що мiй Сашко жив великою метою: творити добро для цих людей, що в селi... конкретно добро для Горопах. Вони ж йому заплатили злом - пустили в нього кулю, - лебедiла жiнка, ковтаючи сльози. Ми з Iриною мовчали; ми бачили на клинку вовкулацьку душу, озброєну нiмецьким автоматом. - Вибачайте, - сказала згодом Одарка Пилипiвна, - я тут розплакалася. Iрина її обняла; моя тендiтна Iрця вилася бiля гостi, як хмiль навколо тички. - Така вже доля випала матерям - оплакувати своїх синiв. - гладила вона плечi, голову старої учительки, грiла у своїх долонях її долонi. - В мене теж був син, Роман, i теж, уявiть собi, жадав добра для людей... для цiлого краю; вiн теж був комунiстом... ще в пiдпiллi за буржуазної Польщi був комунiстом. Гестапо арештувало його у Львовi... i згинув вiн у концтаборi пiд Люблiном. Десь там розвiяли його попiл. Ви бодай знаєте, де вашого сина могила, а з мого Романа деревце, певно, виросло, або полин засiявся... або квiтка синя. Чому синя, Iрцю? Я смалив цигарку, притулившись у кутку бiля теплої кахльової печi i боявся сколихнути тихий плин жiночої журби. За вiкнами шибав собою вiтер, розганяючи низькi хмари по далеких куточках неба, на чистi небеснi плеса викочував несмiливе, по-осiнньому соромливе сонце. Воно скупо посмiхалося, й скупого того усмiху вистачило, щоб день за вiкнами прояснився i немовби подобрiв. Менi так здавалося. У тишi, у ясностi та в згодi сидiли за столом, обнявшись двi згорьованi жiнки, якi й не пiдозрiвали, що до закутка за кахльовою пiччю приходили на мiй поклик Роман i Сашко Козаченко, я їм насипав у клаптi газети рубленого тютюну, хлопцi слинили цигарки й, закурюючи, один одного запитували: - За що ми погинули, брате? I позирали при цьому на мене. В мене болiло серце: ой, хлопцi, вiтер на дворi... Ой, хлопцi, як скриплять старi верби... Вербовий мокрий листок приклеївся до шибки вiкна; листок був продовгуватий, тонкий, темний i блискучий, як азiатське око невiдомого звiра. Може, звiром була осiнь? 10 - Чи можете менi показати мiсце, де впав мiй Сашко? - спитала опiсля Одарка Пилипiвна. - Ще прошу: розкажiть, як це сталося? Тiльки без героїчних домальовок; про героїчне уже розповiдав менi капiтан Ступа. Читала я також у вашiй районцi. Великих слiв велика сила. Ми йшли з нею вулицею, обминаючи калюжi; на нас косилось оком сонце, а з-за фiранок спозирали селяни. Вочевидь, Одарка Пилипiвна котроюсь своєю душею вiдчула, що людськi погляди зi своїх сховкiв вистрiлювали кулями, село ж бо напевно довiдалося про її приїзд, але кулi її не брали, вона навмисне дибала вулицею вiдкрито, навiть гордо, i я не мiг би вгадати, котра душа у нiй тепер жила, очевидно, та перша, яка призначена для людського ока. Вона не бачила невидющими своїми очима нi принишклих хат, нi тинiв, потрощених облавниками, нi мокрих садкiв, що рiзьбилися на подвiр'ях чорно-бiлими грав'юрами, нi навiть цвинтарних хрестiв... дубовi хрести, попришкандибали з-помiж гробiв ближче до вулицi й нахилилися чи то вiд вiтру, чи з намiром оповiсти Одарцi Пилипiвнi про тик, що лежать на гробовиську: кого замучено, кого застрiлено, а кого вбито гранатою в криївцi; хрести були наївнi, стара жiнка слухала тiльки мою уривчасту оповiдь про смерть її сина, i тiльки його смерть бачила. Я повiдав їй, що Сашко Козаченко вмер направду таки вояцькою смертю. Сталося се серед бiлої-бiлої днини, коли начебто смерть вiд кулi не чигає вiдкрито на людину. Так думала принаймнi група енкаведистiв, яка, запричастившись перваком, самовпевнено довбала кирзаками сiльську вулицю... довбала й порегочувалась iз чогось там, i пiдспiвувала "Катюшу", i смачно матюкалася. Лiто ж тодi панувало в нашому селi. Дерева млiли пiд сонцем, як дiвки перед легiнями. Сонно зiтхали поля житнiми хвилями. Тиша пливла неквапно, i лише чекiстський гурт, наїжачений зброєю, заплив у її золотi плеса, немов пiратський хижий корабель. Попереду гурту, як звичайно, посвистував товариш Ступа, поруч - Сашко Козаченко. Дарма, що лiто, а в нього набакир шапка-кубанка. червоне денце палає, з-пiд кубанки чуб кучерявий. Сашко оповiдав щось про свою суджену, про Стефу з Лисичан, з якою збирався одружитися ("Ви про це знаєте, Одарко Пилипiвно?") Так менi опiсля оповiдав товариш Ступа. Очевидно, iншого разу Сашко про Стефу не розповiдав, бо нащо це Ступi? Та й нагоди не було. А тут хмiль розв'язав язик. Та й, видно, був хлопець закоханий. Дiвча його було справдi вишукане... кажу "вишукане", бо мало зеленi очиська, а сама руда, аж червона, личко, як папiрець, губи - вiнчиком. Я колись мав нагоду в Лисцi розмовляти з шевцевою донькою... ("Мали б ви, Одарко Пилипiвно, писану невiстку"). Галасливий, пiдхмелений чекiстський гурт не надав значення, що їм назустрiч майже серединою дороги колотив пилюкою пiдлiток. Босий. Простоволосий. Солдатськi штани висiли на ньому, як на патику, i мусив їх пiдтримувати; також завелика телiпалася на плечах кабатина. Ступа, Козаченко та й iншi облавники не раз цього хлопчину стрiчали, знали його в лице, котрийсь, може, з чекiстiв давав йому при нагодi копняка, щоб не плентався пiд ногами, а котрийсь - людянiший, давав припалити цигарку. З обличчя хлопець виглядав невиразно: дрiбнi риси, кирпатий нiс, безконечно байдужi, соннi очi. Чуб вигорiв на сонцi до бiлизни. На губах - блiда усмiшка. Прiзвище його було Несмiян, Михайло Несмiян. Дiтлахи кликали його Михаськом Затичкою; так, вiн був затичкою, бо ним, соромливим i послушним, поштуркували хто не хотiв, i кожного вiн послухав i кожному послужив. Мав такий податливий характер. У школi Михасько не визначався успiшнiстю... та i яка могла бути успiшнiсть, коли виростав у великiй родинi: тато слабував на сухоти, три сестри - молодшi. Старша вiд нього Ганна - дiвчина на виданнi. Таке мiнiатюрне було сотворiння, як зеренце, живе, непосидюще, як синичка, й на вiдмiну вiд Михаська - гостре на язик. Торiшньої осенi знайшли її в кукурудзi за селом. Хтось її згвалтував... вже мертву, певно, збещестив, земля доокруж була зрита... i рот повний землi, щоб здавити її крик. Того надвечiр'я начебто чули її крик, власне лише одне слово "Сту-па-а-а"! Та чи то правда? Хто мiг посвiдчити, що, мовляв, я чула, так я виразно чула, як дiвочий голос викрикував у кукурудзi про Ступу. I хто мiг перепитати про цю подiю всесильного Ступу? Хто? Михасько? Хирлявий старий Несмiян? Михасько тюпав собi серединою вулицi назустрiч енкаведистам i коли б вони не були п'янi, коли б не забували про свої злочини, то здалека помiтили б, що Михасько Затичка тюпає дорогою, схиливши вперто голову, як молодий бичок; i ще могли б запримiтити, що хлопець ворушить губами, примовляючи щось до себе, а чи до свiту, чи до Господа Бога, а чи таки до них, до енкаведистiв, що наближалися. Вони нiчого не помiчали; лише помiтили в останню секунду, коли хлопець, порiвнявшись з ними, вiдскочив убiк i блискавично вихопив з-пiд поли кабатини наган; хлопець викрикнув два слова "Ступi за Ганну" й натиснув на курок раз i вдруге. В опера вiн не вцiлив, сержант Козаченко вмиг ока заслонив собою Ступу. Заслонив... Тривало це секунду, чи двi, чи... I впав Сашко Козаченко. За ним упав Михасько. П'ять автоматiв i Ступiв "дехтяр" дiрявили хлоп'я, сто куль, може, в нього всадили, i ще їм було мало... i ще бездушне тiло товкли кирзаками. Люди за тинами вмирали вiд жалю i страху; лють бiльшовицька заморожувала кров, засипала глибоким червоним снiгом лiтнiй день; люди за тинами мовчки ридали, трималися руками за мички трави. Так було... Так дiялося, Одарко Пилипiвно. I ще додам напослiдок, що опер Ступа лежав над трупом вашого сина, пестив лице й гладив чуприну, плакав, i бив себе в груди, що тяжко помститься. 11 Ми з Одаркою Пилипiвною стояли на тому самому мiсцi - навпроти ворiт Федя Конопчика, де Михасько двома кулями замiсть Ступи убив Сашка Козаченка. Вулиця, колись шутрована, текла двома колiями вiд колiс болотом i водою. Рiзко смердiло кiнським гноєм. Нiяких, звiсно, слiдiв не залишалося од минулорiчної драми. Нi, чого ж, слiд лишився в людськiй пам'ятi. Хтось у селi склав спiванку, просту, протяжну i сльозливу про Михася Несмiяна, який поклав життя за честь сестри. Михаськiв револьвер у спiванцi прославлявся, вiн став навiть срiбним, i смерть хлопцева оплакувалася; про Сашка ж Козаченка спiванка каже, що це був "москаль" i тiльки, i що це вiн у кукурудзi дiвочу честь розтоптав... спiванка не сумнiвається, що ворогом був таки Козаченко, в нiй спiвається, що всi чубарики однаковi, бо вони люди з-пiд червоної кривавої звiзди, i всi вони дихають ненавистю, за ними спаленi села, пострiлянi повстанцi, розритi могили, i "наша Ганнуся розтерзана звiром лежить..." Я думав, що Одарка Пилипiвна надовго прикипить до мiсця, де впав її син, але вона лише зiтхнула й, оглянувшись, крадькома кинула на розбаюрену дорогу знак хреста, й щось прошепотiла... Просила в Бога прощення за синовi грiхи? Накладала на себе покуту? Опiсля пiдвела голову й смiливо, вiдкрито поглянула навколо... поглянула й побачила, що майже цiла вулиця Андрусiвка пасла її очима; схилившись на ворота, на штахети й тини, чипiли чоловiки, жiнки й навiть дiтиська. Нi, нiхто з них не знiмав капелюха, не казав "славайсу", не вiтався бодай кивком голови... й нiхто не пожалiв її зiтханням або й сльозою. Але й нiхто не свиснув навздогiн i не викрикнув чогось лихого, й нiхто криво не осмiхнувся, не порадiв iз її горя. Люди в нашому селi позвикали до смертей i навчилися обережностi навiть у позирках; людям було, мабуть, цiкаво подивитися на жiнку, яка породила чубатого енкаведиста... а енкаведиста того вбив несмiливий, як осiннiй досвiток, Михасько Затичка. До того ж жiнка була з Великої України; люди, щоправда, нiяк не хотiли менi вiрити, що вона з Великої України. З Великої України? Не вкладалося їм у головах. Адже знали: бiльшовики, облавники, енкаведисти, москалi, окупанти, рабiвники та руїнники. Не може бути, щоб мiж нами були хлопцi з України. I Одарка Пилипiвна не витримала їхнього мовчазного питання, що стрiляло з кожних ворiт, з кожного вiкна, i з кожної, мабуть, автоматної цiвки, потаємно, з-пiд стрiхи, iз-за рогу, iз-за дерева на неї нацiленої; вона схилила горду голову й поникло, занурена в минуле, пригадуючи, певно, i нiяк не можучи пригадати ту першу спiванку, яку спiвала малому Сашковi, мiсила кирзяками грязюку. Дощ... Хмари повзли понад самою землею i сiльськi хати аж поприсiдали до землi й змалiли, щоб їх не зачепили, а голi дерева, задихалися в сiрiй iмлi й обливалися студеним потом. Воронячi скрики прилiтали з глибин пiзньої осенi, немов iз тамтого свiту. - Тужно у вас, - сказала Одарка Пилипiвна. - Нi вiтру, нi подиху... якась безпросвiтнiсть галицька, якась безвихiднiсть. Тупик. Навiть пострiли... стрiлянина десь... навiть пострiли тонуть у мряцi, як у сувоях вати, а кулi розплющуються. - Говорила вона глухо i мляво, прислухаючись до кожного свого слова; голови не пiднiмала, дивилася пiд ноги у розвезену твань дороги, а проте йшла, немов слiпа, не оминаючи жодної калюжi. - Знаєте., я люблю такi днi, - обiзвався я. - Люблю вичiкувальну тиху пору, коли вмирає осiнь i вже на порозi пахне першим снiгом. - I це була правда; в такi днi я розчинявся в туманах, у шереху дрiбного дощу i в блiдому сяйвi потонулого у хмарах сонця. Цiлий свiт i я в тому свiтi, заплющував натрудженi очi й умивався спокоєм, що лився iз хмар, iз дощу... тим спокоєм, що випаровувався iз землi... земля пахла грибами й печеною картоплею. У таку пору я iнколи уявляв, що лежу горiлиць на возi з сiном, котре ятрить спогадами про минуле лiто; вiз нiкуди не котиться, випряженi з нього конi... завтра ковалi уже пiдкують коней на "гостро", бо сипле снiг; мороз, як опришок, свисне в пальцi; вiдпочилi конi шарпнуть мого воза i розтрусять сiно... i розтруситься мiй спокiй. - Й ще тому люблю цю пору, цi тумани, цю стiну непевностi, бо кулi, як ви кажете, розплющуються в туманi, котрась з них не долетить до мети i хтось залишиться живим. Одарка Пилипiвна не вiдповiдала; вона думала про щось своє, осiбне, її уже не обходила наша галицька безпросвiтнiсть й те, що кулi не долiтають до тих, яких вони повиннi вбити. Котроїсь хвилини я помiтив, що жiнка приспiшила крок, iще приспiшила, iще... й мало не побiгла, й виглядало збоку, що вона раптом надумала чимдуж утекти, забратися геть з цiєї вулицi, на якiй загинув її син, щоб позбутися перехресних людських поглядiв... позбутися тих очей, що її обсiдали, як шершнi. Я подумав, що вона втiкає вiд самої себе, вiд спогадiв i, може, вiд колискової мелодiї, яку наспiвувала малому Сашковi; у спiванцi колисковiй, певно, молода вчителька вистелювала своєму первiстковi барвiнком дороги, й мали барвiнковi шляхи повести її Сашка у високостi, до людяностi й мудростi, а дорога однак чомусь збочила, покотилася униз i завела його, озброєного автоматом, у глухе галицьке село, де мусив умерти. Я пробував уявити себе на її мiсцi: клекотав, мабуть, у її душi вир; у скаламученому вирi злютувалися воєдино ненависть до землi, на якiй вбито її сина, i материнський жаль, що Сашко дорiс лише до енкаведиста, який розгулював у цьому солом'яному селi з автоматом i утверджував, як вiн писав додому, щастя i добро... ой, щастя i добро, а де автомат - там смерть, там смерть, там... А ще пiдсвiдоме мучив її сумнiв, чи направду можна утверджувати добро силомiць; а ще вона, стара, не знала впевнено, чи колгосп, червоний прапор на сiльрадi, трудодень, райком i енкаведе, Ленiн i Сталiн на стiнi справдi уособлюють добро. Так, варто було в листi до Сашка запитати, чи сам вiн вiрив у добро, скручене в кулю i всаджене в патронник автомата. Ну-ну, цього б вона не написала, не посмiла б... страшно... адже листи перечитують. А ще в каламутному її вирi метався, як дикий звiр у клiтцi, мимовiльний страх, що за нею хтось стежить крiзь прорiз прицiлу карабiна... стежить i палець його дерев'янiє на курку. Я ледве її наздогнав; я розумiв її втечу, i, розумiючи, був готовий оборонити її вiд куль й вiд лихого слова, адже, люди добрi, мати не повинна нести хрест за те, що її син зблудив iз барвiнкової дороги; я був настроєний просто по-людському її заспокоїти, прогнати страх i навiть посумувати, що на її сина передчасно вилито кулю. Та водночас i поруч iз спiвчуттям мене ятрила - i чим далi, тим сильнiйше - її фiлософiя про трояке розщеплення людської душi; я не мiг їй цього простити; я хотiв знати, яка з черги душа провадить її пiдтюпцем iз сiльської вулицi... невже вовкулацька... Свят-свят! Я мисленно перехрестився; я, може, хрестився не так од нечистої сили, як вiд власного сум'яття й непевностi. Шкода, хрест менi не допомiг, в менi поступово кiльчилася злiсть на цю жiнку в сiрому з солдатської шинелi пальтi; так, одна тiльки злiсть мною оволодiвала: а таки вона не має права легко втекти вiд самої себе, вiд синової смертi й смертi Михася Затички; не має вона права тiльки себе вважати скривдженою, є ще кривда Михася Затички; вона, стара учителька, повинна також знати, що iснує велика кривда цiєї землi, i я думаю, що якраз земля, струми її правiчнi, вклали в долоню пiдлiтка зброю й стрiлили в Сашковi груди; земля не мала сили бiльше терпiти. Чи мав я жiнцi про це говорити i пояснювати? Чи вона у повнотi осягне трагедiю моєї землi, яку скроплюють кров'ю, спустошують, як колись татари, набiгами-облавами, пожежами, потоптом, ловленням бранцiв? Чи вона здатна бодай замислитися, чому тутешнi хлопцi, молодi й не дуже молодi газди, покинувши любi серцю чепiги, взялися за зброю? Чи ця iнтелiгентна начебто особа спроможна бодай краєм ока зазирнути в безодню Божої кари, зiсланої на наш народ... Бог подiлив нас на "схiднякiв" та "западенцiв", двох братiв зробив ворогами, й вони винищують себе взаємно: один iз червоною фаною, другий iз синьо-жовтою. Один брат ослiп вiд ненавистi до "бандитiв", до галичан, якi не дають запрягти себе в ярмо... а це ж браття галичани, не ярмо, це мать вашу сяку-таку, щасливе й заможне життя без темної сили землi, яка обернула вас у своїх рабiв, це ж буде раювання без експлуатацiї людини людиною, це вивiльнення простого трудiвника вiд церкви й релiгiї, вiд забобонiв i буржуазної моралi. Наша дорога, браття, веде до комори достатку, яка називається комунiзмом: їж - розперiзуйся; ми принесли вам ключi вiд цiєї комори, берiть ось золотi ключi й кидайте автомати. А другий брат, теж ослiплений вiд розпачу, вiд того, що "схiдняк" служить Сатанi... так, служить, чистить йому копита й розчiсує хвiст, трубить у трубку про комунiзм i при цьому сам добре знає, що за дверима нема нiякої комори, пустеля там, земля в руїнi, а душi людськi блукають там у фуфайках i в шинельному сукнi, й до небес возвеличують олжу, називаючи її правдою. Як багато треба сказати Одарцi Пилипiвнi, не маючи певностi, що достукаєшся до її серця. Та й чи безпечно? За селом у колодязi лагiдного дня коротко скрикнув кулемет. Йому у вiдповiдь довгою чергою проскрипiв автомат; кулемет вiдгавкувався раз-по-раз, аж поки не вдарила граната. На межi осенi й зими спалахнула, як вiхоть вiвсяної соломи, перестрiлка. Тривала на землi вiйна. Я подумав, що кулi, котрi дiрявили лагiдну сонну тишу, означали те саме, що я збирався тiльки-но втовкмачувати Одарцi Пилипiвнi. Вона не чула стрiлянини; стрiлянина її не обходила, жiнка втопилася у власному горi й далi втiкала вiд самої себе, розбризкуючи чобiтьми калюжi. Аж поки не скiнчився мiй терпець. Гнiв мене душив; я постановив зробити цiй жiнцi боляче; я не мав права на суд, зате я мав право як Михаськiв учитель вступитися за нього. Я грубо взяв її за лiкоть i спитав... i спитав, чи не бажає вона бодай упiвока подивитися на подвiр'я, де був колись... де виростав хлопець, що звався Михаськом. Жiнка вiд несподiванки зупинилася й повернула до мене обличчя. Вона не вiдразу второпала, що власне вiд неї вимагають; її зiр був повернутий у середину самої себе... у власну глибизну... а там, у глибизнi, в минулих лiтах сидить на муравi посеред квiття i гудiння бджiл i вигойдує на клiнах русяве дитя молода жiнка; навколо її голови яснiє нiмб, молодиця наспiвує щось хлоп'ятi, голос її медовий, а з-пiд вiй крапляться сльози. То було щастя. Так я собi уявляв у цю хвилину молоду Одарку. Я, певно, був безцеремонний, i таки був грубий, бо стиснув їй лiкоть i зупинив втечу, жiнка поверталася у сьогоднiшнiй день i на її продовгастому лицi вiдбилося роздратування. - В чьом дело? - спитала по-чужому, наслiдуючи опера Ступу, чи кожного, хто прийшов на цю землю з карабiном. - Ради Бога, - смикнулася, - дайте менi спокiй. Нiчого не хочу бачити. - То як же поїдете... то як же поїдете на Велику Україну, не вiдаючи, що сталося опiсля, коли ваш Сашко стояв перед Богом? - Я був упертий i вона, зiтхнувши, погодилася. Я узяв її пiд руку й ми повернули у вузеньку вуличку, на якiй заледве могли розминутися двi фiри, i котра, мов на смiх, називалася Королевою, хоч не то що королi, а навiть багатшi газди тут не селилися на домарство. Хатки обабiч стояли старi, з прогнутими дахами й через те були схожi на виробленi у плузi клячi, обтуленi з усiх бокiв загатами, з розчухраненими стрiхами. Зате, як нiде в Горопахах, тут розросталися сади; господарi, щоправда, втикали навколо хат рiзну садовину не так для краси й затишку, а для того, щоб улiтi галапаслива дiтвора мала чим поживитися. Сади у цю пору стояли чорнi, безлистi, немов терновi вiнки навколо принишклих хат. Обiйстя Дмитра Несмiяна колись нiчим не вирiзнялося вiд iнших: халупчина з прибудованою коморою, пiд вiкнами - городчик, повний чорнобривцiв, далi стаєнчина, збоку - гноярка i нужник iз кукурудзиння, а ще далi в глибинi - стодола для збiжжя i сiна. I скрiзь понатикано дерев: грушi, яблунi, сливи. Дерева тут панували самодержавно й будiвлям пiд їхньою рукою жилося безпечно й мирно. Здавалося, що непевний повоєнний час плив тiльки вузькою вуличкою, на подвiр'я ж його не впускали, як не впускають нечистого хрестики на стовпах коло ворiт. - Iснує в наших краях звичай, напевно дуже давнiй, - оповiдав я приїжджiй учительцi, - прибивати напередоднi Водохреща дерев'яний хрестик на воротях... хрестик той кропили свяченою водою й закосичували паперовою ружею. Це була як оберега, що стерегла подвiр'я вiд нечистої сили. - Хiба помагає? - спитала насмiшливо Одарка Пилипiвна. - Самi подивiться... переконаєтеся, - вiдповiв я, коли ми стали перед Несмiяновими ворiтьми, - що отут вчинилося пiсля того, коли Михасько застрелив вашого сина. Ну, зрозумiло, вiн помилився, куля була призначена для товариша Ступи, оперуповноважений сам про це говорив. Але це не має значення... i нема великої рiзницi, - додав я, - мiж Ступом i Сашком. Не буду вам оповiдати... не повiрите, думаю, та й не треба вiрити. Скажу хiба, що Сашко Козаченко, дарма, що взимi i влiтi ходив у кубанцi з червоним верхом, теж був для Горопах енкаведистом, а отже - ворогом, окупантом. I цiлком по-окупацiйному помстився опер Ступа на Михаськовiй родинi. Ше ваш Сашко не охолов, як опер знавiснiло увiрвався з своєю бандою на це подвiр'я - не помогли нiякi йорданськi хрести, нiяка свячена вода. Солдатня з розгону, з ворiт стрiляла по вiкнах, по стрiсi - враз спалахнула хата, стодола i стаєнчина. Самого газду Дмитра Несмiяна, чоловiка вижовклого, вихарканого сухотами, виволiкли наперед хати й товкли прикладами й кирзаками, поки, бiдний, не вiддав Боговi душу. Гафiю ж - Михасеву маму заголили, зав'язали спiдницю на головi й пригудзували до ворiт на посмiховище. Ше й табличку наслинили олiвцем: "Курва, яка сплодила скажене вовченя". Меншеньких двох дiвчаток поклали, як снопики обабiч їх мертвого тата й, забавляючись, дiрявили кулями землю над їхнiми головами. П'яний вiд помсти й самогону, одурiлий вiд вогню, крикiв, оперуповноважений Ступа пiд дулом кулемета зганяв на пекельне це обiйстя близьких сусiдiв i наказував (а пiна йому з писка пирскала, а червонi глипаки вилiзали з очниць), щоб упень рубали садок, щоб нi одного деревця не лишилося... щоб нiчого живого не зосталося на подвiр'ї: нi деревця, нi куща, нi курки, нi пса, нi зела зеленого. "Шоб мене бандери до вiку пам'ятали! - викрикував та поливав з "дехтяра" короткими божевiльними чергами крони дерев. Нiби дерева щось завинили... Уявiть собi, Одарко Пилипiвно, що дiялося тут... настав кiнець свiту: вогонь пожирав будiвлi, лементували дiти, тулячись до мертвого батька, металася збожеволiла корова, що вискочила з полум'я, поки її не пристрелив котрийсь з енкаведистiв... бiдна Гафiя, осоромлена перед бiлим свiтом, просила в Бога милосердя й викрикувала прокляття Сталiну, а врештi заскиглiла тонко й тихо, як поранена птаха. Чекiстська ватага матюками й щупами, якими винишпорювали бандерiвськi криївки, квапила Несмiянових сусiдiв чимдуж рубати дерева... ану, скорей, мать вашу за ногу! Ну-ну! А самi витоптували в городчику квiти й навiть кропиву попiд плотами. До вечора сад був сплюндрований дотла. Мертвого Дмитра Несмiяна повезли в трупарню на цвинтарi, а Гафiю з дiтьми, геть чисто здерев'янiлих та онiмiлих, забрали з собою до району, а звiдти вiдправили в Сибiр. Чи доїхали вони до Сибiру, чи згинули в дорозi - хто про це розкаже? Ви мене слухаєте, Одарко Пилипiвно? Ви ж бо словесник, так сказати, маєте уяву розвинуту... то отже намалюйте собi в уявi пожарище, що пiдкурювало небо чорним димом; розстрiляна корова пухне посеред потопту й великим бiлим оком стежить за кожним вашим рухом; грушi i яблунi лежать обiч своїх високих пнiв i листя на пагiллi дрiбно тремтить запiзнiлим страхом; викорчована, потоптана червона ружа в'яне на сонцi... а може, то не ружа, то пролита кров? Навколо попелища стоять онiмiлi, схилившись тяжко на тини, Несмiяновi сусiди: старi, молодi, дiтлахи, а помiж ними в гiмнастьорках учорашнi фронтовики, якi з iменем Сталiна вмирали на фронтi. За що? За оце погарище? За знищення? Адже завтра i їх таке ж чекає. Я теж був помiж людьми; усiм нам краялося серце вiд енкаведистського безумства i всi ми поскрипували зубами... всi ми почувалися розстрiляними, потоптаними кирзаками, обпльованими матом, осоромленими, як бiдна Гафiя... i всiм нам баглося роздобути автомати. Вiрите, Одарко Пилипiвно? Навiщо я все це оповiдав, наражаючи себе на небезпеку, адже не пеленав слова в лопушшя, кожне моє слово - рiк тюрми, рiк тюрми, рiк... Мiг же я, врештi-решт, замовчати, й могла стара вчителька повернутися на Велику Україну з жалем на Михаська... й могла вона Михаськiв портрет малювати пензлем i фарбами, позиченими в опера Ступи. Нiбито тепер щось змiниться? Не знаю... Знаю лише, що стара жiнка перестала мене слухати, й, немов лунатичка, рушила з ворiт в заросле кропивою i кiнським щавелем подвiр'я. Тинялася з кута в кут... щось шукала пiд ногами... щось надслуховувала; торкалася долонями високих, уже почорнiлих пнiв i висiвала розсипи слiв. Була це молитва за воскресiння дерев: "Устаньте, дерева, й знову закучерявiться, бо страшнi цi чорнi пнi... вони подiбнi на цвинтарнi хрести". Чи дотиком своїм прагла наворожити, щоб пнi остаточно спорохнявiли й розсипалися, щоб слiду нiякого не лишилося, щоб нi зарубинки, нi карбу, нi краплини нiде пам'ятi не лишилося, щоб цiлий свiт забув, що на цьому мiсцi стояла хата, а в хатi був батько, й була мати, й були сестра Ганнуся й брат Михасько й ще двоє малих дiвчаток; iще була корова в стайнi й сокотiли кури на сiдалах, був пес Кудлай, що стерiг обiйстя, а в стодолi чахкала сiчкарня й гупали взимi цiпи. Зрештою, хто скаже про що думала й що уявляла Одарка Козаченко на Несмiяновому пустищi? Я їй не заважав, чипiв собi на мостi, навiть не дивлячись у її бiк. Мала набутися на самотi, надивитися на пустище, що стало гейби пам'ятником на честь її сина. А вона про мене забула; сiла на недопалену хатню пiдвалину й, схилившись на палицю, яку пiдiбрала, раптом вибухнула плачем. 12 Коли стемнiло, в Горопахи на бiлому конi вступила зима - лапасто посипало снiгом. Опер Ступа з своїми енкаведистами мiг утiшитися: слiди на снiгу поведуть до потаємних, хитро замаскованих пiдземних схованок - схронiв, що їх набудували для себе лiсовi хлопцi. I навпаки - снiг для пiдпiлля, для партизанки - це завжди лихо й озирання на заднi колеса. Та що зробиш. Бог керує свiтом. Я, поправдi кажучи, сподiвався, що надвечiр'ям приїде на "газонi" iз своїм табуном облавникiв товариш Ступа й забере нашу гостю, але вiн десь запропастився, або й навмисне "забув" про Одарку Пилипiвну, щоб лiсовi хлопцi нагострили зуба на матiр Сашка Козаченка, а вже вiн, Ступа, потурбується про засiдку. Так чи iнакше, а ми з Iриною залишили стару учительку ночувати в себе. Село пильно пантрувало за приїжджою гостею i я, запримiтивши в кухнi гладущик свiжого молока, слоїк сметани та iншi дари, принесенi Iринi близькими й далекими сусiдами, щоб "по-людському" погостити вчительку з Великої України, заспокоївся; дари означали, що цiєї ночi нiхто не пiдступить до мого вiкна. Село, мабуть, почуло плач на недопаленiй пiдвалинi й змiнило гнiв на помилування, i я тепер не боявся нiяких нiчних несподiванок. Хоча можна було очiкувати усяких провокацiй вiд товариша Ступи. Ввечерi забiгла до нас Галинка Ярошенко - молоденьке чорняве дiвча, яке закiнчило педучилище й за направленням приїхало в нашу школу вчителем молодших класiв. Походила вона з Корсуня, залишила там маму, яка писала їй повнi тривоги листи... писала, як тобi, дитино, у тiй небезпечнiй Западенцiї ведеться, ти просися в начальникiв, щоб перевели в спокiйнiшi краї. Одна знайома менi говорила, що в Млiєвi, у школi, є вiльне мiсце. Кажи начальникам: мати стара, хворiє часто... Дiвчина однак не просилася; не похвалюся, що їй, "схiднячцi", а отже "совiтцi" було в наших краях легко. Якось вночi таки навiдалися до неї лiсовi хлопцi. Стара Гандзиха, в якої Галина квартирувала, опiсля посмiшковувалася з себе, що з переляку обмочила сорочку, коли вiдчиняла хлопцям дверi. Галинку не рушили, лише спитали: "Чого навчаєш, дiвчино люба, наших дiтей? I чи знаєш, красуне, "Отченаш", а якщо не знаєш, то навчися. I чи ти, не дай Бо, маєш завдання створювати в Горопахах комсомол? Най тебе всi святi боронять..." Вона хрестилася: "Хай мене Бог боронить". I хлопцi пiшли. Галина пiд великим секретом переповiла менi слово в слово з тiєї нiчної розмови, i голос її тремтiв. - То може, таки менi втекти, кинути вашi Горопахи? Шо я тут забула? Свою смерть? Вчитель нинi скрiзь потрiбний, - запитувала мене. Висока, струнка, на чистому й бiлому обличчi тонко намальованi брови. Нiс мала задеркуватий. Важка смоляна коса. А очi - зеленi. Я знаю, що її любили вчителi й учнi, що вона в селi прижилася, i що її трохи ревнує моя Iрина... i, певно, в жiночих ревнощах була своя рацiя. Навiть самому собi я боявся признатися, що менi подобалися цi зеленi очиська... цiлий зелений свiт - лiси, поля i води примружено споглядали на мене, i вiд зеленостi свiтової я чомусь хвилювався. Та це була моя, пiдтоптаного уже чоловiка, тайна, з якою менi було веселiше жити. Тепер я мав би iз зеленими очиськами розпрощатися? Та чи в очах... чи в очах, товаришу директоре, рiч? - Хто ж буде наших дiтей вчити, Галино Iванiвно? - спитав її замiсть того, щоб вiдповiсти на запитання. Дiвчина мовчки повернулася й пiшла. Того вечора вона сидiла поруч iз Одаркою Пилипiвною. Ми сьорбали чай i розмовляли про всякий шкiльний дрiб'язок, i про те, що найвища пора вiддати Галинку замiж. - Час, звичайно, найвищий, - посмiхнулася дiвчина задумливо. - Тiльки за кого? Однi хлопцi в лiсi, другi хлопцi тих, якi в лiсi, ловлять. Всi зайнятi вiйною. Лишилися калiки, старi, пiдлiтки. - Галина роблено зiтхнула. - То вертайся додому, землячко, - порадила Одарка Пилипiвна. - В Корсунь, до мами. - Хiба в Корсунi парубкiв на ярмарок тепер водять? - пожартувала Галина Ярошенко. - Чи я не знаю, що багатьох, ох, багатьох вибила вiйна. - _Зате в Корсунi безпечно, - Одарка Пилипiвна поправила косу на головi - корону свою й оглянула нас переможним поглядом. Сидiла в запранiй у горошок ситцевiй сукнi й саморобному светрi. Лице вiд чаю розчервонiлося, хатнє тепло розморозило її стриманiсть. Я подумав, що на Несмiяновому пустищi до Одарки Пилипiвни повернулася первiсна її чиста душа, а двi iншi, фальшивi, якi вона мала про запас, спопелiли в її плачi на пiдвалинi. А все ж вона зрiдка кидала тривожний погляд на вiкно. В такi хвилини Iрина обнiмала її за плечi, заспокоювала: - Ну, ну, - лебедiла, - будьте в нас безпечнi. Снiг на дворi... тиша там. I нiби їй наперекiр у селi то тут, то там свердлили снiгову тишу автоматнi черги: Ступа з своїми не спав. - А ви кажете "безпечно", - хитала головою Одарка Пилипiвна. - Як ви живете тут... як ти, Галю, дiвча безборонне, не боїшся? Ось мого Сашка, озброєного до зубiв, як то кажуть, i то... - Чого ж, - вiдповiла Галинка Ярошенко. - Боюся, ще й як боюся. Та мусить хтось вчити наших дiтей, - повторила колись мною сказану фразу. Молодець, бiгме, молодець. Ох, як я обняв би цю милу Ярошенчиху, як жартома поза очi її називали в школi. Стримувався проте, згадавши про Iрининi ревнощi. - Ой файно, - похвалила замiсть мене стара Когутячка, тобто Анна Когутяк, яка принесла моїй Iринi пiвкопи яєць "на вечерю". - Внуки в мене ростуть, будете їх вчити. - Стара скромно тулилася в кутi бiля креденса, тримаючи на колiнах малу онуку. Дiвча напiвлежало в бабиному подолi, як у колисцi, й тiльки свiтило очима. Баба вiдмовилася вiд чаю, казала, що "гербату липову" п'є лише вiд перестуди, в розмову теж не впрягалася, а лиш пильно слухала, наставивши вперед праве вухо, й ще пильнiше вимацувала очима нашу гостю. Я подумав, що напевно "в лiсi щось велике здохло", як кажуть, якщо Анна Когутяк розщедрилася на пiвкопи яєць для Iрини - вона дуже рiдко до нас забiгала, а тут - навiдалась. Чи не через те, що в нашiй хатi гостює Одарка Пилипiвна Козаченко... Козаченко... ох, Козаченко. Господи, та ж сержант Козаченко торiк навеснi вихвалявся, що його група з двома кулеметами засiла в глинищi "На Букiвнi" й викосила цiлу боївку районного провiдника "Сагайдачного". П'ять трупiв виставили того дня для спiзнання пiд стiною сiльської читальнi; три днi навiжений Ступа зганяв людей упiзнавати побитих, щоб "по-християнському" поховати - i нiхто нiкого "не впiзнав". Серед пострiляних був сам "Сагайдачний" - Петро Когутяк, середущий син старої Анни. Вона, бiдолашна, теж його "не впiзнала", не мала права впiзнавати, бо цiлiй родинi, яка вiдразу ставала "бандитською", загрожувала висилка на Сибiр... а в родинi "Сагайдачного" трирiчна доня, для котрої вiн винайшов десь у своїх книжках панське iм'я Соломiя, i старший на два роки Гриць, i дружина Софiйка - тендiтне, нiби й не хлiборобське створiння. Всi вони не витримали б довгої дороги на Сибiр, окрiм, мабуть, кiстлявої баби Когутячки, стара про це добре знала й наказала невiстцi й сама собi: "Мовчiмо, не плачмо, не видаваймо себе. Петровi вже нiчим не поможемо, а собi нашкодимо. Чуєш, Софiє?" Побитих, на щастя, як це звичайно практикували, не повезли в район, а таки скинули в яму на сiльському цвинтарi. Це була єдина радiсть для Анни... радiсть, бо могла крадькома пiти на синову могилу, засвiтити свiчку й помолитися за його душу. Не знаю, чи хтось у Горопахах впiзнавав у "Сагайдачному" Петра Когутяка, мабуть, що нi, бо Ступа або ж той таки Козаченко напевно про це дiзналися б - i закурилася б за Когутяками сибiрська дорога. Зате Анна запам'ятала Козаченкову хвальбу: "Я особисто прострочив "Сагайдачного". Мужик був крепкий, нiяк не хотiв падати, а я бив iз кулемета й бив". Сержант, п'яний i веселий, тинявся безпечно по селу i, завжди сторожкий, на цей раз закинув свiй автомат за спину, взяв в руки гармошку, й витинав маршi й вальси. Гарно грав сержант Козаченко. I ось тепер Когутячка пасе очима Козаченкову матiр; вони, мабуть, були ровесницями, тiльки Анна, немов рибина на вiтрi, висушена та зав'ялена... та i як такою не будеш, коли сама мусиш орати i сiяти, косити й доглядати худiбку, намолочувати совiтам контигент, бiгати вечорами до читальнi на Ступинi проповiдi, вибавляти внучат та ще й до того сокотити й жалувати тендiтну, як весняний первоцвiт, невiстку. Старий Когутяк помер ще за нiмцiв, а син у партизанцi Україну виборював, поки не згинув. Спочатку Анна Когутяк позирала на Одарку Пилипiвну зацiкавлено й, може, трохи розчаровано; вона сподiвалася побачити якогось страхопуда, вiдьму, яка породила енкаведиста, а тут, бiля столу сидiла й пила чай звичайна стара жiнка... ну, трохи ця жiнка залишена й неприступна... та й не до лиця їй, старiй, викладати, немов дiвчинi, коси короною. Жiнку з Великої України варто й пожалiти, знайти для неї ласкаве слово, адже, що не говорiть, а її сина вбито в нашому краї... i вона не винна, що її Сашко, той Козаченко в кубанцi, геть озвiрiв вiд засiдок, перестрiлок i переслiдувань, вiд пиятики також i вiд енкаведистського свавiлля; нi, ця жiнка з Великої України навiть не знає, що її син вирiзав на своєму офiцерському паску iз звiздою карб за карбом на кожного вбитого бандерiвця, i цим, бувало, вихвалявся... i був там карбований Петро Когутяк. Господи наш, Господи... Карб на ременi стара Когутячка немовби раптом зримо побачила i вiн її обпiк... або ж до того карбу мимохiть торкнулася ручкою мала Соломiйка... так, торкнулася Соломина й скрикнула, тулячись до бабиних грудей. Дитячий плач сполошив, як голуба на пiдвiконнi, бабинi жалi й умив лагiднiстю, вона горнула до себе дитину, сухе й гостре її лице зблiдло, а губи стиснулися в синю нитку, а в грудях розклекоталися, як смола, лютi жаркi слова. Ой, як повно в менi клекоту, слова розчервонiлися, як камiння на вогнi, i я зараз буду ними каменувати стару вчительку... i най їй стане боляче, най вона завиє вiд болю, як я вию ночами, коли внуки сплять... i най не копилить губу, най жахнеться синового карбованого паска. Одарка Пилипiвна iнтуїтивно раз-по-раз оглядалася на Когутячку, i я вiдчував, що ось-ось розiрветься помiж ними граната; я не мiг до цього допустити, я мусив Когутячку заглаїти. Сiв коло неї i поклав, перестерiгаючи, руку на її плече... i кiлька разiв стиснув її плече, мовляв, Анно, схаменiться, у гнiвi самi себе видаете, за вами прецiнь Сибiр плаче, а маєте на колiнах малу Соломинку. Спам'ятайтеся. Вона переборювала себе цiлу вiчнiсть, ковтала й ковтала розпеченi слова, гасила їх у собi, i клекiт поступово улягався, а бiлiсть на лицi зникала. Врештi глипнула на мене вдячно, хитнула головою: "Я вас, директоре, зрозумiла, я сама собi не ворог". У кiмнатi посiялася незручка мовчанка. Моя Iрина припала до вiкна й, щоб розрядити нiмотнiсть, сказала: - Як красно надворi... бiло, бiло. Люблю вечори в хурделицю. Вийти б iз хати та поблукати селом, подихати молодим снiгом, що чомусь пахне весною. - Далеко сьогоднi не заблукаєте, - обiзвалася Галинка Ярошенко. - На когось вiдразу наткнетесь... на Ступу або ж на хлопцiв iз лiсу. - Лiсовi хлопцi, як зайцi, - усмiхнулася у своєму кутку Когутячка. - По першому снiгу не ходять, бо Ступа вислiдить, як пес. Правда, вже без Сашка в кубанцi. - Ви теж його знали, мого сина? - ледве чутно, не глянувши на Когутячку, спитала Одарка Пилипiвна. - Чого ж, усi ми в Горопахах його пам'ятаємо... його гармонiю, кубанку з червоним денцем та автомат. Знаний був, - вiдповiла уже без усмiху Анна Когутяк. Вона знову хмурилася, хмари напливали й напливали, i я знову згадав гранату. - Ви його тут ненавидiли, так? I ви, жiнко, теж? - приїжджа гостя наослiп, немов приречена, тягнулася до гранати, до моєї уявної гранати, що мала помiж ними, жiнками, вибухнути. Всi ми в хатi нiби побачили, що граната лежить помiж горнятками й тарелями.... лежить, а вибуховий механiзм вiдраховує секунди. - Менi один партизан... наш таки хлопець з лiса... нема вже його... оповiдав про Сашка в кубанцi щось таке... щось... - Анна Когутяк й не помiтила посуворiлого й замкнутого обличчя Одарки Пилипiвни, й начебто не було у нас iз нею мовчазної домовленостi не робити собi шкоди, i через те я дерев'янiв. А вона продовжувала: - Отож я не дуже в тi оповiдi вiрю, бо про Козаченка ружне повiдали, та i я сама не раз видiла, як вiн бiг попереду Ступи, як песик на ланцюжку. - Але ж, сусiдко, - пробував Когутячку зупинити, - про мертвих... - Хай говорить, - набундючено промовила Одарка Пилипiвна. - Я одразу зрозумiла, що ця жiнка спецiально прийшла сюди, щоб про Сашка поговорити, щоб... Анна Когутяк на мить спалахнула... й вона була страшна у своєму гнiвi: очi побiлiли, обличчя й без того аскетичне, виглядало так, начебто з нього здерли шкiру й оголилася жовта гостра кiстка. З-пiд чорної хустини висмикнулося пасмо сивого волосся. Я заплющив очi. Граната, на щастя, не вибухнула; а я й не гадав, що Когутячка так вмiє володiти собою, життя, видно, навчило цiєї складної науки; вона лише зiтхнула, знову ковтаючи згустки гнiву, i не минуло двi-три хвилини, як жiнка, гойдаючи на колiнах вн