ння i бачив, що мої синцi її не так болять, як лякають i думав... i згадував про тi сьогорiчнi днi пiзньої весни, коли оголена Дарка менi позувала, а я, малюючи її, роздумував над сутнiстю жiнки, пензлем i фарбами прагнучи проникнути в тайну тайн, принаймнi тодi мене хвилювала ця проблема; я, змальовуючи лiнiї жiночого тiла, його нiжбу звабу i красу, i, роздумуючи над жiночою тайною, геть чисто забув, що жiноча краса, кожна риска, трикутник, лiнiя, випуклiсть, осяйнiсть i бiлизна тiла призначенi не лише для споглядання, для самодостатнього любування красою... вони призначенi для любовi, для продовження людського роду на землi; вiдкриття це - таке просте й очевидне прийшло до мене тiєї хвилини, коли я слухав Дарчине примовляння; Дарка забула, що вона скрипачка, викладач консерваторiї, що вона - палкий патрiот, що їй зовсiм не байдужа доля нашої культури, що вона, зрештою, донька професора й внучка одного iз львiвських "ще старих i справедливих" суддiв, а отже iнтелiгент не першого колiна, як я примiром; усе це, виявляється, лише зовнiшня оболонка, личина, ядро - жiнка лише думає про любов, про свiй рiд i його продовження. Я не збирався з Даркою сперечатися, не мав для цього сили та й охоти теж не було, замiсть мене зробив це Петро Степанович, вiн узяв її за плечi, казав сiдати поруч себе на лавi й слухати... й слухати не перебиваючи. По-перше, Даро, ти не маєш нiякої рацiї, що митцевi має бути байдужа доля культурної спадщини, тим бiльше українському мистцевi; якщо вiн байдужий, Даро, то вiн не мистець... як може бути байдужою дитина до матерi, яка її породила. Так i тут: мистцi не падають з неба разом iз росою чи iз дощем i не приносять їх бузьки з Африки, вони, мистцi, народжуються з лона набутого, осмисленого, вистражданого й досягнутого їхнiми попередниками; народжується мистець iз столiть та тисячолiть, так, iз тисячолiть, i кожна столiтня пам'ятка мистецтва, яку наново вiдкриваємо, збагачує мистця; i в багатьох випадках вiдбувається се поза його волею, адже сонце нiкого не запитує: свiтити йому, чи згаснути, зайти за хмару, сонце є, воно свiтить i грiє, дарма, що ми його часом не помiчаємо. Тим бiльше, я на цьому наголошую, Даро, має значення старожитна пам'ятка для того мистця, який тую пам'ятку власноручно вiдкриває, як ось, примiром, для твого Василя фреска iз Святого Духа. Iще до вiдкриття, iще до того, поки його шкребок розчистив першi сантиметри малювання, воно проникло в його душу, вiн думав про нього, уявляв його, готувався до зустрiчi з ним, i це Василя певною мiрою переiнакшувало, поглиблювало, а вже потiм, коли з-пiд тиньку зиркнуло на нього величезне страдницьке око, що запливло кров'ю i кричало криком, твiй Василь вiдчув кревний зв'язок iз намальованим на стiнi, з кожним його мазком i... певно, вiдчував духовне своє спорiднення з тим прадавнiм iзограформ, котрий триста рокiв тому трудився над цiєю фрескою. I твiй Василь, Дарусю, став дорослiшим i мудрiшим на триста рокiв, це я знаю з власного досвiду... знаю, яка то велика радiсть являти свiтовi з-пiд нашарувань фаби, тиньку, оливи чи й звичайного бруду лик iз минулих вiкiв. Ти воскресаєш разом з iконою чи iз фрескою, разом iз святими, котрi намальованi на стiнi чи на липовiй дошцi. "Ви фанатики, ви безумцi з своїми прадавнiми ликами... ви заслiпленi й не видите, що єфрейтори роблять на вас засiдки, вони готовi вас убити, їм не до вподоби воскресiння стародавнiх, а чи теперiшнiх людей", - вихлипувала з серцем моя Дарка. Вона направду була переполошена. "Вони таки готовi вбити твого Василя, - прямолiнiйно i страшно погоджувався з нею Петро Степанович. - Вони ненавидять його не вiднинi... ненавидять з принципу, вiн їхнiй потенцiйний ворог. Я про це Василевi не один раз говорив i попереджував його, бо... я старий, конав на Колимi... нас, тисячi мистцiв, письменникiв, акторiв, композиторiв запроторили за колючi дроти таборiв не тому, що ми були активними ворогами радянської влади, нiхто з нас i в тому числi я, не виступав вiдкрито проти "батька усiх народiв" i його деспотичної влади, а тому запроторили, що вони, єфрейтори зi своїм Сталiним, принциповi противники культури, духовностi, а тим бiльше духовностi, культури українського народу. Це треба зарубати собi на носi, закарбувати в душi. Мої слова, Даро, йдуть вiд досвiду нашого... i мене, дивувало й гнiвило, що Василь одним вухом мої перестороги слухав, а другим - їх випускав, єфрейтори обставили його лаштунками, на яких намальованi автомобiль "Волга", будинки творчостi над морем, високi гонорари за купленi музеями картини, виставки, схвальнi рецензiї. Я додам, Дарцю, що на лаштунках наяву намальованi також рамцi - колючий дрiт, табiрна зона, за якi мистець не має права переступити... i власне за непереступлення цих рамцiв обiцянi тобi й дарованi бiльшi й меншi блага: так, чоловiче, матимеш добро, будеш прославлений, будеш найкращий, будеш в орденах i в зiрках, будеш сидiти депутатом у Кремлi, лише не виходь за рамцi. Єфрейторiв не обходить, що мистець, обсотаний у своїх задумах колючим дротом, не спроможний створити щось справдi мистецьке. Чи я тобi цього не говорив, друже мiй Василю? Чи я тебе не попереджував: наважишся переступити дрiт i вдарять тебе? I таки добре... таки добре, Василю, що тебе побито", - сказав Петро Степанович, рiзко рубнувши рукою повiтря. Високий, висхлий на трiску, вiн стояв над моїм лiжком блiдий, увесь перейнятий гнiвом. Гнiвався вiн на мене, на моє пiзнє прозрiння? Лютував вiн на єфрейторiв? Я не зважувався його розпитувати; та й тяжко було менi проштовхнути слово крiзь пощербленi зуби й опухлi, як постоли, губи. 15 Коли б мене не побито бiля силосних ям, то, мабуть, я так би й поїхав додому до Львова, не розгледiвши зблизька душу опiльського села; звичайно, я знав, чи, принаймнi, здогадувався, що в Черченi пiсля спроби зняти хрест iз Святого Духа iснує змова проти влади; це було мовчазне коло поруки, нiким напевне не органiзоване, стихiйне, як зцементована морозом крига, i моя особа потрапила в це коло цiлком випадково: я був робiтником бiля стiни в церквi Святого Духа й тiльки; я так себе вважав; виявилося однак, що люди в Черченi мали з цього приводу свою думку: Святий Дух, що стримiв завмерло посеред старого цвинтаря, пiд моєю рукою оживав, я повертав йому живе життя, i не випадково хтось ("А ми, мой, знаємо, здогадуємось, хто ховається пiд маскою "хтося", хто тих молодикiв у панчохах на лицi на вас, професоре, наслав") замахнувся на моє здоров'я, а може й на життя. Щоднини, майже з самого ранку приходили до мене люди; однi приходили голiруч, мовчки зiтхаючи i мовчки похитуючи головами; другi приходили з пекучої жiночої цiкавостi, з нещирого спiвчуття; третi навiдувались з плесканкою сиру та горнятком сметани; хтось приносив обпатраного когутика на юшку; iнший дарував склянку сухих грибiв; хто вигрiбав на стiл ружне зiлля, корiнцi, котрi начебто мали в собi цiлющу властивiсть полiкувати мої болi; а ще iншi вишiптували молитви; дiти приносили квiти. Однi приходили славно-явно, на нiкого не зважаючи й нi вiд кого не криючись; другi просковзували, як тiнi, непомiтно, боязко озираючись, чи випадково десь за тином не причаївся сексот: були такi що закрадалися городами, а ще iншi, найбiльш обережнi, очiкували ночi. Скажу по правдi; паломництво сiльське не було для мене приємним, я не хотiв у людських очах виглядати мучеником у терновому вiнку, i Павло Ключар iз своєю мамою як могли оберiгали мене, як це не дивно, вiд людської вдячностi, чи то похвали, чи то й запiзнiлого каяття. "Так, може, i каяття, - говорив Павло Ключар, - бо ми повиннi були пильнiше вас стерегти, професоре. Але й ви свої грошi вартi, забули-сьте, що крiм ангелiв ясних, iснують дияволи, що вас пiдстерiгали". Старий мiй учитель, iронiчний i завжди колючий Петро Степанович Грицай начебто й кепкував iз незвичної моєї сiльської популярностi й водночас посмикував свого короткого рудуватого вуса вiд хвилювання... вiн завжди смикав вус, коли хвилювався. В очах його блистiли сльози, а голос тремтiв деренчливе. - То я так посмiхаюся...iз заздростi, - казав, беручи в свої долонi мої забинтованi руки. - Мабуть, на всiй Українi не знайдеться сьогоднi щасливiшого вiд тебе мистця. Хто нинi може похвалитися аж такою любов'ю, чи шаною, чи дякою вiд тих людей, якi працюють у полi, окрiм тебе. Я собi думаю, що в плесканцi сира, в яєчку, в горнятковi сметани чи й лише в зiтханнi людей, що приходять тебе вiдвiдати, є правди, щиростi й слави мистецької бiльше, нiж часом у рецензiях-похвалах. Ти зi мною згiдний, Василю? 16 Аж за днiв три пiсля нападу навiдався до мене голова сiльради Митро Цимусь з дiльничним Яциною; мiлiцейський лейтенант розклав на дубовому столi свої манускрипти й заходжувався списувати протокол; вiн так i сказав: "Будемо з вас списувати протокол". - То пишiть. Чого тiльки так пiзно? - поцiкавився я з-пiд сувоїв бинтiв, - Невже влада ранiше... ще два днi тому не знала, що на мене напали бандити? - Воно то... звичайно... чули-сьмо... баби переказували сеє-теє, але... - крехтав i заїкався Митро Цимусь, - але того... офiцiйної заяви, як належиться, вiд вас не надходило. Так, не було заяви, - врештi голова вiдбрехався. I при цьому сивий потайний голова сiльради червонiв. - Ви, товаришу лейтенант теж, очевидно, очiкували на мою заяву? - спитав я дiльничого. - А я завжди був упевнений: моя мiлiцiя мене береже. I мiркую: не з любовi лише береже, Бог iз нею, з любов'ю. Зобов'язана по службi це робити. - Багато вас, - буркнув, як iз дiжки, Яцина. Обличчя мав червоне, набубнявiле, очi визирали з-пiд волохатих брiв, як слимаки: певно, й на цей раз дiльничний перехилив не одну чарку. - Нас справдi багато й усi ми платимо податки, в тому числi на утримання мiлiцiї. - Я навiщось вступив у суперечку. Мене дратував мiлiцiонер i сiльський голова, я хотiв взагалi їх здихатись, бо навiщо менi їхнi прохмеленi протоколи. Та вони були влада, що сповняла службовий обов'язок. - Вам у Рогач потрiбно, щоб зняти в лiкарнi синяки на випадок суду, - сказав Яцина. - З ким маю судитися? - обiрвав я лейтенанта. - Нападникiв, напевне, не знайдуть. - Маєте рацiю, - радо пiдтакнув Яцина. - Шукай пана в чорному капелюсi. Дiло, видать, тьомноє... - Так i запишiть у протоколi: дiло, мовляв, темне, - я зловив його на словi. - Хто зна, може ми його таки просвiтлимо, га? I виявиться, що напад на вас має побутовий характер... скажiмо, змовився чоловiк iз сусiдом вас провчити за те, що ходили до його жiнки. - Мiлiцiонер примружив око. На масних губах висiла посмiшка. Тепер менi стало зрозумiло, чому мiсцева влада зацiкавилася моєю пригодою: комусь було потрiбно перевести випадок зi мною на побутову площину, мовляв, професорська пригода не має нiчого спiльного з його роботою в церквi Святого Духа (якби хтось щось запiдозрив); професор зi Львова сам винен, що моргав на чужих молодиць ("ай-я-яй, как не стидно. А ещьо iнтелiгент, художнiк"). I я подумав; темнi сили, дияволи уже сьогоднi мають у запасi кiлькох молодичок, якi готовi посвiдчити про що завгодно, навiть про згвалтування. Першим моїм бажанням було показати мiлiцiонеровi на дверi, я був готовий згарячу викривати "товарiщей" з кадебе, з партiї, чи ще звiдкись, що це вони змовилися супроти мене... нi, супроти моєї роботи в Святому Дусi; я кипiв у гнiву саркастичного смiху, брутальної елементарної лайки, але не вимовив нi слова; я зненацька вiдчув себе кволим, слабим, ще бiльш побитим, нiж три днi тому: проти мене стояли не пiдхмелений лейтенант з масними губами й хитруватий сiльрадiвський голова, якi були в грi примiтивними пiшаками, за їхнiми плечима причаївся молох вiкопомної руйнацiї нашої культури; я уявляв молоха, тую ненависну злу силу в образi кам'яного колеса, тупого й безжалiсного, що котиться Україною, залишаючи за собою безплiдний потопт; лежачи в бинтах, мимоволi заплющив очi, холодiючи, що ось-ось колесо накотиться на мене i я тiльки хрусну пiд його трибами, як травневий хрущ. Ой, колесо котиться... Щоб колесо мене не зачiпило бодай сьогоднi-завтра, потрiбна була витримка, спокiй... i я, зiщулений, змалiлий, але таки не розчавлений, хвалив себе, що наука Петра Степановича не пiшла в лiси, на цей раз єфрейтори голими руками мене не вiзьмуть; я буду обачний, я буду мудрий, я матиму четверо очей та безлiч вух, я буду носити в собi вагу, на якiй буду зважувати... Господи, знову за рибу грошi. Що я буду зважувати? Пересторогу, мабуть? Добро i зло? Друзiв i ворогiв? Боже мiй, хiба легко жити й творити, ходячи повсякчас iз наготованою вагою? Мистець - це ж iмпульс, це вiтер i сонце, це простiр i свобода, любов i ненависть; мистець - це багатоголосся життя. Що ж станеться з моєю творчiстю та з моїм життям, якщо буду змушений зважувати, як крамар, слово i думку, краплину дощу й закличний погляд зустрiчної жiнки та ще многе й многе... та ще тую судомну муку, що я вiдкрив для себе на стiнi в Святому Дусi. To... To потрощити на кавалки хитромудру мою вагу i кинути її у мiжпланетний простiр, у космос, щоб там собi плавала, поки не згорить на космiчний пил. - Знаєте, лейтенанте, - повернувся я з космосу на землю, - лежу я отут спеленений, слухаю, як болить мене... слухаю i думаю, що, може, й справдi пияки надi мною пожартували. Або ж не за того прийняли? Або й направду комусь приснилося, що я обiймав його дружину. Це так легко: заснув i приснилося... Правда? Лейтенант не помiчав моєї iронiї, вiн був прямодушний... до того ж йому хотiлося, щоб я проковтнув приманку, отой грубої ковальської роботи гачок iз районного Рогача. - Мабуть, що так воно i є, - лейтенант поспiшив погодитися з моєю версiєю. - Дурнiв на свiтi багато... ми їх однак спробуємо вивести на чисту воду, - пообiцяв. - Дурнi мене не цiкавлять, - вiдповiв я. - Шкода зусиль. - Ну да, та тiльки надалi будьте обережнi, бо що зуби... голову можна втратити. Раз-два... - не то попередив, не то загрозив. Мiлiцiонер iз Цимусем забралися з хати, сповнивши службовий обов'язок. Я лежав охоплений тривогою: єфрейтори цiляться у мене, навели мушку пiд серце; вони стрiлять у мене, щоб убити Святий Дух i фреску. Десь далеко билися, вдаряючись лобами, припiзнiлi серпневi громи й велика Ключарева хата постогнувала глухо, мовби громи поцiляли в неї. Та й чи то були громи? Та чи не котилося кам'яне колесо? Та й чи вiднинi воно котиться? 17 То неправда, що я про неї забув... Виявляється, у моїй душi, десь у далекому куточку, десь немовби у забутому, зарослому ромашками й дикими крапчастими тюльпанами, помiж лататтям i соковитим стеблом чорної м'яти, немов "божа корiвка" або й тiльки краплина роси, жила пам'ять про Наталену, про молодесеньке дiвча з першого курсу української фiлологiї, про iснування якого, про її перебування на землi забув цiлий свiт, бо ж, прецiнь, забувається про вiдцвiлу квiтку або ж про листок, що зiрвався з гiллi пiд кiнськi копита. Наталена жила, поки жили її тато й мама, поки не постарiли й не пiшли з життя її професори; подруги теж її не пам'ятали, бо провчилися з нею лише один рiк; тiльки я один володiв таємницею її перебування на землi. Щоправда, траплялося, що я про неї не згадував i рiк, i два, i бiльше, i вона не жалiлася, нiяк менi не докоряла, вона ж бо добре знала, що в мене є Дарка - законна моя дружина, i є дiти, й iнколи появляються i зникають "чужi" жiнки, якi шепчуть менi на вухо, що люблять безтямно, але я знаю, що це неправда, це шепоче любовний шал, який на них накочується; що є у мене робота, що обсiдають мене єфрейтори, що врештi-решт, я просто живу, пливу у житейськiй рiцi й нема часу, щоб брати з пелюстки на долоню "сонечко", або зазирати помiж латаття й... очiкувати чуда, коли стане перед тобою тендiтне бiляве дiвча, як воно, взявши твоє обличчя в свої долоньки, промовить жалiбно: "Ти про мене забув, Василику?" Вона зрiдка сама нагадує про себе. Вона приходить до мене в снах, так, принаймнi, менi здається, хоч, правду кажучи, я сумнiваюся, що це був сон, я часом не можу розпiзнати межу помiж сном i дiйснiстю, вiдбувається начебто щось фантастичне: я знову повертаюся у свою молодiсть i реально там, у молодостi, живу... живу до того часу, поки цього бажає собi Наталена. Але найфантастичнiшим у цiй iсторiї є те, що сни, в якi приходила Наталена, були менi конечно потрiбнi, вранцi я почував себе знову молодим, сильним i радiсним, таким, що не боїться труднощiв, лиха всякого й навiть смертi; я не помiчав своєї сивини, не боявся нiяких страхiв, не було в мене жодних хворiб, душа моя розпогоджувалася, небо пiднiмалося високо, а земля стелилася передi мною рiвнинне, м'яко, i увесь я перебував у поривi дiйти до виднокола, до свого Єрусалиму, що свiтився золотисто, як iкона, на далеких горах; менi всмiхалися всi зустрiчнi жiнки на вулицi, я їх любив i мав силу переспати з ними не одну нiч, i мав силу, хоробрiсть i талант, що найголовнiше, почати i сповнити найдерзновiший задум. Траплялося, що я сам розшукував свою Наталену, i кликав її, i просив з'явитися iз пралiсiв мого буття, iз свiчкою, здавалося, блукав помiж бiлим пелюстям квiтiв - i скрiзь було глухо, тихо, нiде й не пахло конвалiями, якi так любила Наталена; низом помiж квiттям, помiж повзучими батогами ожини, рудiли слiди старої пожежi. Я не сподiвався, що вона прийде до мене цiєї ночi. Нi, я не сподiвався... Цiлу нiч над Черченем летiли й кричали дикi гуси; iз пiднебесних високостей падали на землю, як оскiлля битого скла, їхнi прощальнi крики... а може, тi крики були звичайним переляком, журбою перед далекою дорогою у вирiй; я слухав гусей, лежачи в постелi, й дивувався, яким чудом-дивом цей гусячий переляк чи жалоба долiтає з пiднебесся так виразно до мене, неначе гуси сидiли, перепочиваючи, в Ключаревому садку; i я для того, щоб свiй непевний здогад перевiрити, звiвся з лiжка й присiв на лаву пiд вiкном. Нiч стояла мiсячна, i подвiр'я Ключареве - криниця з журавлем, повiтка й стаєнка, а також оборiг iз високо пiднятим брилем, а за ними - хмаровиння дерев свiтилися старим чорним срiблом; панувала глибока тиша, яка вагою своєю, глибиною чи непомiрною висотою розлилася навкруг, лишивши тiльки вузькi вiконця для гусячого жалю. Iще iнколи потрiскувала в тишi Ключарева свiтлиця, в якiй, окрiм лавицi й ослона, довгого дубового стола, старосвiтського мисника й також старосвiтського мого лiжка, нiчого не було. Усе тiєї ночi було навмисне зiслано на землю: глибоку, як океан, тишу, скрики диких гусей i срiблисту iмлу, в якiй обгалунювалося усе довкола - це була музика для душi, соната настрою, серед якої я несподiвано почув Наталенин голос - повний, округлий, начебто й усмiхнений; я не знаю, чи десь взагалi iснує усмiхнений голос, можливо його й нема, але я завжди чув у її голосi пригашений усмiх, навiть про речi буденнi й банальнi, бувало, Наталена оповiдала якось... нi, я не знайду iншого слова, крiм усмiхнення, хоч на її губах усмiшка й не появлялася; я любив слухати її мову i нераз годинами, заплющивши повiки, вслухувався в її слова, кожне слово, бодай найпростiше обдаровувало мене радiстю; це була магiя, ворожба, таїнство, яке я не пробував розгадувати; я пiддався ворожбi i був щасливим. - Ну, досить, Васильку, слабувати, - казала вона менi сьогоднi. - Належався й нажалувався. Набрався гнiву. А тепер... - Наталени я не бачив, її начебто й не було в свiтлицi, але я знав, що вона тут, поруч; я чув запах конвалiї - так завжди пахло її бiле, як лляне повiсмо, волосся. - А тепер що? - допитувався я, бажаючи почути вiд неї пораду. - Ти ж бо бачиш, як надi мною позбиткувалися. - Бачу, - зiтхнула. - Та досить жалiтися. Тепер робота тебе чекає. Ходiм, - сказала вона. Слова були округлi й легкi. Вона взяла мене за руку й вивела з хати; я не боронився й не допитувався куди; десь пiдсвiдоме я начебто точно вгадував мiсце, куди Наталена мене приведе, я начебто бував на цьому мiсцi багато разiв, i багато разiв приводила мене сюди Наталена. Наталена приводила мене у львiвський лiсопарк, названий Погулянкою; Наталена приводила мене в мою молодiсть, у наше знайомство i в наше кохання. Я знову був студентом першого курсу Художнього iнституту, був високим i худим, у полотняних бiлих штанях i в теж полотняних зубним порошком вибiлених мештах, довгов'язий, ще по-сiльському сором'язливий i небагатослiвний юнак, котрий червонiв, коли розмовляв iз дiвчатами; i була недiля, червнева, золота вiд бджiл, що бринiли на схилах погулянських сербiв; тих бджiл, якщо по правдi, я й не бачив, але менi хотiлося, щоб божi мухи золотили ранок. - i так воно дiялося; iще менi хотiлося, щоб дiтлахи, якi бавилися на стежках i на полянах пiд наглядом мамiв i татiв, пiдставляли долонi пiд сонячнi струменi й умивалися ними; iще менi хотiлося, щоб людськi гурти, що проходжувалися стежками й дорiжками, що їли й пили на розстелених обрусах, що поодинцi й парами спали на муравi, заслонившись од сонця газетами, залишилися там, де вони перебували, на тiй територiї, яку вже гамiрливе освоїли, щоб нiхто з них не ступив на стежку, що бiгла вихилясом помiж кущами, й не зупинявся на галявинi перед занедбаною давньою каплицею, де я розклав свiй саморобний мольбертик - трикутник, пiдпертий нiжкою, i пробував перенести на картон мереживо, зiткане з букового листя i сонячних бризкiв, що вiдбивалося на полупленiй стiнi каплицi; а ще я хотiв до цього мережива вплести власний настрiй - i це було ой, яке нелегке завдання для першокурсника. Наперед скажу, що завдання менi не вдалося, про якийсь "власний настрiй" не могло бути й мови, а гра свiтла, мерехтiння листя на стiнi випорхували з-пiд мого пензля, як мотилi, i на картонi лишилася тiльки каплична стiна - брунатна, з трiщинами, знизу поросла мохом; а ще в стiнi були дверi - важкi, кованi грубими штабами залiза, замок висiв великий, але вже теперiшнiй. - Слухай, а ти не можеш... а ти спробуй бодай на своєму малюнку тi капличнi дверi вiдчинити. Спробуй, га? - За моїми плечима стримiло дiвча в легенькiй сукенцi в червоний горошок. На вигляд можна було їй дати не бiльше шiстнадцяти, потiм я дiзнався, що вона на два роки старша i взагалi "стара як свiт". У руках тримала за ремiнцi моднi на той час танкетки на корку - босонiж, вочевидь, було їй зручнiше; на зап'ястi блиснув мiнiатюрний годинник. З цього я зробив висновок, що бiляве створiння iз тугим хвостом довгого, перев'язаного червоною стрiчкою волосся не походило з бiдної родини. Менi треба було на неї розсердитися, вiдiгнати львiвську панянку вiд себе, i я таки мав намiр це зробити, але... але створiння з довгою льняною косою дивилося на мене такими величезними i такими синiми очиськами, i в поглядi цьому було стiльки приязнi, цiкавостi й дитячої безпосередностi, що мусив змiнити гнiв на ласку. - Ти хто? - спитав. - Розумiєшся, бачу, на живописi, як вовк на звiздах. - Нi, я не вовк, - заперечливо, серйозно сказала. - Я Наталена, на прiзвище - Шутько. Поки що не одружена. Хлопця теж не маю. Вчуся на першому курсi української фiлологiї в унiверситетi. Родом... я не знаю звiдки, - зiтхнула цiлком щиро. - Мiй тато - офiцер. Носив його мiнiстр по всiй "стране шiрокой" та поза границями. Десь там у пралiсах сибiрських я починалася. Тепер тато служить в Iзмаїлi... чув про таке мiсто на Дунаї? "Город суворовской слави", - засмiялася про себе. - А я ось тут у Львовi, - виповiла жужмом усi паспортнi данi. I вже тодi, коли вона цi "данi" висипала, я мимохiть замилувався не тiльки її очима, бiлим продовгуватим личком, косою, малими груденятами, а й також її милозвучним голосом; я подумав, що кожне слово на її губах схоже на яблуко. - Мова твоя така... слова, мов яблука i водночас - цвiт на губах, - промовив я, пiдкорений її безпосереднiстю. Я iще був селюк, iще не вмiв крутити дiвчатам голови, моя похвала була наче мальована. - В офiцерських доньок українська мова сьогоднi не в пошанiвку, - додав я, - а ти... - А я що... я мамина дитина. То мама мене навчила. I мама вибрала унiверситет у Львовi. Каже; там iще тлiє український дух. - О, то ти ще й патрiотка, - чомусь забаглося поiронiзувати. Власне, я робив це навмисне, й може, бiльш навмисне самому собi: це бiляве дiвчинисько впало менi в око й нахабно входило в моє серце, немов я знався з ним кiлька рокiв... входило й там запановувало. Менi було з цiєю незнайомою дiвчиною напрочуд легко, добре, я почувався щасливим; i певно, виглядав ув її очах трохи смiшним. - Хiба то грiх бути патрiоткою, - насупила свої пшеничнi брови Наталена. - Усiм дозволяється бути патрiотом, усiм... росiянам, грузинам, полякам, так? А нам нi... ми вiдразу стаємо нацiоналiстами, як тiльки-но починається розмова про патрiотизм. Чи не так? Я не був готовий до "таких" розмов, та й, правду кажучи, боявся їх. Львiв iще пам'ятав, як з iнститутiв та з унiверситету пiсля вбивства Ярослава Галана виключали студентiв якраз за патрiотизм. - Ти як тут опинилася? - змiнив я тему. - Певно, пишеш вiршi, як усi фiлологи i як усi дiвчата, й шукаєш у самотинному блуканнi настрою, натхнення? - Нi, - заперечила, мотнувши головою. - Не вгадав! Не пищу я вiршiв, в поети йти не збираюся. Буду скромним учителем укрмови та лiтератури десь у Кiпчакських степах. А тут, - кивнула на каплицю, - шукаю таємниць. - Якi тут таємницi, - стиснув я плечима. - Стара каплиця... у нiй, напевно, якийсь склад. - I ти пiсля цих слiв збираєшся стати художником, - змiряла мене зневажливим поглядом. Синi очi аж потемнiли. - Мазило ти нещасний, ось ти хто. Хiба не вiдчуваєш, що тут навколо пахне старовиною? - Нi, не вiдчуваю, - оглянувся я байдуже. - Пахне сухим сонячним днем раннього лiта. - Бо ти не знаєш, що каплиця була двiрською молiльнею одного старого шляхтича. Вiн мав доньку, Зосю, яка влюбилася в простого хлопця, який служив у шляхтича конюхом, - наступала на мене Наталена. - Банальна iсторiя, - вiдмахнувся я недбало. - Розрахована на лiричних панночок. Як ось на тебе. Я можу навiть розповiсти, чим закiнчилося кохання шляхтянки й конюха: старий панисько вiдiслав хлопця у чужi краї, а доньку вiддав за родовитого шляхтича. Таке колись траплялося. - А ось i не так, - сказала Наталена, жбурнувши пiд кущ свої танкетки. - Старий шляхтич пiсля довгих умовлянь, розсердившись, замкнув доньку та її коханого у цiй каплицi: кохайтеся, молiться i кайтеся. "Якщо покаєшся, Зосю, i вiд хлопа вiдречешся, то прощу... А лотра твого помилую, хай йде у свiти. Тiльки спершу зречися його". Так переповiдає легенда. Ти не чув? - Нi, - признався я щиро. - Казками не цiкавлюся. - Може, це й справдi виглядало б на казку, якби одного разу, уже в наш радянський час, не вiдкрили б каплицю й не побачили на кам'яних плитах два скелети, що лежали обнявшись. Очевидно, в каплицi давно не правилось. Нiхто й тепер не посмiв зробити з неї склад, як це у наш просвiчений час прийнято. Хоч... розповiдають, що начебто один заповзятий атеїст таки наважився загосподарювати примiщення. Навiть придбав на дверi новий замок. Але нiчого з того не вийшло. - Завадила нечиста сила? - пожартував я. - Якраз сила була чиста й ясна, - сказала Наталена. - Якось у недiлю, отак серед бiлої днини, проходячи мимо цiєї каплицi, той атеїст та ще з ним товаришi почули, що в каплицi спiвають... спiвали хлопець й дiвчина... спiвали щось дуже щемливе й солодке. Слiв нiхто не розiбрав, але мелодiя була прониклива, особливо нiжно вилунювався iз цих старих стiн дiвочий голос. - Той атеїст, певно, i його приятелi були напiдпитку, - я глузував далi. - Може й були напiдпитку, - вiдповiла Наталена. - Та тiльки опiсля нiхто каплицю не рухає. Повiсили новий замок, а ключ жбурнули в кущi. - А ти, небого, приходиш сюди шукати ключа, щоб вiдчинити дверi? - Я приходжу, щоб почути, як вони... ота шляхтянка й конюх спiвають. - Ти вiриш, що так воно дiялося насправдi? - дивувався я. - Якщо й не дiялося... - замислилося дiвча. - Якщо й не дiялося, але менi однаково цiкаво. Я буду вчителем, розумiєш. А вчитель мусить знати безлiч тайн, щоб зачарувати учнiв. А крiм того... а крiм того, менi самiй не зашкодить збагатитися тайнами. Ти не зауважив, хлопче, що я вся зiткана з тайн? - зазирнула менi у вiчi. - Якi тайни, - зiтхнув я роблено. - Господи, якi тайни: сукенка просвiчується, а там лiфчик i трусики... i уже цiлий свiт. - Багато ти розумiєш, - помахала на мене пальцем, - якби лише лiфчик i трусики, то, очевидно, ваш брат-художник не малював жiнок вiд сотворения свiту. Таки сидить у нас тайна тайн. - I хай собi сидить, - я несподiвано почервонiв. - Менi то що? - Ет, не говори так, - вона присiла бiля мене й обiйняла руками голi колiна. - Я ось знаю, що тобi хочеться мене поцiлувати. Я спалахнув; у мене справдi блиснула грiшна думка поцiлувати її пiдпухлi, свiжi, як вишнi, губи; спокуслива думка бозна-звiдки надлетiла або й зродилася сiєї ж таки хвилини, коли я зненацька... раптом... раптом вiдкрив, що на свiтi нема до бiса кращої дiвчини вiд цiєї Наталени, що я її люблю, i менi стало страшно, що вона зараз пiднiметься i зникне помiж кущами. - Усi хлопцi готовi цiлувати всiх дiвчат. I я в тому числi, - виправдовувався як мiг. - Ну, то цiлуй, - промовила вона просто. Вона не оглядалася, чи випадково хтось нас не пiдслуховує та не пiдглядає, не понизила голос, слова її далi були округлi, голоснi й цвiли вони на її губах вишневим цвiтом. - Так... зразу? - повернувся я до неї i ненароком ногою звалив свiй мольберт. - Ти ж мене не знаєш. - Не знаю, це правда, як тебе звуть, але... - Я Василь, Василь Бережан з Художнього iнституту, - перебив її. - Ото ж, Василику, - продовжувала Наталена, - признаюся, що давно тебе знаю... здавна шукала... здавна менi снишся. Ти й нiхто iнший. Це теж належить до жiночих тайн, я так думаю. Оце сьогоднi побачила тебе з-помiж кущiв i обiмлiла: ти. Я не знав, що вiдповiсти. Дивачка якась? Ненормальна? Та хiба я теж не зробився ненормальним, iз першого погляду закохавшись у неї? Може, я теж марив нею, шукав її, очiкував потаємно, що колись менi явиться? Та це були якiсь цурупалки, обривки врештi й обривки думок позникали чи зблiдли на сонцi, чи пiдхопив їх вiтер i понiс у бозна-якi краї, на мене напливав гiгантський вал нiжностi, пробудженої любовi, я несмiливо обняв Наталену i припав палко (де й смiливiсть взялася) до її губ; ми цiлувалися сидячи й лежачи, ми геть чисто подурiли, ми ходили навкруж каплицi, обнявшись немов отi панянка з конюхом, чиї душi начебто замкненi в каплицi, й не могли цiлунками насититися. Над нами панував чистий недiльний день, що був схожий на синьо-зелене озеро, в якому плавало сонце, плавали дерева й кущi, стара каплиця з її тайною; а ще плавали якiсь люди, якi випадково на нас iз Наталеною натрапляли, заблукавши в нетрях Погулянки; а ще плавали слова - людськi й транзисторнi, й собаче гавкання. Зрештою, у синьому озерi купався цiлий Львiв i цiла земля, а в самому цетрi землi були ми з Наталеною. - Хiба ти не знаєш, Василику, - казала менi Наталена, облизуючи, як кицька, припухлi губи, - що цiлунки - це лише ключi до жiночих тайн. - I смiялася. I зовсiм не боронилася, коли я, захмелiлий дорешти, знiмав iз неї сукенку у червоний горошок, потiм лiфчик i трусики; очевидно, я робив це невмiло, це була "така" моя перша робота в життi, i Наталена менi помагала, важко дихаючи. I коли вона лежала, як бiлий лист на голiй травi, очiкуючи, поки я здеру з себе одежину, я раптом немов би отверезiв, помiтивши, що бiле її тiло - таке струнке й округле, таке налите молодiстю, таке мною жадане, аж свiтиться чистотою, цнотою, i шибнуло менi в голову, що не маю права свiтлiсть цю пригашувати; досить буде, що я вицiлую її колiна i стегна, її живiт i груденята, досить менi буде надихатися конвалiйним запахом її волосся, i досить... i досить на перший раз. Наталена, очевидно, помiтила моє вагання, певно вагання сiло хмариною менi на чоло, бо враз пригорнула мене до себе. - Ти боїшся? - запитувала й видзвонювала зубами й тремтiла уся вiд гарячого морозу. - Я теж боюся, коханий, - обiймала, тулилася до мене. - Я теж уперше, але ж ми любимося, правда? I ми мусимо колись пiзнати цю тайну кохання. Люби мене, Василику, - схлипнула й заплакала. Опiсля ми сидiли поруч i обоє плакали, я i вона; це був солодкий плач за дитинством i ще за чимсь утраченим; це був також плач радостi пiзнання: ми обоє дивувалися, що життя таїть у собi безмежжя пристрастi й меду; ми були, власне вперше потрясенi повнотою життя. Точно уже не пам'ятаю, про що ми того дня з Наталеною розмовляли, зате пам'ятаю, що ми любилися не один раз i не два, поки не зайшло сонце; а коли сонце зайшло, Наталена сказала: - Якби мої мама знала... от приїду додому й розповiм... i привезу тебе. Коли ж того вечора ми прощалися з каплицею, Наталена нашептала менi на вухо: - Ти вiриш, що шляхетська донька, Зося, спiває з конюхом про кохання, хоч вони давно померли? Я не вiдповiв, але Наталена знала, що я був готовий повiрити. Чим довше того далекого червня тривала наша любов, тим Наталена глибше посвячувала мене в чари тайн, що iснували на свiтi. Я був розгублений, що жодної iз тайн не мiг пiзнати до кiнця, що навiть Наталениних очей, отiєї ворожбитної синi, що кидала мене в дрож, не мiг зрозумiти й спити до дна. Кожного разу, коли ми любилися, вона мала очi широко вiдкритi, здивованi, i я думав, що то зорить на мене її душа; не тiльки нашi тiла зливалися воєдино, душi нашi переливалися взаємно, як двi взаємопоєднанi посудини. Дивовижно, але Наталена, як справжня ворожбитка, вмiла викликати тайни... викликати й залишати їх нерозгаданими. Ми їздили з нею на Бубнiвськi скелi в Карпатах, у яких, у скелях тобто, викованi комори, сходи й криниця; ми обмацували теплий камiнь, i Наталена, тулячись до каменю, оповiдала, що нiхто точно не знає, хто цi комори в каменi викував: нема нiяких iсторичних документiв, є лише здогади, мiркування. Однi кажуть, що це був прадавнiй поганський храм, другi твердять, що це пам'ятка римських часiв, третi здогадуються, що це певно скельний замок iз старогалицького первовiку. на скелi вирiзьблена рука, що показує кудись... Куди? У якi глибини? А ще були ми у Кременцi неподалiк вiд Почаєва, цiлий Божий день блукали помiж рядами кам'яних хрестiв на Вознесенському горбi; тут теж панувала таємниця: називали це кладовище Козацькими могилами, але жодний автор, котрий писав про Кременець, не зважився впевнено ствердити, коли й хто тут похований. Переказ приписує могили козакам-кривоносiвцям, якi полягли, штурмуючи Кременецький замок королеви Бони. Чи правда це? Чи i тут є тайна? А ще ми їздили до Кам'янця-Подiльського, стояла на Турецькому мостi й дивилися вниз на лiниву течiю Смотрича... i в дзеркалi лiнивої рiки моя Наталена побачила на днi козака, що лежав, пiдклавши пiд голову камiнь. Вона його "побачила" i нiчого не вдiєш. "То Василику, - шептала менi, - Юрасько Хмельниченко лежить... той Юрась-ко, що його турки, кинувши з цього моста, втопили". Нiхто, до речi, теж достеменно не посвiдчить, як воно насправдi дiялося з Юрасем Хмельницьким, iснує така легенда... iснує тайна i тiльки. "Хiба тобi цього мало?" - запитувала Наталена й синi її очi ще бiльше синiли. Я знав її, мою Наталену, нецiлих два мiсяцi, але й за цей короткий час вона встигла менi передати талант зачаровуватися мiсцем, подiєю, людиною, це був її дар: передавати зачарування, заражувати тайною, шукати її навiть там, де її нiколи не було... Пiсля iспитiв вона поїхала у свiй Iзмаїл до тата й мами на канiкули й бiльше не поверталася. Обiцяла писати - й не обiзвалася жодним листом. Чекали її у вереснi в унiверситетi - не дочекалися. Я не мав її адреси, але якось, уже восени, зтужений до краю, поїхав шукати її в Iзмаїлi. Даремна була робота: в довiдковому дали бiльше десяти адрес тутешнiх Шутькiв, але в нiякiй квартирi Наталени не було, нiхто про неї нiчого не знав. Що я мiг думати? Виїхала кудись цiла родина? Вимерла? Щезла? Чи насправдi нiякої Наталени й не було, наша з нею любов менi приснилася? I нiкуди... нiкуди в тi мiсця, де зачаїлися таємницi, ми з нею не їздили, усе це я вичитав iз книжок? Отак несподiвано й загадково закiнчилося моє перше кохання; я тяжко переживав розлуку й ще не один рiк сподiвався, що ось-ось отримаю вiд неї листа, що завтра зустрiну її на львiвськiй вулицi... зустрiну й дорiкну: "Де ж ти, люба, так довго барилася?" Iнколи цiлi днi я блукав або вулицями Львова, або ж плентався на Погулянку до каплички й там чекав не неї, на Наталену, поки не заходило сонце. Потiм роки потекли навально й згладили Наталенинi слiди, зрештою, це так тiльки здавалося, що згладили, я чомусь упевнений, що якраз вiд неї, вiд Наталени, я перейнявся любов'ю до старовини, до iкон, що, чорнi й таємничi, чекають на мене, щоб я їх визволив iз-пiд забуття i явив свiтовi їхнi обличчя. Наша з Наталеною подорож до Кам'янця-Подiльського, що вiдбувалася в юностi, спалахнула в пам'ятi наново... i наново я поїхав у це мiсто, оперезане Смотричем, наново стояв на Турецькому мостi й шукав на днi рiки козака, що лежав, пiдклавши пiд голову камiнь. Не має значення, що свою картину "Роздуми про Турецький мiст" я вирiшив по-сучасному, вклавши в неї трагедiю моєї землi, що, зрештою, Турецький мiст у Кам'янцi-Подiльському, стара фортеця, охоплена пожежою хатина проглядаються через порожнечу очниць черепа... черепа, може, Юрася Хмельницького. Має значення то, що зеренце iдеї, задуму, засiяла колись моя Наталена. Ох, Наталено-о-о-о... I ще. Були в мене iншi жiнки, яких я любив, i люблю я свою Даруню, але... не буду нарiкати чи осуджувати, але нема в моєї Дарки такого прямого, такого вiдкритого погляду, таких синiх очей, що обiцяють вiдкрити тобi тайну життя. Даруня моя смiється: "Що вiдкривати, чоловiче. Усе вiдоме". А якщо вiдоме, то чому тисячi художникiв i я в тому числi кладу загрунтоване полотно на мольберт i малюю оголену жiнку, ту ж таки мою Дарку, i пробую дошукатися iстини: в чому суть жiнки? Може й справдi мала рацiю Наталена: даремно шукаєте тайни до дверей, вона замкнена на безлiч замкiв. На жаль чи на добро, Василику, я й сама себе не знаю, кожного разу я iнакша хiба ти не бачиш? 18 Досвiток, несмiливий, заспаний, спеленений молочним туманом, в клоччi якого зблискували iскринки вiд сонячного багаття, котре ли-шень-но починало розгортатися на сходi, ступав поважно, як апостол, полями й лiсами, вулицями Черчена, i кожнiй хатi, кожнiй деревинi, усякому зелу й першiй бджолi, що виповзла з вулика на вологе вiчко, нашiптував на вухо: "На-та-ле-на"; Золота Липа - вузенька, як плотичка, рiчка бiгла попри Ключарiв сад i видзвонювала об свої береги: "На-та-ле-на"; ластiвка, що звила гнiздо пiд череп'яним дахом на причiлковiй стiнi, висунула дзьобик з гнiзда й вищебечувала: "На-та-ле-на"; зiтхала, потягуючись спросоння аж потрiскували платви, Ключарева хата: "На-та-ле-на"... Я розкошував у цьому словi, немов у цiлющiй купелi; воно насправдi не було тiльки словом, було ключем, яким я вiдмикав самого себе... вiдмикав i не впiзнавав, бо я був iнакшим, нiж учора й позавчора, я знову був молодим, таким, що прагне любовi й прагне вiдкривати тайни; я цього досвiтку мав крила, як янгол, i мав нiмб навколо голови, я умiв лiтати i вмiв переходити моря, не замочивши нiг; тiло моє було легке й пружинисте, й навiть пальцi, по яких толочилися вороги побiля силосних ям, уже не болiли, знову стали гнучкими й цупкими, готовими до роботи. Мене могутньо i владно кликав до себе Святий Дух. За мною, вочевидь, стежив Павло Ключар, бо хоча я не вимовив нi слова, а тiльки мовчки вийшов за