ної сили, котрий i чути нiчого не хоче про природне право кожної народностi до свобiдного розвою i вважає братнi слов'янськi землi не бiльш як теперiшнiми або будущими провiнцiями Росiї, обов'язаними якнайшвидше позбутися своєї народної iндивiдуальностi та розплистися цiлком у "руськiм морi". Перший Шевченко, син одної з таких провiнцiй - України, в своїх поемах "Сон" i "Кавказ" показав у Росiї образцi полiтичної поезiї, показав також для всiх будущих поетiв полiтичну дорогу, якою слiд ступати на тiм полi, та основу, з якої треба виходити. Знав наш поет, що, виливаючи на папiр своє наболiле чуття, свої полiтичнi погляди та бажання, вiн не тiльки не верне тим волi України - Не жди сподiваної волi! Вона заснула, цар Микола її приспав - але навiть не зможе сказати того свого слова прилюдно, в печатi, i що його поеми в найлiпшiм разi можуть дiйти до громади тiльки в рукописних вiдписах. Ба вiн знав i те, що за само написання подiбних поезiй, за сам прояв подiбних "неблагонамеренных" почувань жде його така сама доля, як майже всiх передових поетiв та письменникiв Росiї, як того вiльнодумця, котрого вiн такими гарячими та страшними словами описав у своїм "Снi": Отде злодiй штемпований Кайдани волочить, От розбiйник катований Зубами скрегоче, Недобитка товариша Зарiзати хоче. А мiж ними, запеклими, В кайдани убраний Цар, всесвiтнiй цар, волi цар Штемпом увiнчаний. В муцi, в каторзi - не просить, Не плаче, не стогне... Раз добром налите серце Ввiк не прохолоне. Бачив ясно поет, яка доля жде його,вона його й справдi не минула,- а таки не захотiв мовчати i "присипляти в собi" свої думи, не захотiв коритися перед самоволею, пiдлягати "темному царству", i не тiльки сам кидав на нього громами свої дум ("Лети ж, моя думо, моя люта муко!"), але й iнших завзивав до боротьби з ним. "А де ж твої думи, рожевiї квiти?",- говорить вiн до катованого вiльнодумця. "Ой не ховай, брате,- розсип їх, розкидай!" Погляньмо ж тепер, що повернуло думку поетову до написання тих полiтичних поем? Який внутрiшнiй процес - окрiм побiчних впливiв - виробив у нiм той гарячий протест проти "темного царства"?.. Се й змалку вщеплений i в довгих лiтах неволi скрiплюваний дух опозицiйний дає нам заразом вказiвку, для чого протест вилився у Шевченка з такою, безпримiрною в Росiї, силою. А з другого боку, його прихильнiсть до мужикiв, до покривджених i обiдраних велiла йому поставити дiло просто на загальнолюдське становище, пiднiмати протест не зi становища виключного українства, а зi становища покривдженої людськостi. А тодiшнi обставини в Росiї ще й дужче перли поета на таке становище. "Од молдаванина до фiнна на всiх язиках все мовчить!" - говорить досадно поет, висказуючи тими словами, що не тiльки Україна в Росiї пригнетена i що вiн бажає волi та вiльного слова не тiльки для України, але також для всiх народiв, глушених слiпою царською самоволею. Ся глуха, мертва мовчанка - не з благоденства, як iронiчно додає поет, а з мусу - се перша i головна признака "темного царства". Аби з усiх людей поробити "холопiв" та "лакеїв" або бездушнi, робучi та покiрнi машини,- бо тiльки тi два роди творiв земних мають мiсце в "темнiм царствi",- треба поперед усього не дати людям думати по-людськи та обмiнюватися тими думками, треба не дати їм висловлятися свобiдно, а радше-треба заставити їх "молоть пустяки". А особливо треба не допустити до голосу людей, що кличуть iншим: "Схаменiться, будьте люди!" А серед тої мовчанки, серед того загального отупiння людського чуття - що ж дiяти чоловiковi, в якого чуття гаряче й серце повне любовi? Що дiяти поетовi, живому серед мерцiв? Нудьга i розпука бере його. Сидячи в Петербурзi, в самiм осередку полiтичного гнiту i полiтичної темноти, око в око з тою величезною машиною, що давить Україну i всю Росiю, поет силкується, як каже сам про себе, заглушити в собi бiль, забути про своє i людське горе. "Я гуляю, бенкетую в недiлю i в будень", звiсно, аби не чути людського стогону. "А вам нудно, жалуєтесь? Їй-богу, не чую. I не кричiть!" Вiн знає, що таким робом не втишить болю в серцi, а навпаки, такою силуваною мовчанкою, таким самооглушенням сам у собi з'їдається, сам п'є свою кров. Але нехай i так! вiн гордиться хоч тим, що "я свою п'ю, а не кров людськую", коли про бiльшiсть окружаючих його людей та про цiле "темне царство" треба би сказати якраз навпаки. Страшно стає, коли вдуматися в значення тих немногих слiв у заспiвi "Сну", де поет, кинувши загальний погляд на змагання та порядки "темного царства", виткнувши коротко й досадно головнi його болячки, показує нам своє власне нутро, розкриває психологiчнi причини, для яких вiн береться спiвати пiсню про "темне царство". "Кругом неправда i неволя, народ катований мовчить". Немногi чеснi та смiлi борцi вiльного слова або страждають мiж злодiями з клеймом на чолi, або п'ють свою кров, нидiючи та гризучися в силуванiй мовчанцi. Вернули та вiджили в повнiй силi часи Нерона, про котрi писав Тацiт: "Часи, котрi ми переживаєм, такi нiкчемно жорстокi, що нашi потомки не схотять повiрити, аби жили колись люди, що могли пережити їх". Але дарма, що "щодень Нерони розпинають, морозять, шкварять на огнi"; дарма, що Прометеєвi-людськостi орел-тиранство "щодень божий довбе ребра, серце розбиває". "Розбиває, та не вип'є живущої кровi, не скує душi живої i слова живого_". Воно мусить вирватися на волю, мусить хоч у снi висказати себе, проламати кригу силуваної мовчанки. В такiм настрої душi наш поет лягає спати пiдпилий, ледве доплентавшися до своєї хатини. А в хатинi, звiсно, "божа благодать" - се значить пусто, тихо, мертво. Нема нi жiнки, нi дiток, нема кому розважити i розрадити, нема друга щирого, i нi з ким подiлити накипiле в серцi горе. Та скоро заснув поет, скоро дух його увiльнився з пут гнiтучого суму й забуття, вiн зараз рветься летiти геть, рветься з землi i, прощаючися з нею, кидає їй у очi всiми муками, якими вона кормила його. Жаль йому тiльки рiдної неньки - України, вдови безталанної, котру лишає без потiхи i поради. Але ж i вiн не може помогти їй, а може тiльки з нею сумувати та додавати їй надiї, що настане колись i для неї день правди, що її малi дiти доростуть i стануть на ворога, аби вибороти їй волю та самостiйний розвиток. Ось вихiдна точка Шевченкової полiтичної поезiї, i нею вiн рiзко визначується з-помiж iнших росiйських поетiв, що виступали на тiм полi. Праведний гнiв проти "темного царства", якого погань вiдома йому в цiлiй повнотi, довго здержуване чуття, що насильно рветься на волю, хоч поет ясно знає, що жде його за се,- з того становища i в таких обставинах виспiвана полiтична пiсня стається вже не естетичною або якою-будь iншою забавкою, але поважним горожанським дiлом, смiлим манiфестом вiльного слова проти "темного царства". Я не знаю нi в однiй європейськiй лiтературi подiбної поезiї, написаної в подiбних обставинах. Адже "Нiмеччина" Гейне писана в Парижi, 1844, та "Бичування" ("Les chàtiments") Вiктора Гюго писанi в Брюсселi, 1853, постали - перша пiд впливом свобiдного паризького повiтря, а другi на вигнаннi, у вiльнiм краю, коли поетам самим не грозило нiчого з боку тих властей, на якi вони кидали свої громи. 3_ Ось глянь... Латану свитину з калiки знiмають, З шкурою знiмають, бо нiчим обуть Княжат недорослих. А он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надiю в вiйсько оддають, Бо його, бач, трохи!.. А онде пiд тином Опухла дитина голодная мре, А мати пшеницю на панщинi жне. А он... покритка попiдтинню З байстрям шкандибає; Батько й мати одцурались, Й чужi не приймають,- Старцi навiть цураються, А панич не знає, З двадцятою, недолюдок, Душi пропиває. Т. Шевченко. I сниться поетовi його рiдна Україна, уквiтчана садами, обмита росою, сяючи непорочною красою. Жаль йому покидати неньку, але тут йому насуваються на вид страшеннi картини життя українського народу. "Темне царство" - се паразит, що живе соками й кров'ю народу. Аби пiддержати своє iснування, мусить воно здирати останнє з бiдного робочого люду, мусить розпинати за подушне, мусить для своєї оборони кувати дiтей людських i навчати їх убивати людей, проливати кров. "Нагодованi, обутi i кайданами окутi", вони "муштруються" - привчаються до слiпого послуху, аби тим легше могли статися бездушним i могутнiм знарядом гнiту i притиску, аби могли статися величезною шрубою, що по волi царя-самодержця та його пiдручникiв-блюдолизiв давить i чужих i своїх. Але на тiм не кiнчиться тиск. Рука темного царства простягається ще далi над народом. Воно, приспавши кров'ю здобуту волю українського народу, вiддало його з землею на власнiсть нiкчемним панам-недолюдкам, котрi знущаються над ним, "землею всiм даною i сердешним людом" торгують, "продають або у карти програють людей - не негрiв, а таких, таки хрещених, но простих", котрi висисають його працю, затоптують у болото його найсвятiшi чуття. Дитина мре пiд плотом iз голоду, а мати, сердешна, не смiє й поглянути на неї, бо жне пшеницю на панщинi. Не тiльки земля, "всiм дана", не тiльки праця й зароблене добро, але також особа i честь людини вiдданi в безмежну власть навiжених панiв. Вони програють людей у карти, без сорому беруть найкращих дiвчат у свої покої, для задоволення своїх звiрячих жадоб, а потiм насмiхаються над обезчещеними. Все вiддано на самоволю панiв! Воно й зовсiм природно, бо самоволя найвищої голови того "темного царства", царя, що ж iнше може породити, як не самоволю його пiдвладних, його блюдолизiв, "княжат недорослих", котрi, по слову поета, "з калiки останню свитину з шкурою знiмають", аби мати в що обутися. Уступ Шевченкової поеми наведений у епiграфi сього роздiлу, а також пiзнiшi поеми, де поет ширше розвиває ту саму тему ("Вiдьма", "Марина", "Княжна"), се безперечно перший у Росiї смiлий i прямий удар на гниль i неправду крiпацтва. В полiтичних, а також у названих тут епiчних поемах, виступаючи проти крiпацтва, поет старався досадним словом показати i досадними, хоч, може, подекуди й виїмковими, а не типовими фактами ствердити, що всяка неволя робить шкiдний, деморалiзуючий i вбiйчий вплив не тiльки на пригнетених, але також, i то навiть у далеко бiльшiй мiрi, на гнобителiв. Росiйськi пани-крiпосники змальованi в поемах Шевченка в найогиднiшiй постатi, як нелюди, тирани та п'яницi, i коли порiвняємо його описи з дiйснiстю, наскiльки вона вiдома нам iз iнших, не поетичних джерел, то переконаємося, що поет справдi небагато пересадив, малюючи їх такими барвами, а схибив хiба тим, що малював випадки виїмковi, збиткування поодиноких недолюдкiв, а не щоденний, пересiчний, та зате ненастанний нагнiт, для маси народу далеко тяжчий i згубнiший вiд тих одиничних, надзвичайних вибрикiв звiрства та самоволi. Правда, в тiм часi, коли Шевченко писав свої поеми, поняття реалiзму в поезiї не було ще так утвердилося, аби поет мiг узятися представляти вiршами щоденне життя з його на вид дрiбними та малозначущими пригодами, якi не поодиноко, але в загальнiй сумi складаються на ту невдержиму ваготу, пiд котрою стогне робучий люд. Таке представлення бачимо аж геть пiзнiше, в майстерських картинах Марка Вовчка ("Iнститутка", "Ледащиця"). Тi страшнi картини народної недолi та полiтичного тиску знов доводять поета до розпуки. Вiн рад би "упитися отрутою", заснути в кризi, аби позбутися тих страшних дум. Тому летить далi, летить у пустиню, в снiги та гори, аби заховатися вiд людей. Та дарма! Серед снiгiв i болот загули кайдани, i в нутрi поета знов будиться люта дума, знов перед ним око в око стає нова погань "темного царства". "Забитi в кайдани люди виносять iз нор золото, аби залити пельку неситому..." Се каторжнi! Се злодiї та розбiйники, котрих суспiльнiсть гнiтом своєї нерiвностi, своїх внутрiшнiх суперечностей витрутила з простої, чесної дороги; котрих вона сама поставила проти себе, а потiм сама ж за те супротивлення страшенно покарала. Се каторжнi! Мiж злодiями й розбiйниками в кайданах i муках також смiлi борцi за свободу, невтомнi сiячi широких, ясних дум, найзавзятiшi, природнi вороги "темного царства"*. Жертви неправди суспiльної i неправди полiтичної поруч себе, скованi одним залiзом, втоптанi в безодню -недолi одною важкою ногою самоволi та тиранства. Хто вони? Як жили? Що кохали? I яка лиха доля нараз Тут їх пхнула в снiжнiї завали? Годi знать! Пута всiх порiвняли, Порiвняв "височайший указ".* А коли поет долiтає до великого города московського (Петербурга), то й тут його очам поперед усього показуються картини гнiту й неправди. "Мов журавлi", муштруються солдати перед городом. Рано, коли поет оглядає город, йому найперш усього показуються "вбогi, поспiшаючi на труд", показуються "заспанi дiвчата, що йдуть додому, а не з дому; бач, посилала мати на цiлу нiч працювати, на хлiб заробляти". Шiстнадцять лiт пiзнiше, в падолистi 1860 р., поет так само ходив по Петербурзi вночi, кашляючи, надламаний довголiтньою неволею, визнавши на собi весь страшний тиск "темного царства", i знов йому показався той самий образ: Дивлюсь: неначе тi ягнята, Iдуть задрипанi дiвчата, А дiд, сердешний iнвалiд, За ними гнеться, шкандибає, Мов у кошару заганяє Чужу худобу. Всi головнi неправди "темного царства": опутання думок i слова, висисання робучого люду податками, солдатчиною, самовiльними судами та каторгою, крiпацтво, бiднiсть i проституцiя,- все те безконечною, важкою хмарою переходить перед душею поета, збiльшуючи його бiль i душевну муку. А в додатку до всього того треба ж iще, аби поет, лiтаючи понад Петербургом, зупинився перед величезною статуєю Петра Великого, де все - сама мосяжова статуя, i твердиня та церква (Петропавловська) насупроти на островi, i гранiтом мощенi береги Неви, все нагадує поетовi: скiльки то горя людського, скiльки мук i кровi коштували всi тi цяцьки та блискучки, скiльки то кiсток українських лягло тут у тiм болотi, поки на їх пiдвалинi не здвигнулися тi церкви та палати. I пригадується йому, як то Петро Великий слав тисячi українських козакiв - копати тi канали та сушити тi болота, як вiн замучив голодом у тюрмi останнього українського гетьмана Павла Полуботка; пригадується йому, як то i "Вторая" (Катерина) доконала свободу України, зруйнувавши Сiч Запорозьку та закрiпостивши український люд - i в iм'я тої сумної минувшини, в iм'я тих тисячiв вiльних людей, закатованих тиранами, в iм'я всiх нужд i терпiнь українського народу вiн кидає страшне прокляття на тих розпинателiв народних, на тих катiв-людоїдiв, на тих чистокровних представникiв, а в значнiй частинi й творцiв "темного царства". 4_ Храми, каплицi i iкони, I ставники, i мiрри дим, I перед образом твоїм Неутомленнiї поклони За кражу, за вiйну, за кров... Щоб братню кров пролити, просять, А потiм в дар тобi приносять З пожару вкрадений покров. Т. Шевченко. Та що ж се за машина така, котра може виконувати на многомiльйонну масу народу такий страшенний гнiт? Певна рiч, та маса безвладна, оглушена й опутана, не свiдома своєї сили, безоружна та роз'єднана, значиться, давити її невелика штука. Та все ж таки цiкаво побачити, як змалював Шевченко того сторукого полiпа, що кормиться соками, кров'ю й потом тої маси, як змалював те "чудище обло, огромно, озорно, стозевно и лаяй"*,- пiдпори i дiячiв "темного царства"? Хто вони? Якi їх бажання? Яка їх сила? А знаючи те, ми чей же зможемо хоч у приближенню вiдповiсти на питання: "Чи довго ще на сiм свiтi катам панувати?" Зачнiмо вiд найменших колiсцiв тої великої машини i пробираймося чимраз далi догори, до найвищої та всевладної пружини. Тi найменшi колiсця - то "братiя", дрiбнi чиновники та писарi, що "киснуть у чорнилi", не знаючи нiчого крiм московської мови, та проклинають батькiв, що їх не вчили замолоду "цвенькати по-нiмецьки". Вони давно забули про те, що "може, батько останню корову жидам продав, поки вивчив московської мови",- забули, чиї вони дiти i чий хлiб їх годував i годує, забули, що вони не бiльше, як дрiбнi колiсця в машинi, що вони "рабiв раби". Все забулося, скоро їм вiльнi руки - драти останнє добро з бiдного народу. Перед вищими вони звикли гнутися аж до землi, малiти в порошиночку, зате супроти нижчих вони всевладнi пани, вони надуваються вище слона. "Мы, браты, просвещенны",- тичуть вони гордо в очi всякому нижчому своє зарозумiле неуцтво, i розумiється, на конто того, що ми просвiщенi,- "не поскупись полтинкою!" Се тi дрiбнi п'явки, з котрих кожна, бачиться, й не багато кровi людської потребує, аби наповнитися, але яких тисячi живо виссуть усю кров навiть iз велетня. Поет з обридженням згадує про них, як вони вранцi йдуть "у сенат писати та пiдписувать, та драти iз батька та брата". Але вiн не забуває, що й тi нужденнi п'явки - такi ж невiльники "темного царства" та його недобровiльнi витвори. Вiн не проклинає їх, але оплакує. Сльози жалю стають в його гнiвнiм оцi, особливо тодi, коли мiж тою чередою бачить землякiв-українцiв. "Плач, Вкраїно, бездiтна вдовице!",зiтхає вiн.- "Твої дiти, квiти молодiї, чорнилом политi, московською блекотою!" Не будь тої "блекоти", того одурюючого та отупляючого вару, то й вони не були би тим, чим стали, не були би п'явками, а вийшли би на чесних, трудящих i корисних для громади людей. Високе, чисте гуманне чуття Шевченка i тут ясно, мов зiрка, виблискує серед пiтьми "темного царства". Над тою верствою дрiбних п'явок i хробаччя тяготить друга верства великих п'явок, "превосходительних" та "високоблагородних". "У срiблi та златi, мов кабани годованi, пикатi, пузатi", вони стоять довкола царя, "аж потiють, та товпляться, щоб то ближче стати коло самих_". Те саме явище, що й усподi: лакейство та самоуниження перед вищими,- високомiрна гордiсть супроти нижчих; фальш i облуда супроти рiвних. "Отечество" у кожного раз у раз на язицi,- та тiльки ж пiд отечеством вони розумiють "новi петлицi та муштри ще новiшi", а з люду сердешного точать кров, як воду. А дрiбна "братiя", розумiється, не хоче й не смiє навiть забороняти їм се, "мовчить собi, витрiщивши очi, як ягнята... Нехай,- каже,- може так i треба!" Воно й конечно. "Змея,- як каже Некрасов,родит змеенышей",- неволя й самоволя родить до себе подiбнi дiти. Де найвища власть, найвищий законодавець топче пiд ноги всяке право, а властиво становить права тiльки для iнших, а не для себе, там i iншi, меншi панки, "княжата недорослi", зумiють кожний в своїм ширшiм чи тiснiшiм окрузi поставити й себе вище закону. Вiдоме схiдне оповiдання, здається, про перського царя Хозроя Новшiрвана, який самовiльно велiв у бiдного взяти яйце, а слуги похапали всi кури, а коли велiв зiрвати одно яблуко, слуги зрубали й яблуньку. Та щоби наглядно показати слiпу самоволю найвищої голови "темного царства", Шевченко веде нас на "парад" у царську палату. Окружений блюдолизами, облитими золотом, цар походжає та цвенькає, розумiється, "об отечествi", а блюдолизи-холопи товпляться довкола нього, аж потiють. Вони знають, який буде кiнець тої паради, а царську пощочину, царську "дулю" (штовшок у нiс) уважають найбiльшою ласкою для себе. "Може, вдарять або дулю дати благоволять, хоч маленьку, хоч пiвдулi, аби тльки пiд самую пику!" Досаднiше не можна було схарактеризувати та осмiяти те, "правдиво московське" холопство, якого прадiди навчилися в татар, i якого не забули i внуки, невважаючи на Петрову реформу та прорубане буцiмто вiкно в Європу. I ось "цар пiдходить до найстаршого, та в пику його як затопить! Облизався неборака та меншого в пузо, аж загуло! А той собi меншого туза межи плечi. Той меншого, а менший малого, а той дрiбних"... На всiх розлилася царська благодать! "Гуля, наш батюшка, гуля!",- кричать радiсно крiзь сльози "недобитки православнi". Гуляє батюшка, i щасливий той, на чиїх вилицях опинилася "височайшая" рука. Тiльки "найстарший" доступив тої честi, якої колись "удостоївся" Тредьяковський. Меншi, а тим паче "дрiбнота", мусять приймати стусани та позавушники вiд "своих безпосредственных настоятелей", i безперечна рiч, що чим нижче по тiй драбинi, чим далi вiд "самих", а ближче до "недобиткiв православних", тим i удари та стусани дужчi, болючiшi. Адже й камiнь, спадаючи з гори, чим нижче паде, тим швидше i з бiльшою силою летить. У такiй наполовину тiльки фантастичнiй картинi змалював Шевченко безграничну самоволю царя, не в'язану нiякими правилами, а найменше правилами здорового розуму. Тою картиною генерального мордобитiя Шевченко дуже вдачно заклеймив пануючу за царя Николая систему, при якiй царська воля та брутальна сила були всiм, а людське чуття та справедливiсть уважалися нiчим. Оце та машина, що давить Росiю, давить i Україну. Духовна нiкчемнiсть, моральна погань попри брутальну силу - се вся суть тої машини, се й одинокi умови її iснування. Не будь хоч одної з тих умов, i вся машина заскрипить i розпадеться. Тому-то зрiст просвiти, розширення почуття справедливостi й гуманностi i вменшення панування брутальної сили та темноти, се основнi вороги її. Хто їй служить, мусить служити їй властивим їй способом, а нi, то замiсть услуги принесе їй шкоду. Адже вся лiтература, хоч, може, й не мала на думцi валити "темного царства", все-таки раз у раз наносила йому удари вже самим своїм iснуванням i своїм вiльним словом. За те ж вона й мусила визнати вiд нього немало,- за те ж то й уся вона - великий ряд мученикiв за волю слова й думки. Навпаки, церков, хоч i признається iнодi до свобiдних думок, тут стала вся на услуги "темного царства", зробилася розсадником темноти й пiдпорою всеї поганi iснуючих у Росiї порядкiв. У нас Святую бiблiю читає Святий чернець, i научає, Що цар якийсь-то свинi пас, Та дружню жiнку взяв за себе, А друга вбив,- тепер на небi, От бачите, якi у нас Сидять на небi!* Виходило би з того, що й небо сприяє розпинателям народним та кривдникам, що й на небi - так навчає "святий чернець" у службi "темного царства" - сидять убiйцi. Небо вислухує молитов тиранiв "за кражу, за вiйну, за кров", приймає вiд них дари, "з пожару крадений покров". От таких-то вчителiв посилає "темне царство", аби "просвiчали" народ, аби вчили його, що "дери та дай, та прямо в рай, хоч i рiдню всю забери!" А поруч iз тими "духовними" вчителями iдуть i iншi вчителi-цивiлiзатори, iдуть "ташкентцi" всяких розрядiв. Тi вже навчать темний народ, "як тюрми мурувати, кайдани кувати, як їх носить, i як плести кнути узловатi". А бiльше чого ж треба для мирного "цивiлiзованого" життя в "темнiм царствi"? Отак скрiплене i змiцнене само в собi "темне царство" стоїть на краю Європи, як пiдпора полiтичного гнiту та темноти. Кров'ю тисячiв людей, кров'ю всiх, що бажають свободи i щастя, воно пiддержує гнiт i неволю, їх кров'ю зливає воно широкi поля, аби загарбати пiд себе пограничнi, вiльнi чи невiльнi, землi. В сорокових роках XIX в. гнало воно тисячi воякiв на Кавказ, аби загарбати тi вiльнi гори, останнє пристановище черкесiв, чеченцiв, грузин i iнших гiрських, напiвдиких, а то й високоосвiчених та свобiдних народiв. Туди погнали й приятеля Шевченкового, офiцера Якова де-Бальмена11, що погиб у битвi з черкесами. Смерть того чоловiка зробила на поета велике враження i спонукала його написати поему "Кавказ". Бальмен погиб, як жертва московської захланностi та неситостi, випив до дна "з московської чашi московську отруту", а проте смерть його не збудила в Шевченка ненавистi до його вбивцiв - черкесiв. Навпаки, вiн бачить добре, що вони вбили його друга з конечностi, в оправданiй оборонi своєї свободи. Вiн стає навiть у один ряд iз ними: адже ненависть до спiльного ворога - "темного царства" - в'яже його з ними сильним, дружнiм вузлом. Вiн називає тих убiйцiв свого друга "лицарями великими, богом незабутими", заохочує їх до дальшої боротьби i прирiкає їм остаточну побiду. Не вони виннi в смертi його друга, а "темне царство", що силою погнало його до несправедливого бою. В тiм явнiм i гарячiм виступi на сторону напастованих черкесiв Шевченко зложив найкращий доказ свого високого гуманного чуття, своєї любовi до свободи й справедливостi, тим бiльше, що смерть щирого друга, який погиб iз рук черкесiв, i природний iз тої причини жаль не звернули його проти них, але змiцнили його ненависть до "темного царства"... 5__ Заворушилася пустиня! Мов iз тiсної домовини На той останнiй страшний суд Мерцi за правдою встають_. Т. Шевченко. Ми бачили склад тої машини, що верховодить темним царством, бачили її дiлання: назверх - розбої, грабування та пiдпирання дикого автократизму внутрi - неволя, темнота, бiднiсть та деморалiзацiя. Нема в тiм царствi мiсця для вiльного, чесного i розумного чоловiка. Йому приходиться мовчати i каменiти, та хiба надiятися_. Але чого i по кiм надiятися, коли "темне царство", мов те море, землю криє, ба, здається, вже й небо зуймило i "бога в шкатулку сховало"? Чого надiятися, коли, бачиться, свiт навiки дошками забитий? Та нi! "Не вмирає воля!" Коли не стане живих, то й мерцi встануть за правдою. Але сього чуда зовсiм навiть не потрiбно. Машина "темного царства", на щастя людськостi, так збудована, що швидше чи пiзнiше мусить сама в собi зiпсуватися, сама власною силою розпастися. На той важкий, але неминучий процес iсторичного самовбiйства вся надiя чесних i розумних людей. Аби прискорити його, вони посвячують своє особисте щастя, свою кров i своє життя, бо знають, що се не марна жертва, що кожна крапелька їх кровi заважить на вазi, поки не наповниться чарка добра, а неправда й неволя не полетить догори. Машина "темного царства" так i збудована, що мусить швидше чи пiзнiше сама розпастися. Адже головнi її пружини: несправедливiсть, деморалiзацiя, облуда та самоволя,се не жоднi закони природи, вiчнi та незмiннi,- се тiльки часовi недуги людськостi, по яких мусить наступити й виздоровлення. При тiм вони, хоч i творять огнива одного ланцюга, хоч усi скованi з собою путами причин i наслiдкiв, проте стоять ворожо проти себе й самi в собi з'їдаються. Самоволя, посунена до такої крайностi, як у "темнiм царствi", не терпить обiк себе нiчого i змiтає все, що могло би стати на завадi її необмеженому летовi. Тим самим вона iзолює себе i позбавляє сама себе своєї пiдстави, пiдрубує своє власне корiння. Деморалiзацiя також нищить свої власнi сили. Облуда й несправедливiсть не здужають пiддержати машини, позбавленої головних своїх пружин, i настане день по ночi "темного царства". Розумiється, не без тяжких забурень, не без великих жертв! Те саморуйнування й показав нам Шевченко в кiнцевiм уступi "Сну". Пани-блюдолизи знов стоять смирно перед дверима царської спальнi. "Аж ось i с_ам_, неначе з берлога ведмiдь вилiз, ледве-ледве переносить ноги. Та одутий, аж посинiв: похмiлля прокляте його мучило! Як крикне на самих пузатих,- всi пузатi до одного в землю провалились. Вiн вилупив баньки з лоба, i всi затрусились, що остались. Мов скажений, на менших гукає,- i тi в землю! Вiн до дрiбних,- i тi пропадають. Вiн до челядi сунеться,- i челядь пропала. До москалiв12, i москалi тiльки застогнали, пiшли в землю". Катастрофа наступила. Її причини, крiм царського безпричинного крику, ми й не бачимо, але власне той безпричинний крик дає нам поруку, що причиною катастрофи була та сама безмежна царська самоволя. Всi пропадають вiд царя, щезають iзперед нього, покидають його. Вiн, необмежений самодержець, стоїть тепер справдi сам серед необмеженого простору. Але тут i в нiм самiм мусить наступити рiшучий переворот. Тепер вiн мусить добачити, що сам, без тих своїх рабiв-блюдолизiв, скованих iз ним кайданами неволi i прокляття,що сам вiн без них нiщо, що разом iз ними, з тими гидкими знарядами його самоволi, щезла його сила. "Стоїть собi, голову понурив, сiромаха! Де ж дiлася ведмежа натура? Мов кошеня, такий чудний!.." I поет не може здержати себе, аби не зареготатися над тою перемiною. Цар вiдзивається окриком на той регiт, i на тiм кiнчиться поема. Але який же кiнець "темного царства"? Що сталося з царем-медведем? Про кiнець "темного царства" не може вже бути й сумнiву, коли поет у останнiм уступi "Сну" розкусив найбiльшу його загадку - всевладнiсть царя. Вiдки пливе та всевладнiсть? Чи з правдiшньої сили самодержця? Зовсiм нi. Його сила власне в тих, котрi в нiм бачать свою силу, в його рабах i знарядах! Без них вiн безсильний; без нього вони безсильнi. Отже, де ж лежить їх спiльна сила? Власне в тих путах, що сковують їх одних з другими! Вони сильнi тим, що вони невiльники й нелюди_. А скоро i в їх серцях защемить людське почуття, збудиться бажання волi, тодi й страшна їх сила розвiється, тодi настане кiнець "темного царства", не стане "нi властi, нi кари", розпочнеться нове царство, царство братолюбiя мiж людьми. _ _ МАРIЯ МАРКОВИЧ (МАРКО ВОВЧОК) Посмертна згадка Зламалася велика сила. Закотилася ясна зоря нашого письменства. Умерла Марiя Маркович, по другому мужу Лобач. Дехто здивувався на сю вiсть. Як-то, "Марко Вовчок" ще й досi була жива? Здавна ми привикли вважати її якоюсь кометою, що з великим блиском явилася на нашiм духовнiм обрiї, щоб швидко вiдвернутися вiд нас i тiльки десь-колись, мов iз-за хмари, iз-за туману кинути на нас промiнчик свого свiтла. А тепер приходить вiсть, що вона, жива людина, вiд многих лiт жiнка українського помiщика Жученка, жила й досi, i тiльки в останнiй хвилi д. 10 серпня (28)1 липня (с. с.) невблаганна смерть скосила сю велику силу. Чи треба пригадувати деталi її життєпису? Вони не скрiзь такi яснi й повнi, щоб ми могли гаразд розумiти її життя й лiтературну появу. З дому Вiлiнська, вона походила з української чи, може, в польсько-української сiм'ї, про яку не знаємо нiчого ближче. Правдоподiбно, й знання української мови вона винесла з рiдного дому*. Вчилася в пансiонi в Москвi2, жила потiм у якихось своякiв у Орлi, де з нею познайомився засланий сюди член укр. братства Кирила й Мефодiя, Панас Маркович, за якого вона й вийшла замуж. В р. 1857 вона посилає П. Кулiшу два свої твори для надрукування їх у його "Записках о Южной Руси"; прочитавши їх, Кулiш наповнився захвату i просив її не покидати й надалi пера й української мови. В р. 1858 вийшов накладом Кулiша перший том її "Українських народних оповiдань"3, яким зараз же припала незвичайна почесть, що один iз першорядних майстрiв росiйської лiтератури, Iв. Туренєв, переклав їх на росiйську мову i видав зi своєю передмовою4. Славний росiйський критик Добролюбов присвятив сим оповiданням простору статтю5, i iм'я "Марко Вовчок" - бо такий був псевдонiм нашої авторки, сталося голосним на всю Росiю. Шевченко ще на вигнаннi в киргизьких степах познайомився з її творами i також був у захватi вiд її творiв, а особливо вiд її поетичної мови. "Вона одна знає українську мову,- писав вiн у однiм листi, - знає так, як нiхто з нас не знає". Подiбно висловлявся й Кулiш, що "Марко Вовчок випив весь сок i запах iз цвiтiв української мови". Та Шевченко вiдчув надто високу суспiльну вартiсть її оповiдань i у вiршi "Марку Вовчку" з 1859 р. писав до неї: Господь послав Тебе нам, кроткого пророка I обличителя жестоких Людей неситих. Вiн жде вiд неї оживлення й своєї музи i готов свою вiльну думу назвати також її думою. Соцiально-полiтичний бiк її оповiдань, її глибока i чиста, мов сльоза, любов до всiх покривджених i гноблених, особливо до жiнок, заiмпонували i Туренєву. В р. 1859, коли Шевченко прибув до Петербурга, Марiя Марковичка була вже одною iз звiзд петербурзьких салонiв, покинувши чоловiка, до якого не верталася бiльше. Побувши якийсь час у Петербурзi, виїхала за границю6, жила декiлька лiт у Парижi, звiдки написала два листи по-українськи до одного з галицьких часописiв7 та прегарне iсторичне оповiдання "Маруся", видане зразу по-французьки, а потiм по-росiйськи*, а в половинi 60-х рокiв осiла на довший час у Петербурзi8. Тут вiддалася живiй лiтературнiй дiяльностi на росiйськiй мовi. Вона друкувала в "Отечественных записках" свiй роман "Живая душа" в р. 1868, "Записки причетника", 1869, "Теплое гнездо", 1873, "В глуши", 1875, а крiм того написала цiлий ряд коротеньких оповiдань iз крiпацького побуту, зовсiм схожих i духом, i тенденцiєю, i стилем з тими, що помiщенi в українських "Нар. оповiданнях", тут вона, мiж iншим, малює дуже iнтересний тип дiвчини Катерини, українки, завезеної в Московщину, де звiльна ламається улюблений нею образ України з її звичаями й мовою, i се ламання доводить її до тяжкої хвороби, пiсля якої вона робиться знахаркою. Її романи загалом слабi i вкучнi, з виємком першої частi "Записок причетника", де живо хоч i без бiльшого артизму змальовано побут духовенства в такiй околицi, де великоруський елемент мiшається з українським, де спiвають укр. пiсень, уживають укр. приказок, де попiвна називається Настя, а симпатичний дяк Софронiй - гарний тип українця. Потiм вона кинулася перекладати з французької на росiйську мову i переклала, мiж iншим, бiльшiсть фантастичних романiв Жюля Верна, казки Андерсена i т. i. У досить уже пiзнiм вiцi вона вдруге вийшла замуж за помiщика Лобача. Останнiй її твiр, виданий по-українськи, появився в "Киевской старине" 1902 р.9 п. з. "Чортова пригода". Сей твiр, писаний гарною мовою, хоч i не такою поетично блискучою, як давнiшi оповiдання, грає одначе щироукраїнським дотепом i гумором i творить зовсiм доладне закiнчення її українського писання. Найкраще в її писаннях, то без сумнiву її мова. При всiй своїй простотi й популярностi вона дуже багата лексиконом i незрiвнянно мелодiйна. Росiйський критик Венгеров пише10 навiть, що се "мова" нереальна, взята не з уст справжнього народу, а бiльше спiвуча, черпана з укр. народних пiсень". Осуд парадоксальний, тим бiльше, що й змiст її укр. оповiдань той сам критик уважає так само нереальним. Певно, єсть деяка конвенцiональнiсть у її способi малювання панiв i пань крiпосникiв, але малюнки жiнок i дiвчат крiпачок, як українськi, так i московськi, се стараннi i глибоко правдивi психологiчнi й соцiальнi студiї. З простою красою й нiжнiстю її мови й стилю в'яжеться нерозривно її нiжна любов до всiх нещасних i страждущих, а особливо до найбiднiших мiж бiдними, до жiнок. Вона вмiє не лише сама вiдчути їх горе, але також вiднайти його основу i дати їй простий i ясний вислiв, що сильно хапає за серце читача. Та в тiм чисто лiтературнiм впливi, що сягає широко поза межi України й Росiї i вiдбився, прим., у ентузiастичнiй передмовi до англiйського перекладу її "Марусi", лежить менша половина її вартостi як письменницi. Друга, бiльша половина, що ставить iм'я Марка Вовчка в рядi борцiв за волю й людськi права поневолених народних мас, се те iсторичне значення, яке мали її оповiдання, особливо ж її українськi оповiдання в Росiї. Росiйська критика згiдно ставить тi оповiдання обiк найкращих творiв таких росiйських пропагаторiв еманципацiйної полiтики, як Туренєв ("Записки охотника"), Григорович ("Антон Горемыка", "Деревня") та їх наступники в 50-х роках. I можна сказати, що в рядi тих творiв оповiдання Марка Вовчка найяснiше i найпростiше зазначують еманципацiйну тенденцiю - не абстрактними мудруваннями, не зворушливими покликами, а простим, скромним та сердечним змалюванням щоденних фактiв життя, вiд якого тiльки по довшiм вчитуванню морозиться кров у жилах. Ще одна рiзниця заходить мiж її українськими i росiйськими творами. Хто читав українського Марка Вовчка, той хоч би який запеклий теоретик, напевно стоятиме пiд впливом чару й розкiшностi його чудової мови. В московських творах Марка Вовчка, на дивне диво, зовсiм навпаки: мова ординарна, безбарвна, неорганiчна мiшанина людової великоруської з мовою канцелярiї та школи, густо пiдсипана українiзмами, українськими поговiрками та пiснями. Так i чуєш, читаючи тi оповiдання, що вони неначе переклади з якоїсь iншої мови, рiдної i натуральної мови авторки. Тут у неї i горренднi партиципiальнi конструкцiї, яких нiколи не побачите в її українських писаннях, i безбарвнi та шаблоновi розмови панiв, а навiть розмови властивих її героїнь, крiпачок, не мають того блиску i колоритностi, що в українських оповiданнях. Московський стиль її стоїть значно ближче до стилю розмазаної письменницi Кохановської11, нiж, прим., до стилю Туренєва. Значить, її росiйськi оповiдання дають доказ, що по-московськи вона вмiла гiрше, нiж по-українськи. Се пiдтверджують i тi немногi свiдки, якi досi сказали своє слово про неї. Появившися 1902 р. в редакцiї "Киевской старины", вона просто здивувала спiвробiтникiв сього журналу красою й чистотою своєї української мови. _ _ ОСИП-ЮРIЙ ФЕДЬКОВИЧ (Кiлька слiв по поводу 25-лiтнього ювiлею його лiтературної дiяльностi)_ Осип-Юрiй Федькович - се безперечно одна з найоригiнальнiших лiтературних фiзiономiй в нашiй лiтературi. Так i здається, що природа гуцульської землi i гуцульської породи зложила в ньому що мала найнiжнiшого i найсердечнiшого: чаруючу простоту й мелодiйнiсть слова, теплоту чуття i той погiдний, сердечний та неколючий гумор, котрий так i липне до серця кожного слухача, а особливо того, хто привик до меланхолiйної вдачi i їдкого сарказму наших пiдгiрських та долинянських селян. Типовий гуцул, Федькович i в лiтературнiй своїй дiяльностi вiдзначується всiма добрими й слабими прикметами гуцульської вдачi. До слабих сторiн його таланту мусимо зачислити поперед усього його невеликий обшир. Федькович бiльше, нiж усякий iнший з наших писателiв, поет одного закутка - розкiшного та принадного, але все-таки тiсного. В тiм своїм закутку вiн вповнi у себе дома, але де лише сягне поза його границi, де дiткнеться сюжетiв ширших, загальнолюдських, iсторичних та загальнонародних, впадає в манеру, в наслiдування, тратить те почуття естетичної й поетичної правди, без котрого нема й поезiї. Друга слаба сторона його поезiї, се властивий трохи чи не всiм гуцулам нахил до мiстики. Нахил той найвиразнiше проявився в першiм опрацюваннi його драми "Довбуш", в котру вiн вплiв багато мiфологiчних осiб i дiйшов навiть до того, що й образи, висячi на стiнi, почали було говорити. Драма "Довбуш" у другiй переробцi (в "Рускiй хатi"1) най-нагляднiше являє нам iменно слабi сторони таланту Федьковича помимо многих безперечно гарних i з талантом написаних уступiв. Вкiнцi, третя його слаба сторона, се iменно те, що робить його в iншiм мiсцi таким симпатичним - його м'якiсть та переважно лiрична, суб'єктивна вдача. Вдача та не дозволила йому сконцентрувати свої сили до якого бiльшого дiла, котре б спосiбне потрясти, розбудити й повести за собою нашу суспiльнiсть, тривко вплинути на склад, силу й яснiсть суспiльних iдеалiв, народних симпатiй i антипатiй, як се зробив на Українi Шевченко; вона ж не дозволила йому й практично, в зносинах з живими людьми, використати для добра загалу те високе становище, яке зараз першi його твори одразу здобули йому були серед галицької молодiжi. Та, пiдносячи тут слабi сторони нашого буковинського Кобзаря, ми не хочемо кидати темної тiнi в свiтлий празник його 25-лiтньої лiтературної дiяльностi. Нам здається, що вказання слабих сторiн для всякого писателя не менше, коли й не бiльше важне, як вказання добрих,- а по-друге, що слабi сторони у Федьковича далеко не переважають його добрих сторiн, а противно, не раз i самi стаються добрими сторонами, дають осiбний якийсь блиск його творам. Як музика, владаючий по-майстерськи хоч i невеликим засобом звукiв, та все-таки звукiв чистих i глибоких, Федькович займає в нашiй лiтературi важне мiсце. Особливо болi, тугу, надiї й розчарування рекрутського та вояць