оже, й цiлої України, ми майже кожної днини сушили собi голови її майбутньою долею: я мрiяв зацiкавити фрескою увесь наш мистецький свiт, а може, й партiйно-державний свiтець, що дало б змогу обернути Святий Дух у Музей однiєї фрески; я сподiвався розворушити затхле, збайдужiле кодло єфрейторiв, приписуючи їм певнi заслуги у її, фрески, вiдкриттi... заслуги й славу. Павло ж Ключар був рiшучим противником моєї iдеї, вважаючи, що єфрейтори про людське око можуть погодитися на вiдкриття Музею, будуть навiть промови, статтi в газетах i журналах, буде тутешнiй Голова, а з ним i партiйний секретар Пиндилик битися в груди, що не пошкодують трудiв i коштiв для того, щоб Святий Дух iз своєю славнозвiсною фрескою засяяв на цiлу Україну або й на увесь Союз, бо ж, прецiнь, намальованi на фресцi не якiсь святi, не Iсус Христос, не князi i не гетьмани; вони, єфрейтори тутешнi, рогачiвськi, бистричан-ськi та львiвськi будуть робити вигляд, що Святий Дух i для них щось та значить, фреска у ньому - велика й трагiчна сторiнка в iсторiї України ("Ми iнтернацiоналiсти, це правда, але не безбатченки"), але ж... але ж, заледве заволодiвши Святим Духом, вони почнуть змовлятися проти фрески, проти Святого Духа, проти Страдчої долини, змова мовчазна, затаєна, може тривати рiк i два або й бiльше, поки ми всi не повiримо, що єфрейтори теж патрiоти, не безбатченки, поки Цека в Києвi або ж у Москвi змайструє нову постанову на шкоду фресцi, поки якийсь пильний iдiот не напише в "Правдi", в "Радянськiй Українi" чи й у районнiй газетцi, що нашi музеї захаращенi релiгiйним живописом, що атеїсти втратили пильнiсть, що буржуазнi нацiоналiсти в особi професора Василя Васильовича Бережана завищили мистецьку та iсторичну цiннiсть фрески, це антихудожнє ма-льовидло сiльського богомаза, буржуазнi нацiоналiсти не ликом шитi, їм не так розходиться про фреску, Бог iз нею, їм розходиться, щоб у Страдчу долину звабити якомога бiльше народу, особливо молодi, i щоб молодь собi нагадала: ось Святий Дух - незламна фортеця нашого нацiонального корiння, ось лiворуч - Козацька могила, ось праворуч - цвинтар Українських Сiчових Стрiльцiв. "Думайте, думайте, дєткi". I хтось iз "думаючих дєток" у районi, в областi чи в стольному Києвi дасть вказiвку i... Я не знаю, Майстре, що можуть учинити єфрейтори iз Святим Духом та її фрескою, зате добре знаю, що у них нема нi слова, нi честi, нi пошани, вони схожi на посудини, що повнi гадюччя, павукiв, смороду, трутизни, пiдшептiв, облуди, жорстокостi, знаю це по собi, Майстре... та й ви знаєте, що у них немає нiчого святого, особливо нема поваги до святощiв українських, яничари найбiльш ненавидять своє, хiба ж не яничарська рука пiдпалила бiблiотеки в Києвi, хiба не вони вилучили з Львiвських музеїв тисячi картин, книжок, рукописiв i... i спалили усi цi скарби на попiл, а що не обернули в попiл - те розiкрали; хiба в Бистричанах люди забули, як iз обласного музею вивезли цiлу вантажiвку свiтлої, як сонце, гуцульської керамiки минулого столiття та сотнi рiзьблених по дереву шедеврiв... керамiку потрощили молотками на березi Бистрицi (й утопили черепки на днi, щоб слiдiв не залишилося), а рiзьбу по дереву спалили й склали про це акт: "Знищено з метою впорядкування музейних фондiв вiд предметiв, що не мають художньої вартостi"; хiба в мiстечку Долинi не розтягли танками прадавнiй храм святого Миколи, бо вiн, бачите, стояв посеред мiста й псував зовнiшнiй його, мiста, вигляд; хiба в селах не горять церкви, горять то тут, то там; хiба з багатьох храмiв, якi "зачиняються на побажання трудящих", не збирають високомистецькi образи старих майстрiв, стародруки також, хрести рiзьбленi, фелони та iнше церковне начиння в шпихлiр непристосований, нiбито для збереження в одне мiсце, а тим часом той шпихлiр однiєї ночi спалахує ярим вогнем; хiба цим же ярим вогнем не спалахують пам'ятки архiтектури в скансенi у тому ж Львовi... а недавно, ви, певно, чули, згорiла музейна гуцульська гражда над водоспадом у Косовi?.. Очевидно, ми усього й не знаємо, нема правдивої iнформацiї, про нищення української культурної спадщини газети не пишуть. Письменники мовчать. Один Олесь Гончар спробував у своєму "Соборi" вдарити на сполох, що гинуть козацькi собори, що через нищення архiтектурних пам'яток ницiють людськi душi. I що з того? Гончара - того спелененого багаторазовими рiзними премiями, шанованого депутата Верховної Ради Радянського Союзу, живого, вважайте, класика української радянської лiтератури, прославленого автора "Прапороносцiв", вiдомого у цiлому свiтi письменника, звинувачують в усiх смертних грiхах. Система, Майстре, нiкому не дозволяє виступити в оборонi української душi. Маю враження, що Система де тiльки може - вiд столицi до найглухiшого гiрського села - тайно i явно тче змови проти культури... проти вас, Майстре. То невже можна їй вiрити, вiддавши пiд фальшиву її опiку Святого Духа? Вiддати на знищення, на загладу? В душi я, звiсно, був iз Ключарем згiдний, вiн говорив правду, хто-хто, а я - реставратор старовинного живопису - чи не найчастiше стикався iз небажанням єфрейторiв поцiнувати й берегти нашi старi мистецькi пам'ятки. Скiльки, пам'ятаю, я мав мороки з органiзацiєю виставки нових знахiдок науково-художнiх експедицiй в Карпатах, на Волинi й на Подiллi. Менi вiдмовляли, мовляв, це культовий мотлох, котрий не має нiчого спiльного з народним мистецтвом... мотлох, смiття - це тiльки декорування храмiв для того, щоб заслiпити блиском вiруючих, затуманити їх. А коли я таки наполягав, покли-каючись на росiян, якi останнiм часом багато роблять для популяризацiї у себе вдома й у свiтi росiйського iконописання, й мiсцевi єфрейтори таки дали згоду на виставку, яка, скажiмо, мала завтра вiдкриватися, раптом iз Києва з Цека прилетiла команда: "Заборонити. Не iдеалiзувати, не популяризувати патрiархальщину". Ключар мав рацiю: єфрейтори бояться Святого Духа, козацької та стрiлецьких могил... вони бояться фрески, яку я вiдкрив, i є отже великий ризик вкладати в їхнi долонi ключ вiд нацiональних святощiв. Але ж... Але ж, дорогий мiй ключнику Святого Духа, навiщо ти разом iз Вербенем привiз мене зi Львова, замкнув в церквi й попросив: розкрий нам тайну цiєї стiни? Я хiба вiдкрив фреску лише для себе й для вас двох? Невже замкнути її, кинути назад в небуття, вдати, що вона не iснує, а якщо й iснує, то нiкому не потрiбна? Зрештою, це залежить не вiд мене й не вiд вас, друзi мої. Я тут, прецiнь, перебуваю офiцiйно, про мою роботу в Черченi знають у музейних закладах, у Товариствi охорони пам'яток, вiд них же маю фiрман на право входу до Святого Духа. Я чомусь переконаний... хочу у це вiрити, що чим бiльше людей будуть про Святий Дух i нашу фреску поiнформованi, чим бiльше розголосу буде про неї - тим безпечнiше вона себе почуватиме. Не одне село, як ви пропонуєте, Ключаре, буде стояти в її оборонi... буде стояти Україна, ЮНЕСКО, цiлий свiт врештi. Не посмiють... не посмiють торкнутися фрески руїнницькою рукою. На цю тему ми з Павлом Ключарем сперечалися не один день, вiн таки не мав до єфрейторiв довiр'я, з вигляду лагiдний, податливий, восковий гейби, а насправдi ж у глибинах своїх, у ядрi був горiхом твердим; i отже кожен з нас залишався на своїх позицiях. Павло ходив колами по хатi до опiвночi, хмурився, курив, а iнколи ми клали на стiл пiвлiтрiвку, краяли солонину й хлiб - й тодi не ятрилася помiж нами суперечка, нi, ми обидва, розм'якшенi чаркою, залишали "свою" фреску спокiйно ночувати в церквi, приглядалися зблизька до самих себе: хто ми, звiдки прийшли до Святого Духа. Це були оповiдi, схожi на новели; це були Павловi вiршi; це було братання душ, якщо говорити високим штилем, а простiше... а простiше - зiйшлися на Кам'яному полi двоє краянiв i журяться, як теє поле виорати й засiяти, як iз того поля камiння повизбирати. Й що на тому полi, на Кам'яному, вродить? Випадали вечори, коли ми з Павлом приходили на годину до Данила Вербеня; до наших розмов прислухалася Данилова спаралiзована Олена... прислуховувалася й одразу ставала на Ключарiв бiк, жалкуючи, що ноги їй не служать, вона день i нiч вартувала б Святого Духа й те козацьке мальовидло, котре, пане-товаришу профеcope, являєте свiтовi. Так примовляла Олена. А сам Данило Вербень сопiв i помовчував, на нього це не було схоже, я однак вiдчував, що вiн мiй союзник, останнiми днями Вербень нi на годину не залишав мене в церквi самого; я робив свою роботу, вiн - свою: безлiч разiв фотографував фреску у рiзних ракурсах панорамно, загалом i кожну деталь окремо, потiм, вiдклавши фотоапарат, брав свiй альбом i звичайну кулькову ручку - його рисунок, менi так здавалося, був точнiшим, нiж фотографiя, око й ручка бачили кожен карб, риску чи пляму (на фотографiї вони виходили невиразними, розмитими i темними). Як Ключар не стояв на своєму, я таки послав до Львова у Товариство охорони пам'яток, у Картинну галерею та в Музей українського мистецтва листи з проханням надiслати до Черчена авторитетну комiсiю, яка не тiльки дала б мистецьку оцiнку фресцi, але й по-державному подумала б про створення в Святому Дусi Музею. Подiбнi листи я надiслав також у вiдповiднi заклади Бистричан. Вiдповiдi чомусь не приходили... - Чому власне, Павле, ви гадаєте, що вiдповiдей зi Львова та з Бистричан на мої пропозицiї може й не бути? - питав я Ключара скорiше з цiкавостi, нiж стривожено. - Там напевне знайдуться люди, якi гiдно оцiнять наше вiдкриття. I знайдуться там при потребi оборонцi фрески не гiршi, нiж ми з вами. Ключар дибуляв поруч зi мною похнюплено, мовчки; здавалося, вiн пильнував тiльки того, щоб його розтоптанi сандалiї сорок четвертого розмiру не пiднiмали на дорозi куряви - ноги пiднiмав високо, як бузьок. Вранiшня вулиця рiзко пахтiла потертою соломою, пилом i соляркою; подекуди з обiйсть зелено повiвав запах м'яти; дими над дахами - де шиферними, а де - черепичними - всвердлювалися в ясну прозорiсть неба й були схожi на сизi прямi колони, що єднали землю i небо; в садах з-помiж ще зеленого листя визирали яблука, що свiтилися червоно й жовто, як лiхтарики на новорiчнiй ялинцi; зi Страдчої долини, з-помiж бiлих похилених хрестiв старого кладовища, вiд присадкуватого Святого Духа через шуроку хвiртку, на перекладинi якої колись висiв дзвiн, навальним потоком лилося на вулицю й розтiкалося помiж хатами лiтепло погiдного дня; лiтепло, тиша, знайомi запахи заколисували мене i я необачно їм, зрадливим, пiддався. Ключар при входi до Страдчої долини вийняв мене з колиски... на хвiртцi над головою зателенькав дзвiн, начебто вiн, вкрадений, повернувся на своє мiсце. - Не хотiв я вам псувати настрою, Майстре, - сказав Ключар, притулившись плечима до стовпа. - Але рано чи пiзно... - Вiн вийняв з кишенi учетверо складену газету - львiвську "Вiльну Україну" й подав менi. - Вчора Вербенiв син, Iгор, приїжджав зi Львова до тата. Цiлий "пiдвал" на другiй сторiнцi редакцiя присвятила моїй картинi "Роздум про Турецький мiст", яка недавно експонувалася на обласнiй виставцi в Картиннiй галереї. Стаття називалася "Куди дивляться мертвi очницi?", автором її був вiдомий у Львовi мистецтвознавець Клим Вихрест-Горишко - приземкуватий круглий чоловiчок, який при зустрiчi всiм посмiхався, чемно, по-львiвському вiтаючись, знiмав капелюх, i котрий - це ми у Львовi усi серед художницької братiї знали - був готовий заради куцого гонорару сповнити будь-яке "соцiальне замовлення", облаявши кожного, на якого вкажуть йому пальцем; ми також пам'ятали, що Вихрест-Горишко й без гонорарiв вишукував на наших полотнах "викривлення життя" i шкрябав доноси то у Київ, то в обком партiї, то ще кудись, пiдписуючи однак доноси своїм iменем; вiн навiть гордився доносами, називаючи себе сторожовим псом соцiалiстичного реалiзму. Що це було? Iдейне переконання? Шизофренiя? Прагнення вислужитися? Найгiрше, що ми, завдаючи собi цi питання про Клима Вихреста-Горишка, не гидилися ним, не обходили десятою дорогою, навпаки - подавали йому руку й запобiгливо, якщо вiн втрапляв у нашi майстернi, частували горiлкою. Як не тяжко признатися, але серед цих малодушних перебував i я, грiшний. Очевидно, очiкуючи вiд нього пiдступу, зла, я iнстинктивно, самому собi не признаючись, його боявся: я навiть тiшив себе, що дотепер моя особа i моя творчiсть не правернули увагу критикана, i потаємно зараховував Вихреста-Горишка до своїх приятелiв. I на тобi... Вiн досить фахово розмiрковував у газетi про мою роботу, про кольори, свiтло й тiнi, про композицiю, загалом злегка подекуди пiдхвалював мене i я мав враження, що Вихрест-Гавришко поплiскує мене поблажливо i зверхньо по плечу. Але мистецтвознавчий аналiз полотна служив тiльки заспiвом i приводом до запитання: Навiщо художник В. Бережан витратив на сумнiвний за iдейним звучанням твiр, який мiг i повинен був використати свiй талант у кращих цiлях?" Далi iшов iдеологiчний розбiр, власне, це був полiтичний донос, що складався з багатьох риторичних запитань, на якi повинен вiдповiсти художник, тобто я, i якi повиннi (обов'язково повиннi!) взяти до уваги вiдповiднi iнстанцiї. Що автор хотiв сказати своїм "Роздумом про Турецький мiст"? Нагадати про безталанного сина Богдана Хмельницького - Юрася, якого турки зашили в мiшок i кинули з Турецького моста в Кам'янцi-Подiльському у Смотрич... нагадати, що подiбна доля очiкує кожного зрадника свого народу? Що означає величезний людський череп, треба думати, що це череп Юрася Хмельницького, на тлi якого митець перекидує Турецький мiст вiд сучасного мiста до стародавньої фортецi? Вiн має нам нагадувати, що предки незримо присутнi в кожному нашому днi? Що предки судять нашi вчинки? Це мiстика, залякування, вибрик хворої фантазiї? Чому в порожнiх очницях черепа автор малює українську хату, дуже схожу на Шевченкову в Кирилiвцi, з-пiд стрiхи якої вибухнув снiп вогню i диму? Який змiст ви заклали у цi символи, професоре Бережане? Мали на увазi сплюндровану Україну? Знищену її культуру? I не говорiть менi, професоре, що ви мали на увазi протест проти атомної вiйни, так, принаймнi, ви пояснювали жюрi виставки, яке, на жаль, вам повiрило. А я вам скажу, що ви мали на увазi Україну... ви в символах замаскували свiй наклеп на Радянську Україну. I цiлком закономiрним було рiшення жюрi зняти картину "Роздум про Турецький мiст" з експозицiї виставки. А таки дзвонив i дзвонив над моєю головою невидимий дзвiн, що колись висiв отут на перекладинi хвiртки. - I що ви на це скажете, Майстре? - обiзвався Ключар, киваючи на газету, що тремтiла в моїй руцi. - Свинство з боку мого "приятеля" Вихреста-Горишка й не бiльше, - вiдповiв я, вдаючи спокiйного. - Коли б то, - засумнiвався Ключар. - Я боюся, що тут... - I замовк. Не хотiв, видно, ятрити мою рану. Ой, таки заболiла мене рана... - Договорюйте, - попросив я. Направду, спершу, стоячи пiд дзвоном на хвiртцi Страдчої долини, я не придавав статтi Вихреста-Горишка якогось пiдступного, зловiсного значення; думалося, що це лише чергова приватна iнiцiатива автора. - Дай, Боже, щоб я помилився, - зiтхнув Ключар. - Напевне, я став надто пiдозрiлим, вбачаю зло й там, де ним i не пахне. Що зробиш, таке життя. - Вiн помовчав, втопивши зiр у землю, немов би бачив пiд ногами прiрву, в якiй клекотiло, мов розтоплена смола, зло. - Ото ж життя, Майстре, пiдказує менi, що стаття появилася в газетi не випадково. Чому раптом проявлена така увага до вашої картини? Адже виставка давно закрита... iнцидент забувся, так? Ну, вилучили полотно з експозицiї, поговорили трохи про цю подiю, в обкомi вас покартали, ви ж самi про це розповiдали. В обкомi, як я зрозумiв, не мають вас за бунтаря, неблагонадiйного, такого, що випорскується, як лозина, з-пiд владної руки. Ну, маєте якiсь там свої забагання, викрутаси, свою думку, часом не спiвзвучну з начальницьким "мнє-нiєм", але єфрейтори з цим миряться... ви таки авторитетний чоловiк, науковець, вiдомий митець. Вас так легко не перекреслиш, так? Тому питаюся: що сталося? Чому на ваш авторитет, на вашу майстернiсть нацькували й спустили з ланцюга песика, який облаяв вас, бризкаючи слиною. Ви над цим не задумувались, Майстре? - Ключар, завжди делiкатний, м'який, на цей раз кидав слова гостро, не вельми журячись, що вони завдають менi болю. Вiн, певно, цього й прагнув; розгойдував над моєю головою дзвiн перестороги. - Вам не здається, Майстре, що розгром вашого полотна має прямий зв'язок iз викликом вас до сiльради, з кадебiстськими погрозами... Я думаю, що єфрейтори у Львовi, як ви їх називаєте, продовжують у газетi сiльрадiвську розмову, тiльки вже iншими засобами. Це знак, що єфрейтори вами незадоволенi. Вони вас залякують i пропонують вiдступити. Я нiчого Ключаревi не вiдповiв, але в думцi визнавав його рацiю... визнавав, хоч робити цього не хотiлося. Бо що значить вiдступити? Вiдступити вiд самого себе? Зректися Святого Духа? А з другого боку... Нi, не хотiлося думати про "другий бiк"; я мав надiю на здоровий глузд, на громадську опiнiю: я покладав надiю на саму фреску, на Тi вплив на людську душу; я був переконаний, що кожен, хто переступить порiг Святого Духа, буде стояти перед фрескою глибоко вражений, потрясений. Потрясений? Схвильований? Душа у того "кожного" зiрветься iз звичної теплої i спокiйної орбiти... зiрветься й почне шукати орбiт дальших i глибших? Та чи не цього якраз бояться єфрейтори? Працювалося менi того дня пиняво. Ключар теж не пiднявся на риштування, щоб менi, як бувало, допомогти; вiн сидiв на широкому порозi, опершись плечима об кованi дверi й, схиливши голову, дрiмав... принаймнi, менi так здавалось, насправдi ж вiн надслуховував, ловив шерехи, кроки, сопiння єфрейторiв, котрi, мов гаддя, пiдповзали до Святого Духа; Ключар по запаху чув, що ворог близько. 10 По обiдi, прихопивши мольберт, я вирушив у поля, власне, уже кiлька днiв мене вабили не просто поля, а таки конкретна улоговина над Золотою Липою, де були розпалькованi присадибнi дiлянки; засадженi переважно кукурудзою дiлянки так i просилися на полотно своїм золотистим пошумом; я вибрав одну з них, уже зжату: кукурудзянi кiпки, високi, шоломоподiбнi, на вершечках, щоб вiтер не розкидав снопи, перев'язанi перевеслами, "гуськом", одна за одною, ледь пригнувшись, немов солдати, пнулися з улоговини вгору - їм, видно, баглося вирватися на простори пшеничних стернищ; я призупинив їх хiд iще на початку тижня, коли за їхнiми шоломами на березi Золотої Липи явилася менi головата стара верба; це була готова композицiя, нiчого до неї не треба було анi додавати, анi вiднiмати; кiпки, цi вої в побронзовiлих шоломах, узяли, як писали в лiтописах, вербу "в боронь"; хоч дерево було дупласте, обчухране вiтрами, мабуть, жалюгiднiшого дерева в околицi не знайдеш, вої в шоломах її любили й стерегли, переймаючи вiтер на свої груди. Вони пам'ятали, що весною i влiтку, коли вони ще були блiдозеленими стебельцями, верба крислатилася над нивою та оберiгала її вiд пекучого сонця, вiд поривiв вiтру, i ловила своїм верховiттям хмари iз градом... i сипався град на неї. I я тут же розклав свiй мольберт; я поспiшив ловити колiр: зеленаву мiдь стебел, туго сповитих перевеслами з лободи, золотисте, на краях посрiблене, збiлiле листя; я поспiшив ловити червонясту прозорiсть повiтря, що витiкало, здавалося, з сонця, яке схилилося за посудне... червоняста чиста його прозорiсть була голосна, i мої вої в шоломах прислуховувалися, як воно, повiтря, грає, видзвонює, бринить; я спiшив уловити тепло пiзнього лiта, що припадало до землi, заполонивши собою кожну борозенку; я боявся втратити настрiй: трохи мiнорностi (бо ж лiто вмирає), трохи суму за минулим, трохи щемливого болю i водночас лагiдного спокою... так, спокою, адже нiчого не сталося нi iз землею, нi iз зчорнiлою вербою - стоять ж бо на сторожi всi в гостроконечних шоломах; я квапився врештi вiдбити у своїй душi, як лiнорит на верстатi, побачену на кукурудзянiй нивцi красу. Не пам'ятаю, скiльки днiв тривала на пленерi робота, та це зрештою, не має значення, бо можна мучитися над картиною не один рiк, а можна сотворити її, як Бог, за один день; так, це мала бути картина, а не якийсь пейзажний етюдик, i чим бiльше я переймався роботою, чим довше роздумував над нею (навiть на риштуваннi у Святому Дусi), тим глибшим змислом моя картина виповнювалася: котрогось надвечiр'я на кукурудзяному полi на мiсцi кiпок стояли добрi, свiтлi духи землi, а верба означала готову до пожертви землю. Тепер я каюся: земля родить не тiльки пшеницi, але й також кукiль; поруч iз добрими й свiтлими духами живуть духи чорнi, жорстокi, а я про них, про чорних i жорстоких, забув, стоячи за мольбертом посеред полiв. I сьогоднi також, коли над моєю головою теленькнув дзвiн, сповiщаючи про навислу небезпеку, я про нiякi злi сили не думав... я думав про постатi на фресцi в Святому Дусi, про iзографа, людину напевно смiливу, яка триста рокiв тому силою свого таланту, не лякаючись заборон та усталених iконописних взiрцiв, увела до церкви трьох мученикiв, якi в нiяких церковних святцях не числились, возвела їх на стiну й, намалювавши навколо голiв золотi нiмби, нiби промовляла до людей: "Молiтеся за них, братове мої i сестри, смерть їх була страшна... вмерли вони за друзiв своїх, за землю отчу й за вiру". Я думав, що цьогорiчне лiто в Черченi стало етапом у моєму життi; етап цей, певно, незримий для людського ока, його не можна унаочнити художницькими моїми успiхами, не про картини тут рiч, рiч тут про мою душу: дарма, що минула менi п'ятдесятка, що iм'я моє не є порожнiм звуком у мистецькому свiтi, що вивiв у люди сина й доньку, й тому маю право сказати, що увiйшов у зрiлий життєвий i творчий вiк, а проте, цього лiта в Черченi свiт i люди в ньому явилися менi в новому вимiрi, не в четвертому, не в п'ятому навiть вимiрi, а в чародiйному; менi здавалося, що можу увiйти в людськi душi, осягнути їх, зрозумiти, натiшитися їхньою радiстю або ж - страждати їхнiми болями; менi навiть здавалося, що, дивлячись людинi у вiчi, знаю, коли вона вмре... i це нелюдське, ворожбитне знання мучило мене, я вiдкидав його, не хотiв у нього вiрити. Дотепер, бувало, на пленерi у Космачi, понад Днiстром чи в Криму ловив себе на замилуваннi красою... я не стiльки малював, бiльше любувався пейзажами. В Черченi ж, у полях i лiсах, я вiдкрив, що для своїх пейзажiв не вишукую красивих мiсць, усе, що траплялося менi на дорозi, викликала в менi... я не буду називати це почуття любов'ю, захопленням чи милуванням, бо з естетичної точки зору не можна, очевидно, любити трухлявий пень на узлiссi, почорнiлу, залишену ще з минулої косовицi копичку шувару над рiчкою чи пiдперту дрючками облуплену, слiпу вiд бруду, з розчухраною солом'яною стрiхою хатину старої Максимчихи, що доживала свої днi разом iз газдинею. А проте, i копичка, i хата Максимчишина, i вежа з випаленим дуплом, i камiння пiд ногами, i шпориш на Ключаревому подвiр'ї, i ходiння вiтру по вершечках дерев, i писк мишi в саду, i хлiбний дух пшениць, i високi груди черченських молодиць, що зустрiчалися на дорозi, i запах силосних ям, що котився з-поза городiв, де були колгоспнi ферми, i радiсний дiвочий смiх, що спалахував у вечiрнiй пiтьмi, i пилiкання коникiв у муравi, i зблиск коси помiж зiллям, i маленьке бiле око стокротки - цiла земля, люди на нiй, не були для мене байдужими, кожне стебельце, птаха, камiнь, голос, зiтхання були менi дорогими й рiдними, увесь цей земний огром вмiщувався в менi i в менi розчинявся. Хтось би скептично посмiхнувся, скрививши губи, що, мовляв, напало на чоловiка розчулення; хтось би покрутив бiля скронi пальцем; хтось назвав би це дивацтвом; хтось би взагалi не повiрив, що мене здатна схвилювати квiтка невеличкого багаття, розкладеного пастухами, дим, що стелиться низько на стернища, зломаний вiтром дубчак на узлiссi або ж кований заденок старого воза, що тлiв у бур'янах обiч стежки, якою я правцював в поле... Усiм невiрним хомам я вiдповiв би: наслано на мене ворожбу. Я напився цього лiта чарiв, якi зробили мене... нi, не зробили мене iншим, не таким, як був учора, вони зробили мене зачарованим i щасливим; зрештою, я повинен був таким стати, зачарованим i щасливим, бо хiба збайдужiлий, прiсний чоловiк мав би право день при днi йти до церкви Святого Духа й вiдкривати тайну, якiй триста рокiв? Я готував себе не просто споглядати фреску, яка поступово росла знизу вгору, звiльнюючись вiд тиньку й розкриваючи задум старого iзографа; я готував себе сприймати муку святих мученикiв, якi явилися менi на стiнi, як муку власну. То що менi пiсля цього якiсь єфрейтори? Хiба вони здатнi потоптати моє щастя? Чи вони мають для цього силу? Що менi якийсь укус Вихреста-Горишка... 11 Я думаю: Сила мистця в свободi... Але мистець у своїй творчостi стає вiльним, розкованим не тодi, коли перестають його стерегти, направляти, поправляти, критикувати чи й вихваляти товаришi-єфрейтори; творча свобода - це передусiм свобода духу; дух своєю чергою розковує, пiдносить до висот талант. Я думаю: Свобода приходить до мистця не лише з початком отверезiння вiд страху, що, звичайно, є теж важливим, свобода - це тодi, коли ти настiльки почуваєш себе сильним i мудрим, що можеш вiддатися на суд натовповi: нате, каменуйте мене! Я думаю: Свобода в творчостi приходить тодi, коли ти одного ранку прокинешся й вiдчуєш себе птахом, в якого нiякий стрiлець не вцiлить кулею; i коли ти однiєї ночi почнеш розмовляти з деревами; i коли ти будеш здатний стати каменем, об який конi оббивають копита; i коли одного надвечiр'я зупинишся здивований посеред осiннього поля, побачивши кущик полину, обсотаний павутинням... Я думаю: Свобода - це розумiння, що ти єсть ланцюг, привiд, мiст мiж теперiшнiм, минулим i завтрiшнiм... власне, бiля церковної стiни на риштуваннi я вiдчув оцю пов'язанiсть. Господи, а хiба плин часу не є ниткою, яку починають прясти у правiках i, не перериваючись сьогоднi, вона зникає у майбутньому? Вчорашнє - це теж сьогоднiшнє, бо воно було, жило й живе в кожному з нас; земля i людська душа - вмiстилища пам'ятi. То лише небо без пам'ятi. I ще, може, без пам'ятi вода? I ще, може, вiтер? 12 Хтось, можливо, посмiхнеться скептично й недовiрливо, коли дiзнається, що над своїми кукурудзяними кiпками i головатою вербою я товкся не один день, бо нiбито нiяких складностей у цiй композицiї нема; i не бракує менi свiтла - погода стояла дзвiнка i тиха; земля свiтилася... земля дивилася на мене звабливими очима дозрiлої жiнки... я вчора й позавчора ходив навколо її погляду з невмiлим своїм пензлем; я добивався, щоб i на картонi земля свiтилася обiцянкою, тайною i невичерпаним за день теплом; щоправда, в мою картину щодня вривалося сонце, що заходило й кидало в моїх лицарiв у шоломах черленi списи, i це трохи псувало елегiю миру й спокою, вкраплювало тривогу й порушувало мiй задум. Я замальовував списи голубим i зеленим... Одно слово, тривала творча робота, змагання з пензлем, з фарбами, з свiтлом та ще з моєю, вочевидь, недосконалiстю; сьогоднi змагання теж тривало; я був незадоволений собою, я мисленно прагнув глибини, я пробивався до глибин, а пензель, як менi здавалося, ковзав по поверхнi; огнiваний i втомлений, я облишив пензель i похiдний свiй мольберт iз незавершеною картиною, хай вони побудуть без мене, а я тим часом поблукаю полями просто так, задля вiдпочинку. Стернища, ще не зоранi пiд озимину, були схожi на розстеленi без рам полотна сюрреалiстiв: золотавiсть перемiшана з молодою зеленню, подекуди густо з-помiж неї виринало чорне груддя голої землi; а ще, немов забутi свiчечки, цвiли пiзнi ромашки. Пiсляобiднє сонце заливало стернища рiвним фiолетовим свiтлом; тепло струмилося вiд нагрiтої землi легким молочним туманом... пливли начебто меви у фiолетових хвилях. У теплi, у свiтлi, в молоцi плавало безлiч корiв - паслася тут череда нижнього кутка села; стернища - це рай для пастухiв, адже не треба стерегти худiбку вiд шкоди, i хлопцi - пiдлiтки, дiвчури, якi через кiлька днiв пiдуть у школу, розкошували нагодою побувати в гуртi; я йду стернями, заклавши руки за спину, й бачу, як однi гуртки лежать на фуфайках i торочать щось веселе, бо регiт вибухає нагальне - аж корови оглядаються i слухають, що сталося такого веселого помiж їхнiми пастухами; а iншi гуртки рiжуться в карти, тут однi хлопцi, вони для статечностi смалять цигарки, кашляють i теж для дорослостi матюкаються солоно; ще он там двоє схилилося над шахами; а ще на низеньких розкладних стiльчиках тут i там хлопцi сидять i дiвчата, занурившись в читання; а ще якась одиначка лежить в обнiмку з транзистором, слухає африканськi ритми й подригує ногами; а ще хтось спить... Рай... Я проходжу мимо них, як тiнь; вони вже звикли до мене й не звертають уваги, навiть не вiтаються; в їхньому розумiннi я трохи дивак, котрий цiле лiто просидiв у церквi, а оце блукає стернями або ж малює якiсь там примiтивнi кукурудзянi кiпки й дуплаву вербу. Мене трохи гнiтить, що нiхто з них не спитає про стародавнє мальовидло на церковнiй стiнi; менi навiть видається, що вони позирають на мене неприязно, i я маю пiдозру, що вчителi в школi, отi анастасiї хмурi, отi примусовi й фальшивi борцi-атеїсти пiдмовляють дiтлахiв проти мене... а якщо й не проти мене особисто, то проти Святого Духа, проти явлення свiтовi фрески й проти тих, що на стiнi намальованi. I я журюся: невже має рацiю Павло Ключар, який у своєму вiршi осудив безлику байдужiсть людей, натовп глухих i слiпих, котрi протупотiли крiзь Страдчу долину й не помiтивши Святого Духа, i лише тупiт їхнiх дебелих нiг, лише сморiд немитої отари лишився у витолоченiй травi - їх поглинула порожнеча, до якої власне вони й простували. Очевидно, я помиляюся... Я хочу помилитися, бо навiщо тодi глухим i слiпим страждання трьох мученикiв у Святому Дусi? А якщо не помиляюся, то котрийсь iз цього безликого стада, що покiрливо, по-волячому простує в порожню порожнечу, хай би припадком, iз недовiр'ям, iз заржавiлим скепсисом приблукав колись до Святого Духа... я хочу, щоб бодай один iз вас приблукав... i той, що приблудить, став перед стiною, перед фрескою i, якщо залишиться у ньому бодай краплина чоловiцького почуття, то мусить до нього долетiти з давнини крик, що сповнений болю... i мусять йому. створитися очi... так, отворяться йому очi й вiн зобачить спотворенi стражданнями обличчя трьох мученикiв... i мусить його обпалити, накрити з головою пожежа, що криваво розлилася по цiлiй стiнi... i вiрую я, що той блудний син, який припадкове опинився перед фрескою у Святому Дусi, вийде з церкви iншою людиною, принаймнi розпочне вiн спроквола обертати в головi жорна думок, сумнiватися й дивуватися, побачене у Святому Дусi вiн уже не зможе забути навiть, якби й хотiв; отой крик на цiлу Україну, отой жах, прокляття, страждання на розтерзаних мукою обличчях, оте криваве полум'я уже до кiнця життя не будуть давати йому спокою, буде вдiлено i йому, випадковому подорожньому, частка болю, а вiн уже своєю чергою подiлиться болем iз дiтьми, онуками, з братами й сестрами, з приятелями та сусiдами i започаткується ланцюгова реакцiя, яку не спинити нiяким єфрейторам. Тодi станеться вибух! Тому я перестаю хмуритися на пастухiв, вони майбутнi мої спiльники або й теперiшнi, тiльки не показують виду, життя вчить бути скритними. Я знову повертаюся до свого мольберта; недомальований пейзаж очiкує мене терпеливо, але я уже не можу поринути в його елегiйну музику, менi заважають розтривоженi, кусючi, як шершнi, думки; я ловлю на пензель косе промiння сонця i жбурляю його люто, похапцем на картон. Виходить, я даремно боровся з багряними списами, з тривогою, тут тривога потрiбна, тут хай заболять рани вiд списiв. Iще мазок червоний... iще мазок, поспiшай, квапся чоловiче, поки сонце не зайшло. Я повертався у село вже в сутiнках; знайома, десятки разiв ходже-на стежка бiгла з полiв попри скирти соломи, потiм перестрибувала потiк i виходила на сколесований тракторами й возами майданчик, праворуч якого горбилися бетоннi блоки двох силосних ям, праворуч пахтiло колгоспне гноєвище. Далi стежка... Тут стежка для мене скiнчилася. Iз-за бетонних блокiв силосної ями вихопилося двоє; я не запримiтив, у що вони були вбранi, якi на зрiст, запам'яталося тiльки, що обидва мали на обличчях маски... жiночi чорнi панчохи. Я не встиг бодай злякатися, скрикнути чи й просто вимовити слово. Котрийсь з напасникiв блискавично й натреновано, як я розумiю, збив мене з нiг, а другий копав черевиком по головi, пiд ребра, цiлився водно в очi... в очi. Тривали побої недовго, може кiлька хвилин... а може, тривало цiлий вечiр, хто знає. Я отямився посеред вечора як посеред моря. Лежав у рiвчаку, мокрий увесь, збитий на винне яблуко. Мiсяць свiтив... Мiсяць, на жаль, не свiдок. 13 Ох, як болить моє зсинцьоване тiло. Болить, корчиться в судомах, захлинається гноївкою, потопає в багнi моя душа; i не лiто уткнулося носом човна ув осiннi береги, а я сам дотюпав дорогою до самого кiнця, i тут дорога раптово обривалася, не iснувало нiякого роздорiжжя, а був тiльки кiнець, був височенний мур, i я не мав поняття, що за тим муром менi призначено: нова iнакша дорога, стежка помiж терням, борозенка на пiснiй рiллi, безплiдна гола рiнь чи мурава, що усипана росою i стокротками? Зрештою, я новою дорогою поза муром не журюся, спершу ще той мур треба проламати головою, а якщо по правдi, то я давно, iще навiть до приїзду в Черчен, iще менi не вiдкривала свою тайну стiна в Святому Дусi. iще край, названий Опiллям, був замкнений для мене сiмома замками, а я уже, чи то крадькома, чи то iнтуїтивно, чи то з потреби душi й з мистецького спонукання думав, що ось-ось настане пора, вона дозрiває, як пшеничний колос, коли я вiдкрито i явно стану насупроти єфрейторiв, знехтую їхнiми порадами i настановами, не полакомлюсь на солодкi обiцянки й не злякаюся їхнiх погроз; я кiлькома своїми полотнами, зокрема "Роздумом про Турецький мiст" спробував кришити цеглу в стiнi... пробував, вiдчував приплив сили... сила, як вода в пустелi, зникала в сипучому пiску... навколо ж було насипано кучугури, цiлi безкраї плеса пiску. Як його переплисти? Дорога, якою я дотепер iшов, що не кажiть, стелилася гладко: i водилися грошi, i була професорська солiднiсть в iнститутi, були учнi й послiдовники, i були виставки, i була слава. I ще було задоволення самим собою. I ще панував мир i достаток у хатi. I любила мене Дарка... Що бiльше треба митцевi на цьому свiтi? Потрiбна iще надiя, сподiвання, що разом iз тобою не вмре твоє iм'я, що твої полотна не згниють у музейних звалищах? Та чи це залежало вiд мене? А чи таки залежало? А таки, мабуть, залежало. Не треба себе обдурювати. Прийдешнi поколiння не схочуть й чути про єфрейторiв, про якiсь твої життєвi потреби, марнослiв'я, вони покладуть перед собою лише твої твори, ти у своїх творах повнiстю вiддзеркалений i тонко намальований, i по них будуть судити тебе... i засудять на життя довготривале або ж на забуття. А щоб не засудили на довiчне забуття, я, окрiм пейзажiв колгоспного добробуту, портретiв людей iз золотими зiрками на лацканах, окрiм героїчних пожежникiв, генералiв, свинарiв, окрiм сюжетних мальовил на теми вiйни, боротьби з бандерiвцями, творення колгоспiв - цих обов'язкових тем, де так було мало правди, глибини, таланту, свого бачення, а бiльше накидано лоску, лаку, облуди, запобiгання перед єфрейторами, перестрахування, я усе ж таки малював те, чого прагла моя душа: пейзажi, з яких дивилася на мене Україна, портрети людей, якi хвилювали мене своєю глибиною, сюжетнi композицiї з iсторiї: Хмельницький пiд Львовом, громадяни стольного Галича, легiнi-побратими несуть пораненого Довбуша на топiрцях у вiчнiсть. Дещо з цього "власного", "пiдозрiлого", хоч би "Роздум про Турецький мiст" пробував виставляти, i тiшився, коли на виставках стояли бiля моїх полотен люди й розмислювали, i, розмислюючи, заглядали собi в душi й запитували себе: що зi мною дiється, чому душа моя зледащiла, чому обкрадено мене, чому не проростає в менi бодай зеренце протесту, бунту... бодай зеренце. Я розумiв, що це тiльки маленька дещиця iз того, що я мiг би зробити, коли б не стояли надi мною єфрейтори, коли б я був смiливiшим i на них, на єфрейторiв, не зважав, коли б не iшов на компромiси, коли б не потiшав себе думкою, що належу до тих спузарiв, якi не дають остаточно згаснути на лютих вiтрах, у хурделицях, у безрадiснiй мжичцi, ув iржавих потоках тiй ватрi, котра обiгрiває нашу землю i людей на нiй; менi iнколи здавалося, що моє слугування бiля ватри чогось таки вартує, що воно колись менi зачислиться на судi нащадкiв i вага добра на терезах хитнеться униз, на мою користь; i було менi до сього часу добре й, порiвнюючи, спокiйно жити пiд девiзом: "Боговi - свiчку, чортовi - огарок". А чорти... А чорти перестрiли мене бiля силосних ям, змiсили мене ногами до безпам'ятi, мовчки вимагаючи: "Всi свiчки нам теж вiддай. Ти або з нами, або проти нас..." Я проти вас! Я проти... До того передвечiр'я, до болючих синцiв я не був, товаришi єфрейтори, з вами, але й не був активно проти вас, я йшов посерединi, ви ж бо, перестрiвши мене бiля силосних ям, вiдкрилися менi, показали роги й копита, й навчили мене: компромiси, огарки, напiвслужiння вас не задовольняє, ви жадаєте моєї повної покори, поклонiння вам, вiдречення вiд того, що для мене святе... вiдречення вiд самого себе; ви, єфрейтори, до цього часу видавалися менi хитрими й такими, що начебто теж готовi йти на компромiс, насправдi ж ваша поступливiсть - це тiльки маневр, виграш у часi для того, щоб розмахнутися й у точно розраховане мiсце вдарити; за усмiхненою хитрiстю приховувалася жорстокiсть. Ех, шкода, що я дещо запiзнiло осягнув єфрейторську тактику; iнакше склалося б моє життя i творчiсть, коли б єфрейтори ще тридцять рокiв тому потолочили б мене i я, потолочений, побитий, зблизька розпiзнав їхнє справжнє обличчя. Ох, запiзно болить моя зсинцьована душа. 14 Нi Павло Ключар, нi Данило Вербень не признавалися, що це вони викликали зi Львова мою Дарку, але вже на третiй день пiсля того, коли мене побили, стривожена моя дружина разом iз Петром Степановичем Грицаєм примчалися до Черчена; привезли вони й лiкаря - старого Луку Луканюка, який обмацав кожну мою кiсточку й реберце; найбiльше його турбувало не те, що я увесь опух, особливо обличчя, це, мовляв, минеться, а те, що пальцi на обох руках посинiли й дуже мене болiли. Вiн годинами вимочував їх у лiтеплi, змазував i тiшився, що я ними рухаю... i, оглядаючись на Дарку, пошепки проклинав "мудрагеликiв", якi знали, по чому били, митцевi бо, реставраторовi, як i музикантовi, пальцi найбiльше потрiбнi. "Дякуйте Боговi, - звертався старий лiкар до мене, - що вони вам пальцi не поламали". Обтовчений, опухлий й таки направду зболений, я лежав на постелi, мов лялечка, а дружина моя сокотила навколо лiжка й казала, що нам негайно треба з Черчена вибиратися, перестрiвання коло силосної ями - це лише знак, попередження, завтра "вони" можуть тебе вбити, а в тебе, Василику, ще дiти не прилаштованi, ще ти внукiв не дочекався, та i я ще молода. Облиш той Черчен, церкву Святого Духа i злощасну тую фреску, яка тобi особисто користь вiд того, що українське мистецтво збагатиться ще однiєю пам'яткою стародавнього стiнопису, однiєю пам'яткою менше або ж бiльше - нема, чоловiче, рiзницi... важливо, чоловiче, щоб ти був менi живий i здоровий, щоб "вони", отi "твої єфрейтори" з гноєсховищ не зробили тебе калiкою. Вони на зло здатнi... на зле... Я слухав Дарчине примовля