ворушиться там, Коло мурiв Салима: Новий люд, новий бог, новий храм, Нова сила незрима. I росте воно, б'ється в бiдi I чiпляється грунту, " Пророк Єремiя. Мов будяк той низький i цiпкий, Все готовий до бунту. Понад голови люду того Йдуть всесвiтнiї бурi, Панства, царства встають i падуть, Мов фантоми понурi. Вiн же в своїм куточку хова Непохитне завзяття I ненависть лиш має для всiх, I незмiнне прокляття. Та ненависть, найтяжча з усiх, "Задля iншого бога" Бач, як кублиться бiля того Храмового порога! Вона плодить ненависть. Ось глянь: За тиранським велiнням Iдуть сили, щоб плем'я твоє Ще раз вирвать з корiнням; Чуєш стук? Се залiзна стопа Тих страшних легiонiв, Що толочить юдейськi поля, Робить пустку з загонiв. Чуєш плюск? Се ворожi мечi Кров юдейськую точать. Чуєш крик? Се юдейських дiвчат Дикi конi волочать. Онде мати голодная їсть Тiло свойого плоду! Онде тисячi мруть на хрестах - Цвiт твойого народу. Iще раз храм Єгови горить, I сей раз уостаннє: Бо що тая рука розвалить, Те вже бiльше не встане. I ще раз недобитки пливуть У неволю, як рiки - Та немає вже їм вiтчини, I не вернуть навiки. I загасне Iзрайля звiзда, Щоб вже бiльше не сяти; Лиш ненависть, що в храмi зросла, Пiде свiтом гуляти. Сумнiваєшся? Вiри не ймеш? О, ймеш вiру, я знаю! Се той рай, що жде плем'я твоє У обiцянiм краю! Ти для нього трудився! Скажи, Було за що трудиться? Щоб наблизився вiн, може, ще Схочеш палко молиться?" I поник головою Мойсей. "Горе моїй недолiї Чи ж довiку не вирваться вже Люду мому з неволi?" I упав вiн лицем до землi: "Одурив нас Єгова!" I почувся тут демонський смiх, Як луна його слова. XIX Гуркнув грiм. Задрижали нараз Гiр найглибшi основи; I один за одним понеслись Передтечi Єгови. Пiднялася до стропу небес Чорна хмара стiною, Мов Нiч-мати насупила вид Ненавистю грiзною. I заморгала бистро у тьмi Огняними очима, Забурчала, як мати, що, знай, На лиху доню грима. Iз тривогою слухав Мойсей Пiтьми й блискавок мови, Нi, не чути ще серцю його , У них гласу Єгови. I ревнув понад горами грiм, З жаху їжиться волос, Завмира серце в грудi... та нi, Не Єгови се голос. Помiж скелi завили вiтри, Їх сердитiї нути Клiщать душу, мов стогiн, та в них Ще Єгови не чути. Ось iз градом i дощ злопотiв, I зацiпила стужа, I в безсиллi свойому душа Подається недужа. Та ось стихло, лиш води дзюрчать, Мов хтось хлипає з жалю, З теплим леготом запах потяг З теребiнт i мигдалю. I в тiм леготi теплiм була Таємничая мова, I вiдчув її серцем Мойсей: Се говорить Єгова. "Одурив вас Єгова? А ти ж Був зо мною на згодi? I контракт пiдписав, i запив Могорич при народi? Бачив плани мої i читав В моїй книзi судьбовiй? Бачив кiнцi i знаєш, що я Не устоявся в словi? "Маловiре, ще ти не почавсь В материнськiй утробi, А я кождий твiй вiддих злiчив, Кождий волос на тобi. Ще не йшов Авраам з землi Уp На гарранськi рiвнини, А я знав всiх потомкiв його До остатньої днини. Вбогий край ваш, вузький i тiсний I багатством не блиска? А забув,що тiсна i вузька I найбiльших колиска. Прийде час, з неї виведу вас На пiдбої та труди, Так, як мати дитину в свiй час Вiдлучає вiд груди. Тут на полi скупiм i худiм, Наче терен на рiпи, Виростайте цiпкi i твердi До великої змiни. О, я знаю ту вашу цiпку, Ненаситную вдачу! Ви б на жизнiй землi розповзлись На подобу будячу. Ви б i тiлом, i духом своїм Присмоктались до скиби, I зловив би вас Маммон у сак, Як товстючiї риби. Таж в Єгиптi ви гнулись в ярмi, Наїдавшися ласо... Вiдригаться вам буде повiк Те єгипетське м'ясо. I, зiрвавшися з сеї землi Та розбивши всi карби, Ви розвiєтесь стїт здобувать, Його соки i скарби. Та зарiк я положу твердий На всi вашi здобутки, Мов гадюку на скарбi, дам вам З них турботи i смутки. Хто здобуде всi скарби землi I над все їх полюбить, Той i сам стане їхнiм рабом, Скарби духу загубить. Своїх скарбiв невольник i пан, За цiну слiз i крови, Щоб збiльшити їх, мусить вiн сам Руйнувать їх основи. I як п'явка, що кров чужу ссе, - Йому лiк, сама гине, - Так i вас золотий океан На мiлизнi покине. В золотiм океанi вас все Буде спрага томити, I не зможе вас хлiб золотий Анi раз накормити. I будете ви свiдки менi З краю свiту до краю, Що лиш духу кормильцiв з усiх Я собi вибираю. Хто вас хлiбом накормить, той враз З хлiбом пiде до гною; Та хто духа накормить у вас, Той зiллється зо мною, Ось де ваш обiтований край, Безграничний, блистячий, I до нього ти людям моїм Був проводир незрящiй. Ось де вам вiтчина осяйна, З всiх найкраща частинаї Лиш дрiбненький задаток її Вам отся Палестина. Се лиш спомин вам буде, лиш сон, Невгасаюча туга, Щоб, шукавши її, став мiй люд Паном земного круга. А що ти усумнивсь на момент Щодо волi моєї, То, побачивши сю вiтчину, Сам не вступиш до неї. Тут i костi зотлiють твої На взiрець i для страху Всiм, що рвуться весь вiк до мети I вмирають на шляху!" XX Ходить туга по голiй горi, Мов туман по пустинi, Сiє думи й бажання свої По широкiй країнi. Сипле квiти й листки, що давно Вже зiв'яли й пожовкли, Пiдiймає в душi голоси, Що давно вже замовкли. Що ще вчора байдужне було, Нинi любе й шановне; Що ще вчора топтав, оплював, Нинi святостi повне. У гебрейському таборi нiч Проминула в тривозi; Скоро свiт, всi глядять: вiн ще там, На скалистiй вiднозi? Нi, нема! I було те "нема", Мов жах смертi холодячи, Чули всi: щезло, те, без чого Жить нiхто з них не годний. Те незриме, несхопне, що все Помiж ними горiло, Що давало їм смисл життєвий, Просвiтляло i грiло. I безмежна скорбота лягла На затвердле сумлiння, I весь табiр мов чаром попав В отупiння й зомлiння. Однi одним у лиця блiдi Поглядали без впину, Мов убiйцi, що вбили у снi Найдорожчу людину. Чути тупiт. Чи вихор в степу? Чи збуваєсь пророцтво? Се Єгошуа, князь конюхiв, I за ним парубоцтво. Гонять стада, кудись-то спiшать... Чи де напад ворожий? Всiх їх гонить безiменний страх, Невiдомий перст божий, Голод духу i жах самоти I безоднi старої... А Єгошуа зично кричить: "До походу! До зброї!" I зiрвався той крик, мов орел, Над нiмою юрбою, Покотився луною до гiр: "До походу! До бою!" Ще момент - i прокинуться всi З остовпiння тупого, I не знатиме жаден, що вмить Приступило до нього. Ще момент - i Єгошуї крик Гiрл сто тисяч повторить; Iз номадiв лiнивих ся мить Люд героїв сотворить. Задуднять - i пустинi пiсок На болото замiсять, Авiрона камiнням поб'ють I Датана повiсять. Через гори полинуть, як птах, Йордан в бризки розкроплять, Єрихонськiї мури, мов лiд, Звуком трубним розтоплять. I пiдуть вони в безвiсть вiкiв, Повнi туги i жаху, Простувать в ходi духовi шлях I вмирати на шляху... Львiв, сiчень до липня I905. ПО СЕЛАХ I На Пiдгiр'ї села невеселi Простяглися долом-долинами, Мов край шляху на твердiй постелi Сплять старцi, обвiшанi торбами. Понад рiчку верби головатi Довгi вiти в воду похиляють; Журавель поскрипує при хатi, Босi дiти по двору гуляють. З-помiж верб, та груш, та яворини Чорнi стрiхи глипають, нагнувшись, Мохом вкритi, корчами калини, Мов на вiтер тi сичi, надувшись. Похилились смерековi стiни, Там i сям стемпльованi дрючками, Мов калiки, ждуть собi замiни, Щоб спочить розбитими кiстками. Слiповатi та тiснi вiконця В старосвiтських засувах ще ходять. Чи лякаються ясного сонця Тi, що вiк свiй в тих хатах проводять? Не видати комина на хатi; Вранцi дим всю хату заповняє, З стрiхи буха, в'ється по загатi, Хапле очi, сльози витискає. В хатi пiч трохи не в пiвкiмнати З запiчком i припiчком iз глини, Вiчно тепла - то жолудок хати, Величезний, як живiт дитини. Хлiб i страва - тут найстарша справа, Цiль всiх змагань, замислiв, турботи, Мов родивсь сей люд лиш для роботи, А на хлiб вся праця йде кровава. Лiжко газди - п'ять дощок незбитих, Снiп соломи i верета зрiбна; Тепла пiч є для дiтей невкритих, А для старших постiль непотрiбна. Слуги в стайнi сплять - їх конi грiють, А дiвки на лавi, на запiчку; Про вигоду й думати не смiють, Щоб лиш крижi випрямить за нiчку. I про одiж мало дбають нинi: Як кожух є й чоботи пасовi, Для газдинi шнур коралiв в скринi, Для дiвчат хустята шалiновi, Капелюхи хлопцям повстянiї,- То й весь празник є на довгi лiта; Буднiшня одежа в хатi шита З полотна, що вироблять хатнiї. На стiнi розвiшанi довкола Дерев'янi давнi богомази: Страшний суд, Варвара i Микола, Чорнi вже вiд диму, мов вiд мази. Тiльки й всього християнства в хатi,- Але є й письменства в нiй познаки.: Там пiд сволоком, завитий в шматi, Лист небесний - писаний бог зна ким, Йосифiнський наказ панщизняний, Прадiдiвський квит на тридцять букiв, Дiда скарга за грунтець забраний, Батькiв акт лiцитацiйний драний,- Ось весь спадок, що лишивсь для внукiв. II В шинку шумить, в шинку гуде, Аж гомiн геть селом iде. I не питайте, що се є: Старий Пазюк горiлку п'є. Вже третю нiч вiн п'є ось так, Та не гадай, що вiн пияк. Вiн буде ще три ночi пить I анi цента не платить. О, бо Пазюк розумний дiд, З кропиви вiн збирає мiд: Вiн у селi над всiх моцар, Бо вiн собi багач-лихвар. I не гадай, що за процент Вiн п'є й не заплатить i центi Ось глянь у коршму. За столом Сидить Пазюк, спiва псалом, Бо вiн письменний - знай i се! I бога в серцi має все. Вiн бороду на руку спер I сивi очi в дверi впер, Волосся сиве i густе Лице вкрива його товсте, А голос дзвiнко, мов iз блях, Гукає: "Господи воззвах!" А обiк нього кум сидить I Пазюку в лице глядить, В очах його читати б рад, Чи все тут є старому в лад, Чи все зробив вiн так як слiд, Щоб ласкав був брикливий дiд. А як старий скiнчив свiй спiв, То кум несмiло рiч повiв: "Спасибi, кумцю, вам за гласi Та щиро я благаю вас, Вдiлiть ту позичку менi,- Я все вiддам уосенi". Пазюк о стiл б'є кулаком. "Чи дармо в тебе я дяком? Не штука то мiй глас хвалить! Кажи горiвки ще долить!" Скрутився кум, неначе в'юн, Горiвку в жида i тютюн Наборг бере, на стiл кладе, Знов Пазюка просить iде: "Вже ж, кумцю, вас я третю нiч Частую за пустую рiч, Щоб сотку в позичку дiстать,- Ви ж обiцяли нинi дать". Розгнiвався на се Пазюк I повну чарку кинув з рук. "От ще голяк! От ще жебрак! До мене промовляє так! Сто срiбла - се великий грiш! Узять вiзьмеш, вiддать- хоч рiж!" - "Я ж, кумцю, позичав у вас I, тямите, вiддав на час".- "Вiддав! Вiддав! А може, й нi. А кiлько то було гризнi! Та що вже там! Хай страчу сам! Як обiцяв, то певно дам". I мовить кум:"То дайте ж тут! Ось свiдки є, горiвку п'ють". Пазюк на те: "Нехай же п'ють, У мене грошi є ось тут!" I вийняв з череса платок, А в нiм завитих сiм соток, I перед свiдками цiлi їх розкладає на столi. "Отеє мiй плуг, отеє мiй стiг, Моя рiлля, мiй оборiг, Мої воли, моє Гумно, Моя рiдня, моє майно". I поскладав, поцiлував I в черес всi сотки сховав. А кум стоїть, гне в собi злiсть, Очима тiї грошi їсть. "Та, кумцю, змилуйтесь-бо раз, Пай дармо не благаю вас!" - "Нi, синку, пiзня вже пора, Додому час! Заснути тра! Ще кварту став, людей вiдправ, А завтра рано, щоб ти знав - Коли дiждати дасть господь, За грiшми з свiдками приходь". Село шумить, село гуде, Пазюк з шинку додому йде, При ньому кум, мов в'юн той, в'єсь, А свiдки йдуть то вскiсь, то всклесь. Боками йдуть, пiсень ревуть. Аж ось Пазюк промовив: "Тут! На розi хрест, з тернами тин... Тут в хатi мiй драбуга син. Го-го, то злодiй, зна бiду! До хати спати я не йду. Гей, кумеї куме! Де ти втiк? Ти спать мене веди на тiк!" III Вранцi-рано по селi То не пчоли, не чмелi Глухо зажурчали, Не шумiв розбитий спуст, А йшло слово з уст до уст: "Вкрали! Вкрали! Вкрали!" Що? Хто? Вiдки? Вiсть така: Вкрали грошi в Пазюка! Як вернув iз шинку, П'яний у стодолi спав, Злодiй черес з нього зняв I потяг шматинку. Хто був злодiй? Вiдки знать? Сам Пазюк не зна сказать, Хоч щось твердо дума. Далi скрикнув: "От на глум! Вiв мене в стодолу кум! Се нiхто, крiм кума!" Кум почув се, весь дрижить, Мов опечений бiжить: "Змилуйтеся, дiду! Я вас до хреста довiв Та й пiшов вiсьта домiв! Присягати пiду!" "Не бреши! Де грошi дiв? Ти мене вигоном вiв - Тямлю весь iнтерес: У стодолi дрюк вiдпер, Сiна з зруба на тiк зверг,- Зняв iз мене черес!" "Тут мене гадюка їдж, Як я з вами був сю нiч На гумнi, в стодолi!" - "Не бреши! - кричить Пазюк.- Грошi тут менi до рук, Бо дiждеш недолi!" IV Зразу сварилися, Далi побилися Кум з Пазюком. Батьковi син помагає, Син держить, батько шмагає Кума цiпком. Гамору! Галасу! Баб назбiгалося Повний вигiн. Тi Пазюка проклинають, Iншi про кума вже знають: "Певно, се вiн!" Свiдкiв, хоч гать гати! Сей вже мав спать iти, Вийшов надвiр, Чув, як Пазюк до стодоли З кумом чалапав поволи Попри шпихлiр. Другий виразно чув: Кума Пазюк гукнув: "Куме, ходи! Пiзно вже лiзти до хати, Я на тоцi буду спати,- Ну, заведи!" Здогади, замiти... Тут шукать! Там iти... Властей чекать... Справдi ж нiкому не жалко. "Так тобi треба, ти, п'явко! Хоч ти пропадь!" V Того рана з криком, шумом Серед тлуму дiд iз кумом На попiвство враз iшли. Чи шукать поради, може? Нi, за злодiя на боже По коронi понесли. У обох напухлi пики, А у серцi гнiв великий, В кума весь кривавий нiс. "Правте, отче, два молебнiї. Щоб злодюга той ганебний Без пощади нагло трiс!" Вийшли. Кум домiв кленучи, А Пазюк новi онучi В постоли, до торби хлiб, П'ятку в черес, палку в руки Та й для лiпшої поруки До ворожки до Дулiб. VI Ворожка мовить: "Ти, чоловiче, не бiйся нiчого! Грошi повернуться, ждати не довго. Злодiй вiд тебе сидить за три межi, Знаєш його по вiдмiннiй одежi. Вус має чорний i сiрiї очi, Пiдстерiгав тебе три днi й три ночi. Господу дякуй, що грошi забрав вiн, Що не збудився ти в хвилi, як крав вiн. Мав вiн ножаку i хтiв тобi, батьку, Якби збудивсь ти, всадить пiд лопатку. Є в тебе грушка по кiнець причiлка, Є в нiй маленька дуплавая щiлка... Там ти дивися щодня, щогодини, Там тобi злодiй тi грошi пiдкине". VII Iде Пазюк вiд ворожки Та йдучи мiркує: "Виразнiсiнько 'на кума Ворожка вiщує. За три межi! Кум вiд мене За чотири межi! По якiй я його знаю Вiдмiннiй одежi? Не в постоли, а в личаки Обуває ноги I на гунi не зеленi, А чорнi вилоги. Чорний вус. - Рудий у кума. Гм! Не вiр рудому! Сiрi очi - дiйсна правда! Коб швидше додомуi А божився, дав на боже!.. Плакав наостатку! А сам нiж мав i мене хтiв Пхнути пiд лопатку! Почекай же!.. Де та в бiса Грушка при причiлку? В мене є верба. Все одно, Заглянемо в щiлку". VIII Ой-ой! Метушня i тривога в селi, Iз вулицi дiти тiкають малi, Старi покидають у полi роботу, Додому дралюють, немов на пожар! На лицях побачиш i страх, i турботу: В селi є шандар! Сей сiтi рибацькi пiд стрiху ховає, Той в сiно рушницю стару обвиває I пхає в шувар, Сей крадену пряче дубову колоду, Той в бочку пожарну щодуху ллє воду: В селi є шандар! Шандар i начальник рушають на слiдство. Соток Пазюкових шукати, Трясли вже у кума, трясуть ще сусiдство, Стайнi, i стодоли, i хати. I свiдкiв питають, мов в пiтьмi блукають. А грошей нема та й нема. "Ну, куме коханий, дай руки в кайдани! Тут слiдство, для тебе тюрма". IХ Три недiлi вже кум у арештi сидiв, А селом якийсь шум, наче рiй той, гудiв. Ось Пазюк молодий у попа, неборак, Кладе п'ятку на стiл i говорить ось так: "Єгомостику, горе на мене найшло! "Ти вкрав тата сотки! - так гуде все село.- Бiдний кум через тебе в арештi терлить". Єгомостику, радьте, що маю робить?" Пiп плечима стиснув: "То, небоже, бiда!" А Пазюк молодий хитро так повiда: "У недiлю на хрест i на слово святе Перед всiми людьми я присягну на те, Що татуньових грошей не маю". "Добре, сину! Присягу тобi проведу. Та гляди, щоб не впав ти в велику бiду! Бо присяга страшна! Лиш одну менi рiч Вiдповiдж: чи ти взяв тiї грошi в ту нiч? Як на сповiдi, правди жадаю". "Як на сповiдi! Отче... Та взяв чи не взяв, А бiгме, що нерушанi вчора вiддав. I присягну, най встиду мiж хлопством не маю". Х НА ПАСТIВНИКУ Сховалось сонце за Дiлом могучим, Пожар вечiрнiй запалав на небi I згас. Стемнiло. Оповите млою Дрiма Пiдгiр'я. Лиш де-де в хатах Ще свiтло блима. Лiтня нiч коротка, То вчасно спати йдуть робучi люди, Щоб завтра, скоро свiт, вже бути в полi. Ген за селом, пiд лiсом на долинi, З густої мли, мов цвяшок золотий, Вирiзуєсь миготання кроваве: Се хлопцi-конюхи огонь кладуть, Їх на всю нiч пiслали конi пасти. Попутавшiї скотину, розложили Огонь, бо майка тне. Ось при огнi Сидять гуртом: хто в гуньцi, в подiгачцi, Хто в кожушанцi, хто лиш грубий мiх Нап'яв на плечi. - Побратиме Сеню, Дай тютюну! - Чи бач, який прудкий! Чи я тютюн саджу? - Та не жартуй-бо! Тобi господар нинi скрутець дав, То удiли! Проклята майка тне, А тютюновий дим - найлiпший спосiб На неї. Сень видобува тютюн, I крає ножиком, i дiлить всiм, В кого немає. Вже така натура У того Сеня: зразу воркне гризько, А потiм хоч сорочку з себе дасть. Недаром придурковатим зовуть ! пiдiймають всiм селом на смiх. Куди ж пак! Парубiка вже старий, Вже поза тридцять лiт, i до роботи Нема над нього, i не п'є, не тратить, А ходить мов жебрак. Не раз йому Графлялося пристайство - не хотiв. Волить тинятись в наймах, на чужих Робити i чужiй коритись волi. "То вже у них так в родi,- говорили В селi.Отець його мав поле й хату, Та все пустив, роботу занедбав, Лише по вiдпустах, святих мiсцях, Мов старець, волочився. А прийшла Недуга, старiсть, далi слiпота, То не було де голови приткнути, - Взяв лiру та й пiшов просити хлiба. I сина на таке саме навчав: Все лиш набожних спiванок спiває, Все лиш балакає, що свiт зiпсутий I страшний суд надходить - що твiй пiп!" Отак в селi балакали про Сеня, Смiялись з нього, хоч усi й любили, Бо щирий був, для всякого ввiчливий. Та вiн байдуже, мов се й не про нього, Всi насмiхи пускає мимо вуха, Прихильностi немов недобачає. Хоч тридцять лiт вiд роду, вiн найрадше З дiтьми малими пристає, готов I порохом пересипатись з ними. Та й дiти ж то над все любили слухать Його пiсень i оповiдань! Дiти Однi над ним не насмiхались. Ось I нинi купка їх зiбралась - хлопцi Все пiдростки. На Сеня поглядають, Як на старшого; деякi й самi Просились з кiньми на нiч, знаючи, Що й Сень тут буде. Закурили. Тихо Десь обiк в трощах деркає деркач. Сова у лiсi заскиглила - цур їй! I бiльш не чуть нiчого, тiльки мiрно Дзеленькають залiзним путом конi Та хрупають траву росисту. - Ну-ко, Скажiть хто байки! - обiзвавсь несмiло Один i скоса позирнув на Сеня. - Е, кат там з нею! - другий вiдiзвавсь. - Я за весь день охляв, не чую костей, I очi вже злипаються до сну. - Ну, що ж, то ти йди спати! Годi ж всiм Поснути. Знаєте, пора непевна. Говорять, що з Сiдого приятелi Волочаться по толоках. То треба Вважати! - Мiй господар, за грибами Ходивши вчора, каже: бачив вовка. То й остро наказав менi з лошат I ока не спускать. Та де вони? - Не бiйсь, дурний! Якби, хрань боже, вовк, То конi би самi дали нам знати: Зафоркали б i збились би докупи. Ось слухай, рже твоя каштановата, А он лоша їй обзиваєсь! Справдi, По всiй долинi розляглось iржання, Мов тремоло важке, могучим смиком Потягнене по струнi металевiй. - Ну, байки! Сеню, ти на черзi нинi! - Якої ж я вам байки розповiм? Тут, браття, йде таке на нашi села, Що швидко нам вiдхочеться байок. - Що, що таке? - Вiйна! Хiба не чули? - Вiйна? Та з ким? - Ну, звiсно, з москалем. - Що, з москалем? О, то нещастя наше! Москаль твердий, не встоять нашi хлопцi Супроти нього. - То-то, браття, й є. Наш конче хоче з москалем побитись, Та видить сам, що сил замало має. От вiн казав усюди голосити, Що вiдтепер не буде так, як досi До вiйська брати та перебирати, А всiх загорне загалом: малих, Що вiд землi лиш вiдросли, й дiдiв, Що до землi вже хиляться, слiпих, Кривих, безногих i горбатих, навiть Дiвок. - Ха, ха! То, може, й нашу Феську Вiзьмуть? - Го-го, тота на гранатира Придасться. - То не смiх, я то вiддавна Гадаю вже: чому беруть до вiйська Лиш парубкiв? Чи то дiвок нема Таких здорових, рослих i вiдважних? Чи дiвка не такий же чоловiк, Як парубок? - Та слухайте лишень, Що сталося в Урожi! Тиждень тому Там вiйт пiд церквою цiлiй громадi Читав той наказ, що почнуть усiх До вiйська брати. Слухає народ, Об поли б'єсь руками. Аж нараз Одна вдова як не заломить руки Над головою, як не заголосить: "Я-яй! Я-яй!" Так протяжно, так страшно, Мов за покiйником. Усi до неї, Гадали, може, зуб. Та де тобi! Посинiла, у лобi очi кров'ю Їй заплили, i руки все держить Над головою закленутi, й стогне, Голосить, що аж серце розриваєсь. Що мир до неї, примовляють, тiшать, Води дають, хрестять i шепчуть - де там! Не чує, анi бачить, не говорить, Не їсть, не п'є, нiщо не розумiє, Лиш яйкає вiд того дня i досi. Вже з цвинтару не трафила й до хати, Пiшла долiв селом: "Я-яй! Я-яй!" А мир за нею,-мов на похоронi. Три рази довкiль обiйшла село. Пiд нiч насилу завели її До хати, силою й нагодували. Та не могла вона сидiти дома. Вночi и пропала. I вiд того дня По селах ходить. Вже її в Лужку, I в Ступницi, i в Мокрянах видали, Була аж в Страшевичах i на Спринi. Розхристана, - говорять, - чорна-чорна, Лиш очi свiтяться. I день, i нiч Блукає по полю, до хат не йде I все кричить, голосить, плаче й стогне. - От покаянiє! Най бог боронитьi - Я б, бачиться, на мiсцi вмер з страху, Якби її голосiння почув. - Iди, дурний! Вона ж се не вiд злого! Се найдобрiша жiнка у селi Була. їй бог так дав, щоб вiщувала Народовi якесь велике горе. - Ой-ой! I що ж то за такеє горе Вона вiщує? - Чуєш, що вiйну? Вже то як наш iз москалем задреся, То тут не жди добра! - А я гадаю, Що то не те! Велика рiч - вiйна! Всiх не порiжуть. Москалi ж також Не є вовки, а люди, як i ми, Небiжчик дiд не раз про них, бувало, Розказують, не можуть нахвалитись. - I я гадаю, браття, що москаль би Нам кривди не зробив. Господар мiй - На що розумний чоловiк, а часто Говорить: "Господи! коли б вже раз Москаль прийшов! Таке вже всюди здирство Пiшло: москаль би все те скасував, Зробив порядок, полекшу якусь На бiдний люд". - Ой, певно що би треба Твердої тут, московської руки! Чи чули ви, пани ото заводять Якiсь там шарварки новi. То нiби Говорять хлопам: "Штири днi до року Повинен кождий нумер вiдробити Коло гостинця". А то все брехня. їм не гостинець в головi. Плювати їм на гостинець! Як лиш люди вийдуть На тi гостинцi, то пани пошлють Свою двiрню з палками, нагайками, I всiх на панський лан переженуть, I панщину навернуть: штири днi Щотижня кождий мусить вiдробляти. - Не може бути! Хто тобi казав? - Плети, дурний, не може бути! Вже то Я чув про се вiд розумнiших трохи, Нiж я та й ти. Пани дiстодь-то навiть Вже й цiсаря пiдпали, й цiсар їм Усе те затвердив i пiдписав. - Ой лишенько! Тепер-то ми пропали! - Воно-то бач: пропали або нi. Пани ще досi криються з тим дуже, Не признаються, щоб народ вiдразу Не роздразнити, а найголовнiше: Бояться москаля. Тут Сень вмiшався В розмову. Досi вiн сидiв понурий I звiльна пакав люльку, похилившись. Мов слухав голосiв якихсь далеких. I враз промовив: - Е, яка там рiч За нами впоминатись москалевi? Що ми йому, чи сват, чи брат який? А мислите, що в нього мало й своїх Панiв i бiдних? - А про що ж би мала Вiйна вестися? - Нi про що! й вiйни Нiякої не буде! - А пощо ж До вiйська пруть старого i малого? - Е, прутьi Нiхто ще того не видав. От ми якi вже парубки, а хто нас До вiйська кликав? Може, ще коли I будуть брати, та хтозна, се, може, Аж в той час буде, як народ на свiтi Здрiбнiє так, що в нашiй печi буде Сiм хлопа молотити. - Мудрий ти На бештефранти! А чому ж ота Урiзька ходить та голосить? Чень же Се не добро вiщує? - То-то й є, Що народ темний чує плач її I бачить сам, що се якийсь знак божий, Та не дошукує, що вiн значить, А сам собi сплiта химери всякi: Вiйна, i панщина, й бог зна ще що. Гадаєте, що бог про теє дбає, Чи там сто люда заб'ють або двiстi, Чи хлоп о три днi бiльш робити буде? Якраз господь перед таким би дiлом Знаки такi нам посилав! Та й що то Вiйна? Вiйни й заповiдать не треба, Вона вже є, ми родимось, живем, Мремо в вiйнi. Хiба ж не чули пiсню: "Нема добра та й не буде, Була вiйна та й ще буде, Брат на брата ворогує, Сестра сестрi смерть готує, Син на батька нiж пiдносить, Донька мамi смертi просить". От де вiйна правдива, найстрашнiша, Щоденна, люта! Що там против неї Всi вiйни з турком, нiмцем, москалем! Замовкли всi й понурились. Так нагло Звернув розмову Сень на другий бiк. I хоч не раз подiбнi вже слова Вони вiд нього чули, то, проте, Тим дужче їх ударили вони. I не до смiху їм було, бо кождий На собi сам їх правди досвiдив. - Се правда! Як вовки голоднi в лiсi, Так мир хрещений сам з собою їсться. Однi хапають з-перед других, рвуть, I друть, i кривдять. От i мiй господар, Хоч i який багач, а злакомився На моїх п'ять кровавих ринських: взяв I вiдтягнув менi з заслуженини, За те, що скочило теля в полонку I затонуло. - А що букiв я Прийняв за лiс! Господар сам пiслав Мене украсти з лiсу копаницi, А як зловив лiсничий i подав На штроф, прийшлось платити - вiн тодi Давай мене перiщити! й пiшли Нагадувать та розводити, що У кождого вiддавна наболiло. Лиш Сень мовчав, не жалувавсь нiколи. А як скiнчили другi, знов почав: - Так бачите, яка се в нас вiйна Ведесь! I що нам вiщувать вiйну? Таж ся вiйна сама та щось вiщує. - А що таке вiщує? - Страшний суд! - Слова тi Сень сказав глухим, таємним Полушептом, аж другi мимоволi Склонили голови. В тiй хвилi в лiсi Сова плачливо застогнала. Тихо На хвилю стало, i нараз, немов Десь з-пiд землi, протяжний i рiзкий, Проймаючий роздався стогiн людський: - Я-яй! Я-яй! Я-яй!.. - Дух божий з нами! - скрикнули вiдразу Всi конюхи i почали хреститись. - Я-яй! Я-яй! Я-яй! -лунало в дебрях Так жалiбно, так важко, що аж серце Мороз проймав. Сконало. Тихо стало. Недвижнi всi сидiли круг огню, Тремтячи. Дух захопило у всiх, Так що нiхто i слова не промовив, Ба, навiть конi наострили вуха I стали мовчки. Тiльки Сень сидiв Спокiйний, шепчучи молитву. Врештi Промовив: - От ви й чули вiщування. Не бiйтесь, се не є нечистий дух, Се та урiзька жiнка, що пiшла По божiй волi. Бог їй так казав Плачем i криком грiшному народу Оголосити близький суд страшний. - Ну, що се ти говориш, бiйся бога, Пiд нiч таке страхiття? Суд страшний! Хiба ж не чув, що перед страшним судом Повинен ще на свiт прийти антихрист? Ну, а про нього, клятого, ще якось Не чути досi. - Не впевняйся дуже! - Сказав поважно, строго якось Сень. - Глухий не чує навiть, як гримить! А я ось що скажу вам, що я чув, Та нi, не я, мої татуньо чули. Вони ось на Кальварiї недавно Були, там є чернець один старенький, Що знає їх вже бiльш як тридцять лiт. Так от вони у нього й ночували, I вiн їм много повiдав з книжок. "Молiться, - каже, - люди! Близький часi П'ять гiр трави вже вiл великий спас. Як шосту буде допасати - ждiть, Тодi антихрист родиться на свiт. А як на сьому в пiвтори дiйде, Тодi на землю Iлiя прийде". - Дух божий з нами! - скрикнули а тривозi Всi конюхи.П'ять гiр вже, кажеш, спас, Що ж се за гори, що за вiл такий? - Хiба ж не знаєте, що в книгах пишуть? Далеко десь, на самiм краю свiту, Є вiл такий: родився вiн в той день, Коли Христа розп'ято. Має вiн Сiм гiр. Коли прийде на свiт антихрист, Щоб всiх людей вiд бога вiдвернути, То против нього появиться з неба Святий Iлля i буде бунтувати Народ, щоби антихриста цурався. А той антихрист буде цар всесильний. Пiшле своїх воякiв i шандарiв Против пророка. Бог йому допустить Iллю зловити, вiн його на смерть Засудить. Але знає вiн, проклятий, Що як з Iллi одна краплина кровi На землю впаде - вся земля займеться Й згорить. От вiн на хитрощi вiзьметься: Пiшле своїх воякiв i шандарiв На край землi, на тих сiм гiр, i скаже Вола отого взяти, i зарiзать, I з нього шкуру зняти. Розпрiструть Вони ту шкуру i на нiй почнуть Пророка мучити i катувати. Та поразить господь нечисту силу. Є десь такий комарик, що напився Христової кровi, як капала З хреста. Отой комарик саме в хвилi, Як будуть мали рiзати вола, Його в хребет укусить i в тiм мiсцi Маленьку дiрочку проколе в шкурi, Таку, що оком i доглянуть годi. Крiзь ту то дiрочку з кровi пророка Малесенька на землю крапля впаде, I загориться вся земля вiд неї. Спалить антихриста и його все царство, Спалить усi грiхи людськi й терпiння, Очистить землю, як вiд ржi залiзо. Тодi господь прийде на суд страшний. Вже геть було за пiвнiч. Вiз звернув Додолу дишлем, Косарi стояли Посеред неба. Холодно. Огонь Погас. Зiтхаючи глибоко, мовчки Ще раз обходять коней конюхи. Спокiйно скрiзь. Глибоке, темне небо Горить над ними тисячами звiзд. Дрiмає лiс в туманi. Наче мрiя, У сизiй пiтьмi клаптем чорним там Лежить село. I хлопцi полягали - Хто на соломi, що принiс з собою, А хто й попросту на травi росистiй, Лиш мiх товстий пiд себе простеливши. Лиш Сень не лiг. При вигаслiм огнищi Сидить вiн, скулившись вiд холоду, Недвижний, у якiйсь глибокiй думi. - О господи! - зiтхне часом. - Не дай Слiпому i глухому в свiтi жити, Щоб не заскочив неготових нас Великий день, страшний день суду твого! I вiн здригнувся. - Господи помилуй! Се смерть у очi заглядає! - шепнув I знов почав молитись, ще щирiше, Ще гарячiше. Тихо сяють зорi, Немов манять до себе. Дух якийсь Могучий i таємний пролiтає Понад землею. Чує лет його Усяке серце добре та чутливе И трiпочесь тужно, наче пташка в клiтi. Чого? Куди? Пошто? Дарма питати. IВАН ВИШЕНСЬКИЙ Присвячую А. Кримському_ I Мов зелена пiрамiда на хвилястiм синiм полi, на рiвнинi лазуровiй велетенський iзмарагд,- так облита дивним морем, пiд безхмарим, теплим небом зноситься, шумить, пишаєсь, спить Афонськая гора. Спить? Та нi! Природа-мати ненастанно тут працює, ненастанно строїть, башiть ту пестiечку свою. Унизу, де з хвиль кипучих гранiтовi сiрi скали гордо, просто вгору пнуться - стiни, колоси,стовпи,- там внизу музика дика не вгаває на хвилину, б'ються хвилi о камiння, бризка пiни срiбний вал. А вверху хребти гiрськiї, вiковим покритi лiсом, вiчну, тиху пiсню грають у задумi без кiнця, Та, проте, гора дрiмає; день i пiч пливе над нею мов рожева легка хмара, крику,гомону її о чуть. Хоч повзуть тут скрiзь по горах стежечки, немов гадюки, то, проте, не оживляє їх розмова, спiв, нi смiх. Хоч розсипанi по горах, по лiсах, ярах i скелях, по полянах пречудових i оселi, i хатки,- то, проте, тиша глибока заляга на тих оселях i лежить печать мовчання на сотках старечих уст. Скрiзь тиша, i скрiзь мовчання, сiрий одяг, хiд повiльний, i худi, попурi лиця, непритомний, сонний вид. Тричi лиш на день по горах пролупає голос дзвонiв, мов проквилить над горою стадо дивних лебедят. Плачуть жалiбно тi дзвони, мов нарiкання, докори на людей, що замсртвили пречудовий сей куток. Що гнiздо думок високих, школу поривiв геройських, пристань для орлiв змiнили на сумну тюрму для душ. II На Афонi дзвони дзвонять у недiлю по вечiрнi; починав Прот великий, окликавсь Ватопед. Далi зойкнув Есфiгмену, загудiв Ксеропотаму, там Зографу, далi Павлю, розгудiвся Iверон. Покотилися по горах тi ридання металевi, окликаєсь кожда скеля, кождий яр i кождий скит. I вторують їм зiтхання, i рудi хрестяться руки, i несеться тихий шепiт: "Cо святими упокой!" Тi ридання металевi - знак, що хтось розстався з свiтом,- тут нiкого не тривожать: се щоденна новина. Чи то скитник вмер у скитi так, як жив,- самотнiй, тихий,- i про смерть його дiзнались аж у кiлька день пiзнiш - тим дiзнались, що покiйник не явився в монастир свiй, не принiс свою роботу, бобу пригорщi не взяв? Чи то вмер чернець у кельї, пишучи святую книгу, мiнею, та кiноваром в'язнi титли красячи? Чи то вмер послушник смирний - пан колись, чи князь, чи вояк, але тут вiддавна в кухнi монастирськiй послугач? Чи то вмер якийсь достойник, еромонах чи iгумен - тут усiм однака шана: "Cо святими упокой!" Чи то, врештi, хтось живий ще сходить на "останнiй ступiнь", покидав свiт i волю, щоб в печерi смертi ждать? Глянь, у скелях височенних, у стрiмких, гранiтних стiнах, що вад морським валом висять,- чи там гнiзда ластiвок? Нi, се нори жолобленi, недоступнi, темнi ями, сiченi в скалi печери, схованки для мев хiба. Нi, се нори для аскетiв, се "остатнiй ступiнь", подвиг крайнiй i безповоротний, брама вiчностi вузька. Хто пройшов новипьку службу, монастирське строге право i важкую, мовчазливу працю в тихому скиту, хто бажає довершити аскетичний, острий подвиг, в постi, самотi, мовчаннi слухать голосу душi, хто порвав зо свiтом зв'язки, поборов бажання тiла, чує силу i охоту в очi вiчностi глядiть, той за дозволом найстарших вибира собi печеру, вибира собi могилу, вiдки вороття нема. I тодi ридають дзвони, i тодi по всiм Афонi тихий шепт iде'старечий: "Cо святими упокой!" III На Афонi дзвони дзвонять у недiлю по вечернi: починає Прот великий, окликаесь Ватопед. Далi зойкнув Есфiгмену, загудiв Ксеропотаму, там Зографу, далi Павлю, розгудiвся Iверон. Покотилися по горах тi ридання металевi, окликаєсь кожда скеля, кождий яр i кождий скит. Стихли дзвони, у повiтрi довго ще тремтiв їх голос, i в монастирi Зографу заскрипiли ретязi. Вiдчинилась темна брама; з монастирського подвiр'я виступає хiд церковний, монотонний чути спiв. Вiють хоругви червонi, наче проблиски пожежi; дерев'яний хрест з розп'ятим передом помалу йде. Йдуть монахи бородатi у фелонах-багряницях, знов монахи бородатi босi, в простих сiряках. Серед них дiдусь похилий, зморщений, сивобородий, в сiряцi на голiм тiлi, хрест березовий несе. Простий хрест, в корi береза, а вiд моря вiтер вiє, бiлу бороду старечу по березi розвiва. I пливе старечий голос iз тим спiвом монотонним, що виводить сумовито: "Со святими упокой!" Стежкою, що круто в'ється, тягнеться той хiд церковний зразу лугом, далi лiсом, там, де чути моря рев. Серед розкошiв природи_ похоронний спiв лунає, серед пахощiв вечiрнiх куриться кадила дим. Ось спинився хiд церковний на обiрвищi крутому, над безоднею страшною,- глянеш вниз - аж жах бере. Мов гiгантський мур гранiтний, прямовисне голi скелi пнуться iз безоднi моря в лазурову височiнь. Глянь з гори - на морi човен, що покрай скали гойдавсь, видасться, мов бiлий лебiдь, що гойдаєсь на водi. Глянь з долини - всi тi люди, що стоять над тим обривом, видадуться, мов ягнята, що пасуться на скалi. В тiй скалi з долини видно штиригранну чорну пляму, мов печатку величезну, в половинi висоти. Се в вхiд в живу могилу, у печеру пустельницьку, висiчену там бог зна ким i бог зна кому й нащо. Не дiйти туди ногами, нi драбиною не улiзти, лиш на шпурi у повiтрi долетiти, наче птах. У окрайчику скальному рiвчачок протертий шнуром - знак нехибний того мiсця, де внизу печери вхiд. Тут спинився хiд церковний, стали править панахиду... Де ж той мрець, кого ховають? Де блаженний той аскет? IV От скiнчилися вiдправи i останнюю молитву на колiнах прошептали всi пустинники й черцi. I встає iгумен перший, i всi встали за чергою, i довкола тихо стало, море лиш реве внизу. I пiднiс iгумен голос, i звертається до дiда, що стояв серед монахiв iз березовим хрестом. Iгумен_ Старче Йване, перед богом, перед алотосяйним сонцем i перед хрестом спасенним заклинаю тут тебе. Щиро нам скажи, по правдi: чи по добрiй своїй волi, чи по зрiлiй постановi йдеш у сю печеру? Старець_ Так._ Iгумен_ Чи немає в твоїм серпi ще прихильностi до свiту i прив'язання до рiдних, дум i бажань свiтових? Чи навiки ти вiдрiкся всього, що вiдводить духа вiд єдиного бажання вiчного спокою? Старець_ Так._ Iгумен_ Чи обдумав ти всю важкiсть самоти, безповоротнiсть отого життя в печерi, всi страховини спокус? Чи обдумав ти всю гiркiсть жалю, що явиться може, каяття, що затроїти може тут твiй подвиг? _ Старець__ Так. Iгумен_ Будь же бог благословенний, що вiтхнув тобi сю думку! Най же вiн тобi поможе до кiнця пройти сей шлях! Дотепер ти мiж живими був наш брат Iван Вишенський; вiдтепер в життi земному змазане iм'я твоє. Так iди в свою дорогу! Хрест, що маєш у долонях, се тобi наш дар єдиний, iнших i не тра тобi. Що потрiбно для поживи твому тiлу, раз на тиждень брат ключар на посторонку спустить вiдсiля тобi. Прощавай! Прийми вiд мене сей остатнiй поцiлунок, i дай бог нам пострiчаться швидко в ясностi його!" Цiлував iгумен старця, iншi монахи нотихо цiлували його руки, поли сiряка його. Потiм два щонаймолодшi шнуром старця обв'язали попiд пахи, кiнцi шнура в руки мiцно приняли. I перехрестився старець, над безодню вийшов смiло, сiв i звiльна став спускаться у страшенную глибiнь. Вiтер буйно дув вiд моря, бороду його й волосся розвiвав, i вiн, притисши хрест до себе, швидко щез. _ V_ "О, вiтай, моя домiвко, тиха пристане по бурях, до якої ненастанно здавна-здавна я тужив! Камiнь тут довкола мене - се тверда, незламна вiра, се мiй дiм i мiй притулок, подушка i накриття. Хрест отсей - то мiй товариш, мiй повiрпиi; у дпi смутку, оборона вiд спокуси i пiдпора в скону час. Небо синє, що крiзь отвiр загляда в мою печеру,- се надiя, що полине у той шлях душа моя. Сонце ясне, що при сходi на часок в мою домiвку сипле золото й порфiру,- се великий божий дух, що в блаженнiї хвилини грiшну, скорбну людську вдачу ущасливлює безмiрних райських розкошiв чуттям. А те море лазурове, що там грiється на сонцi, а внизу тут б'єсь о скали, i хлюпочеться, й реве,- се життя земного образ ясний, тихий та принадний, коли здалека дивиться, а гiркий, страшний вблизу. Се мiй свiт. Усе змiнчиве щезло геть. Затихли крики, гомiн бою життьового тут мене не долетить. Щезло все дрiбне, болюще, що чуття в душi ворушить i увагу вiдвертав вiд найвищого єства. Полишилось лиш постiйне,