рислава, де вiдтепер прийдеться йому жити. Йому пригадувались оповiдання рiпникiв, котрi вiн чув по дорозi; в його уявi вони перелiтали не як слова, а як живi образи. Тут всiми забутий рiпник, хорий, безпомiчний, конає сам на берлозi десь у якiмось скритiм закамарку i дармо пищить їсти, дармо просить води, - нема кому подати!.. Тут жид витручує робiтника з роботи, кривдить його при виплатi, обдурює i ганьбить; нема кому впiмнутися за робiтником, зарятувати його в нуждi. "Нiхто нi про що не дбає, крiм себе самого, - думав Бенедьо, - та й тому так усi бiдують. Але якби всi взялися докупи... То що би зробили?.." Бенедьо не мiг того знати. "Та й як їм взятися докупи?.." I сього Бенедьо не знав. "Господи боже, - зiтхнув вiн вкiнцi з звичайною у наших простих людей безраднiстю, - наведи мене на яку добру думку!.." В тiй хвилi Бенедьове думкування мусило перерватися. До хати ввiйшло кiлька людей рiпникiв i, привiтавшися коротко з Матiєм, посiдали на лавi. Бенедьо встав i почав розглядати прибувших. Були тут передовсiм два хлопи, котрi вiдразу мусили кождого увагу звернути на себе. Високi, рослi та крепкi, мов два дуби, з широкими червоними, немов надутими лицями i невеликими сiрими очима, - вони виглядали в тiй маленькiй хатинi, мов два велети. А при тiм з лиця, росту, волосся, очей були вони так подiбнi до себе, що треба було добре приглядiтися i прислухатися їм, щоби їх розпiзнати. Один з них сидiв на лавi пiд вiкном, заступивши своїми широкими плечима все свiтло, яке вiд заходячого вже сонця лилося вiкном у хатину. Другий намiстився на невеликiм зидлику коло дверей i, не кажучи нi до кого й слова, почав спокiйно накладати люльку, немов там, на тiм зидличку i коло того порога, було його предковiчне мiсце. Крiм тих двох велетiв, найбiльше звернув на себе Бенедьову увагу немолодий уже, низенький i, очевидячки, дуже говiрливий та рухливий чоловiчок. Вiдколи ввiйшов до хати, вiн не переставав шниряти з кута до кута, то нiби чогось шукаючи, то нiби добираючи собi мiсця до сидження. Вiн кiлька разiв обiздрiв Бенедя, переглипувався з Матiєм, котрий з усмiхом слiдив за його рухами, а навiть шепнув щось до вуха одному в велетiв, тому, що сидiв на зидлику пiдо дверми. Велет тiлько головою махнув, а затим встав, вiдоткав дерев'яну затканицю вiд печi i встромив свою люльку в попiл, щоби запеклася. Рухливий чоловiчок за той час знов уже обшниряв усi кути, то потираючи собi настовбурчену, мов щiтка, чуприну, то поправляючи на собi ремiнь, то вкiнцi-таки розмахуючи руками... Крiм тих трьох людей, було в хатi ще зо три. Бенедьо розглядiв на лавi в пiвтiнi одного старого дiда з довгою сивою бородою, але з здоровим лицем i кремезним виглядом, мов у молодого. Побiч нього сидiв молодий парубок, круглолиций i рум'яний, мов дiвочка, тiльки що сумний i понурий, мов засуджений на смерть. Далi в кутi, зовсiм в тiнi, сидiли ще якiсь люди, котрих лиць не мiг розглянути Бенедьо. Ввiйшло ще кiлька рiпникiв до хати, - зчинився гамiр. - А се що, возний на здекуцiї у вас? - промовив грубим, мов труба, голосом до Матiя один з велетiв, той, що сидiв пiд вiкном. - Нi, богу дякувати, - вiдповiв Матiй, - се, бачу, уцтивий чоловiк, робiтник, мулярський майстер. Прийшов нинi з Дрогобича до нової фабрики, - ту ось, на зарiнку, будуть нову нафтарню ставити. - Так? - вiдповiв велет, протягаючи голос. - Ну, то про мене. А чия то буде нафтарня? - додав вiн, звертаючися до Бенедя. - Леона Гаммершляга, знаєте, того вiденського жида, що щось два раки тому прибув сюда. - Ага, того! О, той у нас закарбований вiддавна. Правда, побратиме Деркачу? Рухливий чоловiчок в тiй хвилi найшовся коло велета, дрiбцюючи довкола нього. - Правда, правда, закарбований моцно, - вiн засмiявся, - але нiчо не пошкодить, як буде мав i бiльше карбiв! - Певно, що не пошкодить, - потвердив велет. - Ну, але як же, побратиме Матiю, можем ми нинi ту балакати своє? Чи, може, як маєш нового жильця, то нас наженеш iз хати шукати нового мiсця? Велет грiзно глянув на Матiя, i, очевидячки, ся бесiда мала бути доганою. Матiй почув се i змiшався трохи, а далi сказав, устаючи зо стiльця i виймаючи люльку з рота: - Але господи борони, щоби я вас виганяв! Мої побратими любi, раз я пристав до вас, то вже й не попущуся вас, о те не бiйтеся. I моя хата зовсiгди для вас отвором. А про нового жильця... правда, я зле зробив, приймаючи його, а не зарадившись уперед з вами, але ж бо, видите, приходить чоловiк змучений, слабий, жиди го не хотять приймати, а з лиця му видно, - знаєте, я на те старий практик, - що людина добра, ну, що я мав робити?.. Впрочiм, як гадаєте? Не мож йому бути з нами, то я го вiдправлю. Але менi здався, що вiн би був i для нас добрий... Каже, що горiвки не п'є, - значиться, одно добре. Ну, а, по-друге - робити буде при новiй фабрицi, то i вiдтам зможе нам що часом сказати... - Горiвки, кажеш, не п'є? - питав велет. - Сам-єм то чув вiд него, а втiм, ось вiн ту, питай го сам. Мовчанка стояла в хатi. Бенедьо сидiв в кутi на своїм потеку i дивувався дивним дивом, що се все має значитися, чого зiйшлися тi люди i чого хочуть вiд нього. Дивно йому було, що Матiй попросту звинявться перед ними, хоть сам каже, що се його хата. Але найдивнiше було йому з того грубоголосого велета, котрий поводився тут, мов як старший, мов господар, прикликував до себе то одного, то другого i шептав їм щось до вуха, сам не рушаючися з мiсця. Далi вiн звернувся до Бенедя i почав випитувати його строгим голосом, немов суддя при допросi, мiж тим коли всi присутнi звернули на нього очi: - Ви що, челядник мулярський? - Нi, помiчник, а при тiй фабрицi, не знаю за яку ласку, маю бути майстром. Велет покрутив головою: - Гм, майстром? А за яку то ласку? Певно, вмiєте добре доповiдати жидовi на своїх товаришiв? Бенедьо спалахнув увесь, немов огнем. Вiн хвилю вагувався, чи вiдповiдати велетовi на його питання, чи плюнути йому в очi, забратися i йти геть iз свї хати та з-мiж тих дивних людей. Далi надумався. - Плетете дурницi, - сказав з пiдтиком. - Може, то вашого батька син i вмiє дещо кому доповiдати, а у нас тото не водиться. А жидiвська ласка впала на мене непрошена, вiдай, за те, що при его закладинах мене трохи не забила пiдойма, як єсьмо спускали в яму угольний камiнь. - Ага, - буркнув протягло велет, i голос його почав трохи м'якнути. - Побратиме Деркачу, - звернувся вiн нараз до невеличкого, рухливого чоловiчка, - а пам'ятай, аби-сь не забув i ось тото закарбувати на того Леона, що вiн каже! - Розумiєся, що не забуду. Хоть то нiби тото сталося в Дрогобичi, а ми маємо тiлько до Борислава, але то нiчо не шкодить. Жидовi й без того легше не буде. - Ну, а що ж ви, - говорив далi велет до Бенедя, - як ту будете майстром, то будете так само збиткувати та кривдити робiтникiв, як другi, будете ссати з них, що моги, i виганяти з роботи за леда слово?.. Розумiєся, що так! Майстри всi однаковi! Бенедьовi не стало терпцю. Вiн встав i, беручи свiй петек до рук, обернувся до Матiя: - Коли-сте мя приймали в свою хату на мешкання, - сказав вiн тремтячим голосом, - казалисте ми, щоби-м був добрий, то буду вашим сином. Ну, але скажiть же самi, як ту бути добрим, коли ось якiсь люди входять до хати i нi з сього нi з того причiпаються до мене i ганьблять, не знати за що й за яке? Як ви мя на таке ту брали, то лiпше було й не приймати, був би-м си досi найшов спокiйнiшу хату! А тепер прийдеся йти пiд нiч. Ну, але принаймнi буду знати, що за люди - бориславськi робiтники!.. Бувайте здоровi!.. З тими словами вiн надяг петек i, беручи на плечi свiй узлик, звернувся до дверей. Всi мовчали, тiльки Матiй моргнув до велета пiд вiкном. Мiж тим другий велет сидiв, мов скала, пiд дверми, заперши собою вихiд, i хоть Бенедьо рiзко сказав до нього: "Пустiть!" - вiн анi кинувся, немов i не чув нiчого, тiльки люльку пихкав поволi. - Але ж, господи боже, - скрикнув нараз з смiшною запопадливiстю Матiй, - стiй, чоловiче добрий, куди втечеш? Не знаєш, бачу, жартiв! Постiй, побачиш, до чого воно йде! - Що я маю стояти! - вiдповiв гнiвно Бенедьо. - Може, скажете ми ще довше слухати вiд отсего чоловiка такої ганьби, як досi? I не знаю, вiдки вiн то чув, що я когось кривджу та збиткую?.. - То ви вважаєте мої слова для себе ганьбою? - спитав напiвлагiдно а напiвстрого велет. - Розумiєся. - Ну, то перепрашаю вас. - Не перепрашайте, волите бути чемнiшi та не ображати, нiж вiдтак перепрашати. Я простий чоловiк, бiдний робiтник, - але чи ж тому вже леда хто має менi всяку дурницю в очi тикати? А може, ви на то дуфаєте, що ви моцнi, а я слабий, то вже можете мене безпечно ображати? Ну, то пустiть мя геть, не хочу слухати вашої бесiди! - I вiн знов обернувся до дверей. - Ну, ну, ну, - говорив Матiй, - тi люди ще готовi направду посваритися, не знаючи й самi за що! Але ж постiй, чоловiче божий, гнiваєшся, а не знаєш за що! - Як то не знаю! Не бiйтеся, я вже не такий дурень, - офукнувся Бенедьо. - Так що не знаєш. Ти вважаєш за образу слова того чоловiка, а тим часом вiн говорив се тiлько на те, щоб тебе витрiбуваги. - Витрiбувати? В чiм? - Яке в тебе серце, яка гадка? Розумiєш тепер? - А нащо ж йому то знати? - То вже побачиш пiзнiше. А тепер розберися та сiдай на своє мiсце. А фукатися не треба, небоже. За день би нас усiх не стало, якби ми хтiли так на всяку бiду фукатися, яка нам долягає. А моя гадка така: меншу бiду перетерпи, щоби бiльшої встеречися. Коли-бо то у нас звичайно навиворiт робиться: як мала бiда, то чоловiк бурчить, а як велика,то мовчить. Бенедьо все ще стояв насеред хати в петецi i з мiшком на плечах та роззирався по присутнiх. Матiй мiж тим засвiтив каганець з жовтого бориславського воску, i в його свiтлi лиця зiбраних рiпникiв видавались жовтими та понурими, мов лиця трупiв. I в другий раз старий Матiй вiдiбрав вiд Бенедя мiшок i зняв з плечей петек, а взявши його за плече, попровадив до велета, що все сидiв, понурий i грiзний, пiд вiкном. - Ну, перепросiться раз назавсiгди, - сказав Матiй. - Я все гадаю, що будем мати з того чоловiка нового товариша! Бенедьо i велет подали собi руки. - Як вас маєм звати? - спитав велет. - Бенедьо Синиця. - А я звусь Андрусь Басараб, а он то мiй брат Сень, а отеє наш "карбовий" Деркач, а отот старий дiдусь - то побратим Стасюра, а отой парубок - то побратим Прийдеволя, а он то також нашi побратими, ну, а ваш газда також... - Ви, певно, всi з одного села, що побратимаєтесь, - сказав Бенедьо, дивуючись, впрочiм, що старi чоловiки побратимались з молодими, бо по селах звичай, що тiлько ровесники побратимаються мiж собою. - Нi, ми не з одного села, - вiдповiв Басараб, - а так, побратимаємось в iншiм способi. Впрочiм, сiдайте, будете видiти. А якби вам схотiлося, то можете й ви пристати до нашого побратимства. Бенедя ще дужче здивувало те вияснення. Вiн сiв, не кажучи нiчого i чекаючи, що то з того буде. - Побратиме Деркачу, - сказав Андрусь Басараб до "карбового", - пора нам узятися до свого. Де твої палицi? - Зараз ту будуть, - вiдповiв Деркач, вибiг до сiней i внiс вiдтам цiлий оберемок тонких пiскових палиць, зв'язаних ужiвкою докупи. На кождiй палицi видно було бiльшi або меншi карби, один попри один, так, як се роблять хлопцi, що пасуть гуси i на паличцi значать собi карбами, кiлько у котрого гусят. - Закарбуй на Леона то, що повiдав Синиця, - сказав далi Басараб. В хатi мiж тим зробилася тиша. Всi посiдали, де хто мiг, i глядiли на Деркача, котрий сiв собi на припiчку, положив палицi коло себе, вийняв з-за ременя нiж i, видобувши одну палицю, витяв на нiй ще один карб до багато других, давнiших. - Готово, - сказав Деркач, сповнивши со i встромивши палицю знов у зв'язок. - А тепер, побратими мої милi, - сказав Андрусь, - розповiдайте за чергою, хто за сей тиждень зазнав, видiв або чув яку кривду-неправду. Хто її зробив, кому i за що, - розповiдайте все, як перед богом, щоби, як наповниться мiра наших кривдникiв, як прийде наш час i наш суд, кождому було вiдмiрено по правдi! Хвилю тихо було пiсля тої вiдозви, далi заговорив старий Стасюра: - Прийде, кажеш, наш час i наш суд... Дай-то, боже, хоть я, бачу, не дiжду того дня. Ну, але бодай ви, молодшi, дiждете... То вже щоби вiдмiрити кождому по правдi i справедливостi, послухайте, що я чув i видiв сего тижня. Йосько Бергман, наставник при тiй кошарi, що я в нiй роблю, знов сего тижня бив штирох робiтникiв, а одному бойчуковi-лип'яровi вибив палицею два зуби. Та й за що? За тото, що бiдний бойчук, голодний та хоровитий, не мiг двигнути вiдразу повного коша глини! - Карбуй, Деркачу! - сказав Андрусь рiвним i спокiйним голосом, а тiльки очi його заблищалися якимсь дивним огнем. - Тот бойчук, - говорив далi Стасюра, - дуже добра душа, i я .би був привiв його до господи, тiлько що десь, видко, заслаб, не був уже вчора на роботi. - Приведи, - пiдхопив Андрусь. - Чим бiльше нас, тим бiльша наша сила, а нiчо так не в'яже людей докупи, як спiльна нужда i спiльна кривда. А коли сила наша буде достаточна, то й суд наш буде близький, - чуєш, старий?! Старий кивнув головою i говорив далi: - А Мотьо Крум, касiєр, знов не доплатив усiм робiтникам з нашої кошари по п'ять шусток за сей тиждень i ще грозив кождому, що нажене з роботи, коли посмiє упоминатися. Говорять, що купує яму на Мразницi i що му не ставало 59 ринських, то мусив ее при найблизшiй виплатi здерти з робiтникiв. Старий мовчав хвилю, поки Деркач винайшов палицю Мотя Крума i затяв на нiй новий карб. Вiдтак говорив далi: - А от учора йду попри шинок Мошка Фiнка. Слухаю, що за крик? Аж то два Фiнковi сини притисли до кута якогось чоловiка, вже пiдстаршого, та й так б'ють, так дюгають кулаками попiд ребра, що чоловiк вже лиш хрипить. Ледво якось його пустили, не мiг уже йти сам дорогою, а як харкнув - кров... Взяв я його, веду та й питаю, що за нещастя, за що так скатували?.. "От бiда моя, - вiдповiв чоловiк та й заплакав. - От я, - каже, - через тиждень троха задовжився у того проклятого жидюги, гадав, що дiстану грошi та й виплачу. А ту прийшла виплата, бац, касiєр мене чи забув, чи що, - не читає. Я стою, чекаю, - вже виплатив усiм, а мене не кличе. Я йно що пустився йти до него, спитати, що то таке, а вiд шасть i замкнув дверi перед носом. Що я гримай, стукай, кричи, - пропало. Ще вiдтак випали слуги та й мене в плечi: "Що ти ту, пияку, бреверiю, робиш!.." Пiшов я. .Здибаю вiдтак касiєра на улипi i до него: "Чому ви менi не виплатили?" А той визвiрився на мене, а далi як не крикне: "Ти, пияку якийсь, будеш мене на дорозi напастувати! Ти де був, як виплата була? Я тебе ту не знаю, там допоминайся плати, де й другим платиться!" Ну, а нинi каса заперта. Я зголоднiв, iду до Мошка з'їсти дещо наборг, поки грошi дiстану, а тотi два ведмедi, бог би їх побив, та до мене: "Плати та й плати за тото, що-сь набрав!" Що я прошу, проклинаюся, розповiдаю, яка рiч, - та де! Як мя приперли до кута, то, адiть, троха душу з тiла не вигнали!.." - Карбуй, Деркачу, карбуй! - сказав твердим, грiзним голосом Басараб, вислухавши з затиснутими зубами сього оповiдання. - Бутають чимраз дужче нашi гнобителi - знак, що кара вже висить над ними. Карбуй, побратиме, карбуй живо!.. - Так-то так, - говорив далi Стасюра, - розбуталися нашi кривдники та й бутають, збиткуються над робучим народом, бо що то, - добре їм ся дiє! I чим довше гляди та слухай, тим бiльше бiди та кривди народної, тим бiльше у них багатства та достатку От тепер народу до Борислава пре видимо-невидимо, бо всюди по селах голод, посуха, слабiсть. А й ту хiба лiпше? День поза день видаю по закавулках слабих, голодних, незарiбних людей, - лежать i отогнуть, i ждуть хiба тiлько божої ласки, бо людського змилування вже давно перестали ждати. Та й тепер, адiть, плату нам вменшили i з кождим тижнем уривають все бiльше, - годi вжити з неї! Хлiб чимраз дорожший, а ще як сего року не зародить, то прийдеся нам усiм ту гинути. Отеє кривда, котру всi ми терпимо, котра всiх нас глодже до костi, а на кого її закарбувати, я й сам не знаю!.. Старий виговорив се живiшим, нiж звичайно, голосим i з тремтячими вiд зрушення губами, а висказавшн, поглянув по всiх i зупинив свiй погляд на понурiм лицi Андруся Басараба. - Так, так, правда твоя, побратиме Стасюро, - закричали всi присутнi, - се наша загальна кривда: бiднiсть, безпомiчнiсть, голод! - А на кого її закарбувати? - спитав вдруге старий. - Чи зносити її терпливо, тоту найбiльшу, загальну кривду, а тiлько карбувати тi дрiбнi, частковi, що складаються на тоту велику?.. Андрусь Басараб глядiв на Стасюру i на всiх прочих побратимiв зразу понуро i нiби рiвнодушно, но вкiнцi на лицi його заяснiло щось, немов скрита на днi в душi радiсть. Вiн встав з мiсця i'випрямився, досягаючи головою аж до повали невеличкої хатини. - Нi, не терпiти нам i тої загальної кривди, а хоть i терпiти, то не покiрно, не тихо, мов та стрижена вiвця. Всяка кривда мусить бути укарана, всяка неправда мусить пiмститися, i то ще туй, на сiм свiтi, бо що за суд буде на тамтiм свiтi, сього ми не знаємо! I чи ти гадаєш, що, карбуючи всi тi дрiбнi, частковi кривди, ми забуваємо про загальну? Нi! Адже кожда й найменша кривда, яку терпить робучий чоловiк, се частка тої загальної народної кривди, що всiх нас давить i глодже до костi. I коли прийде день нашого суду i нашої кари, то чи ти думаєш, що не пiмстпться тодi й загальна кривда наша? Стасюра сумно якось похитав головою, немов в душi своїй не зовсiм вiрив Басарабовiй обiцянцi. - Гай-гай, побратиме Андрусю, - сказав вiн, - пiмститься, говориш... Вже то одно, що не знати, коли то ще буде... А друге: що нам з того, що колись, може, й пiмститься, коли нам тепер вiд того не лекше терпiти. А хоть i пiмститься, то чи думаєш, що опiсля лекше буде?.. - Що ж бо ти, старий, - крикнув на нього з грiзно блискучими очима Андрусь, - розжалобився, не знати чого? Тяжко нам терпiти! Хiба ж я того не знаю, хiба всi ми того не знаєм? А хто зможе так зробити, щоб ми не терпiли, щоб робучий'чоловiк не терпiв? Нiхто, нiколи! Значить, терпiти нам до суду-вiку, та й по всьому. Тяжко се чи не тяжко, - що то кого обходить? Терпи i мовчи, не показуй другому, що тобi тяжко. Терпи, а як не можеш вирватися з бiди, то бодай метися за ню, - ее хоть троха влекшить твого болю. Така моя гадка, i всi признали, що вона правдива, - чи не так? - Так, - вiдповiли побратими, але якимсь понурим голосом, немов сеся правда не дуже їх радувала, не дуже припала їм до серця. - А коли так, - говорив далi Андрусь, - то нiщо й гаятись. Розповiдайте далi, хто про яку знає кривду. Вiн сiв. В хатинi стало тихо. Почав говорити Матiй. В його сусiдствi умер робiтник в темнiй жидiвськiй комiрчинi; як довго там лежав, вiдколи слабував - сього нiхто не знає, i жиди нiкому не хотiли того сказати. Говорять, що робiтник мав трохи зароблених грошей, а коли заслаб, жиди вiдiбрали вiд нього грошi, а його поти морили голодом, держали взапертi, поки не вмер. Тiло було страшенно сухе, давно не мите i синє, як боз. Позавчора ночувала якась жiнка у другого, сусiднього жида. Вночi злягла. Грошей у неї не було, i сейчас на другий день жид викинув її з дитиною з хати. Розповiдав один рiпник, знакомий тої жiнки, що ходила з дитиною до попа, щоб охрестив, але пiп не хотiв охрестити, поки не покаже батька дитини. Тодi тота жiнка кинула дитину в яму, а сама пiшла до громадського уряду, кричачи, щоб її зараз вiшали, бо довше жити не хоче. Що з нею сталося. Матiй не знав. I далi пiшли оповiдання, одностайнi своею ваготою i оглушаючi своєю кричучою несправедливiстю. I за кождим розказаним фактом оповiдач зупинявся, ждучи, поки карбовий Деркач не закарбує на палицi, щоб "кождому вiддано було повною лиця, що вже сам їх голос, сам вираз лиця був свого роду важким фактом, гiдним закарбування на iм'я загальносуспiльної кривди та гнiту. Другi розпалювались, говорячи, проклинали гнобителiв i домагалися швидкої для них кари. Але найбiльше зрушило всiх оповiдання молодого парубка, Прийдеволi. Коли прийшла на нього черга, - вiн був наймолодший, то й черга на нього прийшла на самiм послiдку, - вiн вибухнув довго здержуваним плачем i, заломуючи сильнi руки, виступив насеред хати. - Перед богом святим i перед вами, побратими мої, жалуюсь на своє горе! на свою страшну кривду!.. Осиротили мене на весь вiк... вiдобрали послiдне i потоптали ногами, i то так собi, для забавки!.. Ох, боже, боже, i ти глядиш на все те i ще можеш терпiти?.. Але нi, ти терпи собi, я не можу, я не буду!.. Побратими, товаришi милi, радьте, що менi дiяти, як мститися! Все зроблю, на все вiдважуся, тiлько не кажiть чекати, бiйтеся бога, не кажiть чекати!.. Вiн замовк, хлипаючи, мов мала дитина. По хвилi зачав спокiйнiшим уже голосом: - Ви знаєте, який я круглий сирота на свiтi, в якiй бiдi та нуждi зiйшли мої лiта молодi, поки нещастя не загнало мя сюди, до сього пекла проклятого. Але вся бiда i нужда, всi нещастя'нiчим були для мене, поки була хоть одна людина, котра вмiла мене потiшити, розрадити, приголубити, котра вiддала б була своє життя за мене... котра любила мене!.. I тої єдиної порятiвлi позавидiля менi вороги!.. Послухайте, що зробили. Ви знаєте, вона для мене покинула свою хату, свою матiр стару i прийшла сюди, до Борислава, щоби бути разом зо мною. Ми жили разом от уже пiвроку. Вона працювала при магазинi того багача Гольдкремера. На своє лихо, сподобалась тамка всiм тим псам, що її видали. А там їх є до вiтру: касiєр, молодий жидик Шмулько Блютiгель, надзорець, також молодий жидок, далi ще якiсь там капцани, бог би їх поразив!.. Почали вони до неї налазити, не давати її спокою. Раз, другий вона вiдправила їх чемно, а далi, коли Блютiгель застав її якось саму в присiнку магазину i, осмiлений, почав дуже вже до неї заскакувати, вона, немного думавши, вiдкинула руку i так тарахнула жидка помеже вуха, що му аж ротом i носом кров бризнула i сам, як тика, покотився мiж бочки. Що ми того вечора насмiялися з улазливого жидка, коли вона розповiла цiлу тоту рiч. Але ми завчасно смiялися. Жидок розлютувався i змовився з другими - пiмститися на нiй. Приходиться позавчора - виплата; приходжу я вечером додому - нема моєї Варки. Сiв я пiд вiкно, чекаю-виглядаю, а самому коло серця щось, мов гадина, лежить. Ба, вже стемнiлося, нема Варки. Закинув я петек на плечi, вийшов на вулицю, шукаю Варки. Нема. Розпитую я робiтниць, що разом з нев були при виплатi, - кажуть, що лишили її тамiй, що, певно, їй виплачували напослiдку. Тьокнуло мене щось коло серця, бiжу до канцелярiї - позамикано, а в вiкнах свiтиться. Калатаю - не докалатаюся, а далi гадаю собi: "Агiй, та чого я ту калатаю, чень же ту єї нема? Може, вона вже красно дома, чекає на мене..." Бiжу додолгу - нема. Бiжу знов вулицями, забiг по всiх знакомих, по всiх шинках, де ми часом, з роботи йдучи, вступаємо перекусити дещо або селедця купити, - нема. Всiх питаю, чи не видiв хто Варки, - нiхто не видiв. Як камiнь в воду, пропала Варка. Лечу я знов пiд канцелярiю, так мене щось i тягне туди, гадаю по дорозi: "Висаджу дверi, а мушу дiзнатися, що з нею сталося, де вона". Але скоро я там - десь ораз i вся смiлiсть пропала. Став, дивлюся: в вiкнах блищиться, але вiкна позаслонюванi, не видно нiчого, тiлько тiнi якiсь мелькають. "Нi, - гадаю собi, - вона ту мусить бути, ту мусить бути, бо де ж би iнде була?" А ту знов i сам собi не вiрю, бо що ж би вна ту робила? Прийшла менi на думку гiсторiя з жидком Блютiглем, - я весь задрожав, одеревiв. I що вже вмовляю себе, що се все байка, жарт, пустота, - нi, щось немов рукою держить мене пiд вiкном тої проклятої канцелярiї. "Не пiду вже нiкуди, - гадаю собi, - буду туй ждати, доки свiтло не погасне, нi, прожду й до рана". Сiв я на якусь бочку пiд самою стiною просто вiкна, сиджу - а ту мнов аж телепає, немов зимниця яка. Слухаю-наслухую. Там чути: десь в шинку рiпники хриплими голосами пiснi доспiвують, там знов пси гавкають, з-пiд Дiла, вiд церкви долiтає, мов зойк конаючого, сторожеве "острожне з огнем!"... А ось чую, в канцелярiї регiт якийсь, зашваркотiли жиди, пiзнав я голос Блютiгля, голос наставника. Далi загепалось щось, немов о отiни розбиваєся, - знов регiт, знов шваркiт, - i тиша. Господи, кождий голосок рiзав мя в саме серце, мов нiж острий... Я так i задубiв з вухом, приложеним до стiни. Аж нараз, вже над раном, роздався страшний крик в канцелярiї, тiлько на одну хвилиночку, - але крик той поразив мя, мов грiм, уколов, мов жало гадини. Я вiдразу зiрвався на рiвнi ноги, - то був Варчин крик. I ледво я надумався, що ту робити, ледво пiдбiг до дверей, щоб з послiдною натугою всеї своєї сили виважити їх, коли втiм дверi створилися i з них вилетiла, мов громова куля, - Варка. Але вже не кричала... Я пiзнав її по одежi, бо лиця єї зразу не добачив в сумерцi. I вна мене не бачила, тiлько, вилетiвши з дверей канцелярiї, погнала навпростець через горбки накиданої глини, помiж кошари та ями. Я за нею. "Варко, - кричу, - Варко, що тобi таке, що з тобов сталося, на милiсть божу, стiй, обiзвися!" Стала на хвилю, озирнулась, i ту ажень побачив я, що цiла єї голова була чорна, мов вуголь, замазана кип'ячкою, а довгi єї коси були обтятi. "Господи боже, Варко, - кричу я, пiдбiгаючи iд нiй близше, - що се за нещастя з тобов?" Але вона скоро пiзнала мене, сейчас вiдвернулася i, мов сполошена, погнала далi наослiп, розбиваючись о стовпки корб, що були над ямами. Я щодуху в мнi жену за нею, аж нараз оден крик страшний, оден миг ока, i Варка туй перед моїми очима щезла, мов сонний привид, - скочила в створену яму(.. Я надбiг, став, - тiлько глухо задуднiло, як вона всерединi, розбиваючись о цямриння, вкiнцi бовтнула в воду. Та й по всьому. Що вже зо мнов далi дiялось, не тямлю. Я отямився аж нинi з полудня, i коли спитав за Варкою, менi сказали, що її (на мiй крик!) витягли з ями i вже й поховали. Значиться, все пропало! I нiхто не скаже, що вони з нею зробили в тiй страшнiй ночi. З'їли, нелюди, мою Варку живу, вбили моє щастя!.. Побратими мої дорогi, перед богом святим i вами жалуюся на своє нещастя, радьте, вчiть, що маю робити, а тiлько чекати не кажiть!.. Глибоко вразило всiх оповiдання Прийдеволi, хоть усi вже й уперед знали з неясних слухiв, яке нещастя склалося з їх побратимом. На всiх лицях видно було пiд час оповiдання всi переходи чувства - вiд непокою до найвищої тривоги i розпуки, так само, як усi тi переходи малювалися на лицi оповiдача. А коли Прийдеволя замовк i, заламуючи руки, став серед хати, мов нiмий свiдок великого проступку, - то i всi мовчали, мов прибитi, кождий очевидячки ставив себе в положеннi товариша i старався таким способом збагнути всю глибiнь -його жалю i муки. Але порадити, - що вони могли порадити йому в тiм дiлi, де вже не було нiякої поради, нiякого виходу, крiм смертi? Як вони могли повчити його, на яку дорогу направити?.. Перший отямився Деркач i хопив за свої палицi, щоб i сю справу закарбувати. - Стiй, побратиме Деркачу, - сказав нараз рiшуче Андрусь Басараб, - сего не карбуй! Деркач поглянув на нього недоумiваючим поглядом. - Не треба, - сказав коротко Андрусь, а вiдтак, звернувшися до побратимiв, спитав: - Чи бiльше нiхто не мав що сказати? Нiхто не обзивався. - Значить, на нинi бесiдi кiнець! Розходiться по одному! Але, помимо сього завiзвання, нiхто не рухався з мiсця. Всi якось дивно ззиралися по собi. Андрусь грiзно поглядав на них, не знаючи, що се значиться. Аж ось пiднявся з мiсця Стасюра, найстарший з-помiж побратимiв. - Слухай, побратиме Андрусю, - сказав вiн супокiйним голосом, - о чiм ту у нас межи побратимами сими днями бесiда йшла... То не вiд себе я тобi буду говорити, але вiд усiх. Знаєш, як ми зiбралися докупи - громадити людську кривду i судити робiтницький суд над тими, котрих не можемо позивати перед суд панський, - то ти обiцяв нам, що скоро набереся вiдповiдна мiра недолi в народi, ми зробимо єї обрахунок, щоб знати, для кого ся мiра наповнилась до краю. Чи так? - Так, - вiдповiв Андрусь якось неохiтно. - Отеє ж ми вже троха не рiк громадимо карби на людську кривду, побратим Деркач позакарбовував стирту палиць, а коли ж, питаємо тебе, буде обрахунок? - Не час iще, але живо час надоспiє, - вiдповiв Андрусь. - А, живо, живо, нiм сонце зiйде, роса очi виїсть! Сам бачиш, що нашi гнобителi, збагаченi нашою працею, починають собi чимраз гордiше. Пора, щоб вiд нас мали хоть погрозу яку! - Буде погроза, - сказав твердо i спокiйно Андрусь. - Яка? Коли? - роздалися з усiх бокiв питання. - Се вже моя рiч. Почуєте тодi, як дiло зробиться, а наперед о тiм говорити не приходиться, - вiдповiв Андрусь. - А до обрахунку також недалеко. Адже мусить дубець пiдрости аж до хмари, щоби в него грiм ударив. Чекайте ще троха... А тепер добранiч! . Всi побратими добре знали залiзну, рiшучу натуру Андруся Басараба, знали, що на його словi можна полягати, i не допитувались далi, а тiльки зiбралися до виходу. - А ти, побратиме Прийдеволя, зiстанься ту, щось тобi буду говорити, - сказав Андрусь, а на лицi бiдного парубка блиснула якась радiсть, мов надiя виходу з страшної муки. Розiйшлися побратими. Тiльки старий Матiй сидiв у кутi пiд стiною, а давно погасша люлька випала йому з зубiв i лежала на подiлку. Так само Андрусь i Бенедьо сидiли мовчки, кождий на своїм мiсцi, кождий занятий своїми думками. Тiльки Прийдеволя стояв коло порога з лицем мертвецьки блiдим i з заломаними руками, стояв, як живий образ болю, i ока не зводив з Андруся Басараба, немов вiд нього ждав не знати якої пiльги. Матiй перший приступив до молодого парубка. - Що ж ти, небоже, гадаєш робити? - спитав вiн м'яким, спiвчуючим голосом. Прийдеволя глянув на нього з виразом непевностi на лицi. - Або ж я знаю, що робити та й що дiяти? - вiдказав вiн зломаним голосом. - Смерть собi зроблю, як не зможу бодай пiмстптися на своїх ворогах! - Скарж їх до суду, най злодiї хоть посидять! - дорадив Матiй. - До суду? - обiзвався понуро Андрусь. - Ну, також добра рада! До суду! I хоть би їх там i позасуджували, то що? Посидять по пару мiсяцiв та й вийдуть i ще вдвоє будуть мститися над людьми. Але чи їх позасуджують? За що буде їх скаржити в судi, коли сам не знає, що вони там дiвцi зробили? А хоть би й сто раз знав, то де має на се свiдкiв, як їм докаже? А може, дiвка сама, з власної волi, зробила собi смерть, або, може, бог знає, яка на то iнша була причина? Ех, Матiю, Матiю! з твоїм судом!.. Ту треба iншого суду, iншої правди!.. На тi слова Матiй, мов справдi побитий, схилив сумно голову i зiтхнув важко, немов помимо своєї волi i охоти мусив признати їх правду. А Прийдеволя ще пильнiше глядiв на Андруся i ледве чутно промовив: - Так, побратиме, i я так гадав, що свiдкiв нема нiяких!.. Ще коби хоть вона жила, господи, коби вона жила!.. Але ви знали, яка вона була горда та неподатлива, нiякої ганьби, нiякого згiрдного слова не могла стерпiти!.. Ну, але що ж менi робити, що дiяти?.. Андрусь взяв його за плече i вiдвiв до кута, моргнувши Матiєвi, щоби вiдступився, - i вiдтак зачав йому щось стиха шептати до вуха. I видко, що немалої ваги мусили бути Андрусевi слова, коли молодий парубок вiд них зразу поблiд ще дужче далi почервонiв, а вкiнцi, тремтячи всiм тiлом, немов у темницi, злим голосним плачем i, гаряче стискаючи Андрусеву руку, викрикнув: - Так, твоя прiмр, братчику, iншого виходу нема! Так i зроблю, i най дiєся зо мною божа воля! - Тiлько зpyчно, розважно i смiло, а нiчого нема боятися! Всi ми пiд божим судом ходимо, божий суд на всiх рiвний справедливий, тiлько людський суд не такий! А тодi ... тодi побачиш, що полегшає! Ну, а тепер iди вже, добранiч! Прийдеволя мовчки поклонився i пiшов. Андрусь перейшовся кiлька разiв по хатинi, силуючись надати свому лицю спокiйний вираз, хоть, очевидно, i сам був до глибини зрушений. Далi приступив до Бенедя i випростувався перед ним в цiлiй своїй велетнiй поставi. - Ну, ви бачили нашу роботу? - Бачив. - I що ж на все те скажете? Бенедьо звiсив• голову, мов хотiв зiбрати докупи розсипанi думки.. - З усего бачу, що ви щось страшне i велике задумали, хоть сам собi не можу вияснити, вiдки се у вас взялося. - Вiдки взялося? Е, се довга гiсторiя, котра, впрочiм, i не належить до рiчi. - А вiдтак, чи буде у вас досить сил, щоби зробити те, що думаєте? - Ми сiємо, а чи сiм'я зародить утроє чи вдесятеро, сього не знаєм! - А вiдтак... ще одно. (Бенедьо запинався в мовi). Чи подумали ви... - Над чим? - Над тим, що саме найголовнiше? - Ну? - Яка користь i для кого користь буде з вашої роботи?.. Андрусь пильно поглядiв на Бенедя, а далi засмiявся гiрким смiхом: - Ха-ха-ха, користь? А конче мусить бути користь? - Ну, я так гадав, - вiдповiв спокiйно Бенедьо, - що коли що робиться, i розважно робиться, то тре й погадати, чи i для кого буде з того користь? - Гм, вольно вам i так гадати! А я так гадаю: отеє мене тiснить ворог з усiх бокiв, виходу менi нема нiякого. Я набиваю стрiльбу. Чи заб'ю нею ворога, чи себе самого, то менi все одно. - Нi, нi, нi, - пiдхопив живо Бенедьо, - ее так з вас говорить слiпа, безвихiдна розпука, а не розвага! Бо чи ж дiйшло аж до того, що нема нiякого другого виходу? А хоть би дiло й так стояло, то чи гадаєте, що се все одно - забити себе або забити ворога? Себе заб'єте - вороговi радiсть, вороговi легше та простовiльнiше! Тепер на Андруся прийшла черга звiсити важку голову i збирати думки докупи. - Твоя правда! - сказав вiн вкiнцi до Бенедя. - Ту треба подумати. Хочеш. бути нашим побратимом i думати разом з нами? - Вашим побратимом, але не слiпим знарядом вашої волi. - Нi! - I щоб вiльно було кождому думати, що хоче, i другим говорити, що думає... - Се у нас i тепер вiльно. Адже ти чув нинi... - Так-то так, але я ще раз собi те вимовляю. Собi i кождому. - Добре. - А на таке, то буду вашим побратимом, буду думати разом в вами над тим, чи нема для нас виходу з великої, всенародної кривди! Андрусь, а за ним Матiй радiсно обняли Бенедя, як брата. Нашi побратими так були занятi собою i своїми думками, що й не чули, як хтось закалатав у сiнянi дверi, отворив їх з легким скрипом i ввiйшов до сiней. Аж коли рипнули й хатнi дверi i новий гiсть станув на порозi хати, тодi побачили його. Се був високий, рудий, пейсатий жид з недобрим позором сивих очей i з недобрим виразом на пiганистiм лицi, хоть те лице в тiй хвилi трохи роз'яснене було якоюсь зловiщою радiстю. - Дай боже! - муркнув жид, припiднявши дрiбку капелюх на головi. - Дай боже! - вiдповiв Матiй, котрому якось недобре зробилося на вид нового гостя. Бо той новий гiсть то був його найбiльший ворог, Мортко, наставник при кошарах у Германа Гольдкремера. Матiй немало здивувався, чого хоче Мортко тепер, в таку пiзню добу, в його хатi, але привичне нашим людям пошанування для кождого входячого в хату казало Матiєвi скрити в глибинi душi свою ненависть i всi вiдживаючi на вид Мортка болючi споминки. Вiн привiтав жида холодно чемним видом: - Сiдайте, Мортку! Мортко кивнув головою i сiв. - Що там чувати, що так пiзно гостите до нас? - А що ж би? Все добре чувати! - вiдповiв iз злорадним усмiхом Мортко, а по хвилi додав: - Був у Вас нинi возний з суду? Матiй здригнув при словi "суд", немов уколотий. - Нi, - ледве видушив вiн, чуючи щось недоброго, - не був. - Ну, то, певно, завтра буде. У мене був нинi. - Ну, i що ж там вам принiс нового? - спитав Матiй, тремтячи всiм тiлом. - Наша справа скiнчена. - Скiнчена! - Так!. I так скiнчена, як я вам казав. Бо пощо то було вам мiшатися до чогось, що вас не обходить? - Не обходить! - скрикнув болiсно Матiй. - Жиде, сього менi не говори, бо хоть ти i в моїй хатi, але, знаєш, чоловiк не святий! - Ну, ну, - вiдказав Мортко, - не маєте за що гнiватися. Я не то хтiв сказати. Я хтiв лишень сказати, що ви задарма на мене вергли пiдержiння (пiдозрiння) i що я в тiй справi, бог свiдок, нiчо не винен! Сам прокуратор у Самборi того признав i сказав, що против мене нема нiякого доказу, то вiн не може мене оскаржити за тоту рiч, що ви на мене звалили. Впився небiжчик Пiвторак, упав у яму, - що ж я тому винен? При тих словах Матiй, мов оглушений ударом довбнi, понурив голову i не мiг сказати анi слова. "Пропало, пропало! - шептало, шипiло, вертiло щось в його головi. - Погиб чоловiк, та й слiд по нiм застив, а той..." В тiй хвилi Андрусь Басараб, що досi мовчки слухав усеї тої розмови, звернувся сам до жида: - Що се за справа така, Мортку? Яку ви справу маєте з Матiем? - А нащо вам то знати? - вiдповiв уразливо Мортко. - Вже ти не питай, нащо менi то знати, - вiдказав Андрусь. - Але тобi, - що тобi шкодить сказати? - Т-та шкодити не шкодить, але... Жид поглядiв на Андруся пильно, немов боявся нажити собi в нiм нового ворога. - Говори ж, коли не шкодить! - сказав Андрусь i став над Мортком, мов чорт над грiшною душею. - Та що ту й говорити - пуста справа, puste Geschдft, та й годi! Тямите, от уже два роки тому з ями видобули костi чоловiка. По перстню пiзнали, що то був Iван Пiвторак, чоловiк тої Пiвторачки, що тота хата є!. Вiн перед роком, десь був пропав. Ну, а Матiєвi вiдкись влiзло в голову, що я щось тому винен, що вiн впав в яму, та й ну ж на мене подавати до суду. Вiн гадав, що мене зараз озьмуть та й повiсять... Коли-бо то в судi так не йде: скаржиш кого, то вперед докажи! А ту як мож доказати? Ну, але, богу дякувати, вже справа скiнчилася! Слухайте, Матiю, я ще раз кажу: що вам було в того вдаватися та тратитися на процес? А тепер, коли-сте програли, забудьте о всiм i будьмо собi знов добрi, як перед тим! Ну, подай руку, старий! Жид простягнув Матiєвi руку. - Я, тобi? - скрикнув Матiй. - Я мав би свою руку класти в тоту руку, що мого Iванчика зо свiту зiгнала? Нi, не дiждеш того! - Ну, видите, - сказав жид, обертаючись до Андруся, - вiн усе своє. Слухайте, Матiю, ви собi з таков бесiдов дайте спокiй, бо тепер, коли суд сказав, що я не винен, нiхто менi того не смiє казати. Тепер я вас можу скаржити за образу! - Ну, скарж, скарж, - крикнув Матiй, - най мене повiсять, що мали тебе повiсити. А я, хоть би й десять судiв не знайти що казало, все буду свеї, що нiхто iнший, тiлько ти пхнув Iвана в яму! Та й годi. А тепер iди менi з хати, бо як ми терпцю не стане, то готово що неладне бути межи нами! Мортко стис плечима i пiшов. Але в дверях ще раз обернувся, поглянув з погордою на Матiя i сказав: - Дурний гой! Вiн гадав, що менi що зробить процесом, а то би треба не так рано встати, щоби менi що зробити! I з тими словами Мортко пiшов. А Матiй усе ще сидiв на припiчку, блiдий, розбитий, тремтячий, сидiв без мислi i руху, а в головi його, мов млинове колесо, торохтiло одно темне, пусте, холодне слово: пропало! пропало! пропало!.. Андрусь Басараб приступив до нього i положив свою дужу долоню на його плече: - Побратиме Матiю! Матiй пiдвiв очi i поглянув на нього, мов потопаючий. - Що се за справа така? Що за процес? Чому ми досi нiчо о нiм не знали? - Ех, пропало, все пропало! - вiдказав Матiй. - Що тепер i говорити о тiм! - Нi, ти розповiдж, тобi самому лекше буде! - Ой, вже, буде менi лекше! - сказав Матiй. - Пропало, та й годi! - Та хто ще знає, чи пропало, - вмiшався Бенедьо. - Адже не раз можна раз програний процес зачати другий раз i виграти! А ту ще, як той жид казав, i зовсiм так зле не є.. Адже ваш процес i в судi не був, а тiльки прокуратор узнав, що доказiв нема, кiлько треба для оскарження. Значиться, якби докази були, то й оскарження буде. Лице Матiя прояснилося трохи при тих словах. - Чи так? - спитав вiн, простуючись. Але якась важка думка живо знов насiла на нього i придавила додолу. - Нi, нi, нi, нема що й говорити, - сказав вiн. -