Готлiб! - скрикнула Рифка i кинулась iд дверям, назустрiч. В тiй хвилi створилися дверi, пхнутi сильною рукою, i перед нею став - зачорнений, в пошарпаних чорних шматах вуглярчук. Рифка мимоволi скрикнула i пруднулася взад. Вуглярчук глядiв на неї гнiвними великими очима, з котрих блискала лютiсть i ненависть. - А що, пiзнаєш мене? - проговорив вiн рiзко, i в тiй хвилi Рифка, мов безумна, кинулася до нього, почала стискати i цiлувати його лице, очi, руки, плачучи й смiючись. - Так се таки ти? То я не помилилася! Боже, ти жиєш, ти здоров, а я вже мало не вмерла! Синочку мiй! Коханий мiй, ти живий, живий!.. Викрикам не було кiнця. Рифка потягла вуглярчука на софу i не випускала з обнять, поки вiн сам не вирвався. Поперед всього, чуючи кроки надходячої служницi, вiн замкнув дверi i, обертаючися до матерi, сказав: - Накажи тiй проклятiй малпi, най си йде до чорта, бо їй розiб'ю її пустий череп, як ми сейчас вiдси не вступиться! Рифка, послушна синовi, наказала крiзь замкненi дверi служницi, щоб iшла до кухнi i не виходила, аж її закличе, а вiдтак почала знов обнiмати i пестити сина, не зводячи й на хвилю очей з його надутого замурзаного лиця. - Мiй синочку, - почала вона, - що се з тобою? Що ти зробив? I вона почала обзирати його з виразом безконечного жалю, немов ся вбога одiж була смертельною раною на його тiлi. - Ага, а ви думали, що я так i до смертi буду терпiти у того проклятого купця! - крикнув Готлiб, тупаючи зо злостi ногами i вириваючись з обнять матерi. - Ви гадали, що я не посмiю мати свою волю! Га! - Але ж, золото моє, хто так гадав! - скрикнула Рифка. - То хiба той нелюд, твiй отець, так гадав! - А ти нi? - Я? Господи! Синочку, я би кровi своєї не жалувала для тебе. Кiлько я наговорилася йому... - А вiн куди поїхав? - перервав їй Готлiб. - Та до Львова, шукати за тобою. - А, так, - сказав Готлiб з усмiхом вдоволення, - то най же си шукає! - Але як же ти прибув сюда, любчику? - Як? Не видиш? З вуглярами, що вертали зо Львова. - Бiдна моя дитиночко! - скрикнула Рифка. - Та й ти з ними їхав цiлу дорогу! То ти мусив назнатися бiди, господи! Але швидко скинь тото паскудство з себе; я кажу принести води, обмийся, переберися!.. Я вже тебе не пущу, не позволю, щоби той нелюд вiз тя назад, - нi, нiкуди! Скидай, любчику, тоту нечисть, скидай, я зараз пiду найти для тебе чисте шмаття. А ти голоден, правда?.. Почекай, я закличу служницю... I вона встала, щоб задзвонити. Але Готлiб силомiць затримав її. - Дай спокiй, не треба, - сказав вiн коротко. - Але чому ж, синочку? Та чень же так не будеш... - Ага, ти гадала, - сказав Готлiб, стаючи перед нею, - що я на то тiлько вирвався зо Львова в тих лахах, на то тiлько плiвся з вуглярами п'ятнадцять миль, щоби, скоро сюда, знов датися вам в руки, датися заперти в яку там клiтку та ще на додаток слухати ваш крик та вашi науки? О, не буде того! - Але ж, синку, - скрикнула, блiдiючи i дрижачи з тривоги, Рифка, - що ж ти хочеш робити? Не бiйся, ту дома я за тебе стою, нiхто тобi нiчого но вдiє! - Не потребую твого стояння, я собi сам за себе постою! - Але що ж ти будеш дiяти? - Буду собi жити, як сам захочу, без вашої опiки! - Господи, таже я ти не бороню й дома жити, як сам хочеш! - Ага, не борониш! А най-но лиш де вийду, забавлюся - зараз питання, плачi, чорт знає що!.. Не потребую того. А ще як вiн приїде, - о, то би я виграв! Рифку щось немов за серце стисло на тотi слова. Вона чула, що син не любить її, не терпить її пестощiв, i теє почуття навело на неї страх, немов в тiй хвилi тратила сина другий раз, i вже н'азавсiди. Вона недвижно сидiла на софi, не зводячи з нього очей, але не могла й слова сказати. - Дай ми грошей, я собi потрафлю сам жити на свою руку, - сказав Готлiб, незважаючи на її чуття. - Але де ж ти пiдеш? - Тобi нiчо до того. Я знаю, що ти би зараз сказала йому, скоро приїде, а вiн би казав мене шандарами привести. - Але ж богом кленуся, що не скажу! - Ну, то й я тобi не скажу. Нащо маєш знати? Давай грошi! Рифка встала i створила бюрко, але грошей у неї не було нiколи много. В бюрку найшла тiльки 50 ринських i подала їх мовчки Готлiбовi. - Та що тото! - сказав вiн, обертаючи в руках банкнот. - Жебраковi якому даєш, чи що? - Бiльше не маю, синочку, подивися сам. Вiн зазирнув до бюрка, перерив в нiм усе, а, не найшовши бiльше грошей, сказав: - Ну, най i так. За кiлька день вистарайся бiльше. - То прийдеш? - спитала мати радiсно. -Буду видiти. Як його не буде, то прийду, а нi, то пришлю кого. Як покаже вiд мене знак, то дай му грошi в запечатанiй пачцi. Але пам'ятай си, - i тут Готлiб знiс грiзно перед нею кулаки, - нiкому о мнi не кажи анi слова! - Нiкому? - Нiкому! I то ти наказую! Анi йому, анi слугам, нiкому! Най нiхто в Дрогобичi не знає про мене. Хочу, щоби ми нiхто не докучав. А як скажеш кому, то пам'ятай собi! - Але ж, синочку, ту тебе видiла служниця. - Тота малпа? Скажи, що пiсланець вiд кого, або що! Кажи що хочеш, лиш о мнi анi слова. А якби вiн дiзнався, що я живий i ту рриходжу, або якби хто слiдив мене, або що, то пам'ятай собi: такого вам нароблю лиха, що й не спам'ятаєтеся. Хочу жити собi на свою руку, та й годi! - Боже мiй! - скрикнула Рифка, заламуючи руки. - Доки ж так будеш жити! - Доки менi ся схоче! I з тими словами Готлiб пiдiйшов до вiкна, отворив його, немов хотячи поглянути в сад, i в однiй хвилi скочив вiкном надвiр. Рифка зiрвалася, скрикнула, пiдбiгла до вiкна, але Готлiба вже й слiду не було. Тiльки високi лопухи в садi шелевiлися, немов щось тихо мiж собою шепочучи. В тiй хвилi вбiгла служниця, блiда i залякана, до покою обiч спальнi i почала кричати: - Панi, панi! Рифка живо отямилась i створила дверi. - Панi, що вам такого? Ви кричали, кликали мене? - Я? Тебе? Коли? - питала Рифка, почервонiвши, мов грань. - Та тепер. Менi здавалося, що панi кричали. - То в твоїй дурнiй головi кричало, малпо якась! Марш до кухнi! Чи я ти не казала аж тодi приходити, коли тя закличу? - Але менi здавалося, що мя панi кличуть? - несмiло закинула служниця. - Марш до кухнi, коли ти кажу, - крикнула Рифка, - i най ти на другий раз не здаєся нiчо, розумiєш?.. III Минуло вже три недiлi вiд закладин. Леонiв дiм швидко здвигався догори: пiдвалини були вже положенi, i фронтова стiна з тесаного камiння зносилася вже на лiкоть понад землею. Будовничий наглядав за роботою, а в перших днях i сам Леон цiлими дня'ми тут просиджував, нипаючи в кождий кут i всiх понукуючи до поспiху. Але се недовго тривало. Якесь нагле дiло покликало Леона до Вiдня, а хоть без нього робота й не йшла повiльнiше, то прецiнь робiтники якось легше вiдотхнули, не видячи над собою тої вiчної змори. Одного рана, ще перед шостою годиною, кiлька робiтникiв сидiло на дилинах та камiннi, ждучи, аж закалатають до роботи. Вони гуторили о тiм, о сiм, поки прочi робiтники сходилися. Ось прийшов i будовничий, оглянувся довкола i остро крикнув: - А що, всi ви ту? - Всi, - вiдповiв майстер мулярський. - Зачинати роботу! Один робiтник закалатав. Зворухнулось усе на плацу. Муляри плювали в руки i брали вiдтак оскарби, кельнi та молотки; хлопцi та дiвчата, нанятi до ношення цегли, стогнучи згинали плечi i накладали на себе дерев'яний прилад до ношення цегли, втикаючи два довгi кiлки по обох боках шиї, немов у ярмо; теслi помахували блискучими топорами; трачi лiзли на кобильницi; велика машина людської робучої сили зо скрипом, стогнанням та зiтханням почала входити в рух. Втiм, улицею, вiд ринку надiйшов ще один робiтник, скулений, нужденний, схорований, i завернув на плац будови. - Дай боже добрий день! - сказав вiн слабим голосом, стаючи близь майстра. Обiздрiвся майстер, поглянули й другi муляри. - То ти, Бенедю? Ну, що ж ти, здоров уже? - Та нiби здоров, - вiдказав Бенедьо. - Нема коли слабувати: видите, мати стара, слаба, не їй мене заходити! - Ну, а зможеш же ти робити, чоловiче? - спитав майстер. - Таже ти виглядаєш, як який небiжчик, куди тобi до роботи! - Га, що дiяти, - вiдповiв Бенедьо, - що зможу, то буду робити. А троха розмахаюся, то чень i сам поправлюся та окрiпну. А мiсце чень ту буде для мене? - Та воно би то... як же, бути буде, рук треба якнайбiльше, бо пан квапить з будованиям. Пiди та замельдуйся будовничому та й ставай до роботи. Бенедьо положив свiй мiшок з хлiбом та мулярським знаряддям набiк i пiшов шукати будовничого, щоб йому оповiститися, що прийшов на роботу. Пан будовничий якраз лаяв якогось теслю за те, що негладко обтiсував платов, коли Бенедьо пiдiйшов д'ньому з капелюхом в руцi. - А ти що, чому не робиш, а волочишся? - гримнув будовничий на Бенедя, не пiзнавши його зразу i думаючи, що се котрийсь iз щоденних мулярiв прийшов до нього з якою просьбою. - Та я хочу стати, лиш прийшов пану будовничому оповiстися, що я вже подужав i вийшов на роботу. Та й просив би-м визначити менi, де маю ставати. - Подужав? А, то ти нинi перший раз? - Нi, прошу пана будовничого, я вже ту був на роботi, тiлько що при закладинах мене пiдойма скалiчила. - А, то ти? - скрикнув будовничий. - То ти тодi наробив нам бiди, а тепер ще сюда лiзеш? - Та якої бiди, прошу пана будовничого? - Мовчи, дурню, коли я говорю! Впиваєсся, не вступився на час, а менi ганьба! Скоро що, зараз усi до будовничого: вiн винен, не дбав на людське життя, не вмiє камiнь спустити! Нi, досить уже того, я таких робiтникiв не потребую бiльше! - Я впився? - скрикнув здивований Бенедьо. - Паве будовничий, я ще, вiдколи жию, не був п'яний... Хто вам то сказав? - О, так, тобi лиш повiр, то ти готов присягатися, що й не знаєш, як виглядає горiлка. Нi, пуста твоя робота - присягайся, як хоч, я тебе на роботу не прийму! - Але ж, пане будовничий, майте бога в серцi! Що я вам винен! Я ту своє здоров'я стратив, ледво троха видужав, а як ви мя тепер наженете, то де я собi зароблю, хто мя прийме? - А най тя приймає хто хоче, мене то що обходить! Менi прецiнь вiльно приймати або не приймати на роботу, кого менi подобавсь! - Але ж бо я ту вже прийнятий, а що мене не було три тижнi, то прецiнь не моя вина. Я вже не кажу нiчо о тiм, що я болю витерпiв, анi не жадаю нiчо за той час, хоть певно, що якби менi добрi люди не були допомогли, то був би-м враз iз матiр'ю загиб з голоду, ну, але тепер чень же менi належиться тутка робота! - Га-га-га! Належиться! Адiть, як вiн собi вимiркував! А чи ти знаєш, дурний мудю, що ти ту кождий день, кожду годину на моїй ласцi робиш? Як я не схочу, та й тебе нема, нажену тя, та й iди тодi процесуй мене! На таку мову Бенедьо не найшов уже нiякої вiдповiдi. вiн понурив голову i мовчав, але слова будовничого глибоко запали йому в душу. Правда, вiн i досi не раз чував таки слова, але нiколи досi вони так не вразили його, нiколи не визвали в його душi такого голосного почуття несправедливостi та притиску. "Невже ж се правда? - думалося йому. - Невже ж робiтник завсiгди робить на его ласцi? А коли робiтник сяк-так жив, то, значиться, також тiлько з єго ласки? А з чиєї ж ласки мене скалiчила пiдойма? А коли вiн раз у раз такий ласкавий на робiтника, то чия ж ласка тепер виганяє мене з зарiбку на голодну смерть? Та нi, щось воно, бачу, не так! Чи будовничий держав мене досi при життю, о тiм я не знаю, але то знаю, що з єго ласки я скалiчений, слабий i без роботи!" - Ну що, - перервав його гадку будовничий, - чого ж ти стоїш? Забирайся вiдси! - Та я пану ту мiсця не застою, заберуся. Лиш усе-таки менi здався, що то не так повинно бути, як пан кажуть. - Що, що? Ти менi хочеш науку давати? Ну, добре, ну, кажи, як повинно бути? - Ви, пане, повиннi знати, що й ви так само слуга, як я, що коли би вас не наймили до роботи так, як мене, то й ви би мерли з голоду так, як i я. - Ха-ха-ха! Ти, певно, на берлозi лежачи, такого розуму набрався! Ну, ну, говори далi, як ще повинно бути? Будовничий стояв перед Бенедьом, узявся за пiдбоки i смiявся, але його здорове лице, червоне, як буряк, показувало, що злiсть у нiм кипiла i в кождiй хвилi готова була вибухнути з-поза силуваного смiху. Але Бенедьо не зважав анi на його смiх, анi на його злiсть. Почуття дiзнаної кривди додало йому смiливостi. - А так iще повинно бути, - сказав вiн твердо, - щоби ви, пане будовничий, не збиткувалися над бiдним робiтником i не дорiкали йому берлогом, бо ще хто знає, що й вас може чекати. I затим, не чекаючи на вiдповiдь будовничого, Бенедьо вiдвернувся вiд нього, взяв свiй мiшок, сказав прочим робiтникам: "Бувайте здоровi, браття", - i вийшов з плацу на вулицю. А тепер куди? Бiдний Бенедьо всю надiю покладав на тоту роботу. Вiн знав, що такого слабого деiнде не приймуть. А тепер, коли й ця послiдня надiя розвiялась, вiн став на вулицi, мов прибитий, не знаючи, куди повернутися. Додому йти? Там стара мати чекає на його заробок. Iти шукати роботи? Але де? Нiвiдки не видно було надiї. Коли втiм прийшло йому на гадку вдатися до вищого пана, нiж будовничий, - до самого Леона, i просити його, щоб прийняв на роботу. Коли вiн все те роздумував, стоячи на улицi перед плацом, де будувався дiм, надбiг пiсланець, котрий голосно закликав, щоби пан будовничий iшов до пана. Будовничий здивувався i запитав, чи пан уже приїхав з Вiдня? - Приїхав учора вночi i просить, щоби пан швиденько прийшли до нього. Будовничий, а за ним i Бенедьо пiшли до Леона. Той ходив по подвiр'ї, а побачивши пiдходячих, пiшов супроти них. - Маю з паном невеличке дiльце, - сказав вiн, привiтавши будовничого, по чiм, звернувшися до Бенедя,-спитав: . - А ти за чим? - Та я, прошу пана, хотiв би стати на роботу, - сказав Бенедьо. - То не до мене належить, проси пана будовничого. - Я вже просив, але пан будовничий не хочуть... - Розумiється; що не хочу, - вмiшався будовничий. - То той сам, - сказав вiн, звертаючись до Леона, - котрий при закладинах зiстав скалiчений через свое недбальство. Що менi з такого робiтника! Та й, впрочiм, вiн тепер слабий, а я робiтникiв маю досить. - Ага, то той сам! - нагадав собi Леон. - Гм, воно б то випадало щось для нього зробити, будьщо-будь. - I додав, звертаючись до Бенедя: - Ну, ну, якось-то буде, зажди ту, поки тя не закличу. От ту сядь на ганок та й посидь. Довго вони оба бесiдували. Бенедьо за той час сидiв на ганку i грiвся на сонцi. Аж ось по якiмось часi вийшов будовничий, якийсь трохи кислий, i, не звертаючiї уваги на Бенедя, пiшов. По кiлькох хвилях вийшов i Леон. - Ти потребуєш роботи? - спитав вiн Бенедя. - Та певно, прошу пана, чоловiк з роботи жиє, то робота для нього то само, що житє. - Та-бо, видиш, будовничий не хоче тя мати ту в Дрогобичi. Але ти не журися, я зачинаю зараз будувати в Бориславi новий млин паровий, то вже там будеш мати роботи досить. - В Бориславi?.. Млин паровий?.. - зачудувався Бенедьо, а далi змовчав, не смiючи вдаватись з таким паном у розмову. - Ну, що ж тобi так дивно? - спитав, усмiхаючись, Леон. - Млин, то млин, тобi, муляровi, все одно. - Та я-то вже й сам собi гадаю, що панська рiч - розказувати, а наша рiч - робити. Млин, то й млин. - Тiлько-то, видиш, я би хотiв, щоби будинок був немудрий, так собi, в двi цегли, без поверха, тiлько вшир троха. То не буде такий звичайний паровий млин, як усе будують. Я найшов такого чоловiка, що тото все вигадав, i план зробив, i сам буде вести роботу. Ну, видиш, будовничий дуже носом крутив, як увидiв той план. А ти розумiєшся на тiм, як що треба робити пiсля плану? - Та чому би нi? Як чоловiк має пiд рукою рисунок i мiру, то не велика штука. - Так, так, звiсно, що не велика штука, - сказав Леон. - Отож видиш, я не все буду мiг надзирати за тим, що там робиться, в Бориславi, а будовничий так ту зо мною сперечався, що готов менi наробити якої саламахи i поставити не так, як у планi нарисовано. То я вже буду просити тебе, скоро що не так, дати менi знати. Бенедьо стояв i дивувався на цiлу тоту бесiду, що се за млин такий, що будовничий на нього носом крутить i що пан боїться, щоб часом не зробив не так, як у планi стоїть? I вiдки, приходить Леон звертатися до нього, щоб надзирав над будовничим? Бенедьо на все те не мiг найти в своїй головi вiдповiдi i стояв перед Леоном, вемов вагуючись. - Не бiйся, будь тiлько щирий для мене в тiм дiлi, то, певно, не пожалуєш того. Доки буде будовання в Бориславi, доти будеш там, i то з платою не помiчника, а цiлого муляра. А потому - побачимо. Бенедьо ще дужче здивувався. Вiдки нараз така щедрiсть у Леона? А втiм, хто його знає, думалось йому далi, може, йому й направду так до потреби приходиться, ну, то вiн i платить. Та й хiба ж се для нього велика рiч? А для бiдного помiчника мулярського все-таки добродiйство велике. Так роздумавши, Бенедьо рiшився пристати на Леонову умову, ще й подякував йому за ласку. - Ну, ну, не дякуй, - вiдповiв Леон, - я не подяки вiд тебе потребую, а вiрної услуги: як ся будеш добре справувати, то я тебе певно не забуду. А тепер iди i вибирайся якнайборше до Борислава, щоби-сь зараз завтра мiг ставитися на мiсцi, за Бориславом, над рiкою. I з тими словами Леон дав Бенедьовi кiлька ринських завдатку i пiшов до свого покою. Бенедьо не сподiвався на нинi такого гарного для себе здобутку. Втiшений, вернув вiн додому i розказав своїй старiй матерi о всiм, що йому нинi приключилося. - Що дiяти, мамко? - кiнчив вiн своє оповiдання. - Треба брати роботу там, де дають. Пiду до Борислава. - Та я ти, синку, й не вiдраджую, а тiлько вважай, щоби-сь усе по правдi жив i до недоброго нiколи руки не подав. Бо то з тим млином видаєсь менi щось та не так. Бог його там знає, що собi той жидюга загадав, а ти дбай за свою душу. - I менi самому якось воно видалося не так, як вiн говорив. А вже тото зовсiм менi не сподобалося, що менi каже надзирати за будовничим. Правда й то, що будовничий циган та шахрай, але вiдки я, простий робiтник, приходжу до того, щоб надзирати за паном?.. Ну, а коли би-м щось i направду побачив неладного, то й без єго платнi сказав би-м ему все. Будем нидiти, що буде. Але коли Бенедьо зовсiм уже зiбрався в дорогу i став прощатися з матiр'ю, то стара мати нi з сього нi з того почала плакати i, обнявши сина,довго не хотiла його пустити вiд себе. - Але годi ж бо, мамко, годi, незадовго побачимося! - втiшав її Бенедьо. - Ой, так, так, добре тобi говорити! - вiдповiла мати плачучи. - Хiба ж ти не видиш, яка я стара? Менi леда день-година, та й жити годi. А як так виджу, що ти йдеш геть вiд мене, то менi здабся, що вже тя нiколи не побачу. - А най бог боронить! Мамко, що ви говорите!.. - Тото говорю, що ми серце каже. I так ми здаєся, що ти, синку, йдеш до того Борислава, як у яку западню, i що лiпше би було, якби-сь вiднiс жидовi той завдаток i остався ту. - Але ж, мамко моя, на чiм ту оставатися, коли роботи нема? Я ж вам кажу, що як скоро би-й щось повидiв недоброго, то наймя жид i цiлого озолотить, я му й години довше при роботi не буду. - Га, то йди, коли така твоя воля, я ти не бороню, i най тя господь благословить! I стара мати зi слiзьми випровадила свого сина в дорогу до Борислава, а коли вернулась вiдтак в свою цюпку i побачилась сама, вона довго-довго стояла з заломаними руками, а далi заридала: - Синочку мiй! Най тя бог благословить на добрiй дорозi! Я вже, впевно, не ввиджуся з тобою? Була недiля, коли Бенедьо вибрався в дорогу. В церквi святої Трiйцi, попри котру переходив, дяки гримiли хвалу божу. А напротив церкви, на нужденнiм дрогобицькiм бруку, попiд муром, сидiли купами рiпники в просяклих нафтою сорочках та подертих кахтанах, ждучи, аж скiнчиться хвала божа, щоб вiдтак рушити до Борислава. Деякi хрестилися та шептали "очеаашi", другiдрiмали на сонячнiй спецi, iншi знов держали в руках десятикрейцаровi хлiбенята i цибулю i їли, кусаючи з цiлого, некраяного хлiба. Бенедьо не задержувався коло церкви, не дожидавсь кiнця хвали божої. Бо хоть до Борислава з Дрогобича й не так-то далеко, усього милька невеличка, i хоть роботи шукати йому не було треба так, як бiльшiй частi отих рiпникiв, то йому наговорили, що в -Бориславi дуже тяжко знайти помешкання, а йому хотiлося жити десь поблизьке "фабрики", при котрiй мав робити: вiн по нещаснiм ударi при закладинах чувся дуже слабий в ногах i знав, що по бориславськiм непросихаючiм болотi далеко ходити не зможе. Тому-то Бенедьо спiшив до Борислава, щоби винайти собi хату, поки ще наплине багато робучого люду та позаймав всi закамарки. Але йому треба було наймати хату на довший час, хоть на мiсяць; найти таку хату було труднiше, бо в Бориславi найбiльша часть усяких нор наймається перепливаючому люду на одну нiч, - се й найлiпше виплачується жидам. Але немало здивувався Бенедьо, коли, вийшовши за мiсто, побачив, що як далеко тяглася дорога, всюди по нiй мрiли купки рiпникiв, звiльна поступаючи серед туманiв пороху. Тi не ждали кiнця хвали божої, а спiшать, щоб залучити деяку роботу. Хлiб видно у кождого в бруднiй полотнянiй торбi; у деяких з торби висувалися зеленi пера молодої цибулi. Бенедьо зразу обминав тi купки i йшов сам. Але далi йому зробилося нудно i прикро йти самому. Сонце жарило запеклу вже й попукану землю. Хоть уже незадовго май кiнчився, то збiжжя на полi ще нiчим того не показувало. Вiвси, ледве зiйшовши, зав'яли без дощу i покупилися при землi. Озиме жито пiднялося трохи вiд землi, але очевидячки заклякало на пнi i не колосилось, хоть саме на те була пора. Ярина нiяка анi бульба ще й не сходила: зашкарупiла i висушена сонцем на кiлька цалiв вглиб земля не давала посадженому насiнню нiякої вогкостi. Сум збирав, коли було глянути на поле. Лиш одна кропива та гiрчиця, пiдхопившися завчасу i пустивши глибше в землю свiй веретинистий корiнь, буяли та розросталися. А сонце все пекло та жарило; хмари, мов дрочачись з бiдними рiльниками, все надвечiр збиралися на небi, а вiдтак, не пустивши i краплi дощу, розпливалися против ночi. По селах, через котрi проходили рiпники, стрiчалися люди, самi сумнi та чорнi, мов земля. Не чути було звичайних недiльних смiхiв та жартiв по вигонах. Старшi газди глядiли то на поле, то на небо, мов з яким докором, а вiдтак безрадно в розпуцi опускали руки. А Бенедьо, весь облитий потом i присiлий порохом, також з важкими думами в серцi, минав тi бiднi села, примираючi тепер в голоду на переднiвку i ждучi ще страшнiшого переднiвку на будуще. - Обернися, господи, ласков своиов на мир християнський! - долiтали до Бенедя важкi молитви селян майже з кождого обiйстя. А небо глядiло на них аж полове, сонце пекло, мов нанято, а хмари, худi, бiлявi та прозiрчастi, лiниво волоклися в заходу. Прикро i нудно зробилось Бенедьовi iти самому серед тої мiзерiї. Вiв прилучився до одної громадки рiпникiв. - А куди бог провадить? - питали вони Бенедя по звичайних привiтаннях. - Туди, куди й вас, - вiдповiв Бенедьо. - Ну, але ви не до ям? - Та нi, я муляр. - То, може, де буде що нового муруватися? - А так, я вже наймлений. Ту ось той... Гаммершляг буде мурувати новий.- Бенедьо зап'явся. Вiн не вiрив в Леонiв паровий млин i вперед, але тепер, бесiдуючи з фiпниками, почув мимоволi, що сказав би велику нiсенiтницю, коли б їм повiв про паровий млин. - ...нову нафтарню, - докiнчив вiн. - Ну, то богу дякувати, що буде хоть троха якої нової роботи, - сказав один рiпник. - Десь, i чоловiк там деяк притулиться. - Або що, при ямах нема робота? - спитав Бенедьо. - Ей, чому би не було, - вiдповiв рiпник i махнув рукою. - Та що нам з того, коли платять так, що й вижити годi. Адiть, що народу йде, але тото, що ту видите, то де, хiба яка сота часть! Передновинок тяжкий, а ще й тепер, адiть, кара божа! Май, а пече так, як в жнива, дожджу нема, - гадаєте, що не буде голод?.. Ну, то де ж нарiд дiнеся? Хто ще троха чує в собi сили, то пхався сюда, щоби щось заробити. Ну, а для жидiв се празник. Робiтника прибуло - зараз плати уривають. Дiстодiто: роби за тiлько, а не схочеш ти, зараз десять на твоє мiсце чекає. Та й гадаєте, що не чекає? Там як вийдете рано на улицю, як поглянете - що травизiлля, тiлько народу за роботою. То з половину понаймають, а решта або вертає додому голiруч, або отак переваляєся день межи жидами: води винесе, дров врубає, абощо, аби кусник хлiба або лижку страви дiстати. Та й така бiда в нашiм Бориславi! Всi рiпники, що йшли при купi, розгомонiлися. Оповiдання їх товариша про бориславську бiду дiткнуло всiх за боляче. Кожний найшов щось докинути, i гiеред Бенедьом нараз стала страшна картина людської нужди i притиску. Вiн вiддавна привик був чути, що в Бориславi робота небезпечна, але зато платиться дуже добре. Правда, нужденний вид рiпникiв, що щонедiлi сотками сидiли коло святої Трiйцi, казав йому догадуватись, що воно щось трохи не так з тим добрим зарiбком, але нiколи вiн не мав нагоди докладно о тiм вивiдатись. Аж тепер нараз оповiдання рiпникiв розкрило перед ним всю правду. Страшне, безвiдрадне положення такої величезної купи народу вдарило його так сильно, що вiн iшов, мов оглушений, i нi про що iнше не мiг i подумати. "Чи ж се правда? Чи ж се може бути?" - запитував вiн сам себе. Правда, i вiн бачив бiду на своїм вiку, i вiн зазнав нужди та голоду, притиску, самоволi та безроботицi. Але все-таки до такої ступенi опущення й пониження, про яке розказували рiпники, в мiстi нiякий ремiсник не доходив. Рiпники розказували страшнi подiї голодної смертi, самовбiйства, рабункiв. З їх оповiдань Бенедьо побачив i те непривичне для нього дiло, що в нуждi одного робiтника другi зовсiм не туралися до нього, не пiдпомагали йогд, а лишали на волю божу. Рiпники i про те розказували, як хорi їх товаришi умирали, опущенi i розточенi червами, як не раз аж по кiлькох днях найдено умершого без людської помочi рiпника в якiм-небудь вiдлюднiм закамарку. Тi оповiдання страшно вразили Бенедя. Вiн зрiс i виховався в мiстi. Його отець був таким же помiчником мулярським, як i вiн, - тож Бенедьо вiдмаленьку вжився i вбувся в вiдвiчнi перекази мiських ремiсникiв, з їх хоть лихо уладженим цеховим порядком, з їх хоть слабеньким намаганням до взаїмної помочi, до тiснiшого зв'язку всiх працюючих в однiм ремеслi. Правда, за Бенедьових часiв цехова встанова мiж дрогобицькими мулярами зовсiм уже близька була оконечного впайку. Майстри ще давнiше розiкрали були цехову касу, на котру складалися здавна порiвно i майстри, й челядники, а котрою без нiякого нагляду анi обрахунку завiдували майстри самi. Не було за що удержувати "господи", то єсть гостиницi, в котрiй би в означенi днi сходилась рада цехова i де би вписувався кождий потребуючий роботи челядник, а також i майстер, де би, отже, був немов ринок для найму челядникiв. Майстри перестали турбуватись про цеховi дiла, а тiльки удержували ще докладно чергу, коли котрий при врочистiм обходi мав нести стару цехову хоругов. Але замiсть того старого i передрухнiлого зв'язку почав за Бенедьових часiв проявлятись мiж дрогобицькими мулярами новий зв'язок, хоть ще й невиразно та хвилево. В случаї слабостi котрого челядника або помiчника збирали прочi челядники, помiчники та деякi бiднiшi майстри добровiльнi складки i давали хорому або його родинi запомогу тижнево через весь час його слабостi. Так само давали вони запомогу, хоть i меншу, для такого, котрий часом оставав без роботи, а рiвночасно старалися розпитати i нараяти йому чи то роботу в своїм ремеслi, чи яке-небудь iнше заняття. Правда, слабi се були початки взаїмностi, але вони удержувались i мiцнiли. З часом дiйшло до того, що в разi потреби не деякi, а всi вже челядники платили правильно складки, мiж тим коли давнiше анi о такiй загальностi, анi о правильнiм плаченнi не було й бесiди. В таких мiських ремiсницьких переказах зрiс Бенедьо. Вибувши термiн i ставши челядником, а далi помiчником мулярським, вiн дуже живо займався новим повстаючим зав'язком робiтницької спiльностi i взаїмностi. Бiдний i ще й слабовитий, вiн живо, як нiхто другий, почував потребу i такої спiльностi та взаїмностi i вiд самого початку свого челядництва не переставав намовляти та заохочувати своїх товаришiв, щоби в разi потреби правильно платили те, що зобов'яжуться платити, щоби обiцювали те тiльки, що зможуть додержати, i раз обiцюваного додержували свято, так, щоби на словi робiтника можна було полягати як на певнiй поруцi. Все то були речi хоть для наших людей на словах не новi, але на дiлi у нас дуже слабо практикованi, вимагаючi такого вишколення власної волi i власних забагiв, що Бенедьо ще з кiлькома запопадливiшими челядниками, котрi сю справу взяли собi дуже до серця, довгi лiта мали досить працi, поки привчили людей до бiльшої точностi та видержки. Все те робилось мiж дрогобицькими мулярами, так сказати, напомацки. Вони не зносилися з нiякими робiтниками з бiльших мiст, хiба з мулярами з Стрия та Самбора, так само нi в чiм не свiдущими, як i вони. Вони не знали нiчо про великий зрiст робiтницької спiльностi та взаїмностi в других краях, не знали про те, як робiтники стають докупи та органiзуються до великої боротьби з багатирством та всякою кривдою народною, до боротьби за свiй заробок, за обезпечення своїх жiнок i дiтей, своєї старостi i своїх вдiв та сирiт. Не знали дрогобицькi муляри й про великий зрiст робiтницької думки на заходi Європи, анi про змагання робiтникiв усiх країв до її осушення. Всього того вони не знали, а прецiнь однаковi обставини, однакова хвиля часу зробила те, що та сама думка, те саме змагання почало неясно проявлятися й мiж ними.. Бенедьо не раз в важких хвилях задумувався над долею робiтника. Зроду утлий i хоровитий, вiн дуже був вразливий на всякий, хоть i чужий бiль, на всяку Кривду"га неправду. Зганьбить майстер челядника не по правдi, урве касiєр робiтниковi кiльканадцять центiв з платнi, нажене будов-ничий чоловiка з роботи без причини або за яке вразне слово - Бенедьовi немовби хто нiж встромив в живе тiло. Вiн поблiдне, зiгнеться в дугу; лице, i без того сухе та довгобразе, ще бiльше протягнеться, i робить вiн свою роботу мовчки, але видно по нiм, що радше б волiв в землю запастися, нiж на таке дивитись. Ось в таких-то хвилях задумувався Бенедьо над долею робiтника. Кождий його окривдить, думалось йому, i добра е, нiхто йому за те нiчого не скаже. Ось будовничий зiпхнув чоловiка з муру i налаяв щонайпоганшими словами, ще й в потилицю натовк i нагнав з роботи. А най-но би той чоловiк обернувся та хоть раз ударив будовничого в потилицю? Сейчас би його i на полiцiю, i в суд, i в Iванову хату. Але тi Бенедьовi думки завсiгди й зупинялися на тiм суцi, з котрого вийшли, - на старiм i твердiм суцi суспiльної нерiвностi мiж шодьми. I хоть не раз вiн повторяв, як повторяють мiльйони нашого люду: "Се так не повинно бути", - то прецiнь тi слова не помагали йому розгадати круту загадку о причинi тої нерiвностi i можностi її усунути, але тiльки немов обминали труднiсть. Отак було й тепер. Мовчки йшов Бенедьо, слухаючи оповiдань рiпникiв про погане бориславське життя. "Як же ее так, - думалось йому, - що тiлько тисяч народа день поза день терпить таку неволю, а ще другi тисячi раз у раз прибувають на такий самий празник? Самi собi псують. Правда, тим по селах ще гiрше, бо хоть нiхто над ними не збиткуєся, нiхто їх так не обдирає, то зате голод. Господи, i як же помочи такiй купi народу? Нiхто не в силi їм помочи!" - А як же ви, - спитав враз Бенедьо рiпникiв, - не трiбували деякого способу, щоби рятуватися? - А який же може бути спосiб? - вiдповiв рiпник простодушно. - Ту способу нема нiякого. Бенедьо понурив голову. То само, до чого вiн додумався, рiпник висказав так рiшуче, як найбiльший певник. Значить, воно так i мусить бути, так бог дав. А може, спосiб є, тiльки що вони або слiпi та не видять, або тiлько лiнивi, не шукають, а то найшли би i побачили б? - Ну, а трiбували ви робити складки мiж собов, щоби один других рятувати в бiдi, в слабостi? - спитав Бенедьо. Рiпники розреготались. - Ну, кiлько би там тих складок треба, щоби поратувати всiх бiдуючих! Адже й так кождий там бiдує. - Ну, але оден бiльше бiдує, другий менше. Все ж таки мож би заратувати бiльше бiдуючого, хорого, безробiтного. От так, як у нас, мулярiв, в мiстi. - Е, що, у вас iнша рiч, а ту iнша. Ту нарiд - збиранина зо свiту! - А у нас хiба нi? - Е, а все-таки, що у вас можна вдати, того у нас нiхто на свiтi не вдасть. Рiпники не знали своєї сили i не вiрили в неї. Бенедьо знов утих i почав роздумувати над їх словами. "Е, нi, - заключив вiн, - видно вже з того, що мусить бути якийсь спосiб на тоту нужду, тiлько вони однi слiпi та й не найдуть, а другi лiнивi та не шукають того способу!" Мiж тим нашi пiшоходи лишили налiво Тустанiвську дорогу, по котрiй iшли досi, i звернули на пiвперечну стежку, що вела через рiчку i. горбок до Борислава. Перебрiвши рiчку i зiйшовши помiж густим гложжям та лiщиною на її крутий, високий берег, вони вже й стали на версi горбка. Неподалiк перед ними лежав Борислав, мов на тарелi. Невисокi пiд гонтям доми бiлiлися до сонця, мов срiблява луска. Понад дахами де-не-де виднiлися червонi, тонкi, а високi комини нафтарень, мов кривавi пасмуги, сягаючi до неба. Далеко, на другiм кiнцi Борислава, на горбi, стояла стара церковця пiд липами, i круг неї ще тислися останки давнього села. Бенедьо хоть бував i вперед в Бориславi, але все тiльки коротко. Вiн не знав тут мiсцевостi. Тому-то вiн розповiв рiпникам, де i на якiм плацу казано йому ставати на роботу, i просив їх, щоби йому показали, де є той плац. Рiпники зараз догадалися того мiсця i показали його Бенедьовi. Се була досить обширна рiвнинка мiж високими берегами рiчки туй, перед входом до Борислава, трохи вiддалiк налiво вiд губицького гостинця. Хат близько було небагато, i Бенедьо, розставшись з рiпниками, рiшивсь iти хата вiд хати i питати за помешканням. Але в перших хатах, до котрих зайшов i в котрих жили жиди, йому не хотiли винаймити помешкання на довший час. Хати тi були низькi а дуже широкi, - очевидно, пiд їх дахами мiстилося багато закамаркiв для помiщення рiпникiв, а корисне положення їх на краю Борислава давало їм можнiсть бути пристановком для всiх свiжо або пiзно прибуваючих. Так пройшов Бенедьо задармо п'ять чи шiсть хат. Далi опинився на улицi перед старою маленькою хатиною i став, не знаючи, чи йти й сюди питати мiсця, чи обминати сю будку а йти далi. Хатина була, як усi прочi, пiд гонтами, тiльки що старi гонти понадгнивали i поросли зеленим мохом. До улицi виходило двое вiконцят, котрi ледве трохи глипiли над землею; а ще з високо насипаної улицi просто проти них спливало з улицi болото, замулюючи стiну чимраз бiльше i вже ось-ось досягаючи здрухнiлих варцабiв. Перед хатиною була, як i перед другими, голотеча: нi городця, нi муравнику, як се водиться деiнде. Аж по хвилi рiшивсь Бенедьо не минати i сеї хати. Дверцi скрипнули, i Бенедьо ввiйшов до малесеньких темних сiнцiв, а вiдти до обiленої свiтлицi. Вiн здивувавсь, заставши тут не жидiв, а старого рiпника i молодицю. Молодиця, около тридцяти лiт, в бiлiй сорочцi з червоними застiжками, сидiла на лавi пiд вiкном, оперши голову на лiкоть, i плакала. Старий рiпник сидiв насеред хати на низенькiм стiльчику, з люлькою в зубах, i, очевидно, потiшав її. Коли Бенедьо ввiйшов до хати, молодиця швидко обтерла сльози, а старий рiпник зачав кашляти i довбати люльку. Бенедьо поздоровив їх i запитав, чи не прийняли б його на довший час на мешкання. Рiпник i молодиця глянули по собi i хвилю мовчали. Далi вiдозвався рiпник: - Га, або я знаю. Ось молодиця; се єї хата, - як вона скаже, так i буде. - Бодай вас, - вiдказала рiзко молодиця. - Як я скажу! Я ту вже цiлий рiк не сиджу, i бог знає, чи буду сидiти, - i вона рукавом обтерла знов сльози, - а ви мене в то вдаєте. То як ви скажете, бо ви ту сиди ге. Як вам буде до вигоди, то так i робiть, а я ту що можу сказати! Старий рiпник трохи змiшався i почав ще пильнiше довбати свою череп'яну люльку, хоть в нiй i нiчо вже не було. Бенедьо все ще стояв край порога з мiшком н^ плечах. Рiпник мовчав. - Хатина гiсненька, як бачите, - зачала знов молодиця, - може, вам i невигiдно буде. Ви, як виджу, з мiста, не привикли до такого, як ту у нас... Молодиця говорила так, вгадуючи по нахмурених бровах думку рiпника, буцiмто вiн хоче вiдмовити Бенедьовi. - Е, що з того, що я з мiста, - вiдповiв Бенедьо, - а я, не бiйтеся, привик також до всякої бiди. От як кождий зарiбний чоловiк. Тiлько, видите, тут така причина за мнов, що я троха слабий в ногах через нещасливий трафунок, - у нас, у мулярiв, усяко буває, - а маю роботу он ту недалiчко над рiкою, на тiм зарiнку. Там буде ставитись новий... нова нафтарня. То, видите, хтiв би-м найти де поблизько помешкання - яке-будь, от аби переночувати, адже я цiлiсiнький день на роботi, - бо здалека таки не зможу лазити по вашiм бориславськiм болотi. Ну, а ту жиди не хотять нiде приймити на довший час: а для мене би то все було лiпше жити у свого чоловiка, нiж у жида. Тiлько як для вас... В тiй хвилi старий рiпник перервав йому бесiду. Вiн кинув нараз люльку на землю, схопився з стiльчика, прискочив до Бенедя, одною рукою схопив йому з плечей мiшок, а другою попхав його до лави. - Але, чоловiче, бiйся бога, - кричав з комiчним гнiвом старий, - не пендич нiчого, тiлько сiдай! Стоїш ми ту коло порога, а в мене дiти не поснуть. Сiдай ту, i най з тобою все добре сiдає в нашiй хатi! Чому було так вiдразу не сказати, - а то я тепер i сам о собi готов подумати, що-м гiрший вiд жида!.. Бенедьо видивився на старого дивака, немов не розумiв його бесiди, а далi запитав: - Ну, а що, то приймаєте мя до себе? - Таже чуєш, що приймаю, - сказав старий. - Тiлько, розумiєся, як будеш добрий. Як будеш злий, то таки завтра вижену. - Га, чень ми вже якось погодимося, - сказав Бенодьо. - Ну, як погодимося, то будеш моїм сином, хоть то менi з тими синами, правду рiкши, не ведеся!.. (Молодиця знов обтерла очi). - А почому ж ви озьмете вiд мене? - А є в тебе який рiд? - Мама є. - Стара? - Стара. - Ну, то даш по шусцi на мiсяць. Бенедьо оп'ять видивився на старого. - Ви, певно, хтiли сказати "на тиждень"? - Я вже лiпше знаю, що я хтiв сказати, - вiдрiзав старий. - Так буде, як я сказав, та й досить о тiм балакати. Бенедьо з дива не виходив. Старий тим часом знов сiв на свiй стiльчик i, нахмурившись, почав накладати люльку. - Та, може б, на згоду принести горiвки? - заговорив Бенедьо. Старий глянув на нього спiдлоб'я. - Ти менi, небоже, з тим зiллям не виїзди анi ся з ним до хати не показуй, бо геть вивержу вас обоє! - вiдрiзав вiн гнiвно. - Вибачайте, - перепрашав Бенедьо, - я сам не п'ю, хоть би-м її й на очi не видiв. Але я чув, що в Бориславi кождий мусить пити, хто при кип'ячцi робить, то я й за про теє... - Правду казав, хто се казав, а тiлько, як бачиш, при правдi є й брехнi капинка. То завсiгди так буває. Ну, а тепер ти не пендич, тiлько роздягнися та спочинь з дороги, коли-сь слабий! В тiй хвилi молодиця встала. - Ну, дай вам боже щастя та заробок добрий, - сказала вона до Бенедя. - Бувайте здоровi, пора менi йти. Вона вийшла; старий вийшов за нею, а за хвилю •вернув. - Служить в Тустановичах, то мусить бiчи до роботи. Та й дитина мала... - проворкотiв вiн, немов сам до себе, i знов сiв напихати свою черепаньку. - Донька ваша? - спитав Бенедьо. - Нiби донька, але не рiдна. - Пасербиця? - Нi, небоже. Вона тутешна, а я не тутешний. Але то довга гiсторiя, - буде час, то й почуєш. А тепер спочивай! Тота молодиця була Пiвторачка, вдова по Iванi Пiвтораку, погибшiм в бориславськiй ямi, а той рiпник - то був старий Матiй. IV Бенедьо зняв з себе петек, постелив його на лавку пiд вiкном i лiг спочивати. Вiн i справдi був дуже втомлений; ноги пiд ним тряслися вiд довгого i надсильного ходу. А прецiнь сон його не брався. Думка, мов непосидюча ластiвка, шибала то до Дрогобича до старої матерi, то до Бо