Iван Франко. Boa Constrictor ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Герман Гольдкремер встав нинi дуже злий. Вiн все такий, кiлько разiв йому лучається ночувати в Бориславi. А лучається то щотижня раз, в п'ятницю, коли приїздить сюди з Дрогобича оглянути роботу i виплатити рiпникам. Герман Гольдкремер, хоть маєток його доходить до мiльйона, нiколи не звiрюе чужим очам надзору анi чужим рукам виплати. У нього в Дрогобичi своя камениця, порядна, нова, ясна, - сказати не жаль. А тут приходиться йому ночувати в дерев'янiм домику, серед магазинiв, завалених бочками кип'ячки та величезними грудами воску. Правда, той домик, поставлений його коштом, все-таки найпоряднiший i найкраще положений на весь Борислав, - але знов дарма рiч рiвняти його до дрогобицьких будинкiв. Хоть стiни бiлi i вiкна яснi, та вид навкруги сумний, понурий, поганий: купи хворосту, купи глини, бруднi магазини та ще бруднiшi помешкання людськi. Нi зеленi свiжої, нi виду всмiхненого не побачиш. Воздух удушливий, загуслий вiд нафтового сопуху; у Германа вiд нього за кождий раз голова крутиться, немов вiддурицi. Та ще й люди, що снуються навкруги його помешкання, помежи бруднi шопи, помежи глинистi гори, що, мов мурашки, невпинно нишпорять коло законiв, - тьфу, чи то люди? Чи такi на свiтi люди? Зачорненi скрiзь нафтою та глиною, мов ворони, - на них пошарпанi шмати - не то шкiра, не то якесь невидане полотно, - вiд них на сто крокiв вiє незносний дух нечистоти, сопуху, шинкiв, зопсуття! I голоси у них - нi, се не людськi голоси, а якийсь крик глухий, хриплий, немов дренькiт розбитого баняка. А який позiр у тих людей - дикий, зловiщий! Кiлька їх, що помимо ранньої пори пiдхмеленi йшли до ям (тверезому годi видержати в глибинi!), поглянули в вiкно i побачили Германа. Вiд їх поглядiв йому якось стало моторошно. "Такi люде, - подумав собi, - якби видiли мене в багнi, то не то, щоби мя не витягли, аiще би мя глибше пхнули". I ось в якiм товариствi приходиться йому, аристократовi, проводити цiлого пiвтора дня. (Вiн сплюнув крiзь створене вiкно i вiдвернувся. Його очi живо оббiгли комнату - чистеньку веселу свiтличку. Гладка лакирована пiдлога, мальованi стiни, круглий столик з орiхового дерева, комода i "писемне" бюрко - ось що передусiм насувалося оку. Все блищало, яснiло до сходячого сонця, що саме кидало перше промiння .крiзь вiкна до комнати i золотисто-кровавими переливами грало .на гладких, блискучих предметах. Але очi Германа .вiдвернулися i вiд них, - вiн не мiг знести сильного свiтла. На боковiй стi-нi, супроти дверей, у пiвтiнi висiв великий образiв золочених рамах, - на нiм спочили очi Германа. Була се досить жороша i вiрно списана .картина тропiчної, iндiйської околицi. Вдалi, повитi синявою мрякою, мрiють величезнi трое ники - цiлi лiси бамбуковi Бенгалю. Здається, чуєш, як втiй гущавинi з легким шумом вiтру мiшається плачливе скомлення тигра-кровопiйцi. Ближче к передньому плановi iкартини троснику не стає, тiльки поодинокими купинами бовдуриться вгору буйна, ясна, ясно-зелена папороть, а над всiм зносяться живописними групами стрiмкi широколистi пальми, царi ростин. На самiм передi, трохи збоку, - iменно така група, розкiшна, стрiйна. Пiд неї кiлька газель прийшло, певне, за пашею. Але необачнi звiрята не дiздрiли, що серед величезного зеленого листя сидiв страшенний змiй-удав (Boa constrictor), сидiв на чатах, ждучи на добичу. Вони смiло, безпечно пiдiйшли к пальмам. Нараз вуж блискавкою метнувся вдолину - хвилька мертвого переполоху - один блей ухваченої газелi; один i послiднiй, - а все стадо в дикiм розгонi пирскає на всi сторони, тiльки одна, найбiльша - видко, мати тамтих - зiсталася в звоях вужа. Маляр пiдхопив саме тогу хвилю, коли розпирслися газелi, а вуж, високо пiднявши голову, з всею силою стискає своїми велетними скрутелями добичу, щоби подрухотати їй костi. Вiн обкрутив її шию i хребет, а з-посеред закрутiв його сорокатого блискучого тiла видко голову бiдної жертви. Великi очi, вигнанi наверх передсмертною мукою, блищать, немов у сльозах. Жили на шиї напруженi, - голова, немов доочне бачиш, кидається ще в посяiднiх судорогах. Зате очi змiї блискають таким злорадним, демонiчним огнем, такою певнiстю своєї сили, що мимоволi мороз пробiгає по тiлi, коли добре йому придивитися. Дивна рiч! Герман Гольдкремер мав якусь дивну, невиясниму вподобу в тiм образi, а особливо любив цiлими годинами вдивлюватися в страшнi, сатанським огнем розiскреиi очi змiя. Вiн вiдразу так йому подобався, що сейчас закупив його два примiрники i повiсив один у себе в покої в Дрогобичi, а другий в Бориславi. Не раз показував його гостям, жартуючи при тiм з дурної газелi, котра сама пiдсунулася пiд нiс вужевi. Однако ж на самотi вiн якось не мiг жартувати з вужа. Вiн чув якийсь темний, забобонний страх перед тими очима, - йому здавалося, що сей вуж колись ожие i принесе йому щось незвичайного - велике щастя або велике горе. Поволi розвiялася густа холодна паморока, що досвiта залягла була над Бориславом. Герман Гольдкремер випив каву, засiв до бюрка i добув величезну рахункову книжку, щоби позводити рахунки за весь тиждень. Але сонце лляло до свiтлицi таку повiнь свiтла, - пораннiй холод i глухий вiддалений гамiр робучого люду - все то лоскотало його змисли а заразом обезсилювало, усипляло їх. Органiзм, розстроєний учорашньою їздою i домашнiми клопотами, почув якусь хвилеву вiдразу до тої в полотно оправленої книжки i до цифер, що в нiй п'ялися величезними стовпами, i до пера з вирiзуваною кiстяною ручкою, - йому стало так якось солодко, нi одна мисль не шевелилася, тiльки вiддих правильно пiдiймав груди. Вiн спер голову на долоню, i хоть не був зовсiм iз людей задумчивих, багато розважаючих (таких людей загалом межи жидами дуже мало), то прецiнь тепер, перший раз пiсля довгих-довгих лiт, нестямився i пустив волю всiм враженням свого життя - вiджити в пам'ятi, перейти живо, наглядно поперед свої очi... Перед його очима промайнули тяжкою хмарою першi лiта його молодостi. Страшна бiднiсть та недоля, що стрiтила його при першiм виступi на свiт, i досi проймає його холодом, дрожжю. Хоть i як не раз йому прикрим стане теперiшнє життя, - однако ж вiн нiколи не бажав i не буде бажати, щоб вернулися йому молодi лiта. Нi! Тотi молодi лiта висiли прецiнь якимось важким прокляттям над його головою - прокляттям нужди, прокляттям заглушення в першiм зародi хороших i добрих способностей душi. Не раз чув вiн того прокляття в хвилях своїх найбiльших спекуляцiйних удач, - не раз мара давньої нужди затруювала йому найбiльшу радiсть, досипала горечi-полину в солодкi напої багатства i збитку. I досi вiн живо нагадує тоту напiврозвалену, пiдгнилу, вогку, нехарну i занедбану хатку на Лану в Дрогобичi, в котрiй побачив свiт. Стояла вона над самим потоком, напротив старої i ще вiдразливiшої гарбарнi, вiдки щотижня два трудоватi каправоокi робiтники виносили ношiями спотребований i переквашений луб, котрий на всю пересторону (перiю) ширив кислий, удушливий, убиваючий сопух. Побiч хати його матерi стояло багато других, подiбних. Всi були скопиченi так густо, дах у кождої був такий нерiвний, перегнилий та пошарпаний, що цiла тота пересторона подобала радше на одну нужденну руїну, на одну велику купу смiття, плюгавства, гнилого дилиння та шмаття, як на людське житло. I воздух тут раз в раз такий затхлий, що сонце сумрачно якось свiтило крiзь шпари в стiнах i дахах до середини хат, а зараза, бачилось, тут плодилася i вiдти розходилася на десять миль довкола. В кождiй iз тих хаток жило по кiлька родин, т. є. по кiлька сварливих, лiнивих i до крайностi нехлюйних жидiвок, а кругом кождої роїлося, пищало та верещало бодай по п'ятеро дробини-жиденят. Мужчини, рудi, пейсатi жиди, рiдко коли сюди зазирали, - найбiльше раз в тиждень, у п'ятницю вечором, щоби перешабасувати. Були то по бiльшiй частi капцани-мiхонохи, мiняйли, шматярi, кiстярi та бог знає якi ще зарiбники. Деякi пробували в мiстi раз на раз, другi бували тут тiльки дуже рiдко. Першi волiли не раз переспати де-будь в шинку на лавцi, в корчах пiд голим небом, на холодi, щоби не дихати густим, нездоровим сопухом та не слухати крику, сварки i оглушуючого гамору баб та бахурiв. I Германова мати була не лiпша, коли й не гiрша других. Хоть ще молода жiнка - всього могло їй бути 20, а най 22 - то прецiнь вона вже, так сказати, вросла, встрягла в той тип жидiвок, так звичайний по наших мiстах, на вироблення котрого складається i погане, нездорове помешкання, i занедбане виховання, i цiлковита недостача людського образования, i передчасне замужжя, i лiнивство, i сотки других причин. Герман не пригадує собi, щоб бачив її коли оживленою, свiжою, веселою, пристроєною, хоть на її лицi виднi були слiди якої-такої краси. Лице, колись кругле i рум'яне, пожовкло, згризене брудом i нуждою, обвисло вдолину, мов порожнiй мiшок; губи, давнiше повнi, рум'янi i рiзко викроєнi, посинiли, вiддулися, очi помутнiли i скаправiли. Чотирнадцять лiт вiд роду вона вийшла замуж, по трьох лiтах розвелася з чоловiком, котрий не хотiв її довше при собi держати i кормити. Старцюго єнна вiн взяв iз собою бог знає куди (вiн був мiняйло i їздив однокiнкою по селах, промiнюючи голки, дзеркальця, шила та всяку господарську подрiб за платники); молодший, Герман, лишився при матерi. Йому було тодi пiвтора року, коли його родичi розiйшлися, - вiн не затямив нi вiтця, нi старшого брата, а пiзнiше припадком довiдався, що оба серед чистого поля померли на холеру, де їх найшли аж десь за тиждень коло трупа коня. Взагалi, ростучи в такiй пагубнiй i нездоровiй атмосферi, вiн розвивався дуже поволi i тупо, хорував часто, i найдавнiше враження, яке застрягло йому в пам'ятi, то його грубий животик, в котрий часто штуркали його другi жидики, мов у бубен. Дитинячi забави серед череди голих, заваляних, круглих дiтей пригадуються йому неясно, мов крiзь сон. Дiти бiгають довкола тiсного подвiр'я помiж двома хатами, побравшися за руки, i верещать щосили, - бiгають, доки їм свiт не закрутиться, а тодi покотом падуть на землю. А нi, то бродять по калюжах, талапаються, мов купа жаб, в гнилiй, гарбарським лубом начорно зафарбованiй водi потоку, полохаючи величезних довгохвостих щурiв, що бiгають їм попiд ноги до своїх ям. Виразно нагадує Герман, як не раз качався з другими жиденятами долi берегом в потiк i як старшi жиди, стоячи на мостi, реготалися до розпуку з його грубого, буро-синього животика, до котрого, мов два патички, причепленi були худi довгi ноженята. Ще глибше вбилися йому в пам'ять нiчлiги в тiснiм, поганiм закамарку, разом з десятком таких, як вiн, дитенят, - тотi ночi, проведенi на вогкiй, сирiй пiдлозi, на соломi, що напiв перегнила та кипiла черв'яками i бог знає яким гидом; тотi страшнi ночi, заглушуванi смiхом i плачем дiтей, штурканням, бiйкою та криком жидiвок; тотi безконечнi ночi, котрi вiн проводив скулений в клубок вiд холоду, пiсля котрих вставав рано горючий i червоний по всiм тiлi. Ох, тотi страшеннi ночi дитинячих лiт, що другим свiтять до пiзньої старостi ангельськими усмiхами та поцiлуями матерi, тишею та утiхою, першим i послiднiм щастям життя, - йому вони були першим i найтяжчим пеклом! Його вони до старостi пекли i морозили; сама гадка о них запирала йому дух в грудi, наповнювала його вiдразою, глухою, смертельною ненавистю до всього, що бiдне, обдерте, нужденне, повалене в грязь, придавлене нещастям. Вiн сам не знав, яка тому причина, не знав, ще така молодiсть мусить в кождiм притупити нерви, заглушити голови до тої степенi, що нещастя i плач другого не зможуть його порушити, що вид нужди збудить в нiм тiльки обридження, але немилосердя. Впрочiм, Герман Голйдкремер нiколи й не думав о тiм, не старайся розбирати причиня свого поступовання, а коли не раз бiднi, покривдженi рiпницi з нужденними лицями, в лахах, просяклих кип'ячкою, плакали перед ним, допоминаючися повної плати, вiн сплював, вiдвертався i казав слузi викидати їх за дверi. Свою матiр вiн нагадує, як, бувало, цiлими днями сидить пiд хатою з панчохою та клубком в руках та репетує хриплим голосом всяку погань, щоби перекри-чати котрунебудь iз своїх сусiдок, котрiй нинi прийшла охота з нею зчепитися. Панчоха в її руцi дуже поволi поступала наперед, хоть на перший погляд могло показатися, шо вона плете ненастанно. Не раз цiлими мiсяцями вона носила тогу панчоху i тот сам клубок, поки панчоха, ще недокiнчена, i клубок, ще недоплетений, не набирали такої барви, як все довкола - брудно-сiрої. Не раз вона довго гналася за деяким жидиком, що допiк їй яким острим словом, - чалапкала по баюрi розхристана, задихана, охрипла, посинiла з лютостi, - а допавши бiдного бахура, хапала за волосся i бухала без милосердя межи плечi, доки дитинище не впало на землю. Не раз i Германовi дiставалося вiддгеї, i то дуже прикро. Вона була, як всi лiнивi а бiднi, дуже уразлива i люта, а в опалостi не перебирала, кого б'є, чим i куди. Герман добре тямить, як раз мати потягла його патинком так сильно, що повалився на землю, обiллятий кров'ю. Чим жила його мати, з чого удержувала себе i його, того Герман не знав. Знав тiльки, що хата, в котрiй вони сидiли, не їх, а наймлена, - та й ще пригадує собi високого, грубого, сивобородого жида, що не раз приходив, кричав на його матiр, що така розхристана, i брав її з собою. Часто вечорами i сама мати виходила кудись i не вертала аж над раном. Таке було життя будущего мiльйонера Германа Гольдкремера аж до десятого року. Правда, ростом i подобою вiн походив на семилiтка, та й то плохо розвиненого. Сили i живостi дитинної у нього не було. В ту пору вiн зачав набирати смаку до лiнивстза i часто сидiв-туманiв цiлими днями на лавцi в хатi., хоть мати гнала [його] на мiсто продавати сiрники хлопам або займатися яким другим зарiбком, як другi жидики. Було се лiтом 1831 року. Страшна нечувана досi пошесть навiдала наш край. Довго бiгали глухi чутки межи народом, що наближається "кара божа", довго тривожився мир хрещений, ждучи от-от видимої, наглої смертi. Аж ось вона i надiйшла, сто раз страшнiша, як ся надiяли. Цiлi села пустiли-вимирали, цiлi родини щезали зо свiту, як вiск на огнi. Один не знав про смерть другого, i собi ж смертi вижидаючи. Брат вiдвертався вiд брата, отець вiд сина, щоб не побачити на нiм страшного клейма смертi. А хто ще лишився живий, iшов до коршми, пив i горлав пiсень в безумнiй непам'ятi. Нiкому було потiшати безнадiйних та сумуючих, нiкому було рятувати хорих, що не раз пищали водицi, конаючи в страшенних судорогах. Помiж простими людьми лiтали страховиннi повiстi про опирiв, що "потинають" людей, а по декотрих селах п'янi, вiдчайдушнi товпи почали навiть палити на огнi таких, котрих уважали нiби опирями. I Дрогобича неминула холера. Особливо Лан утерпiв вiд неї бiльше, як другi передмiстя, чи то тому, що тут затхлий та нечистий воздух помагав ширенню зарази, чи, може, тому, що люди, стiсненi густо в одних хатах, легко однi вiд других заражувалися. Жиди, жидiвки, а найбiльше малi дiти падали, мов трава пiд косою, умирали серед глушi, тихо, потайно, по кутах та закамарках. Кiлько їх там перемерло, то лиш бог один знає. Котрi були маєтнiшi, повиїздили при наближеннi зарази в гори, на здоровiший воздух, - але зараза i там їх дi гнала, може, лиш де сотий успiв вернути назад. Але у Германової матерi грошей не було, зарiбку не стало i хлiба, нiчого. Вона серед загальної тривоги валандалася попiд хату, без пам'ятi вiд переляку i голоду, раз в раз заводила дивними голосами, доки й сама не впала на землю, заражена. Герман тямить добре, як прибiг до неї i з дитинячою цiкавiстю зблизився к тому тiлу, посинiлому, покорченому, близькому лютої смертi. Йому ще i нинi живо стоїть перед очима вираз її лиця, такий безграничноболiсний, перекривлений та змiнений, що аж йому, малому, мороз перейшов по тiлi. Вiн тямить кождий її рух, кожде її слово в тотi страшнi хвилi вiчної розлуки. Насамперед вона кивнула рукою, щоби не приступав близько, - материнська любов, хоть пiд грубою оболiчкою, не загибла в нiй, а проявилася в хвилю найтяжчої муки. Її рука, простягнена, безвладно упала на землю, а Герман бачив, як всi жили, всi сустави стягались, то випручувалисудорожно, як вона дрижала з холоду, а попiд шкiру щораз виднiше набiгала синя, ба зеленкувата муравиця. - Герш, - прохрипiла вона, - не пiдходи... до... мене!.. Хлопець стояв мов отуманiлий. В тiй хвилi вiн дуже мало i дуже невиразно розумiв, що воно таке дiється. Шарпане судорогами тiло матерi почало перекачуватися на всi боки. - Герш!.. чесно жий! - простогнала нещаслива, ледве дишучи. В тiй хвилi упала лицем на землю. Герман стояв, боячися приступити до неї, а не менше боячися утiкати. - Води! води! - прохрипiла конаюча, але Герман не мiг рушитися з мiсця, його пам'ять щезла на тот час. Як довго вiн так стояв, два кроки вiддалений вiд матерi, того й сам не знає. Навiть не може собi нагадати, хто i як пробудив його з того остовпiння, коли i куди спрятали трупа: все то пожерло вiчне забуття, вiчна непам'ять. Вiн очутився вночi серед улицi. Голод рвав його нутро, спрага горло палила, тривога немов клiщами стискала груди. А довкола тиша глибока, глуха, темна, безрадна. Лиш часом з якогось далекого кута, немов з-пiд землi, чути приглушене хлипання або стогнання конаючих. По хатах, де є ще живi люди, блимає свiтло, меркотячи в вiддалi i, мов острi ножi, прорiзуючи пiтьму. Малому Германовi ще страшнiше робиться, коли глядить на тотi свiтла, - вiн аж тепер почуває цiлу пропасть своєї самоти, свого сирiтства, - його зуби мимовiльно цокочуть, колiна пiдшпотуються i дилькотять, свiт починає крутитися перед ним. Але ось подунув холодний вiтер вiд сходу, вiдсвiжив його. Вiн ходить улицями, щохвилi озираючись. Але голод не перестає йому докучати, прогонює поволi все друге, прогонює i страх i пiдсуває йому нову, смiлу гадку. Германовi нiколи довго розважувати, - вiн тихими кроками, мов кiт, крадеться до першої-лiпшої хати, у котрiй не видно свiтла, де, значить, всi вимерли. Перша, до котрої пiдiйшов, була замкнена, - добуватися дарма рiч, сили нема. Вiн поповз к другiй. Хата стояла розтвором, i Герман увiйшов досередини. Насамперед полiз до полиць, до мисника, - всюди обшарив, щоби найти бодай чим-тим занестися. Йому пощастилось найти здоровий кусень хлiба. Вхопивши його, вiн аж стрепенувся i в безумнiм переполосi пустився утiкати з хати. Заспокоївши голод, хлопець засунувся пiд якийсь плiт у лопушшя i заснув мов убитий. Другого дня збудився значно покрiплений, - особливо утiшив його ясний, теплий, сонячний день, при котрiм щезали всякi страхи. Вiн побiг по улицях, небагато зважаючи на крики i плачi довкола. Думка про власну смерть не заходила йому в голову, а а вчорашнього хлiба ще добрий кусень лежав у нього за пазухою, - голоду не боявся. Аж ось вiн попав на одну улищо, по котрiй возили мерцiв з трупарнi на кладовище - далеко за мiсто. Вiн зразу цiкаво приглядався всьому. Вози за возами тяглися улицею довженним рядом, обладованi трумнами, наборзi позбиваними з неструганих дощок. Крик та завiд осирочених не вмовкав, - товпами перлися люди рiзних станiв улицею, багато навiть по дорозi падало заражених. Германа пробiг мороз, коли поглядiв на ту страшну безконечну процесiю, - вiн щодуху почав утiкати з тої улицi, сам не знаючи куди, щоб лиш у далекi, глухi закавулки. Але ще довго опiсля йому причувався гуркiт трумн, накиданих купами на драбиннi вози та тягнених по вибоїстiй каменистiй улицi, - прочувався йому той плач болiсний i лякав його не раз серед тихої ночi. Куди блукав вiн до кiнця сього дня, як проводив слiдуючi, вiн докладно не тямить. Незвичайнi, а на його молодий органiзм надто сильнi враження приглушили його пам'ять. Вiн тямить тiльки те, що часто добувався до пустих хат, пертий голодом, i шарив напотемки по кутах, поки не надибав де яку страву або кусник хлiба. Чим далi, тим бiльше лишала його пам'ять, йому ставало якось гаряче в головi, у грудях, а перед очима часто крутилися червонi колеса, - вкiнцi все щезло, темно... Вiн прокинувся в якiйсь обширнiй свiтлицi, в котрiй, не знати чому, було дуже холодно. Вiн лежав на лiжку, прикритий коцом, i дрижав. Сонце, бачиться, саме заходило i косим промiнням освiчувало блискучу, лакировану, чорну дощечку над його головою. Круг нього багато других лiжок - стогнання, охання... Якась баба в чорнiм тихо-тихо ходить довкола i заглядає до хорих. Вiн дуже її злякався i затулив очi. Знов забуття... Мов крiзь сон, до йзго слуху пробивається пискливий, незносний голос, що довго-довго, одностайно приспiвує. Вiн вiдкись нiби знає, що се шпиталь, але як вiн сюди дiстався i чому - не знає. Герман не знає i донинi, як довго лежав в шпиталi, на яку слабiсть, вiдки його взяли i за яку ласку. Враження з-тоге часу мелькають в його головi, мов вiдблиски далеких блискавиць. Був сумний осiннiй день, коли його випустили зо шпиталю. Вийшовши пiсля довгої недуги перший раз на свiжийвоздух, вiн почувся такий безсильний, покинений всiми, несвiдущий того, що тепер починати, - страх переняв його. серед тої широкої безлюдної улицi, так як колись вночi при видi огникiв, що тут i там блискали з вiкон. Вiн ледве мiг собi пригадати, що таке з ним дiялося перед недугою. Йому збиралося на плач, - але якось здужав перемочи себе i пiшов, куди очi видять, чалапкаючи своїми маленькими нiжками по болотi улицi. - Герш, Герш! А ходи сюда! - крикнув хтось на нього збоку жидiвською мовою. Хлопчина обернувся i побачив невеличкого зизоокого жида з рiдким жовтавим поростом на бородi. На жидi була дрантава бекеша i чоботи, облиплi по самi кiстки густим болотом. Германовi зразу чудно стало, що хоче вiд нього той незнакомий жидок, - i вiн мимоволi пiдiйшов к ньому. - Не пiзнаєш мене? - спитав жидок. Герман кивнув головою i випулив на нього очi. - Я Iцик Шуберт, знаєш? Моя бабка там жила з твоєю мамою, знаєш? Герман ледвз-не-ледво пригадав собi Iцка, але на згадку о матерi, сам не знаючи чому i прощо, заревiв на весь голос. - Ну, ну, не плач, - сказав жидок благим, добродушним голосом. - Видиш, i мої померли, - що робити? Всi померли, всi до одного, - додав вiн сумно, немов сам до себе, - i Тавба, i бухер, - всi! Ну, ну, ша, тихо, небоже, плач не поможе! А я гадав, що i ти капорес, а вно ти ще живий! Герман нiчого не говорив, тiльки хлипав i обтирав очi рукавом. - Знаєш що, Герш, - сказав Iцик, - ходи зо мною. Герман видивився на нього, мов не розумiв того слова. - Куди? - До Губич! Там у мене хата є, i кiнь є, i вiзок, - поїдемо з весною платянки мiняти. Хочеш? Ей,тофайнотак жити, - i твiй тато пiшов, та, бiдний, умер! Герман не мав куди повернутися, не мав де ночi переночувати, а Iцик не хотiв його покинути i того-таки дня попровадив з собою до своєї хати. Холера вже притихла, вiдколи пiшли осiннi холоди та сльоти, але люди ще не вспiли отямитися пiсля страшного нещастя. Загалом по улицях рiдко видно було чоловiка, а де i показалося людське лице, то таке залякане, нужденне, сумне та позеленiле, що, бачилося, тi люди повиходили йно що з в'язниць, де довгi лiта конали в вогкостi, холодi, пiтьмi та всiляких муках. Дорога до Губич була неблизька, а ще до того розмокла iляста земля чiплялася нiг, важила, мов кайдани, так що нашим пiшоходам дух захвачувало з натуги. Але мимо силування вони йшли так поволi i незначно, мов слимаки. Iцик ще-як-ще, але схорований малий Герман! Тому мало що не до смертi приходилося, заким долiз до Iцкового помешкання. Його добродушний опiкун i нiс його на руках, i провадив, радше сказати, волiк за собою, i приговорював, додавав сили. Пiзно вночi вони дочапали до цiлi, i Герман, скоро допав лавки, повалився i заснув мов забитий. Губичi - досить велике село, розложене здовж рiчки Тисьменицi, на половинi дороги межи Бориславом а Дрогобичем. На пiвнiч вiд села здвигається високо догори споховаста площа, а на полуднє ще вищi горбки переходять в другу високу площу, на котрiй пишно красується невеличкий, чотириугольний, самий дубовий лiс, Тептюж. Само село розсiлося на низькiй рiвнинi, широкiй, на яких-де тисячу крокiв, котра тягнеться вiд Бориславського узгiр'я геть-геть долi Тисьменицею аж до Колодруб, де лучиться а великою Днiстровою долиною. Околиця Губич вiдзначується тою, властивою пiдгiрським сторонам красотою, котрiй рiвної не подиблеш деiнде. Не побачиш тут анi острих шпилiв височенних Бескидiв, анi голих, пошарпаних скал Чорногори, анi стрiмких вимулистих урвищ гiр заднiстрянських. Тут круговид у дивнiй гармонiї показує вам чаруючу заманчивiсть i рiзновиднiсть гiрської околицi, i розгонисту ширину та одностайнiсть околиць подiльських. Мила, не грандiозна i страшна, а якась домашня, близька серцю розмаїтiсть барв, предметiв, комбiнацiй - риси все круглi, лагiднi, гармонiйнi, рiки невеличкi, прудкi, чистi, воздух здоровий, як в горах, але без тої гiрської рiзкостi, котра так швидко стає прикрою, - а при тiм всiм широкий видна далекi, легко хвилюючi рiвнини, на сотнi нив, перелiскiв та осель людських, розкинених то рядами, то живописними групами, то пестрою шахiвницею... Життя Германа пiшло тепер дiйсно новим ладом. Iцик був чоловiчок добродушний, не зовсiм сильного характеру, навиклий змалу хилити голову перед всяким "зi своєї вiри". З "гоями" вiн обходився, як кождий другий, - сварив i антелив одних послiднiми словами, пiдлизувався другим, шахрував i ошукував кождого, де i як мiг, не роблячи собi з того зовсiм нiякої важностi. Взагалi тут Герман перший раз пiзнав, що то за народ тотi "гої", i його хлоп'ячий розум швидко покмiтив, що в кождого з "жидiвської вiри", так сказати, двоє лиць: одно, котре обертається до хлопа, у всiх однаке: гидке, насмiшливе, грiзне або хитре, - а друге, котре навертається до своєї вiри, i тото лице нiчим не рiзниться вiд лиць других людей, значить, буває у кождого вiдмiнне: добре або зле, хитре або щире, грiзне або ласкаве. У Iцка тото "своє" лице було дiйсно щире i ласкаве, тож малому Германовi, що на своїм вiку не зазнав нi ласки, нi вигоди, нi пестощiв, аж тепер вiдкрилася нова, яснiша сторона людського життя. Уже само життя на чистiм,-здоровiм воздусi було для нього великим щастям. Вiн, що довгi лiта, першi свої лiта, душився в затхлiм, нездоровiм воздусi перелюдненого, нехлюйного передмiстя, тепер повними грудьми, розкiшно надихувався чистого сiльського воздуху, аж йому кров живiше грала в тiлi i свiт крутився, мов п'яному. Iцик приладив йому вигiдне леговище, сухе, тепле, простiрне, - i Германовi той тапчаник з простим сiнником i старою бекешею замiсть ковдри видавався бог знає якою пишною постiллю, вiдай тому, що i у його опiкуна не було лiпшої. Страву варив Iцик сам, а малий Герман помагав йому як мiг, - та хоть не раз i не зовсiм смачно зладжена, вона смакувала їм якнайлiпше, бо була приправлена голодом. Загалом сказати, Iцик обходився з Германом, як з рiвним собi, бачив його зручнiсть i справнiсть i радився з ним, мов зi старшим, перед всяким дiлом. Сама його натура, блага i податлива, не приводила йому i на голову думки - взяти твердо в свої руки хлопака, призвичаювати його до беззглядного послуху, як то люблять робити другi опiкуни, котрi, хотячи нiби наломити свого вихованка на добру дорогу, приб'ють i приголомшать бiдну дитину доразу, а коли воно, тумановате i позбавлене власної волi i живостi, улягає без супротивлення їх забагам та безглуздим розказам, хваляться, що "ось то ми! порядок у нас мусит бути!" - а нi, то на додаток кидають дитинi в лице своїм хлiбом: "На чиїм вiзку їдеш, того пiсню спiвай!" Зимою Iцик почав учити Германа читати i писати, - розумiється, по-жидiвськи, бо iнакше сам не умiв. Наука йшла досить тупо. Герман вирiс в обставинах, так несприяющих розвитковi духової спосiбностi, що лиш вроджена завзятiсть могла помочи йому побороти початковi трудностi. Його ум, бистрий i попятлпвий в щоденнiм життi, в звичайних речах, при науцi показувався такий тупий, непам'ятущий i неповоротливий, що навiть терпеливий i добродушний Iцик не раз лютився, кидав книжку i на кiлька годин переривав лекцiю. Однако ж, мимо його терпеливостi i Германової пильностi, вони через зиму не дуже далеко эайшли при неприступнiм, механiчнiм способi науки. Зате як прийшла весна, настало тепло, погода, - то тодi почалося життя для Германаї Iцик впрягав конину до вiзка, накупував в мiстi всiлякого подрiб'я, якого потребують селяни, i гайда з тим добром по селах! Яка втiха була для Германа сидiти ззаду на возi на скриньцi: спереду i ззаду копицi онуч i всiлякого "фурфантя", а понад тими сiрими купами ледве виглядає мала головка жидика в дрантавiй шапчинi, зi здоровими рум'янцями на лицях, рум'яна, весела. Кругом пишнi зеленi поля, шум'ячi дуброви, блискучi срiблистi рiчки, а над головою погiдне, голубе небо, - i тепло, сумирно, любо довкола, голоси пташенят зливаються з черкотом сверщкiв, шелестом зеленого листя, шваркотом потокiв в одну далеку, стрiйну гармонiю щастя, величi i спокою. Ех, кiлько-то разiв нагадує Герман Гольдкремер, мiльйонер, ще i тепер тотi часи свого веселого, вiльного, правдиво циганського життя! Вiн нагадує їх не то щоби з якоюсь особливою радiстю, - вiн з погордою дивиться тепер на тодiшню бiднiсть, на забiги о пару крейцарiв, на утiху, коли їм удалося вимiняти багато онучок, - його навiть злить тота тиха радiсть, тото вдоволення, яке чув тодi; але всетаки якийсь тайний, незнаний голос шепче йому, що се була найщасливiша пора його життя, що тихе щастя, сумирнi, погiднi днi, котрi прожив в бiдностi, на Iцковiм вiзку, не вернуться для нього нiколи. А то їдуть, бувало, дорогою посеред пiль: довкола нi живої душi, збiжжя ще не достигло, легенький вiтрець хвилями-хвилями клонить важке колосся половiючого жита. Вусатий ячмiнь де-не-де вирiзується ясно-зеленою пасмугою, а озима пшениця гордо похитується на своїх стрiйних гладеньких стеблах. Куди оком кинь, не видно хати людської, - село в долинi. Далеко-далеко на сходi розiллялася зеленим, пахучим озером лука, i вiдтам доносить вiтер дренькiт кiс та декуди видно ряди немов великих бiлих комах, що порпаються в зеленi - то косарi. Iцкова конива немов i собi рада тiй величнiй тишi, тому теплу i запаховi, iде нога поза ногу м'якою "польською" дорогою, зриваючи час вiд часу головки конюшини на ходi. Iцик мурл". кав пiд нiс якусь жидiвську пiсеньку, мабуть, "Finsterer balyguteh", - батiг застромив за пояс та повiльно розхитує головою налiво, направо, немов роздає поклони тим пречудним благословенним нивам, тiй луцi далекiй i тому Дiловi синьому, що з заходу сонця вистрiлив високо в небо своєю тяжкою масою, круглими лiсистими верхами та мрiє в вiддалi величний, спокiйний, непрослiдимий, немов шмат неба, котрим природа для бiльшої вподоби замаїла нашi гори. А малий Герман за той час сидить посеред куп онучок, струже дещо та веде сам з собою всiлякi розмови, немов се вiн онучкар, а до нього приходять баби i торгуються з ним. Але ось вони з'їхали з гори. За ними схопився туман пороху, перед ними зеленiють верби, вишнi; срiблиться рiчка межи хатами, iграють дiти на вигонi, бродить худоба по оборах: село. Герман схапується, щоби створити лiсу, i швидко запирає її, скоро вiзок проїхав, та бiжить за ним, бо вже чує гавкання довкола, - вже з присп посхапувалися пси i бiжать громадою привiтати гостя. Дивачний стрiй, ще дивачнiший вiзок побуджує їх до лютої запеклостi, а кiлько раз Iцик або й Герман протяглим, проникливим голосом закричать: "Мiняй онуцi, мiняй!" - то пси аж заливаються, аж землю рвуть пiд ногами з превеликої лютi. Вони гурмою бiжать довкола вiзка: деякi уїдають на конину, котра хитає головою на всi боки, немов розкланюється добрим знакомим, а як котрий пес надто вже до неї надскакує, форкне i пiдiйме голову догори та й далi. Другi взяли на око онучкаря, бiжать попри вiз, хапають зубами за колеса, але все дармо. Германовi робить превелику утiху тота безсильна лютiсть псiв, вiн дразнить їх прутом i голосом та регочеться до розпуку, коли який смiлiший зведеться на заднi лаби, щоби скочити на вiз, - вiз тим часом пiмкне дальше, а бiдний псисько аж перекарбулявться з розмаху в поросi. Аж ось по хатах, по оборах ворушня, гамiр, крик, бiганина... Баби, хлопцi, дiти - все бiжить навпроцапи на улицю, доганяє мiняйла. Але мiняйло немов не бачить їх, немов не чує, як кричать: "Жиде, жиде, а зажди-но!" Вiн бачить, що їх ще мало, їде далi, де на мiстках та по оборах пiджидають другi, i ще раз затягає своє протяжне: "Мiняй онуцi, мiняй!" Аж тепер вiн зупиняє конину, кидає їй кулак сiна i обертається назад, щоби видобути скриньку з всiляким добром, за котре промiнюють селяни платники. от тут зачинається життя, рухливе, говiрке, веселе! Тут i для Германа робота. Охочих до мiнянки купа велика: однi вiдходять, другi надбiгають, - Iцковi годi всiх заспокоїти. Герман i воза пильнує, i сам дещо торгує, - на нього Iцик здав сiльських дiтей, котрих найтяжче обiгнатися, а найлегше одурити. Герман ще й тепер з усмiхом згадує, як то вiн шпарко увивався межи сiльськими хлоп'ятами, як швидко вiдправляв їх, як зручно умiв пiдсунути кождому то, чого той хотiв, i брав вiд нього шмат узатроє бiльше, як варт товар. I кiлько-то було сварiв, крикiв, проклять на тих сiльських вигонах. Особливо з жiноцтвом була тяжка рада. Упреться одна з другою i не вступиться: дай їй тото або тото за тiлько онуч. Але тут Iцик був уже зовсiм не той, що дома: упреться i собi, i насварить на бабу, i споганить їй всю родину, i таки поставить на своїм. Довго тягнуться торги та передирки. Iцик поволеньки пiдганяє конину горi селом, все в супроводi цiлої гурми сiльських хлоп'ят та дiвчат, у котрих нема платянок i котрим зависливо дивитися на ножики, перстенi та скиндячки, що другi понамiнювали. Поволi їдучи горi селом, вiзок чим раз, то бiльше наповнюгться платянками, Iцик поглядає на їх наскиданi копицi i засукує руки, - знає, що швидко набереться в нього сотнар i буде мож везти до лiверанта в Дрогобичi. Аж ось вони серед села, против широкої мурованої коршми. Iцик звертає конину на брудне обширне подвiр'я. Орендар Мошко його знакомий. Тут вiн пообiдає, - розумiється за грошi, - печених бараболь i молодої цибульки i побалакає "зi своєю вiрою", тут i конину попасе, i онучки в коморi зложить на час, бо йому невигiдно з ними возитися. Його приймають радо, йому так любо посидiти в тiснiм ванькирi, заваленiм трохи не до повали бебехами, йому так любо гуториться серед вереску жидiвських бахурiв та уриваної бесiди двох селян, що широко розсiлися в коршмi на лавцi, випили по пiвкватирцi, люльки позапiкали та, пикаючи, час вiд часу перекидаються кiлькома словами. I Германовi добре та любо побiгати надворi з орендарськими хлопцями, покричати, поборотися, покарбулятися на м'якiй муравi. Сонце саме в полуднi. Жарко, аж душно. Комарi та овадня докучають Iцковому коневi, котрий дармо форкає та обмахується хвостом, гризучи пахучу, свiжу траву, що йому докинули орендаревi хлопцi. Дiтям жаль коня, вони беруться обганяти його вiд овадiв, а коли їм то навкучиться, поналамують зеленої широколистої вербини i обтичуть нею коня для якого-такого захисту. Сонце хилиться з полудня. Iцик вiдпочив, покрiпився, напоїв коня, шмати позносив до орендарської комори i зложив до свого-таки мiшка, що там стоїть лишень про тоту потрiб. Пора в дорогу. Вiзок порожнiй легко котиться i туркоче дорогою. Iцик живо пiдганяє коня i знов затягає своє: "Мiняй онуцi, мiняй!" Починаються давнiшi сцени, торги, крики, бiганина, - i знов мiняйлiв вiзок їде, немов у парадi, наповняючися поволi платянками. Вже сонце гетьгеть похилилося, заким Iцик змiг покiнчити з бабами, - ось i селу кiнець. Знов бiжить Герман вiдпирати лiсу, - тим разом вони виїздять тихо, пси утихомирились давно. Їм знов приходиться їхати пiд гору, посеред поля, далекоДалеко глинистою дорогою. Але дорога суха, вiзок теркотить по груддю, Iцик швидко поганяє, бо на вечiр їм треба стати в другiм селi, у знакомого орендаря на нiч. "Вйо-у, косю! Гайта! Вйо-у!" - покрикує раз по разу Iцик i знов зачинає мурликати пiд носом протяжну пiсеньку: "Finsterer batyguteh". I далi, далi, далi. З села до села, з гори в долину, через рiчку, горi горбками, посеред пiль, поперек лiсiв тягнеться повiльно їх теркотячий вiзок, розлягається самотньо проникливий Iцкiв голос. Змiна за змiною, а життя все одно! Околиця за околицею, а край все один, краса все одна, - вiчна, ненаглядна, супокiйна краса пречудового Пiдгiр'я... Споминки уколисували Германа. Вiн чув, як у нутрi його немов таяв якийсь давнiй, довголiтнiй холод. Цiлi роки вiн носив його в собi, цiлi роки, вiдколи оженився, вiн чув, що якась судорога зцiпила його грудь i притупила в цiм всяке людське чуття. Вчора вечором, їдучи сюди, вiн проїздив через Губичi. Йому прийшлось минати давно знакому, похилену i напiврозвалену Iцкову хатину. Тепер вона вже в третiх руках пiсля Iцка. Перед нею двi верби головатi i стара поламана лiса. Стiни покривились i позападали в землю, вiконця позатиканi шматами. Кiлько сот разiв вiн переїздив коло неї, а нiколи не прийшло йому на думку заглянути за високий плiт, хто тут жне. Вчора, не знати як i вiдки, прийшла йому •сота думка. Вiн велiв зупинити бричку i став па ноги, щоб заглянути через плiт. Троє жиденят бавилося на подвiр'ї коло невеличкої занедбаної шiпки, де колись стояв Iнкiв кiнь. Двоє дiтей були круглi, повновидi, чорноокi i дуже веселi. Третiй, трохи бiльшенький хлопчина, держався якось осторонь вiд них, забавлявся, видно, неохотно i робив все, що йому казали меншi. Його лице було зовсiм не подiбне до тамтих, - певно, се був якийсь знайда або вихованок. Дiвчинка, лiт коло 6, лютилася часто на нього, термосила його за руки, за уха, щипала в лице i збиткувалася над ним, але вiн не плакав, не кричав, навiть не кривився, тiльки жалiбно дивився на неї. Видно, боявся i її, i ще гiрше матерi, котра в тiй хвилi кричала на когось в хатi. Герман не мiг довше дивитися на таку забаву межи дiтьми. Вiн сiв i казав нагнати конi. Його живо вразив той тривожний, болiсний погляд хлопчини, що не кричав i не плакав, коли другi над ним збиткувалися. Тепер йому пригадалися його давнi забави серед селянських дiтей. Як вони радо приймали його, як любо було бiгати з ними, плести вiнки з лоташу весною, ходити по лiсi за грибами та орiхами восени, як часом Iцик не їхав по селах. Чому вони чулися рiвнi, а тут вже мiж малими, одної вiри, така неприязнь? Але швидко пригадався йому його власний син, що змаленьку ще любив цвiгати батогом малих песикiв аж до кровi, що других дiтей без причини кидав в рови, що для забави не раз бризкав на кухарку окропом. Пригадалася йому його жiнка i вся домашня погань, - i чоло його насупилось, а з-помiж стиснених уст вирвалося якесь жидiвське прокляття. Але дальшi споминки з давнiших лiт успокоїли його. Тепер уже не тиха, безнадiйна бiднiсть виднiлася в тих картинах, що пересувалися поперед його очi. Нi, тут вже почалася боротьба о багатство, боротьба страшна, завзята, щоденна. Тут Герман мiг слiдити вiд самого початку, вiд малесеньких зародiв, як росли, розвивались i множилися його тисячi, доки не дiйшли до мiльйонiв,