каятися i виправлятися? - Понiмаєш, - Пиндилик гладив долонею блискучу лисину. - Тут каяття не поможе. Тобi не мiсце в партiї й ми, брат, ошiблiсь, що пiшли на поводку твого тестя i декого з району й прийняли тебе кандидатом. Тепер я бачу... тепер я переконуюся, що ти мав намiр пролiзти в партiю з ворожими намiрами. Збори вiдберуть у тебе кандидатську карточку, це як пiть дать. Я похолов; я був необережним, безпечним, i тепер усi мої плани, пов'язанi з членством у партiї, були загроженi. Лiпше було взагалi не заходитися з партiєю, з самого початку треба було вiдпекатися, зiслатися на молодiсть, непiдготовленiсть, оборонитися вiд Афонi знаменитою фразою, що я, мовляв, до партiї не дорiс. А я скiльки намучився з своїми сумнiвами, ваганнями, як довго зважував "за" й "проти", як боявся компромiсiв, якi я надiї покладав на правило: "Боговi - свiчка, чортовi - огарок". Вiдомо, що суб'єкт, який зупинений з iдеологiчних мiркувань на дорозi до партiї, викликає недовiр'я й пiдозрiння; начальство його дискредитує на роботi,... та й роботу доручають йому третьорядну, чорнову, в колективi ж такого невдаху обходять десятою дорогою, ти стаєш для людей небезпечним. Ти... нi, ти не скажений пес, ти пес острупiлий, увесь у пархах. Вигляд у мене був напевне жалюгiдний; я не належу до панiкерiв, не бракує менi оптимiзму й сподiвань на Божу помiч, але тут я упав духом... упав i лежав знищений, потовчений. - То що, Тимофiйовичу, нема нiякого порятунку? Доведеться таки покласти кандидатську карточку? - питав я парторга по-синiвському тремтливо, благальне. У цю хвилину я бачив себе збоку... бачив такого покiрливого, приниженого, який, здавалося, був готовий плазувати перед Пиндиликом. Гидота! Я себе ненавидiв. Мало бракувало, щоб Ключар такий, яким вiн є, не плюнув на Ключара, скрученого у вужевку товаришем Афонею. - Менi, понiмаєш, теж тебе жаль, - цiлком начебто щиро промовив Афанасiй Пиндилик. - Ти мене знаєш... я - шалапут, нервус, але зла в серцi не ношу. Правда? Нiби я не знаю, що означає для тебе осєчка з партiєю. Два днi, считай, сушу собi голову. Тесть твiй, якого я ввiв у курс дєла, i теща, да, Анастасiя Степанiвна, теж журяться. - Афоня помовчав, жуючи цигарку. За вiкном парткому, очевидно, тривало життя: перевальцем посувався по дорозi трактор; пробiгла, як лисиця, легковичка; двi жiнки, на хвiртцi стоячи, вимахували руками, взаємно щось собi доводячи; хиталися пiд вiтром тополi, що росли за вiкном; червоно горiло на заходi сонце. Одначе життю за вiкном парткому враз вiдняло мову, свiт був заснований нiмотою, як прозорим склом. Я тiльки-но чув, як гупало в грудях серце. - Є тут, понiмаєш, один вихiд... ну да, можна твої грiхи полатати... вiд тебе буде залежати. Тiльки я повинен мати гарантiю, що не проведеш, що я можу бути впевненим за тебе й можу ручатися перед партiєю своєю репутацiєю. Ответственное дєло, скажу тобi... - Афоня не спускав з мене очей, в яких (я помiтив) поблимували бiсики; це був веселий погляд кота, що тримав пiд лапою притлумлену мишу. - Буду старатися не пiдвести вас, Тимофiйовичу, - промовив я i наперед угадував, мучився, чим то я маю латати свої грiхи. - Слово даю. - Слова замало, - рiшуче вiдповiв парторг. - Я тобi, понiмаєш, казав, що своє членство в партiї я заробив кров'ю... ми партєйцi-фронтовики були пов'язанi, як би сказати, однiєю верьовкою. Така верьовка й тобi знадобилась би, щоб ти не мiг, як теля, вибрикувати вправо-влiво. Коротше: даю тобi партiйне доручення, i коли виконаєш його, то мене переконаєш, що до смертi пов'язуєш свою долю з комунiстами. Усе iнше забудеться, панял? Чи ти готовий до цього iспитанiя? - Я слухаю, Тимофiйовичу, - промовив я, вiдчуваючи, як чомусь затерпли мої губи. - Цiєї ночi вiзьми лопату й розгреби одну могилку на цвинтарi сiчових стрiльцiв. Понял? П'ятнадцять хвилин роботи, - реготнув Афоня. - Ти, бачу, злякався, начебто я посилаю тебе когось убити. Я спохопився iз-за стола. Мене прошило громом; темна кров залила менi душу... не кров то була - сором i ганьба... i гнiв; я ухопив Афоню за петельки, аж трiснула на грудях гiмнастьорка. Я i сам не пам'ятаю, як це умить сталося... як умить вибухнув криком застиглий дотепер свiт. А сонце розкололося на скалки. Усякого... усякого можна було очiкувати вiд бiснуватого Пиндилика, але такого пiдленького... Чи є велика рiзниця у тому, що послати вбити людину, чи запропонувати: вбий людину в собi? Менi стрельнуло до голови, що всi вони - Афоня, Хмура Настя, Чобiт усi, отi пiдглядачi й пiдслуховувачi, котрi "сигналiзували" до району, давно змовилися супроти мене, навмисне нанизували на волосiнь кожне моє слово, щоб обкласти мене "грiхом", компроматом, як вовка обкладають червоним шматтям, їм, очевидно з самого початку не сподобалися мої уроки в школi й членством у партiї замислили мене приручити. А я, дурний, ковтнув приманку разом iз гачком... Чи я один? Я згадував, що на стрiлецькому цвинтарi в Страдчiй долинi я бачив... Господи, я бачив три зруйнованi могилки, три бетоннi хрестики, потрощенi, бiлiли, як кiстки, в бур'янi. То отже, не мене першого Афоня посилав на злочин... i хтось таки повис, як вiшальник, у парторговiй петлi. Хто б то мiг бути: котрийсь з учителiв, агроном, зоотехнiчка, завiдуючий колгоспним гаражем? Хто з них убив самого себе? А чи... А чи убив? А чи той, що розкидав могилки, мав у собi самого себе? - Слухайте ви, мерзотнику! - кричав я, захлинаючись гнiвом i жалем за самого себе - до чого я докотився. - Як ви наважились подумати, що я здатний заради... - нi, я не крикнув "заради твоєї гiмняної партiї", я просто проковтнув кiлька лютих слiв... проковтнув розпечене камiння - i удавився ним. Боже, яка лавина збурених слiв клекотала в менi, камiння трiскалось у менi, вибухало - не одного Пиндилика можна було ним окаменувати. Афоня, позеленiлий, ураз спотiлий, нiби на його лису голову хтось вилив баняк окропу, вiдскочив вiд мене. В руцi блимнув чорним оком револьвер. - Не руш, падло! - тулився вiн до стiни, цiлячись у мене з револьвера. - Бач, ручки до мене простяг, до фронтовика, до парторга. Не понравiвся мiй жарт. Да, це була шутка, падло, - шипiв вiн, i я здогадався, що Пиндилик готував собi виправдання, коли б у районi чи в областi хтось там про людське око поцiкавився б дивним "партiйним дорученням", яке вiн давав молодому комунiстовi. - Як же я тебе, сука, iнакше мiг вивести на чисту воду? Заболiло серденько за могилками бандитiв, якi продали Україну бiлополякам. Я зiрвав з тебе маску... Я, немов слiпий, рушив навмання до дверей; Коржевi, певно, здалося, що я невидющо рушив на нього, бо стрiлив у стелю. 5 Увечерi в котеджi Голови вiдбувалася друга дiя трагiкомедiї, в якiй головним персонажем знову був я, тiльки на цей раз я вiдмовчувався; безнадiйно було щось пояснювати Хмурiй Настi й Чоботовi; та вони, зрештою, менi й слова не давали, у них теж було припасене на мене досьє i свої претензiї, я був скрiзь винен - вдома, в школi, помiж людьми. На думку Хмурої Настi, я скомпроментував чесну родину сiльських трударiв своїми нацiоналiстичними поглядами, пiдвiв "пiд монастир" заслуженого комунiста - Ольжиного батька, який поклав життя на пiднесення сiльського господарства i торiк використав у районi свiй авторитет, щоб мене, непутящого, проштовхнуту до партiї. Та й сама вона, Хмура Настя, почувалася ображеною: в її радянську родину проник, немов змiй-полоз, залюбивши в себе бiдну Ольгу, якiй пiдступно зробив дитину, прихований бандерiвець, один iз тих, якi колись замордували її тата. Бачите, люди добрi, вiн мало не задушив товариша Пиндилика, фронтовика, рахуйте, iнвалiда, секретаря парткому, який, жартуючи, щоб панича випробувати, запропонував йому зрiвняти з землею могилку одного з тих, що були попередниками бандерiвцiв. Що ж тут такого страшного, питаюся вас? Та тi могилки всi до однiєї треба зрiвняти, як це зробили у Львовi - пустили бульдозер i фертик. На радянськiй землi навiть слiду ворожого не може бути. Ну, ще добре, що парторг мав при собi револьвер i стрiлив угору, щоб бандита вiдстрашити. А якби не мав, питаюся вас, щоб то було? Ще й воно, Ключаришине насiння, в партiю пхається! Та мiтлою залiзною не те що з партiї, а й також зi школи треба вимести. Ми не можемо довiрити виховувати радянську дiтвору людинi з ворожим свiтоглядом. Це стосується також виховання власної дитини, моєї внучки. Що виросте з Настки при такому батьковi? Я не можу стояти осторонь, коли калiчать дитячу душу. Досить, що вже знеславили дитину отим хрещенням. Тому, Ольго, ми з батьком вирiшили: хай Ключар забирається з нашої хати до дiтьчої мами. Негайно. Так буде краще для усiх нас. Ось такий приблизно монолог виспiвала моя теща - i це був вирок, який не пiдлягав оскарженню; у цiй родинi, як уже було сказано, жодне Настунине слово не пiдлягало сумнiву, i я, зрозумiла рiч, зiбрав свої манатки. Мене тiльки заболiло, що Ольга й не пробувала заперечити мамi, адже стара одним махом руйнувала її родину, вiднiмала вiд дитини батька, вiд Ольги - чоловiка. Я особисто не уявляв, як буду жити у своєї матерi без Ольги й без малої Настусi. - Якщо мене проганяють... та я i так пiшов би звiдси геть... але й ти теж збирайся з дитиною. Жити маємо де. Не можемо ми одне без одного, - тiльки й сказав я того вечора Ользi. Вона сидiла на стiльцi пiд стiною як чужа, закаменiла, поклавши в подiл руки; її немовби не стосувалося судилище, яке вчинили її родичi надi мною; її мовби не цiкавила власна доля. У короткому квiтчастому халатику, з-пiд якого виглядали колiна, боса, у бiленькiй простiй хустинцi, якою перев'язала волосся, Ольга була схожа на беззахисну дiвчинку, яку хотiлося приголубити й пожалiти; кожного вечора, повернувшись iз стоматологiчного кабiнету, вона переодягалася в простеньку одежину i ставала, як я казав, "пастушкою". Теща, бувало, дорiкала, що Ольга вдома одягається по-простацькому, адже, слава Богу, не треба прибiднюватися. Але Ольга знала, що я люблю її якраз у такiй одежинi, й з маминих дорiкань злегка посмiхалася. Того вечора вона теж одяглася "для мене", я це помiтив, як лише-но переступив порiг, але вечiр наступав на мене вороже. Ольга автоматичо пiдвелася зi стiльця, мовби й справдi наготувалася рушити зi мною на край свiту, але теща пiдскочила до неї, обома руками штовхнула назад на стiлець. - Сиди, дiвко, й не рипайся! - крикнула й побуряковiла. - А якщо пiдеш... то пiдеш без дитини. Ти мене знаєш. Ольга схлипнула... Я обiруч понiс її схлип до своєї мами... лише її схлип i бiльше нiчого. Чи мав її за це осуджувати? Вона в усiх ситуацiях залишалася великою бiлою рибою, котра пливла собi у звичнiй для себе рiцi, i було їй у цiй рiцi добре, нi води, нi сонця, нi поживи їй не бракувало, то ж нащо рибi журитися журою, що десь там скиглить на берегах? 6 Ольго... Я її чекаю кожного вечора. Не кожного вечора вона викрадається з дому, пантрована Хмурою Настею, але таки викрадається, в темрявi знаходить знайому стежку поза городами, поза вербами, що бiжить до мого обiйстя над Золотою Липою. Влiтi я сплю в оборозi на сiнi, драбина завжди тут прислонена; бiла верета, пахуче сiно, жеботiння рiки, шелест дощу й жагуче бiле тiло Ольги, що свiтиться пiд оборогом, як мiсяць. Солодка й гiрка наша любов... недозволена з полiтичних мiркувань любов. Я чекаю на тебе, Ольго, сьогоднi, завтра й завжди. Колись бо ти таки випливеш iз своєї рiки, вихлюпнешся на берег помiж журу... подiлиш зi мною мою журу, бо якось, пам'ятаєш, пiд час випадкової зустрiчi наша мала Настуся спитала: - Тату, а чому баба Настя казала, що ти поганий, i я через те мушу викинути тебе з голови? А ти сидиш у моїй головi... i в маминiй головi теж. Правда, матусю? 7 Аж настала остання дiя... Остання дiя моєї драми почалася наступного ранку, вiдразу пiсля передвечiрньої розмови з товаришем Пиндиликом та вечiрнього мого вигнання з родинного раю Чоботiв. Я саме збирався на уроки до школи, коли перед ворiтьми зупинилася чорна "Волга" i, хряснувши лунко дверцятами, з неї вийшло двоє осiб; високого в капелюсi я впiзнав вiдразу - був це районний начальник кадебе майор Василенко, якого я уже кiлька разiв бачив на рiзних районних зiбраннях; побiч нього дрiботiв малий на зрiст, вертлявий, як горобець, чоловiчок в окулярах та з папкою пiд пахвою - якийсь Сергеев, людина теж з органiв. Мама, побачивши двох незнайомих на подвiр'ї i, певно, зметикувавши, звiдки вони приїхали, зблiдли, як полотно, i вхопилися, щоб не впасти, за одвiрок. "Може приїхали й арештувати, все може бути, - сказали вони хрипло. - Але ти, Павле, тримайся... i будь чоловiком. Нiчого вони тобi не зроблять". Я був вдячний мамi за пiдтримку в скрутну хвилину, бо, по правдi кажучи, коли побачив на воротях Василенка, то душа зойкнула й впала в п'яти, хоч iнтуїтивно я очiкував саме такого продовження учорашнiх подiй. Пострiл у кабiнетi у парткомi мусив за нiч докотитися до райцентру й там вiдповiдно вiдлупитися. Але одна рiч до неприємностей готуватися, передбачувати їх, а друга - вочевидь бачити, як зло пiдступило до тебе впритул, стискує зашморгом горло, давить i кавалкує серце. Мама, узявши себе в руки, вийшли непрошеним гостям назустрiч, вiдчинивши широко дверi. Василенко спершу цiкаво озирнувся по хатi, на портрети Шевченка й Франка пiд рушниками, на два десятки бiлих тарелей, розписаних то квiттям, то церквами, то сюжетними сценками, що висiли рядком на стiнi над лiжком i походили з маминих молодицьких лiт, потiм скинув капелюх i плащ. Усмiхнувся. Мав випещене iнтелiгентне обличчя, сиве волосся обрамляло крутий лоб. Зовсiм не був схожий на енкаведистiв - горластих, п'яних i лютих, яких я запам'ятав iз свого дитинства. "Що не чекали, Ключар?" - спитав мене Василенко. Цупкi, каштанового вогню очi бiгали по менi прискiпливо з нiг до голови; вiн начебто вiдфотографовував у собi кожен мiй гудзик, мiй страх i розгубленiсть. Очевидно, я не мав геройського вигляду чи бодай напускної байдужостi. Душа моя, начувана лихою славою кадебе, далi сидiла затерпло в пятах; це вже згодом я призвичаївся i до викликiв у районне кадебе, i до розмов iз Сергеєвим удома - з того дня вони недремно мали мене на оцi, начебто я справдi робив пiдкоп пiд фундаментом держави. "Чого ж, - вiдповiв я, стримуючи тремтiння в голосi (стримував тремтiння й виганяв душу iз п'ят, примушував її "стати чоловiком", як вчили мене мама, i було це ой, як нелегко). - Якщо... якщо мислити логiчно, то пiсля того, що сталося, вашого приїзду можна було сподiватися". "Ми, як лiкарi, - майор Василенко сiв на стiлець, закинув ногу на ногу. - Ми, як швидка допомога, - додав. - Десь у когось щось там заболить, а ми вже тут як тут. Така робота", - вiн зiтхнув i попросив дозволу закурити. "О, якщо вже порiвнювати вас, пане-товаришу, до дохторiв, то ви напевне подiбнi до тих, якi лiкують зуби" - обiзвалися з порога мама. Вони, очевидно, боялися залишити мене одного в хатi з кадебешниками. Мiй страх сидiв у мене на плечi - мама це видiли. "Маєте рацiю, Докiє Михайлiвно, - начальник районного кадебе назвав маму по iменi й по-батьковi (вони все знають про нас, дiди i прадiди записанi у їхнiх реєстрах, а їх, дiдiв, могили, заштрихованi на мапi), - часом треба не тiльки лiкувати, а й видерти зiпсованого зуба, щоб iншi поруч не псувалися. Розумiєте? Та це не стосується вашого сина. Ви можете залишити нас самих... ми тут маємо суто чоловiчу розмову". Сергеев поспiшив вiдчинити дверi й випровадив маму до сiней. "Спершу, нiж приступити до розмови, Ключар, - сказав сухо Василенко, - я хочу пред'явити вам ордер на обшук... ось прошу, - кивнув Сергееву, той клацнув замком папки i тицьнув менi пiд нiс папiрець. - I маю ще про запас... так, про запас, ордер на арешт. Тому прошу нашi вiдвiдини вважати офiцiйними". Цей iнтелiгентний з вигляду чоловiк iз своїм ордером на арешт заганяв мене в глухий кут; i вiн зробив помилку: з кута я не мав виходу i душа iз п'ят мусила пiднятися вгору. "Прошу, я у вашому розпорядженнi, - сказав я. - Шкода, що мене будуть чекати в школi". "О, не бiйтеся Ключар, сьогоднi там вас чекати не будуть, - вiдразу зреагував Василенко й знову привiтно посмiхнувся. Очевидно, вiн знав, що усмiх робить його обличчя приємним i добрим, це був, як я зрозумiв, один iз його прийомiв здобути прихильнiсть того, що сидить навпроти нього. - Там будуть знати..." Я уявив своїх колег, коли вони дiзнаються, що в iсторика Ключара кадебе робило трус: хтось злякається... хтось зрадить... хтось байдуже здвигне плечима, мовляв, цього треба було чекати, той Ключар надто багато брав на себе. "Зрештою, тепер уже не має значення..." - махнув я рукою. "Що, власне, не має значення" - насторожився Василенко. "Не має значення, що подумають про мене в школi", - вiдповiв я. Душа моя повернулася на мiсце. Свiт менi розвиднiвся; так, посеред цього свiту сидiв на стiльцi й покурював цигарку майор Василенко, а збоку, немовби зачаївся в засiдцi, стрiляв у мене окулярами Сергеев, та я їх уже не боявся, я тiльки був наструнений, як тятива, i готовий вiдбиватися вiд пiдступного удару. "Ну, ви даремно. Ключар, так про школу. Вам там працювати, - казав Василенко, розглядаючи маминi полумиски. - Чи ви вважаєте, що пiсля вчорашньої розмови з Пиндиликом вам не мiсце в школi?" - "Я вважаю, що якраз Пиндиликовi не пасує керувати партiйною органiзацiєю колгоспу. Можна по-рiзному оцiнювати мої вчинки чи слова... я молодий педагог i молодий, якщо хочете, комунiст, але пропонувати менi щось протилюдське, щось таке... Адже живемо в цивiлiзованому суспiльствi". Я пробував пiти в атаку, хоч i пам'ятав, з ким маю справу. "Але ж це був жарт i тiльки жарт, Ключар". "Очевидно, що револьвер... i пострiл - це теж невинний жарт партiйного секретаря?" - "Що ж мав робити бiдний iнвалiд, якщо такий здоровило, як ви, ухопив його за горло. Мусив боронитися, - вiдповiв сердито майор. Йому не сподобалася моя усмiшка; вiн пiдвiвся з стiльця i, заклавши руки за спину, ходив нервово по хатi, - Ви ще маєте щастя, що..." - вiн зупинився навпроти мене й поплескав по плечу. "Що, маю щастя, що парторг мене не вбив? - я пiдхопив його думку. - Очевидно, маєте рацiю, товариш майор. Я повинен радiти, що партiйний колгоспний секретар ходить з пуцiкою по селу, нiбито його навколо обсiли вороги... i справдi, мало бракувало, щоб вiн, навiжений, не пустив у мене кулю. Я також маю щастя, що ви принаймнi менi не приписуєте той пострiл... так легко приписати. А ще маю щастя, що завдяки жартам товариша Пиндилика моєю особою зацiкавилося кадебе. Сам начальник прибули з ордером на обшук, а може, й з ордером на арешт. Не встиг хтось похвалитися про свiй жарт, як ви вже тут... машина ваша чорна пiд ворiтьми, у школi директор й увесь педколектив поiнформованi, що кадебе трусить Ключара. Я думав, що кадебе сповнює свої обов'язки бiльш таємно..." - "Багато говорите, Ключар, - сказав Василенко, змахнувши з продовгуватого обличчя роблену батькiвську посмiшку. - Про кадебе ви складете собi думку пiзнiше, коли наберетеся досвiду. Сьогоднi - це лише перше знайомство. А прийоми... способи... методи, молодий чоловiче, у нас рiзноманiтнi, бо ми не тiльки караємо, але й виховуємо, попереджуємо злочини. Ми могли б викликати вас у район... я мiг послати когось до вас на обшук вночi. Одначе приїхали вдень, як то кажуть, славно-явно... а це вже кара... це вже люди будуть знати, що Ключар десь схибив, якщо органи до нього з обшуком. Парторг нi при чому. Вiн, маючи на руках певнi сигнали про вашу нацiоналiстичну пропаганду, тiльки приспiшив розвиток подiй. Ми - навпаки - не квапилися, хоч i давно до вас приглядаємося. Вiдтодi, як у руки митникiв у московському аеропорту Шереметьєво-2 потрапив рукопис вашої поетичної збiрочки, який везла на предмет видання її за кордоном американська журналiстка, яка насправдi не є нiякою журналiсткою... просто так - емiсар українських нацiоналiстiв". Це вже було щось нове. Майор пильно стежив за мною; збоку далi стрiляв окулярами Сергеев. А менi було смiшно. Я хотiв заперечити, обуритися, бо добре знав, що нiчого з моїх писань, навiть окремi вiршi в чужi руки не потрапляли, нiхто отже не мiг зняти з них копiї. Майор iз кадебе просто брав мене на мушку. Менi раптом вiдкрилося, що i його, майорiв вiзит посеред бiлого дня на очах цiлого села, i ордер на обшук, i вчорашня Афонина провокацiя - це ланки продуманої кимсь акцiї, направленої на те, щоб мене скомпрометувати, щоб я не був "таким мудрим". Очевидно, не одному парторгу не сподобалися мої несмiливi спроби "українiзувати iсторiю", як якось на педрадi висловився наш надобережний директор Якимак, який завжди дує на холодне, дарма, що нiколи не обпiкався. Маленький цей чоловiчок з випнутим черевцем, добродушний з вигляду, з вузенькими щiлинками замiсть очей на круглому рожевому лицi, годинами, бувало, висиджував на моїх уроках, а потiм кликав мене до свого кабiнету й, зiтхаючи, запитував: "Чи вам, Павле Дмитровичу, того... того треба! Маєте програму... маєте пiдручники - живiть собi спокiйно. Наша школа, прецiнь, на доброму рахунку в районi... думайте, прошу вас, про честь школи". - "Я думаю про учнiв, про їх знання, про те, ким вони виростуть", - вiдповiдав я запальне. "I даремно... i даремно сушите собi голову, колего. Вони шмаркачi, того не вартi. Повiрте старому педагоговi. Ви думаєте, що вони вас люблять, ви задля них зi шкiри пнетеся, а вони... - директор запнувся, вагаючись, чи договорити йому до кiнця, - а вони, ну, не всi, звичайно, окремi зi старших класiв сигналiзують батькам чи ще комусь..." - "Про що сигналiзують?" - остовпiв я. "Ну... вашi бесiди... ваша iнiцiатива, щоб кожен учень спробував дослiдити свiй родовiд: хто був, як називався, що робили дiди й прадiди, де вони похованi. Комусь, може, не хочеться згадувати про дiда, котрий був, скажiмо, в бандерiвцях, а хтось iз юнакiв навпаки - тими бандерiвцями зацiкавиться й буде дiдом-бандерiвцем гордитися. Розумiєте? А вашi мандри по полях, отi черепки предковiчнi, що їх збираєте. З одного боку черепок - це iсторiя, а з другого - романтизацiя минулого, занурення в корiння, а стебло, прошу вас, сучасне... i в сучасного стебла учень повинен зiбрати плоди. Чи не так? А читання власних вiршiв... Анастасiя Степанiвна скаржиться, що математику у своїх розмовах принижуєте, затуманюєте юнацтву голови чимсь iдилiчним, патрiархальним, а отже й ворожим, бо вiдриваєте молодь вiд реальної радянської дiйсностi". - "Ворожого, антирадянського у моїх вiршах нема нi краплi", - боронився я перед директором. "Так, - зiтхав Якимак, - але Анастасiя Степанiвна каже, що й радянського у них нiчого нема". "То вiдколи Анастасiя Степанiвна виступає в нашiй школi знавцем красного письменства, зокрема поезiї? - спитав я директора. - Та вона в життi жодної книжки не прочитала". Директор замахав руками: "Ну-ну, перестаньте лити помиї на свою тещу. Книжок вона, може, й не читає... нема в жiнки часу на книжки... зате рецензiю на рукопис вашої збiрки, прислану з видавництва, вона знає напам'ять. Я раджу вам жити з тещею в мирi... мирно спiвiснуйте. Це у ваших iнтересах". "Уявiть, що вдома ми нiколи не сваримось" - я щиро дивувався, що Хмура Настя веде у школi якiсь розмови про мене; ми вдома начебто й не помiчали одне одного. "Я роблю висновок, молодий колего, що рiч не в однiй тещi, - туркотiв у нiс директор. - Мiж нами: вами цiкавляться в райкомi, кiлька разiв розпитували про вас у районо. Зрештою, еамi бачите, iнспектори районе надто вчащають на вашi уроки. Це щось та значить..." - i директор перестерiгаючи пiдняв палець. Я згадував про цi "попереджувальнi" розмови з директором школи тепер, коли майор Василенко читав неквапно сторiнка за сторiнкою мої вiршi, виписуючи щось для себе. Велика їх папка, як й iншi папери, лежала на столi. Сергеев нипав по хатi, слинив пальцi й гортав мої студентськi конспекти й пiдручники, що лишилися з iнституту. "Нам вiдомо, - пискляво обiзвався Сергеев, - що у вашiй особистiй бiблiотецi є заборонена "Iсторiя України-Руси" Михайла Грушевського". Вiн часто клiпав бiлими вiями, немов лякався, що хтось у цю хвилину вдарить його по очах. "Є", - вiдповiв я. Одне вiдповiдав, яро друге думав... думав, що цей кадебiстський молодик має зморшкувате, поросле мохом маленьке, як кулачок, лице. Я зловив себе на вiдстороненiй думцi i... i похвалив себе: я таки "стаю чоловiком", як кажуть мама. Хай собi товаришi в кадебе шукають, нипають, пiдозрюють, вигадують якусь американську журналiстку - це їхня робота, за це їм держава грошi платить. Але їхнє кружляння навколо мене означає, що вони мене бояться, що я для _них небезпечний. Вони замислили взяти мене на короткий повiдок i запропонували збезчестити себе руйнуванням стрiлецької могили. Нiякий це не жарт парторга, все було продумано. Я тодi був би чемний, боязливий, дисциплiнований член партiї... iншого ж Ключаря, свавiльного i такого, який сумнiвається, їм у партiї не треба. I не потрiбний я буду в школi. Вони вже постараються. "Так, є у мене Грушевський, - повторив я. - Щоправда, неповний. Вiсiм томiв, купив при нагодi. Тiльки хто вам сказав, що Грушевський заборонений?.. та i як можна заборонити Грушевського. З ним можна полемiзувати, не сприймати навiть, але не забороняти. В Росiї були буржуазнi iсторики, як от Соловйов i Ключевський, вони висвiтлювали iсторiю Росiї з свого буржуазно-монархiчного боку, а вже наша справа, що ми, радянськi вчителi, вченi, просто освiченi люди, можемо у них почерпнути". Обидва кадебiсти слухали мене уважно. Сергеев записував мої слова, як я зрозумiв, до протоколу. Врештi вiн знову заклiпав своїми поросячими бiлими вiями. "Я щось не бачу тут нi Грушевського, нi взагалi вашої бiблiотеки?" - спитав вiн i пустив свої окуляри по хатi. Вiн, певно, запiдозрив, що я за нiч устиг свою бiблiотеку переховати. "Я пiзно вночi лише з валiзкою перебрався сюди, до мами. Ви уже знаєте... ну, звичайно, знаєте, що товариш Чобiт i товаришка Чоботова вигнали мене з хати. Я узяв лише необхiдне й папку з вiршами. Бiблiотека й усе iнше залишилося покищо у них. Поїдьте туди. Потрусiть", - i я мимохiть розсмiявся, уявляючи кисло-гнiвну мiну Хмурої Настi. Оце був би удар: кадебе ревiзує помешкання безсмертного колгоспного голови. "Чого б то я радiв, - утрутився в розмову Василенко. - Ми не маємо права турбувати цю сiм'ю. Це було б протизаконне. Ви й без нас завдали Чоботам немало прикрощiв". - "Зате "дуже законнi" вашi дiї супроти мене, - я не став приховувати гнiву. - Вигадали якусь американську журналiстку, якусь мою поетичну збiрку, передану для закордонного видання. До речi, я хотiв би побачити ту збiрку... Я буду, знаєте, скаржитись", - я несмiливо вирушив у наступ. "У нас все можна побачити, - навiть не нахмурився Василенко. - I у нас дозволено скаржитися, чому б нi. Лише не розумiю, як можна хворiй людинi скаржитися на лiкарiв". "Це я хворий? Що ж, я чув, що iснують спецiальнi психiатричнi заклади, куди й мене можна запроторити. Я здаю собi справу, що кадебе - всемогутня органiзацiя". - "Ви мене не зрозумiли... нiхто психушкою вам не погрожує, - поправився Василенко. - Я мав на увазi нашi вiдвiдини, якi можна означити медичним термiном - профiлактика. Ми хочемо вам допомогти. Звичайно... ситуацiя з парторгом не дуже приємна. Але, гадаю, якось уладнаємо. З вас ще буде заповзятий комунiст. I славний талановитий поет. Я ось читав вашi вiршi, Ключар... ну, розумiється, я не знавець поезiї, але вони промовляють до серця й розуму. Їх можна видати... ми допоможемо видати. А що?" Майор, здавалося, говорив захоплено й щиро, навiть спробував щось там iз мого вiрша процитувати. На якусь мить я втратив пильнiсть... я на мить розгубився... я розгубився вiд щиростi, вiд його зволоженого голосу, вiд солодких його слiв. I може, я повiрив би, наївний чоловiк, у його доброзичливiсть, забувши, що вiн майор iз кадебе, якби не запримiтив, що Сергеев збоку стрiляє в мене насмiшкуватим поглядом i губи його кривляться в iронiї, й увесь вiн схожий на мисливця, який призачаївся у засiдцi збоку й тому не потрiбує грати iншу роль, нiж ту, яку йому визначено: вiн розумiє, що майор Василенко уподобнюється котовi, що тримає пiд лапою мишу... тримає i, забавляючись, муркотить. "Так, ми їх видамо, принаймнi будемо їх рекомендувати до друку, а нашi рекомендацiї, як ви, молодий чоловiче, здогадуєтесь, щось та вартують у лiтературному свiтi, - провадив своє далi Василенко. - Ось тiльки допишiть два-три вiршики... щось там про партiю, про Леонiда Iллiча, чи, скажiмо, про Героїню Соцiалiстичної працi Параску Василiвну Чмир. Зрештою, не менi пiдказувати вам теми. Але ж треба чимсь iдейним, радянським вiдкрити вашу збiрочку. Так роблять всi... Й усе буде окей, мiстер Ключар". Василенко весело поклепав мене по плечу. "А як я не напишу... не тому не напишу, що маю щось проти Параски Чмир, - вiдповiв я спроквола, обережно вибираючи слова, - а тому, що для того, щоб поезiя на задану тему вилилась на папiр, теж потрiбне натхнення". Василенко пiдморгнув сивою бровою. "Хiба поетичне натхнення не подiбне на сп'янiння вiд горiлки... чи на любовний хмiль? Я так розумiю: натхнення не вiд Бога, його можна викликати, сказати б, штучним способом для полiтичної потреби". "Те про що ви говорите, називається не натхненням, а анонiзмом", - вiдповiв я надто хоробро. Пан або пропав. "Тепер я розумiю, - спалахнув Василенко, - чому Пиндилик ухопився за револьвер". На цьому наша мирна бесiда скiнчилася, почалося нудне випитування, коли, як, за яких обставин я таки передав Дарцi Галинськiй свiй рукопис; сукався довгий курмей про те, хто мене з нею познайомив, скiльки доларiв Галинська дала завдатку. I ще чим вона цiкавилася, про що розпитувала. На всi майоровi питання я зводив плечима. Сергеев мовчки вiв протокол. Це була гра, нiкому той протокол не був потрiбний, вигадана iсторiя з передачею якiйсь Галинськiй мого рукопису була маскувальною сiткою, пiд якою сховали звичайну компрометацiю. Їм, кадебе, було вигiдно, щоб на вчителя iсторiї Павла Ключаря впала тiнь пiдозри; хай того вчителя всi сахаються; хай у районо подумають, чи йому, тому пiдозрiлому типовi, взагалi мiсце у школi; хай у редакцiях дiзнаються, що Ключарем i його вiршами цiкавиться кадебе; хай сам Ключар, викинутий на обочину, подумає, що таки... ну, якщо й не руйнувати стрiлецьку могилку, то бодай варто написати патрiотичний вiршик про свинарку Парасю; хай не буде дуже мудрий, ми й мудрих скручуємо у вужевку. "Ну, то пiдпишiть протокол... пiдпишiть i розiйдемося по-доброму", - сказав напослiдок майор Василенко й подав менi шкiльний зошит, списаний Сергеєвим. У протоколi майже точно була зафiксована наша з Василенком розмова i я наготовився вже було його пiдписати... наготовився i вiдклав ручку. Наприкiнцi Сергеев калiграфiчне вивiв пересторогу, що наша розмова з майором Василенком, а також учорашня моя бесiда з секретарем парткому колгоспу Пиндиликом Афанасiєм Тимофiйовичем не буде нiде розголошуватися i дебатуватися. "Слухайте, а причiм тут Пиндилик? - спитав я кадебiстiв. - Те, що вiдбулося мiж мною i парторгом - моя особиста справа i я добровiльно не збираюся вiшати на губу колодку". "Нi, Ключар, то партiйна справа. Йдеться про авторитет партiї, - вiдповiв сухо Василенко. - Ми, кадебе, солдати партiї, i це ви, Ключар, сподiваюся, розумiєте?" "Але лихо ваше i моє, як кандидата в члени партiї, якщо авторитет партiї таким способом обома руками пiдтримує Пиндилик", - вiдповiв я майже глузливо. Я зовсiм не думав, що станеться зi мною завтра чи й через годину, цiлком можливо, що я уже не переступлю порiг школи, вони, всi оцi василенки, сергеєви могли що хоч менi приписати, могли б навiть довести, що це я стрiляв у Пиндилика, одначе запанувала в менi затята впертiсть... бiльше було впертостi, нiж смiливостi: годi вити з мене курмей. "То не пiдпишете? - востаннє спитав мене Василенко. Уже не посмiхався. - Ми ще здибаємося, Ключар. I глядiть, щоб не пожалiли. Я тут з вами по-батькiвському..." Коли чорна "Волга" пофуркотiла вiд ворiт i я проводив її поглядом, до мене пiдiйшла мама. "Ти смiєшся? - спитали здивовано. В мене, мабуть, застигла на лицi маска саркастичного смiху. - Як я розумiю, люди, якi сюди приїжджали, не з веселої кумпанiї. Чого тут тiшитися?" Мама були не на жарт стурбованi; я знав, що вони вмiли тримати себе в руках, i вмiли мене пiдбадьорити, але поки кадебiсти мене допитували, поки вони, мама мої, нипали по садку, не можучи знайти собi мiсця, тривога за сина краяла серце, i мама стояли тепер передi мною похиленi, зiв'ялi й дуже старi; були вони неначе аж потойбiчнi, зiтканi з бiлої прозоростi, лише руки, що мене обiймали, були зчорнiлi вiд працi й вiд землi. "Я тiшуся вiд того, мамо, що виявляється, Афоня - мiй рiдний тато, майор Василенко з кадебе доводиться менi нанашком. Про любу тещу й говорити нiчого. Всi дуже мене люблять, всi мене стережуть... Як тут не засмiєшся на кутнi", - вiдповiв я сердито. Накрапав дощ, i мої гарячi слова, здавалося, пирскали пiд дощем i парували, як вийнятi з горнила кавалки залiза. Сiрий день закрадався в село, як голодний звiр. 8 Пiзно ввечерi прийшла до мене Ольга. Вечiр був дощовий, холодний - на дворi минався жовтень. З Ольжиного плаща стiкали дощовi краплi й на пiдлозi довкола неї чорнiло мокре коло. Простоволоса, iз зарошеним, посинiлим вiд студенi обличчям, в гумаках, вона топталася бiля порога... топталася й не мала смiливостi пiдняти на мене вид. Мама зняли з неї, мов iз сонної, плащ, визули з гумакiв i на канапi обтулили, як дитину, кожухом; мама хукали їй у долонi, розтирали їх i приговорювали: "Ти що, дiвко, застудитися хочеш? У тебе ж дитя". А щоб "середину розiгрiти", як вони казали, дали Ользi напитися настояної на горiлцi калини. I хоч Ольга розчервонiлася, хоч минуло, може, з пiвгодини пiсля того, коли вона цоркнула несмiливо клямкою, до цього часу не вимовила й слова; лише пасла мене своїми очиськами благальне й сумно, й час вiд часу зiтхала. Аж поки я, перестрашений, що сталося щось з малою Насткою, не вхопив за плечi. "Ну, кажи, - тормосив її. - Щось з малою..?" Вона крутила головою й ворушила беззвучно губами, аж поки зважилася сказати, що її прислала мама. "Прислала мене мама й просила, щоб ти був мудрим i упокорився... щоб покаявся i все зостанеться по-старому й по-доброму". Кожне її слово падало на мене, вдаряло з лету, як гострий камiнь. Ольга каменувала мене; Ольга зусiбiч обмуровувала мене камiнням i я задихався; вона бачила мою муку, одначе це її чомусь не обходило; вона бачила, що я був готовий затулити їй рот долонею або i вдарити її... або й вдарити люто, а все ж таки далi споглядала благальне, i цим поглядом обеззброювала мене; i цим поглядом нагадувала, що вона лише велика бiла риба в рiцi... й пливе собi риба, куди течiя її несе. "А як ти... як ти думаєш, Ольго? Чим я завинив? Перед ким маю каятися, що я такий, а не iнакший!" - кричав я i тормосив її за плечi. Мама стали мiж мною i нею. "Дай собi, чоловiче, спокiй", - гамували мiй гнiв i мiй бiль. "Я тебе люблю, Павле, ти це знаєш", - вiдповiла Ольга й бiльше нiчого не сказала. - "То забирайся... iди до своєї мами!" - кричав я. Вона покiрливо зсунулася з канапи, взулася i накинула на плечi плащ. Я поспiшив вiдчияити їй дверi... я себе стримував, щоб її не облаяти, щоб не промовити якесь ласкаве слово, щоб i моя любов жалiбно не кричала в темрявi; я виправдовував себе тим, що є на свiтi щось бiльше, нiж любов, я тiльки того вечора не знав, як воно те "бiльше" називається. Честь? Принципи? Самоповага? Я випровадив Ольгу аж на дорогу. "То що я маю вiдповiсти мамi?" - скиглiла вона в густiй мокрiй пiтьмi. "Iди геть, Ольго", - штовхнув її в плече, й вона послушно почалапала по грязюцi, схлипуючи. Я стояв на хвiртцi пiд дощем i слухав, як вона мiсила грязюку, аж поки кроки її не згасли серед ночi... аж поки - це буде точнiше - не згасла в менi надiя, що вона повернеться... повернеться i скаже: "Я люблю тебе, Павле". Я стояв i в думцi роздирав пiтьму криком: "Я люблю тебе, Ольго!" А серце моє краялося... _ ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_ 9 Рiка змiлiла, висохла й лiто, уткнувшись носом човна в порудiлi ситняки, даремно хлюпало веслами на мiлководдi - човен не пропхнувся вперед нi на крок. Попереду починався твердий берег, i лiто, звiвшись в човнi на ноги, з цiкавiстю його розглядало; спершу здавалось, що цей твердий чужий берег нiчим не вiдрiзнявся вiд його, лiта, берегiв, бо так само густо й темно зеленiли полчища дерев, i так само плавало в небi й щедро розсiвало тепло сонце, i так само в хмарах, немов у перинах, клубочилися i зрiдка, як собаки спросоння, погаркували громи; i так само ранками срiблилися росою отави; i так само польовi дороги яро, запаморочливо пахли соломою i коров'ячими кiзяками. А проте... а проте, лiто уже сумувало; уже на придорожних липах та в гущавинах кукурудзяних полiв кваплива осiнь, ще, правда, несмiливо, крадькома ночами, коли лiто, як розкохана жiнка, безпечно спало в скирдах соломи, розвiшувала свої невидимi дзвiночки, якi тоненько, мов писклята в гнiздах, розсiвали над землею щемливу мелодiю; iще мелодiя була ледве чутна й схожа на срiблясте павутиння; iще її, може, почули тiльки лелеки; iще стернями розлого, навальне й жарко котився лiтнiй поїзд, i били в поїздi золотi литаври й iржали весiльнi конi й хмiльний дух молодого вина й молодого хлiба розливався навколо i п'янив свiт, а безжурнi спiви летiли попереду поїзда й устеляли собою дороги, й цiлому свiтовi ще здавалося, що цього року не буде нi осенi, нi тим бiльше - зими; надвечiр'ями однак, коли улягався хмiльний вiтер i пригасало в рожевому попелi сонце, а довгi тiнi накривали собою денну метушню, лiто чуло в собi, як чує у собi музику скрипка, до якої ще не доторкнувся смичок, ще несмiливе, далеке, але вже сумовите ячання осiннiх дзвiночкiв. I лiто, стоячи на рiвних ногах у своєму човнi й приклавши до чола долоню, вдивлялося в чужу землю панi-осенi, що починалася десь там на горбах пiд буковим лiсом; десь там осiнь уже їздила бiлими пiщаними дорогами: скрипiв у тишi дерев'яний її вiз, осiнь погейкувала на волiв... а воли проте не поспiшали. Кожна пора в роцi має свiй час, свою музику й свiй ритм. Того пiзнього ранку, коли ми з Павлом Ключарем прямували до Святого Духа, я, мабуть, уперше за цiле життя вiдчув, що оце мiж Ключаревим обiйстям та Страдчою долиною ми переступили невидиму межу мiж лiтом та осiнню; власне в Страдчiй долинi нiчого не змiнилося, все так було, як учора, й позавчора, але моє вухо... а може, й не вухо, нi, це душа моя вiдчула, як на старезнiй липi подзвонюють осiннi сумнi колокольцi, а котрийсь з колокольцiв зiрвався з гiлки й упав менi на плече. Був це жовтий листок... - Цими днями приступимо до облич, - сказав я Ключаревi, маючи на увазi розчистку фрески у Святому Дусi. - Треба завершувати... i треба вирiшувати долю Святого Духа. Церкву не можна залишати отак без опiки. Тим бiльше - фреску. Дивуюся, що нема вiдповiдi на мої листи зi Львова та iз Бистричан. - Вiдповiдей, Майстре, може, й не бути, - зiтхнув Ключар. - I най би вiдповiдi на вашi пропозицiї десь би по дорозi загубилися, най би фреска i Святий Дух увесь залишилися пiд опiкою Черчена. Наша вранiшня розмова була продовженням учорашньої вечiрньої i позавчорашньої; зрештою, вiдколи розчищення фрески в Святому Дусi наближалося до завершення i нам, тобто менi, Ключаревi й Вер-беню, стала зрозумiла її композицiя, мистецька її вартiсть, її значення в iсторiї краю, а м