лав Гонтар. Признаюся: новина мене, грiшного, втiшила. Це означало, що Гонтаревiй душi набридло орати мертвi пiски й висiвати в безплiдну скибу стоколос, що не дає зерна; я думав, що душа до нього повернулася, розколовши показну маску байдужостi, в той момент, коли вiн стовпенiв посеред Несмiянового дворища i дух погарищний проникав у кожну його клiтину; i не мав вiн бiльше сили й охоти втекти вiд всюдисущого смороду руїн ...руїна поселилася в ньому, вiн врештi сам себе вiдчув руїнником. I вiн пустив собi в рот кулю; мусив це зробити, якщо вiдчув себе нормальною людиною, якщо осягнув себе, питаючи: хто єсьм? Я молився за його душу i просив Бога вiдпустити йому грiхи. Я згадував його: нi, не в усьому вiн не мав рацiї... хоч би взяти трагiчний кiнець мого так званого апостолювання, який вiн провiщав. Я сотнi, тисячi раз переживав тi ганебнi хвилини, коли енкаведисти... i не так, може, енкаведисти, як таки мiсцевi стрибки силомiць, грубо втовкували в драбини, в солому мене з Iриною й при цьому щось веселе приговорювали... щось соромiцьке... щось зневажливе... щось таке, що не вкладалося менi в головi, бо ж стрибки було колись моїми учнями. Я їх упiзнавав... я їх не хотiв упiзнавати; я пам'ятав їхнi iмена; я примушував себе їх забувати. Апостола з Горопах - я був у цьому переконаний - ще мiг порятувати церковний дзвiн, алярм квапливий, що кликав людей на мiй порятунок. Дзвiн, щоправда, лементував, проте люди не збiгалися мене боронити, кожен мав свiй страх. I я, молячись за душу Гонтареву, запитував у Господа: "Невже страх направду був аж таким безмежним, бiльший вiд любовi й довгих лiт мого подвижництва в Горопахах, де я не тiльки навчав, як чесно, мудро i гiдно жити, але й повсякчасно ризикував власною екзистенцiєю?" Господь мовчав, надто глибоко ми сидiли в сибiрах, щоб долетiли нашi жалi до нього, i надто багато було нас, покривджених, щоб кожного вислухати... То ж запитую тебе, художнику - мiй молодий сусiде, як ти намалюєш на моєму портретi розчарування сiльського апостола, оте його довге очiкування людської вдячностi, отi запiзнiлi й через те зжовклi й зблiдлi Гонтаревi слова про неможливiсть бути нейтральним у земному життi... 3 Я тебе виглядав... Можеш вiрити або ж не вiрити, але нападали на мене, як вороги, самотиннi, повнi сирiтства, жалю i глухої нiмоти днi i, рятуючись од напасникiв, я кривуляв стежкою поза городами, обминаючи колгоспний, повсякденно немовби поруйнований ордою двiр, i виходив на "цiсарку" - стару, ще австрiйську дорогу за селом; тут бiля покинутого кар'єру, що порiс ситняком i полином, а саме його дно свiтилося дзеркальцем води, я сiдав на пагорбку, де колись стояв, може, пам'ятаєш, так званий "Петрiв хрест" - височенний, тесаний iз дуба, мовби аж обвуглений вiд часу й дощiв, що його вкопали на мiсцi, де вбило громом тутешнього газду Петра Ориня, i годинами дивився на дорогу, визираючи тебе. Так принаймнi я пояснював своє сидiння на пагорбi самому собi, бо, якщо зважити на "хлопський розум", то моє визирання було марним i смiшним, не мав я нiякої надiї на твiй приїзд, ти у тамтому Львовi жив своїм життям й годi було сподiватися, що котрогось дня раптом спам'ятаєшся, залишиш лекцiї в iнститутi, малювання, виставки, поїздки, вродливу свою дружину й чимдуж примчиш в Горопахи до осиротiлої пiсля материниної смертi хати, щоб продовжити безконечну роботу над моїм портретом; кажу "безконечну", бо вже й не пам'ятаю, коли ти її розпочав, i не пам'ятаю, скiльки разiв, приїжджаючи в Горопахи, то ти домальовував мiй многотерпеливий портрет, то просто цiлими днями стовбичив перед ним, роздумуючи, певно, над метаморфозою моєї особи. Я також маю пiдозру, що, вдивляючись у мiй портрет, ти помiчав змiни й у самому собi: ти був iнакшим тодi, коли вперше клав на мольберт загрунтоване полотно й вмовляв мене посидiти кiлька сеансiв на стiльцi... ти був тодi ще молодим, око твоє ще не вмiло вловлювати й вимiрювати глибину тiней й не вмiло воно проникати в незвiданi свiти, у непролазнi хащi людської душi; ти бачив тодi ображеного, замкненого в собi гордого, аскетичного ззовнi, у потертiй фуфайчинi й кирзаках старушка, який гостро споглядав на свiт, презирливо стуливши губи; власне презирливiсть, вiдчуженiсть вiд свiту, що пробивалась на лицi, вiдповiдали тодiшньому моєму душевному стану, i таким треба було залишити на полотнi моє зображення, вважаючи роботу завершеною, але через рiк чи через два ти чомусь повернувся до мого портрета, вiн тебе мучив i мучив, очевидно, в художньому твоєму баченнi свiту вiдкрилося iще одне, чи двоє, чи й троє нових вiкон, через якi свiт ринув у твою душу, ти навчився мислити пензлем, i коли мiй портрет ти знову поклав на мольберт, i коли я, позуючи, знову сидiв перед тобою на стiльцi, то вiдкрилося тобi, що iронiї й презирливостi в менi чи то зменшилося, чи згладилася їх рiзкiсть, чи натомiсть душа моя почала сумувати. I так тривало кожного разу, коли ти приїжджав додому в Горопахи; ти заледве вiдмикав дверi своєї хати й вiдчиняв навстiж вiкна, щоб iз неї, з хати, витiкав затхлий неживий дух, а замiсть нього хата наливалася, як дзбанок, сухим леготом стернi, запахом соломи, до-рожної пилюки, яблук, що достигали в садах, i хапав свiй мольберт, перемахував через перелаз i знову всаджував мене позувати, примовляючи: "Ну-ну, що у вас нового чувати, Северине Петровичу?" Очевидно, так само я мiг тебе, мiй сусiде, запитати, я ж бо теж видiв, що й ти сивiєш, що очi маєш глибшi, що частiше брови хмуриш у задумi... ти, малюючи мене, шукаєш самого себе, себе поглиблюєш i тiшишся, що вмiєш себе будувати; менi цiкаво було тебе слухати, коли я сидiв на стiльцi, позуючи, i легко було спостерiгати, коли ти гриз свої пензлi, жбурляв їх, i ненавидiв себе за безсилля, коли я тобi "не давався", ти готов був ухопити мене за рамена й потрясти мої кiсточки, щоб я "вiдкрився"... i тiшило мене, коли ти стояв передi мною усмiхнений, задоволений вiд вдало упiйманого штриха. Колись, може, згадаєш, сусiде, старого вчителя, своє терзання над його портретом i признаєшся своєму бiографу, що це були студiї над самим собою. Шо ж стосується мене... Шо стосується мене, то... то я спробував перефразувати вiдому сковородинську фразу, що "свiт мене ловив i не зловив" на протилежне константування: свiт мене таки упiймав. I це, бiгме, не була капiтуляцiя, зрада самого себе, чи як ще iнакше назвати метаморфозу, що поступово оволодiвала мною. Iнодi з цiкавостi я дiставав iз-за шафи, загорнутий у стару сорочку, щоб не припадав пилом, мiй портрет, який ти залишав у мене, й зблизька до нього придивлявся. Якби хтось зблизька пiдглянув моє заняття, то мав би мене за дивака, за такого, який сам собою милується, одначе "той збоку" не мiг знати, що це не було любуванням, а наче впiзнаванням самого себе. Я мiнявся: три чи чотири роки тому з мене пирскала, мов їдь, люта злiсть, яка змiнилася iронiєю й презирливiстю до свiту, потiм напав на мене сум, потiм пiдкралася самотнiсть, потiм - розпач, що межував iз божевiллям, потiм ти уловив у моїй душi якийсь свiтлий оптимiстичний трагiзм. Що уловиш, розпiзнаєш, мiй друже, цього року? Старiсть, що рiзьбить на моєму обличчi свої карби? Чи може, розпiзнаєш надiю... надiя, немов далека спiванка у далекому полi - мелодiя то виринає i бiжить на гребенях житнiх хвиль, то несподiвано впадає у житнi нетрi й глухне там, борсається, як голуб у сильцi... борсається i таки визволяється, щоб знову позолотити собою гребенi полiв. Зрештою, на що може сподiватися, яку надiю може плекати засушений, як квасолевий стручок, добре таки пiдтоптаний дiдок? Надiю на легку смерть? Надiю, що життя не кiнчається, що ще встигну виорати не одну скибу, й ще кину в скиби зерно... зерно проросте, вижене колос - i ще буде на столi хлiб. Дай, Боже... Шо маю на увазi пiд iменем зерна й хлiба? Чи я знаю? Просто жити? Вставати досвiта, коли ще тумани, як вiвцi, попасають на землi, коли ще небо на сходi, щоб сонце дочасно не прокинулося, затулене наглухо пiдсиненими пеленами, а птахи у травах, на деревах i в стрiхах сплять, як неторканi струни, i тиша глибока, безмiрна й сонна панує у цiлому сiтi... вставати отже досвiта й босонiж походити по садку або помiж яриною i картоплею на городi й чути, як солодно терпнуть в студених росах твої старi ревматичнi ноги; власне у цiй досвiтнiй мандрiвцi тiльки й вiдчуваєш, як терпнуть ноги, а ще чуєш, як густо пахне свiт всепереможним зеленим соком, i бiльше нiяких вiдчуттiв нема... i нема нi жалю, нi тривоги, нi очiкування дня; нi болю, нi жадання, нi щастя, бо, власне, нема тебе самого, ти розчинений на атоми й висiяний у тумани й у зелений сiк, i це неiснування в тишi, злиття зi свiтом - велике чудо мого повернення у молодiсть. Принаймнi, коли сходить сонце й коли птаство, i дерева, i зела, i роса, i колгоспнi спутанi конi на левадi коло конюшнi, i вiкна хат вибухають водночас спiвом, блиском, вогнистим вiтром, iржанням, шелестом листя i трав - i вакханалiя ця радiсна i божевiльна виливається в єдиний дзвiн, що дзвонить i дзвонить потужно над усiєю землею, я почуваюся немовби вихлюпленим iз купелi - легко менi, о Боже, чистий я, о Боже, i дужий я, о Боже... I тiльки жаль менi, що тисяча днiв i ночей, вiдтодi, як стрибки брутально пакували нас iз Iриною у васаг з соломою, аж до недавнього часу були замурованi в грубезному мурi, замерзлi в чорному льодi, i ще жаль менi, що нiхто iнший, а таки я сам був тим мулярем, який мурував навколо себе стiну. Скiльки втрачено росяних досвiткiв... 4 Не спалося. Нiч була схожа на глибоченну криницю, обмуровану чорним камiнням, а на її днi на вузькому лiжку лежав старий чоловiк, якому не давали спати думки, що злетiлися, як голоднi птахи з усiх горопа-хiвських садiв, до мого убогого пристанища; думки обсiдали мене й били дзьобами в скронi; я не витерпiв катування, зсунувся з постелi, нашвидкуруч одягся, застелив великий свiй стiл бiлим обрусом i до самiсiнького ранку розкладав на ньому свої думки й болi, що в менi заболiли, й .бiля кожного болю, щоб були виднiшими й щоб нестерпно болiли, засвiчував свiчку. А що перший бiль - то скиглiння, ховане вiд людей, i молитви до Дiви Марiї отiєї жiнки... отiєї моєї сусiдки, що збирається вiддати замiж свою одиначку. Жiнка збиралася зробити весiлля по-людському, по-християнському: щоб молодята повiнчалися у церквi. Адже так вiнчалися тато з мамою, дiди й прадiди, рiдко хто в наших краях "жив на вiру". Сусiдчине бажання було зрозумiлим i простим. Одначе, молодий, тобто майбутнiй зять затявся: "Не пiду до церкви, не забувайте, що вчуся в Бистричанах в iнститутi, донощики вiдразу продадуть мене за тридцять срiбних, що, мовляв, комсомолець вiнчався по-церковному - бувай здоров, мiй iнституте". А ще другий бiль - то злодiйська пошесть. Щодня, як тiльки-но звечорiє, Штефан Бараба, той, що доїжджає на роботу в Бистричани, бере пiд пахву торбу, або курмей, або ношi, й дибуляє на колгоспне, щоб щось украсти. Нинi принесе в'язку конюшини для корiвчини, завтра поцупить з току дiлетку жита, пiслязавтра на фермi розживеться торбою концкормiв, а настає осiнь - двигає мiшками, аж, бiдний, стогне, цукровi буряки на самогон, а кормовими буряками цiлу зиму годує двоє поросят. Якби Штефан Бараба був якимось голяком, а то ж - газдiвський син, колись його тато-небiжчик колоска не пiдняв би на чужiй нивцi, а нинi, коли Штефанiв син, Василько - дванадцятирiчне хлоп'я, наївно докоряє татовi, що мовляв, той краде чуже, то славний електрик iз "стражi протипожежної" у Бистричанах виправдовується: "Ти, пуцьвiрику, темний, як табака, й дурно тебе вчать у совiцькiй школi. Затям собi: нема честi в совiцької влади. Якби менi на роботi платили по-людському, як належиться, то не крав би... не крав би, коли б не видiв, що крадуть усi - однi менше, другi - бiльше. Нiби я не знаю, що злодiйство - ремесло не тiльки небезпечне, а й таке, що немов шашель, дiрявить душу й ти наскрiзь тим шашелем злодiйським просвердлений i просмерджений, але ти нiц не зробиш i не порятуєшся - такий совiцький свiт". А що третiй бiль - то корчма за задньою стiною сiльського магазину, "кооперативи", як колись казали, де в суботу перед вечером i цiлий день в недiлю, а часто й у буднi днi помiж порожнiми коробками, помiж смiттям i на смiттю розсiдаються хто на чому два або й бiльше гуртiв молодих i вже пiдстаркуватих моїх краянiв, тих, що в колгоспi, i тих, що працюють у мiстi на рiзних роботах, i кружляє, кружляє помiж ними слоїк або ж заслинена склянка, або й навпростець пляшка з горiлкою чи "бiомiцином", а потiм лежать вони проти сонця обпльованi, спiтнiлi, обляпанi соком рибних консерв, отiєю знаменитою тюлькою в томатi, i воркують щось про бабiв, курварство, або ж гундосять "Шумел камиш", або плачуть на своє безпросвiття, або ж кленуть Бога. Гуртiв цих п'яних стає дедалi бiльше, пиятика стає модною розвагою, до горiлки звикають: пляшкою казьонної або ж власного виробу розплачуються з фiрманом за виорану присадибу, за привезену з поля солому, за сусiдську помiч... А що четвертий бiль - то "мода"; яка поширилася помiж дiвчатами: виходити замiж на п'ятому-шостому мiсяцi вагiтностi. А що п'ятий бiль - то порожня, як пограбований храм, читальня, яку колись називали "Просвiтою", а тепер - клубом або ж будинком культури... а в тому будинку начiплено безлiч плакатiв про близький комунiзм, про п'ятирiчку, про соцiалiстичне змагання, про те, що мистецтво належить народовi, i скрiзь, як замовляння, як знак чорної сили висять на стiнах вождi з Москви; цим фальшивим плакатам i лозунгам люди в Горопахах нi на краплинку не вiрять i тому до клубу не ходять, лише в суботи тут "крутять кiно", а в недiлю - танцi. А що шостий бiль - то сiльське закляте мовчання. Вийдеш увечерi надвiр i огортає тебе сум, стає тобi маркотно, що нi на тому, нi на цьому, нi на тамтому кутi не обiзветься парубоцька пiсня, не чути дiвочих голосiв, вечiр панує глухий, нiби йому залили вуха смолою, а рот зашили дратвою, а горло здушили петлею - i тихо навкруг, нiмо, мертво, лише пси гавкають... лише пси, лише котрогось разу я почув, як якийсь молодик, який напевно "обцивiлiзувався" на вiйськовiй службi, виспiвував "Широка страна моя родная..." А що сьомий бiль - то плач Iвана Дiдушка, який став у Львовi якимсь начальником. Я бачив його позавчора, коли вiн сидiв на купi глини коло могили своєї матерi на цвинтарi; оддалiк лежали пiд кущами пiдхмеленi й притихлi вiд чоловiчого плачу два грабарi. Навколо Йвана стояли насупленi дерев'янi й залiзнi хрести з порудiлим маїнням на грудях, що напевне Йванiв плач розумiли. Бо вiдколи стоїть свiт свiтом, сини завжди проводжали матерiв ув останнiй путь, матерям, синам, усiм нам це проводжання дуже потрiбне, а Йван Дiдушко, примчавшись на похорон зi Львова, материнин грiб лишив пiд церквою, бо вiн партєйний, бо не має отже права хоронити маму з священиком, i тому вiн сидить над свiжою ямою, очiкуючи, щоб бодай крадькома кинути на деревище грудку землi й при цьому не маючи права нi перехреститися, нi вимовити "отченаш" за мамину душу, нi вголос подякувати священиковi, який теж не має права супроводжувати померлого через село. Заборонено. Шезники, нечистi з пекла, демони, безп'ятки, дiдьки, арiдники, люцифери, чорти, тi, що в скелях сидять, блудники та iнша сатанинська сила, що розплодилася, мов гадюччя в ярах, пильнують кожний твiй крок, важать слово, мiряють рух... А що восьмий бiль - я бачив, як колгоспнi комсомольцi, темна махорка, викорчовували фiгуру з рiзьбленим розп'яттям Христа; поклали її опiсля на верстат i прилюдно, регочучись i блiднучи вiд лякливої хоробростi, заходжувались її розрiзати на кавалки. А що дев'ятий бiль - вчителi в школi остерiгаються вимовляти перед учнями вголос слово "Україна", до України обов'язково додають "Радянська", або замiнюють Україну на "Вiтчизну", "Батькiвщину", за ними теж стежить нечиста сила з партiйного пекла, з енкаведе, з районе, орда сексотiв. А що десятий бiль - то посiяний кукiль: живи собi, чоловiче, поки живеться, най тебе нiчо' не обходить, най тебе чужа кривда не болить; ти собi закарбуй, чоловiче, на носi, що правда є лише в Москвi... а до Москви далеко, а ми тут, у колгоспнiй канцелярiї, в районi, в Бистричанах царi й боги, а ви всi "колiщата" й "гвинтики". Розумiєте? Понiмаєте? Ферштейн зi? А що одинадцятий бiль - то олжа, що скрiзь запанувала: брешуть газети, бреше радiо, брешуть начальники великi i малi в мiстах, бреше їхня партiя, бреше колгоспний голова про врожаї, яких нема, бреше крамар у крамницi, бреше письменник, звеличуючи нице, бреше суддя, називаючи злочином зiбранi бiдною жiнкою п'ять колоскiв, брешуть генерали, що вони боронять мир, насправдi ж готуючи вiйну, нахабно бреше пiп у церквi, проповiдуючи цноту, а сам щовечора блудить в молодицi, брешуть колишнi оперуповноваженi енкаведе, що вони закладали пiдвалини раю, бо насправдi ж створили пекло. А що дванадцятий бiль - то доля Орисi Бойчук, є така голосиста дiвчина в нашому селi, яка з ласки Хрущова, як i я, зрештою, повернулася з сибiрського заслання, її голосом любуються люди в селi, приїжджав також у Горопахи вiдомий композитор, щоб Орисю послухати, одначе в консерваторiю її не приймають, бо її тато Гринь Бойчук, який мав повстанське псевдо "Орлик", вистежений енкаведистами на вокзалi в Бистричанах, вiдстрiлювався до останнього набою, поки не впав на кам'янi плити, зрешечений автоматними чергами. Родина, як це часто у тi часи траплялося, вiд мертвого сина й батька не вiдцуралася, й за це поїхала на Сибiр; Бойчука назвали "твердим нацiоналiстом", i за це Орися дотепер покутує. А що тринадцятий бiль - то ватри на городах, на яких майже вiдкрито спалюють речi щойнопомерлих дiдiв i бабусь: дiти й внуки бояться "зарази", що нiбито зачаїлась у рубцях одежi; насправдi ж спалюють за собою минуле, животiючи в сьогоднiшньому сiрому днi; чорним димом вiдпливають у пiднебесся шлюбнi вишиванки й тканi в чорно-бiлу смужку верети, кептарi, цяцькованi капелями й гаптованi волiчкою, злежанi в скринях намiтки прабабок й зсушенi, немов таранi, колись такi легкi й зграбнi постолики. Зрiкаються люди свого минулого. Бiжать од нього, немов й справдi створилися перед ними золотi ворота майбутнього. А що чотирнадцятий бiль - то рубають головастi верби, що, мабуть, столiттями жили над рiчкою нашою Унявою, стережучи, щоб її береги не обвалювалися, а дно - не замулювалося, щоб у її плеса нiхто не плював; тепер же iз рiчки роблять канал, добуваючи з-пiд берегiв та iз дна дику зелену глину й рiнь - i засмiчують мертвою дичиною колись врожайнi помiрки. Якесь знущання над рiкою i над полями; нiби-смо забули оте правiцьке: винесеш камiнь з поля - принесеш снiп до стодоли. А ще: плюєш у воду, плюєш собi в лице. Верби лежать обiч на берегах, як розпухлi на сонцi розстрiлянi череватi жiнки, а розсiяне густо камiння виблискує на сонцi хижими очима. Руїна... А що п'ятнадцятий бiль... Нi, не стане менi ночi, i не стає менi бiлого обруса, на якому розкладаю нашi болi, що знову в менi роз'ятрилися... та й не можуть не роз'ятритися, коли на обрусi тернове колюччя, i до котрого з них не торкнешся - кров iз мене краплить; й коло кожного колюччя свiчка горить для зримостi й для пам'ятi. Кого маю впускати на свiтанку до хати, коли ще свiчки не скапалися, взяти його за руку й пiдвести до бiлого мого обруса... i хто торкнеться мого болю й перебере мiй бiль на себе? Ти? Топиться лiд у менi й навколо мене; полум'я свiчок, що встромленi в терня на столi на обрусi, лиже тую намерзлу кригу й ручаї мене обмивають, i я зеленiю, немов вербова палиця, що встромлена в рахманний грунт. Все почалося з того лiтнього вечора, коли громи, як предковiчнi велети, билися мiж собою, вергаючи один в одного*каменi завбiльшки в колгоспного бика, й був од цього гук на цiлий свiт; каменi, зударю-ючись, кресали блискавки й при їхньому свiтлi у моєму вiкнi на мить спалахували банi горопахiвської церкви. Потiм полив дощ. Серед буєстi громiв, серед шуму й плюскоту зливи, серед розтанцьованих вихрiв, що брали струменi дощу в жменi й вигравали на них, немов на струнах, в моє причiлкове вiкно, що виходить у сад, хтось постукав раз, удруге й утретє. Я не боюся нiякого нiчного гостя, тому без запитань вийшов на ганок. На схiдцях стояв чоловiк у плащi й капелюсi, увесь, зрозумiло, мокрий. - Можна у вас переночувати, пане професоре? - спитав чоловiк i зняв навiщось капелюха. Мене вразило оте староселянське "професоре"; одначе, нi поставою, нi голосом вiн не був менi знайомий, принаймнi менi так здалося не лише на ганку в темрявi, але й тодi, коли переступив порiг кiмнати. Невисокого зросту, худе й вузьке обличчя, глибокозапалi очi, пильний погляд. Стояв посеред кiмнати з капелюхом у правiй руцi, а лiвою пригладжував коротке стрижене волосся. Мав рокiв понад сорок, але сивизна й не торкнулася чорнявої його шевелюри. Коли я узяв у нього плащ й повiсив на клинок, щоб стекла вода, незнайомий простягнув руку. - Дякую, професоре, за гостиннiсть, - сказав. - Хоч... - вiн зам'явся, - не варто бути таким довiрливим. Свiт не є певним i безпечним. - Не маю чого втрачати... нi багатства, нi навiть життя. Роки мої дiйшли до пруга, - вiдповiв я, дiстаючи з креденсу карафку з сивою, як дим, самогонкою. Налив йому й собi по келiшку. Вiн випив одним духом i тiльки тепер признався, що душа йому застигла пiд дощем, як драглi, поки причалапав сюди зi станцiї, з нiчного поїзда. Незнайомий поводився вiльно, розкуто; незважаючи на роки, сухорлява його постать виглядала так, начебто була вилiплена з цупкого й водночас еластичного матерiалу. Я сушив собi голову; де мiг його бачити? Тепер я думав, що нiби були менi знайомi i цей мелодiйний чистий, наче з кларнета добутий голос, i пронизливий погляд, що вмiв проникати вам у душу, i тонкi, в ниточку зсуканi губи, зрештою - уся його зграбна постать, в якiй сидiла, здавалося, готова до стрибка рись, когось менi нагадувала. Кого? - Ви мене не впiзнаєте? - Гiсть, очевидно, помiтив, що я до нього приглядаюся. - Втiм, що тут дивного. Та й бачилися ми лише один раз, увечерi. I був я тодi молодим. - Хiба всiх запам'ятаєш? Якби-то чоловiк завiв був метрику, в яку записував кожного, кого знав. Тисячi iмен... тисячi живих i мертвих, - вiдповiв я. - Я давно належу до мертвих, - сказав гiсть i припав обличчям до вiкна. За фiранкою гудiла, немов млин, лiтня злива. - I як усякий мертвий, що воскрес, - додав вiн, - я не хотiв би, щоб хтось припадком, бачучи серед ночi вашi освiтленi вiкна, помiтив моє воскресiння. Тому я просив би, щоб ви вимкнули електрику. Я не рушився з мiсця; я не любив, щоб у моїй хатi хтось командував. Гiсть рвучко вдарив долонею по вимикачу. Тепер, очевидно, менi треба було злякатися, мало чого може витворити якийсь чолов'яга, якого ти впустив серед ночi до своєї хати. Але я промовчав; ми деякий час сидiли без слова, аж поки нашi очi не позвикали до темряви. Вiн перший не витримав. - Чого ж ви не запитаєте, пощо менi це свiтломаскування, пане професоре? Хтось... невiдомий, чужий уривається до вашої хати й зачинає порядкувати. Може, божевiльний... може, злодiй, або ж пiдiсланий кадебе? А ви нiяк не реагуєте. - Я сиджу й думаю... i гортаю злежанi сторiнки грубої метричної книжки з безлiччю iмен, - вiдповiв я, - i нiяк не можу натрапити на ваше iм'я. - Менi направду цiкаво було дiзнатися, хто приблукав сьогоднi до мого житла. - Це даремна робота, пане професоре, - сказав гiсть. В темрявi не було видно його усмiшки, але я вiдчув, що вона бринить у його голосi. - Ви нiколи мого прiзвища... того давнього й справжнього не чули й не знали, зрештою, я сам почав його забувати. Ви гадаєте, професоре, це легко жити, поступово забуваючи самого себе? Ти є - i тебе нема, - скаржився нiчний гiсть, i я вiрив у його щирiсть. - Тепер я нiбито особа з паспортом, пишуся Iваном Джусом, народжений у Бистричанах на вулицi Бельведерськiй, "нумер 76". Стояв там помiж єврейськими склепиками та шевськими майстернями - "верстатами", може пам'ятаєте, старий, мiщанського типу, будиночок iз двома смiшними колонами... будинок разом iз колонами по колiна запався в землю. За нiмцiв його остаточно розвалили. На Бельведерськiй було єврейське гетто. - Нащо менi все це оповiдаєте? - перебив я його насмiшкувату розповiдь. - Нема й не було серед моїх знайомих людей на прiзвище Джус. - Оповiдаю на всякий випадок. Раптом хтось спитає... а раптом хтось бачив, як я закрадався нинi на ваше подвiр'я. Нiч стоока, все бачить i чує. Додам iще до вашого вiдома, що я самотнiй чоловiк, живу в Бистричанах, там прописаний, працюю в котельнi третього будинко-управлiння. До того ж я далекий родич вашої покiйної дружини. Оце й уся легенда, пане професоре. А взагалi то... - вiн запнувся, начебто завагавшись, чи розкритися йому до кiнця. - А взагалi то нiякий я не Джус, я "Опришко" iз тих прадавнiх сорокових рокiв. Тепер пригадали? Громи й далi бiснувалися по цiлому небi й блискавки краяли нiч слiпучою електрозваркою; дощ виплескував землю, як виплескують жiнки долонями тiсто, щоб спекти з нього хлiб. Я слухав канонаду громiв, плюскiт дощу, але вони були вiдсунутi на другий план, на першому планi сидiв бiля стола Опришко. Господи, невже той самий страшний Опришко з пiдпiльної Служби Безпеки, есбе, якого навiть лiсовi хлопцi обходили великим колом? Запитання до Бога було риторичним, бо я вже напевне знав, що мiй гiсть - то таки Опришко, я його уже пригадав, i його гострий позiр, сухе довгобразе обличчя i затаєну силу лiсового кота. - Але ж менi переказували, коли я повернувся з Сибiру, що начебто Опришко загинув, власне згорiв на горищi однiєї хати в сусiдньому селi Чорнiвi. Вiдбивався, поки мiг, поки були набої. Зосталася вiд нього обгорiла культя... нi обличчя, нi рук, нi нiг. Шо ви на це скажете? - Очевидно, я не повинен був про щось розпитувати, мене це не повинно було обходити, але я не хотiв, щоб мiж нами залишилось щось недоговорене. - Маєте рацiю, професоре, - вiдповiв Опришко. - Загинув... тiльки хтось iнший загинув пiд моїм псевдо. I таким чином енкаведисти згубили мiй слiд. Я воскрес, коли наша боротьба скiнчилася... коли вже встояти не було сили, пiд iншим iменем у Кривому Розi, в рудниках. Увесь час там перебував, оце кiлька рокiв, як повернувся пiд Карпати. - Знову про рибу грошi... навiщо менi вашi тайни? Я людина стара, така, що всякого натерпiлася. Живу тепер тихо й непомiтно... вегетатую, мов трава. Маю козу й п'ять курок. Приносять менi пенсiю. - Я справдi не мав охоти вислуховувати чужi секрети, тим бiльше секрети людини з есбе. Водночас мене насторожив його вiзит: чого це вiн нi з того нi з сього постукав у моє вiкно? Шо власне привело його до мене? Я нiчим йому не заборгував, нiчим не був зобов'язаний i нiколи не мав нiяких стосункiв iз есбе. - Шо може бiльше собi жадати чоловiк моїх рокiв i на моєму мiсцi? - Колись ви трохи iнакше дивилися на свiт, пане професоре. Пам'ятаючи оце "колись", я тому й завiтав до вас, до того колишнього директора школи, який скрiзь пхав свого носа, дбаючи про добро й справедливiсть. Ви тодi вважали, що маєте дiло до всього... а тепер маєте лише козу. - Опришко немовби кожне слово виковував поодинцi з мiдi, бо в тишi вони здалися менi надто дзвiнкими. - Ви пам'ятаєте нашу першу зустрiч? Так, я пам'ятав той лiтнiй вечiр, коли два боївкарi, озброєнi до зубiв, неговiркi й суворi, прийшли до цiєї ж таки кiмнати й наказали збиратися: "Вас викликає друг Опришко", - пояснили коротко. Бiдна Iрина спробувала було заступити дорогу, боївкарi не вельми делiкатно вiдштовхнули її за порiг. Жiнка схилилася на одвiрок, i заплакала. Друг Опришко мав у Горопахах i в усiх навколишнiх селах славу грiзного неусмiхненого провiдника Служби Безпеки й здибання отже з ним не обiцяло бути приємним. Його боївки боялися не лише енкаведисти i стрибки, котрi полювали за ним роками й не могли вполювати, Опришко де хитрощами, де вiдвагою пробивався крiзь ланцюги ворожих облав, але боявся кожен, хто жив у наших околицях. Не буду казати, що це був страх перед жорстокiстю, нi, це був страх нiби перед законом: Опришко своїми рейдами по району, екзекуцiями над сексотами, стрибками та особливо запеклими активiстами радянської влади, постiйно нагадував, що кара за злочин, за зраду впаде на тебе неминуче. Але й траплялися смертi несправедливi... Вечiр був густий i глухий, темрява, здавалося, впиралася в груди, немовби її виплели з грубої волосiнi. Боївкарi йшли один справа, другий - злiва, не промовивши за дорогу нi слова. Коли припадкове я спотикався об камiнь, котрийсь пiдхоплював мене пiд руку. Мали, очевидно, наказ мене берегти. Село, дарма, що ще не настала пiзня година, нишкло в тривожних снах, i лише де-не-де блимав у вiкнi каганець. Мене привели до хати на околицi села, вiд якої до лiсу махнути рукою. Вiкна були заслоненi веретами, на столi чадiла з високо пiдкрученим гнотом гасова лампа, й цiла невелика халупчина з старосвiтською лавою пiд стiною, побiленим комином, рядком образiв на чоловiй стiнi й порозвiшуваними над постiллю мальованими тарелями, виглядала немов розквiтла яскрава ружа; посеред хати, осяяний лампою, сидiв за столом, схиливши голову на руки, молодик у совiцькiй вiйськовiй гiмнастьорцi й у вишиваному киптарi, туго пiдперезаний паском iз портупеєю. - Сiдайте, пане професоре, - промовив спiвучим тонким голосом, i я подумав, що вiн гарно читав би у церквi "Апостола". Навiть посмiхнувся, уявивши його на криласi. Я сiв на табуретку навпроти нього i ждав; вiн дивився на мене довго, колючими очима стрiляв менi то в обличчя, то в груди; мене його зирки не лякали. - Ви хотiли мене бачити? - спитав, усмiхнувшись до себе. - I, очевидно, знаєте, з ким маєте справу? - додав i знову пiсно усмiхнувся. Чи усмiх цей означав погрозу, чи навпаки Опришко таким способом вибачався, що його iм'я котилося околицею, як туге колесо колючого дроту? - Хотiв, - кивнув я головою. - Я давно хочу з вами... з кимсь iз зверхникiв у пiдпiллi поговорити, щоб з'ясувати дещо для себе й, може, дещо вам порадити. Тому й просив, щоб ви вибрали час. - То я вас слухаю, - кивнув нетерпляче Опришко, i я зрозумiв, що вiн не дуже любить прислухатися до чужої думки. У пiдпiллi вiн був цар i Бог, вiн мав пiд обцасом провiдникiв, станичних, рiзних iдеологiчних референтiв... вони для нього гейби й не iснували, адже вiн уособляв собою караючу руку пiдпiлля i саму Божу кару. - Мене турбує, пане Опришко, одна обставина... турбує i болить. Маю на увазi той факт, що пiдпiлля дедалi частiше вдається до терору: там когось повiсили, там - розстрiляли, а того взяли вночi й слiд за ним пропав. Кожної ночi якась кривава акцiя... - Ви, професоре, не забувайтесь! - Опришко нервово схопився iз-за стола й так задерев'янiв стоячи. На сухорляве його обличчя хтось начебто наклав гiпсову маску. Руки заклав за спину. - Я й не забуваюся, знаю, з ким розмовляю, i прошу мене не лякати, я, прецiнь, стрiляний горобець, - вiдповiв йому зухвало. Очевидно, даремно я роздмухував вогонь, але такий уже мiй характер. - Менi, може, пане Опришко, справа України не менш дорога, нiж вам, i ви це, напевно, добре знаєте. - Я знаю також, - вiдповiв вiн, не мiняючи пози, - що ваш син був комунiстом. У мене заболiло серце: я довго мовчав, сховавши обличчя в долонi. - Я був про вас, друже провiдник, кращої думки, - вiдповiв йому, поволi добираючи слова... слова ж бо розлетiлися, немовби посеред них вибухла граната. - Мiй син - моя трагедiя, але, повiтре, й вiн жадав добра своєму народовi. Одначе його нема й про нього не будемо говорити. Є я... а вам не може бути невiдомо, що я при потребi людськiй i шкiльнiй буваю в районi та в областi, стукаю до канцелярiй рiзних начальникiв i навiть до районного енкаведе. Приїздять i вони до мене... ось Ступа приходить на уроки. Отже, якщо продовжити вашу думку, що, коли в батька син вирiс комунiстом, то батько, тим паче чоловiк мого характеру, який усюди пхає свого носа, мусить бути тричi комунiстом, а простiше - запроданцем... i вам простiше простого кликнути когось iз своїх, що десь тут затаїлися за дверима, й наказати повiсити мене на сухiй вербi. Я у вашому розпорядженнi. Нема про що розмовляти. - Я був, власне, вражений не так зневажливою згадкою про мого Романа, як пронизаний жалем: дотепер сподiвався, що в пiдпiллi були про мене доброї думки; їхня думка, очевидно, для мене щось та важила... тим бiльше для мене, який високо себе цiнував... надто високо. Опришко вийшов з-за столу й, заклавши руки за спину, задумливо мiряв кроками хату - вiд образiв до порога. Час од часу зупинявся посеред хати, пiдвiвши голову й устромивши погляд у слiпi заслоненi вiкна. Чи надслуховував, що дiється на теренах ночi, чи прислухався до самого себе? Лише тепер менi вiдкрилося, що вiн ще дуже молодий; ходив вiн пружно, легко, i, дивлячись на нього: менi здавалося, що вiн кожної митi був готовий до стрибка, до бiгу... вiн кожної митi був готовий до бою. - Вибачайте, професоре, - промовив Опришко примирливо, зупиняючись передi мною. - Не будемо торкатися вашої батькiвської рани. Це ваш бiль, я хочу це зрозумiти. Одначе, я рiшуче не сприймаю вашого звинувачення у слiпому тероризмi: є жертви, бо фактично триває вiйна, i, якщо хочете, вiйна братовбивча. Та чи ми її розв'язали? Бiльшовики кують нам кайдани, а ми надлюдським зусиллям тi кайдани лущимо по скалцi. Проти нас енкаведе, партiя, вiйсько, уряд, преса, грошi. Це страшна й дика сила, яка не вибирає засобiв: куля, бомба, виселення, наклепи, знищення цiлих сiл. Особливо, на мiй погляд, небезпечним є плекання совiтами зрадництва помiж нами. Вони вмiють це робити... вони майстри, це треба визнати, виплоджувати гадюччя, яке пiдступно впускають в нашi мiста й села, в нашi лiси i поля, i в нашi душi теж... гадюччя бризкає трутизною й нема iншої ради, мiй шановний пане професоре, як топтати його чобiтьми. Наш змаг - великий i святий - боремося за Україну... хтось гине в боях, хтось воює в пiдпiллi, хтось нидiє в потаємних криївках вiд голоду й задухи, а хтось мусить чавити чобiтьми гадюччя. Цей льос випав на мене. Думаєте, пане професоре, це легко? Опришко не очiкував на мою вiдповiдь, йому не потрiбне було Моє ствердження, очевидно також, що його монолог для мене не призначався, це скорiше була сповiдь самому собi, вiн себе переконував, що нема в пiдпiллi важливiшої роботи, нiж чавити чобiтьми гадюччя. - Мабуть, маєте рацiю: тяжкий повстанський змаг... треба мати вiру, що боротьба буде недаремною, й треба мати вiдвагу, щоб повстати проти орди, котрiй несть числа й котра не вибирає засобiв... - почав було я, зворушений Опришковим вогнем; вогонь обпалив мою душу. - Я вiрую, професоре, що змаг наш святий, - сказав Опришко, перебиваючи мене. - Якщо навiть усi ми до одного ляжемо кiстьми, якщо орда потоптом покотиться по нашiй землi й зрiвняє нашi могили... якщо нас, оббрiханих, облитих брудом, помиями, якесь поколiння або ж забуде, або вiд нас вiдцурається, заслiплене брехнею, ми _однаково знову воскреснемо в котромусь лiтi й у котромусь новому поколiннi. I так буде, поки не настане Україна. Господи, - чомусь стишив голос... голос його тремтiв, - яке солодке слово "Україна". Як слово "любов". - Закiнчення його було дещо екзальтоване, урапатрiо-тичне, вiн мовби випадково натрапив у своїй душi на оте просте округле слово "любов". Вiн стояв передi мною усмiхнений, притихлий, немовби скупався у чистiй водi, i зовсiм не був схожий на всесильного у пiдпiллi есбiста, якому дано право судити й карати. - Оте ж бо i є, пане Опришко, - сказав я, а хотiв сказати ти "мiй сину" - як це важливо навiть для майбутнiх поколiнь, щоб на Україну, на любов, як ви висловилися, не впало нi краплi невинної кровi. Я власне на цьому хочу наголосити... для цього й хотiв вас бачити. Не можна Добро творити через Зло. - Мене iнформували перед тим, як ми мали зустрiтися... зрештою, я давно чув про вашу заповiдь: "Творити Добро". I все, що ви робите в школi, чи в селi... що вам вдавалося в оборонi людей... справи цi, я знаю, не мусили бути аж якiсь великi, часом - побутовi, дрiбнi, сусiдськi, а ви, проте, вкладаєте їх у скарбонку, на якiй написано: "Добро". Правда ж? Я переконувався, що есбе недаремно їсть свiй пiдпiльний хлiб: Опришко вивiдав також про мою скарбонку з написом "Добро". I я зрозумiв iз тону його розмови, що моя "скарбонка" йому чимсь не сподобалася. " - Ви маєте на увазi "скарбонку" як самоцiль? - спитав я. - То отже й творення добра - теж самоцiль? Шо маю на це вiдповiсти? Що повинен бути природний потяг робити добро? Очевидно, що так? Але, коли людина, в даному випадку я - народний учитель, силою обставин i в силу свого становища свiдомо стаю в оборонi людськiй, i це, так би мовити, стає моєю громадянською потребою i моїм громадянським обов'язком, то що є у цьому непорядного? Думаю, що якраз наша бiда... наша українська бiда, що ми романтично ставимося до громадських своїх обов'язкiв... має бути, мовляв, якийсь внутрiшнiй iмпульс, пiдсвiдоме навiювання, нашiптування, велiння душi. Я сповiдую прагматичний пiдхiд: не варто очiкувати iмпульсу, а треба дiяти... дiяти щодня й щогодини, робити все, що в твоїх силах, можеш зробити сьогоднi. Зроблене, не соромлячись, записуй на своє конто. I чим довший твiй рахунок, чим грубша книжка твоїх доброчинств - тим бiльше будеш поважати себе й будеш поважаний серед людей. Це i є моя "скарбонка", друже провiдник. Опришко слухав уважно; вiн знову походжав по хатi й чоботи його поскрипували голосно, але нi одне моє слово пiд чобiт не потрапляло. - Це, знаєте, цiкаво... така прагматична релiгiя доброчинства, - промовив вiн. - Комусь вона може не сподобатися своєю рацiональнiстю... менi вона теж не припала до серця, я не звик записувати кожну добру справу, зроблену того чи iншого дня... це пахне, на мiй погляд, егоцентричною бухгалтерiєю. - Мене, вибачайте, вашi хлопцi не привели сюди для того, щоб я навертав вас на свою релiгiю, - спалахнув я. - Мене привели, щоб ви, якщо забажаєте, мене вислухали. Ми вже цiєї теми... теми кровi й України торкалися. I хоч вам не сподобався мiй прагматизм, я, усе ж прагматично мiркуючи, прийшов до вас просити, нагадувати чи й вимагати - чом би й нi: боротьба за Україну свята справа i корогви українськi мають бути незаплямованi. Порiг у хатчинi був високим, i Опришко, чи то втомившись вiд безперервного ходiння по хатi, чи просто було йому зручнiше приглядатися до мене, яскраво освiтленого лампою, що на столi, з певної вiдстанi, але вiн присiв на порiг, обхопив руками колiна й далi сторожко ловив, як плотиць у сачок, мої слова; я це ловлення вiдчував майже фiзично. Зрештою, ловлення слова - це вже була професiйна звичка слiдчого: нi одне слово, мовлене спiвбесiдником, не повинно загубитися бо, може, воно колись знадобиться. - Цiлком погоджуюся, пане професоре, що корогва наша свята, та як нелегко нести її незаплямленою в умовах пiдпiлля й бiльшовицького терору. Прошу прийняти до вiдома: наша Служба Безпеки якраз створена для береження чистоти корогви... i ми безпощаднi до тих, що кидають її пiд ноги, що витирають об неї маснi руки, й ви це, професоре, добре знаєте. Одначе, ви не уявляєте, що значать для боївок безперервнi рейди з села до села, з лiсу до лiсу, з району до району або й на далекi терени, щоб тiльки ворог не оточив облавою, щоб не змiг за нами устежити, щоб спалахував бiй там, де ми його нав'яжемо, а ноги нашi, як кажуть, не купленi..