як поборювали i пожирали без лiку противникiв, як опутували i висисали без лiку народ, як ширили довкола без лiку нужди, бiдностi, знищення, i йому самому, попри всiх достатках i розкошах, таки не принесли того, що називається щастям, вдоволенням. Давнiше упоювали його першi удачi, в його грудi часом щось металося i скакало з радостi, але тепер не стало i того. Його капiтал рiс i множився, мов заклятий. Нинi перший раз вiн оглянув добре, вiдки набирав сокiв, - i злякся, злякся самого себе, злякгя свого богатства! Не тому, щсб так надто зрушила його доля тих тисяч, у котрих його капiтал вiдняв щоденний хлiб, так як велике дерево, ростучи, вiдiймає животнi соки з дрiбної трави кругом себе. Нi, доля тих бiдолахiв не дуже там займала Германа. Не того йому стало страшно, що тисячi не мають через нього чим занестися. Вiн був забобонний, i йому в тiй хвилi причувалися тiльки тисячi проклять, котрi найшли на його голову. Його багатство якось страшно в тiй хвилi затяжiло на нiм. Йому, не знати вiдки, прийшла думка, що багатство, - то потвора о сто головах, котра пожирає-пожирає других, але, хто знає, може вiдтак пожерти i його. Вiн мимоволi глипнув на образ, залитий тепер ярким сонячним свiтлом. Газелi десь немов пощезали, зблiдли серед яркого свiтла, тiльки звої вужа блищали, мов золотi живi перстенi, готовi туй-туй обхватити свою добичу, - а очi, тотi зачарованi, огнистi очi, так i впивалися в Германа, так i проколювали його. Йому стало моторошно. Вiн зажмурив очi, щоби обiгнатися свiтла i страшного привиду. Яким же способом доробився Герман Гольдкремер такого огромного маєтку? Три лiта пробував вiн у Iцка Шуберта, Здоровий воздух, супокiй, частi проїздки зовсiм вiдживили його. Його лице почало наливатися здоровою краскою, рухи були живiшi, бо навiть пам'ять i повороткiсть значно збiльшилася. Герман рiс, дужав i поправлявся на диво, хоть слiдiв молодших лiт ще лишилося немало в цiлiй його вдачi. Вiн не раз лютився за марницю, не раз нападала на нього давня лiнь, i вiн сидiв, зложивши руки, цiлими днями на лавцi, не кажучи й слова до Iцка. Але все то не псувало мiж ними доброї згоди. I, певно, Герман був би вiд тих хиб вилiчився, якби був довше пожив в Губичах. Та не так воно склалося. Герман донинi ще тямить тоту зимову нiч, в котру постигло Iцка нещастя. Вiн цiлий день сидiв сам в хатi та нетерпеливо вичiкував свого опiкуна з Дрогобича. Iцик поїхав на торг. Вдень мороз попустив, сонiчко свiтило ясно, а зо стрiхи капало, аж любо. Але надвечiр натягли сiрi хмари, i почало лiпити широкими пластами снiгу. Швидко й свiту не стало видно. Смерклося доразу, а снiг все лiпить та лiпить. Тихо довкола, вiтру нема. Герман затопив в печi, сiв на припiчку i жде, але Iцка як нема, так нема. Дорога в село iде попри хату. Ось Герман чує, гейкають якiсь торговi, вертаючи домiв. Вiн вибiг, щоб розпитати про Iцка. "А певно, вже десь їде, ми єго ще лишили в мiстi", - вiдповiв селянин. Знов Герман чекає. Огонь сичить i трiскотить в печi, - вiн добув гороху i почав пражити його в гранi, а для Iцка зварив кiлькоро яєць. Ось пiд нiч потис мороз, позамальовував шиби ледовимн, дивними квiтами. Далi зiрвався i вiтер, почав бити снiгом о шиби, свистiти серед крутих берегiв, термосити i виривати китицi в стрiсi. Огонь погасав, - Германовi ставало лячно, вiн докладав полiн i раз в раз притулював лице до вiкна, чи не почує теленькання Iцкового коня. Не чути нiчого. Крiзь шпари в стiнах потягає знадвору холодом. Германовi здається нараз, що десь дзвонять, волосся зводиться вгору на головi, думка про пожар пролiтає в нього. Вiн прислухується, - нi, не чути нiчого. Ось засвистiв, заревiв, завив вiтер дужче, нiж вперед, - немов стадо скажених вовкiв летить до села, виючи з голоду та копотячи серед снiговiйницi. Вiд селянських дiтей Герман наслухався повiстей про злодiїв, що в бурливi ночi добуваються до хат, i ось йому причулося, що хтось скрипнув сiнешнiми дверми i легенько ступає-чалапкає по сiнях, мацає руками по стiнах - виразно чути шолопання - чим раз, то ближче хатнiх дверей... Герман хоче кричати, але чує, що щось здавило його в горлi: вiн, сам не знаючи, що робить, втиснувся в темний тiсний кут за пiччю, - холодний пiт виступив йому на чолi, все тiло дрижить, вiн щохвилi жде, що ось-ось дверi створяться, а в них покажеться страшне, обросле лице злодiя з огромною булавою та з широким блискучим ножем за ременем. Але хвиля за хвилею минає, - не чути нiчого, окрiм проразливого завивання бурi. В Германа поволi дух вступає, але вiн уже не смiє встати зi свого кута. Розгарячкована уява приводить йому на пам'ять повiстi про "страчукiв", що робляться з нехрещених дiтей, закопаних де-небудь пiд плотом, пiд вербою. Йому здається, що щось чупкає по поду, - вiн тривожно пiднiс очi вгору, де було в пiдвалi старим звичаєм вирiзане маленьке вiконце. Мороз пробiг по його тiлi! Йому бачиться, що вiконце ворухнулося, що пiднiмається поволi-поволi вгору, а за ним виднiється чорний, глибокий отвiр. Вiн замер зо страху, не можучи вiдвернути очей вiд вiконця. Йому задзвенiло в ухах, - бачилося, що в нiм самiм, всерединi, ворушаться якiсь дикi, тривожнi голоси, пiднiмається крик, замiшання без його волi. Нещасний хлопець безумiв зо страху i ожиданки. Але голоси не унiмаюгься, стають щораз рiзчi, голоснiшi, - якесь уриване теленькання пробивається крiзь змiшаний гамiр. Герман хвилю ще сидiв мов мертвий, не знаючи, чи дiйсно сесь гамiр пiднявся в його нутрi, чи, може, доноситься знадвору. Але одної хвилi застанови було досить. Вiн зiрвався, немов в якiйсь розпуцi, i дним скоком був коло вiкна. Гамiр роздавався вже на їх оборi,-видно якiсь все чорнiшi тiнi, чутно теленькання кiнської упряжi, - ах, Iцик, Iцик приїхав!.. Гамiр пiд хатою... Загримали до дверей. Герман побiг вiдчиняти i ще швидше влетiв до хати, - так лячно, темно, холодно було в сiнях. Чи се знов йому причулося, чи то направду вiн чув глибоке, тяжке стогнання десь пiд землею? Вiн, дрижачи судорожно, докинув дров до огню i, обернувшися лицем до дверей, ждав, хто вийде. Дверi створилися, i повiльно, важким поступом увiйшло чотирьох селян, несучи кровавого, ледве живого Iцка, з котрого грудi видобувався часом глибокий, роздираючий стон болю. Герман застив на мiсцi з переляку, побачивши той кровавий, страшенний привид. Вiн притисся до печi i не смiв кроку зробити. - Поводи, Максиме, поволи! - приговорював один селянин другому. - Бережно держи за руку, не видиш, що кров аж крiзь бекешу виступає?.. - Тож-то бiдний Iцко мусит десь болечку терпiти, - вiдiзвався Максим. Iцик знов застогнав, але так страшно, що Германовi волосся згору пiдвелося на головi. Селяни, положивши його опiкуна на постелi, взялися перев'язувати його рани, як самi умiли (цирулик, за котрим пiслали до Дрогобича, нешвидко надiйде в таку негоду!), а Максим, грiючи замороженi, кров'ю обтеклi руки надогнем, почав шептом розповiдати Германовi, що за нещастя постигло Дцка. - Ну, видиш, небоже, - почав Максим, хитаючи головою, - як то нещастє не раз чоловiка здибле на гладкiй дорозi! Та й то ще от яке! Най бог кождого боронит та й заступит вiд такого! От, видиш, їдемо ми дорогою понад Герасимове бсрсжище, - ти знаєш, де оно: он там, за селом, над рiкою той берег крутий та високий, - їдемо собi, вiз за возом, - а ту вiтер у споду реве так, що господи!.. Снiг так i жбухає межи очi, конi ледве лiзут, - страх! Аж ось кум Стефан, що передом їхав, кричит: "Гов!" Ми всi: "Що таке?" А Стефан повiдає: "Слухайте! Ту щось страшного, якесь нещастє! Слухаємо, - дiйсно, у споду, у берега, щось стогне, та так страшно, болiсно, що нам аж кров застила в тiлi. "E, - говорит Панько, - може, - дух святий при нас, - поганець який нас манит в западню?.." - "Що ви, куме, - вiдказує Стефан, - ту, видно, якийсь чоловiк iшов або їхав, не спостерiгся добре та й упав з кручi. Ходiт, панове, треба рятувати живу душу!" Панько каже: "Та бо я боюся! Мене ляк зносит!" А ту стогнанє раз в раз зi споду чути, нiби грiшна душа в пеклi пити просит. Ми всi зiйшлися вкуну, - що ту робити?.. "Ходiм, - каже Стефан, - а кума Панька лишiм коло коней". Пiшли ми. Ну, а знаєш, який кусень треба обходити, щоби дiйти на сам берег рiки. Заки ми туди дiбралися, заки що, то, може, з пiвгодини минуло. Вiтер аж землю рве з-пiд нiг, аж лiд на рiцi трiщит, а снiгом б'є в очi, нiби лопатою. Господи, плюта така, що хоть зараз гиньї Темно, погано... Ми побралися за руки i йдем напомацки туди, де стогнанє чути. Дивимось, - лежит щось чорне на леду i не рушаєся. Ми пiдiйшли - кiнь посеред роздрухотаних саней. Певно, хтось з дороги схибив та перевернувся долi бережищем. Оглянули коня, - неживий. Iдемо далi, а твiй бiдний Iцко лежит на леду i вже от-от, ледве стогне! Господи твоя воля! Таке нещастє на чоловiка! Максим, оповiдаючи, грiв прозяблi руки над огнем i пикав люльку. Герман не плакав, тiльки дрижав i поглядав скоса на постiль. Йому страшно було перед тим покалiченим, кровавим, стогнучим тiлом, що колись було його опiкуном. Вiн просив Стефана i Максима лишитися з ним через нiч коло слабого, але газди всi обiцяли прийти, скоро повiдвозять худобу додому. Iцик лежав без пам'ятi, говорити не мiг i, бачилось, не пiзнавав нiкого. Герман раз лишень поглянув украдком на нього. Голова була позав'язувана хустками, крiзь котрi повиступали огромнi плями кровi. На бородi i волоссi скрiпла кров, бекеша i сорочка кровавi, уста посинiлi, очi бездушнi, вираз лиця страшний! Аж десь над раном, коли буря трохи стихла, приїхав цирулик з Дрогобича i почав сварити та лютитися на селян, що бралися самi до перев'язки ран, а не знають тому ладу. - Але ж, пане, - вiдповiв Стефан, - таж доси був би згиб чоловiк! Ми бодай що-то, а кров затамували. - Мовчи, стара торбо! - гаркнув гнiвно цирулик. - Ти вiдки знаєш, що був би згиб? Як ти можеш то знати?.. Стефан, хоть був на слова досить острий, змовчав, а цирулик почав розглядати рани i, запевно, мусив признати в душi, що перев'язка зовсiм.не була так плоха, як думав зразу. При помочi селян, котрi почали увиватися, пемоп тут iшло о рятунок їх наймилiшого свояка, перемито рани, i тодi аж можна було розглянути, що таке покалiчено у Iцка. Здається, падучи з високої кручi, вiн упав насамперед на лiвий бiк о острий вистаючий камiнь, бо лiва рука була зломлена понижче лiктя, а, крiм того, в самiм раменi була глибока рана. Вiдтак тiло переважилося направо, при чiм Iцик о другий камiнь покалiчився. Цирулик побачив, що бiда, i коли люди, а особливо жiнки, котрих зiйшлася повна хата, запитали його, чи вийде Iцик, вiн стає плечима i сказав, що велике би диво було, якби дожив до завтра.. Цирулик сказав правду. Iцик умер ще того самого дня, не прийшовши i хвилю до пам'ятi. Герман не плакав на його похоронах, його тiло все ще дрижало зо страху вiд тої ночi, страх витискав всяке друге чуття. Вiн ночував у орендаря губицького, котрий заразом взяв опiку над Iцковим маєтком, щоб нiби зберечи його для Германа. Герман пробув у нього до весни, не знаючи, що дiється з тим маєтком. Аж коли громада упiмнулася о те дiло, - орендар показав якiсь рахунки, якiсь Iцковi квити, - хату i огород Iцкiв спродано, а по сплаченнi довгiв лишилося для Германа 92 гульдени, котрi орендар вiддав йому до рук. Герман з тою сумою вийшов з Губич, пiшов в свiт щастя шукати, - i тота сума була першою пiдвалиною його мiльйонiв. Так закiнчилося для Германа супокiйне сiльське життя. Тепер, сидячи за писемним бюрком перед рахунковою книжкою в Бориславi, вiн, практичний, дiловий чоловiк, небагато ваги прив'язував до наслiдкiв, якi лишило тото життя в його душi. Вiн навiть силувався глядiти на нього згiрдно, звисока, шукав в головi насмiшливих слiв для його охарактеризування, але мимо того його думка разе раз вертала до тих свiтлих хвиль, i, не знати чому, йому все ставало легше на серцi, коли згадував губицьке життя. Вiн не тужив до нього, не бажав, щоб воно вернулося, але чув заразом, що теперiшнє життя серед достатку i розкошi зовсiм не лiпше вiд тамтого, коли навiть не поганше. Вiн сам не знав, чому кождий раз при думцi о Iцку i Губичах йому робиться якось так на душi, як тому, хто, блудячи в густiм, темнiм лiсi, крутими стежками, нараз вийде на невеличку поляну, залиту ясним, сонячним свiтлом, заповнену теплом i иахощами цвiтiв. Вiн почав думати про дальше своє життя пiд вагою того враження, i йому бачилося, що ось вiн знов запускається в темний лiс, в котрiм йому призначено блудити без виходу, а доки, до якої цiлi - хто його знає! Йому становилось чимраз тяжче, тiснiше, якось душно i лячно. Помимо сонячного жару, йому пробiг мороз поза плечима. Вiн пiшов до Дрогобича, сам не знав чого. Не було у нього певної думки про заробок, до котрого при тiм не мав нi вмiлостi, нi охоти. Кiлька день вiн жив яко-тако на одержанi грошi, але коли побачив, що грошi минаються, i подумав, що опiсля вiн зiстане зовсiм без нiчого, голий i голоден, перелякся дуже i завзявся - радше тут згибати, а не кивати бiльше тих грошей. Розумiється, з того завзяття також не було б нiчого вийшло, коли б не щасливий случай, котрий показав йому який-такий заробок. В шинку, в котрiм вiн ночував, зiйшлися одного вечора якiсь чорнi, страшнi люди. Герман зразу боявся їх, але, почувши, що бесiдують мiж собою по-жидiвськи, пiдiйшов ближче i став слухати. Се були самi молодi, 18 - 20-лiтнi парубки, котрi завтра вибиралися до Борислава "л и б а т й" кип'ячку. Герман довго слухав їх бесiди про те "либання", але не знав, що воно таке. Вiн запитався одного з них, котрий вiдповiв йому, випиваючи душком склянку пива: - Ну, а що? Хiба ти не знаєш, що в Бориславi на всiх водах i багнах виступає чорна ропа, така, як нею хлопи вози смаруют. Ну, то береся кiнський хвiст, згонится ним поверх води, то тота ропа набираєся на волосiнь, а з неї рукою зсуваєся до коновки. Тото називаєся "либати". - Ну, i де ж дiваєся тоту ропу? - спитав зацiкавлений Герман. - Носится сюда, до Дрогобича, ту є такi, що куплят. - А добре платят? - Чому нi! За коновку п'ять шiсток. Ну, а як добре звиватися, то за день двi коновки назбирає. Тiльки ось носити бiда!.. Герман почав роздумувати над тою бесiдою. Що ж, воно-то не зле, такий заробок. Хоть робота негарна, то зато легка. А платиться добре. Чому ж i йому не взятися до неї? Вiн рiшився таки завтра iти з либаками до Борислава, i коли сказав їм о тiм, вони тiшилися, - тiльки жадали могоричу. Герман на радощах упоїв їх пивом, щоб "обiлляти" свiй новий стан. Вiдтепер почалося для нього нове життя, зовсiм вiдмiнне вiд губицького. Воно дiлилося на два головнi мiсця: Борислав i Дрогобич. Хоть дорога неблизька - либаки мусили кождої доби отiпатитамi вiдтам: вечором з повними коновками кип'ячки на коромислах до Дрогобича, а рано з порожнiми назад до Борислава. Перший день нової роботи особливо глибоко вдався Германовi в тямку. Вiн живо нагадує ще тепер той холодний iюранок майовий, коли враз iз п'ятьма другими либаками iшов стежкою поперек пiль до Борислава. Вони iшли через Тептюж, лишаючи Губиц збоку. Сонце сходило над Дрогобичем i облило кровавим свiтлом ратуш, костел i церков святої Тройцi. Сюди ближче вилася, блискотячи, мов золота змiя, Тисьмениця i шваркотiла в вiддалi по камiннi. Дуби в Тептюжi iно що зачинали розвиватися, зато сподом лiщина шевелiла вже своїм широким темно-зеленим листям. Вони йдуть швидко, не розмовляють, квач у кождого через плече, - хто молитву, а хто i так собi дещо спiває. У кождого при боцi торба з хлiбом i цибулею, - се його цiлоденна пожива. Ось вони минули Тептюж, - передними поле зелене, свiже, далi лука, замаєна цвiтами, знов горбок, через котрий гадиною звивається стежка, - i ось бориславська кiтлина. Не доходячи самого села, вони розiйшлися по луках, по мочарах, кождий вишукав собi мiсце, i стали до роботи. Бориславська кiтлина виглядала тодi ще зовсiм не так, як тепер. Бiдне пiдгiрське звичайне село розстелювалося невеличкими купками будинкiв по пiднiжжi Дiлу понад потоком. На пригiрках вiд Банi i Тустанович були поля господарськi, а нижче - луки i мочари. Але при всiм тiм земля була якась не така, як звичайно. Якийсь дивний сопух виходив з неї, особливо теплими вечорами. Весною, коли розтаяли снiги i зм'якла глина, чути було виразно якiсь рухи в землi, щось немов тихий вiддих, немов пульсування гарячої кровi в глибоких, невидимых жилах. Помiж народ ходили слухи, що на тiм мiсцi, де стоїть Борислав, були давнiми часами великi братобiйчi вiйни, що тут поховано багато люду, невинно побитого, i що трупи щороку силуються встати на свiт i силуватися будуть доти, доки не прийде їх час. А тодi вони проломлять землю, розвалять весь Борислав i пiдуть в свiт воювати. Не знали бiднi бориславцi, говорячи собi зимовими вечорами сесю казку, що вона аж надто швидко справдиться, що страшна пiдземна потвора небавцi вже прорве земну опону, розвалить їх бiдне, сумирне село i зруйнує дотла їх i їх дiтей! А тим менше знали i гадали вони, що тота потвора - то зовсiм не трупи давнiх рицарiв, а тота гидка, чорна, воняча ропа, котра тепер випалювала їм сiножатi, а швидко мала розiйтися по всiм свiтi прочищеною нафтою на зиск панам та жидам, а їм на горе та на втрату! Герман все ще думав про перший день своєї нової роботи. I чим довше думав, чим виразнiше ставала йому перед очима кожда подрiбнiсть того дня, тим тяжче i сумнiше робилося йому. Се був такий самий хороший, теплий, погiдний день! Саме в такий день, перед 20 лiтами, перший раз обхватив його удушливий нафтовий сопух i швидко погасив перед ним i сонце, i денну яснiсть, прогнав з-перед нього запах цвiтiв, заглушив спiви пташкiв, перемiнив його в якусь тяжку глинисту масу, що котиться далi горою, давлячи i гнетучи все, - оживлену тiльки жадобою грошей, зиску, багатства! 20 лiт минуло вiд того першого дня, а удушливий нафтовий сопух все ще не розсiявся, все ще обвиває його немов густою паморокою, здавлює йому груди, глушить i убиває хорошi, людськi пориви серця! - Ох, на волю, на волю з тої поганої тюрми! - прошептав вiн без свiдома, сам ще не знаючи, що се за тюрма i чи можна з неї видобутися на волю. А споминки йдуть безпереривним рядом, насувають йому образи минулих лiт, не питаючи, чи радiсть по них остає в серцi, чи жаль i горе. Його заробок вiдразу пiшов добре. З невидимих джерел пiдходила кип'ячка ненастанно i спливала блискучими перстенями на поверхнiсть каламутної води. Герман, либаючи цiлими годинами, дивувався, що се за сила пре наверх той жовтавий острий плин i де є його джерело. Вiн думав собi, що якби добувся до самого джерела, то тодi аж мiг би розбагатiти. Але його товаришi балакали частенько, що се тiльки земля "потиться", що джерела нiякого Герман не добуде, бо його i зовсiм нема, а щодо збагачення, то може ще добрий час заждати. Герман не любив тих насмiшок i покинув говорити, а далi i думати про нафтовi джерела. Тим часом, i не добуваючися до джерел, вiн умiв тягнути зиск з того, що було. Недовго двигав вiн кип'ячку на коромислi до Дрогобича i швидко побачив, що воно погана рiч. Але у нього були грошi, - пощо йому мучитися, коли мож i самому собi полегшити, i ще вiд других скористати. Ось вiн, змовившися з другими либаками, купив за свої грошi коня i вiзок, щоб возити кип'ячку до Дрогобича. Этого вийшла потрiйна користь для нього. Раз то, що не потребував щодня двигати коновок до Дрогобича на продаж, бо мiг возити їх, та и то що другий день, - тим самим i часу менше тратив, i мiг бiльше улибатн, - а ще i другi либаки давали йому для перевозу i продажi свою кип'ячку, а за кождих п'ять коновок їх кип'ячки додавали шосту для нього. Кiнь не потребував також багато, бо за коновку смаровила, котрого самим нiколи було налибатн, селяни давали Германов} сiна i ще не боронили йому поставити коня з вiзком через вiльний час пiд своєю шопою. Так воно iшло кiлька лiт, а за той час Германiв каппал не тiльки не розтратився, а при його зручностi i хитростi майже взатроє вирiс. Вiн за той час жив дуже нужденно i ощадно: не пив нiчого, окрiм води, їв мало i плохо, i для того i сила його, при нездоровiм воздусi серед багна, почала упадати. Але Герман не дбав на те. Жадоба грошей чимраз сильнiше опановувала його, чимраз частiше вiн думав над тим, яким би тут способом розбагатiти. Зимою вiн сидiв в Дрогобичi, - звичайно у того-таки жида, що лiтом купував у нього надибану кип'ячку. Се був нестарий ще, сухий, поганий жид. Вiн торгував маззю, мотуззям, залiззям i всякою всячиною, яка потрiбна для селян. Герман, прибуваючи у нього зимою, помагав йому не раз торгувати, при чiм багато йому придалася давня його онучкарська-вправа. Жид звичайно зазначував цiну за всякий товар, здаючи Германовi до розпродажi, а що йому удалося взяти звиш тої цiни - се його. Розумiється, що Герман не був з тих людей, котрi для якоїсь там чесностi готовi самi собi шкоду робити. Вiн шахрував купуючих i дер з них що мiг, а коли не раз деякий селянин зачав сваритися або проклинати, вiн, смiючись, витручував його за дверi. Таким способом Герман дороблявся. Про його грошi не знав пiхто, i всi уважали його простим наемником. У свого господаря вiн повнив зимою всяку службу i немало не раз натерпiвся вiд його жiнки i вiд других жидiв всiлякої сварки, а то i биття. Однако вiн хилився перед ними i таїв у собi злiсть. Само собою розумiється, що таке життя йому швидко збридло i що вiн ждав весни, як спасенiя душi. Навеснi отвирався для нього свобiднiший свiт, а життя в Бориславi, хоть нужденне i невигiдне, все-таки якось швидше i веселiше збiгало серед смiху i жартiв других либакiв. Але не того бажав Герман. Вiн пiзнав цiну грошей в нуждi, пiзнав, що без них жити плохо, що вони однi можуть вибавити його вiд тої нужди, поганi i унижения, якi так часто мусить тепер терпiти. Поволi в його душi розгорялася стрiнiша, гаряча, слiпа жадоба грошей, заглушувала всякi другi чуття, закривала перед його очима всi завади i манила його тiльки одною метою - багатством. Вiн з тривогою берiг свої грошi, заощадженi в днях недостатку з Iцкового промислу, рахував їх щотижня, ховав як найдорожчу надiю i не проговорився о них нi перед одним товаришем, боячися, щоб вони не всилували його як-небудь пропустити їх. Але вiн знав, що грiш, лежачи, не росте, д^я того обзирався пильно довкола, ловив всякi слухи, розпитував незначно про кориснi гешефти. Гешефт незадовго лучився. Ряд почав будувати в Дрогобичi депо вiйськове i шукав пiдрядчикiв на рiзнi будiвничi матерiали. Часи були бiднi, пiдрядчикiв зголошувалося не багато, а ряд, хотячи приспiшити дiло, поставив легкi i кориснi вимiнки. Того тiльки треба було Германовi. Вiн нанявся достарчувати дерева i вапна, але його власних грошей на те далеко недоставало. Вiн крутився, мучився, кидався сюди-туди, але надармо. Посторонньої помочi годi було надiятись, i Германовi недалеко було до того, [щоб] стратити все дочиста та iти знов дибати кип'ячку до Борислава. Несподiвана, хоть i не зовсiм для нього щаслива приключка вирятувала його тим разом. Жид, у котрого пробував Герман кiлька лiт, дiзнавшись, що його слуга, простий либак, взявся рядовi достарчувати матерiалiв до будiвлi, зразу ухам своїм не повiрив, вiдтак розсмiявся, вкiнцi, видячи, що Герман не на жарт таки заходиться коло роботи (i кавцiї кiлькасот гульденiв зложив, i дерева та вапна довозить), розлютився дуже на нього, чому йому того не сказав вперед, чого не пiшов з ним на спiлку i т. д.; а коли вкiнець Гермап зачав просити у нього позички кiлькохсот гульденiв, гнiв його дiйшов до того, що не тiльки вiдмовив грошей, але ще, вилаявши молодого спекулянта, вигнав зi своєї хати. - Марш, забирайся! - кричав розлючений жид. - Хто знає, вiдки ти грошi взяв! Може, то крадене, ще менi бiда буде! Рушай, най тя на очi не виджу! Герман забрав свої манатки i пiшов. Його не так дiткнула образа i погане пiдозрiння, як завiд i вiдмова позички. Що дiяти? Тут наставники наганяють, щоб швидко достарчувати всього, а тут нi за що нi матерiалу бiльше закупити, нi навiть фiри заплатити. Правда, матерiал i перевiз були тодi в дрогобицьких околицях вп'ятеро дешевшi против теперiшнього, але у Германа не було майже нiяких грошей. Вiн задумався важко. Як на термiн не поставить усього, пропаде кавцiя, а тут i надiї нема на яку-небудь помiч. Вже вечорiло. Забиралося на сльотаву, погану нiч. Гермап iшов, не думаючи нi о чiм, крiм свого "гешефту", не обзнраючись нi на пору, нi на погоду. В руцi. нiс невеличкий пакунок. Думки його, мов потривоженi воробцi в самотрiску, шибались в рiзнi сторони, шукаючи виходу. Холодний пiт виступав на лице, коли наверталась йому думка, що "прийдеся на все махнути рукою та й...". Махнути рукою на те, на чiм вiн довгi лiта будував всю надiю своєї будучностi! Нi, сього не буде! Вiн мусить найти ще спосiб, мусить щось придумати! Поволi стемнiлося, холодний дощ почав кропити в лице Германа. Дрiбнi, гризькi, студенi краплi упали так несподiвано на його розгарячене лице, що вiн в однiй хвилi зупинився i оглянувся довкола, немов пробуджений зi сну, пригадуючи собi, де се вiн i що з ним робиться. Аж тепер вiн нагадав собi, що його вигнано з хати, що треба шукати де-небудь нiчлiгу. "Треба iти до шинку спати", - подумав вiн собi i оглянувся довкола, на якiм то вiн передмiстi. - Та се Лан! - проворкотiв вiн сам до себе. - А я ту коли зайшов аж iз Зварицького передмiстя? Тьфу! I вiн обернувся як стiй, щоб вернути на Зварицьке i пiти там на нiч до знакомого шинку, в котрiм звичайно збиралися либаки. Обертаючись живо на краю улицi, вiн в сумерках зачепив лiктем якусь людину i мало не струтив її до глибокого рову край дороги. - A ruach an daanen tat'n arani - крикнув на нього дзвiнкий дiвчачий голос, i при тiм двi м'якi руки обхватили його руку так нагло, що вiн задрижав цiлим тiлом i мало що сам не стратив рiвноваги. - Nu, wus is? - запитав вiн, обертаючися в той бiк, де грозило небезпеченство. Помимо неласкавих слiв, якими привiтала його незнайома людина, в голосi його не було нi гнiву, нi прикрої жорстокостi. Дотик м'яких рук зробив на нього якесь дивне враження; вiн сам не знав, що воно таке, i почав крiзь сумерки приглядатися незнайомiй особi. Се була жидiвська дiвчина, лiт, може, коло двадцяти, повнолиця, чорноока, хоть i не зовсiм хороша собою. Подiбних лиць бачив Герман день-денно цiлi десятки на улицях, але тодi, вечiрньою добою, пiд влiяiiпям м'якого дотику її рук бачилось йому, що те лице якесь принаднiше вiд других, очi живiшi, голос приємнiший; одним словом, вiн став немов причарований i з глупою мiною дивився на незнайому дiвчину. Ще i тепер, пригадавши собi тоту стрiчу i цiлу сцену на улицi, Герман сплюнув з досади. - От, не мало мене де лихо здибати, та догонило на гладкiй дорозi! - проворкотiв вiн, морщачи чоло. - Дурень з мене був, та й годi! Але тодi, при першiй стрiчi з Рифкою, Герман дуже а дуже далекий був вiд подiбних неделiкатних думок i викликiв. Впрочiм, на хвилю вiн не мiг прийти нi до яких загалом думок, доки йому над ухом не прозвучав дзвiнкий смiх дiвчини. Смiх той протверезив його. - Ну, чого стоїш, очi випуливши! - проговорила вона. - Ади, дощ буде, махай! Вона хотiла вiдiйти, - Герман мимоволi, машинально хопив її за рукав, осмiхаючись. Вона поглянула на нього якимось дивним, напiвгнiвним, напiввизиваючим поглядом. Герман осмiлився, почав розмовляти, iдучи поруч неї. Так зав'язалося їх перше знакомство. Рифка, як i Герман, була сирота, її родичi померли також на холеру, вона лишилася маленькою дитиною в опiцi старої тiтки, у котрої жила i тепер. Тiтка тота, бездiтна вдова по орендарю з Залiсся, взяла її за свою, обiцяючи при виходi замуж дати їй п'ятсот гульденiв посагу i виправу. Рифка розповiла про все то Германовi зараз першого вечора, закнм зайшли до її хати. Герман, вiдпровадивши її аж до дверей, пiшов, задуманий, ночувати до шинку. "Щасливий случай, - гадав вiн собi, - коб лиш удалося! Возьму оженюся з Рифкою, а єї вiном мож буде порятуватися бодай що-то!" Тота думка засiла йому в голову, i вiн твердо рiшився виповiсти її. Притiм i часу годi було тратити, - дiло пильне, а Герман хотiв якнайшвидше доп'ята свого. Зараз на другий вечiр вiн пiдстерiг Рифку, як iшла до мiста, i розповiв їй свою думку. Вона зразу завстидалася i почестувала його звичайним своїм "a ruach an daanen tat'n aran!", але, коли Герман розповiв докладно про себе i свiй заробок, стала трохи ласкавiша, час вiд часу поглядала спiдлоба на нього i вкiнець велiла поговорити з тiткою. Дiло удалося, хоть не без звичайних торгiв i передирок, а за двi недiлi Рифка вже була жiнкою Германа, а Германiв "гешефт", попертий Рифчиними грiшми, пiшов живо вгору, приносячи Германовi значний зиск. Оженившися, Герман почув ще гарячiшу жадобу грошей, - вiн знав, що незадовго на його головi буде удержання численнiшої родини, прокормления кiлькох голодних а непрацьовитих ротiв. А йому так не хотiлося попасти знов в стару нужду, а ще до того з родиною. Дрож холодна проходила по його тiлi, коди подумав собi щось подiбного, - для того кинувся всею силою в "гешефт": уривав всiм i кождому, крутив, вився, кривдив кого мiг, ошукував ряд на якостi дерева, на вазi вапна, на всiм, пiдплачував злiсних i половину кльоцiв брав задармо з панських лiсiв, - одним словом, був всюди i дер лико, де тiльки дрiбку вiдставало. Така праця, дрiбна, томляча, гидка, серед вiчних сварiв, проклять, крикiв i унижень, прийшла якраз до смаку Германовi. Вона забирала всi його сили, всi його думки, не давала йому нi над чим застановитися, заглушувала всякий внутрiшнiй людський голос, окрiм невгомонної, неситої жадоби зиску. Рифка i її тiтка (Герман жив в їх домику) дивилися на його невсипучу запобiгливiсть i тiшились, подивляючи сприт i розум Германа, коли той вечором в шабас розповiдав їм про свої штуки та обороти. Всi троє вони жили по-давньому, - крайнє ощадно. Рифка i її тiтка занiмалися деякою роботою, котра їх прокормлювала, а i Германовi також небагато було треба. Таким способом грошi призбирувались докупи, i незадовго Герман мiг уже виняти з обороту жiнчин посаг - як чистий зиск. Коли до будiвлi не треба вже було нi дерева, нi вапна, Герман пiднявся доставки гонт, лат i других потрiбних знадобiв i на всiм виходив з зиском через свою спритнiсiь i часто безсовiсне туманення гоїв - фiрманiв та злiсних. Будування депо протяглося цiлих 4 роки, а за той час Германiв капiтал успiв нарости до значної цифри 10 тисяч. Iнший на мiсцi Германа затер би в долонi з-радостi, що удалось так гарно зискати, i, пам'ятаючи стару приповiдку: "По зиску утрати надiйся", сховав би грошики в безпечне мiсце та й зачав сяк-так жити процентами. Але Герман був не з таких. Боротьба задля крейцара, задля гульдена, а то i сотнi гульденiв, боротьба завзята, тяжка i ненастанна, розгарячила його. Вiн шукав другого поля, на котрiм би мiг сейчас стати до бею з новими противниками. Таке поле ежє iснувало, а iснувало воно не де, а в Бориславi. Доме, знаменитий прусський капiталiст, котрому наша Галичина майже в кождiй галузi промислу винна перший товчок, проїжджаючи раз через Дрогобич, звернув увагу надивну мазь, котру жиди в коновках розносили на продаж селянам по ринку. Переконавшись, що се нафта, занечищена земляними i другими мiнеральними примiтками, сiп забажав побачити те мiсце, де добувають ту мазь. Йому сейчас вказали бориславськi мочари. Селяни розповiли йому, як вона пiдходить наверх води, як випалює траву i всяку ростиннiсть, - а деякi заговорили навiть про пiдземних заклятих бойовникiв, котрих перегнила кров випливає наверх. Доме, практичний чоловiк, розумiється, небагато там зважав на такi казки, але швидко покмiтив, що нафтовi жили мусять бути неглибоко, коли нафта сама пiдходить догори, i що мусять вони бути неабиякi багатi. Вiн поїхав до Борислава, звидiв мiсцевiсть i рiшив сейчас зачати першу пробу. У кiлькох бiднiших вiн позакупляв за безцiнок частки поля i, нанявши бориславських-таки парубкiв, почав копати вузенькi "дучки". По трьох-чотирьох сажнях показалася нафта. Доме трiумфував. Вiн швидко кинувся будувати дестилярнi, почав радитися з ученими iнженерами та гутниками. А тим часом збоку натягла iнша хмара, котра швидко затемнила його надiї. В околицi рознеслася вiсть помiж всiми маєтнiшими або i бажаючими швидко доробитися - про Домсову нахiдку i про "чистий iнтерес", який з того дасться зробити. Всi, а особливо жиди, лавою поперли в Борислав, хто з готовими грiшми, а хто i так, на щастя. Почалася боротьба, якої досi не бачила Галичина. Слизький, влiзливий елемент жидiвський, мов вода пiд час повенi, вдирався у всi закутини, всi шпарки, немов тисячi хробакiв, i показувався всюди, де його нiхто й не надiявся. Докладне знання простого люду, умiлiсть використувати його, ошукувати в дрiбницях на кождiм кроцi - надавали жидам велику перевагу над нiмецькими капiталiстами i всякими фаховими людьми. Доме не мiг видержати їх конкуренцiї i хоть не перестав держатися в Бориславi, однако дiло не приносило такої користi, якої надiявся. Тiльки жиди зi своїм "рабiвницьким господарюванням" могли удержатися. Вони не зважали на нi на що, щоби тiльки добути "кип'ячку". Закопи роблено вузькi, огороджувано хворостом, вентиляцiя зразу була дуже мiзерна, нiяких приписiв безпеченства на здоров'я не заховувано, - тисячi i тисячi робiтникiв гибли за марний зиск, а жиди збивали тисячi i мiльйони. Вони i один другому не пропускали. Де один добув нафту, другий копав ту ж побiч нього, брав глибше, пiдкопувався пiд тамтого. Уряд не мiг собi з тим дати ради, бо довгий час не було в Бориславi майже нiякого урядового контролю, майже нiякого надзору над публiчним безпеченством. Всiлякого роду проступки, а то i страшнi справки були дуже звичайнi. Село Борислав поволi щезало в тiм непрослiдимiм хаосi, мов пiна на водi. Давнi, побитi боївники встали з могил, а встаючи, розвалили село, котре виросло було над ними! Герман Гольдкремер був один з перших спекулянтiв, що злетiли на Борислав, мов хижi ворони на падло. Незадовго у нього були вже три ями з "матками", с. є. з головними нафтовими жилами. Герман став напруго багачем. Досi вiн тiльки боровся, - тепер став безпечно на ноги. Капiтал плив йому сам до рук. Але ще довгий час не покидала його тота гарячка, з якою колись взявся до першої спекуляцiї. Довго ще вiн цiлими днями лiтав по Бориславi, заглядав вiд ями до ями, сварився, кричав, штуркав робiтникiв, - одним словом, як говорили рiпники, "квапився, немов завтра вже мали его нести на окопище". Вiн зразу немов сам не вiрив свому щастю, боявся, що ось-ось воно розслизнеться, розвiється, мов дим. Не раз вечорами вiн заглядував в тiснi темнi горла ям, i дрож пробiгала по його тiлi. Вiн пригадував собi своє либацьке життя, пригадував собi селянськi оповiдання про людську кров в землi, про поганих "песьоглавцiв", що живi лежать в могилах i ждуть, поки хто їх не випустить на свiт. Йому ставало страшно. Його забобонна фантазiя рисувала йому почварнi образи, йому причувалися навiть в снi стогнання, котрi нiби добуваються з ям серед пiтьми i мертвої тишi. Але такi хвилi, не то рефлйксiї, не то мускулярного змучення i успокоения, були дуже рiдкi. Гарячкова дiяльнiсть затопляла Германа, вiн був немов слiпий, немов сновида, що пiд проводом невидимзї сили ступає понад пропасть i тим тiльки щасливо переходить над нею, що не бачить нiчого коло себе. Так само не бачив Герман в своїй гарячцi деяких важних речей, котрi вiдтак тим дужче дали йому почутися. Передовсiм вiн не бачив того, як розвивалося за тi лiта його родинне життя. У нього родився один син, Готлiб, але Германовi нiколи було уважати (впрочiм, нi умiння анi спосiбностi до того в нього не було), як розвивається, пiд якими влiяннями рзсте його син. Вiн знав тiльки то, що на четвертiм роцi вiку малий Готлiб почав учитися вiд звичайного, трохи поряднiше одiтого бсльфсра гсбрсйської мови i письма св[ятого], а на шостiм роцi пiшов до "нiмецької" школи в Дрогобичi. Знав також i то (учителi частенько йому о тiм говорили), що Готлiб дуже тупа голова i плохо учиться. Але розважити докладнiше над тим всiм вiн не мiг i не мав коли, тому-то i збував все грiшми, - платив добре учителям, що "пiдучували" його Го'глiба приватно, дома, платив вино та цукри оо. василiанам, пiд котрих зарядом була школа, - i Готлiб поволi, з тяжкою бiдою iшов з класу до класу. Та недовго ж тяглося образования Готлiба. Скiнчивши четвертий нормальний, вiн навiдрiз об'явив вiтцю, щоделi "мучитися в тiй проклятiй школi" не думає. Отець спершу зачудувався, далi розлютився i почав грозити, а видячи, що все то не помагає, пристав на жадання сина i дав його до склепу на науку торгової практики. Там пробував Готлiб i досi. Сцена з сином по скiнченнi нормалок перший раз створила очi батьковi, розгарячкованому грошовими спекуляцiями. Вiн побачив, що його син, попри всiм лiнивствi, попри всiй оспалостi, близькiй до iдiотизму, вмiє бути таким упертим, таким завзятим, що йому аж страшно стало. Довгi часи стояла Германовi перед очима маленька, груба, буцмата фiгурка його сина з низьким чолом, щетинистим, вгору стирчачим волоссям, з грубими, посинiлими зi злостi губами, з маленькими сiрими очима, в котрих палала така тупа завзятiсть, така злоба i лютiсть, якої вiн досi нiколи не бачив у дитини. З затисненими кулаками i з страшним криком Готлiб кидався на нього, сам не знаючи чого. Напад лютостi небагато рiзнився у нього вiд нападу епiлепсiї. Але спекуляцiйна гарячка Германа тодi ще зовсiм була не устала. Готлiб успокоївся, поставивши на своїм, хоть з лиця його, - ее Герман аж тепер побачив, - нiколи не сходила понура упертiсть iдiота, котра знов часом напруго переходила в безмисну, iдiотичну веселiсть. Друге, що Гермай вiдтепер мав час розважити на своїм сину, - се була жадоба грошей, - нi, жадоба розкидання їх. Вiн купував рiзнi забавки i тут-таки псував та товк їх, книжок, бувало, на курс у нього переводилося бiльше копи, одежа щезала на нiм, мов на огнi, - одним словом, Готлiб вiдмалу перемiнювався поволi в якогось кобольда, в якогось духа-мучителя, котрому все на завадi, все в дорозi i котрий все старається змести i знищити, до чого тiльки може руку приложити. Стiни в його покої повнi були дiр, виверчених в мурi ножиками, а тут-таки, в тих дiрах, виднiлися ще поламанi вiстря ножикiв. Слуги i служницi мали з ним iсте пекло: нiколи не дав їм спокiйно перейти попри себе, щобнешвякнути батогом, не вдарити каменем, не бризнути болотом. Герман, котрий дуже рiдко бував дома i котрого Готлiб впочатках трохи боявся, не знав або мало знав о тiм; аж сцена вищезгадана створила йому очi. Та й тодi вiн над тим так багато не застановлявся. "От дитина, - погадав собi, - звiсна рiч, живе, вразливе". Вiн успокоївся, вiддавши його до склепу свого знакомого, блаватного купця Менкеса. Та недовго тривав його спокiй. Син i тут не переставав бути тим, чим зробила його напiв природа, а напiв виховання матерi, i дуже часто Германовi приходилося слухати жалоб других суб'єктiв, ато i самого принципала, дуже часто приходилося йому сплачувати значнi суми за шкоди, яких понаробляв його син в рiзних мiсцях. Але поволi-поволi, з ростом маєтку, потухала спекуляцiйна гарячка в Германовiй кровi. Вiн тепер уже став найпершим багачем помiж всiми бориславськими капiталiсiами. У нього було кiлькасот власних ям, кiльканадцять дестилярень, на нього працювало кiлька тисяч робiтникiв, працювало пiд надзором невмолимих неробiв-жидiв, котрим Герман за те тiльки i платив по 40 - 60 кр[ейцерiв] денно, щоби наганяли робiтникiв до роботи вiд рана до ночi. За 15 лiт вiд часу почину бориславської спекуляцiї Герман закупив бориславську домiнiю i ще кiлька шляхетських посiлостей в околицi i с