Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------

   IСТОРИЧНА ПОВIСТЬ

   ОБРАЗ ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ КАРПАТСЬКОЇ РУСI В XIII ВIЦI


   Дела давно минувших дней,
   Преданья старины глубокой...
   А. С. Пушкин


   I

   Сумно i непривiтно тепер в нашiй Тухольщинi! Правда, i  Стрий,  i  Опiр
однаково миють її рiнистi, зеленi узберiжжя, луги її однаково покриваються
весною травами та цвiтами i в її лазуровiм, чистiм повiтрi однаково плавле
та колесує орел-беркут, як i перед давнiми вiками.  Але  все  iнше  як  же
змiнилося! I лiси, i  села,  i  люди!  Що  давно  лiси  густi,  непрохiднi
закривали майже весь її простiр, окрiм високих полонин, сходили вдолину аж
над самi рiки,- тепер вони, мов снiг на сонцi, стопилися, зрiдли, змалiли,
декуди пощезали, лишаючи по собi лисi облази; iнде знов iз  них  остоялися
лише пообсмалюванi пеньки, а з-мiж них  де-де  несмiло  виростає  нужденна
смеречина або ще нужденнiший яловець. Що давно  тихо  тут  було,  не  чути
нiякого голосу, крiм вiвчарської трембiти десь  на  далекiй  полонинi  або
рику дикого тура чи оленя в гущавинах,- тепер на полонинi гейкають воларi,
а в ярах i дебрях галюкають  рубачi,  трачi  й  гонтарi,  ненастанно,  мов
невмирущий  черв,  пiдгризаючи  та  пiдтинаючи  красу  тухольських  гiр  -
столiтнi ялицi та смереки, i або спускаючи їх, потятих на  великi  ботюки,
долi потоками до нових парових тартакiв, або таки на мiсцi рiжучи на дошки
та на гонти.
   Але найбiльше змiнилися люди. Зверха глянувши, то немовби змоглася  мiж
ними "культура", але на дiлi виходить, що змоглося тiльки їх число. Сiл  i
присiлкiв бiльше, хат по селах бiльше, але зате по хатах убожество  бiльше
i нужда бiльша. Народ нужденний, прибитий, понурий, супроти чужих несмiлий
i недотепний. Кождий дбає тiльки про себе, не  розумiючи  того,  що  таким
робом роздроблюються їх сили, ослаблюється  громада.  Не  так  тут  колись
було! Хоч менше народу, та зате що за народ! що  за  життя  кипiло  в  тих
горах, серед тих непрохiдних борiв у стiп могутнього Зелеменя!  Лиха  доля
довгi вiки знущалася над тим народом. Тяжкi удари пiдкопали його добробит,
нужда зломала його свобiдну, здорову вдачу, i нинi  тiльки  неяснi,  давнi
спомини нагадують правнукам щасливiше життя предкiв. I  коли  часом  стара
бабуся, сидячи в запiчку та прядучи грубу вовну, почне розповiдати дрiбним
унукам  про  давню  давнину,  про  напади  монголiв-песиголовцiв   i   про
тухольського ватажка Беркута,- дiти слухають тривожно, в їх сивих оченятах
блискотять сльози. А коли скiнчиться дивовижна повiсть, то малi  й  старi,
зiтхаючи, шепчуть: "Ах, яка ж то красна байка!"
   - Так, так,говорить бабуся, похитуючи головою,- так, так, дiтоньки! Для
нас то байка, а колись то правда була!
   - А не знати, чи вернуться ще коли такi часи,- закидає дехто старший.
   - Говорять старi люди, що ще колись вернуться, але,  мабуть,  аж  перед
кiнцем свiта.
   Сумно i непривiтно тепер в нашiй Тухольщинi! Казкою  видається  повiсть
про давнi часи i давнiх людей. Вiрити не хотять нинiшнi люди, що виросли в
нуждi й притиску, в тисячолiтнiх путах  i  залежностях.  Але  нехай  собi!
Думка поета летить у тi давнi часи, оживляє давнiх людей, а в  кого  серце
чисте i щиро-людське чуття, той i  в  них  побачить  своїх  братiв,  живих
людей, а в життю їх, хоч i як неподiбнiм до нашого, догляне не одно  таке,
що може бути пожадане i для наших "культурних" часiв.
   Було се 1241 року. Весна стояла в тухольських горах.
   Одної  прегарної  днини  лунали  лiсистi  пригiрки  Зелеменя   голосами
стрiлецьких рогiв i криками численних стрiльцiв.
   Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великi лови на  грубу
звiрину. Вiн святкував почин свого нового життя,- бо недавно князь  Данило
дарував  йому  в  Тухольщинi  величезнi  полонини  i  цiле  одно  пригiр'я
Зелеменя; недавно вiн появився в тих горах i побудував собi гарну  хату  i
оце першу учту справляє,  знайомиться  з  довколичними  боярами.  По  учтi
рушили на лови в тухольськi лiси.
   Лови на грубого звiра - то  не  забавка,  то  боротьба  тяжка,  не  раз
кровава, не раз на життя i смерть. Тури, медведi,  дики  -  се  небезпечнi
противники; стрiлами з лукiв рiдко кому удасться  повалити  такого  звiра;
навiть рогатиною, яку кидалось на противника при вiдповiднiм  приближенню,
нелегко дати йому раду. Тож остатньою i рiшучою зброєю було  важке  копiє,
яким треба було влучити противника зблизька, власноручно, з  цiлою  силою,
вiдразу. Схиблений удар - i життю борця  грозила  велика  небезпека,  коли
йому не вдалось в остатнiй хвилi сховатись у  безпечну  криївку  i  добути
меча або тяжкого топора для своєї оборони.
   Не диво, отже, що Тугар зi своїми гiстьми вибирався  на  лови,  мов  на
вiйну, з запасом стрiл i рогатин, зi слугами й запасами живностi, навiть з
досвiдним знахарем, що вмiв замовляти рани. Не диво також, що Тугар i його
гостi були в повнiй рицарськiй зброї, окрiм панцирiв, бо тi спиняли би  їх
у ходi по ломах та  гущавинах.  Те  тiльки  диво,  що  й  Тугарова  донька
Мирослава, не покидаючись батька, посмiла також вирушити разом  з  гiстьми
на лови. Тухольськi громадяни, видячи її, як їхала на лови посеред гостей,
гордо, смiло, мов  стрiмка  тополя  серед  коренастих  дубiв,  з  уподобою
поводили за нею очима, поговорюючи:
   - От дiвчина! Тiй не жаль би бути мужем. I певно, лiпший з неї  би  був
муж, нiж її батько!
   А се, певно, була немала похвала, бо Тугар Вовк був  мужчина,  як  дуб.
Плечистий,  пiдсадкуватий,  з  грубими  обрисами  лиця  i  грубим,  чорним
волоссям, вiн i сам подобав на одного з тих злющих  тухольських  медведiв,
яких їхав воювати. Але ж бо й донька його  Мирослава  була  дiвчина,  якої
пошукати. Не кажемо вже про її уроду й красу, анi про її добре серце  -  в
тiм зглядi багато її ровесниць могло стати з нею нарiвнi, хоч  i  небагато
могло перевищити її. Але в чiм не мала вона пари мiж  своїми  ровесницями,
так се в природнiй свободi свого поводження, в незвичайнiй силi  мускулiв,
у  смiлостi  й  рiшучостi,  властивiй  тiльки  мужчинам,  що   виросли   в
ненастаннiй боротьбi з супротивними  обставинами.  Зараз  з  першого  разу
видно було, що Мирослава виросла на свободi, що виховання її було мужеське
i що в  тiм  прегарно  розвиненiм  дiвочiм  тiлi  живе  сильний,  великими
здiбностями обдарований дух. Вона була в батька одиначка,  а  до  того  ще
зараз при народженню втратила матiр. Нянька її,  стара  мужичка,  вiдмалку
заправляла її до всякої ручної роботи, а коли  пiдросла,  то  батько,  щоб
розважити свою самоту, брав її всюди з собою i, щоб  задоволити  її  палку
натуру, привчив її владати рицарською зброєю,  зносити  всякi  невигоди  i
смiло  стояти  в  небезпеках.  I  чим  бiльшi  трудностi  їй   приходилось
поборювати, тим охiтнiше бралась вона за дiло, тим краще проявлялася  сила
її тiла й її рiшучого, прямого  характеру.  Але  попри  все  те  Мирослава
нiколи не переставала бути женщиною: нiжною,  доброю,  з  живим  чуттям  i
скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в нiй у таку  дивну,  чаруючу
гармонiю, що хто раз бачив її, чув її мову,- той довiку не мiг  забути  її
лиця, її ходу, її голосу,-  тому  вони  пригадувалися  живо  i  виразно  в
найкращих хвилях  його  життя,  так,  як  весна  навiть  старому  старцевi
пригадує його молоду любов.
   Вже третiй день тривали  лови.  Багато,  оленiв-рогачiв  i  чорногривих
турiв лягло головами вiд стрiл i  ратищ  боярських.  Над  шумним  гiрським
потоком, на зеленiй полянi серед лiса стояли шатри ловцiв, курилися раз  у
раз величезнi огнища, де висiли  на  гаках  кiтли,  оберталися  рожни,  де
варилось i пеклось м'ясиво вбитої дичини для  гостей.  Нинiшнiй,  останнiй
день ловiв мав бути посвячений самому головному, та  заразом  i  найбiльше
небезпечному дiлу - ловам на медведiв.
   На стрiмкiм пригiрку, вiддiленiм вiд iнших страшними дебрями,  порослiм
густо величезними буками  та  смереками,  покритими  ломами  й  обвалищами
дерев,  було  вiддавна  головне  леговище  медведiв.   Тут,   як   твердив
тухольський провiдник, молодий гiрняк Максим Беркут, гнiздилася  медведяча
матка. Вiдси дикi звiрi  розносили  пострах  на  цiлу  околицю  i  на  всi
полонини. I хоч не раз удавалось смiлим вiвчарям забити одного або другого
стрiлами та топорами або завабити пiд слiп, де  йому  ломала  крижi  важка
колода, спадаючи вниз,- то все-таки число їх було  надто  велике,  щоб  iз
того була значна полегша для околицi. То й не диво, що, коли  новоприбулий
боярин Тугар Вовк оповiстив тухольцям, що хотiв би зробити великi лови  на
медведiв i просить дати йому провiдника,  вони  не  тiльки  дали  йому  на
провiдника першого удальця на всю тухольську верховину,  Максима  Беркута,
сина тухольського бесiдника Захара, але, крiм  того,  вирядили  з  власної
волi цiлий вiддiл пасемцiв з луками й ратищами для помочi зiбраним боярам.
Цiла та громада мала обступити медведяче леговище i очистити  його  доразу
вiд поганого звiра.
   Вiд самого досвiта в ловецькiм таборi великий рух i тривожне дожидання.
Боярськi слуги вiд пiвночi звивалися,  приготовляючи  для  гостей  їду  на
цiлий день, наповнюючи  шипучим  медом  i  яблучником  подорожнi  боклаги.
Тухольськi пасемцi й собi готовились, острячи  ножi  та  тесаки,  обуваючи
мiцнi жубровi постоли i складаючи в невеличкi дорожнi бисаги печене м'ясо,
паляницi, сир i все, що могло понадобитися в цiлоденнiй труднiй переправi.
Максим Беркут який аж нинi, супроти найважнiшого i найтяжчого дiла,  почув
себе  вповнi  самим  собою,  вповнi  начальником  сеї  невеличкої   армiї,
заряджував з правдиво начальницькою вважливiстю й повагою все, що належало
до дiла, нiчого не забуваючи, нi з чим не кваплячись, але й нi  з  чим  не
опiзнюючись. Все у нього виходило в свiй час i на своїм мiсцi, без сумiшки
й сутолоки; всюди вiн був, де його потрiбно,  всюди  вмiв  зробити  лад  i
порядок. Чи то мiж своїми товаришами тухольцями, чи мiж боярами, чи мiж їх
слугами, Максим Беркут усюди був однаковий, спокiйний, свобiдний в рухах i
словах, мов рiвний серед рiвних. Товаришi поводились з ним  так  само,  як
вiн з ними, свобiдно, несилувано, смiялись i  жартували  з  ним,  а  проте
виповнювали його розкази точно, швидко i так весело та радо, немов i  самi
без розказу були би в тiй хвилi зробили  те  саме.  Боярська  служба,  хоч
далеко не такої рiвної вдачi, далеко не так свобiдна в поводженню,  далеко
похiпнiша з одних гордо висмiватися, а перед  другими  низенько  хилитися,
все ж таки поважала Максима Беркута за його звичайнiсть i розсудливiсть i,
хоч не без дотинкiв та жартiв, таки робила те, що  вiн  казав.  А  й  самi
бояри, по бiльшiй частi люди гордi, воєннi, що нерадо  бачили  "смерда"  в
своїм товариствi, та й то ще  смерда,  що  вважав  їх  чимось  немов  собi
рiвним,- i  вони  тепер  не  показували  надто  виразно  своєї  неохоти  i
виповнювали розпорядження  молодого  провiдника,  маючи  на  кождiм  кроцi
нагоду переконатися, що тi розпорядження були  зовсiм  розумнi,  такi,  як
треба.
   Ще сонечко не зараз мало сходити, а вже ловецьке товариство вирушило  з
табору.  Глибока  тиша  стояла  над  горами;  нiчнi  сумерки  дрiмали  пiд
темно-зеленими коронами  смерек;  на  густiм,  чепiргатiм  листю  папоротi
висiли краплi роси; повзучi зеленi поясники вилися попiд  ноги,  плуталися
помiж корiнням величезних вивертiв,  сплiталися  в  непрохiднi  клебуки  з
корчами гнучкої, колючої ожини та з  сплетами  дикого,  пнучого  хмелю.  З
пропадистих, чорних, мов горла безоднi, дебрiв пiднiмалася сивими туманами
пара - знак, що на днi тих дебрiв плили невеличкi лiсовi потоки. Повiтря в
лiсi напоєне було тою  парою  й  запахом  живицi;  воно  захоплювало  дух,
немовбито ширших грудей треба було, щоб дихати ним свобiдно.
   Мовчки пробиралася ловецька дружина  непрохiдними  нетрями,  дебрями  й
ломами без  стежки,  без  нiяких  провiдних  знакiв  у  тьмавiй  гущавинi.
Попереду йшов Максим Беркут, а за ним Тугар Вовк i iншi бояри. Обiк Тугара
йшла його донька Мирослава.  Позаду  йшли  тухольськi  пасемцi.  Всi  йшли
озираючись, i надслухували пильно.
   Лiс починав оживати денним життям. Пестропера сойка хрипiла  в  вершках
смерек, зелена жовна, причепившися до пня тут же  над  головами  прохожих,
довбала своїм залiзним дзюбом кору; в далеких зворах чути було рик турiв i
виття вовкiв. Медведi в ту пору, наївшися, дрiмали пiд ломами  на  моховiй
постелi. Стадо дикiв рохкало десь у дебрi, холодячися в студенiм намулi.
   Може, годину йшло  товариство  тою  трудною,  нетоптаною  дорогою.  Всi
дихали  важко,  ледве  можучи  наловити  грудьми  повiтря,   всi   отирали
краплистий пiт iз лиць. Максим частенько озирався позад  себе.  Вiн  зразу
противний був тому, щоб i женщина йшла разом з мужами  в  той  небезпечний
похiд, але Мирослава уперлася. Вона ж перший раз  була  на  таких  великих
ловах i мала би для бог зна яких трудностей занехати найкращу їх  частину!
Нiякi Максимовi докази про трудностi дороги, про небезпеки  на  становищi,
про силу й лютiсть звiра не могли переконати її. "Тим лiпше! тим лiпше!" -
говорила вона з таким  смiлим  поглядом,  з  таким  солодким  усмiхом,  що
Максим, мов очарований, не мiг нiчого бiльше сказати. I батько,  що  зразу
також  радив  Мирославi  лишитися  в  таборi,  вкiнцi  мусив  уступити  її
просьбам. З  подивом  глядiв  тепер  Максим,  як  ота  незвичайна  женщина
поровень з  найсильнiшими  мужами  поборювала  всякi  трудностi  утяжливої
дороги, як легко перескакувала гнилi ломи i величезнi трами,  яким  певним
кроком iшла понад урвища,  горi  стрiмкими  дебрями,  просковзувала  помiж
виверти, i притiм так безпечно, так невтомимо, що Максимовi здавалося,  що
вона хiба на яких чудових крилах уноситься. Вiн глядiв  на  се  й  не  мiг
наглядiтися.
   "Дивна дiвчина! - думалось йому раз по разу,- такої я  ще  й  не  видав
нiколи!"
   Ось уже прийшли на мiсце. Медведяче леговище - то був  високий,  тiльки
вiд пiвденного боку з трудом доступний горб, покритий грубезними буками  й
смереками, завалений вивертами й ломами. Вiд пiвночi, заходу i сходу  вхiд
i вихiд замикали високi скалистi стiни, немов величезною сокирою  вирубанi
з тiла велетня Зелеменя i вiдсуненi вiд  нього  за  кiльканадцять  сажнiв;
сподом попiд тi стiни вузькою щiлиною шумiв i  пiнився  студений  гiрський
потiк. Таке положення улегшувало нашим  ловцям  роботу;  вони  потребували
тiльки обсадити не надто широкий плай вiд  пiвденного  боку  i  тим  плаєм
поступати чимраз далi догори,  а  звiр,  не  маючи  iншого  виходу,  мусив
конечно попастися в їх руки i на їх ратища.
   Опинившися на тiм важнiм, хоч  дуже  небезпечнiм  плаю,  Максим  Беркут
велiв товариству на хвилю  розложитися  i  спочити,  аби  набрати  сил  до
трудного дiла. Сонце сходило, але гiлля смерек i сусiднi горби заслонювали
його вид. По короткiм вiддиху Максим почав розставляти ловцiв у  два  ряди
так, аби вповнi обсадити плай.  Доки  плай  ще  вузький,  кождому  ловцевi
прийдеться стояти о п'ять крокiв вiд другого: але дальше  вгорi,  де  плай
розширяється в  цiлу  споховасту  площину,  там  прийдеться  ловцям  ширше
розступитися. Одно тiлько клопотало його: що  зробити  з  Мирославою,  яка
конче хотiла й собi стояти на окремiм  становищi,  а  не  при  боцi  свого
батька.
   - А що  ж  то  я  гiрша  вiд  отсих  твоїх  пасемцiв?-  говорила  вона,
рум'янiючись мов рожа, до Максима.- Їх ти ставиш на становищi, а  мене  не
хочеш... Нi, сього не буде! I для мого батька се був би стид, коли  б  нас
двоє стояло на однiм становищi! Правда, батеньку?
   Тугар Вовк не мiг  їй  супротивитися.  Максим  почав  говорити  їй  про
небезпеку, про силу й лютiсть розжертого звiра, але вона зацитькала його.
   - А що ж то в мене нема сили? А що ж то я не владаю  луком,  ратищем  i
топором?  Ану,  нехай  котрий-будь  iз  твоїх  пасемцiв  спробує  зо  мною
порiвнятися,- побачимо, хто дужчий!
   Максим вкiнцi замовк i мусив учинити її волю. Та й чи мiг  спротивитися
тiй дивнiй,  чарiвнiй  дiвчинi?  Вiн  хотiв  хоч  становище  визначити  їй
найменше небезпечне, але, на лихо, сього не можна було зробити, бо тут усi
становища були однаково небезпечнi. Розстановивши цiле товариство,  Максим
дав ось який розпорядок:
   - Тепер помолiмся, кому хто знає, а потiм разом  заграймо  в  роги.  Се
буде перший знак i сполошить звiра. Потiм пiдемо горi плаєм i  станемо  аж
там, де вiн розширюється. Там мої товаришi лишаться пильнувати виходу, щоб
анi один звiр не уйшов, а ви, бояри, пiдете дальше,  до  самого  матчиного
леговища!
   В добру хвилю потiм залунали лiси й полонини хрипливим  ревом  жубрових
рогiв.  Немов  величезна  хвиля,  покотився  голос  по  лiсах  i   зворах,
розбиваючися, глухнучи, то знов подвоюючись. Пробуркалися лiси. Заскиглила
каня над верховiттям смереки; зляканий беркут, широко розмахуючи  крилами,
пiднявся на  воздухи;  захрустiв  звiр  помiж  ломами,  шукаючи  безпечної
криївки. Нараз рик рогiв утих, i ловцi пустилися в дорогу горi плаєм. Усiх
серця билися живiше ожиданиям незвiсних небезпек, бою i  побiди.  Обережно
пробирались вони рядами; передом ряд боярський, за  ним  парубоцький  ряд;
Максим iшов попереду, пильно надслухуючи та слiдячи  звiрину.  Цар  ломiв,
медвiдь, ще не показувався.
   Дiйшли вже до самого найвужчого гирла, поза яким  плай  розширювався  в
велику, споховасту площину. Ловцi знов тут зупинилися на розказ Максима, i
знов загримiли ще з  бiльшою  силою  жубровi  роги,  розносячи  тривогу  в
сумрачнi медведячi гаври. Раптом  затрiщав  лiм  недалеко,  за  величезною
купою грубих, перегнилих вивертiв.
   - Бачнiсть! - скрикнув Максим.- Звiр наближається!
   Ледве сказав  тi  слова,  коли  втiм  крiзь  велику  щiлину  мiж  двома
переверненими пнями просунулася пелехата, величезна голова, i  двоє  сiрих
очей напiв-цiкаво, напiвтривожно вдивлялися в Тугара Вовка,  що  стояв  на
своїм становищi, якраз о яких  десять  крокiв  перед  щiлиною.  Тугар  був
старий вояк i старий ловець,- вiн не знав, що то тривога. Тож, не говорячи
анi слова, не вiдзиваючися нi до кого, вiн вихопив важку залiзну стрiлу  з
сагайдака, положив на лук i намiрявся до звiра.
   - Мiряй в око, боярине! - шепнув з-позаду Максим.
   Хвилька тривожної мовчанки - свиснула стрiла  -  i  заревiв  звiр,  мов
скажений кинувши собою взад. I хоть  через  те  щез  вiн  ловцям  з  очей,
скрившися за купою вивертiв, то ревiт його не втихав i не втихало  скажене
шеметання.
   - Далi за ним! - крикнув Тугар Вовк i  кинувся  до  щiлини,  кудою  щез
медвiдь. Рiвночасно два бояри вже видряпалися були на  верх  виверту,  вже
попiднiмали свої ратища  i  старались  дати  їм  вiдповiдний  розмах,  аби
доконати звiра. Тугар  Вовк,  стоячи  в  щiлинi,  пустив  у  нього  другою
стрiлою. Звiр заревiв ще дужче i кинувся втiкати,  але  очi  його  заплили
кров'ю, вiн не мiг знайти виходу й розщибав собою о дерева. Ратище  одного
боярина впилося йому мiж ребра, але не завдало смертельної рани. Дикий рик
раненого медведя розлягався чимраз дужче.  В  розпуцi  вiн  пiдводився  на
заднi лапи, обтирав собi кров з очей, рвав i кидав галуззям наперед  себе,
але дарма; одно його око прошиблене  було  стрiлою,  а  друге  раз  у  раз
запливало кров'ю наново.
   Шемечучись наослiп довкола, звiр наблизився знов до Тугара  Вовка.  Той
вiдкинув лук i, причаївшися  за  виваленим  коренем,  ухопив  обiруч  свiй
важкий топiр i, коли медвiдь, мацаючи, добирався до знайомої собi  щiлини,
вiн з усього розмаху цюкнув його  згори  в  голову,  аж  череп  розколовся
надвоє, мов розбита тиква. Бризнув кровавий мозок на боярина, i тихо,  без
рику повалився звiр додолу. Радiсно заревли  труби  бояр  на  знак  першої
побiди.
   Звiра витягнено з-помiж вивертiв i обдерто зi шкiри. Тодi бояри  рушили
дальше в гущавину. Сонце вже пiднялось на небi i меркотiло крiзь  гiлляки,
мов скiснi золотi нитки та пасма. Ловцi  йшли  тепер  геть-геть  веселiше,
перехвалюючися своєю вiдвагою й силою.
   - Хоч я лише вовк, дрiбна звiрюка, то  все  ще  дам  раду  тухольському
медведевi! - говорив Тугар Вовк, радiючи.
   Максим Беркут слухав тих перехвалок i  сам  не  знав,  чому  йому  жаль
зробилося тухольського медведя.
   - Що ж,сказав вiн,- дурна звiрюка той медвiдь, самотою держиться.  Якби
вони зiбрались докупи, то хто знає, чи й стадо вовкiв дало би їм раду.
   Тугар позирнув на нього гнiвно, але не сказав  нiчого.  Ловцi  обережно
поступали дальше, дряпаючись по вивертах,  перескакуючи  з  пня  на  пень,
западаючи не раз по пояс у порохно та ломи.
   Посеред  тих  звалищ  величної  природи  виднiлися  подекуди  медведячi
стежки, протоптанi вiд давнiх-давен, вузькi,  але  добре  втоптанi,  густо
засiянi вибiленими кiстками  баранiв,  оленiв  та  всякої  iншої  звiрини.
Максим держався тепер позаду бояр; вiн раз за разом обходив усi становища,
осмотрював слiди, щоб  догадатися,  чи  вони  свiжi,  чи  нi,  пiдпомагав,
заохочував утомлених,- i тiльки на нiм однiм не знати було нiякої втоми. З
подивом позирала на нього Мирослава, коли вiн переходив коло  неї,  i  хоч
багато досi видала вона молодцiв i  сильних,  i  смiлих,  але  такого,  як
Максим, що сполучав би в собi всi прикмети сильного  робiтника,  рицаря  i
начальника,- такого їй досi не траплялося бачити.
   Нараз захрустiв лiм, i грiзно-люто випав на ловцiв величезний  медвiдь.
Вiн бiг зразу на чотирьох  лапах,  але,  побачивши  перед  собою  ворогiв,
звiвся на заднi лапи, а в переднi вхопив бурею вiдломаний  буковий  конар,
викручуючи ним довкола себе i видаючи час вiд часу з горла уриваний, немов
визиваючий рик.
   На становищi супроти звiра були два пiдгiрськi  бояри,  з  тих,  що  то
найголоснiше перехвалювалися i хотiли перед усiми  показатися  мисливцями.
Побачивши страшного ворога тут же перед собою, вони зблiдли й  затремтiли.
Але скритися, тiкати не уходило,- треба було ставити  чоло,  будь-що-будь.
Двi стрiли вилетiли рiвночасно з двох лукiв, але  одна  хибила,  свиснувши
медведевi понад вуха, а друга влучила звiра в бiк, не зранивши  значно,  а
тiльки роздразнивши  безмiрно.  Величезним  скоком  пiдплигнув  медвiдь  i
шпурнув на одного ловця свою зброю --  буковий  конар,  який  зi  страшною
силою гепнувся о дерево. Тодi, не зупиняючись анi на хвильку  i  не  даючи
ворогам часу до намислу, медвiдь кинувся на одного з них, що саме стояв на
його протоптанiй стежцi. Ратище блисло  в  тремтячiй  руцi  боярина,-  вiн
хотiв кинути ним на звiра.
   - Не кидай! - крикнув тривожно Максим,  надбiгаючи  i  ведучи  з  собою
помiч загроженим боярам, Тугара Вовка  i  ще  одного  боярина,-  не  кидай
ратище, але настав поприбiч i боронися!
   Але боярин не слухав i кинув ратище на  звiра.  Розмах  був  невеликий,
рука боярина тремтiла, медвiдь був уже на яких  п'ять  крокiв,-  от  i  не
диво, що ратище слабо зранило звiра  в  передню  лопатку.  Вхопив  медвiдь
дрючину, розломив її i зi страшним риком  кинувся  на  свого  ворога.  Той
держав уже в руках простого, на оба боки острого  меча,  що  його  називав
медвiдником, i готовився вiпхнути його вiстря в груди звiровi. Але  вiстря
поховзлося по костi i застряло в лопатцi, i звiр  ухопив  боярина  в  свої
страшнi, залiзнi обiйми. Страшенно скрикнула нещаслива жертва;  захрустiли
костi пiд медведячими зубами. Цiла та страшна  i  дрожжю  проймаюча  подiя
скоїлася так раптовно, так несподiвано, що, заким Максим  мiг  надбiгти  з
пiдмогою, вже боярин, хриплячи в передсмертних судорогах, лежав на  землi,
а над ним стояв кровавий медвiдь, вискаливши свої страшеннi зуби i  ревучи
на весь лiс з болю вiд одержаних ран.
   Дрож пройшла у всiх по тiлi на  той  вид:  бояри  стали,  мов  укопанi.
Тiльки Максим спокiйно наложив стрiлу на свiй роговий  лук,  пiдiйшов  два
кроки ближче до медведя i, прицiлившися одну хвилину, пустив  йому  стрiлу
просто в серце. Мов ножем перетятий, урвався рик звiра,  i  вiн  повалився
трупом на землю.
   Не ревiли роги, не лунали веселi оклики по  тiй  новiй  побiдi.  Бояри,
покинувши свої становища, збiглися на мiсце нещастя. Хоч i  як  вони  були
загартованi в вiйнах, привикли бачити смерть бiля себе, але вид кровавого,
поторощеного та пошарпаного трупа витиснув iз усiх грудей важкий зойк.
   Мирослава вхопилась за груди i вiдвернула очi.  Тухольськi  пасемцi  на
сплетенi з галуззя мари положили трупа, а за ним потягли i медведя. Понура
мовчанка залягла над товариством. Велика калюжа кровi блискотiла до  сонця
i нагадувала всiм, що тут iще перед хвилею  стояв  живий  чоловiк,  батько
дiтям, веселий, охочий i повний надiї,  а  тепер  з  нього  лишилася  лише
безформна купа кровавого м'яса. У великої частi  бояр  вiдiйшла  охота  до
ловiв.
   - Цур їм, тим проклятим медведям! -  говорили  деякi.-  Нехай  тут  хоч
жиють, хоч гинуть собi, чи ж нам для них наражувати своє життя?
   Але Тугар Вовк, а особливо Мирослава  й  Максим,  налягали  конче,  аби
кiнчити розпочате дiло. Бояри вкiнцi пристали, але якось дуже не радi були
вертати на свої становища.
   - Позвольте менi, бояри, слово сказати,- заговорив до них Максим.-  Мої
товаришi тухольцi замкнули вихiд i не  пустять  анi  одного  звiра  вiдси.
Тим-то нам непотрiбно розходитися вiддалiк одним вiд одних. Найлiпше буде,
думаю, роздiлитися нам на двi ровти i йти понад самi краї пропасти по обох
боках. Так ми зможемо найлiпше зiгнати все до  середини,  а  там  разом  з
тухольськими пасемцями обступимо густою лавою i вистрiляємо до одного.
   - Авжеж, авжеж, що  так  лiпше!  -  крикнули  деякi  бояри,  не  бачучи
насмiшливого усмiху, що перелетiв по устах Максима.
   Тодi товариство роздiлилося. Одну ровту провадив Тугар  Вовк,  а  другу
Максим. Мирослава з власної охоти прилучилася до другої ровти, хоч i  сама
не могла собi вияснити для  чого.  Мабуть,  шукала  небезпеки,  бо  Максим
виразно казав, що дорога другої ровти небезпечнiша.
   Знов заграли роги, i обi ровти розiйшлися. Ловцi  йшли  де  парами,  де
одинцем, то сходячись, то розходячись, щоб вишукувати дорогу.  Купами  йти
було зовсiм неможливо. Зближались уже до самого верха; верх сам був голий,
але понижче був цiлий вал камiння, звалищ i  вивертiв.  Туди  пройти  було
найтруднiше i найнебезпечнiше.
   В однiм мiсцi стирчала купа звалищ, мов висока башта. Ломаччя,  камiння
i навiяне вiд давнiх-давен листя загороджувало, бачилось,  усякий  приступ
до  природної  твердинi.  Максим  поповз  понад  самим  краєм  глибочезної
пропастi, чiпляючись де-де моху та  скальних  обривiв,  щоб  туди  винайти
прохiд. Бояри ж, не навиклi до таких  неприступних  i  карколомних  дорiг,
пiшли здовж валу, надiючись найти далi перерву i обiйти його.
   Мирослава зупинилася, немов щось держало її близ Максима; її бистрi очi
вдивлювалися пильно в настобурчену перед нею стiну лому, шукаючи хоч би  й
як трудного проходу. Недовго так i вдивлялася, але смiло почала  вдиратися
на великi кам'янi брила та виверти, що завалювали прохiд. Стала на версi i
гордо озирнулася довкола. Бояри вiдiйшли вже були досить  далеко,  Максима
не видно, а  перед  нею  безладна  сутолока  скал  та  ломiв,  через  яку,
бачилось, прохiд був неможливий. Але нi!  Онтам,  трохи  вiддалiк,  лежить
величезна смерека кладкою понад те пекло,туди безпечно  можна  перейти  до
вершка! Недовго думаючи, Мирослава пустилася на ту кладку. А вступаючи  на
неї, ще раз озирнулася  i,  горда  зi  свого  вiдкриття,  приложила  гарно
точений рiг  до  своїх  коралевих  уст  i  затрубила  на  весь  лiс.  Луна
покотилася полонинами, розбиваючись у дебрях та зворах  чимраз  на  бiльше
часток, аж поки не сконала десь у далеких, недоступних гущавинах. На голос
Мирославиного рога вiдiзвався здалека рiг її батька, а там  i  роги  iнших
бояр. Ще хвильку завагувалася Мирослава, стоячи високо на вивертi. Смерека
була дуже стара i наскрiзь порохнява, а в споду, в  непрогляднiй  гущавинi
ломiв, здавалось їй, що чує  легкий  хрускiт  i  муркотання.  Прислухалася
лiпше - не чути нiчого. Тодi вона смiло ступила на свою кладку. Але  ледве
уйшла  з  п'ять  крокiв,  коли  разом  затрiщала  перетрупiшiла   смерека,
зломалася пiд ногами Мирослави, i смiла дiвчина враз iз перегнилим  трамом
упала додолу, в ломи та звалища.
   Впала на ноги, не попускаючись своєї зброї.  В  руках  стискала  сильно
срiблом оковане ратище; через плечi у неї висiли мiцний лук i сагайдак  зi
стрiлами, а за гарним шкiряним  поясом,  що,  мов  вилитий,  обхапував  її
стрункий дiвочий стан, застромлений був топiр i широкий мисливський нiж  з
кiстяними черенцями.  Звалившись  несподiвано  в  тьмаву  пропасть,  вона,
проте, не почула анi на хвилю страху, а тiльки почала  озиратися  довкола,
щоб доглядiти який вихiд. Зразу не  могла  нiчого  виразно  добачити,  але
швидко її очi привикли до пiвсумерку, i тодi побачила такий вид, котрий  i
найсмiлiшого мiг переняти смертельною  тривогою.  Не  далi,  як  на  п'ять
крокiв, перед нею лежала величезна медведиця в гнiздi коло своїх молодих i
гнiвними, зеленкуватими очима глядiла на  несподiваного  гостя.  Мирослава
затремтiла. Чи вдаватися в боротьбу зi страшним звiром, чи шукати виходу i
спровадити помiч? Але нелегко було знайти вихiд; довкола  їжилися  ломи  й
обриви скал, i хоч перелiзти через них з тяжким трудом було би  можна,  то
на  очах  дикого  звiра  була  така  робота  крайнє  небезпечна.   Недовго
надумуючись, рiшилася Мирослава не зачiпати звiра, лиш боронитися  в  разi
нападу, а тим часом дати трубою тривожний  знак  i  закликати  помiч.  Але
скоро тiльки вона затрубила, медведиця  схопилася  з  леговища  i,  виючи,
кинулась до неї. Не час було Мирославi братися до лука,-  звiр  був  надто
близько. Вона вхопила обома руками ратище i, опершись плечима  о  кам'яний
облаз, наставила  його  насупротив  медведицi.  Звiр,  побачивши  блискуче
залiзне вiстря, зупинився. Обi неприятельки стояли  так  довгу  хвилю,  не
зводячи ока одна з одної, не схибляючи анi одним рухом зi свого становища.
Мирослава не смiла перша нападати  на  медведицю;  медведиця  знов  шукала
очима, куди би напасти на ворога. Раптом медведиця вхопила в переднi  лапи
великий камiнь  i,  зводячись  на  заднi  ноги,  хотiла  шпурнути  ним  на
Мирославу. Але в тiй самiй хвилi, коли зводилася на заднi ноги,  Мирослава
одним  могучим  рухом  пхнула  їй  ратище  мiж  переднi  лопатки.  Рикнула
страшенно медведиця i перевернулась горiлиць, обiллявшися кров'ю. Але рана
не була смертельна, i медведиця швидко зiрвалася на  ноги.  Кров  текла  з
неї, та, незважаючи на бiль, вона знов кинулася  на  Мирославу.  Небезпека
була страшна. Розжертий  звiр  садив  просто,  грозячи  вже  тепер  своїми
страшними зубами. Один рятунок для Мирослави був - видряпатися на облаз, о
котрий була оперта плечима. Хвилька, один рух,- i вона стояла  на  облазi.
На серцi в неї полегшало,- тепер її положення не було таке небезпечне,  бо
в разi  нападу  могла  вдарити  звiра  згори.  Та  ледве  Мирослава  могла
дослiдити, що робить медведиця,  а  вже  звiрюка  стояла  близько  неї  на
каменi, ревучи грiзно i рознявши закровавлену пащеку. Зимний пiт  виступив
на чолi Мирослави; вона бачила, що тепер настала рiшуча хвиля, що  на  тiй
вузькiй кам'янiй плитi мусить розiгратися боротьба на життя i смерть i  що
того буде побiда, хто зможе вдержатися на тiм становищi й зiпхнути з нього
противника. Медведиця була вже близько;  Мирослава  пробувала  заставитися
вiд неї ратищем, але медведиця вхопила дрючину зубами i  шарпнула  її  так
сильно, що мало не зiпхнула Мирославу з каменя; ратище  виховзлось  їй  iз
рук, i звiр кинув ним геть у ломи.
   "Тепер прийдеться загибати!"  -  блиснуло  в  думцi  в  Мирослави,  але
вiдвага не покинула її. Вона вхопила обома руками топiр i стала  мiцно  до
остатньої оборони. Звiр сунув чимраз ближче; гарячий його вiддих чула  вже
Мирослава на  своїм  лицi;  мохната  лапа,  насторожена  острими  кiгтями,
грозила її грудi,-ще хвиля, i їй довелось би, пошарпанiй, кровавiй, упасти
з каменя, бо топорище було закоротке супроти лап величезного звiра.
   - Рятунку! - скрикнула у смертельнiй тривозi Мирослава, i в  тiй  хвилi
понад її головою блиснуло ратище, i пхнута в горло медведиця, мов  колода,
впала  з  каменя.  В  щiлинi  кам'яних  звалищ  понад  головою   Мирослави
показалося радiсне, живим огнем палаюче лице Максима Беркута. Один вдячний
погляд урятованої дiвчини проняв Максима наскрiзь. Але слова не  було  мiж
ними анi одного. На  те  не  було  часу.  Медведиця  ще  жила  i,  ревучи,
зiрвалася з мiсця. Одним скоком була  вона  коло  своїх  молодих,  що,  не
розумiючи цiлої тої страшної боротьби, бавилися i переверталися в  гнiздi.
Обнюхавши їх, медведиця кинулася знов до Мирослави. На се  Мирослава  була
приготована i, пiднявши обiруч топiр, одним замахом розрубала  ним  голову
медведицi. Впала опосочена звiрюка i, метнувши собою кiлька разiв у  боки,
сконала.
   Тим часом  i  Максим,  продершися  крiзь  наваленi  ломи,  станув  обiк
Мирослави. В очах дiвчини заблисли двi перловi сльози, i,  не  кажучи  анi
слова, вона гаряче стиснула руку свого порятiвника.  Максим  чогось  немов
змiшався, почервонiв, спустив очi i, зупиняючись, проговорив:
   - Я чув твiй тривожний знак... але не знав, де ти... Богу дякувати,  що
й так додряпався!
   Мирослава все ще стояла на мiсцi, держачи руку гарного парубка в  своїй
руцi i дивлячись у  його  хороше,  сонцем  опалене  i  здоровим  рум'янцем
осяяне, одверте, щире лице. В тiй хвилi  вона  не  почувала  нiчого,  крiм
вдячностi  за  рятунок  вiд  нехибної  смертi.  Але,  коли  Максим,  трохи
осмiлившись, стиснув її нiжну, а так сильну руку, тодi  Мирослава  почула,
як щось солодко защемiло її коло серця, як лице  її  загорiлось  стидливим
рум'янцем - i вона  спустила  очi,  а  слово  подяки,  котре  готове  було
вилетiти з її уст, так i завмерло на губах i розiллялось  по  лицi  дивним
чаром розгаряючого сердечного чуття.
   Максим перший отямився. В його серцi, смiлiм i чистiм, як щире  золото,
вiдразу блиснула щаслива думка,  котра  тут  же  перемiнилася  в  незломне
рiшення. Се вернуло йому всю смiлiсть i певнiсть поступування.  Приложивши
рiг до уст, вiн затрубив  радiсно  на  знак  побiди.  Тут  же,  за  стiною
вивертiв, обiзвалися роги Тугара й iнших бояр.
   Звинна, як вивiрка, Мирослава швидко видряпалась назад на  той  вал,  з
якого була впала, i вiдтам оголосила цiлому стрiлецькому  товариству  свою
пригоду i помiч, якої дiзнала вiд Максима. З трудом видряпався сюди  Тугар
Вовк, а за ним i iншi бояри;  Тугар  довго  держав  доньку  в  обiймах,  а
побачивши кров на її одежi, аж затремтiв.
   - I ти, ти, моя доню, була в такiй небезпецi!  -  I  вiн  раз  по  разу
обнiмав доньку, немов боячись утратити її.
   Потiм вiн злiз униз до  Максима,  що  порався  коло  медведицi  i  коло
молодих медведят.  Молодi,  що  не  знали  ще  свого  ворога  в  чоловiцi,
муркотiли любенько в гнiздi i бавились собi, мов малi песики; вони  давали
себе гладити руками i зовсiм не боялися людей. Максим узяв їх  на  руки  i
положив перед Мирославою й Тугаром.
   - Отеє ваша здобич! - сказав вiн.- Ви чей же радо приймете в своїм домi
таких гостей.
   Згромадженi бояри глядiли то радiсно на малi медведята, то  зо  страхом
на вбиту медведицю, обзирали рани i подивляли силу i  смiлiсть  Мирослави,
що могла вдатися в боротьбу з такою страшною звiрюкою.
   -О, нi,-сказала смiючись Мирослава,-без помочi отсього чесного  молодця
була б я тепер лежала так, як сеся звiрюка, пошарпана й закровавлена! Йому
вiд мене належиться велика подяка.
   Тугар Вовк якось немов нерадо слухав тої бесiди своєї доньки. Хоч i  як
вiн любив її, хоч i як радувався її вибавленням iз великої небезпеки,  але
все-таки вiн волiв би був, якби вибавив його доньку боярський  син,  а  не
сей простий тухольський мужик, не сей "смерд", хоч i як зрештою той  смерд
умiв подобатися Тугаровi. Та все-таки йому, гордому бояриновi, що вирiс  i
великої честi  дослужився  при  князiвськiм  дворi,  важко  було  прилюдно
вiддавати подяку за вирятування доньки мужиковi. Але  нiщо  було  дiяти...
Обов'язок вдячностi так був глибоко вкорiнений у наших рицарських предкiв,
що й Тугар Вовк не мiг вiд нього виломатися. Вiн узяв Максима  за  руку  i
випровадив його наперед.
   - Молодче,-сказав вiн,-донька моя, єдина моя дитина,  говорить,  що  ти
вирятував її життя з великої небезпеки. Я не  маю  причини  не  вiрити  її
слову. Прийми ж за своє чесне дiло подяку вiтця, котрого вся любов  i  вся
надiя в тiй однiй дитинi. Я не знаю, чим  тобi  можемо  вiдплатити  за  се
дiло, але будь певний, що скоро се коли-будь буде в моїй силi,  то  боярин
Тугар Вовк не забуде того, що тобi завдячує.
   Максим стояв при тих словах мов  на  гранi.  Вiн  не  привик  до  таких
прилюдних похвал i зовсiм не надiявся, анi не бажав нiчого подiбного.  Вiн
змiшався при боярських похвалах i не знав, чи  вiдповiдати  що-небудь,  чи
нi, а вкiнцi сказав коротко:
   - Нема за що дякувати, боярине! Я зробив те, що кождий  на  моїм  мiсцi
зробив би,- за що ж тут дякувати? Нехай донька твоя буде здорова,  але  на
вдячнiсть нiяку я не заслужив.
   Сказавши се, вiн пiшов, аби закликати своїх тухольських товаришiв.  При
їх помочi медведицю швидко обдерто зi шкiри, а малi  медведята  перенесено
на збiрне мiсце, вiдки цiле товариство по  скiнченню  ловiв  мало  удатися
назад до табору.
   Сонце доходило вже полудня  i  сипало  гаряче,  золотисте  промiння  на
тухольськi гори; розiгрiта живиця сильнiше запахла в лiсах; гордо i тiльки
десь-колись помахуючи розпластаними крилами, плавав  яструб  високо  понад
полонинами в лазуровiм океанi. Тиша стояла  в  природi.  Тiльки  з  одного
пригiрка  Зелеменя  лунали  голоси  ловецьких  труб  i  крики   ловецького
товариства. Лови скiнчилися, хоч i не зовсiм  щасливо.  На  дрючках  несли
тухольськi парубки поперед ловцями три медведячi  шкiри  i  в  мiшку  двоє
медведят, а на ношах iз галуззя несли  боярськi  слуги  позаду  товариства
окровавленого, задубiлого вже трупа  нещасливого  боярина,  що  погиб  вiд
медведячих лап.
   Швидко пiд проводом Максима дiйшло товариство до  мисливського  табору.
Лови були скiнченi. Сьогоднi ще  хотiло  цiле  товариство  вертати  домiв,
зараз, скоро лише по обiдi. Дорога була вправдi  не  близька,  але  Максим
обiцяв випровадити товариство простiшою лiсовою стежкою до Тухлi, а вiдтам
до двора Тугара Вовка. Тухольськi пасемцi, скоро тiльки  пообiдали,  зараз
пiшли наперед до домiв; Максим лишився  з  боярами,  поки  слуги  здiйняли
табiр i попрятали  всi  кухоннi  та  ловецькi  знаряди;  тодi  й  боярське
товариство вирушило в дорогу з поворотом додому. II
   Стародавнє село Тухля - се була велика гiрська оселя з двома чи  трьома
чималими присiлками, всього коло  пiвтора  тисячi  душ.  Село  й  присiлки
лежали не там, де лежить теперiшня Тухля,  але  геть  вище  серед  гiр,  у
просторiй подовжнiй долинi, що тепер  поросла  лiсом  i  зоветься  Запалою
долиною. В тi давнi часи, коли йде наше оповiдання, Запала долина не  була
поросла лiсом, але, навпаки,  була  управлена  i  годувала  своїх  жильцiв
достатнiм хлiбом. Простягаючись звиш пiвмилi вдовж, а мало  що  не  чверть
милi в  ширину,  рiвна  й  намулиста,  обведена  з  усiх  бокiв  стрiмкими
скалистими стiнами, високими декуди на три або й чотири сажнi, долина тота
була немов величезним кiтлом, iз якого вилито воду. I певно, що воно й  не
iнакше було. Чималий гiрський потiк впадав вiд сходу до тої долини високим
на пiвтора сажня водопадом, прориваючи собi  дорогу  помiж  тiснi,  твердi
скали, i, обкрутившися вужакою по долинi, випливав на захiд у таку ж  саму
тiсну браму, розбиваючись  помiж  гладкi  кам'янi  стiни  i  гуркотячи  ще
кiлькома водопадами, поки чверть милi понижче не впав  до  Опора.  Високi,
стрiмкi береги тухольської кiтловини покритi були темним смерековим лiсом,
що надавав самiй долинi iюзiр ще бiльшого заглиблення i  якоїсь  пустинної
тишi та вiдрубностi вiд усього свiту.  Так,  справдi,  се  була  величезна
гiрська криївка, з усiх бокiв тiльки з великим трудом доступна,- але  такi
були в тих часах ненастанних вiйн, усобиць i  нападiв  майже  всi  гiрськi
села, i тiльки дякуючи тiй своїй неприступностi, вони  змогли  довше,  нiж
подiльськi села, охоронити своє свобiдне,  староруське  громадське  життя,
яке деiнде силувалися чимраз бiльше  пiдiрвати  гордi,  вiйнами  збагаченi
бояри.
   Тухольський народ жив головно скотарством. Тiльки та долина, де  лежало
село, а також кiлька поменших порiчин, не покритих  лiсом,  надавалися  до
хлiборобства i видавали щороку багатi збори вiвса, ячменю i проса. Зате  в
полонинах,  що  були,  так  само,  як  i  всi  доокружнi  лiси,  власнiстю
тухольської  громади,  паслися  великi  отари  овець,  у  котрих  спочивав
головний скарб тухольцiв: з них вони добували собi одежу й страву,  омасту
й м'ясо.
   В лiсах довкола села  паслися  корови  i  воли;  але  сама  мiсцевiсть,
гориста, скалиста й неприступна, забороняла держати багато тяжкої  рогатої
худоби. Другим головним джерелом достатку тухольцiв були лiси. Не говорячи
вже про дрова, котрих мали безплатно i на топливо, i  на  всякi  будинки,-
лiси достачали тухольцям звiрини, лiсових овочiв  i  меду.  Правда,  життя
серед лiсiв i недоступних диких гiр було тяжке, було ненастанною вiйною  з
природою: з водами, снiгами, диким звiром i дикою, недоступною  околицею,-
але тота боротьба вироблювала силу, смiлiсть i промисловiсть народу,  була
пiдставою й пружиною його сильного, свобiдного громадського ладу.
   Сонце вже геть схилилося з полудня, коли з високого верха в  тухольську
долину спускалося знайоме нам ловецьке  товариство  пiд  проводом  Максима
Беркута. Передом iшов Тугар Вовк з донькою i з Максимом, решта  товариства
ступала за  ними  невеличкими  купками,  гуторячи  про  перебутi  лови  та
ловецькi пригоди. Перед очима  товариства  розкрилася  тухольська  долина,
облита гарячим сонячним промiнням, мов велике зелене озеро  з  невеличкими
чорними острiвцями. Круг неї, мов  височезний  паркан,  бовванiли  кам'янi
стiни, по яких п'ялися де-де пачоси зеленої ожини  та  корчi  лiщини.  При
входi в долину ревiв водопад, розбиваючись  о  камiння  срiблястою  пiною;
поуз водопаду викутий був у скалi вузький вивiз, яким iшлося вгору i  далi
понад берегом потока через верхи i полонини аж до угорської країни; се був
звiсний  тодiшнiм   гiрнякам   "тухольський   прохiд",   найвигiднiший   i
найбезпечнiший пiсля дуклянського: десять дооколичних громад, з галицького
i з угорського боку, працювали майже  два  роки  над  виготовленням  сього
проходу. Тухольцi вложили найбiльше працi в те дiло, тож гордилися ним, як
своїм.
   - Гляди, боярине,- сказав Максим, зупиняючись над водопадом при входi в
крутий, у каменi кований  вивiз,-  гляди,  боярине,  се  дiло  тухольської
громади! Геть ось туди через Бескиди тягнеться  сеся  дорога,  перша  така
дорога в верховинi. Мiй батько сам витичував її на протягу  п'ятьох  миль;
кождий мiсток, кожда закрутина, кождий вивiз на тiм протязi  зроблений  за
його показом.
   Боярин неохiтно якось поглянув горами, куди  на  далекий  протяг  понад
потоком вилася мiж скалами протерта  гiрська  дорога.  Потiм  глянув  долi
вивозом i похитав головою.
   - Твiй батько має велику власть над громадою? - спитав вiн.
   - Власть, боярине? - вiдказав здивований Максим.-Нi, власти у  нас  над
громадою не має нiхто: громада має власть сама, а бiльше  нiхто,  боярине.
Але мiй батько досвiдний чоловiк i радо служить громадi. Як  вiн  говорить
на радi громадськiй, так не зумiє нiхто в цiлiй верховинi. Громада  слухає
батькової ради,- але власти батько мiй не має нiякої i не жадає її.
   Очi Максима блищали огнями гордостi й подиву, коли  говорив  про  свого
батька. Тугар Вовк при його словах у задумi похилив голову; зате Мирослава
глядiла на Максима, не зводячи з нього  очей.  Слухаючи  Максимових  слiв,
вона чула, що його батько стається  для  неї  таким  близьким,  таким  мов
рiдним чоловiком, немов вона вiк жила пiд його батькiвською опiкою.
   Але Тугар Вовк ставав чимраз бiльше понурий, чоло його морщилося i  очi
з виразом давно здержуваного гнiву звернулися на Максима.
   - То се твiй батько бунтує тухольцiв против мене i против князя?-спитав
вiн нараз терпким, рiзким тоном. Немов болющий  дотик,  вразили  тi  слова
Мирославу; вона зблiдла i позирала то на батька, то на Максима. Але Максим
цiлком не змiшався вiд тих слiв, а вiдповiв спокiйно:
   - Бунтує громаду, боярине? Нi, се тобi неправду  сказано.  Вся  громада
гнiвна на тебе за те, що ти присвоюєш собi громадський лiс i полонину,  не
спитавши навiть громади, чи схоче вона на те пристати, чи нi.
   - А так, ще питатися вашої громади! Менi князь дарував той лiс  i  тоту
полонину, i менi нi в кого бiльше дозволятися.
   - Те самiсiньке й говорить громадi  мiй  батько,  боярине.  Мiй  батько
уцитькує громаду i радить пiдождати аж до громадського суду, на котрiм  те
дiло розбереться.
   - Громадського суду! - скрикнув Тугар Вовк.- То  й  я  мав  би  ставати
перед тим судом?
   - Думаю, що й тобi самому се буде пожадане. Ти будеш мiг усiм  доказати
своє право, вспокоїти громаду.
   Тугар Вовк вiдвернувся.  Вони  йшли  далi  вивозом,  який  закручувався
насерединi, щоб зробити дорогу  не  так  похилою  i  не  так  небезпечною.
Максим, iдучи позаду, не зводив очей iз Мирослави. Але його лице не яснiло
вже таким чистим щастям, як недовго перед тим. Чим чорнiша хмара  гнiву  й
невдоволення залягала на чолi її батька, тим виразнiше почував Максим,  що
мiж ним i Мирославою розвертається глибока пропасть. Притiм вiн, дитя гiр,
не знаючи великого свiту i високих боярських замислiв, i  не  догадувався,
яка широка i глибока була та пропасть на самiм дiлi.
   Зiйшли вже на долину. Пiд водопадом творив потiк просторий, спокiйний i
чистий, мов сльоза, ставок. При його берегах стояли великi шапки перлової,
шипучої пiни; дно наїжене було великими й малими  обломами  скал;  прудкi,
мов  стрiла,  пструги  блискали  помiж  камiнням  своїми  перлово-жовтими,
червоно цяткованими боками; в глибинi затоки долi  кам'яною  стiною  ревiв
водопад, мов живий срiбний стовп, граючи до сонця всiми барвами веселки.
   - Що за пречудове мiсце,- аж скрикнула Мирослава, вдивляючися в водопад
i наваленi в глибинi дико пошарпанi скали,  обведенi  згори  темно-зеленою
габою смерекового лiсу.
   - Се наша Тухольщина, наш рай! - сказав Максим, обкидаючи оком  долину,
i гори, i водопад з такими гордощами, з якими мало котрий цар обзирає своє
царство.
   - Тiлько менi ви затроюєте життя в тiм раю,- сказав гнiвно Тугар Вовк.
   Нiхто не вiдзивався на тi слова; всi троє йшли мовчки дальше.  Ось  уже
доходили до сел, що розкинулося густими купами порядних, драницями  критих
хат, густо обсаджене рябиною, вербами та розлогими грушами. Народ робив  у
полю; тiльки старi дiди, поважнi, сивобородi, походжали коло хат, то  дещо
тешучи, то плетучи сiтi на звiра та на рибу, то розмовляючи про громадськi
дiла. Максим кланявся їм i вiтав їх голосно,  приязно;  далi  й  Мирослава
почала вiтати старих тухольцiв, що стояли на  дорозi;  тiльки  Тугар  Вовк
iшов понурий та нiмий, навiть поглянути не хотiв на тих смердiв, що  смiли
супротивлятися волi його князя.
   Аж ось насеред села з ними пострiчалася  дивна  компанiя.  Три  старцi,
убранi по-празничному, несли дорогою на високiй, гарно точенiй  i  оздiбно
срiблом  окованiй  дрючинi  великий,  також   срiблом   окований   ланцюг,
вироблений суцiльно з одної штуки дерева в видi перстеня,  нерозривного  i
замкнутого в  собi.  Понад  тим  ланцюгом  повiвала  червона  кармазинова,
срiблом вишивана хоругов. Три старцi йшли повiльно. Перед кождим  дворищем
вони зупинялися i викликали  голосно  хазяїв  по  iм'ю,  а  коли  той  або
хто-будь iз жильцiв дворища явився, вони говорили:
   - Завтра на копу! - i йшли дальше.
   - Се що  за  дивоглядiя?  -  спитав  Тугар  Вовк,  коли  старцi  почали
наближатися до них.
   - Хiба ж ти не видав ще такого? - спитав його здивований Максим.
   - Не видав. У нас коло Галича нема такого звичаю.
   - На копу скликають, на раду громадську,- сказав Максим.
   - Я гадав, що попи з корогвою,- почав насмiхатися Тугар.-  У  нас  коли
скликають на копу, то скликають потиху, передаючи з  хати  до  хати  копне
знамено.
   - У нас копне знамено обноситься  по  селi  отсими  закличниками;  вони
повиннi кождого громадянина по iм'ю закликати на копу. I  тебе  закличуть,
боярине.
   - Нехай собi кличуть, я не прийду! Нiчого мене не обходить ваша копа. Я
тут iз княжої  волi  i  можу  сам  збирати  копу,  коли  буду  вважати  се
потрiбним.
   - Ти - сам... збирати копу? - спитав  зачудований  Максим.-  Без  наших
закличникiв? Без нашого знамена?
   - У мене свої закличники i своє знамено.
   - Але ж на твою копу нiхто з наших громадян не пiде.  А  наша  копа  як
осудить, так у нашiй громадi й буде.
   - Побачимо!-сказав гнiвно й уперто Тугар Вовк.
   В ту саму пору наблизилися  нашi  пiшоходи  до  закличникiв.  Побачивши
боярина, закличники поставили знамено, а один iз них вiдозвався:
   - Боярине Тугаре Вовче!
   - Ось я,вiдповiв боярин понуро.
   - Завтра на копу!
   - Чого?
   Але закличники на се не вiдповiли нiчого i пiшли дальше.
   - Не їх дiло,  боярине,  говорити  чого,-  пояснив  Максим,  стараючись
якмога втихомирити нехiть боярина  до  тухольської  громадської  ради.  По
довшiй мовчанцi, пiд час котрої вони все йшли  селом,  Максим  знов  зачав
говорити:
   - Боярине, позволь менi, недосвiдному, молодому, сказати тобi слово.
   - Говори! - сказав боярин.
   - Прийди завтра на копу!
   - I пiддатися вашому холопському судовi?
   - Що  ж,  боярине,  тухольська  громада  судить  по  справедливости,  а
справедливому судовi хiба стид пiддатися?
   - Таточку! - вмiшалася й Мирослава до тої розмови.- Зроби так, як  каже
Максим! Вiн добре каже! Вiн урятував моє життя,- вiн же ж не хотiв би тобi
зле радити; вiн знає добре тутешнi звичаї.
   Тугар Вовк знехотя всмiхнувся на ту правдиво жiночу  логiку,  але  чоло
його швидко знов наморщилося.
   - I вже ти протуркала  менi  ушi  тим  Максимом!  -  сказав  вiн.-  Ну,
урятував тобi життя, я i вдячний йому за те i, коли хочеш, дам  йому  пару
волiв. Але тут знов о iншi рiчi йде, до яких не слiд мiшатися нi тобi,  нi
Максимовi.
   - Нi, боярине,- вiдповiв на се Максим,- ти чей не схочеш  унизити  мене
вiдплатою за моє незначне дiло. Анi я, анi мiй батько не  приймемо  нiякої
вiдплати. А то, що я тебе прошу прийти завтра на копу, я роблю  тiлько  зi
щирої прихильности. Я рад би, боярине,  щоб  мiж  тухольською  громадою  i
тобою була згода.
   - Ну, нехай i так,- сказав вкiнцi Тугар Вовк,- прийду  завтра  на  тоту
вашу раду, але не на те, щоб їй пiддатися, а лиш на те, щоб  побачити,  що
се за рада буде.
   - Прийди, боярине, прийди,- скрикнув радiсно Максим,- побачиш  сам,  що
тухольська громада вмiє бути справедливою.
   Приречення Тугара Вовка облегшило серце Максимовi.  Вiн  став  веселий,
говiркий, показував Мирославi направо i налiво, що було гарного й цiкавого
довкола, а гарного й цiкавого було багато. Нашi пiшоходи були  саме  серед
села i на серединi тухольської долини. Стрiмкi скалистi  береги  кiтловини
свiтилися по обох боках далеко, мов рiвнi, високi  мармуровi  мури.  Потiк
плив посеред села, тут же бiля дороги, шумiв i  пiнився,  розбиваючись  по
каменях, котрими усiяне було його дно, i навiваючи  свiжий  холод  на  всю
долину. По обох боках потока, якого береги були досить високi, прорiзанi в
намулi давнього озера, побудованi були кашицi (загати) з рiчного камiння i
грубих смерекових палiв та колод, щоб охоронити  село  вiд  виливу.  Всюди
через потiк поробленi були  вигiднi  з  поруччями  кладки,  а  зараз  поза
кашицями йшли скопанi грядки з фасолею  й  горохом,  що  вилися  вгору  по
тичинню, з буряками  й  капустою,  а  також  загони  пшеницi,  що  чистими
ясно-зеленими пасмугами простягалися далеко поза хати. Хати  були  порядно
обгородженi i гарно удержуванi; стiни з гладкого  дилиння,  не  обмазаного
глиною, але кiлька разiв до року митого i скобленого рiчними  черепницями;
тiльки там, де одна долина сходилася з другою, в  вузьких  пасмугах  стiни
були полiпленi глиною i побiленi паленим вапном  i  виглядали  дуже  гарно
серед зелених верб i груш. При входi до кожного дворища стояли  двi  липи,
мiж якими прив'язанi були гарно плетенi в усякi узори  ворота.  Майже  над
кождими воротами на жердцi висiла прибита якась хижа птиця:  то  сова,  то
сорока, то ворона, то яструб, то орел, з широко розпростертими  крилами  i
звислою додолу головою; се були знаки духiв -  опiкунiв  дому.  За  хатами
стояли стайнi  та  iншi  господарськi  будинки,  всi  пiд  драницями  i  з
грубезних, тесаних брусiв збудованi;  тiльки  нечисленнi  обороги  були  з
соломи i насторошували де-де свої золото-жовтi,  острокруглi  чуби  догори
помiж чотирма високими оборожинами.
   - Ось мого батька двiр,- сказав Максим, показуючи на один  двiр,  нiчим
не вiдмiнний вiд iнших. Перед домом не було нiкого, але  дверi  вiд  сiней
були вiдчиненi,  а  в  стiнi  до  полудня  прорубанi  були  два  невеличкi
квадратовi  отвори,  якi  влiтi  оставались  або  зовсiм   створенi,   або
закладались тонкими i напiвпрозiрчастими гiпсовими плитками,  i  на  зиму,
крiм того, забивались дощаними вiконницями. Се були тодiшнi вiкна.
   Мирослава цiкаво позирнула на те гнiздо Беркутiв, над котрого  ворiтьми
справдi висiв недавно вбитий величезний  беркут,  ще  й  по  смертi  немов
грозячи своїми могутнiми, залiзними пазурами  i  своїм  чорним,  у  каблук
закривленим дзюбом. Затишно, супокiйне i ясно було на тiм  обiйстю;  потiк
вiддiлював його вiд гостинця, перекинений широкою кладкою, i журчав  стиха
та плескав кришталевою хвилею о кам'яну  загату.  I  Тугар  Вовк  позирнув
туди.
   - Ага, то тут сидить той тухольський владика. Ну, рад я  пiзнати  його.
Побачимо, що се за птиця!
   Максим хотiв попрощати боярина й його доньку  i  звернути  додому,  але
щось немов тягло його йти з ними дальше. Мирослава немов порозумiла се.
   - Чи вже вертаєш додому? - спитала вона, вiдвертаючись, щоб укрити своє
помiшання.
   - Хотiв було вертати, але нехай i так,- проведу вас iще  через  тiснину
до вашого двора.
   Мирослава втiшилася, сама не знаючи чого. I знов пiшли вони вниз селом,
гуторячи,  озираючись  на  всi  боки,  любуючись  одно   одним,   голосом,
присутнiстю, одно для другого забуваючи все довкола,  батька,  громаду.  I
хоча в цiлiй розмовi анi одним словом не  згадували  про  себе,  про  свої
чуття й надiї, але й крiзь найбайдужнiшу їх бесiду тремтiло тепло молодих,
першою любов'ю огрiтих серць, проявлялася таємнича сила, що  притягала  до
себе тi двi молодi, здоровi й гарнi iстоти, чистi  та  незопсованi,  що  в
своїй невинностi навiть не думали про перепони,  якi  мусила  стрiнути  їх
молода любов.
   I Тугар Вовк, що йшов передом у важкiй, понурiй задумi та мiркував  над
тим, як би то завтра стати гiдно i в цiлiм блиску перед тими  смердами  та
показати їм свою повагу та вищiсть,- i Тугар Вовк не завважав  нiчого  мiж
молодими людьми; одно тiльки гнiвало його, що той  молодий  парубок  такий
смiлий i так поводиться з ним i з його донькою, мов з рiвними собi. Але до
пори, до часу вiн здержував свiй гнiв.
   Минули вже село i зближалися до того  мiсця,  де  тухольська  кiтловина
замикалася, пропускаючи тiльки вузькою скалистою брамою  потiк  у  долину.
Сонце вже похилилося геть iз полудня i стояло над вершиною  лiсу,  купаючи
своє скiсне промiння в спiнених хвилях потока. Вiд  скал,  що  затiснювали
виплив потока з тухольської долини, лежали вже довгi тiнi; в самiй тiснинi
було  сумрачно,  холодно  i  слизько.  Внизу  розбивалася  вода  потока  о
величезне, купами тут навалене камiння, а вгорi  високо  шумiли  величезнi
смереки i буки. Понад самим потоком з обох бокiв вели прокованi  в  скалах
вигiднi стежки - також дiло тухольцiв. Якась дрож проняла Мирославу,  коли
входила в оту дивовижну "кам'яну браму": чи то вiд пануючого  тут  холоду,
чи вiд вогкостi, чи бог знає вiд  чого,-  вона  взяла  батька  за  руку  i
притиснулася до нього.
   - Яке страшне мiсце! - сказала вона,  зупиняючись  у  самiй  тiснинi  i
озираючись кругом та догори. I справдi, мiсце було незвичайне, дике. Потiк
був вузький, може, на три  сажнi,  не  бiльше,  завширшки,  i  так  гладко
прорiзаний рвучою гiрською водою в лупаковiй скалi, що  незнающий  був  би
мiг присягнути, що се людських рук робота. А перед  самим  проходом  стояв
насторч величезний кам'яний стовп, у споду геть пiдмитий водою i для  того
тонший,  а  вгорi  немов  головатий,  оброслий  папороттю  та  карлуватими
берiзками. Се був широко звiсний Сторож, котрий, бачилось, пильнував входу
в тухольську долину i готов був упасти на  кождого,  хто  в  ворожiй  цiлi
вдирався б до сього тихого, щасливого закутка. Сам Тугар Вовк почув якийсь
холод за плечима, зирнувши на того страшного Сторожа.
   - Тьфу, яка небезпечна каменюка! - сказав вiн.- Так нависла  над  самим
проходом, що, бачиться, ось-ось упаде!
   - Се святий камiнь, боярине,-  сказав  поважно  Максим,-  йому  щовесни
складають вiнки з червоного огнику,- се наш тухольський Сторож.
   - Ех, все у вас ваше, все у  вас  святе,  все  у  вас  тухольське,-  аж
слухати обридло! - скрикнув Тугар Вовк.-Немов-то  поза  вашою  Тухольщиною
вже й свiта нема!
   - Для нас i справдi нема свiта,- вiдмовив Максим.- Ми  над  усе  любимо
свiй кутик,- коли б так кождий iнший любив свiй кутик, то, певно, всi люди
жили б на свiтi спокiйно й щасливо.
   Максим у своїй невиннiй щиростi й не розумiв, як  чутко  вколов  вiн  у
серце боярина тими словами. Вiн не завважав також,  якими  злобними  очима
позирнув на нього Тугар Вовк. Звертаючися до Мирослави, Максим мовив  далi
спокiйним, теплим голосом:
   - А про той камiнь, про нашого  Сторожа,  я  вам  оповiм,  що  чув  вiд
батька. Давно то, дуже давно дiялось, ще коли велетнi жили в наших  горах.
То тут, де тепер наша Тухля, стояло велике озеро; сеся кiтловина  була  ще
зовсiм замкнена, i тiлько через верх текла вода. Озеро се було закляте:  в
нiм не було нiчого живого, нi рибки, нi хробачка; а котра звiрина напилася
з нього, мусила згинути; а пташина,  що  хотiла  перелетiти  понад  нього,
мусила впасти в воду i втопитися. Озеро було  пiд  опiкою  Морани,  богинi
смертi.
   Але раз сталося, що цар велетнiв посварився з Мораною i, щоб зробити їй
наперекiр, ударив своїм чародiйським молотом о скалу i розвалив стiну, так
що вся вода з заклятого озера виплила i стратила  свою  дивну  силу.  Цiла
околиця раптом ожила; дно озера зробилося плодючою долиною i  зазеленiлося
буйними травами та цвiтами; в потоцi завелися риби, помiж  камiнням  усяка
гадь, у лiсах звiрина, в повiтрi птиця. За те розлютилася Морана, бо  вона
не любить нiчого живого, i закляла  царя  велетнiв  у  отсей  камiнь.  Але
долинi самiй не могла нiчого зробити, бо не могла назад вернути  мертвящої
води, що виплила з озера; якби була вернула назад усю воду до  краплини  i
заткала отсей в скалi вибитий прохiд, то була би знов царицею наших гiр. А
так, то хоч цар велетнiв i не жиє, та  проте  й  Морана  не  має  вже  тут
власти. Але цар не зовсiм погиб. Вiн триває в тiм  каменi  i  пильнує  сеї
долини. Кажуть, що  колись  Морана  ще  раз  iзбере  свою  силу,  щоб  нею
завоювати нашу Тухольщину, але отсей заклятий Сторож упаде  тодi  на  силу
Морани i роздавить її собою.
   З дивним чуттям слухала Мирослава тої повiстi: вона глибоко щемiла її в
серцi,- їй так бажалося стати пiд рукою того доброго i  животворного  царя
велетнiв до бою з силою Морани; кров живiше заграла в її молодiм серцi. Як
сильно, як гаряче любила вона в тiй хвилi Максима!
   А Тугар Вовк, хоч i слухав Максимової повiстi, але, бачилось,  не  дуже
вiрив їй, тiльки ще раз  обернувся,  позирнув  на  кам'яного  тухольського
Сторожа i з погордою всмiхнувся, немов подумав собi: "От дурнi  смерди,  в
якiй дурницi покладають свою гордiсть i свою надiю!"
   Вже нашi пiшоходи минули вузький протiк тухольського потока i вийшли на
ясний свiт. Перед  їх  очима  раптом  розкинулася  довга,  крутими  горами
обмежена долина Опору, котра ген-ген сходилася з долиною Стрия. Сонце  вже
клонилося на захiд i гарячим пурпуром меркотiло в  широких  хвилях  Опору.
Тухольський потiк скаженими скоками i з лютим шумом гуркотiв  додолу,  щоб
скупатися в Опорi. Його вода, рiзко вiдбиваючи в собi заходову червонiсть,
виглядала неначе кров, що бурхає з величезної рани. Довкола  шумiли  темнi
вже лiси.
   Хвилю стояли нашi  пiшоходи,  напуваючись  тою  безсмертною  i  живущою
красою природи. Максим немов вагувався на якiйсь думцi, що так i засiла  в
його головi i силомiць просилася на волю. Далi вiн зiбрався з  вiдвагою  i
приблизився до Тугара Вовка, тремтячи й червонiючись.
   - Боярине-батьку,- сказав вiн незвичайно м'яким i несмiливим голосом.
   - Чого тобi треба?
   - Позволь менi бути твоїм найщирiшим слугою...
   - Слугою? Що ж, се нетрудно,- прийди з батьком i  наймись,  коли  конче
хочеш на службу.
   - Нi, боярине, не так ти  зрозумiв  мене...  Позволь  менi  бути  твоїм
сином!
   - Сином? Але ж у  тебе  є  свiй  батько,  i,  як  чую,  далеко  лiпший,
справедливiший i мудрiший вiд мене, коли завтра буде судити мене!
   Боярин гiрко, їдовито всмiхнувся.
   - Я хотiв сказати,-  поправився  Максим,-  хотiв  сказати  ще  не  так.
Боярине, вiддай за мене доньку свою, котру  я  люблю  дужче  свого  життя,
дужче душi своєї!
   Грiм з ясного неба не був би так перелякав Тугара Вовка, як тi  гарячi,
а при тiм простi слова молодого парубка. Вiн вiдступив два кроки  назад  i
прошибаючим, з гнiвом i погордою змiшаним поглядом мiрив  бiдного  Максима
вiд нiг до голови. Лице його було недобре, аж синє,  зуби  йому  зацiпило,
губи дрожали.
   - Смерде! -  скрикнув  вiн  нараз,  аж  дооколичнi  гори  залунали  тим
проклятим окликом.- Що се за слова смiєш ти говорити до мене?  Повтори  ще
раз, бо се не може бути, щоб я справдi чув те, що менi причулося.
   Грiзний крик боярина збудив  i  в  Максима  його  звичайну  смiлiсть  i
рiшучiсть. Вiн випростувався перед боярином, мов молодий, пишний дубчак, i
сказав лагiдним, але певним голосом:
   - Нiчого злого я  не  сказав  тобi,  боярине,-  нiчого  такого,  що  би
приносило нечесть тобi або твоїй  доньцi.  Я  просив  у  тебе  руки  твоєї
доньки, котру я люблю, як її нiхто в свiтi не буде  любити.  Невже  ж  мiж
твоїм боярським, а моїм мужицьким родом така велика пропасть, щоб її любов
не могла перегатити? Та й чим же ж ти так дуже вищий вiд мене?
   - Мовчи, смерде! - перебив його лютим  криком  Тугар  Вовк.-  Рука  моя
судорожно стискає рукоять меча, щоб заткати ним твою глупу гортанку.  Одно
тiльки рятує тебе вiд моєї мести,- а се  те,  що  ти  нинi  вирятував  мою
доньку з небезпеки. Iнакше ляг би ти в тiй хвилi трупом за такi  слова.  I
ти, безумний, мiг подумати, мiг посмiти пiдносити очi свої до неї, до моєї
доньки?.. Се за те, що я й вона говоримо з тобою по-людськи, а не  копаємо
тебе, як собаку! I ти думав, що, рятуючи її вiд пазурiв медведя, ти здобув
її для себе, як бранку? О, нi! Коли б мало на таке  прийти,  то  волiла  б
вона згинути в кровавих обiймах дикого звiра, нiж мала би тобi дiстатися!
   - Нi, боярине, не так кажи! Водiв би я згинути в  лапах  медведя,  анiж
мав би один її волосок бути ушкоджений.
   Мирослава вiдвернулася при тих словах, щоб  скрити  вiд  батька  i  вiд
Максима довго здержуванi сльози, що тепер бризнули з її  очей.  Але  Тугар
Вовк не зважав на те i говорив дальше:
   - I ти, пiдлий хамiв роде, смiєш рiвняти себе зо мною? Зо мною, що  вiк
звiкував мiж князями, вдостоївся княжої похвали i надгороди  за  рицарськi
дiла! Моя донька може вибирати собi жениха мiж найпершими i  найславнiшими
молодцями в краю, а я мав би дати її тобi, смердовi, до твого тухольського
гнiзда, де би вона зiв'яла, зсохла i пропала в нуждi! Нi,  нi,  йди  геть,
бiдний хлопче, ти  не  сповна  розуму,  ти  сказав  свої  слова  в  нападi
божевiльства!
   Максим бачив тепер, що його  надiї  розбитi,  що  боярин  надто  високо
мiряє, надто гордо глядить на нього. Хоч i як тяжко приходилось йому,  але
нiщо було робити.
   - Боярине, боярине,- сказав вiн сумним,  теплим  голосом,-  занадто  ти
високо пiднявся на крилах гордости,- але уважай! Доля звичайно тих найвище
пiдносить, кого думає найнижче зiпхнути.  Не  гордуй  бiдними,  не  гордуй
низькими, не гордуй робучими, боярине, бо  хто  ще  знає,  до  котрої  хто
криницi прийде воду пити!
   - Ти ще смiєш менi давати науки,  гаде?  -  скрикнув  розлючений  Тугар
Вовк, i очi його заблищали безумним гнiвом. - Геть  менi  з  очей,  а  то,
богом кленусь, не буду нi на що зважав, а просаджу тебе  отсим  ножем,  як
просадив нинi рано медведя!
   -  Не  гнiвайся,  боярине,  за  слова  дурного  хлопця,-  вiдповiв  усе
спокiйний Максим.Прощай! Прощай i ти,  моя  зоре,  що  блиснула  менi  так
чудово на одну днину, а тепер мусиш навiки для мене померкнути!  Прощай  i
будь щаслива!
   - Нi, годi мовчати,- сказала нараз Мирослава, рiшучо обертаючись,- я не
померкну для тебе, молодче, я буду твоя.
   Тугар Вовк, мов остовпiлий, глядiв на свою доньку i  вже  аж  тепер  не
знав, що йому робити.
   - Доню, а се що ти кажеш! - скрикнув вiн.
   - Те, що чуєш, таточку. Вiддай мене за Максима! Я пiду за нього.
   - Дурна дiвчино, се не може бути!
   - Спробуй, а побачиш, що може.
   - Ти в  горячцi  говориш,  доню,-  ти  перелякалася  дикого  звiра,  ти
недужа!..
   - Нi, таточку, я здорова i скажу тобi ще раз,  i  кленусь  перед  онтим
ясним сонцем, що сей молодець мусить бути моїм! Сонце, будь свiдком!
   I вона взяла Максима за руку i гаряче  прилипла  устами  до  його  уст.
Тугар Вовк не мiг отямитися, не мiг здобутися на один рух, на одно слово.
   - А тепер, молодче, йди домiв i не лякайся нiчого. Мирослава  присягла,
що буде твоєю, i Мирослава зумiє додержати присяги. А ми, таточку, спiшiмо
додому! Онде в долинi наш двiр, а ось i нашi гостi надходять.
   I, сказавши се, дивна дiвчина взяла безтямного з диву батька за руку  i
пiшла з ним долi горою. А Максим довго  ще  стояв  на  мiсцi,  очарований,
щасливий. Вкiнцi прочунявся i, впавши лицем на землю, помолився заходовому
сонцю так, як молилися його дiди й  прадiди,  як  молився  тайком  i  його
батько. Потiм устав i тихою ходою пiшов додому. III
   За селом Тухлею, зараз же близ водопаду, стояла насеред поля  величезна
липа. Нiхто не затямив, коли її засаджено  i  коли  вона  розрослася  така
здорова та конариста. Тухля була оселя не дуже давня, i деревина, що росла
на тухольськiй долинi, була геть-геть молодша вiд тої липи;  тим-то  й  не
диво, що тухольський народ уважав її найдавнiшим свiдком давнини i окружав
великою пошаною.
   Тухольцi вiрили, що тота липа - дар  їх  споконвiчного  добродiя,  царя
велетнiв, який засадив її власноручно на тухольськiй долинi на знак  своєї
побiди над Мораною. З-пiд корiння липи било джерело погожої води i вiдтак,
тихо журчачи по дрiбних камiнцях, впливало до потока. Се було мiсце копних
зборiв тухольських, мiсце сiльського вiча, котре в старовину являло з себе
всю i одиноку власть у руських громадах.
   Довкола липи був широкий, рiвний майдан. Рядами стояли на нiм  до  схiд
сонця гладкi кам'янi  брили,  призначенi  на  стiльцi,  де  сiдали  старцi
громадськi, батьки родин. Кiлько було таких батькiв,  стiлько  й  кам'яних
стiльцiв. Поза ними було вiльне мiсце.  Пiд  липою,  над  самим  джерелом,
стояв чотиригранний камiнь з проверченою всерединi дiрою; тут на час  ради
виставлялося копне знамено. А обiк  зроблене  було  друге  пiдвищення  для
бесiдника, себто для того, хто в якiй-будь справi говорив; вiн виступав iз
свого мiсця i входив на се пiдвищення, щоб увесь народ мiг чути його.
   На другий день пiсля боярських ловiв густо тухольського народу  роїлося
по копнiм майданi. Гамiр iшов по долинi. Старцi громадськi йшли повагом iз
села один за одним i засiдали на своїх мiсцях. Шумно збиралася  молодiж  i
ставала поза ними широким  пiвколесом.  I  жiнки  сходилися,  хоч  не  так
численно: вiд громадської ради  жаден  дорослий  громадянин,  чи  муж,  чи
жiнка, не був виключений. I хоч рiшаючий голос мали тiльки  старцi-батьки,
але при нарадi вiльно було й молодежi й жiноцтву подавати свiй  голос  пiд
розвагу старцям.
   Сонце пiднялось уже високо на небi, коли  з  села,  остатнi  за  всiма,
надiйшли закличники, несучи перед собою тухольське копне знамено. Поява їх
викликала загальний шепiт мiж  громадою,  а  коли  вони  наблизилися,  все
втихло.  Закличники,  тричi  поклонившися  громадi,  вийшли  пiд  липу   i
познiмали шапки з голiв. Уся громада зробила те саме.
   - Чесна громадо,- вiдiзвалися  закличники,-  чи  воля  ваша  нинi  раду
держати?
   - Так, так! - загула громада.
   - То нехай же бог помагає! -- сказали вони  i,  пiднявши  високо  вгору
копне знамено, встромили його в дiрку, продовбану в каменi. Се  був  знак,
що рада зачата.
   Потiм устав  iз  свого  мiсця  найстарший  у  зборi,  Захар  Беркут,  i
повiльним, але твердим кроком виступив пiд липу i, доторкнувшися її рукою,
наблизився до пливучої з її корiння нори i, припавши  на  колiна,  помазав
собi  нею  очi  й  уста.  Се  була  звичайна,  стародавня  церемонiя,   що
знаменувала очищення уст i прояснення ока, потрiбне при такiм важнiм дiлi,
як народна рада. По тiм вiн сiв на пiдвищенiм мiсцi,  звернений  лицем  до
народу, тобто до схiдної сторони неба.
   Захар Беркут  -  се  був  сивий,  як  голуб,  звиш  90-лiтнiй  старець,
найстарший вiком у цiлiй тухольськiй громадi.  Батько  вiсьмох  синiв,  iз
яких три сидiли вже разом iз ним мiж старцями, а наймолодший  Максим,  мов
здоровий дубчак мiж явориною, визначався мiж усiм тухольським парубоцтвом.
Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвiдом життя й
знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом  тих  давнiх
патрiархiв, батькiв i провiдникiв цiлого народу,  про  яких  говорять  нам
тисячолiтнi пiснi та  перекази.  Невважаючи  на  глибоку  старiсть,  Захар
Беркут був iще сильний i кремезний. Правда, вiн не робив уже коло поля, не
гонив овець у полонину, анi не ловив звiра в  лiсових  нетрях,-  та  проте
працювати вiн не переставав. Сад, пасiка й лiки -  се  була  його  робота.
Скоро лишень весна завiтає в тухольськi гори, Захар  Беркут  уже  в  своїм
саду, копле, чистить, пiдрiзує, щепить i пересаджує. Дивувалися  громадяни
його знанню в садiвництвi, тим бiльше дивувалися, що вiн не крився  з  тим
знанням, але радо навчав кождого, показував i заохочував. Пасiка його була
в лiсi, i кождої погiдної днини Захар Беркут  ходив  у  свою  пасiку,  хоч
дорога була утяжлива i досить далека. А вже найбiльшим  добродiєм  уважали
тухольцi Захара Беркута за його лiки. Коли було настане час, мiж  зеленими
святами а святом Купайла, Захар Беркут з своїм наймолодшим сином  Максимом
iде на кiлька недiль у гори за зiллям i лiками. Правда,  чистi  та  простi
звичаї тодiшнього народу, свiже тухольське повiтря,  просторi  та  здоровi
хати i ненастанна, та зовсiм не надсильна праця - все  те  вкупi  хоронило
людей вiд частих i заразливих хороб. Зате частiше лучалися калiцтва, рани,
на якi, певно, нiякий знахар не вмiв так скоро i так  гарно  зарадити,  як
Захар Беркут.
   Але не в тiм усiм покладав Захар Беркут головну  вагу  свого  старечого
життя. "Життя лиш доти має вартiсть,- говорив вiн частенько,- доки чоловiк
може помагати iншим. Коли вiн став для iнших тягарем, а хiсна не приносить
їм нiякого, тодi вiн уже не чоловiк, а завада, тодi  вiн  уже  й  жити  не
варт. Хорони мене боже, щоб я коли-небудь мав статися тягарем для iнших  i
їсти ласкавий, хоч i як заслужений хлiб!" Тi слова  -  то  була  провiдна,
золота нитка в життю Захара Беркута. Все, що вiн  робив,  що  говорив,  що
думав, те робив, говорив i думав вiн з поглядом на добро i хосен iнших,  а
поперед усього громади. Громада - то був його  свiт,  то  була  цiль  його
життя. Видячи, що медведi та дики часто калiчать худобу й людей  у  горах,
вiн,  ще  бувши  молодим  парубком,  задумав  навчитися  лiчити  рани,  i,
покинувши батькiвський дiм, вибрався в далеку, незнайому дорогу до  одного
славного ворожбита, який, чутка була, вмiв замовляти стрiли  i  кров.  Але
примова того лiкаря показалася пустою. Захар Беркут, прийшовши  до  нього,
обiцяв йому десять куниць плати, щоб навчив його своєї  примови.  Ворожбит
пристав, але Захаровi не досить було навчитися наслiпо, вiн хотiв попереду
переконатися, чи лiк ворожбитiв добрий. Вiн виняв свiй нiж  i  задав  собi
ним глибоку рану в стегно.
   - На, замов! - сказав вiн до зачудованого лiкаря. Примова не вдалася.
   - Е,- сказав лiкар,- се для того не вдається, що ти  самовiльно  завдав
собi рану. Такої рани замовити не можна.
   - Ну, то видно, що кепська твоя примова,  i  менi  її  не  потрiбно.  Я
потребую такої примови, котра не питала би, чи рана самовiльна, чи  нi,  а
загоїла б усяку.
   I як стiй Захар Беркут покинув ворожбита i  пiшов  дальше,  розпитувати
лiпших лiкарiв. Довго блукав вiн  по  горах  i  долах,  аж  поки  по  роцi
блукання не зайшов до скитських* монахiв. Мiж  ними  був  один,  столiтнiй
старець, що довгi часи пробував на Афонськiй горi у  грекiв  i  читав  там
багато старих грецьких книг. Той монах умiв чудово лiчити  рани  i  брався
навчити своєї штуки кождого, хто проживе з ним  рiк  у  добрiй  злагодi  i
покажеться йому чоловiком щирого серця й чистої душi. Багато вже  ученикiв
приходило до старого, вiчно задуманого i вiчно сумовитого монаха,  але  нi
одного вiн не вподобав, нi один не прожив з ним умовленого року i не винiс
його тайникiв  лiкарських.  Про  сього-то  лiкаря  почув  Захар  Беркут  i
наважився вiдбути його пробу. Прийшовши до скитського  монастиря,  просив,
щоб заведено його до старця Акинтiя, i  одверто  розповiв  йому  про  цiль
свого приходу. Сивобородий, понурий дiд Акинтiй прийняв його без суперечки
- i Захар вибув не рiк, а цiлi три  роки.  Вiн  вернувся  зо  скита  новим
чоловiком: його любов до громади стала  ще  гарячiшою  i  сильнiшою,  його
слова плили кришталевою, чистою хвилею, були спокiйнi, розумнi  i  твердi,
як сталь, а против усякої неправди острi, як бритва. В своїй  чотирилiтнiй
мандрiвцi Захар Беркут пiзнав свiт, був i  в  Галичi,  i  в  Києвi,  бачив
князiв i їх дiла, пiзнав воякiв i купцiв,  а  його  простий,  ясний  розум
складав усе бачене й  чуте,  зерно  до  зерна,  в  скарбницю  пам'ятi,  як
матерiали для думки. Вiн вернувся з мандрiвки не  тiльки  лiкарем,  але  й
громадянином. Бачучи по долах, як князi та їх бояри силуються  ослабити  i
розiрвати громадськi вiльнi порядки по селах,  щоб  опiсля  роз'єднаних  i
розрiзнених людей тим легше повернути в невольникiв i слуг,  Захар  Беркут
переконався, що для його братiв-селян нема iншого рятунку й  iншої  надiї,
як тiльки добре уладження i  розумне  ведення  та  розвивання  громадських
порядкiв, громадської спiльностi та  дружностi.  А  з  другого  боку,  вiд
старця Акинтiя i  вiд  iнших  бувалих  людей  вiн  чимало  наслухався  про
громадськi порядки в пiвнiчнiй Русi, в Новгородi, Псковi, про  добробут  i
розцвiт тамошнiх людей, i все те запалювало його гарячу душу до бажання  -
вiддати цiле  свое  життя  на  поправу  й  скрiплення  добрих  громадських
порядкiв у своїй рiднiй Тухольщинi.
   Сiмдесят лiт минуло вiд того часу. Мов стародавнiй  дуб-велетень  стояв
Захар Беркут серед молодого поколiння  i  мiг  тепер  бачити  плоди  своєї
довголiтньої дiяльностi. I, певно, не без радостi мiг вiн глядiти на  них.
Мов одна душа, стояла тухольська громада дружно  в  працi  i  вживанню,  в
радощах i в горю. Громада була для себе i суддею, i впорядчиком у  всьому.
Громадське поле, громадськi лiси не потребували сторожа  -  громада  сама,
вся i завсiди, бачно берегла своє добро. Бiдних не було в  громадi;  земля
достачала пожитку для  всiх,  а  громадськi  шпихлiри  та  стодоли  стояли
завсiди отвором для потребуючих. Князi i їх бояри зависливим оком  глядiли
на те життя, в якiм для них не було мiсця, в якiм їх не потребували. Раз у
рiк з'їздив у Тухольщину князiвський збiрщик податкiв, i громада старалась
якнайборше позбутися немилого урядового гостя:  через  день  або  два  вiн
виїздив, обвантажений усяким добром - бо податки в  великiй  мiрi  платили
тухольцi натурою. Але в Тухольщинi збiрщик  князiвських  податкiв  не  був
таким самовладним паном, як по iнших селах.  Тухольцi  добре  уважали,  що
належиться збiрщиковi, а що князевi, i не попускали йому зробити над  ними
нiякого надужиття.
   Але не тiльки в самiй Тухольщинi видний i спасенний  був  вплив  Захара
Беркута; його знали люди на  кiльканадцять  миль  довкола,  по  руськiм  i
угорськiм боцi. Та й то знали його не лиш як чудовного лiкаря,  що  лiчить
рани i всякi болiстi, але й не менше як чудовного бесiдника та  порадника,
котрий "як заговорить, то немов бог тобi в серце вступає", а  як  порадить
чи то одному чоловiковi, чи й цiлiй громадi, то хоч цiлий  майдан  старцiв
набери, то й тi вкупi, певно, лiпшої ради не  придумають.  Вiддавна  Захар
Беркут прийшов був до того твердого переконання, що як  чоловiк  сам  один
серед громади слабий i безрадний, так i одна громада слаба,  i  що  тiльки
спiльне порозумiння i спiльне дiлання многих сусiднiх громад  може  надати
їм силу i  може  в  кождiй  громадi  поокремо  змiцнити  свобiднi  порядки
громадськi. Тож нiколи, працюючи всiлякими способами для своєї Тухольщини,
Захар не забував i про сусiднi громади. Вiн за молодших часiв часто  ходив
по громадах, бував на їх копних зборах, старався пiзнати добре їх  потреби
й людей, i всюди ради та намови його  змагали  до  одного:  до  скрiплення
дружнiх, товариських i братерських зв'язкiв мiж людьми в  громадах  i  мiж
громадами в сусiдствi. А зв'язки тi були тодi ще досить живi й сильнi;  ще
роз'їдлива князiвщина та боярщина не здужала була порозривати їх дорешти,-
тому й не диво, що пiд проводом так  усiма  любленого,  так  досвiдного  i
громадському дiлу вiдданого чоловiка, як Захар  Беркут,  тi  зв'язки  живо
вiдновилися i змiцнiли. Особливо зв'язок з руськими громадами по угорськiм
боцi був дуже важним дiлом для  Тухольщини,  ба  й  для  цiлої  стрийської
верховини, багатої вовною та кожухами, та  зате  досить  убогої  на  хлiб,
якого мали подостатком загiрнi люди. Отже ж то одним iз  головних  старань
Захара було - провести зi своєї Тухольщини просту  i  безпечну  дорогу  на
угорський бiк. Довгi лiта вiн носився з тою гадкою, переходив здовж i вшир
тухольськi полонини, розмiрковуючи, куди би найлiпше,  найбезпечнiше  i  з
найменшим коштом можна  провести  дорогу  а  заразом  старався  звiльна  й
ненастанно наклонювати верховинськi громади по однiм i другiм боцi Бескида
до того дiла. При кождiй нагодi, на кождiй громадськiй радi вiн не залишав
доказувати користь i потребу такої дороги, поки вкiнцi не  добився  сього.
Бiльше як десять громад з ближчої й  дальшої  околицi  прислали  до  Тухлi
своїх виборних на громадську раду, на якiй мало обговорюватись побудовання
нової дороги. Се був радiсний день для Захара. Вiн не тiльки принявся радо
сам повитичувати, куди має йти дорога, але також через весь час, поки вона
мала будуватися, взявся надзирати  за  роботою,  а  окрiм  того,  виправив
чотирьох своїх синiв до роботи, а п'ятий його син, коваль,  мав  iз  своєю
перевiзною  кузнею  все  бути  на  мiсцi  роботи  для  направи   потрiбних
знаряддiв. Кожда громада висилала по кiльканадцять робiтникiв, iз  запасом
свого хлiба й своєї страви,- i пiд проводом невтомного Захара дорога  була
збудована в однiм роцi.  Користi  її  вiдразу  для  всiх  стали  очевиднi.
Зв'язок з богатими ще тодi угро-руськими громадами оживив  усю  верховину;
почалася жива i  обопiльно  хосенна  обмiна  здобуткiв  працi:  туди  йшли
кожухи, сир овечий та й цiлi отари на зарiз, а  вiдтам  пшениця,  жито  та
полотна. Але не тiльки для такого обмiнного торгу була вигiдна  тухольська
дорога; вона була також проводом для всiляких вiстей про життя  громад  по
однiм i по другiм боцi Бескида, була живою ниткою, що в'язала докупи дiтей
одного народу, розбитих мiж двома державами.
   Правда, тухольська дорога була не перша така нитка.  Давнiша  i  колись
далеко славнiша була дуклянська дорога. Але галицько-руським князям вона з
многих причин не злюбилася, менше, може, для того, що  пiддержувала  живий
зв'язок мiж громадами по сiм i по тiм боцi Бескида та через те скрiплювала
в одних i в других вольнi громадськi порядки, як радше для того,  що  туди
частенько мадярськi королi й дуки впадали з вiйськами до Червоної Русi. От
тому-то галицькi та перемиськi князi старались коли  не  зовсiм  замкнути,
то, бодай, укрiпити тоту входову браму в свої границi, а звiсно,  що  таке
"укрiплення", зроблене по-державному i для державних цiлей,  мусило  вийти
на шкоду  громад  i  громадської  самоуправи.  Князi  понасаджували  здовж
дуклянської дороги своїх бояр, понадаровували  їм  iз  громадських  земель
просторi грунти й  посiдища  i  вложили  на  них  обов'язок  -  пильнувати
дуклянської брами, в разi  воєнного  нападу  спиняти  неприятеля  воєнними
дружинами,  набраними  з  околичних  громад,  а  також   засiками,   себто
дерев'яними та кам'яними запорами, що  ними  в  тiсних  мiсцях  завалювано
дорогу, чинячи її при якiй-такiй оборонi зовсiм  непрохiдною  для  ворожих
воякiв. Розумiється, що тi обов'язки цiлим своїм тягарем спадали на селян,
на громади. Вони не тiльки тратили часть  своїх  споконвiчних  земель,  на
яких розсiдалися бояри, але  мусили,  крiм  того,  ставити  варти,  давати
дружинникiв та слуг боярам, робити  засiки,  ба,  в  разi  воєнного  часу,
пiдданi були зовсiм боярським розказам i боярському судовi. Очевидна  рiч,
боярин, обдарований такими широкими правами,  ставався  силою  в  селi  i,
зовсiм природно,  дбав  про  побiльшення  й  укрiплення  своєї  сили.  Щоб
забагатiти, бояри закладали на шляху свої власнi засiки-рогачки i побирали
з них i в спокiйних часах оплату  вiд  усякого  проїжджого,  а  се  мусило
спинити живий  рух  по  дуклянськiй  дорозi,  ослабити  живi  зв'язки  мiж
громадами. А рiвночасно з ослабленням тих  зв'язкiв  мусив  iти  й  упадок
вiчевих, вiльних порядкiв у самих громадах. Власть боярська не могла й  не
хотiла обiк  себе  терпiти  другої,  громадської  властi;  мiж  боярами  а
громадами мусило прийти до довгої й тяжкої боротьби, яка вкiнцi випала  на
некористь громад. Правда, в тiм часi, коли йде наше  оповiдання,  боротьба
тота ще далеко не була скiнчена, а декуди, в вiдлюдних гiрських селах,  ще
й зовсiм не почалася,- i се  були,  можна  сказати  напевно,  найщасливiшi
закутки тодiшньої Русi. До таких щасливих закуткiв належала й  Тухольщина,
а дорога, проведена через Бескид на Угри, на  довгi  часи  забезпечила  її
добробуток. Тухольська дорога не була ще в руках  боярських,  була  вiльна
для кождого, хоч громадяни сумежних з нею селищ, як червоноруського, так i
угорського боку, пильно стерегли її вiд усякого ворожого нападу  i  давали
собi взаїмно  знати  про  всяку  грозячу  небезпечу,  яку  таким  способом
вiдбивано завчасу i тихо,  сполученими  силами  всiх  заiнтересованих  тим
дiлом громад. Не диво, проте, що, лежачи при тiй дорозi, на  серединi  мiж
Угорщиною i Пiдгiр'ям, Тухольщина раз у раз  пiдносилася  не  лише  добрим
побутом, але й свобiдним громадським ладом. Своїм примiром вона освiжувала
i пiддержувала всю дооколичну верховину, а особливо тi села,  в  яких  уже
були княжi бояри i в  яких  почалась  уже  руйнуюча  боротьба  мiж  давнiм
громадством а новим панством. Гаряче слово i велика повага Захара  Беркута
причинювалася немало до того, що, поки бiльша часть громад держалася добре
в тiй боротьбi, бояри не могли так швидко розширювати своєї властi, як  їм
сього бажалося, i мусили жити в добрiй злагодi з громадами,  пiдлягаючи  в
часах супокою їх копним судам i засiдаючи в них поруч з  iншими  старцями,
як рiвнi з рiвними. Але такий стан був боярам  дуже  немилий;  вони  ждали
воєнного часу, як не знати якого празника, бо тодi всмiхалася їм  надiя  -
вiдразу захопити всю власть у свої руки,  а  при  тiй  нагодi  розбити  до
крихти ненависнi громадськi порядки, так, аби раз захоплена власть уже  не
потребувала виходити з їх рук. Але часу воєнного не було. Володар Червоної
Русi, князь Данило Романович, хоч i який був ласкавий для бояр - не то  що
його батько,- але допомогти їм багато не  мiг,  занятий  то  стараннями  о
королiвську  корону,  то  спорами  князiв,  що  дерлись  за   великокняжий
київський престол, а найменше забезпечуванням свого  краю  против  нового,
досi нечуваного ворога, монголiв, що перед десятьма  роками,  мов  страшна
громова хмара, появилися були на  схiдних  границях  Русi,  в  наддонських
степах, i побили зiбраних руських князiв у страшнiй i дуже кровавiй  битвi
над рiкою Калкою. Але  з-над  Калки  нагло,  немов  наполошенi  хоробрiстю
русичiв, вони вернули назад, i ось уже десятий рiк минав,  а  про  них  не
було нiчого чути. Тiльки  глуха  тривога  ходила  по  народi,  мов  гаряча
вiтрова хвиля ходить по дозрiваючiм  житi,  i  нiхто  не  знав,  чи  хвиля
уляжеться, чи, може, нажене з собою грiзну, градову тучу. А найменше знали
се й надiялись сього князi та бояри. Вони спокiйно по погромi  над  Калкою
принялися  за  свою  давню  роботу  -  спори  за  наслiддя   престолiв   i
пiдкопування свобiдних та самоуправних  громадських  порядкiв.  Нерозумнi!
Вони пiдривали дуба, котрий годував їх своїми жолудьми! Коли б  були  свою
власть i свою силу повернули на скрiплювання, а  не  на  пiдкопування  тих
порядкiв по громадах i живих зв'язкiв мiж громадами, то наша Русь,  певно,
не була б упала пiд стрiлами та топорами монголiв, але  була  б  остоялася
проти них, як глибоко вкорiнений дуб-велетень  остоюється  проти  осiнньої
бурi!
   Щаслива була Тухольщина, бо досi якось обминали її неситi очi князiв  i
бояр. Чи то для того, що лежала так вiддалiк  вiд  свiта,  мiж  горами  та
скалами, чи, може, для того, що надто великого багатства в  нiй  не  було.
Досить того, що бояри якось не мали охоти затiсуватися в той закуток.  Але
i се щастя не було вiчне. Нараз одної гарної  днини  заїхав  у  тухольськi
гори боярин Тугар Вовк i, не кажучи нiкому анi слова, почав на  горбi  над
Опором, вiддалiк вiд Тухлi, але на тухольськiм грунтi, будувати собi  дiм.
Тухольцi з зачудування зразу мовчали  i  не  спиняли  нового  гостя,  далi
почали допитуватися його, хто вiн, вiдки i за чим приходить сюди?
   - Я боярин князя Данила,- гордо  вiдповiдав  Їм  Тугар  Вовк.-  За  мої
заслуги князь надгородив мене землями й лiсами в Тухольщинi.
   - Але ж се землi й лiси громадськi! - вiдповiдали йому тухольцi.
   - Се мене нiчого не обходить,- вiдказував  боярин,-  iдiть  i  в  князя
допоминайтеся. Я маю його грамоту i бiльше нiчого знати не хочу!
   Тухольцi кивали головами на такi боярськi слова i не казали  нiчого.  А
боярин тимчасом починав собi все згорда, все похвалявся княжою  ласкою  та
княжою волею, хоч зрештою наразi й не стiсняв нi  в  чiм  тухольцiв  i  не
мiшався в їх громадськi дiла. Тухольцi, а особливо молодшi, зразу чи то  з
цiкавостi, чи з звичайної гостинностi частенько  сходилися  з  боярином  i
робили йому деякi прислуги,- аж нараз, мов сокирою втяв, перестали  ходити
i, очевидно, зовсiм уникали його. Се зразу здивувало, а далi й  розсердило
боярина, i вiн почав тепер чинити тухольцям усякi пакостi. Дiм його  стояв
якраз над тухольською дорогою,  i  вiн,  iдучи  за  примiром  iнших  бояр,
поставив на дорозi величезну рогачку i жадав вiд проїжджих для себе  мита.
Та тухольцi були тугий народ. Вони  почули  вiдразу,  що  тут  починається
рiшуча боротьба, i постановили, за радою Захара Беркута, стояти  твердо  i
невiдступне при своїх правах  до  крайньої  крайностi.  Зараз  тиждень  по
виставленню рогачки вислала тухольська рада громадська своїх вiдпоручникiв
до Тугара Вовка. Вiдпоручники завдали йому коротке i рiшуче питання:
   - Що робиш, боярине? За що спираєш дорогу?
   - Так менi хочеться! - вiдповiв гордо  боярин.-  Коли  вам  кривда,  то
йдiть жалуйтесь на мене до князя.
   - Але ж се дорога не княжа, а громадська.
   - Се мене нiчого не обходить!
   З тим вiдпоручники й вiддалилися, але зараз по  їх  вiдходi  прийшла  з
Тухлi цiла ватага сiльської молодiжi  з  сокирами  i  тихесенько  порубала
рогачку на дрiбнi куснi, наклала з неї огонь i  спалила  її  недалеко  вiд
боярського двора. Боярин лютився на своїм дворi, кляв поганих смердiв, але
супротивлятися їм не мав смiлостi i наразi не робив  уже  другої  рогачки.
Перший напад на громадськi права був вiдбитий, але тухольцi не  радувалися
завчасно,- вони добре знали, що се тiльки перший напад i що за  ним  треба
надiятись iнших. I справдi так воно сталося. Одного дня прибiгли до  Тухлi
вiвчарi, голосячи сумну вiсть, що боярськi слуги зганяють їх iз  найкращої
громадської полонини. Не вспiли вiвчарi до ладу розказати свого, коли втiм
прибiгли громадськi лiсничi, кажучи, що боярин вiдмiрює i запальковує  для
себе величезний кусень найкращого громадського лiса. Знов громадська  рада
вислала вiдпоручникiв до Тугара Вовка.
   - За що, боярине, кривдиш громаду?
   - Я беру тiльки те, що менi мiй князь дарував.
   - Але ж се не княжi, а громадськi землi! Князь не мiг дарувати того, що
до нього не належить.
   - Ну, то йдiть на князя жалуйтеся,- вiдказав їм  боярин  i  вiдвернувся
вiд них.
   Вiд тої пори почалася правдива вiйна мiж боярином i тухольцями. То  раз
тухольцi зженуть боярськi  стада  зi  своїх  полонин,  то  боярськi  слуги
зженуть  тухольськi  отари.  Лiса,  загарбаного   боярином,   стерегли   i
громадськi, i боярськi лiсничi, мiж котрими не раз приходило до  сварки  i
бiйки. Се  лютило  боярина  чимраз  дужче,  i  вiн  вкiнцi  казав  убивати
тухольську  худобу,  придибану   на   загарбаних   полонинах,   а   одного
громадського лiсничого, придибаного в заграбленiм лiсi,  велiв  прив'язати
до дерева i сiкти терновими рiзками мало що не на смерть. Сього  було  вже
замного тухольськiй громадi.  Многi  голоси  обiзвалися  за  тим,  аби  по
давньому звичаю до боярина приложити  закон  про  непокiрного  i  шкiдного
громадянина, розбiйника та злодiя, i вигнати  його  з  обсягу  громадських
земель, а дiм його зруйнувати дотла. Велика часть громадян пристала на се,
i певно, що круто прийшлось би було тодi бояриновi, коли б Захар Беркут не
був висловив тої думки, що не належиться засуджувати нiкого, не вислухавши
вперед його оправдання, i що справедливiсть домагається закликати  боярина
поперед усього на громадський копний суд, дати йому можнiсть витолкуватися
i аж потiм поступати з ним так, як осудить громада  при  повнiм  спокою  й
розвазi. Тої розумної ради послухала тухольська громада.
   Певно, нiхто в нинiшнiм зборi не розумiв так добре важностi сеї  хвилi,
як Захар Беркут. Вiн бачив, що тут цiле дiло його життя важиться на вiстрю
громадського засуду. Та й  коби-то  в  тiм  засудi  ходило  лиш  о  просту
справедливiсть, то Захар  був  би  спокiйний  i  покладався  б  уповнi  на
громадський  розум.  Але  тут  приходилося  розважати  -  перший  раз   на
тухольськiм копнiм  судi  -  також  iншi,  постороннi,  а  безмiрно  важнi
обставини, що запутували справу  майже  до  безвихiдностi.  Захар  розумiв
добре, що засуд, чи  прихильний,  чи  неприхильний  для  боярина,  грозить
громадi великою небезпекою. Прихильний засуд, значить,  признання  не  так
права, як сили, по сторонi боярина,  раз  назавсiди  упокорить  перед  ним
громаду, вiддасть йому в руки не тiльки загарбанi лiси й полонини,  але  й
цiлу громаду, буде  першим  i  найтяжчим  виломом  у  вiльнiм  громадськiм
устрою, над якого  вiдновленням  i  скрiпленням  вiн  ненастанно  трудився
протягом сiмдесятьох  лiт.  А  неприхильний  засуд,  що  вирече  прогнання
боярина з громади, грозить також немалою небезпекою. Ану  ж  боярин  зумiє
пiдмовити князя, розбудити його  гнiв,  переконати  його,  що  тухольцi  -
бунтiвники? Се  може  стягнути  велику  бурю  або  й  цiлковиту  руїну  на
Тухольщину, як подiбнi засуди кiлька  разiв  уже  стягали  руїну  на  iншi
громади, що їх князi узнавали за  бунтiвничi  i  вiддавали  боярам  та  їх
дружинам на розграблення та на знищення. Оба  тi  важкi  виходи  нинiшньої
ради наповняли серце старого Захара великим  сумом,  i  вiн  щиро  молився
духом перед почином ради до  великого  Дажбога-Сонця,  щоб  той  просвiтив
розум його й його громади i дав їм знайти  праву  стежку  серед  усiх  тих
трудностей.
   - Чесна громадо! -  так  зачав  вiн  свою  бесiду.-  Не  буду  вiд  вас
скривати, та й, впрочiм, ви й самi то добре знаєте,  якi  важкi  i  великi
дiла чекають сьогоднi нашого громадського розсуду. Коли поглядаю на те, що
довкола нас робиться i що нам грозить, то так i  здається  менi,  що  наше
дотеперiшнє спокiйне  громадське  життя  пропало  безповоротно,  що  тепер
наступає для нас усiх пора  -  показати  на  дiлi,  в  боротьбi,  чи  нашi
громадськi порядки справдi мiцнi й добрi, чи  можуть  видержати  надходячу
важку бурю. Яка се буря надходить на нас, i то не з  одного  боку,  се  ви
знаєте i почуєте ще ширше на нинiшнiй радi, тож про се я тепер не потребую
говорити. Я хотiв би тiлько показати вам i вбити незнищимо в вашу тямку те
становище, на якiм би нам, по моїй думцi, треба стояти, твердо  стояти  до
крайньої крайности. А втiм, i тут нi я, нi нiхто iнший не має  власти  над
вами: схочете, то послухаєте, а не схочете - воля ваша! Тiлько ж кажу вам,
що сьогоднi ми  стоїмо  на  розстайнiй  дорозi,  сьогоднi  нам  прийдеться
вибрати: сюди чи туди. Тож годиться нам, людям старим i  досвiдним,  добре
вияснити собi той вибiр i тi дороги, на якi вiн може  повести  нас,  i  те
мiсце, на котрiм ми стоїмо тепер!
   - Погляньте, чесна  громадо,  на  те  наше  копне  знамено,  котре  вiд
п'ятдесятьох лiт чує нашi слова i бачить  нашi  дiла.  Чи  знаєте  ви,  що
виражають його знаки? Святi i поважнi старцi, батьки нашi, зробили його  i
передали менi  його  значiння,  "Захаре,сказали  вони,-  колись,  у  хвилi
найгрiзнiшої небезпеки, коли життя наверне супротивну хвилю на  громаду  i
загрозить її порядок,- тодi ти вiдкриєш громадi, що значить се знамено,  а
заразом  вiдкриєш,  що  на  нiм  спочиває  наше  i   нашого   духа-опiкуна
благословенство, що вiдступлення вiд тої дороги, яку  вказує  те  знамено,
буде  найбiльшим  нещастям  для  громади,  буде  початком  її  цiлковитого
упадку!"
   Захар утих на хвилю.  Його  бесiда  зробила  велике  вражiння  на  всiх
громадян. Усiх очi  зверненi  були  на  знамено,  що  на  високiй  жердцi,
встромленiй у камiнь, стояло перед громадою, блискотiло срiбною оковою  на
своїх кiльцях i повiвало кармазиновою хоруговкою, немов переливалось живою
кров'ю.
   - Я досi не говорив вам про се нiчого,- говорив Захар дальше,- бо  часи
були спокiйнi. Але сьогоднi пора се  зробити.  Глядiть  на  нього,  на  се
знамено наше! З одного здорового пня вироблений весь той суцiльний ланцюг,
сильний i немов замкнутий у собi, а прецiнь свобiдний в  кождiм  поєдинчiм
колiсцi, готовий приняти всякi зв'язки. Сей ланцюг - то наш  руський  рiд,
такий, який вийшов з рук  добрих,  творчих  духiв.  Кожне  колiсце  в  тiм
ланцюзi - то одна громада, нерозривно, з самої природи  зв'язана  з  усiма
iншими, а проте свобiдна сама в собi, немов замкнена  сама  в  собi,  живе
своїм власним життям i вдоволяє свої потреби. Тiлько  така  суцiльнiсть  i
свобода  кождої  поодинокої  громади  робить  усю  цiлiсть   суцiльною   й
свобiдною. Нехай тiлько одно колiсце трiсне, розпадеться само в собi, то й
цiлий ланцюг розпадеться, одноцiлий його зв'язок  розiрветься.  От  так  i
упадок вольних громадських порядкiв у  однiй  громадi  стає  раною,  котра
приносить недугу, а то й заразу для цiлого тiла нашої  святої  Русi.  Горе
громадi, котра добровiльно станеться тою раною, котра не ужиє всiх  сил  i
способiв, щоб удержати себе при здоров'ю!  Лiпше  би  було  такiй  громадi
щезнути з лиця землi, запастися в безодню!
   Остатнi слова Захара, сказанi грiзним, пiднесеним голосом, приглушили в
ушах слухаючої громади шум водопаду, що недалеко гримав собою о камiнь  i,
мов живий стовп  кришталю,  граючи  проти  сонця  всiми  барвами  веселки,
видавався блискучою пасмугою понад головами громади.
   Захар говорив дальше:
   - Гляньте ще раз на се знамено!  Кожде  колiсце  його  ланцюга  сковане
блискучими срiбними оковами в гарнi узори. Окови тi не обтяжають  колiсця,
а додають йому оздоби  й  тривкостi.  Так  само  кожда  громада  має  свої
дорогоцiннi установи i порядки, породженi потребами, упорядкованi  розумом
мудрих батькiв наших. Порядки тi святi, але не  для  того,  що  давнi,  що
батьками нашими уладженi, тiлько для того,  що  свобiднi,  що  не  в'яжуть
нiкого доброго в добрiм дiланню, а в'яжуть лиш злого, що хотiв би  шкодити
громадi. Порядки тi не в'яжуть i громаду,  а  тiлько  додають  їй  сили  i
власти для охорони всього, що добре i хосенне, а для знищення  всього,  що
зле i шкiдне. Коли б не тi срiбнi окови, дерев'янi обручки легко могли  би
потрiскати, i вся одноцiлiсть ланцюга пропала би. Так само, якби  не  нашi
святi громадськi установи, то й уся громада пропала би. Уважайте ж,  чесна
громадо! Злодiйськi руки простягаються, щоб  обдерти  тi  срiбнi  окови  з
нашого колiсця, щоб ослабити i ногами потоптати наш громадський  лад,  при
якiм нам так добре жилося!
   - Нi, ми не попустимо їм того! -  крикнула  разом  однодушно  громада.-
Станемо в оборонi своєї свободи, хоч би прийшлося  нам  i  остатню  краплю
крови пролити!
   - Добре, дiти! - сказав зворушений Захар Беркут,-  так  воно  й  треба!
Вiрте менi, се дух нашого великого Сторожа прорiк iз вас!  Ви  його  силою
вгадали значiння тої хоругви, що  повiває  на  нашiм  знаменi.  Чому  вона
червона? Бо значить кров!  До  остатньої  краплi  крови  повинна  боронити
громада своєї свободи, свого святого  ладу!  I  вiрте  менi,  недалеко  та
хвиля, котра справдi запотребує вiд нас крови! Будьмо готовi й її  пролити
в своїй оборонi!
   В тiй хвилi очi всiх  громадян,  немов  на  даний  знак,  звернулися  в
сторону села.
   Там, на шляху, що  вiв  вiд  села  попри  водопад  у  гори,  показалася
невеличка громада пишно построєних, оружних людей. Се йшов  у  всiй  своїй
пишнотi на тухольську раду боярин Тугар Вовк зi своєю дружиною.
   Невважаючи на гарячу весняну днину,  боярин  був  у  повнiй  рицарськiй
збруї: в панцирi з залiзної, блискучої бляхи, в таких  же  набедрениках  i
наголiнниках i в блискучiм спижевiм шоломi з розвiяною поверх нього  китою
з когутячих косиць. При боцi у нього телiпався в пiхвi тяжкий бойовий меч,
через плечi перевiшений був лук  i  сагайдак  зi  стрiлами,  а  за  поясом
стримiв топiр, блискучий широким  сталевим  вiстрям  i  бронзою  набиваним
обухом. Поверх усеї тої страшної зброї, на знак супокiйного свого  намiру,
боярин накинув вовчу шкiру з пащею, переробленою в защiпку на грудi,  i  з
лабами, що острими кiгтями обхапували  його  пояс.  Довкола  боярина  йшло
десять воякiв, лучникiв i топiрникiв, повбираних у такi ж вовчi шкiри, але
без  панцирiв.  Мимоволi  стрепенулася   тухольська   громада,   побачивши
наближення тої вовчої дружини; всi зрозумiли, що се власне й є той  ворог,
який напосiвся на їх свободу й  незалежнiсть.  Але  поки  що  вони  ще  не
надiйшли, а Захар кiнчив свою бесiду.
   - Ось надходить боярин, котрий хвалиться, що з милости для нього  князь
подарував йому нашi землi,  нашу  свободу,  нас  самих.  Бачте,  як  гордо
виступає вiн у тiм почуттю княжої милости, в тiм почуттю,  що  вiн  княжий
слуга, що вiн раб! Нам не потрiбно милости вiд боярина i нi за що  ставати
нам рабами - се причина, для  чого  вiн  ненавидить  нас  i  прозиває  нас
смердами. Але ми знаємо, що гордiсть його пуста i що  правдиво  свобiдному
чоловiковi личить не гордiсть, а супокiйна повага та  розум.  Заховайте  ж
проти нього ту повагу i той розум, щоб не ми упокорили його, а сам  вiн  у
глибинi свого сумлiння почув себе упокореним! Я скiнчив.
   Тихий шепiт вдоволення i радiсної рiшучостi пройшов по  громадi.  Захар
сiв на своє мiсце. Хвилю стояла мовчанка на майданi, поки  Тугар  Вовк  не
наблизився до ради.
   - Здоровi були, громадо! - сказав вiн, дотикаючи  рукою  свого  шолома,
але не знiмаючи його з голови.
   - Здоров будь i ти, боярине! - вiдповiла громада.
   Тугар Вовк гордим, безпечним поступом вийшов  перед  громаду  i,  ледве
окинувши її оком, проговорив:
   - Ви кликали мене перед себе,- i ось я. Чого хочете вiд мене?
   Слова тi сказанi були рiзким, гордим голосом, котрим боярин,  очевидно,
хотiв показати громадi свою вищiсть. При тiм вiн не  дивився  на  громаду,
але обертав у руках свiй топiр i немов любувався блиском  його  вiстря  та
обуха, показуючи явно, що глибоко погорджує цiлою тою радою.
   - Ми закликали тебе, боярине, перед суд громадський, щоб, заким осудимо
твої поступки, вислухати твого слова. Яким правом i в якiй цiлi  ти  робиш
кривду громадi?
   - На суд  громадський?  -  повторив,  немов  зачудуваний,  Тугар  Вовк,
обертаючись лицем до Захара.- Я княжий слуга i боярин. Нiхто не має  права
судити мене, окрiм князя i рiвних менi бояр.
   - Про се, боярине, чий ти слуга, ми не будемо з тобою сперечатися,-  се
нас нiчого не обходить. А про твоє право поговоримо пiзнiше. Тепер  тiлько
будь ласкав сказати нам: вiдкiля прийшов ти в наше село?
   - Зi столичного княжого мiста Галича.
   - А хто велiв тобi йти сюди?
   - Мiй i ваш пан, князь Данило Романович.
   - Говори про себе, а не про нас, боярине! Ми вольнi люди  i  не  знаємо
нiякого пана. А чого ж велiв тобi твiй пан iти в наше село?
   Лице боярина облилося червоною пасмугою злостi при тих  словах  Захара.
Хвилю вiн вагувався, чи  вiдповiдати  дальше  на  його  допитування,  далi
погамував свiй невчасний порив.
   - Вiн велiв менi бути сторожем його земель i його пiдданих, воєводою  й
начальником Тухольщини, i дав менi  i  моїм  потомкам  у  вiчне  посiдання
тухольськi землi в надгороду за мою вiрну службу. Ось його  грамота,  його
печать i пiдпис!
   При тих словах боярин гордим рухом руки вийняв iз-за широкого ремiнного
пояса княжу грамоту i пiдняв її вгору, показуючи громадi.
   - Сховай свою грамоту, боярине,- сказав спокiйно Захар,- ми  не  вмiємо
її читати, а печать твого князя для нас не закон. Радше сам ти скажи  нам,
хто се такий, той твiй князь?
   - Як то? - крикнув здивований боярин.- Ви не знаєте князя Данила?
   - Нi, не знаємо нiякого князя.
   - Володаря всiх земель, усiх осель i мiст вiд Сяну аж  до  Днiпра,  вiд
Карпат аж до устя Буга?
   - Ми не видали його нiколи, i  у  нас  вiн  не  володар.  Адже  пастух,
володар отари, стереже  її  вiд  вовка,  гонить  її  в  спеку  полудня  до
холодного потока, а в холод ночi до теплої, безпечної кошари. А  князь  чи
робить се зi своїми пiдвладними?
   - Князь робить з ними ще бiльше,- вiдповiв боярин.- Вiн  дає  їм  мудрi
права i мудрих суддiв, посилає їм своїх вiрних слуг, аби боронили  їх  вiд
ворога.
   - Не по правдi сказав ти се,  боярине,-  замiтив  строго  Захар.-  Бач,
сонце на небi закрило своє ясне лице, щоб не слухати  твоїх  кривих  слiв!
Мудрi права нашi походять не вiд твого князя, а вiд дiдiв i батькiв наших.
Мудрих суддiв княжих ми не видали досi  i  жили  тихо,  в  згодi  й  ладi,
судячись самi громадським розумом. Батьки  нашi  здавна  вчили  нас:  один
чоловiк - дурень, а громадський суд - справедливий суд. Без княжих  воєвод
жили нашi батьки, жили й ми досi, i, як бачиш, хати нашi не попустошенi  i
дiти нашi не забранi до ворожої неволi.
   - Так було досi, але вiдтепер не так буде.
   - Як буде вiдтепер, сього ми не знаємо i ти, боярине, не знаєш. Одно ще
тiлько скажи нам: твiй князь чи справедливий чоловiк?
   - Весь свiт знає i подивляє його справедливiсть.
   - То вiн, певно, i  тебе  вислав,  щоб  ти  в  наших  горах  насаджував
справедливiсть?
   Боярин змiшався сим простим питанням, але по хвилевiм вагованню сказав:
   - Так.
   - А як думаєш, боярине, чи  справедливий  може  несправедливо  кривдити
своїх пiдвладних?
   Боярин мовчав.
   -  Чи  може  вiн  несправедливими  поступками  насадити  в  їх   серцях
справедливiсть i, кривдячи їх, з'єднати для себе їх любов i повагу?
   Боярин мовчав, граючись вiстрям свойого топора.
   - Гляди ж, боярине,- закiнчив Захар.- Уста твої мовчать,  але  сумлiння
твоє каже, що се не може бути. А прецiнь же твiй справедливий князь зробив
се з нами, з нами, котрих вiн не бачив i не знає, котрих добром  i  щастям
вiн не турбується, котрi йому  не  вчинили  нiчого  злого,  але,  навпаки,
щороку складають йому богату данину. Як вiн мiг се зробити, боярине?
   Тугар Вовк блиснув гнiвно очима на Захара i сказав:
   - Плетеш дурницi, старий. Князь нiкого не може скривдити!
   - А прецiнь нас скривдив, отою самою грамотою, котрою ти так  хвалишся!
Бо зважай лишень: чи не скривдив би я тебе, якби без твоєї  волi  зняв  iз
тебе отой блискучий панцир i дав його мойому  синовi?  А  таке  саме  дiло
зробив твiй князь iз нами. Що для тебе панцир, то для нас земля й лiс. Вiд
вiкiв ми вживали їх i берегли, як ока в головi,- а тут нараз приходиш ти в
iменi свого князя i кажеш: "Се моє! Мiй князь дав менi се в  надгороду  за
мої великi заслуги!" I проганяєш наших пастухiв, убиваєш нашого  лiсничого
на нашiй власнiй  землi!  Скажи  ж,  чи  можемо  ми  уважати  твого  князя
справедливим чоловiком?
   - Ти помилився, старче! - сказав Тугар Вовк.- Усi ми - власнiсть князя,
зi всiм, що маємо, з худобою й землею.  Князь  один  вiльний,  а  ми  його
невiльники. Його ласка - то наша воля. Вiн може зробити з нами, що хоче.
   Мов удар обуха в тiм'я, так  оглушили  тi  слова  Захара  Беркута.  Вiн
похилив свою сиву голову додолу i довгу хвилю  мовчав,  не  знаючи,  що  й
казати. Мертвецьки понуро мовчала й уся громада. Вкiнцi Захар устав.  Лице
його яснiло. Вiн пiднiс руки догори, до сонця.
   - Сонце преясне! - сказав вiн.- Ти,  благотворне,  вольне  свiтило,  не
слухай тих огидних слiв, якi осмiлився сей  чоловiк  сказати  перед  твоїм
лицем! Не слухай їх, забудь,  що  вони  сказанi  були  на  нашiй,  досi  й
помислом таким не оскверненiй землi! I не карай нас за них! Бо безкарно ти
не пропустиш їх, то  знаю.  I  коли  там,  у  тiм  Галичi,  довкола  князя
наплодилось богато таких людей, то ти зiтри їх iз лиця землi, але за  кару
не погуби разом iз ними всього нашого народа!
   I по тiм Захар успокоївся, сiв i знову звернувся до боярина.
   - Ми чули, боярине, твое переконання,- сказав вiн.-  Не  повторяй  його
другий раз перед нами, нехай воно при тобi лишається. Послухай  же  тепер,
яка наша думка про твого князя. Послухай i не  прогнiвайся!  Сам  бачиш  i
знаєш, що вiтця й опiкуна ми в нiм  бачити  не  можемо.  Отець  знає  свою
дитину, її потреби й бажання, а вiн не знає нас i не  хоче  знати.  Опiкун
береже свого пiдручного вiд ворога i вiд усякої шкоди,-  князь  не  береже
нас нi вiд сльоти, нi вiд тучi, нi вiд граду, нi вiд медведя,- а  се  нашi
найгiршi вороги. Вiн,  щоправда,  голосить,  що  береже  нас  вiд  нападiв
угорських воякiв. Але як береже нас? Насилаючи на нас iще гiрших  ворогiв,
нiж угри - своїх неситих бояр з їх дружинами. Угри нападуть, заберуть,  що
можна, i пiдуть; боярин як нападе, то вже й осяде i не вдоволиться нiякими
добичами, а рад би нас усiх навiки поробити рабами. Не вiтцем  i  опiкуном
ми вважаємо твого князя, але карою божою, зiсланою на нас за  грiхи  нашi,
вiд якої мусимо вiдкупуватися щорiчними данинами. Чим менше ми  про  нього
знаємо, а вiн про нас, тим лiпше для нас.  I  коби  вся  наша  Русь  могла
позбутися сьогоднi його з усiма його  ватагами,  то,  певно,  була  би  ще
щаслива i велика!*
   З дивним чуттям у серцi слухав Тугар  Вовк  тих  гарячих  слiв  старого
бесiдника. Хоч вихований при княжiм дворi i зiпсований гниллю та пiдлотою,
вiн усе-таки був рицар, вояк, чоловiк i мусив вiдчути  серцем  хоч  крихту
того чуття, яке так сильно порушувало серце Захара Беркута.  А  притiм  же
вiн далеко не по щирiй совiстi виповiдав уперед свої слова про  необмежену
власть князя; його душа й сама не раз бунтувалися проти тої властi, а  тут
вiн тiльки хотiв заслонити показом на  княжу  власть  свої  власнi  забаги
такої ж властi. Не диво, що слова Захара  Беркута  запали  йому  глибше  в
душу, нiж вiн сам того бажав. Вiн перший раз зi щирим  подивом  глянув  на
нього, але заразом i жаль йому зробилося того велетня,  якого  упадок,  по
його думцi, був близький i неминучий.
   - Старче, старче,- сказав вiн,- жаль менi твого сивого волоса  i  твого
молодечого серця. Довгий час прожив  ти  на  свiтi,  здається  навiть,  що
занадто довгий! Живучи серцем у  давнинi  i  в  горячих  думах  молодости,
перестав ти розумiти новi, теперiшнi часи, їх погляди та потреби.  Те,  що
було  давно,  не  мусить  бути  й  тепер,  анi  вiчно.  Все,   що   живе,-
переживається. Пережилися й твої молодечi думи про  свободу.  Важкi  тепер
часи надходять, старче! Вони домагаються конечно одного, сильного володаря
в нашiм краю, котрий би в однiм осередку згромадив i в свою руку уняв  усю
силу цiлого народа для оборони його перед ворогом, що  надтягає  зi  сходу
сонця. Ти, старче, не знаєш усього того, i тобi здається, що давнi часи ще
тривають.
   - I тут ти помилився, боярине,- сказав Захар Беркут.- Не подоба старому
вдаватися в молодi мрiї, а на сучаснiсть  жмурити  очi.  Але  ж  тричi  не
подоба йому помiтуватися добрим для того, що воно старе, а хапати за  лихе
для того, що воно нове. Се звичай молодикiв, i то зле вихованих молодикiв.
Ти закидаєш менi, що я не знаю того, що дiється довкола нас. А тимчасом не
знати ще, хто з нас двох бiльше i докладнiше се знає. Ти натякнув менi  на
страшного ворога, що грозить нам зi сходу  сонця,  i  висловив  думку,  що
наближення того ворога вимагає згромадження всеї  народної  сили  в  одних
руках. Тепер я скажу тобi, що я знаю про того ворога. Правда, боярине,  до
тебе вчора прибiг княжий пiсланець, який оповiстив тебе  про  новий  напад
страшних монголiв на нашу країну, про те, що вони по довгiм  опорi  заняли
Київ i зруйнували його дотла i тепер величезною  хмарою  тягнуть  на  нашi
червоноруськi землi. Ми, боярине, знали се ще перед  тижнем  i  знали  про
княжого пiсланця, виправленого в отсi сторони, та про його  вiсти.  Княжий
пiсланець прибув пiзненько - нашi пiсланцi далеко скорiше ходять.  Монголи
давно вже заповенили нашу Червону Русь, понищили богато городiв  i  сiл  i
роздiлилися на двi рiки. Одна пiшла  на  захiд,  мабуть,  пiд  Судомир,  у
польську країну, а друга йде горi долиною Стрия в  нашi  сторони.  Правда,
боярине, що ти ще не знав сього?
   Тугар Вовк з подивом, майже зо страхом, глядiв на старого Захара.
   - А вiдки ти се знаєш, старче? - запитав вiн.
   - Я й се скажу тобi, щоб ти знав, яка сила в громадах i  в  їх  вольнiм
союзi.  Зi  всiми  пiдгiрськими  громадами  ми  стоїмо  в  зв'язку:   вони
обов'язанi нам, а ми  їм  доносити  якнайшвидше  всякi  вiсти,  важнi  для
громадського життя. Пiдгiрськi ж громади стоять  у  зв'язках  з  дальшими,
покутськими та подiльськими, тож про все, сяк чи так  важне  для  нас,  що
дiється на нашiй Червонiй  Русi,  йде  блискавкою  вiсть  вiд  громади  до
громади.
   - Що вам з вiстей, коли помогти  собi  не  можете!  -  згiрдно  буркнув
боярин.
   - Правду сказав ти, боярине,-  сумно  вiдповiв  Захар.-  Подiльськi  та
покутськi громади не можуть допомогти собi, бо вони обдертi та  обезсиленi
князями та боярами, якi не позволяють їм мати своє оружжя, анi вправлятися
в робленню ним. От i бачиш, боярине, що се значить: єдинити силу народа  в
одних руках! Щоби з'єдинити в одних руках силу народа, треба ослабити силу
народа. Щоб одному надати велику власть над народом, треба кожнiй  громадi
вiдiбрати  її  свободу,  треба  розбити  громадськi  зв'язки,  обезоружити
громадськi руки. А тодi всяким монголам одверта дорога в нашу  країну.  Бо
поглянь тепер на нашу Русь! Твiй владник, твiй могучий князь Данило пропав
десь безвiсти. Замiсть обернутися  до  свого  народа,  вiддати  йому  його
свободу i зробити з  нього  живу,  непоборну  запору  проти  монгольського
наїзду, вiн, поки монголи руйнують його край, побiг до угорського  короля,
у нього благаючи помочi. Але угри не поквапнi помагати нам хоч i їм  самим
грозить та сама навала. Тепер твiй Данило щез десь,  i,  хто  знає,  може,
незадовго його побачите в  таборi  монгольського  хана  яко  його  вiрного
пiдданця, щоб цiною неволi й пониження перед сильнiшим купити собi  власть
над слабшими.
   Боярин слухав того оповiдання, i вже голова його почала укладати плани:
що дiяти? як використати таку пору?
   - Так, кажеш, монголи грозять нападом i отсим горам?
   Захар якось значучо всмiхнувся на те запитання.
   - Грозять, боярине.
   - I що ж ви думаєте робити? Пiддаватися чи боронитися?
   - Пiддаватися їм не можна, бо всiх, хто їм пiддається, женуть  вони  на
службу, i то в першi ряди, в найтяжчi бої.
   - Значить, ви хочете боронитись?
   - Що сила наша, спробуємо зробити.
   - Коли так, то приймiть мене за свого воєводу.  Я  вас  поведу  до  бою
проти монголiв!
   - Постiй, боярине, ми  ще  не  дiйшли  до  вибору  воєводи.  Ти  ще  не
витолкувався зi своїх поступкiв у нашiй громадi. Твою щиру волю до  служби
громадi ми приймемо, але батьки нашi казали нам, що до чистого дiла  треба
й чистих рук. А чи будуть твої руки чистi до такого дiла, боярине?
   Тугар Вовк змiшався троха таким наглим зворотом, а далi сказав:
   - Старче, громадо,- покиньмо давнi угрози! Ворог зближається, з'єднаймо
свої сили проти нього! Доправдуючись своєї урази, ви можете лише пошкодити
дiлу, а хiсна нiякого собi не добудете.
   - Нi, боярине, не говори сього! Не своєї урази  ми  доправдуємось,  але
самої правди. Неправдою прийшов ти до нас, боярине, не по правдi  поступав
з нами,- i як же ми можемо повiрити тобi начальство над собою  в  вiйнi  з
монголами?
   - Старче, ти, бачу, завзявся роздратувати мене?
   - Боярине, уважай, що тут суд громадський, а  не  забава!  Скажи  менi:
осiдаючи на тухольськiй землi, чи хотiв ти бути членом громади, чи нi?
   - Я присланий сюди князем як воєвода.
   - Ми сказали тобi, що не признаємо права твого  над  нами,  а  особливо
права на нашу землю. Не тикай, боярине, наших  земель  i  наших  людей,  а
тодi, може, ми приймемо тебе до своєї громади як рiвного мiж рiвних.
   - От як! - скрикнув гнiвно Тугар Вовк.- Отака ваша справедливiсть! То я
мав би нехтувати княжу ласку, а допрошуватися ласки вiд смердiв?
   - Що ж,  боярине,  iнакше  ти  не  можеш  бути  нашим  громадянином,  а
неналежного до громади громада й терпiти у себе не схоче!
   - Не схоче терпiти? - насмiшливо скрикнув Тугар Вовк.
   - Батьки нашi  казали  нам:  шкiдного  i  непотрiбного  члена  громади,
розбiйника, конокрада або постороннього, що без волi  громади  забирав  би
громадськi землi, з родиною такого прогнати з границь громадських,  а  дiм
його розвалити i зрiвняти з землею.
   - Ха, ха, ха! - зареготався силуваним смiхом боярин.-  То  ви  смiли  б
мене, княжого боярина, надiленого княжою ласкою за мої заслуги, рiвняти  з
розбiйниками i конокрадами?
   - Що ж, боярине,- а скажи сам по совiсти, чи лiпше ти поступаєш з нами,
як розбiйник? Адже ж землю нашу забираєш - наше найбiльше i  єдине  добро.
Людей наших гониш i вбиваєш  на  смерть,  худобу  нашу  стрiляєш!  Чи  так
роблять чеснi громадяни?
   - Старче, покинь таку мову, я її не  можу  слухати,  вона  нарушує  мою
честь.
   - Постiй, боярине, я ще не скiнчив,-  сказав  спокiйно  Захар  Беркут.-
Отсе ти згадав про свою честь i раз у раз говориш про свої великi заслуги.
Будь ласкав, скажи нам, якi се твої заслуги, щоб i ми могли вшанувати їх!
   - У двадцятьох битвах я проливав свою кров!
   - Кров свою проливати, боярине, се ще не заслуга. I  розбiйник  не  раз
проливає свою кров, а його ж за те вiшають. Скажи нам, проти кого i за ким
ти воював?
   - Проти князя  київського,  проти  князiв  волинських  i  польських,  i
мазовецьких...
   - Досить, боярине! Тi вiйни - се ганьба, не заслуга, i для тебе, i  для
князiв. Се чисто розбiйницькi вiйни.
   - Я воював i проти монголiв над Калкою.
   - I як же ти воював проти них?
   - Як то як? Так, як повинен був воювати, не вступаючись iз мiсця, поки,
ранений, не дiстався до неволi.
   - Отсе ти добре сказав,- не знаємо тiлько, чи се правда.
   - Як не знаєте, то й не мiшайтеся в те, чого не знаєте.
   - Постiй, боярине, не  насмiхайся  над  нашим  незнанням.  Постараємось
переконатися.
   I за тим словом Захар устав i, звертаючися до громади, сказав:
   - Чесна громадо, ви чули признання боярина Тугар Вовка?
   - Чули.
   - Чи може хто свiдчить за ним або против нього?
   - Я можу! - озвався голос iз народа. Мов стрiлою поражений, стрепенувся
боярин на той голос i перший раз уважно, з  якоюсь  тривогою  поглянув  на
громаду.
   - Хто може свiдчити, нехай вийде  перед  громаду  i  свiдчить,-  сказав
Захар.
   Перед громаду вийшов нестарий ще чоловiк,  калiка,  без  руки  i  ноги,
навхрест перекалiчений. Лице його було порите глибокими  шрамами.  Се  був
Митько Вояк, як звала його громада. Перед кiлькома лiтами  зайшов  вiн  до
громади на кулi, розповiдаючи страшнi вiстi про монголiв,  про  битву  над
Калкою, про погром руських князiв  i  про  смерть  тих,  що  дiсталися  до
неволi, а потiм пiд час обiду монгольських полководцiв  були  удушенi  пiд
дошками, на яких монголи засiли до учти. Вiн,  Митько,  також  був  у  тiй
битвi в дружинi одного боярина i разом з ним дiстався до  неволi,  з  якої
потiм якимсь чудом уйшов. Довго блукав вiн по селах i мiстах святої  Русi,
поки вкiнцi не зайшов i до Тухлi. Тут йому сподобалося жити,  а  що  своєю
одною рукою вмiв плести скуснi кошi i знав багато пiсень та оповiдань  про
далекi краї, то громада приняла його в свої члени, живила його i  зодягала
за чергою, загально люблячи i поважаючи його за рани, понесенi в  вiйнi  з
наїзником, i за його чесний, веселий характер. Отой-то Митько тепер вийшов
свiдчити проти боярина.
   - Скажи нам, Вояче Митьку,- почав питати його Захар,-  ти  знаєш  сього
боярина, проти котрого хочеш свiдчити?
   - Знаю,вiдповiв твердим голосом Митько.- В його дружинi я служив i  був
у битвi над Калкою.
   - Яке ж свiдоцтво хочеш ти зложити проти нього?
   - Мовчи, пiдлий рабе! - скрикнув, поблiднiвши, боярин.- Мовчи, а то тут
буде й конець твойому нужденному життю!
   - Боярине, я тепер не раб твiй, але вiльний громадянин,  i  тiлько  моя
громада може велiти менi мовчати. Я досi мовчав,  але  тепер  менi  велять
говорити. Чесна громадо! Свiдоцтво моє проти боярина Тугара Вовка велике i
страшне: вiн зра...
   - Мовчав досi, то мовчи i далi!  -  ревнув  боярин,  блиснув  топiр,  i
Митько Вояк з розлупаною головою, окровавлений, упав додолу.
   Охнула громада i зiрвалася на ноги. Страшний крик залунав довкола.
   - Смерть йому! Смерть! Вiн зганьбив святiсть суду! На радi  забив  мужа
нашого!
   - Смерди поганi! - скрикнув до них боярин.- Не боюсь вас! От  так  буде
кождому, хто поважиться торкнути мене чи рукою, чи словом. Гей, мої  вiрнi
слуги, сюди, до мене!
   Лучники i топiрники, хоч самi  блiдi  й  тремтючi,  обступили  боярина.
Грiзний, червоний з лютостi, стояв вiн посеред них з  кровавим  топором  у
руцi. На знак Захара громада втихла.
   - Боярине,сказав Захар,- ти смертельно провинивсь проти бога i громади.
Ти на судi забив свiдка, нашого  громадянина.  Що  вiн  хотiв  проти  тебе
свiдчити, ми не дiзналися i не хочемо знати,- нехай  твоя  совiсть  судить
тебе. Але своїм убiйством ти признався  до  вини  i  поповнив  нову  вину.
Громада не може тебе терпiти на своїй землi. Вiддалися з-мiж нас!  За  три
днi вiднинi прийдуть нашi люди, щоб розвалити твiй дiм i загладити  навiть
слiд твого буття у нас.
   - Нехай приходять! - крикнув  люто  боярин.-  Побачимо,  хто  чий  слiд
загладить. Я плюю на ваш суд! Рад побачити того, хто  приступить  до  мого
дому! Ану, мої слуги, ходiмо з сього поганого збору!
   Боярин вiддалився зi своїми  слугами.  Довгий  час  стояла  мовчанка  в
зборi. Молодцi винесли кроваве тiло Митька Вояка.
   - Чесна громадо,- сказав Захар,- чи  воля  ваша  поступити  з  боярином
Тугаром Вовком так, як батьки нашi велiли поступати з такими людьми?
   - Так, так! - загула громада.
   - Кого ж вибираєте до сповнення громадської волi?
   Вибрано десять  молодцiв,  мiж  ними  й  Максима  Беркута.  Важко  було
Максимовi приймати сей вибiр. Хоч i як ненависний  був  йому  боярин,  але
все-таки вiн був вiтцем тої, котра мов чаром опанувала його серце  i  його
мислi, за котру вiн вiддав би був життя. А тепер,  о  горе,  i  вона  була
засуджена, безвинно, за батькову провину. Але проте Максим  не  вiдпирався
вiд вибору. Хоч i як тяжке для нього було  завдання  сповнити  громадський
засуд, усе-таки вiн у глибинi свого серця радувався ним: адже  ж  при  тiй
нагодi вiн побачить її! А  може,  йому  удасться  як-небудь  потiшити  її,
злагодити хоть своєю щирiстю острий засуд громади!..
   А тимчасом рада громадська йшла далi своєю чергою. Прикликано пiсланцiв
вiд сторонських громад, щоб i з ними нарадитись  над  тим,  як  боронитися
проти нападу монголiв.
   - Зруйнованi ми,- говорив  пiсланець  пiдгiрських  громад.-  Села  нашi
попаленi, худоби  зрабованi,  молодiж  вигибла.  Широкою  рiкою  розлилися
пожежi i знищення по Пiдгiр'ю. Князь не дав нам нiякої оборони,  а  бояри,
що тисли нас в часи спокою, зрадили нас у потребi.
   Пiсланцi з Корчина й Тустаня говорили:
   - Нам грозить залива. Понижче  Синевiдська  на  рiвнинi  бiлiються  вже
шатри монголiв. Iде їх сила  незлiчима,  i  ми  й  думати  не  можемо  про
боротьбу й опiр, але забираємо все i втiкаємо в лiси та в гори. Бояри нашi
зачали були робити засiки на шляху, але якось вагуються. Шепчуть люди,  що
хотять запродати шляхи нашi монголам.
   Пiсланцi з iнших верховинських громад говорили:
   - У нас урожаї лихi, а тепер з долiв  набiгло  до  нас  богато  народа.
Передновинок тяжкий. Рятуйте нас i наших гостей, поможiть  перебути  чорну
годину!
   Пiсланцi з угро-руських громад сказали:
   - Чули ми, що монгольська залива йде у угорську країну. На бога i богiв
батькiв наших взиваємо вас, сусiди i браття, спинiть тоту  страшну  хмару,
не допустiть її звалитися в нашу  країну!  Вашi  села  -  твердинi;  кожда
скала, кожда  дебра  ваша  стане  за  тисячу  воякiв.  А  скоро  раз  вони
переваляться через гори, то вже там нiяка сила не спинить  їх,  i  всi  ми
погибнемо марно. Ми готовi дати вам помiч, якої  зажадаєте,  i  хлiбом,  i
людьми, тiлько не опускайте рук, не  тратьте  надiї,  ставайте  до  бою  з
поганим наїзником!
   Тодi Захар Беркут сказав:
   - Чесна громадо i ви, чеснi посли  сусiдськi!  Всi  мя  тут  чули,  яка
страшна хмара йде на нашу  країну.  Воєннi  сили  виступали  проти  них  i
погибли. Сила їх велика, а нещаснi порядки на  наших  долах  дозволили  їм
зайти аж у серце нашого краю,  перед  порiг  нашої  хати.  Князi  й  бояри
потратили голови або зраджують край свiй очевидячки. Що нам  тут  зробити?
Як нам боронитися? Я думав  би,  що  нам  поза  границi  нашої  Тухольщини
удаватися не можна. Шлях наш при вашiй помочi, чеснi загiрнi громадяни, ми
чень оборонимо. Але iнших шляхiв ми оборонити  не  можемо.  Се  буде  ваше
дiло, чеснi тустанськi громадяни, а коли б нам удалося наше дiло, то ми  й
вам радо пiдемо допомагати.
   На те сказали тустанськi пiсланцi:
   - Знаємо ми, батьку Захаре, що вам нiяк iти нас боронити  i  що  в  тiй
тяжкiй годинi треба, щоб кождий поперед усього за себе стояв.  Але  зважте
лише, що нашi громади не такi щасливi, як ваша, що  бояри  забрали  нас  у
руки i вони держать сторожу над засiками й проходами. А  як  вони  схотять
видати їх монголам, то що ж ми порадимо? Лиш одного  ми  надiємось,  i  се
може ще спасти нас: що монголи не пiдуть на ваш шлях i що в такiм разi ви,
забезпечивши свiй шлях вартою, будете могли рушити нам на помiч.
   - Ей, громадяни, громадяни,- сумовито, але i з докором сказав Захар,- i
сила, бачиться, у вас у руках, i розум у головах, як  у  мужiв,  а  бесiда
ваша дитиняча! Покладаєте надiю на "може" та на "хто знає". Адже  ж  сього
будьте певнi, що скоро нам не грозитиме небезпека,  то  ми  всею  громадою
прийдемо вам на помiч. Але поперед усього вам  належалось  би  забезпечити
себе проти ваших власних ворогiв - бояр. Доки в їх руках засiки i проходи,
доти ви й дихнути безпечно не можете. Кождої хвилi сей прехитрий рiд  може
продати вас. Пора вам  не  дрiмати,  але  вдарити  в  дзвони  i  громадами
поскидати з себе тi пута, в якi обпутала вас боярська  неситiсть  i  княжа
сваволя. Поки сього не буде, поти й ми не зможемо допомогти вам.
   Сумно похилили голови тустанськi пiсланцi на тi Захаровi слова.
   - Ей, батьку  Захаре,-  сказали  вони,-  знаєш  ти  наших  громадян,  а
говориш,  немовби  зовсiм  не  знав  їх.  Зломана  у  них  давня  вiдвага,
притоптана їх воля.  За  твою  раду  дякуємо  тобi  i  передамо  її  нашим
громадам, але чи пiдуть вони за нею?.. Ей, коби ти був мiж ними  i  сказав
їм своє слово!
   - Невже ж таки, чеснi сусiди, моє слово  у  ваших  громадян  може  мати
бiльшу вагу, нiж їх власна потреба, нiж їх власний розум? Нi! Коли  б  так
було, то нiчого вже й моє  слово  вам  не  поможе,  то  вже  пропали  нашi
громади, пропала наша Русь!
   Сонце геть-геть уже схилилося з полудня,  коли  тухольська  громада  по
скiнченiй радi вертала до села. Без радiсних  спiвiв  i  викрикiв,  сумно,
повагом iшли старi й молодi, повнi важких дум. Що то принесуть  їм  будущi
днi?
   Пiсланцi  сторонських  громад,   пiднесенi   на   дусi   й   заохоченi,
порозходилися. Тiльки  копне  знамено,  знак  сили  i  згоди  громадської,
повiвало високо i весело  в  повiтрi,  i  весняне  небо  яснiло  пречистим
блакитом, немов не бачучи земної журби та тривоги. IV
   Широкою  рiкою  плили  по  Русi  пожежi,  руїни  та  смерть.  Страшенна
монгольська орда з далекої степової Азiї налетiла на нашу країну,  щоб  на
довгi вiки в самiм коренi пiдтяти  її  силу,  розбити  її  народне  життя.
Найпершi мiста: Київ, Канiв, Переяслав упали i були зруйнованi до  основи;
їх  слiдом  пiшли  тисячi  сiл  i  менших  городiв.   Страшний   начальник
монгольський Бату-хан, прозваний Батиєм, iшов на  чолi  своєї  стотисячної
орди, женучи перед собою вчетверо стiльки всяких  полоняникiв,  що  мусили
битися за нього в перших рядах,- iшов поздовж руської  землi,  розпускаючи
широко свої загони i бродячи по колiна в  кровi.  Про  який-будь  опiр  на
рiвнiм полi нiщо було й думати, тим  бiльше  що  Русь  була  роз'єднана  i
роздерта внутрiшнiми межиусобицями. Декуди ставали опором мiщани  в  своїх
мурах, i непривичнi до ведення правильної облоги  монголи  мусили  не  раз
тратити багато часу, добуваючи брам i мурiв топорами. Але  слабi  твердинi
падали, бiльше через зраду i пiдкупство, нiж силою поборенi.  Цiль  походу
страшної орди були Угри, багата країна, заселена племенем,  спорiдненим  з
монголами, вiд котрого великий Чiнгiсхан монгольський домагався, щоб  йому
пiддалося. Угри не хотiли пiддатися, i страшенний похiд монгольської  орди
мав їм показати месть великого Чiнгiсхана.  З  трьох  бокiв  разом,  пiсля
плану Батия, мала впасти орда до Угорщини: зi сходу в землю Семигородську,
з заходу з землi Моравської i з пiвночi через Карпати.  В  тiй  цiлi  орда
подiлилася на три частi: одна, пiд проводом Кайдана, пiшла  бессарабськими
степами в Волощину, друга, пiд проводом  Пети,  вiддiлилася  вiд  головної
орди в землi волинськiй i поперек Червоної Русi, через Плiснесько, змагала
до верхiв'я рiки Днiстра, щоб  перейти  її  вбрiд,  а  далi  розлилася  по
Пiдгiр'ю, шукаючи проходiв через Карпати. Взятi до неволi мiсцевi люди,  а
також деякi  бояри-зрадники,  провадили  монголiв  горi  рiкою  Стриєм  на
тухольський шлях,  i  вже,  як  говорили  корчинськi  пiсланцi,  їх  шатри
бiлiлися на рiвнинi понижче Синевiдська.
   Вечорiло. Густi сумерки лягали на  Пiдгiр'я.  Лiсистi  тухольськi  гори
задимилися, мов незлiчимi вулкани, готовлячись вибухати.  Стрий  шумiв  по
кам'яних бродах i пiнився по закрутинах. Небо покривалось зорями. Але й на
землi, на широкiй  надстрийськiй  рiвнинi,  почали  розблискуватись  якiсь
свiтила, зразу де-де, рiдко, мов несмiло, далi чимраз густiше,  сильнiше,-
поки врештi цiла рiвнина, як далеко око засягне,  не  покрилася  ними,  не
розжеврiлася кровавим облиском. Мов  море,  порушене  легким  вiтром,  так
меркотiв  той  облиск  над  долиною,  то  живiше   палахкотячи,   то   мов
розпливаючись у темнiючiм  просторi.  Се  палали  нiчнi  огнища  в  таборi
монголiв.
   Але ген-ген у вiддалi, де кiнчилось  те  меркотяче  море,  палали  iншi
свiтила, страшнi, широкi, бухаючи огняною  загравою:  се  горiли  околичнi
села i слободи, окружаючи широкою огненною  пасмугою  монгольський  табiр.
Там бушували загони монголiв,  рабуючи  та  мордуючи  людей,  забираючи  в
неволю та нищачи до основи все, чого не можна було забрати.
   Смерком уже їхало вузьким плаєм поверх синевiдських гiр  двоє  люда  на
невеличких, та крепких гiрських кониках. Один iз  їздцiв,  мужчина  вже  в
лiтах, був у рицарськiм строю, в зброї, з мечем i топором,  з  шоломом  на
головi i з списом, прип'ятим до кiнського  сiдла.  З-пiд  шолома  спливало
довге i густе, сивiюче вже волосся на його плечi. Навiть  густi  сумороки,
що хмарою лежали на горах i величезними клубами котилися з ярiв  i  дебрiв
чимраз вище на верхи, не могли  на  його  лицi  закрити  виразу  глибокого
невдоволення, гнiву i якоїсь слiпої завзятостi, що щохвиля  розливався  по
ньому то їдким, прикрим смiхом, то понурою  хмарою,-  немов  щось  шарпало
його сустави несподiваними, судорожними  рухами  i  давалося  взнаки  його
гарному коневi.
   Другий їздець - то була  молода,  гарна  дiвчина,  одiта  в  полотняну,
шовковими нитками перетикану одежу,  з  невеличким  бобровим  ковпаком  на
головi, що не мiг вмiстити в собi її багатого, буйного,  золотисто-жовтого
волосся. Через плечi у неї перевiшений був лук з турового рога i  сагайдак
зо стрiлами, її чорнi, палкi  очi  ластiвками  лiтали  довкола,  любуючись
рiвними, хвилястими контурами верховини i темно-зеленими,  ситими  барвами
лiсiв та полонин.
   - Що за гарна країна,  таточку!  -  скрикнула  вона  дзвiнким,  срiбним
голосом, коли конi їх на хвильку зупинилися на крутiм пригiрку, через який
вони з трудом пробиралися, щоб перед цiлковитим смерком доїхати до  цiлi.-
Що за чудово гарна країна! - повторила вона вже тихiшим, нiжнiшим голосом,
озираючись позад себе i тонучи поглядом у незглибимо темних зворах.
   - А що за поганий народ живе в тiй країнi! - гнiвно вiдрiзав їздець.
   - Нi, таточку, сього не кажи! - сказала вона смiло, але зараз же  якось
змiшалась i, значно понизивши голос, додала по хвилi: -  Я  не  знаю,  але
народ тутешнiй менi сподобався...
   - О, я знаю, що вiн тобi сподобався! - скрикнув з  докором  їздець.-  А
радше, що сподобався тобi один iз того народа, той проклятий Беркут! О,  я
знаю, що ти готова батька свого покинути для нього, що  ти  перестала  вже
любити батька для нього! Та що дiяти - така вже дiвоча вдача! А  тiлько  я
кажу тобi, дiвчино: не вiр тому поверховому блисковi! Не вiр  гадюцi,  хоч
коралевими барвами мiниться!
   - Але ж, таточку, що за думки шибають по твоїй головi! I якими прикрими
словами ти докоряєш менi! Я призналася тобi, що люблю Максима, i  присягла
перед сонцем, що буду його. Але я ще не його, я ще  твоя.  А  хоч  i  його
буду, то не перестану любити тебе, таточку, нiколи, нiколи!
   - Але ж, дурна дiвчино, ти не будеш його, про се нiщо й думати! Хiба ти
забула, що ти боярська дочка, а вiн смерд, вiвчар?..
   - Нi, таточку, не говори сього! Вiн такий рицар, як i iншi рицарi,- нi,
вiн лiпший, смiлiший i чеснiший вiд усiх  тих  боярчукiв,  яких  я  бачила
досi. Впрочiм, таточку, дарма вже вiдмовляти - я присягла!
   - Що значить присяга дурної, ослiпленої дiвчини?
   - Нi, таточку, я не дурна i не ослiплена! Не в поривi дикої пристрасти,
не без ваговання i думання  я  зробила  се.  Навiть  не  без  вищої  волi,
таточку!
   Остатнi слова сказала вона якимсь приглушеним, таємничим голосом.
   Боярин цiкаво обернувся до неї.
   - Ну, а се що знов? Яка вища воля спонукала тебе до такого безумства?
   -  Слухай,  таточку,-  говорила  дiвчина,  обертаючись  до   нього   та
звiльняючи в їздi.- Вночi перед тим днем, коли ми мали рушати на медведiв,
показалась менi в снi моя мати. Така була, якою ти  описував  менi  її:  в
бiлiй одежi, з розпущеним волоссям, але з  лицем  рум'яним  i  ясним,  мов
сонце, з радiстю на устах i з усмiхом та безмiрною любов'ю в  ясних  очах.
Вона приступила до мене з розпростертими  руками  i  обняла  мене,  сильно
притискаючи до груди.
   "Мамо!" - сказала я i бiльше не  могла  нiчого  сказати  з  радости  та
розкошi, що наповняла цiлу мою iстоту.
   "Мирославе, дитя моє єдине,- говорила вона лагiдним, м'яким голосом, що
й досi тремтить менi в серцi,- слухай, що я тобi скажу.  Велика  для  тебе
хвиля зближається, доню! Серце твоє пробудиться i заговорить. Слухай свого
серця, доню, i йди за його голосом!"
   "Так, мамо!" - сказала я, тремтячи з якоїсь несказанної радостi.
   "Благословлю ж твоє серце!" - I, сказавши се, вона розвiялася запахущим
леготом, а я прокинулась. I серце моє справдi  заговорило,  таточку,  i  я
пiшла за його голосом. На менi благословенство мами!
   - Але ж, дурна дiвчино, се був сон! Про що ти вдень думала, те вночi  й
приснилось тобi! А втiм,- додав боярин по недовгiй хвилi,-а втiм, ти вже й
не побачиш його нiколи!
   - Не побачу? - скрикнула живо Мирослава.-  Чому  не  побачу?  Хiба  вiн
умер?
   - Хоч би й сто лiт жив, то  таки  не  побачиш  його,  бо  ми...  ми  не
вернемось уже бiльше в тi проклятi сторони.
   - Не вернемось? А се для чого?
   - Для того,сказав боярин з силуваним супокоєм,- що тi твої добрi  люди,
а поперед усiх той старий чорт, батько твого укоханого  Максима,  ухвалили
на своїй радi вигнати нас iз свого села, розвалити наш дiм i зрiвняти його
з землею! Але постiйте ви, хамове плем'я, пiзнаєте ви, з ким  маєте  дiло!
Тугар Вовк - се не тухольський вовк,  вiн  i  тухольським  медведям  зумiє
показати зуби!
   Болюче тьохнуло в серцi Мирослави, коли почула тi слова.
   - Вигнали нас,  таточку?  I  за  що  ж  нас  вигнали?  Певно,  за  того
лiсничого, що ти казав так немилосердно бити, хоч я з слiзьми благала тебе
пустити його на волю?
   - Як ти все те тямиш! - пiдхопив злiсно  Тугар,  хоч  у  серцi  глибоко
вкололо його те скарження з уст доньки.- О, я знаю, що коли б ти  була  на
тiй радi, то й ти була б стала за ними против свого батька! Що  ж  дiяти,-
батько старий, понурий, не  вмiє  блискати  очима,  анi  зiтхати,  а  тобi
хочеться не такого товариша! I що з  того,  що  батько  отсе  перед  часом
посивiв, стараючись забезпечити твою долю, а той новий, милiший,  молодший
товариш, може, десь тепер зi своїми тухольцями руйнує нашу хату, остатнє й
одиноке наше пристановище на свiтi!
   Мирослава не витерпiла тих їдких докорiв,- гарячi сльози бризнули з  її
очей.
   - Нi, се ти, ти не любиш мене,- сказала вона, заливаючись слiзьми,- i я
не знаю, що вiдвернуло твоє серце вiд  мене?  Я  ж  не  дала  тобi  нiякої
причини! Сам ти вчив i наказував мене жити по правдi  i  говорити  правду!
Невже ж тепер нараз правда так дуже опротивiла тобi?
   Боярин мовчав, похиливши голову. Вони зближалися вже до  верха  гори  i
їхали вузькою дорогою помiж високими буками, що зовсiм  заслонювали  перед
ними небо. Конi, зданi на власну  волю,  самi  шукали  собi  стежки  серед
сутiнкiв i, зчаста форкаючи, тюпали звiльна по похилiй  каменистiй  дорозi
пiд гору.
   - Куди ж ми їдемо, коли нас  вигнано  з  Тухольщини?  -  спитала  нараз
Мирослава, стираючи рукавом сльози i пiдводячи догори голову.
   - В свiт за очi,- вiдказав батько.
   - Ти ж казав, що їдемо до одного боярина в гостину.
   - Правда опротивiла менi: я сказав неправду.
   - То куди ж їдемо?
   - Куди сама хочеш. Менi все одно. Може,  їхати  до  Галича,  до  князя,
котрому я наприкрився i котрий рад був мене позбутися? О, хитра се  штука,
той князь! Використати силу чоловiка, виссати його,  мов  спiлу  вишню,  а
кiстку кинути геть - на те вiн якраз. I який рад був вiн, коли я  попросив
у нього даровизни землi в Тухольщинi! "Iди,сказав менi,- нехай лишень  тут
не бачу тебе! Йди i угризайся з тими смердами за нужденну межу,  лиш  сюди
не вертай!" Ну, що, може, їхати нам до  нього,  жалуватися  на  тухольцiв,
просити напроти них княжої помочi?..
   - Нi, таточку!-говорила Мирослава.-Княжа помiч злого  не  направить,  а
тiлько ще дужче прогрiшить.
   - А видиш,сказав боярин, небагато зважаючи на  остатнi  слова  доньки.-
Ну, а може, вертати нам до Тухлi, до тих проклятих хлопiв, до  того  чорта
Беркута, i просити у них ласки, пiддатися їх карi, зректися свого боярства
i благати їх, щоб нас приняли до своєї громади, як рiвнi рiвних, i жити  з
ними так, як вони, з вiвцями вкупi, мiж вiвсом i гноєм?
   Постава   Мирослави   незамiтно,   мимоволi   простувалася,   лице   її
прояснювалось при тих словах.
   - А як гадаєш, таточку, чи вони приймили б нас? - спитала вона живо.
   - Хто знає! - сказав гризько  боярин.-  Се  ще  якби  ласкавi  були  їх
хамськi величества й їх надвеличество Захар Беркут!
   - Таточку, а чому ж  нам  не  спробувати  сього?  Тухольцi  не  люблять
неправди; вони хоч i засудили нас, то, може, по свойому праву.  А  може...
може й ти, таточку, дечим...  своїм  острим  поступуванням  причинився  до
того? А коли б лагiдно, по-людськи з ними...
   - Ах, боже, се що таке? - скрикнула нараз Мирослава,  перериваючи  свої
попереднi мiркування. Вони станули саме на вершку гори, i перед ними,  мов
силою чарiв, розкинулася широка стрийська долина,  залита  морем  пожеж  i
огнищ. Небо жеврiло кровавим вiдблиском. Немов з пекла, неслися  з  долини
дивнi голоси, iржання коней,  брязкiт  зброї,  переклики  вартових,  гомiн
сидячих при огнищах чорних, косматих людей, а геть-геть далеко  роздираючi
серце зойки мордованих старцiв, жiнок i дiтей, в'язаних i ведених у неволю
мужчин, рик скотини i хрускiт будинкiв, що, перепаленi, валилися додолу, а
по тiм величезнi водопади iскор, мов рої золотистих комах,  збивалися  пiд
небо. В кровавiм розблиску огнiв виднiлися  тут  же  в  долинi  над  рiкою
довгi, безконечно довгi ряди чотиригранних  шатрiв,  передiленi  вiд  себе
широкими  вiдступами.  Люди,  мов  мурашки,  снували   помiж   шатрами   i
громадилися коло огнищ. Мирослава стала на  той  вид,  мов  остовпiла,  не
можучи вiдiрвати вiд нього очей. Навiть  старий,  понурий  боярин  не  мiг
рушитися з мiсця, потопаючи очима в тiм  лячнiм,  кровавiм  морi,  ловлячи
носом запах гiркого диму i кровi, вслухуючись у змiшаний гамiр,  у  зойки,
стогнання та радiснi окрики побiди. Навiть конi пiд нашими їздцями  почали
тремтiти всiм тiлом, стригти вухами i форкати нiздрями, немов лякалися йти
дальше.
   - Тату, про бога святого, се що таке? - скрикнула Мирослава.
   - Нашi союзники,- сказав понуро Тугар Вовк.
   - Ах, се мусять бути монголи, про котрих прихiд говорив народ  з  такою
тривогою?
   - Так, се вони!
   - Нищителi руської землi!
   - Нашi союзники проти тих проклятих смердiв i їх громадiвства.
   - Тату, се загибель наша! Як не стане хлопiв, то хто буде кормити бояр?
   - Не бiйся, не вродилась iще та буря, що здужала б до кореня знищити те
пiдле насiння!
   - Але ж, таточку, монголи не щадять нi хати, нi двора,  нi  князiвської
палати! Сам же ти не раз оповiдав, як вони подушили князiв пiд дошками.
   - I се добре! Нехай їх  душать,  тих  хитрих  крукiв!  Але  боярина  не
задушили нiякого. Ще раз кажу тобi: се нашi союзники!
   - Але ж, таточку,  ти  хотiв  би  входити  в  союз  iз  тими  дикунами,
обагреними кров'ю нашого народа?
   - Що мене се обходить, хто вони i  якi  вони?  Крiм  них  ми  не  маємо
виходу. А нехай вони собi будуть i самi злi духи, щоб тiльки помогли менi!
   Мирослава,  вся  блiда,  тривожними  очима  глядiла  на  свого  батька.
Кровавий вiдблиск огнiв, що освiчував околицю, робив його лице страшним  i
диким i меркотiв на його шоломi, немов обвивав те  лице  кровавим  вiнцем.
Вони обоє позлiзали з коней i, стоячи на острiм гребенi гори, глядiли одно
на одно.
   - Який ти страшний, таточку,- прошептала Мирослава.- Я не пiзнаю тебе!
   - Говори смiло, говори, донечко!  -  сказав  з  якимсь  диким  насмiхом
батько.- Я знаю, що ти хотiла сказати!  Ти  хотiла  сказати:  "Я  не  можу
дальше йти з тобою, я покину тебе, зрадника вiтчини, а  вернуся  до  свого
милого, до свого вiрного Беркута!" Скажи, скажи  се  одверто  -  i  покинь
мене. Я пiду, куди веде мене доля, i буду до кiнця життя свого  дбати  про
твоє добро!
   Їдовитий голос боярина  стався  при  кiнцi  якимсь  м'яким,  тремтючим,
зрушуючим, так що Мирослава вибухла голосним плачем i кинулась батьковi на
шию, гiрко ридаючи.
   - Ох, таточку,- хлипала вона,- як ти рвеш моє серце! Чим  я  так  тяжко
провинилася перед тобою? Я ж знаю, що ти любиш мене! Я... я не покину тебе
нiколи! Я буду твоєю служницею, твоєю невiльницею до  остатнього  вiддиху,
лиш не йди туди, не подавай свого чесного iм'я на вiчну ганьбу!
   Ридаючи, вона впала батьковi до нiг  i  обнiмала  руками  його  колiна,
обливала слiзьми його руки. Не видержав Тугар Вовк, капнули сльози з  його
старих очей. Вiн пiдняв Мирославу i мiцно притиснув її до грудей.
   - Доню моя,сказав вiн лагiдно,- не  жалуйся  на  мене!  Горе  наповнило
гiркiстю моє серце, гнiвом налило мої думи. Але я знаю, що  твоє  серце  -
щире золото, що ти не покинеш мене в днях тривоги й боротьби.  Адже  ж  ми
самi тепер на свiтi, нi до кого нам прихилитися, нi вiд кого ждати помочi,
а тiлько вiд себе самих. Вибору не маємо. Берiмо помiч, де її знайдемо!
   - Таточку,  таточку!  -  говорила  з  слiзьми  Мирослава.-  Гнiв  проти
тухольцiв заслiпив тебе i пхає тебе  до  загибелi.  Нехай  i  так,  що  ми
нещасливi - а чи для того мусимо бути зрадниками  свого  краю?  Нi,  радше
згинути нам iз голоду пiд плотом!
   - Молода ти ще, доню, горяча, палка, i не знаєш, як  смакує  голод,  як
смакує нужда. Я зазнав їх i хочу оберегти тебе вiд них. Не переч же  менi!
Ходи, їдьмо до цiлi! Що буде, те буде, долi своєї не об'їдемо!
   I вiн скочив на свого коня i шпигнув його острогами. Даремно  Мирослава
хотiла спинити його - вiн погнав униз горою. Ридаючи, подалась  за  ним  i
вона. В своїй непохитнiй, дитячiй  вiрi  вона  все  ще  думала,  що  зможе
охоронити батька вiд загибелi, вiд вiковистої ганьби  -  вiд  зради  свого
краю. Вона, бiдна, й не знала, як глибоко її батько був уже застряг у  тiм
огиднiм багнi, як безповоротно вiн уже впав у безодню, так, що  для  нього
справдi не було iншого виходу, як падати глибше, аж до дна.
   Чим дальше з'їздили в долину, тим густiша  пiтьма  обхапувала  їх,  тим
менше могли що-будь бачити, крiм  блимання  огнищ  i  жеврiння  вiддалених
пожеж. Зате гомiн  i  рик  величезної  юрби  ставався  чимраз  голоснiшим,
оглушаючим. Дим виїдав їм очi, захапував вiддих у грудях. Боярин простував
до першого огнища, що палало серед  поля.  Се  була  монгольська  сторожа.
Наближаючись, вони бачили п'ять люда в кожухах, обернених волоссям догори,
в таких самих пелехатих, острокiнчастих ковпаках, з луками на плечах  i  з
топорами в руках. Аж недалеко варти Мирослава  дiгнала  батька  й  сiпнула
його за рукав.
   - Таточку, богом святим молю тебе, вертаймо вiдси.
   - Куди?
   - Ходiмо до Тухлi!
   - Нi, пропало вже! Пiдемо, але не з униженою просьбою. Пiдемо в гостi -
i рад я побачити, чи твої Беркути посмiють тепер виганяти нас!
   В тiй хвилi монголи почули прихiд чужих людей i з диким криком похапали
за луки та окружили їх.
   - Хто їде? - закричали рiзними голосами, то по-нашому, то по-свому.
   - Поклонник великого Чiнгiсхана! - сказав  по-монгольськи  Тугар  Вовк.
Монголи стали, витрiщивши очi на нього.
   - Ти вiдки, що за один, за  чим  приходиш?  -  спитав  один,  очевидно,
начальник сторожi.
   - Не твоє дiло,- вiдповiв остро на монгольськiй мовi боярин.- Хто  веде
вашу силу?
   - Внуки великого Чiнгiсхана: Пета-бегадир i Бурунда-бегадир.
   - Iди ж i скажи їм, що "Калка-рiка по болотi тече i в Дон упадає". А ми
на твiй поворот пождемо коло огнища.
   З рабським ушанованням розступилися монголи перед незнайомим приїжджим,
що говорив їх мовою та ще й таким певним тоном, до якого вони привикли вiд
своїх ханiв та бегадирiв. В однiй хвилi начальник варти здав своє мiсце на
другого, а сам, допавши коня, погнав до табору, якої,  може,  чверть  милi
вiддаленого вiд вартового огнища.
   Тугар Вовк i Мирослава позлазили з коней, яких дехто з  вартових  зараз
узяли, обчистили, напоїли й прип'яли на мужицькiй,  житом  засiянiй  нивi.
Приїжджi гостi приступили до огнища, грiючи над ним руки, в якi  щипав  їх
весняний нiчний холод. Мирослава тремтiла цiлим тiлом,  мов  у  лихорадцi,
вона була блiда i не смiла пiднести очей на батька. Аж  тепер,  почувши  з
батькових уст  монгольську  мову  i  побачивши,  з  якою  пошаною  монголи
сповняли його волю, вона догадалася, що батько її не  вiднинi  знається  з
тими страшними нищителями рiдної землi  i  що  правдивою  мусить  бути  та
вiсть, яка глухо шепталась при дворi князя Данила, немов то Тугар  Вовк  у
битвi пiд Калкою зрадив Русь монголам,  виявивши  їм  наперед  цiлий  план
битви, уложений руськими князями. Правда,- говорили вiстi,- доказу  на  те
певного нема, а то б бояриновi прийшлось понести голову на колоду;  боярин
стояв у битвi в першiм рядi i при першiм замiшанню взятий був  до  неволi.
Але дивним видавалось декому його швидке увiльнення без окупу, хоч  боярин
божився, що монголи випустили його, шануючи  його  хоробрiсть.  Дiло  було
темне, а тiльки те було певне,  що  при  княжiм  дворi  всi  почали  якось
сторонити вiд Тугара, i сам князь не довiряв йому так, як довiряв давнiше.
Боярин вкiнцi почув тоту змiну  i  попросив  у  князя  даровизни  землi  в
Тухольщинi. Не допитуючись, для чого задумав боярин покидати Галич  i  для
чого хоче закопатися в такiй лiсистiй пустинi, та й ще з  молодою  дочкою,
князь Данило дав йому даровизну - очевидно, рад був його позбутися. I  при
вiд'їздi з Галича якось холодно  прощалися  всi  з  боярином,  довголiтнiм
товаришем оружжя. Все те згадала тепер в однiй хвилi Мирослава, i все  те,
що тодi дивувало й гнiвало її, стало  тепер  ясне  й  зрозумiле  перед  її
очима. Так, значиться, вiстi й  шепти  говорили  правду!  Так,  значиться,
батько її вiддавна, вiд десятьох лiт був у порозумiнню  з  монголами,  був
зрадником! Мов придавлена, мов пiдкошена тою  гадкою,  похилила  Мирослава
свою прегарну голову додолу. Серце її болiло дуже; вона чула, як  у  ньому
одна за другою рвалися найсильнiшi й  найсвятiшi  нитки  -  нитки  дитячої
любовi й поважання. Якою самiтною, якою круглою  сиротою  чула  себе  вона
тепер на свiтi, хоч тут же коло неї сидiв її батько!  Якою  нещасною  чула
вона себе тепер, хоч батько недавно ще запевнював її, що все робить для її
щастя!
   Але й боярин сидiв тепер якийсь невеселий:  його  рiшуче  серце  тисли,
очевидно, якiсь важкi думи. Не знати, про  що  думав  вiн,  але  його  очi
глядiли не змигаючи в полум'я огнища, слiдили уважно за тим,  як  догорали
червонi, мов розжарене залiзо,  полiна,  як  трiскали  в  огнi,  злизуванi
полум'ям. Чи се було спокiйне думання чоловiка, що дiйшов до  своєї  мети,
чи, може, яке тривожне прочуття будущини холодною рукою  вхопило  його  за
серце i печать мовчання положило на його  устах?  Тiльки  ж  вiн,  старий,
розважний чоловiк, уникав погляду Мирослави, лиш глядiв i глядiв у огнище,
на миготячi iскри та попелiючi полiна.
   - Доню! - сказав вiн вкiнцi стиха, не пiдводячи на неї очей.
   - Чому ти вчора не вбив мене,  тату?  -  прошептала  Мирослава,  насилу
здержуючи сльози в очах. Голос її, хоч тихий,  дунув  на  боярина  ледовим
холодом. Вiн не знайшов на те питання вiдповiдi, i мовчав, i вдивлювався в
огнище, поки не прибiг вартiвник з табору.
   - Внуки великого Чiнгiсхана шлють свiй привiт новому друговi i  просять
його до свого шатра на воєнну раду.
   - Ходiмо! - сказав коротко боярин i пiднявся з мiсця. Мирослава  встала
також, але ноги її вiдмовляли послуху. Та не час було тепер  вертатися.  В
однiй хвилi монголи привели їх коней, висадили Мирославу i,  окруживши  їх
обоє, повели до табору.
   Монгольський  табор  був  розложений  у  величезнiм   чотирокутнику   i
обкопаний глибоким ровом. В кождiм боцi чотирокутника було  по  дванадцять
входiв,  окружених  оружною  вартою.  Хоч  неприятель  нiякий  не   грозив
таборовi, то все-таки його стережено чуйно - таке вже було воєнне  правило
монголiв, зовсiм  у  суперечнiсть  iз  християнським  рицарством,  яке  не
дорiвнювало монголам анi в вiйськовiй карностi, анi в умiлостi тактики  та
кермовання великими масами.
   Вартовi при входi табору дикими голосами перекликалися з вартовими,  що
вели боярина з донькою, а потiм переняли незвичайних гостей i повели їх до
шатра своїх начальникiв. Хоч i як придавлена була Мирослава своїм болем  i
стидом, що випалював гарячi рум'янцi на її дiвочiм лицi,  то  все  ж  вона
була надто смiлої вдачi, надто свобiдно i по-рицарськи  вихована,  щоб  не
зацiкавитися розкладом  табора  i  всiм  новим  та  невиданим  окруженням.
Бистрим оком окинула вона проводжаючих її вартових.  Низькi,  пiдсадкуватi
їх постави, повбиранi в овечi кожухи, через якi перевiшений був у  кождого
лук i сагайдак зi стрiлами, виглядали мов медведi або якi iншi дикi звiрi.
Лице без заросту, з вистаючими вилицями i пiдочними кiстьми, з  маленькими
i глибоко впалими очима, що, ледве блищалися з вузьких, скiсно  прорiзаних
повiк,  з  невеликими,  приплесканими  носами,  виглядали   якось   гидко,
вiдразливе, а жовтава їх барва, що в вiдблиску огнищ переливалася в якийсь
зеленкуватий вiдтiнок, робила їх  iще  страшнiшими  та  вiдразливiшими.  З
похнюпленими додолу головами i з горляною, спiвучою мовою,  вони  подобали
на вовкiв, що шукають, кого б пожерти. Шатри  їх,  як  Мирослава  зблизька
приглянулася, зробленi були з войлоку,  розп'ятого  на  чотирьох  жердках,
зв'язаних угорi докупи, i накритi  були  вверху  для  забезпеки  вiд  дощу
великими шапками  з  кiнської  шкiри.  Перед  шатрами  стояли  на  жердках
понастромлюванi людськi  голови,  кровавi,  з  застиглим  виразом  болю  i
розпуки на блiдих, посинiлих, свiтлом  огнищ  дивовижно  освiчених  лицях.
Холодний пiт виступив на чоло Мирослави на сей вид; її,  геройську,  смiлу
дiвчину, не мучила думка, що  швидко  й  її  голова  так  само  стримiтиме
де-будь перед шатром якого монгольського бегадира. Та нi,  вона  волiла  б
тепер  тлiти  в  пожежi  i  стримiти  як  кровавий  трофей  перед   шатром
побiдителя, анiж своїми живими очима оглядати тi  трофеї,  з  яких  кождий
недавно ще був живим чоловiком, думав, працював i любив,- анiж  iти  здовж
оцього страшного табору на безчесне, зрадницьке дiло!
   "Нi, нi,думалось їй,- не буде того.  Я  не  пiду  дальше.  Я  не  стану
зрадницею свого краю! Я покину батька, коли не  зможу  вiдвести  його  вiд
його проклятого намiру".
   Тимчасом вони станули перед шатром начальника Пети, любимця  Батиєвого.
Шатро не вiдзначувалося вiд iнших шатрiв зверха нiчим, окрiм прип'ятої  на
його вершку жердки з трьома бунчуками: зате всерединi було далеко пишнiше,
по-азiатськи уладжене. Тiльки ж анi  боярин,  анi  Мирослава  до  середини
шатра не входили, бо начальникiв монгольських застали перед  шатром,  коло
огнища,  на  котрiм  невiльники  пекли  двох  баранiв.  Побачивши  гостей,
начальники схопилися всi враз на рiвнi ноги i похапали до рук свою  зброю,
хоч,  впрочiм,  не  поступилися  з  мiсця,  щоби   стрiчати   їх.   Знаючи
монгольський звичай, боярин кивнув доньцi, щоб  лишилась  позаду,  а  сам,
знявши з голови шолом, а з плечей лук, приступив до них з поклоном i  став
мовчки,  з  похиленими  до  землi  очима,  на  три  кроки  перед  головним
начальником Петою.
   - Вiд якого царя приносиш нам вiсти? - спитав його Пета.
   - Я не знаю нiякого царя, крiм великого Чiнгiсхана, пана всього  свiта!
- сказав боярин. Се була звичайна формула пiддання. Пета тодi поважно, але
радо, простяг бояриновi руку.
   - Впору приходиш,- сказав Пета,- ми дожидали свойого союзника.
   - Я знаю  свiй  обов'язок,-  сказав  Тугар  Вовк.-  В  однiм  лишень  я
переступив ваш звичай: я привiв доньку свою до табору.
   - Доньку? - сказав зачудований Пета.- Хiба ж ти не знаєш, що звичай наш
забороняє женщинам вступати в збiр воякiв?
   - Знаю. Але що ж я мав зробити з нею? У мене нема дому, нi  родини,  нi
дружини! Крiм мене i великого Чiнгiсхана, вона не має  нiякої  опiки!  Мiй
князь рад був позбутися мене зi свого мiста, а  тi  проклятi  смерди,  мої
невольники, збунтувалися против мене.
   - Але все ж таки тут вона не може лишитися.
   - Я прошу внукiв великого Чiнгiсхана позволити їй лишитися нинiшню  нiч
i завтрашнiй день, поки не винайду для неї безпечного пристановища.
   - Для другiв наших ми гостиннi,- сказав Пета i  потiм,  обертаючись  до
Мирослави, вiн сказав ломаною руською мовою:
   - Зблизись, дивчина!
   Мирослава аж затремтiла, почувши тi зверненi до  себе  слова  страшного
монгольського начальника. Повними ненавистi й погорди очима  глядiла  вона
на того нищителя Русi, зовсiм не слухаючи його слiв.
   -  Зблизись,  Мирославе!  -  сказав  її  батько.-   Великий   начальник
монгольського вiйська ласкавий до нас.
   - Не хочу його ласки! - вiдказала Мирослава.
   - Зблизись, розказую тобi! - сказав грiзно боярин.  Мирослава  неохiтно
зблизилася.
   Пета своїми малими, блискучими очима поглянув на неї.
   - Гарни дивчина! Жаль, що не остатись. Гляди,  дивчина,  на  свiй  тат.
Будь вiрна велики Чiнгiсхан. Велика ласка буде!  На  тобi,  дивчина,  отеє
коко, з вашого князь Мстислав. Знак безпеки. Покажи монгольськи вояк - усi
пропустить, нiчого злого не зробить. А тепер до шатра!
   З тими словами Пета подав Мирославi зi  свого  пальця  великий  золотий
перстiнь, здобутий ним у битвi над Калкою з князя Мстислава.  На  перстенi
був  великий  золотисто-зелений  берил  iз  вирiзаними  на  нiм  фiгурами.
Мирослава вагувалася, чи приняти дар вiд ворога,- може, навiть, заплату за
батькову зраду.
   - Вiзьми,  доню,  сей  знак  вiд  великого  внука  Чiнгiсхана,-  сказав
боярин.- Се знак його великої ласки для тебе, дає тобi безпечний прохiд  у
монгольськiм таборi. Нам бо прийдеться розстатися, доню. Їх воєнний звичай
забороняє женщинам бути в таборi. Але з тим перстенем  ти  можеш  безпечно
приходити i виходити, коли тобi запотребиться.
   Мирослава ще вагувалась. Але, втiм, нова якась дума шибнула їй у голову
- вона взяла перстiнь i, вiдвертаючись, урваним голосом сказала:
   - Дякую!
   Потiм  Пета  велiв  вiдвести  її  до  окремого  шатра,  котре   наборзi
приготовано для її батька,  а  Тугар  Вовк  лишився  сам  з  монгольськими
бегадирами, щоб радити воєнну раду.
   Перший забрав голос Пета, головний начальник сього  вiддiлу,  чоловiчок
лiт коло сорока, тип монгола: невеличкий, повертливий, з хитро  мигаючими,
малими, мов мишачими, очима.
   - Сiдай, гостю,- сказав вiн  до  боярина.-  Коли  скажем  тобi,  що  ми
дожидали тебе, то  нехай  се  буде  найвища  похвала  твоєї  вiрностi  для
великого Чiнгiсхана. Але все-таки ти троха запiзно прийшов.  Вiйсько  наше
жде вже третiй день, а великий Чiнгiсхан, виправляючи  нас  на  захiд,  до
краю рабiв своїх Арпадiв, наказував нам довше трьох день без потреби  нiде
не задержуватись. Брат наш, Кайдан-бегадир, що пiшов через  край  волохiв,
буде перед нами в домi Арпадiв, здобуде їх столичне мiсто, а яку  ж  славу
ми принесемо з того походу?
   На те сказав боярин:
   - Я порозумiв слова твої, великий бегадире, i ось що вiдповiм  на  них.
Вiрний слуга великого Чiнгiсхана не мiг швидше прибути до  вашого  табору,
бо аж учора дiзнався про  ваш  похiд,  а  дiзнавшися,  прибув  зараз.  Про
задержку не журися. Шляхи нашi хоч неширокi, але безпечнi. Брама в царство
Арпадiв стане вам отвором, лиш тiлько застукайте.
   - Якi шляхи i в чиїх руках? - спитав коротко Пета.
   - Один шлях  дуклянський,  горi  Сяном-рiкою,  а  потiм  через  низький
гiрський провал. Шлях широкий i вигiдний, топтаний уже не раз  руськими  й
угорськими воєнними силами.
   - Далеко вiдси?
   - Вiдси до Перемишля два днi ходу, а з Перемишля до гiр iще два днi.
   - Хто стереже?
   - Стережуть його нашого князя бояри, що на  нiм  поробили  засiки.  Але
бояри  нерадо  служать  князевi  Даниловi  Романовичу,  нерадо   стережуть
засiкiв. Мала обiцянка склонить їх на сторону великого Чiнгiсхана.
   - Але чому ж досi ми нiкого з них не бачили в нашiм  таборi?  -  спитав
Пета.
   - Годi їм, великий бегадире. Народ, серед  якого  вони  живуть  i  який
мусить поставляти оружних людей для оборони  засiкiв,  нерадо  зносить  їх
власть над собою. Дух бунту i непокори живе в народi. Серце його тужить за
давнiми порядками, де не було нi князiв, нi власти, де кожда громада  жила
для себе, а против  спiльного  ворога  всi  дружилися  по  добрiй  волi  i
вибирали та скидали свою старшину. В отсих горах живе один  дiд,  що  його
прозвали бесiдником, i той роздуває полум'я непокори  в  iм'я  тих  старих
порядкiв. Народ глядить на бояр, мов пастухи на вовка, i скоро  би  тiлько
побачив, що бояри тягнуть у сторону великого Чiнгiсхана одверто, то  побив
би їх камiнням. Коли ж за приближенням вашої сили бояри пiддадуться вам  i
вiддадуть вам засiки, народ пирсне, як полова вiд вiтру.
   Пета слухав уважно бесiди боярина. Насмiх  i  погорда  заблискотiли  на
його тонких губах.
   - Дивнi ж у вас порядки! - сказав вiн.- Князь бунтує против своїх слуг,
слуги против князя, князь i слуги против народа,  а  народ  против  усякої
властi! Дивнi порядки! У нас, коли дрiбнi ватажки хотiли  бунтувати  проти
великого Чiнгiсхана, то той згромадив їх до свого аула  i,  окруживши  аул
своїми вiрними синами, велiв  настановити  вiсiмдесят  великих  кiтлiв  на
гранi i налити їх водою, а коли вода закипiла, то,  не  розбираючи  нiчиєї
вини, велiв у кождий котел вкинути по  два  бунтiвники  i  варити  їх  так
довго, поки тiло зовсiм не вiдкипiло вiд кости. Тодi велiв повиймати  голi
кiстяки з кiтлiв, посадити їх на коней  i  повiдвозити  до  пiдвладних  їм
племен, щоб тi на примiрi своїх ватажкiв училися послуху й покори великому
Чiнгiсхановi. От так би й вас її вчити.  I  ми  навчимо  вас  її.  Дякуйте
богам, що зiслали нас до сього краю, бо коли б не ми, то ви, певно, мов тi
голоднi вовки, пожерли б однi других.
   Кров постила бояриновi в тiлi при тiм оповiданню монгола,  але  вiн  нi
словечка не вiдказав на се.
   - Ну, а який же ваш другий шлях? - спитав дальше Пета.
   - Другий шлях тухольський,- вiдповiв  боярин,-  хоч  вужчий  i  не  так
рiвний, але зате ближчий i рiвно безпечний. На тiм шляху засiкiв нема, анi
княжих бояр нема. Самi хлопи пильнують його.
   - Хлопiв ваших ми не боїмося! - сказав з погордою Пета.
   - I нiщо їх боятися,-  пiдхопив  боярин.-  Вони  ж  без  оружжя  i  без
умiлости воєнної. Тим шляхом я сам можу вам бути провiдником.
   - Але, може, на арпадськiй сторонi тi шляхи сильно замкненi?
   - Тухольський не замкнений зовсiм. Дуклянський замкнений, але  не  дуже
сильно.
   - А довга дорога тухольським шляхом до краю Арпадiв?
   - Для оружних мужiв до Тухлi день ходу. В Тухлi переночувати,  а  разом
зо свiтом у дорогу, i на вечiр будете вже на рiвнинi.
   - А дуклянським?
   - Вчисляючи, кiлько часу треба на понищення засiкiв, три днi ходу.
   - Ну, то веди нас тухольським! - сказав Пета.
   - Дозволь  менi  слово  сказати,  великий  бегадире,-  сказав  один  iз
начальникiв монгольських, мужчина величезного росту й геркулесової  будови
тiла, з лицем темно-оливкової барви, одiтий у шкiру  степового  тигра,  що
все разом аж надто свiдчило про його походження з туркоманського  племенi.
Се був страшний, безтямно-смiлий i кровожадний войовник,  Бурунда-бегадир,
супiрник у славi з Кайданом. Монгольськi загони, якi вiн провадив,  лишали
по собi найстрашнiшу руїну, найбiльше число трупiв, найширшу  рiку  пожеж.
Вiн безмiрно перевищав Пету своєю  вiдвагою;  перед  його  шатром  кождого
вечора було два рази бiльше свiжих голов, нiж перед шатром усякого  iншого
вояка. Але Пета не завидiв йому  тої  смiлостi,  чуючи  надто  добре  свою
перевагу над Бурундою в штуцi ведення великих мас  i  кермовання  великими
битвами та походами. Вiн радо пускав  Бурунду  на  найнебезпечнiшi  мiсця,
держав його в запасi на найтяжчу, рiшучу хвилю, немов непоборний  залiзний
таран,- а тодi пускав його з вiддiлом  "кровавих  туркоманiв"  довершувати
побiди.
   - Говори, брате Бурундо! - сказав Пета.
   - Дозволь менi з десятитисячним вiддiлом iти тухольським шляхом,  а  ти
сам простуй на дуклянський. Перейшовши на арпадський бiк, я вдарю зразу на
тих, що стережуть дуклянського шляху, i прорiвняю тобi дорогу.
   Пета з подивом глянув на Бурунду, немов се перший  раз  вирвалось  тому
рубацi з уст таке розумне слово. I справдi, план Бурунди був хоч i смiлий,
та зате дуже розумний, i Бурунда був єдиний смiльчак  до  виконання  сього
плану.
   - Добре,сказав Пета,- нехай буде  по-твойому!  Вибирай  собi  воякiв  i
рушай з ними зараз завтра.
   - Позвольте ще й менi слово сказати,  великi  бегадири,-  сказав  Тугар
Вовк.
   - Говори! - сказав Пета.
   - Коли воля ваша слати часть своєї сили  тухольським  шляхом,-  а  всеї
задля тiсноти шляху й я не радив би слати,- то позвольте менi пiти наперед
з невеличким вiддiлом i заняти  вхiд  того  шляху,  заким  iще  тухольськi
смерди дiзнаються про ваш прихiд i завалять його засiками.
   - Добре, йди! - сказав Пета.- Коли хочеш вирушити?
   - Зараз, щоб iще завтра на пiвдень сповнити своє дiло.
   - Коли так, то нехай буде конець нашiй радi i нехай боги щастять  нашiй
зброї! - сказав Пета, встаючи з мiсця. Встали  й  iншi  начальники.  Тугар
Вовк просив Пету, щоб визначив для нього вiддiл смiлих мужiв, а сам  пiшов
до шатра покрiпитися i попрощатися з донькою.
   В темнiм шатрi  на  лiжку,  покритiм  м'якими,  зра-бованими  перинами,
сидiла  Мирослава  i  гiрко  плакала.  По  всiх  страшних  i  несподiваних
вражiннях сього  вечора  вона  аж  тепер  мала  час  зiбрати  свої  думки,
розглянути добре своє  теперiшнє  положення,  в  яке  втягнув  її  батько.
Положення те було справдi страшне, бачилось навiть - безвихiдне. Батько її
- зрадник, монгольський слуга; вона - в монгольськiм  таборi,  напiвгiсть,
напiвбранка, а на всякий  спосiб  кругла  сирота.  Бо  навiть  остання  її
пiдпора - непохитна вiра в свiй пророчий сон, у благословенство матерi i в
своє любовне щастя з Максимом,- i тота вiра тепер, при  холоднiй  розвазi,
зачала похитуватись, кровавлячи її серце. Бо яким лицем стане  вона  тепер
перед Максимом? Якими словами розповiсть йому про свiй -  добровiльний  чи
недобровiльний? - побут у монгольськiм  таборi?  Мов  гадюки,  вертiли  її
серце тi питання, i вона дала сльозам волю i плакала, мов з  життям  своїм
прощалася.
   Батько тихими, тривожними кроками приступив до неї, положив руку на  її
плече,- вона не пiдводила голови, не рушалась, не переставала плакати.
   - Доню Мирославе,- сказав вiн,- не плач! Дасть бог, усе ще добре буде!
   Мирослава мов не чула нiчого, сидiла недвижно, холодна, безучасна.
   - Забудь того смерда! Гарна будучнiсть чекає тебе,  а  вiн...  Що  вiн!
Завтра в полудне вiн упаде трупом вiд мойого меча.
   - Хто? - скрикнула Мирослава роздираючим серце голосом.
   Боярин злякався того голосу i вiдступився вiд дочки,  що  зiрвалась  на
рiвнi ноги.
   - Хто впаде трупом? - повторила вона.- Вiн, Максим? Ти ведеш  напад  на
Тухлю?
   - Та нi, нi! - вiдпекувався боярин.- Хто се сказав тобi?
   - Сам ти  сказав!  -наставала  на  нього  Мирослава.-Тату,  скажи  менi
правду, що задумуєш? Не бiйся за мене! Я тепер i сама вже добре  бачу,  що
не можу бути Максимова, через тебе  не  можу  бути!  О,  ти  розумний,  ти
хитрий! Ти допровадив до свого! Не для того я не можу бути  Максимова,  що
вища вiд нього родом,- о, нi! Я нижча  вiд  нього,  я  чую  себе  безмiрно
нижчою вiд нього, бо вiн чиста, чесна душа, а я  дочка  зрадника,  може  й
сама зрадниця! Так, тату! Ти дуже хитрий, такий хитрий, що аж себе  самого
перехитрив! Ти кажеш, що мого щастя бажаєш, а ти вбив моє щастя. Але нехай
i так! Що з мене за хосен? Тiлько скажи  менi,  що  ти  задумуєш  напротив
нього?
   - Але ж нiчого, зовсiм нiчого! Вiн  тепер,  може,  вже  десь  далеко  в
горах.
   - Нi, нi, нi, не вiрю тобi! Скажи менi, що ви урадили з монголами?
   - Говорили про те, куди їхати на Угри.
   - I ти їм хочеш видати тухольський шлях, щоби помститися на тухольцях!
   - Дурна дiвчино, що менi мститися на них! Задрiбнi вони для моєї мести.
Я хочу перепровадити монголiв на Угри, бо, чим  скорше  пiдуть  iз  нашого
краю, тим менше тут руїни нароблять.
   - О, певно, певно! - скрикнула Мирослава.- Але з поворотом  доруйнують,
що тепер лишать цiле! I ти ведеш їх на Тухлю, тепер, зараз?
   - Нi, не на Тухлю. Я веду тiльки один малий вiддiл, щоб осадити вхiд до
Тухлi.
   - Хто має браму, той має й хату! Але розумiю тепер!  Ти  ж  сам  сказав
недавно, он там, на горi, що завтра Максим має  з  тухольськими  молодцями
валити наш дiм. А ти хочеш з монголами напасти на нього, вбити його...
   Боярин видивився на неї зачудуваними очима; вiн почав  боятися,  чи  не
вiдьма вона, що так страшно бистро вгадувала, в чiм дiло.
   - Доню, забудь за нього! - сказав вiн.- Яка доля йому судилася, така  й
буде.
   - Нi, тату, тим ти не зведеш мене! Я їду,  їду  до  Тухлi,  я  остережу
його, спасу його вiд твоєї засiдки! А коли в неї попадеться,  то  я  стану
обiк нього i буду боронитися разом з ним, до остатнього скону, проти тебе,
тату, i твоїх поганих союзникiв!
   - Дiвчино, ти божевiльна! - скрикнув боярин.- Уважай, не доводи мене до
гнiву! Се хвиля рiшуча.
   - Що мене обходить твiй гнiв! - вiдказала холодно Мирослава.- I  що  ти
менi можеш iще бiльше злого зробити пiсля того, що зробив досi? Коли уб'єш
мене, то се буде тiлько добродiйство, бо й так менi не жити. Пусти мене!
   - Нi, лишись тут, нерозумна!
   - Так, лишись тут, поки ти спокiйно не  замордуєш  того,  хто  дорожчий
менi над життя моє! О, нi, я не лишусь!
   - Лишись! Богом клянусь тобi, що не пiдiйму руки своєї на нього!
   -  О,  знаю,  знаю,  що  се  значить!  -  скрикнула   Мирослава.-   Ну,
розумiється, ти боярин, де ж би ти пiднiмав  руку  на  смерда.  Але  своїм
диким товаришам велиш усi затроєнi стрiли нацiлити на його груди!
   - Нi! Коли вже таке твоє над ним милосердя, то ще раз кленусь тобi,  що
анi я, анi нiхто з моєї дружини не ткне його,  хоч  би  вiн  не  знати  як
нападав на нас! Досить тобi сього!
   Мирослава стояла, шарпана  страшною  сердечною  тривогою,  i  не  могла
нiчого бiльше сказати. Хiба ж вона знала, чи досить сього, чи  нi!  О,  як
радо була б вона пташкою злетiла до нього, щирим  щебетанням  перестерегла
його! Але годi було. Батько її  взяв  свою  зброю  i,  виходячи  з  шатра,
сказав:
   - Доню, ще раз кажу тобi i заклинаю тебе: лишись у таборi,  поки  я  не
вернусь, а тодi роби собi, що твоя воля буде. А тепер прощай.
   Вiн вийшов, i заслона з войлока, що служила замiсть дверей,  неспокiйно
захиталася  за  ним.  З  заломаними  руками,  образ  найтяжчого   горя   i
найстрашнiшої тривоги, стояла Мирослава насеред  шатра,  нiма,  перехилена
наперед, з створеними устами, ухом ловлячи остатнiй стук  кiнських  копит,
що глухли й нiмiли по мiрi того, як вiддалявся на полудне вiддiл монголiв,
ведений її батьком на загибiль Тухольщини. V
   З  важким  серцем  iшов  Максим  Беркут   посеред   невеличкої   ватаги
тухольських молодцiв на сповнення громадської волi. Вiдмалку вирiс  вiн  у
глибокiм почуванню своєї єдностi з громадою i святостi  громадської  волi,
тож i тепер, коли зовсiм не впору для його серця на  нього  впав  почесний
вибiр громади - прогнати з громадських земель ворога громади, якого бачили
тухольцi в бояринi,- i тепер вiн не смiв вiдмовитись вiд  того  поручення,
хоч серце його рвалося i краялось на саму думку, що буде мусив стрiтися  з
Мирославою, з її батьком як з ворогами, що буде, може,  мусив  боротися  з
боярськими лучниками або i з самим боярином, проливати кров людську в очах
тої, за котру вiн сам готов був свою  кров  пролити.  Правда,  вiн  твердо
рiшився зробити своє дiло як можна найспокiйнiше i не доводити його аж  до
проливання кровi, але хто ж мiг йому  поручити,  що  боярин,  знаючи  його
слабу сторону, сам не буде шукати зачiпки? Се легше могло бути, як що.
   "Але  нi,думав  собi  Максим,-  коли  схоче  моєї  крови,  я  не   буду
боронитися, я надставлю йому свої груди добровiльно, нехай б'є! Життя  вiн
не хоче менi дати, то нехай дає смерть! Прощай,  моя  Тухольщино!  Прощай,
батьку мiй, соколе сизий! Прощайте, браття i товаришi мої! Не побачите вже
Максима, а почувши про мою смерть посумуєте i скажете: "згинув  для  добра
громади"! Але ви не будете знати, що я сам бажав i шукав смерти!"
   Так думав Максим, наближаючись до  будинкiв  боярських  на  горбку  над
Опором. Дiм боярина збудований був  iз  грубих,  у  чотири  гранки  гладко
обтесаних i гиблем на споєннях вигладжених ялиць, будованих в  угла,  так,
як тепер ще будують нашi сiльськi хати. Покритий  був  грубими  драницями,
обмазаними зверха грубою верствою червоної  у  водi  нерозмокаючої  глини.
Вiкна, як i  у  всiх  хатах,  оберненi  були  на  полудне;  замiсть  шибок
понапинанi були на рами воловi мiхури, що пропускали слабе, жовтаве свiтло
досередини. Входовi дверi спереду i ззаду вели до  просторих  сiней,  яких
стiни обвiшанi були  всiляким  оружжям,  оленевими  та  жубровими  рогами,
шкiрами з дикiв, вовкiв i медведiв. З сiней на  оба  боки  вели  дверi  до
кiмнат,  просторих,  високих,  з  глиняними  печами  без   коминiв   i   з
дерев'яними, гарно вирiзуваними полицями на всяку  посуду.  Одна  свiтлиця
бояринова, а друга, по другiм боцi сiней,- його  доньки.  Ззаду  були  двi
широкi комори: в однiй кухня, в другiй  -  служебна.  В  свiтлицi  боярина
стiни були обвiшанi шкiрами медведiв, тiльки над  постiллю  висiв  дорогий
заморський килим, здобутий боярином у якiмсь походi. Там  же  висiли  його
луки, мечi й iнша пiдручна зброя. Свiтлиця ж Мирослави була,  крiм  м'яких
шкiр по стiнах i помостi, пристроєна в цвiти, а на стiнi,  напроти  вiкон,
над її лiжком, висiло дороге металеве дзеркало i  обiк  нього  дерев'яний,
срiблом окований, чотирострунний теорбан, любий повiрник Мирославиних мрiй
i дiвочих дум. Вiддалiк вiд дому, на  невеличкiй  долинi,  стояли  стайнi,
стодоли й iншi господарськi будинки; там також  була  невеличка  хата  для
скотарiв. Але пусто i глухо було  сьогоднi  в  просторiм  боярськiм  домi.
Боярина i Мирослави нема дома,  слуг  боярин  повiдправляв,  худобу  велiв
перегнати до череди сусiднього, корчинського осадника;  тiльки  лучники  й
топiрники лишилися, та й тi якiсь невеселi, не гомонять, не жартують,  анi
пiсень не спiвають. Мабуть, важнiше якесь жде їх дiло, бо  беруть  луки  i
стрiли, топори  й  списи,  а  все  те  мовчки,  сумовито,  мов  на  смерть
готуються. Що се такого?
   Та ось один, що стояв серед шляху, мов на сторожi, дав знак трубою, i в
повнiй зброї всi дружинники стали в ряд перед  боярським  домом,  пiднявши
списи, нап'явши луки, мов до битви. По шляху надiйшла тухольська ватага i,
побачивши оружних людей перед боярським домом, почала й собi готовитися до
бою. Тривожними очима позирнув Максим на оружних людей, чи нема  мiж  ними
боярина. Але, на щастя, боярина не було. Вiдiтхнув Максим,  немов  гора  з
грудей його звалилася, i смiлiше  почав  порядкувати  свою  ватагу.  Се  й
недовго часу забрало,  i  мовчки,  з  понатяганими  луками,  з  блискучими
топорами i списами тухольцi зближалися в рядi до боярських дружинникiв. Не
дальше, як на п'ятдесят крокiв однi вiд других, зупинилися.
   - Боярине Тугаре Вовче! - кликнув Максим.
   - Нема боярина Тугара Вовка! - вiдповiли дружинники.
   - Так ви, вiрнi його, слухайте, що я скажу вам  вiд  iменi  тухольської
громади! Пiслала  нас  громада,  щоб  прогнати  вас  волею  чи  неволею  з
тухольських земель по засуду громадському. Питаємо вас, чи  вступитесь  по
волi, чи нi?
   Дружинники мовчали.
   - Питаємо другий раз! - сказав Максим.
   Дружинники мовчали, не спускаючи лукiв.
   - Питаємо третiй раз! - сказав, пiдносячи голос, Максим.
   Дружинники мовчали, але стояли недвижно в своїй ворожiй поставi.  Дивно
було Максимовi, що се має значити, але, не зупиняючись  довше,  вiн  велiв
своїм молодцям випустити стрiли на  дружинникiв.  Стрiли  засвистiли,  мов
змiї, i, перелетiвши понад головами дружинникiв, повбивалися  в  стiну.  В
тiй хвилi дружинники, мов на  даний  знак,  кинули  зброю  на  землю  i  з
простягненими руками ступили напроти тухольських молодцiв.
   - Товаришi, браття! - сказали вони.- Не прогнiвайтесь на  нас  за  нашу
мовчанку. Ми дали слово бояриновi, що  стрiтимо  вас  ворожо,  але  ми  не
давали йому слова проливати вашу кров, i проливати її за неправду. Ми були
при судi громадськiм i знаємо, що боярин скривдив громаду i що громадський
суд справедливий. Робiть, що вам повелено,  i,  коли  буде  ласка  батькiв
ваших, ми будемо просити їх, щоб приняли нас до своєї громади.  Не  хочемо
бiльше служити бояриновi!
   Радiсть тухольцiв, а особливо  Максима,  коли  почули  тi  слова,  була
безмежна. Зараз усi поскидали оружжя на купу перед боярським домом i серед
голосних веселих крикiв обiймали й цiлували  своїх  нових  i  несподiваних
товаришiв, з якими перед хвилею думали вступити в смертельний бiй.  Максим
найдужче рад був тому, що його  побоювання  не  справдилося,  що  йому  не
довелось перед очима Мирослави  поборювати  її  батька  i  прогонювати  на
незвiснi шляхи ту, з  якою  рад  би  був  нiколи  не  розстатися.  Радiсть
сумирного закiнчення сеї немилої справи на хвилю  заглушила  в  нiм  усякi
iншi  непевностi.  В  товариствi  веселих  боярських  дружинникiв  увiйшли
тухольцi до боярського дому, все з зацiкавленням оглядаючи, хоч нiчого  не
тикаючи. З сердечним трепетом наближався  Максим  до  свiтлицi  Мирослави,
надiючись тут стрiтити її в сльозах або  в  гнiвi,  бажаючи  щирим  словом
потiшити,  заспокоїти  її.  Але  Мирослави  не  було  в  свiтлицi,  i   се
затурбувало Максима. "Де вона?" - подумав вiн i зараз надумав спитати  про
се дружинникiв, що тимчасом вешталися, приготовуючи на радощах  для  своїх
тухольських гостей братерську гостину. Але вiдповiдь дружинникiв  на  його
питання зовсiм не вдоволила й не заспокоїла  Максима.  Боярин  учора  рано
виїхав з донькою, але куди, за  чим,  коли  верне,-  не  знати.  Велiв  їм
виступити ворожо проти тухольцiв, але, чи то побачивши їх понурi,  неохочi
лиця, чи то, може, повзявши яку iншу думку, урвав бесiду й вiд'їхав. От  i
все, що дiзнався Максим вiд нових союзникiв. Очевидна рiч, що  такi  вiстi
мусили вiдразу закаламутити його чисту радiсть,  ба,  навiть  кинути  тiнь
якогось пiдозрiння на дружинникiв. Що се таке? Чи не криється  в  тiм  яка
зрада? Чи не хоче боярин зловити їх у яку засiдку?  Але,  не  хотячи  всiм
уголос виявляти свого пiдозрiння, Максим шепнув  тiльки  деяким  iз  своїх
товаришiв, щоб малися на бачностi, а сам почав пильно i уважно переглядати
весь дiм вiдгори аж  додолу,  не  минаючи  нi  одної  скритки,  нi  одного
закамарка. Нiде не було нiчого пiдозреного.
   - Гарна будова! - сказав Максим до дружинникiв, що  заставляли  столи,-
але що ж, ми мусимо її розiбрати. Звiсна рiч, ми не будемо її  нi  валити,
нi палити, але зложимо все порядно на купу, щоб боярин,  коли  запотребуе,
мiг собi все те забрати. I все добро його мусить  бути  йому  схоронене  в
цiлостi.
   Тимчасом  дружинники  повиносили  до  сiней  великi  дубовi  столи   iз
свiтлицi, прикрили їх бiлою скатертю i заставили всiлякою стравою й медом.
Серед радiсних окликiв i спiвiв  почалася  гостина.  Тiльки  ж  чим  довше
сидiли молодцi за столами, чим бiльше їли й пили, тим бiльше щезала  якось
їх радiсть i веселiсть. I хоч мiд пiнився в точених дерев'яних кубках, хоч
м'ясо, печене на  рожнах,  димилось  на  дерев'яних  тарiлках,  хоч  щирi,
товариськi слова гомонiли вiд одного кiнця стола до другого,  то  все-таки
таємно тремтiли чогось усi серця, немов дожидали  якоїсь  страшної  вiстi.
Дивна, недослiдна, а  всiм  чутна  тривога  висiла  в  повiтрi.  Чи  стiни
боярського дому давили вiльних гро-мадян?..
   Ось устав один iз боярських  дружинникiв  i,  пiднiмаючи  вгору  кубок,
повен пiнистого меду, почав говорити :
   - Браття! Радiсний сей день для нас, i щоб нiяка лиха пригода...
   Але не скiнчив. Разом поблiд i затремтiв  цiлим  тiлом.  Усi  бенкетарi
напруго посхапувались, вискакуючи хто куди мiг, перевернули стiл  з  усiма
кубками й стравами.
   - Що се? Що се? - крикнули всi нараз i поперлися до дверей.  Хоч  i  як
дрiбний на око i мало значучий був знак - глухий стук кiнських  копит,-  а
прецiнь якого безмiрного переполоху наробив вiн  у  боярськiм  домi!  Одну
хвилю дiйсне пекло було в сiнях: сей бiг туди, той сюди, сей  шукав  того,
той сього, а всi мiшалися i  товпилися  без  ладу,  топчучи  по  кубках  i
стравах, по бiлiй скатертi i по дубовiм переверненiм столi. Максим  перший
вирвався надвiр iз тої замiшанини i,  раз  тiльки  кинувши  оком  довкола,
пiзнав усю велич небезпеки.
   - До зброї, браття, до зброї! Монголи! Монголи!
   Той крик був мов наглий удар грому. Всi  стали,  мов  мертвi,  безладна
сумiшка перемiнилася на безладне  остовпiння.  Але  й  се  тривало  тiльки
хвилю. Стукiт кiнських копит розлягався все ближче i  ближче,  а  неминуча
небезпека разом обудила всiх iз мертвоти! Адже ж усi були  смiлi,  сильнi,
молодi! Адже ж кождий iз них не раз у своїх дитячих i молодечих снах бачив
себе в битвi, в небезпецi, в кровавiй  боротьбi  з  ворогом,  i  бажав,  i
молився, щоб сон стався явою, щоб довелось йому колись ставати  грудьми  в
оборонi  свого  краю.  I  ось  хвиля  надiйшла  -  i  вони  ж  мали  б  її
перелякатися? Тiльки на хвилю оглушила їх  страшна  вiсть,  страшна  назва
"монголи",- в найближчiй хвилi вони вже були тим, чим були звичайно,-  вже
кождий держав у руках свою зброю, стояв у рядi поруч з iншими, готовий  до
кровавого бою.
   - Головне дiло наше, товаришi, держатися сих стiн. Поки ворог не  випре
нас вiд сього дому i не окружить на  вiльнiм  полi,  поти  не  маємо  чого
боятися. Дiм сей - то буде наша твердиня!
   I вiн розставляв лучникiв коло вiкон, коло дверей по два i по  три,  як
до важностi й доступностi мiсця. Деякi мали бути внутрi дому, щоб доносити
з боярського складу лучникам стрiл i рогатин, головна ж сила  мала  стояти
при входових дверях, щоб, у разi  потреби,  проломити  ряди  напасникiв  i
вiдбити їх вiд дому.
   А тимчасом монголи на рiнi над Опором зупинилися, позлазили з коней  i,
роздiлившися на три вiддiли, рушили пiд горбок трьома стежками.  Очевидно,
провадив їх хтось добре знайомий зi стежками й ходами, бо цiлий той маневр
вiдбувся швидко, без вагання, без довшої  запинки.  Маневр  той  показував
ясно, що монголи хотiли зi всiх бокiв обiйти й окружити дiм вiдразу.
   Але хто се йде  так  завзято  на  чолi  середнього,  головного  вiддiлу
монголiв? Глядять товаришi, i очам своїм вiри не ймуть. Се не хто  другий,
як сам властитель сього дому, гордий боярин Тугар Вовк.
   - Наш боярин, наш боярин! - скрикнули деякi дружинники, яких Максим, не
довiряючи їх щиростi, поставив у ряди всумiш iз тухольцями.
   - Так, ваш боярин -  монгольський  слуга,  зрадник  своєї  батькiвщини!
Невже ж ви й тепер iще схочете додержувати йому вiрности?
   -  Нi,  нi!  -  скрикнули  дружинники  однодушно.-  Смерть  зрадниковi!
Розiб'ємо вражу ватагу або самi погинемо в оборонi свого краю.
   Урадуваний тою заявою, сказав Максим:
   - Простiть, браття! Одну хвилю я несправедливо судив вас,  думаючи,  що
ви в змозi зi своїм боярином. Але тепер  бачу,  що  кривду  робив  я  вам.
Держiмося  разом,  близько  стiн,  так,  аби  не  могли  нас  окружити,  i
стараймося завдати їм якнайбiльше  страти.  Монголи,  як  я  чув,  недобре
вмiють вести облогу, а ще  в  такiй  невеличкiй  силi.  Чей  нам  удасться
вiдбити їх напад.
   Бiдний Максим! Вiн старався в iнших вмовити надiю, яка у  нього  самого
почала щезати вiд першої хвилi, коли тiльки побачив  монголiв,  а  то  тим
бiльше тепер, коли переважна  їх  сила  вповнi  розвернулася  перед  очима
обляжених. Але все-таки його слова мали велику вагу в його  товаришiв,  що
не раз уже мали нагоду переконатися про його притомнiсть духа й огляднiсть
в часi найбiльшої небезпеки. Слiпо полягаючи на його  словах  i  розказах,
кождий дбав лише про те, щоб пильнувати свого мiсця до крайньої  можностi,
знаючи добре, що й сусiднє мiсце буде так само пильноване.
   Та ось монголи широким колесом у три ряди обступили вже дiм боярський i
кам'янi стрiли на своїх луках держали вже  намiренi  на  смiлих  обляжених
молодцiв. Тiльки  що  начальник  не  дав  iще  знаку  до  бою.  Начальник,
бачиться, хоче попереду пробувати ще намови, бо ось вiн  виступив  з-помiж
рядiв наперед против головного вiддiлу обляжених i каже:
   - Раби невiрнi! Поганi смерди! Невже ж зухвалiсть ваша  така  безмежна,
як i ваша дурнота, що ви хотiли би пiднiмати оружжя  на  вiйсько  великого
Чiнгiсхана, нинi безперечного пана всеї Русi? Пiддайтеся йому без бою,  то
вiн помилує вас. Але тi, що захотять опиратися його силi,  будуть  нещадно
роздавленi, як хробаки пiд колесами воза.
   На таку мову голосно i смiло вiдповiв Максим Беркут:
   - Боярине! Дуже не впору назвав ти нас, синiв вольної громади,  рабами!
Ти поглянь на себе! Може, до тебе така назва борше пристане, нiж  до  нас.
Адже до вчора ще був ти раб княжий, а нинi ти вже раб великого  Чiнгiсхана
i, певно, полизав молоко, розлите по хребтi коня  якогось  його  бегадира.
Коли воно тобi смакувало, то ще з того не виходить, щоб i ми були ласi  на
нього. Великої сили великого Чiнгiсхана ми не  лякаємось.  Вона  може  нас
зробити трупами, але не зробить нас рабами.  А  тебе,  боярине,  вся  сила
великого Чiнгiсхана не зробить уже анi вольним, анi чесним чоловiком!
   Остра i рiзка була бесiда Максимова. Iншим часом вiн уважав би  на  те,
що перед ним батько Мирослави, але тепер вiн  бачив  тiльки  ворога,-  нi,
зрадника, чоловiка, що потоптав сам свою честь, котрому проте нiяка  честь
не належиться. Голосно радувались товаришi, почувши таку Максимову мову. А
боярин аж пiнився зо злостi.
   - Хлопе поганий! - кричав вiн.- Жди лишень, я тобi покажу, що  завчасно
ти похвалявся своєю вiльнiстю! Нинi ще кайдани забряжчать на твоїх руках i
ногах! Нинi ще ти будеш валятися в поросi перед  начальником  монгольської
сили!
   - Швидше згинути! - вiдповiв Максим.
   - Отже не згинеш!  -  крикнув  боярин.-  Гей,  дiти,-  озвався  вiн  до
монголiв їхньою мовою,далi на них! Тiльки сього  обминайте,  сього  мусимо
мати живого в руках!
   I вiн дав знак до бою. Залунав  по  горах  i  лiсах  роговий  вереск  i
урвався. Стишилось довкола боярсього дому, але се була страшна  тиша.  Мов
гадюки, свистiли монгольськi стрiли, градом сиплючись на  боярську  оселю.
Правда, напасники були занадто  далеко  вiддаленi,  щоб  їх  стрiли  могли
трафляти оборонцiв або, трафивши, небезпечно ранити їх.  Для  того  Максим
крикнув до своїх товаришiв, щоб тепер iще не стрiляли i щоб узагалi щадили
стрiл i зброї, а вживали їх аж тодi, коли можна  добре  влучити  ворога  i
одним ударом нанести йому значну  страту.  А  щоб  не  вiдразу  припустити
напасникiв до стiн дому, вiн зi своїми вибраними товаришами  уставився  на
подвiр'ю, о яких двадцять крокiв перед входом, за мiцним дощаним  остiнком
- куснем недобудованого паркана. Паркан був якраз  у  хлопа  зависокий,  i
стрiли монгольськi не досягали молодцiв. Зате  їх  цiльнi,  хоч  i  рiдкi,
стрiли смертельно разили монголiв i стримували їх вiд наближення.  Страшно
розлютився Тугар Вовк, побачивши се.
   - Приступом до них! - крикнув вiн, i збита громада  монголiв  пiд  його
проводом кинулася бiгцем iз голосним криком до остiнка. За  остiнком  було
тихо, немов усе там вимерло. Ось-ось уже монголи добiгають, ось-ось  своїм
напором обалять остiнок, - коли втiм понад остiнком вирвався, мов iз землi
вирiс, ряд голiв i могутнiх рамен - i свиснула громада сталених стрiл,-  i
ревнули з болю пораженi монголи страшними голосами. Половина їх упала, мов
пiдкошена, а друга половина перла назад, не дбаючи на  крики  i  прокляття
боярина.
   -  Гурра,  молодцi!  Гурра,  Максим!  Гурра,  Тухольщина!  -  закричали
оборонцi i дух вступив у них. Але боярин, не тямлячись зо  злостi,  збирав
уже другу громаду до нападу. Вiн поучав монголiв, як треба нападати  i  не
розсипатися за першим ударом  противника,  але  бiгти  по  трупах  дальше.
Тимчасом i Максим поучав своїх молодцiв, що дiяти, i з пiднесеним  оружжям
ждали вони нападу монголiв.
   - Далi на них! -  крикнув  боярин,  i  поперед  усього  цiлими  хмарами
пустили монголи град стрiл на противникiв, а потiм знов пустилася  громада
приступом на остiнок. Знов перед наближенням стрiтили їх молодцi  цiльними
стрiлами, i знов частина напасникiв iз страшним криком упала на землю. Але
решта вже не метнулася назад, лише  з  оглушаючим  криком  летiла  далi  й
досягла остiнка. Страшна була хвиля. Тонкий дощаний остiнок дiлив вiд себе
смертельних ворогiв, що, хоч як близько себе були, не могли досягнути однi
одних. Хвилю мовчали однi й другi, тiльки  швидкий,  гарячий  вiддих  чути
було  по  обох  боках  остiнка.  Раптом,  мов  на  даний  знак,  загримали
монгольськi топори о остiнок, але в тiй  самiй  хвилi  тухольськi  молодцi
сильними пiдоймами пiдважили вгору остiнок, поперли його плечима i обалили
на монголiв. А разом з тою  хвилею,  коли  впав  остiнок,  обаляючи  своїм
тягарем переднi ряди монголiв, скочили наперед молодцi, узброєнi в  топори
на довгих топорищах, лупаючи ними  черепи  монгольськi.  Забризкала  кров,
залунали крики i стогнання ворогiв,- i знов розскочилася юрба  напасникiв,
лишаючи на мiсцi бою трупiв i ранених.  I  знов  радiсний  крик  оборонцiв
повiтав побiду товаришiв, i знов вiдповiли  на  той  крик  монголи  градом
стрiл, а  боярин  -  лютими  прокляттями.  Але  молодцям  прийшлось  тепер
покидати своє висунене становище - iз жалем прощали вони те мiсце, з якого
так щасливо вiдразили першi напади монголiв. Без нiякої страти, без ран, в
повнiй зброї i найкращiм порядку, лицем до ворога, молодцi вiдступили  пiд
стiни боярського дому.
   Коли на полуденнiм боцi двора  молодцi  так  щасливо  вiдбивали  напади
монголiв, iшла завзята i не так щаслива боротьба на пiвнiчнiм подвiр'ю.  I
тут монгольськi стрiли просвистiли без шкоди для обляжених. Тiльки  ж  тут
монголи вiдразу пiшли на приступ, i обляженим прийшлось дуже гаряче.  Вони
кинулись купою  проти  монголiв,  але  стрiченi  були  стрiлами  i  мусили
вертатися, стративши трьох ранених, яких монголи зараз порубали на куснi.
   Першим дiлом Максима було тепер - обiйти всi становища i оглянути добре
своє положення. Живим ланцюгом обступили монголи хату i ненастанно  сипали
на неї градом стрiл. Обляженi також стрiляли, хоч i не так  густо.  Максим
вiдразу побачив, що напасники намагають до того, щоб вперти їх до середини
хати, вiдки б вони не так густо могли стрiляти, а  потiм  легка  мусила  б
бути над ними побiда. Значить, головна рiч для оборонцiв була - вдержатися
перед стiнами дому. Але тут вони  виставленi  були  на  густi  монгольськi
стрiли. Щоб хоч троха захиститися вiд них, Максим велiв повiдривати дверi,
познiмати верхняки iз столiв i поуставляти їх перед кождим становищем,  як
великi щити. Iз-за тих  щитiв  безпечно  i  вигiдно  стрiляли  молодцi  на
монголiв, кепкуючи собi з їх  стрiл.  А  Максим  ходив  вiд  становища  до
становища, обдумував новi способи оборони  i  заохочував  товаришiв  своїм
словом i прикладом.
   -_ Держiмся, товаришi! - говорив вiн.- Швидко в Тухлi почують крики або
хто-будь побачить, що тут дiється, i нам прибуде помiч!
   Пiвгодини вже тривала облога. Монголи стрiляли i кляли страшно "руських
псiв", що не то що не пiддавалися їм, але ще смiли так  уперто  i  щасливо
боронитися. Тугар Вовк  скликав  знатнiших  їх  ватажкiв  на  нараду,  щоб
обдумати який одностайний рiшучий удар.
   - Приступом iти! - говорив один.
   - Нi, приступом трудно, а стрiляти, поки всiх не пострiляємо,-  говорив
другий.
   - Постiйте,сказав Тугар Вовк,- на все буде час. Тепер тiлько в тiм рiч,
щоб позганяти їх iз менших становищ. Згромадьте найбiльшi нашi  сили  нiби
до приступу, щоб вiдвести їх увагу, а тим часом малi вiдряди нехай  рушать
з обох бокiв до причiлкових, нестережених  стiн.  Стiни  тi,  правда,  без
вiкон, але все-таки, коли нашi люди стануть пiд ними, то будуть  їм  могли
богато шкодити.
   Ватажки пристали на тоту раду, бо вони, несвiдущi в подiбних  маневрах,
не вмiли б i такої придумати. Заворушилася  монгольська  сила,  забряжчала
зброя, заблискотiли до сонця мечi та топори, i смiло стискали в руках своє
оружжя тухольськi молодцi, готуючись до  тяжкого  бою.  Але  поки  монголи
радились i ладились до уданого приступу, Максим також не  дрiмав.  Щаслива
думка прийшла йому до голови. В дощанiй кришi боярського дому були на  всi
чотири боки проробленi невеличкi  вiкна,  i  от  в  тих-то  вiкнах  Максим
поставив у кождiм по двох слабших з своїх  людей,  аби  пильнували  вiдтам
усяких рухiв ворога, а також старалися зi своїх безпечних становищ шкодити
йому чи то стрiлами, чи камiнням. Поки один стояв при вiкнi, другий  завше
готов був достачати йому, чого треба, а один мав доносити  вiд  них  вiстi
товаришам надолину.
   Заграли  труби,  i  завили  дикими  голосами  монголи,   кидаючись   на
противникiв. Та тiльки ж вони не мали на думцi дiйти аж зустрiту  з  ними,
але, прибiгши до пiввiддалення, разом зупинились  i  випустили  стрiли  на
обляжених. Коли ж i обляженi, що готовилися на останню,  рiшучу  боротьбу,
повiтали їх градом стрiл i  причинили  їм  багато  ран  i  страт,  то  вся
монгольська лiнiя  разом  подалася  назад.  Голосними  насмiхами  повiтали
молодцi той вiдступ.
   - А що, боярине,- крикнув Максим,- сила великого Чiнгiсхана,  бачиться,
заяче серце має: розженеться i вiдступить. Хiба ж не стидно тобi,  старому
рицаревi, ватажкувати над такими бездухами, що тiлько в  юрбi  смiлi,  мов
барани, а поєдинчо нiкотрий i за пiвмужа не стоїть?
   Боярин нiчого не вiдповiдав на той насмiх, вiн добре бачив,  що  Максим
завчасно смiявсь. I сам Максим швидко побачив се.
   Радiсний крик монголiв залунав ось-ось за  причiлковими  стiнами  дому,
направо i налiво вiдразу. Пiд  час  уданого  монгольського  приступу  вони
рушили проти тих стiн: се були стiни без вiкон i дверей, тож  товаришi  не
так дуже пильнували їх.  Правда,  поставленi  на  подрi  молодцi  побачили
надходячих iз тих бокiв монголiв, i кiлька цiльних стрiл упало  з  дахових
вiкон на них, але не спинило їх, тим бiльше, що, стоячи при  самiй  стiнi,
вони дощаним окапом заслоненi були вiд усякої небезпеки згори.
   Максим поблiд, чуючи тут же бiля себе зловiщi крики  i  дiзнавшися  вiд
вартового з подрi, що вони значать.
   "Пропали ми,- подумав вiн.- Про рятунок i мови нема. Тепер  приходиться
вже боротись не на життя, а на смерть".
   Та й Тугар Вовк, побачивши вдачу свойого  задуму,  голосно  порадувавсь
їй.
   - А що, хлопи! - крикнув вiн. - Побачимо, чи  надовго  ще  стане  вашої
гордости. Глядiть, мої вояки вже пiд вашими стiнами. Огню пiд стiни!  Живо
ми викуримо їх iз того гнiзда, а на чистiм полi вони проти  нас,  мов  миш
проти кота.
   Бачить Максим, що непереливки, скликає своїх товаришiв докупи, бо  нiщо
вже тепер  боронитись  на  поєдинчих  становищах,  коли  пiд  причiлковими
стiнами монголи огонь кладуть.
   - Браття,говорив вiн,- мабуть, прийдеться нам погибати, бо  на  рятунок
слаба надiя, а  монголи,  се  знайте  наперед,  не  пощадять  нiкого,  хто
дiстанеться в їх руки, так, як не пощадили наших ранених товаришiв. А коли
гинути, то гиньмо як мужi, з оружжям у руках. Як гадаєте: чи будемо стояти
тут i боронитися до остатнього духу,  заслоненi  хоч  вчасти  стiнами,  чи
волимо всi разом ударити на монголiв, може б нам таки удалося проломити їх
ряди?
   - Так, так, ударимо на монголiв!-закричали всi товаришi.- Ми ж не лиси,
що їх стрiлець викурює з ями.
   - Добре, коли така ваша воля,-сказав Максим.- Ставайте ж  у  три  ряди,
луки й стрiли кидайте геть, а топори й ножi до рук - i за мною!
   Мов один величезний камiнь, випущений iз великої метавки напроти  мурiв
твердинi, так ударили нашi молодцi на монгольськi ряди. Правда, заким  iще
добiгли до монголiв, стрiченi були  градом  стрiл,-  тiльки  ж  тi  стрiли
нiчого не зробили їм, бо перший ряд нiс перед собою замiсть  щита  верхняк
iз стола, вбитий на двi списи, i в  той  верхняк  повпивалися  монгольськi
стрiли. Аж наближуючись до монголiв, перший ряд кинув свiй дерев'яний  щит
- i цiлий  вiдряд  кинувся  на  ворога  з  безтямною  завзятiстю.  Вiдразу
змiшалися монголи i почали подаватися в боки, але Тугар Вовк був  уже  тут
зi своїм вiддiлом i окружив молодцiв цiлою громадою монголiв, мов стрiльцi
цiлою  ватагою  псiв  окружають  розжертого  дика.   Розпочалась   страшна
рiзанина. Цiлими десятками валили хоробрi молодцi монголiв, але Тугар Вовк
слав щораз новi роти  напротив  них.  Кров  бризкала  далеко  iз  скаженої
сутолоки людей, трупiв, ран та кровавого оружжя. Стогнання ранених,  зойки
конаючих, скаженi  крики  убiйцiв,-  усе  те  мiшалося  в  якусь  пекельну
гармонiю, що рiзала вухо  i  серце,  лунаючи  пiд  отим  усмiхнутим  ясним
сонцем, на тлi ситої зеленi смерекових лiсiв та пiд лад ненастанного  шуму
холодних потокiв.
   - Направо, товаришi! Разом i дружно напрiм на  них!  -  кричав  Максим,
вiдбиваючися вiд трьох монголiв, що старались вибити йому оружжя  з  руки.
Зi страшною натугою наперли  товаришi  направо,  де  лiнiя  монголiв  була
найслабша i мiсце для оборони  найдогiднiше.  По  короткiм  опорi  монголи
подалися.
   - Далi, далi, женiть їх наперед себе! -  кричав  Максим,  кидаючися  зi
своїм кровавим топором на уступаючих монголiв. Товаришi поперли за ним,  i
вiдворот монголiв швидко перемiнився на пополох i  безладну  втiканину.  А
товаришi гнали слiдом за ними, валячи одного за другим  iззаду  на  землю.
Перед ними було чисте поле, а недалечке темний, запахущий лiс. Коли б їм у
далось добiгти до нього, то були б  спасенi;  нiяка  монгольська  сила  не
здужала б їм тут нiчого зробити.
   - Далi, товаришi, далi, до  лiса!  -  кричав  Максим,  i  без  вiддиху,
мовчки, кровавi й страшнi, мов справдi дикi звiрi, гнали товаришi  наперед
себе втiкаючих монголiв у напрямi  до  лiса.  Тугар  Вовк  одним  позирком
переглянув положення обох сторiн - i зареготався :
   - Щаслива дорога! - крикнув вiн услiд за молодцями.- На тiй  дорозi  ми
ще здиблемося!
   I живо вiн вiддiлив часть монголiв i пiслав  їх  горою  на  тухольський
шлях, щоб зайшли молодцiв iспереду, вiд лiса.  Вiн  знав  добре,  що  його
монголи впору поспiють. А сам з  рештою  монголiв  пустився  навздогiн  за
тухольцями.
   Три тумани куряви стояли на полю над Опором; три громадки  людей  гнали
за собою тим полем. Перша бiгла громадка переляканих,  розбитих  монголiв;
за ними, здоганяючи їх, нашi молодцi  пiд  проводом  Максима,  а  за  ними
головна  сила  монголiв  пiд  проводом   Тугара   Вовка.   Третiй   вiддiл
монгольський, висланий Тугаром горою навперейми, швидко десь  заховався  i
щез, незавважений роз'яреними в своїй погонi молодцями.
   Нараз  утiкаючi  монголи  спинилися,  стали.  Перед   ними   показалася
несподiвана завада: глибокий, у скалi викутий вивiз - початок тухольського
шляху. Вивiз був у тiм мiсцi майже  на  два  сажнi  глибокий;  стiни  його
стрiмкi й гладкi, так що злiзти вдолину зовсiм не можна,  а  скакати  дуже
небезпечно, особливо першому рядовi втiкачiв, якi могли надiятися, що  тут
же за ними i на них скочить другий  ряд.  У  смертельнiй  тривозi,  яка  й
найбоязливiшому не раз у остатнiй хвилi додає вiдваги, зупинилися  монголи
i  обернулися  лицем  до  своїх  противникiв.  В  тiй  хвилi  блиснула  їм
несподiвана  надiя:  за  слiдом  противникiв  побачили  настигаючих  своїх
одновiрцiв - i руки їх мимоволi вхопили за оружжя. Але  сей  наглий  вибух
вiдваги не був в  силi  спасти  їх.  Мов  розгукана  буря,  впали  на  них
тухольськi молодцi, ломлячи й друхочучи всi завади  -  i  попхнули  їх  до
пропастi. З зойком повалились тi, що стояли ззаду,  на  дно  вивозу,  коли
тимчасом переднi конали вiд мечiв i  топорiв  тухольських.  Тепер  молодцi
самi опинилися  над  стрiмкою  стiною  вивозу  i  затремтiли.  Тут  iззаду
настигає Тугар Вовк з монголами, а спереду оця страшна пропасть! Що дiяти?
Хвилi  розваги  досить  було  для  Максима.  Вид  лежачих  на  днi  вивозу
потовчених монголiв навiв його на добру думку.
   - Заднiй ряд нехай обернеться лицем до монголiв i стримує на  хвилю  їх
нагiн, а переднiй кидай монгольськi трупи  в  вивiз  i  скачи  на  них!  -
крикнув вiн.
   -  Гурра!  -  закричали  радiсно  молодцi,   сповняючи   його   розказ.
Застугонiли теплi ще монгольськi трупи, падучи додолу,- заяснiла для наших
молодцiв надiя рятунку. А втiм надлетiла монгольська  погоня,  Тугар  Вовк
попереду.
   - Нi вже,кричав вiн,- сим разом не уйдете моєї руки! - I  своїм  важким
топором повалив  першого  стрiчного  противника,  що  вчора  ще  був  його
найвiрнiшим лучником. Зойкнув смертельно ранений i впав пiд ноги  боярина.
Товариш його замахнувсь топором на Тугара, щоб помститись смертi товариша,
але в тiй хвилi його з двох бокiв  пiднято  на  монгольськi  списи.  Цiлий
перший ряд молодцiв упав по короткiм опорi.  Се  ж  були  самi  найслабшi,
пораненi в попереднiй битвi, що в погонi бiгли з самого заду. Але все-таки
монголiв на хвилю вони спинили, а їх щасливiшi товаришi були вже  безпечнi
на днi вивозу.
   - Стiйте! - кричав до своїх Максим. - В ряди i пiд стiну  вивозу!  Коли
схотять гнатися за нами, то тут їм справимо кроваву купiль.
   - Перший ряд скачи за ними! - командував  у  нерозважнiм  запалi  Тугар
Вовк,- i скочив перший ряд монголiв, але не встав уже живий, ба,  многi  й
до землi не долетiли живi, стрiченi в повiтрi топорами молодцiв.
   - Гурра! - закричали тi, радуючись.- Ану, другий ряд, скачи також!
   Але другий ряд стояв над вивозом i  не  квапився  скакати.  Тугар  Вовк
побачив свою помилку i швидко вислав сильний вiддiл  нижче,  щоб  iздолини
замкнути вихiд вивозу.
   - Тепер не  йдуть  нам  пташки,-  радувався  вiн.-  От  уже  мої  ловцi
надходять! Ану, дiти, далi  на  них!  Скажений  крик  монголiв  залунав  у
вивозi, тут же пiд ногами Тугара Вовка.  Се  був  вiддiл,  висланий  горою
навперейми; вниз вивозом вiн ударив тепер на тухольцiв.
   - Вниз вивозом утiкаймо! - скрикнули молодцi, але один позирк переконав
їх, що вся надiя на рятунок пропала. При входi внизу чорнiлася  вже  друга
купа монголiв, що йшла напроти них, щоб їх зовсiм замкнути в тiй  кам'янiй
клiтцi.
   - Аж тепер смерть наша! - сказав Максим, обтираючи  о  кожух  забитого,
при його ногах лежачого монгола свiй кровавий топiр.- Товаришi,  смiло  до
остатнього бою!
   Та й смiло  ж  виступили  вони!  Добуваючи  остатнiх  сил,  ударили  на
монголiв i, невважаючи  на  некорисну,  згористу  мiсцевiсть,  що  сприяла
монголам, ще раз змiшали їх, ще раз завдали їм велику страту. Але  монголи
силою свого розгону поперли їх удолину i розбили  їх  ряди.  В  геройськiй
оборонi падали молодцi один за другим, тiльки Максим, хоч  бився  як  лев,
прецiнь не мав iще рани на  своїм  тiлi.  Монголи  уникали  його,  а  коли
тислися на нього, то тiльки в надiї витрутити йому оружжя з руки  i  взяти
його живого. Такий був виразний наказ Тугара Вовка.
   Ось наступив i другий вiддiл монгольський здолини; молодцiв стиснено  в
тiй безвихiднiй кам'янiй  клiтi,  приперто  їх  до  стiни,  i  лиш  тiлько
вiльного мiсця було перед ними, кiлько могли його зробити своїми мечами та
топорами. Але руки їх зачали ослабати, а монголи пруться i пруться на них,
мов хвилi повенi. Вже деякi, стративши всяку надiю i  бачучи  неможливiсть
дальшої боротьби, наослiп кинулися в найгустiшi ряди монголiв, i  в  однiй
хвилi погибали, розсiканi топорами. Iншi, шепчучи молитви, тулилися ще  до
стiни, мов вона  могла  дати  їм  яку-небудь  помiч:  третi  хоть  i  нiби
боронилися, але безтямно, машинально махали топорами, i  смертельнi  удари
монголiв заставали  їх  уже  трупами,  нечутливими  й  бездушними.  Тiльки
невеличка горстка  найсильнiших  -  п'ять  їх  було,-  окруживши  Максима,
держалася ще просто, мов шпиль скали серед розгуканої заливи. Три приступи
монголiв вiдбила вже та горстка, стоячи на купi трупiв, мов на баштi;  вже
мечi й топори в руках героїв затупилися,  одiж  їх,  руки  й  лиця  скрiзь
заплили кров'ю,але все ще рiзко i виразно  вiдзивався  голос  Максима,  що
загрiвав товаришiв до оборони. Тугар Вовк  напiвгнiвно,  напiв  з  подивом
глядiв на молодця згори.
   - Їй-богу, славний молодець! - сказав вiн сам до себе.- Не дивуюсь,  що
вiн очарував мою  доньку.  I  мене  самого  вiн  мiг  би  очарувати  своєю
рицарською вдачею!
   А потiм, обертаючися до своїх монголiв, що стояли над берегом яру,  вiн
крикнув:
   - Далi, скачiть  на  них!  Нехай  скiнчиться  та  рiзанина.  Лиш  сього
(показав Максима) не тикайте!
   I разом, мов важка скала, скочили монголи згори на непобiджену ще купку
героїв i  повалили  їх  на  землю.  Ще  раз  залунали  скаженi  крики,  ще
борикалися напiдсили монголи з  тухольцями,  але  недовго.  На  кождого  з
героїв навалилася цiла юрба  монголiв-  i  всi  полягли  головами.  Тiльки
Максим сам один стояв iще, мов дуб серед  поля.  Вiн  розсiк  голову  тому
монголовi, що скочив був на нього, i саме замахнувся на другого, коли втiм
якась сильна рука залiзним стиском ухопила його ззаду за  горло  i  кинула
ним до землi. Упав, пiдступно повалений, Максим, i  над  ним,  почервонiле
вiд гнiву й натуги, нахилилося лице Тугара Вовка.
   - А що, смерде! - насмiшливо кричав боярин. - Бачиш тепер,  що  я  вмiю
додержати слова? Ану, дiти, закуйте його в залiзнi пута!
   - Хоч i в путах, я все буду вольний чоловiк. У мене пута на руках, а  в
тебе на душi! - сказав Максим.
   Боярин зареготався i вiдiйшов вiд нього  давати  порядок  монгольському
вiйську, якого число сильно змалiло в тiй кровавiй  рiзанинi.  З  головною
частиною оставших iще монголiв Тугар Вовк пiшов до своєї хати; рештi велiв
обсадити нещасний, тепер трупами завалений, вивiз. Видiливши всiх здорових
до стереження вивоза, сам вiн з  невеличкою  рештою  i  взятим  до  неволi
Максимом мав вернутися до табору.
   - Проклятi хлопи! - буркотiв боярин, переглядаючи свої страти.- Скiлько
народу понiвечили! Ну, але чорт бери монголiв- їх  не  шкода!  Коб  тiлько
менi по тих трупах дiйти до власти й сили,- обернувся б i  я  лицем  проти
них. Але сей поганець, сей Максим,то менi борець! А хто знає, може  й  вiн
мiг би послужити до моєї цiлi? Треба використати його,  коли  його  маю  в
руках. Вiн мусить служити нам за провiдника в горах, бо чорт їх там  знає,
який се той їх шлях i чи нема де на нiм яких манiвцiв. Тепер, коли  вiн  у
моїх руках, треба приєднати, вкоськати його троха,хто знає, на що ще  може
вiн пригодитися.
   А тимчасом монголи готовили вже коней до вiд'їзду. Максим, скований  за
руки i за ноги в тяжкi ланцюги, кровавий, простоволосий, iз пошарпаною  на
шматки одежею, сидiв на каменi над рiчкою, нiмий, з затисненими зубами i з
розпукою в серцi. Перед ним на полi i в вивозi  купами  лежали  незастиглi
ще, пошматованi i кров'ю оббризканi трупи його товаришiв  i  ворогiв.  Якi
щасливi були тi трупи! Вони лежали так тихо, так сумирно на своїй кровавiй
постелi, без гнiву, без муки, без  вороговання.  Вони  смiялись  тепер  зi
всяких пут, iз цiлої сили великого Чiнгiсхана, а його кусень залiза зробив
бездушним знарядом у руках дикої самоволi, жертвою  кровавої  пiмсти!  Якi
щасливi були трупи! Вони, хоч покалiченi, носили на собi  образ  i  подобу
людську,- а його оцi пута в однiй хвилi зробили скотиною, невольником!
   - Сонце праведне! - кликнув у своїй душевнiй муцi Максим.- Невже ж така
твоя воля, щоб я гинув у кайданах?  Невже  ж  ти  так  часто  своїм  ясним
усмiхом вiтало днi моєї радости на те  лише,  щоб  сьогоднi  повiтати  моє
бездонне горе? Сонце, невже ж ти перестало бути добрим богом Тухольщини, а
сталося опiкуном тих лютих дикунiв?
   А сонце смiялося! Ясним, гарячим промiнням воно  блискотiло  в  калюжах
кровi, цiлувало посинiлi уста i глибокi рани  трупiв,  крiзь  якi  витiкав
мозок, вистирчували теплi  ще  людськi  тельбухи.  I  таким  самим  ясним,
гарячим промiнням воно обливало зелений лiс, i чудовi  запахущi  цвiти,  i
високi полонини, що купалися в чистiм лазуровiм ефiрi.  Сонце  смiялося  i
своїм божеським, безучасним усмiхом ще  дужче  ранило  роздерту  Максимову
душу. VI
   Дивний сон снився Захаровi Беркутовi. Здавалось  йому,  немов  нинi  їх
дорiчне свято "Сторожа", i вся громада зiбрана довкола  каменя  при  входi
тухольської  тiснини:  дiвчата  з  вiнками,  молодцi  з  музикою,  всi   в
празничних чистих строях. Оце вiн,  найстарший  вiком  у  громадi,  перший
наближається  до  святого  каменя  i  починає  молитися  до  нього.  Якiсь
таємничi, тривожнi, болючi чуття опановують його серце  пiд  час  молитви;
щось щемить у нього в глибинi душi - i сам вiн не  знає,  що  такого.  Вiн
молиться гаряче, по двох-трьох словах звичайної молитви вiн вiдступає  вiд
стародавнiх, звичаєм усталених зворотiв; якась нова,  гарячiша,  пориваюча
молитва плине з його уст; уся громада, потрясена нею, паде ниць на  землю,
i сам вiн робить те саме. Але слова не перестають плисти,  темно  робиться
кругом, чорнi хмари покривають  небо,  громи  починають  бити,  блискавицi
палахкотять  i  облiтають  увесь   небозвiд   ослiпляючим   огнем,   земля
здригається - i разом, звiльна перехиляючись, святий  камiнь  рушається  з
мiсця i з страшенним лускотом валиться на нього.
   - Що се може значити? - питав сам  себе  Захар,  роздумуючи  над  своїм
сном.- Щастя чи нещастя? радiсть чи горе? - Але  вiн  сам  не  мiг  знайти
вiдповiдi на те  питання,  тiльки  сон  сей  лишив  по  собi  якесь  важке
прочуття, якусь хмару суму на Захаровiм чолi.
   Швидко  справдилось  це  прочуття!  Саме  пополуднi  настигли  страшнi,
несподiванi вiстi до Тухлi. Пастухи з сусiдньої полонини прибiгли без духу
до села, голосячи, що бачили  якусь  бiйку  коло  боярського  дому,  якусь
громаду незвiсних чорних людей i чули незрозумiлi, роздираючi крики. Майже
вся тухольська молодiж, уоружившись у що хто мiг, побiгла  на  мiсце  бою,
але зупинилась оподалiк, побачивши кроваве i трупами вкрите  побоєвище,  а
боярський дiм окружений хмарою монголiв. Не  було  сумнiву,  всi  молодцi,
висланi для збурення боярського дому, погибли в нерiвнiй боротьбi  з  тими
наїзниками. Не знаючи, що  дiяти,  тухольська  молодiж  вернула  до  села,
розносячи всюди страшну вiсть. Почувши її, затремтiв старий Захар, i гiрка
сльоза покотилася по його старiм лицi.
   - От i сповнився мiй сон! - прошептав вiн. - В оборонi свого села поляг
мiй Максим. Так воно й треба. Раз умирати кождому, але славно вмирати - се
не кождому лучається. Не сумувати менi за ним, але радуватись його долею.
   Так потiшав себе старий Захар, але серце його  скимiдо  глибоко:  надто
сильно, всею силою своєї душi  вiн  любив  свого  наймолодшого  сина.  Але
швидко вiн скрiпився духом. Громада кликала його, потребувала  його  ради.
Купами тислися люди, старi й молодi, за село, до тухольськоЇ  тiснини,  за
котрою так близько стояв страшний їх ворог.  Перший  раз,  вiдколи  засiла
Тухля, рада громадська зiбралася нинi без звичайних обрядiв, без  знамена,
серед брязку  топорiв  та  кiс,  серед  напiвтривожного,  напiввойовничого
гамору. Без порядку мiшалися старцi з молодцями, оружнi з безоружними,  ба
навiть жiнки снували сюди й туди помiж громадою,  допитуючись  вiстей  про
ворога або голосно оплакуючи своїх погиблих синiв.
   - Що дiяти? що починати?  як  боронитися?-гуло  в  народi.  Одна  думка
переважала всi  iншi:  вийти  громадою  перед  тiснину  i  боронитися  вiд
монголiв до остатньої краплi кровi. Особливо молодiж наставала на те.
   - Ми хочемо згинути, як нашi брати погинули в  оборонi  свого  краю!  -
кричали вони.- Тiлько по наших трупах увiйдуть вороги в тухольську долину!
   - В тiснинi поробити засiки i з них разити монголiв! - радили старшi.
   Далi, коли гамiр трохи втишився, заговорив Захар Беркут.
   - Хоч то воєнне дiло - не моє дiло i не менi, старому, радити  про  те,
до чого не можу приложити своїх рук,- але  все-таки  я  думав  би,  що  не
велика наша заслуга буде, коли вiдiб'ємо монголiв, особливо  зваживши,  що
се нам не так-то й трудно зробити. Сини нашi погибли з  їх  рук,  кров  їх
обагрила нашу землю i кличе нас до пiмсти. Чи  пiмстимось  ми  на  ворогах
наших, на нищителях нашого краю, коли вiдiб'ємо їх вiд свого села?  Нi,  а
тiлько, вiдбитi вiд нашого села, вони з подвiйною лютiстю кинуться на iншi
села. Не вiдбити, але розбити їх - се повинна бути наша мета!
   Громада з увагою слухала слiв свого бесiдника, i молодiж, податлива  на
все нове та несподiване, готова вже була пристати на ту  раду,  хоч  i  не
знала, як можна її виконати. Але многi голоси  старцiв  обiзвалися  против
неї.
   - Не в  гнiв  тобi  будь  сказано,  батьку  Захаре,  -  заговорив  один
громадянин,-але твоя рада хоч мудра i велику обiцяє  славу,  та  неможлива
для нас. Слабi нашi сили, а монгольська сила велика. Ще не  наспiла  помiч
вiд iнших верховинських i загiрських громад, а хоч i наспiє, то таки  наша
сила не вистарчить навiть на те, щоб окружити  монголiв,  не  то  вже  щоб
.побороти їх в одвертiй битвi. А без того як  ми  розiб'ємо  їх?  Нi,  нi!
Замала наша сила! Щастя наше, коли здужаємо вiдбити їх вiд  свого  села  i
вiдвернути вiд шляху; розбити їх ми не маймо й надiї!
   Бачучи всю основнiсть тих закидiв, Захар Беркут,  хоч  з  болем  серця,
готов був покинути свою молодечо-гарячу думку, коли втiм  двi  несподiванi
подiї значно пiднесли  настрiй  тухольськоЇ  громади  i  змiнили  цiлу  її
постанову.
   Долi селом вулицею  надiйшли,  одна  за  другою,  при  звуках  труб  та
дерев'яних трембiт аж три громади уоруженої молодiжi. Кожда громада  несла
наперед себе боєву хоругов; охочi, смiлi їх пiснi лунали далеко по  горах.
Се йшла приобiцяна тухольцям помiч верховинських i загiрних громад. Хлоп в
хлопа, мов рослi  явори,  стали  всi  три  вiддiли  довгими  рядами  перед
зiбраною громадою i склонили хоругви на знак привiтання. Любо було глядiти
на тi здоровi, рум'янi лиця, розiгрiтi мужньою вiдвагою i гордим  почуттям
того, що їм прийдеться заступати своїми грудьми все, що найдорожче  у  них
на свiтi, що на їх оружжя вложено велике  дiло.  Радiсний,  громовий  крик
усiх тухольцiв стрiтив їх прихiд; тiльки матерi, що саме сьогоднi стратили
своїх синiв, заридали на  вид  того  найкращого  цвiту  народного,  котрий
завтра, може, так само поляже, скошений i потоптаний, як полягли  нинi  їх
яснi соколи. Заскимiло серце i в старого Захара Беркута, коли поглянув  на
тих молодцiв i подумав собi, як то пишно визначувався би  серед  них  його
Максим. Та нi, годi! мертвого не вернеш, а живий живе гадає...
   Ще не стихла радiсть iз приходу тих пожаданих помiчникiв, ще громада не
мала часу приступити до дальшої наради, коли втiм  з  противного  боку,  з
лiсової прогалини, що була над тухольською  тiсниною,  показався  новий  i
зовсiм уже несподiваний гiсть. На спiненiм  конi,  пообдиранiм  гiллям  та
колючками, припавши до його шиї, щоб швидше й безпечнiше їхати по лiсi, не
зачiпаючись о галуззя, їхала, що кiнь  доскочить,  якась  людина.  Хто  се
такий був - здалека годi було вгадати.  На  нiй  був  овечий  монгольський
кожух, обернений пелехами наверх, а  на  головi  гарний  бобровий  ковпак.
Молодцi приняли приїжджу людину  за  монгольського  висланця  i  виступили
проти неї з луками. Але, виїхавши з  лiса  та  наблизившись  над  стрiмкий
обрив, по котрiм треба було злазити в  тухольську  долину,  мнимий  монгол
злiз iз коня, скинув iз себе кожух, i, всiм на диво, показалася женщина, в
бiлiм полотнянiм, шовком  перетиканiм  плащi,  з  луком  за  плечима  i  з
блискучим топiрцем за поясом.
   - Мирослава, дочка нашого боярина! - закричали тухольськi  молодцi,  не
можучи вiдвести очей вiд прегарної, смiлої дiвчини. Та вона, очевидячки, й
не дивилась на них, але, лишивши свого коня там, де з нього  злiзла,  живо
почала озиратися за стежкою, куди можна би спуститися в долину. Швидко  її
бистрi очi вiдкрили таку  стежку,  майже  зовсiм  укриту  серед  широкого,
чепiргатого листя папоротi та колючих ожин. Певним кроком, мов вiдроду  до
того привикла, зiйшла стежкою в долину i наблизилася до громади.
   - Здоровi були, чесна громадо, - сказала  вона,  злегка  паленiючи.-  Я
спiшила звiстити вас, що монголи надходять, перед вечером будуть  тут,  то
щоб ви приготовилися, як їх приняти.
   - Ми знали се,- загули голоси з громади,- се нам не новина.
   Голоси були рiзкi, неприязнi  дочцi  поганого  боярина,  через  котрого
стiлько молодцiв погибло.  Але  вона  не  образилася  тою  рiзкiстю,  хоч,
очевидно, почула її.
   - Тим лiпше для мене, що ви вже приготованi,- сказала  вона.-  А  тепер
прошу вказати менi, де тут Захар Беркут.
   - Ось я, дiвчино,- сказав старий Захар, наближаючись. Мирослава  довго,
з увагою i пошаною глядiла на нього.
   - Позволь, чесний  батьку,-заговорила  вона  тремтячим  з  внутрiшнього
зворушення голосом,сказати поперед усього, що син твiй живий i здоров.
   - Мiй син! - скрикнув Захар.- Здоров i живий! О боже! Де ж  вiн?  Що  з
ним дiється?
   - Не  лякайся,  батьку,  тої  вiсти,  котру  скажу  тобi.  Твiй  син  у
монгольськiй неволi.
   - В неволi? - скрикнув мов громом прошиблений Захар.- Нi,  то  не  може
бути! Мiй син радше дасть на куснi порубати себе, анiж узяти себе вневолю.
Се не може бути! Ти хочеш налякати мене, недобра дiвчино!
   - Нi, батьку, я не лякаю тебе, воно справдi так. Я  ж  тепер  просто  з
монгольського табору, бачила його, говорила з ним. Силою i пiдступом узяли
його, закували в залiзнi пута. Хоч без рани, а  весь  облитий  був  кров'ю
ворогiв. Нi, батьку, твiй син не подав iм'я твоє в неславу.
   - I що ж вiн говорив тобi?
   - Казав менi йти до тебе, батьку, потiшити тебе в твоїй самотi й  тузi,
стати тобi за дочку, за дитину, бо  я,  батьку  (тут  голос  її  ще  дужче
затремтiв), я... сирота, я не маю вiтця!
   - Не маєш вiтця? Невже ж Тугар Вовк погиб?
   - Нi, Тугар Вовк живий, але Тугар  Вовк  перестав  бути  моїм  батьком,
вiдколи... зрадив... свiй край i пристав... у службу монголiв.
   - Сього можна було й надiятись,- вiдповiв понуро Захар.
   - Тепер я не можу вважати його батьком, бо  не  хочу  зраджувати  свого
краю. Батьку, будь ти моїм вiтцем! прийми мене  за  дитину!  Нещасний  син
твiй просить у тебе сього моїми устами.
   - Мiй син! мiй нещасний син! - стогнав Захар Беркут, не пiдводячи  очей
на Мирославу.- Хто мене потiшить по його стратi?
   - Не бiйся, батьку,- може, вiн iще не  страчений,  може,  нам  удасться
видобути його на волю. Слухай лише, що наказував менi Максим!
   - Говори, говори! - сказав Захар, поглядаючи знов на неї.
   - Вiн радив тухольськiй громадi не спиняти монголiв перед тiсниною, але
впустити їх у кiтловину. Тут можна їх обступити i вирубати до  остатнього,
а коли нi, то виморити голодом. Треба тiлько поробити засiки в вивозi  при
водопадi i повиносити з села все добро громадське, все збiжжя, весь  хлiб,
усю худобу, а потiм замкнути їх тут зо всiх  бокiв.  "Тут,-казав  Максим,-
побiдите їх, або нiде iнде!" Так радив Максим.
   Уся громада з напруженою увагою слухала  Мирославиної  бесiди.  Глибока
мовчанка залягла над усiми, коли стихли її слова.  Тiльки  Захар  гордо  й
радiсно  випростувався,  а  далi  з  простертими  раменами  наблизився  до
Мирослави.
   - Доню моя! - сказав вiн.- Тепер я бачу, що ти варта бути дочкою Захара
Беркута! Се правдивi слова мойого сина,- з них вiє його смiлий  дух!  Тими
словами ти здобула моє батькiвське серце! Тепер  я  легше  вiджалую  сина,
коли небо пiслало менi замiсть нього таку доньку!
   Ридаючи, кинулася Мирослава в його обiйми.
   - Нi,  батьку,  не  говори  так,-  сказала  вона.-  Син  твiй  не  буде
страчений,- вiн повернеться тобi назад. Вiн iще нинi вечiр буде тут  разом
з ордою, i коли бог поможе нам розбити її, то чей ми й його освободимо.
   В тiй хвилi в тiснинi дався чути крик тухольських  вартових:  "Монголи!
Монголи!" - i вслiд за  тим  прибiгли  вартовi,  голосячи,  що  монголи  в
незлiченнiй силi показалися в долинi над Опором. Тут приходилось  рiшатися
живо, що дiяти, як боронитися? Захар Беркут ще  раз  обстав  за  тим,  аби
впустити монголiв в тухольську кiтловину i тут,  обскочивши  їх,  вирiзати
або виморити всiх до ноги.
   Тепер уже не пiднiмалися голоси, противнi тiй радi - i  швидко  громада
рiшилася. Всi кинулися до своїх хат,  аби  хоронити  своє  добро  в  лiси.
Сторонськi молодцi щодуху рушили на горiшнiй бiк долини, до водопаду,  щоб
поробити засiки в вивозi i не дати туди монголам пройти.  Страшний  розрух
зробився в селi. Крик, розкази й запитання, рик волiв i  скрип  дерев'яних
двоколiсних телiг лунали з усiх усюдiв, глушили слух i котилися по  горах.
Сумно прощали тухольцi свої хати й подвiр'я й  огороди  та  засiянi  ниви,
котрi нинi ще мала зруйнувати  i  столочити  страшна  монгольська  повiнь.
Матерi несли своїх заплаканих дiтей, батьки гнали худобу, везли  на  возах
домашнiй спряток, мiшки з хлiбом i одежею. Курява стояла над селом; тiльки
потiк срiблистою водою шумiв собi, як звичайно, i старий величезний Сторож
при входi в тухольську тiснину стояв понуро,  опущений,  сумовитий,  немов
жалiючи своїх дiтей, що покидали оцю гарну  долину,  немов  нахиляючись  у
сторону тiснини, щоб своїм величезним, кам'яним тiлом заставити їм дорогу.
Засумувалась i стара липа на копнiм майданi за селом, а  ревучий  водопад,
переливаючись  у  кармазинових  променях  заходового  сонця,   непорушним,
кровавим стовпом стояв над опустiлою тухольською кiтловиною.
   Вже зовсiм опустiло село. Хати потонули  в  вечiрньому  туманi;  курява
уляглась по дорозi,  замовкли  голоси  i  крики,  немов  вiдвiчна  пустиня
пожерла все життя сеї долини. Сiдало сонце за тухольськi  гори,  тонучи  в
легеньких червоних хмарах; темнi  смерековi  лiси  довкола  Тухлi  шептали
тихо, таємничо, немов передавали собi якусь зловiщу новину. Тiльки  земля,
не знати чому, глухо стугонiла i стогнала: повiтря, хоч  ясне  й  погiдне,
тремтiло якимось дивним, змiшаним гомоном, вiд  котрого  дрож  проймала  й
найсмiлiшого. А далеко-далеко  по  лiсах,  у  глибоких  темних  ярах,  мiж
недоступними ломами вили вовки, гавкали уриваним  голосом  лиси,  бегетiли
оленi, ричали тури. А в селi так тихо, так мертво! А на небi так ясно, так
погiдно! Але нi. Ось нараз щезло сонце за чорною, живою хмарою, що  стiною
тягне з заходу,  наповняючи  повiтря  диким  вереском  i  спускаючись  над
Тухлею. Се вiщуни i невiдступнi товаришi орди, гайворони та круки, тягнуть
незлiченними стадами, чуючи поживу. Зловiще  птаство  б'ється  в  повiтрi,
розривається плахтами i кидається в рiзнi боки,  мов  хмари,  битi  бурею.
Тухольськi сумирнi стрiхи вiдразу вкрилися чорними  гiстьми,  а  гамiр  їх
клекотiв, мов кип'яток у  величезнiм  кiтлi.  Нiмо,  нерухомо  стоячи  над
стрiмкими берегами своєї кiтловини, глядiли тухольцi на погане птаство i в
дусi проклинали тих вiщунiв смертi й руїни.
   Але живо вид змiнився. Мов через прорву в тамi валиться осiння  повiнь,
так почали в кiтловину валитися чорнi почвари з  страшенним  криком.  Ряди
тислися за рядами, без кiнця i впину; мов вода  пiд  водопадом,  так  вони
зупинялися,  вийшовши  з  тiсного  гирла,  формувалися  в  довжезнi  ряди,
посувалися звiльна, без опору заливаючи пусту рiвнину.  Передом,  дорогою,
їхав на бiлiм  конi  страшний  велетень,  Бурунда-бегадир,  а  обiк  нього
другий, менший їздець - Тугар Вовк.
   Звiльна їхали вони наперед, немов щохвилi  ждали  нападу  з  села.  Але
нападу не було, село лежало мов пiсля чуми.  З  страшним  криком  кинулися
першi ряди монголiв на хати, щоб, по свойому звичаю,  рiзати,  грабувати,-
але рiзати не було кого, хати були пустi. З лютим криком кидались  монголи
вiд хати до хати, вивалюючи дверi, руйнуючи  плоти  й  ворота,  розбиваючи
дiжки i плетiнки, розвалюючи печi. Але вся їх  лютiсть  була  даремна,-  в
селi нiхто не показувався.
   - Проклятi пси!  -  говорив  Бурунда  до  Тугара  Вовка.-  Зачули  нас,
поховалися!
   - Чи заночуємо тут, бегадире? - спитав Тугар Вовк, не  вiдповiдаючи  на
замiтку бегадира.
   - Поки не зустрiнемось з тими псами, поти не можемо ночувати,- вiдмовив
Бурунда.- Веди нас до виходу з сеї ями! Треба забезпечити собi вихiд!
   - Вихiд безпечний, - успокоював Тугар Вовк, хоч i самому якось  нiяково
було бачити, що всi тухольцi так чисто винеслися з села. I хоч  успокоював
бегадира, то все-таки просив його крикнути на вiйсько, щоб покинуло шукати
добичi i спiшило до виходу. Неохiтно пiшли першi ряди  монгольської  орди,
коли тимчасом заднi все ще тислися через тiснину, чимраз густiше заливаючи
кiтловину.
   Ось уже чiльний вiдряд вийшов iз села i спiшив до вивозу, викуваного  в
скалi. З долини нiчого не видно було в вивозi, i безпечно пiдiйшли монголи
аж пiд стрiмку кам'яну стiну, в котрiй прокований  був  вивiз.  Коли  втiм
разом зверха стiни посипалось величезне камiння на монголiв,  калiчачи  та
розбиваючи їх. Зойк напасникiв, ранених i повалених на землю,  вдарив  пiд
небо. Закрякала хижа птиця  над  своїми  жертвами.  Вже  напасники  почали
подаватися взад i вбоки, коли втiм Бурунда i Тугар Вовк  з  голими  мечами
кинулись їм навперейми.
   - Куди ви, безумнi? - ричав ярим туром Бурунда.- Ось перед вами вхiд до
вивозу, туди за мною!
   I, пхаючи перед собою цiлу юрбу, вiн кинувся в темне гирло вивозу.  Але
тут чекала напасникiв  добра  стрiча.  Градом  посипалось  камiння  на  їх
голови, i не одному з воякiв Чiнгiсхана кров залила очi, мозок бризнув  на
кам'янi стiни з розбитого черепа. Мов з пекла, ревнули крики i стогнання з
темного вивозу, але понад ними все голоснiше гримiв голос Бурунди:
   "Далi, заячi серця, далi за мною!" - i новi купи, невважаючи  на  новий
град камiння, поперлися в вивiз.
   -  Далi  горi  вивозом!  -  кричав  Бурунда,  щитом  заслонюючись   вiд
спадаючого згори камiння.
   Тимчасом Тугар Вовк, побачивши на версi берега громадку молодцiв, велiв
стоячим перед вивозом монголам сипнути на них стрiлами.  Зойки  розляглися
на горi - i голосно завили з радостi монголи. Але за своїх  трьох  ранених
тухольськi молодцi з подвiйною лютiстю почали кидати  величезними  плитами
на напасникiв. Тiльки ж се все не було би стримало завзятого Бурунду, коли
б усерединi, на скрутi вивозу, не  показалася  несподiвана  завада:  вивiз
завалений був аж до верха величезним камiнням.  А  тут  тухольцi  нападали
чимраз лютiше, камiння сипалось, мов град, монголи падали один за другим,-
i Бурунда побачив вкiнцi, що даремна його завзятiсть, бо пройти туди годi,
поки не вдасться зiпхнути тухольцiв з верха.
   - Назад! - крикнув Бурунда, i невеличка решта монголiв, що лишилася  зi
штурмуючої купи, без духу, мов камiнь з пращi, вилетiла з вивозу.
   -  Вивiз  завалений!  -  сказав,  важко  дишучи,  Бурунда  до  боярина,
обтираючи собi пiт i кров з лиця.
   - Покиньмо їх на тепер, нехай тiшаться! - сказав Тугар Вовк.
   -  Нi,скрикнув  Бурунда,  з  погордою  поглядаючи  на  боярина,-  вояки
великого Чiнгiсхана не вмiють вiдкладати дiла на завтра, коли  можна  його
зробити сьогоднi.
   - Але що ж тут сьогоднi зробимо? -  спитав  Тугар  Вовк,  поглядаючи  з
дрожжю в темне гирло вивозу, з котрого ще видобувалися  страшнi  стогнання
смертельно ранених, недобитих монголiв.
   - Зiгнати тих псiв вiдтам з гори! -  крикнув  люто  Бурунда,  показуючи
рукою на хребет скалистого берега.- Драбин сюди!  Переднi  на  драбини,  а
заднi вiдганяй їх стрiлами! Побачимо, чия вiзьме!
   З поблизьких хат назношено драбин i, за радою Тугара  Вовка,  позбивано
їх  пiвперечними  жердками  немов  у  широку  стiну.   Тухольцi   з   гори
придивлялися тiй роботi спокiйно. Ось уже монголи з  криком  пiдняли  свою
збiрну драбину i поперли  її  до  камiнної  стiни.  Камiнням,  стрiлами  i
рогатинами стрiтили їх тухольцi, але не вдiяли нiчого  монголам,  бо  коли
один та другий упав поражений, то iншi двигали велику драбину дальше, а на
мiсце зраненого прискакували  свiжi.  А  рiвночасно  заднi  ряди  монголiв
пускали вгору свої стрiли i присилували тухольцiв податися  взад.  Страшна
драбина живо наближалася до стiни. Тривога почала опановувати тухольцiв...
   Недалеко вiд побоєвища, захищений кам'яною брилою вiд стрiл,  сидiв  на
соломi Захар Беркут, занятий при ранених. Вiн повиймав їм iз  ран  стрiли,
повимивав  рани  при  помочi  Мирослави  i  заходився  перев'язувати   їх,
поприкладавши якоїсь скусно приладженої живицi, коли втiм  деякi  заляканi
вояки прибiгли до нього, сповiщаючи про небезпеку.
   - Що ж  я  вам,  дiточки,  пораджу?  -  сказав  старий,  але  Мирослава
схопилася з мiсця i побiгла оглянути небезпеку.
   - Не бiйтеся,- сказала вона тухольцям,- живо ми  поворожимо  їм!  Нехай
собi стрiляють, а ви ратища в руки,  i  плазом  додолу!  Аж  коли  переднi
покажуться до половини на горi, тодi разом на них! Самi вони заслонять вас
вiд стрiл, а обаливши переднiх, ви обалите й заднiх. Сумерки сприяють нам,
i, вiдбивши їх сим разом, будемо мати спокiй на всю нiч.
   Без слова опору попадали тухольцi ниць додолу, похапавши ратища в руки.
Стрiли ще сипались якийсь час, а вiдтак перестали - знак, що переднiй  ряд
почав спинатися горi драбиною. Дух у собi  запираючи,  лежали  тухольцi  й
дожидали ворогiв. Ось чути вже скрип щаблiв,  сапання  мужiв,  брязкiт  їх
оружжя - i звiльна, несмiло виринають перед очима лежачих мохнатi кучми, а
пiд ними чорнi, страшнi голови з  маленькими,  блискучими  очима.  Очi  тi
тривожно, несхибно, мов заклятi, глядять на лежачих тухольцiв, але  голови
пiднiмаються вище, чимраз вище; вже пiд  ними  виднiються  рамена,  плечi,
окритi мохнатими кожухами, широкi груди,- в тiй хвилi  з  страшним  криком
зриваються тухольцi, i ратища їх разом глибоко тонуть у грудях напасникiв.
Крик, ревiт, замiшання, тут i  там  судорожнi  рухи,  тут  i  там  коротка
боротьба, прокляття, стогнання,- i, мов тяжка лавина, валиться ворог  долi
драбиною додолу, обалюючи за собою слiдуючi ряди,- а на ту  купу  живих  i
мертвих, без ладу змiшаних, кровавих, трепечучих i  ревучих  тiл  людських
валяться  згори  величезнi  брили  камiння  -  i  понад  усiм  тим  пеклом
напiвзакритим заслоною ночi, виривається вгору радiсний  оклик  тухольцiв,
жалiбне виття монголiв i страшнi прокляття Бурунди-бегадира. Той скакав по
майданi мов скажений, рвучи собi волосся з голови, а вкiнцi, не  тямлячись
з лютостi, з голою шаблею прискочив до Тугара Вовка.
   - Псе блiдолиций! - кричав вiн, скрегочучи зубами.- Подвiйний  зраднику
- се твоя вина! Ти запровадив нас  у  сесю  западню,  вiдки  ми  вийти  не
можемо!
   Тугар Вовк полум'ям спалахнув на таку мову, якої вiн ще не чув вiдроду.
Рука його мимоволi вхопила за меча, але в тiй хвилi щось так глибоко,  так
важко заболiло його в серцi, що рука ослабла, впала, мов глиняна,  i  вiн,
похиливши лице й затиснувши зуби, сказав придушеним голосом:
   -  Великий  бегадире,  несправедливий  твiй  гнiв  на   вiрного   слугу
Чiнгiсхана. Я не винен тому, що тi смерди опираються нам. Вели розложитися
вiйську на нiч i вiдпочити, а завтра рано сам побачиш,  що  вони  пирснуть
перед нашими стрiлами, як сухе осiннє листя перед подувом вiтру.
   - Ага, так! - крикнув Бурунда.- Щоб вони поночi напали на нас у хатах i
порiзали наше вiйсько!
   - То вели спалити хати i ночувати вiйську пiд голим небом!
   - Усе ти хитро говориш, щоб вiдвернути мiй гнiв,  аби  скинути  з  себе
вину! Але нi! Ти запровадив нас сюди, ти мусиш i вивести нас, i  то  зараз
завтра, без страти часу й людей! Чуєш, що мовлю? Так мусить  статись,  або
горе тобi!
   Дармо Тугар Вовк запевняв дикого бегадира, що вiн не всьому  винен,  що
вiн  радив,  як  по  його  думцi  було  найлiпше,  що   рада   начальникiв
монгольських пристала на його слова, що нiякий провiдник не може ручити за
несподiванi пригоди, якi лучаються по дорозi,-  все  те  вiдскакувало  вiд
переконання Бурунди, мов горох вiд стiни.
   - Добре, боярине,- сказав вiн вкiнцi,- я зроблю по-твойому, але  завтра
все-таки мусиш створити нам дорогу з сеї западнi, а нi, то горе  тобi!  Се
моє останнє слово. Жду дiл, а не слiв вiд тебе!
   I вiн з погордою вiдвернувся вiд боярина i  пiшов  до  своїх  монголiв,
могутнiм голосом розказуючи їм зараз  зi  всiх  кiнцiв  пiдпалити  село  i
очистити рiвнину з усього, що могло  би  служити  вороговi  покривкою  для
нiчного нападу. Радiсно закричали монголи -  вони  давно  вижидали  такого
наказу. Разом зi всiх бокiв запалала Тухля, прориваючи  огненними  язиками
грубу пiтьму, що залягла над нею. Дим бовдурами покотився  низом  i  вкрив
долину. Стрiхи трiщали, злизуванi кровавим полум'ям. Iз стрiх бухав  огонь
угору, немов то присiдав, то пiдскакував, хотячи досягнути до неба.  Часом
знов вiд  пориву  вiтру  полум'я  стелилося  плазом,  золотилося  iскрами,
меркотiло, хвилювало, мов огняне озеро. Хрускiт упадаючих кроквiв  i  стiн
котився  глухо  по  долинi;  стiжки  збiжжя  й  сiна  виглядали  мов  купи
розжареного вугля, а з  їх  середини  де-де  пролизувалися  бiлявi  огневi
пасма; дерева горiли, мов свiчки,  високо  в  повiтря  викидуючи  огнисте,
горюче листя, мов рої золотих мотилiв. Цiла  тухольська  долина  виглядала
тепер мов пекло, залите огнем; з диким  вереском  гуляли  й  бiгали  серед
пожежi монголи, вкидаючи в огонь усе, що тiльки попадалось їм пiд руки.  З
жалiбним стогнанням гепнула додолу пiдтята монгольськими сокирами прастара
липа, свiдок громадських копних зборiв. Повiтря  в  тухольськiй  кiтловинi
розiгрiлося, мов справдi в кiтлi, i живо схопився з гiр страшний вiтер, що
курбелив iскрами, рвав горючу солому i головнi та кидав ними, мов огняними
стрiлами. Потiк тухольський перший раз вiдроду побачив такий блиск; перший
раз розiгрiвся в своїм холоднiм кам'янiм ложi. Може, зо двi години тривала
пожежа,  якiй  з  високих  берегiв  нiмо,  з  виразом  безсильних  жалощiв
придивлялися тухольцi. Тодi монголи почали гасити недогарки, вкидуючи їх у
потiк, i заходилися обкопувати свiй табiр широким ровом. Посеред табору  в
однiй хвилi виставлено шатри для старшин,- решта вiйська мала ночувати пiд
голим небом, на розiгрiтiй пожежею землi.
   I знову  стемнiлося  в  тухольськiй  кiтловинi.  Монголи  радо  були  б
порозкладали огнi в таборi, але сього годi було  зробити:  аж  тепер  вони
нагадали собi, що пожежею опустошили цiлу рiвнину, i все, що тiльки  могло
згорiти, згорiло або поплило  долi  потоком.  Прийшлось  спати  вiйську  i
стояти вартi напотемки,- рови навiть не викопано так глибокi, як треба, бо
вже зовсiм було стемнiлося. Гнiвний, невдоволений, мов чорна хмара,  ходив
Бурунда  по  таборi,  оглядаючи  окопи  й  варти,  поставленi  коло   них,
перекликаючись з начальниками i видаючи накази,  як  пильнуватися  нiчного
нападу. Вже пiвнiч була близька, коли  в  таборi  потроха  втихло:  тiльки
крики вартових i рев водопаду переривали загальну тишу.
   Тiльки  в  однiм  мiсцi  монгольського  табору  блищалося  свiтло:   се
горiв-палахкотiв смоляний свiтич  у  шатрi  Тугара  Вовка.  Бiлявий  огник
мигкотiв, i шкварчав,  i  димив,  пожираючи  розтоплену  смолу  i  кидаючи
непевне, понуре свiтло на нутро боярського намета. Пусто i непривiтно було
в наметi, так само, як тепер у душi Тугара Вовка.  Вiн  ходив  по  наметi,
занятий важкими думами. Згiрднi слова Бурунди пекли його горду душу.  Вони
були мов удар в лице,- разом блисло в очах у боярина i разом побачив  вiн,
на яку ховзьку дорогу попався.
   - Пета обiцяв менi ласку Чiнгiсхана,- воркотiв  вiн,-  а  сей  поганець
трактує мене, як пса. Невже ж таки я слуга їх,  найнижчий  iз  слуг  сього
невольника? Пета обiцяв  менi  всi  гори  в  дiдицтво,  велике  карпатське
князiвство, а Бурунда грозить менi не знати чим. I вiн  мiг  би  додержати
слова, проклятий! Що ж, чи пiдлягати  йому?  Авжеж!  я  в  його  руках!  я
невольник, як сказав той поганець Максим! Та от нагадав я про Максима,- де
вiн? Чи не можна з ним зробити те, чого хоче Бурунда? Чи не  можна  б,  от
напримiр, його самого промiняти за вiльний вихiд iз сеї западнi? Се  думка
добра!
   I вiн покликав двох монголiв, що лежали недалеко його шатра, i велiв їм
знайти i припровадити до себе невольника Максима. Нерадо, воркотячи  щось,
пiшли монголи,здавалось, що повiтря тухольської долини  не  сприяло  якось
острiй монгольськiй дисциплiнi...
   Але де ж був Максим? Як жилось йому в неволi?
   Максим сидiв насеред тухольської вулицi,  закований  у  тяжкi  ланцюги,
якраз проти своєї батькiвської хати, лицем обернений до того подвiр'я,  на
котрiм вiн гуляв хлопчиною i ходив  ще  вчора  вiльний,  занятий  щоденною
працею, а по котрiм нинi снувалися купи  гидких  монголiв.  Його  привезли
сюди на конi, а коли прийшов наказ тут зупинитися  i  спалити  село,  його
скинули з коня на вулицю. Нiхто до нього не турався,  не  пильнував  його,
але про втечу не було й  мови,  бо  купи  монголiв  раз  у  раз  снувалися
довкола, кричачи, руйнуючи, шукаючи за добичею. Максим не знав, що дiється
довкола нього, i сидiв непорушне на дорозi, мов кам'яний милевий  знак.  У
головi його було пусто, думки  не  клеїлися  докупи,  навiть  вражiння  не
хотiли в'язатися в  один  суцiльний  образ,  тiлько  миготiли  та  перхали
поперед його очима,  мов  сполошенi  чорнi  птахи.  Вiн  одно  тiльки  чув
виразно, що ланцюги тиснуть його, мов залiзнi, холоднi гадюки, i  що  вони
висисають усю силу з його тiла, всi думки з його мiзку.
   Нараз зажеврiлось довкола, дим бовдурами  повалив  по  дорозi  i  вкрив
Максима, жручи його очi, запираючи дух у грудях. Се горiла  Тухля.  Максим
сидiв серед пожарища i не поворухнувся. Вiтер  закрутив  димом,  сипав  на
нього iскрами, бухав гарячим повiтрям,- Максим немов не чув  усього  того.
Вiн рад би був разом згинути, полетiти в повiтрi отакою золотою  iскрою  i
згаснути там, у яснiм, холоднiм блакитi, близько золотих зiрок. Але  пута,
пута! Як вони тепер страшно тисли його!..  Ось  i  його  батькiвська  хата
занялася, полум'я бухнуло попiд  дах,  обвилось  огняною  гадюкою  поперед
вiкна, зазирнуло дверима до хати i вигнало вiдтам величезний бовдур  диму,
щоб вiдтак самому поселитися  в  Беркутовiм  житлi.  Мов  мертвий,  глядiв
Максим на пожежу: йому здавалось, що в його грудях щось обривається,  щось
палахкоче й ниє; а коли грянуло пожарище, повалилася  покрiвля,  розсiлися
угла його рiдної хати i бухнуло з розжеврiлої огняної маси цiле море iскор
пiд небо,- Максим скрикнув болiзно i зiрвався на  рiвнi  ноги,  щоб  бiгти
кудись, рятувати щось,- але, поступившись усього  один  крок,  безсильний,
мов пiдкошений, упав на землю й зомлiв.
   Уже погасла пожежа, повiяло гарячим, гiрким димом по долинi, вже  затих
бойовий крик монголiв, що пiд проводом Бурунди i Тугара Вовка  рiзалися  з
тухольцями при вивозi, вже  прояснилось  i  визвiздилось  нiчне  небо  над
Тухольщиною i спокiйно зробилося в монгольськiм таборi, а  Максим  усе  ще
лежав, мов мертвий, насеред дороги, проти згарищ своєї рiдної  хати.  Зорi
жалiбно глядiли на його блiде, кровавими пасмугами вкрите лице; груди його
ледво-ледво пiднiмалися - єдиний знак, що се лежав  живий  чоловiк,  а  не
труп. В такiм положенню знайшли  його  монголи  i  зразу  дуже  злякалися,
думаючи, що вже неживий, що задушився в пожежi. Аж коли бризнули на  нього
водою, обмили його лице i дали йому напитися, вiн глипнув очима i позирнув
довкола себе.
   - Живий! живий! -  завили  радiсно  монголи  i  нетямного,  ослабленого
пiдхопили попiд руки i помчали до шатра боярина.
   Аж злякався Тугар Вовк, побачивши  ненависного  собi  парубка  в  такiм
страшнiм i оплаканiм  станi.  Свiжо  промите  лице  було  блiде-блiде,  аж
зелене, губи потрiскались iз жари й спраги, очi були червонi  вiд  диму  i
тусклi, мов склянi, вiд утоми й душевної муки, ноги дрожали пiд  ним,  мов
пiд столiтнiм дiдом,  а  постоявши  на  них  хвилину,  вiн  не  мiг  довше
вдержатися i сiв на землю. Монголи  вiддалилися;  боярин  довго,  нiмо,  в
задумi глядiв на Максима.  За  що  вiн  ненавидiв  того  чоловiка?  За  що
накликав на його молоду голову таке страшне горе? Чому  не  велiв  вiдразу
вбити його, але видав його на повiльну, а все ж таки несхибну смерть -  бо
се ж прецiнь певна рiч, що монголи не випустять його з своїх  рук  живого,
але скоро їм навкучиться тягати його з собою,  зарiжуть,  як  худобину,  i
покинуть серед шляху. I за що вiн так зненавидiв сього бiдного хлопця?  Чи
за те, що вiн урятував життя  його  доньцi?  Чи,  може,  за  те,  що  вона
полюбила його? Чи за його правдиво рицарську смiлiсть  i  одвертiсть?  Чи,
може, за те, що вiн хотiв зрiвнятися з ним? Отже ж тепер  зрiвнялися:  оба
вони невольники i - оба нещасливi. Тугар Вовк чув, що гнiв його до Максима
якось пригасає, мов пожежа, якiй не стало вже  дров.  Вiн  i  вперед  уже,
зараз по взяттю Максима до неволi, старався пiддобритись до нього,  не  iз
спiвчуття, а з хитростi, але Максим не хотiв анi слова говорити до  нього.
Правда, боярин давав йому такi ради, котрих Максим не мiг  послухати.  Вiн
радив йому перейти на службу до монголiв, вести їх через гори, i  обiцював
за те велику надгороду, а в противнiм  разi  грозив,  що  монголи  заб'ють
його. "Нехай б'ють!" - се було єдине слово, яке чув боярин  iз  Максимових
уст. Тiльки ж диво, що  й  тодi  вже  те  горде  слово,  що  свiдчило  про
твердiсть Максимової вдачi i його велику любов до свободи,  не  тiльки  не
розгнiвало боярина, але дуже сподобалось йому. Тепер же вiн  чув  виразно,
що щось мов крига тає в його серцi; тепер, на згарищах вiльної Тухлi,  вiн
зачинав розумiти, що тухольцi поступали зовсiм розумно i  право,  а  серце
його, хоч заслiплене жадобою властi, все-таки не було ще  настiлько  глухе
на голос сумлiння, щоб не признати сього. Все те передумав боярин сьогоднi
i вже зовсiм iншими очима i з iншим серцем глядiв на  сидячого  в  наметi,
напiвмертвого, нужденного Максима. Вiн приступив до нього,  взяв  його  за
руку i хотiв пiдвести та посадити його на стiльцi.
   - Максиме? - сказав вiн лагiдно.- Що се сталося з тобою?
   - Пусти мене! - простогнав слабим голосом Максим.- Дай  менi  вмерти  в
спокою!
   - Максиме, хлопче, вiдки тобi думки про смерть? Я мiркую, як би то його
зробити вiльним, а вiн  про  смерть!  Устань,  сядь  ось  тут  на  лавицi,
покрiпись, я маю з тобою поговорити де про що.
   Хоча Максим наполовину не розумiв,  а  наполовину  не  вiрив  словам  i
добротi боярина, то все ж  таки  ослаблення  його,  голод  i  втома  надто
голосно домагалися для  його  тiла  покрiплення,  щоб  вiн  мiг  вiдкинути
боярську гостиннiсть. Кубок огнистого вина  вiдразу  освiжив  його,  немов
розбудив його живу силу до нового життя; кусень печеного м'яса втишив його
голод. Поки вiн їв, боярин  сидiв  проти  нього,  додаючи  йому  ласкавими
словами вiдваги й охоти до життя.
   - Дурний хлопче,- говорив вiн,- таким, як ти,  треба  жити,  а  не  про
смерть думати. Життя - дорога рiч, i за нiякi скарби його не купиш.
   - Життя в неволi нiчого не варте,- вiдказав Максим,- краща смерть!
   - Ну... так... розумiється,- мовив боярин,- але ж я кажу тобi, що можеш
бути вiльний.
   - Зраджуючи свiй нарiд, ведучи монголiв через гори... Нi, краще вмерти,
нiж так заробляти на вiльнiсть!
   - Не про те тепер рiч,- сказав з усмiхом боярин,- а про те,  що  й  без
тої, як ти кажеш, зради ти можеш бути вiльний,- ще сьогоднi.
   - Як? - спитав Максим.
   - Я знав, що ти зацiкавишся,- знов усмiхнувся боярин.- Отже ж,  небоже,
дiло таке. Твої тухольцi обскочили  нас  у  тiй  долинi,  завалили  вихiд.
Розумiється, їх опiр тiлько смiху варт, бо прецiнь же вони не спинять нас.
Але нам шкода часу. О те тiлько ходить.
   Очi Максимовi розгорiлися радiстю на сю вiсть.
   - Обскочили вас тухольцi, кажеш? - кликнув вiн радiсно.- I вийти  вiдси
не можете? Ну, то богу дякувати! Надiюсь, що й не  вийдете  вже!  Тухольцi
цiпкий народ: кого раз у руки зловлять, то вже не люблять пустити.
   - Те-те-те! - перервав його боярин.- Не радуйся  завчасно,  хлопче.  Не
така наша сила, щоб могла горстка твоїх тухольцiв зловити її в руки!  Кажу
тобi, не о те ходить, щоб тут не зловили нас, а о час, о кожду хвилю часу!
Нам квапно дiється.
   - I що ж я можу вам у тiм порадити?
   - А от що. Я думаю нинi ще йти до твоїх тухольцiв для переговорiв: хочу
обiцяти їм тебе взамiн за вiльний прохiд. Так, отже, надiюсь, що ти скажеш
менi те слово, як трафити до серця твоїх  громадян  i  твого  батька,  щоб
пристали на наше предложення.
   - Дарма твоя робота, боярине! Тухольцi не пристануть на таку замiну.
   - Не пристануть? - скрикнув боярин.- Чому ж не пристануть?
   - Тухольцi будуть битися до остатнього, щоб не пустити вас через  гори.
Чи, може, мали б за таку нужденну замiну, як я, допуститися зради на своїх
верховинських i загiрних братах, котрих села мусили б тодi бути зруйнованi
отак, як наша Тухля?
   - I вони будуть зруйнованi, дурний хлопче! -  сказав  боярин.-  Адже  ж
замала сила твоїх тухольцiв, щоб спинити нас.
   - Не хвали, боярине, дня перед вечером! Нащо тут великої сили, де  сама
природа своїми стiнами i скалами спиняє вас?
   - А все-таки ти скажи менi, як говорити до твого батька i до тухольцiв,
щоб трафити до їх серця.
   - Говори щиро, по правдi,- се єдине чародiйське слово.
   - Ой, не так воно, хлопче,  не  так!  -  сказав  невдоволений  боярин.-
Неспроста то йде у вас. Твiй батько старий чарiвник, вiн знає таке  слово,
що кождому до серця трафляє,вiн тебе мусив його навчити. Адже ж без такого
слова ти не мiг наклонити на свiй бiк моїх лучникiв, котрi так скажено  за
нiщо билися з монголами, як би, певно, не билися ва найлiпшу плату.
   Максим усмiхнувся.
   - Дивний ти чоловiк, боярине! - сказав вiн.- Я нiякого такого слова  не
знаю, але скажу тобi виразно, що хоч би й знав, то не сказав би тобi,  щоб
ти не мiг намовити тухольцiв на таку замiну.
   Гнiвом спалахнув гордий боярин.
   - Хлопче! уважай, хто ти i де  ти!  -  скрикнув  вiн.-  Уважай,  що  ти
невольник, що життя твоє залежить вiд волi якого-небудь монгола.
   - Що моє життя!..- сказав спокiйно Максим.- Я не стою о життя! Хто  хоч
хвилю зазнав неволi, той зазнав гiршого, нiж смерть.
   В тiй хвилi вiдхилилася запона намета,  i  швидким  кроком  ввiйшла  до
намета Мирослава. Вона бистро зиркнула довкола i, не  звертаючи  уваги  на
батька, кинулася до Максима.
   - Ах, ось вiн, ось вiн! - скрикнула вона.- Мене мов  тягло  щось  сюди!
Соколе мiй, Максиме! Що з тобою дiється?
   Максим сидiв, мов остовпiлий, не зводячи очей iз Мирослави.  Його  руку
держала вона в своїй, її слова були мов великоднiй дзвiн  для  нього,  мов
оживляюча роса для зiв'ялої квiтки. А вона,  мов  ясочка,  припадала  край
нього, слiзьми обливала його тяжкi пута, змивала з рук його засохлу  кров.
Як радiсно, як тепло зробилося в серцi у Максима  при  її  наближенню,  за
дотиком її м'якої руки! Як гаряче забилася кров у його грудях!  Як  сильно
розбудилася любов до життя! А тут ланцюги тиснуть немилосердно,  нагадують
йому,  що  вiн  невольник,  що  над  його  головою  висить  кровавий   нiж
монгольський! I та згадка в тiй щасливiй  хвилi  гадюкою  вповзла  в  його
серце, i з очей його бризнули сльози.
   - Мирославе,- сказав вiн вiдвертаючись,-  чого  ти  прийшла  сюди,  щоб
дужчої муки завдати менi? Я вже готов був на смерть,- ти  знов  збудила  в
менi любов до життя!
   - Милий мiй! - сказала Мирослава.- Не трать надiї. Я  задля  того  йшла
сюди, в ворожий табiр, через усякi небезпеки, щоб сказати тобi:  не  трать
надiї!
   - Нащо менi надiї? Надiя не розiб'є тих ланцюгiв.
   - Але мiй батько розiб'є.
   - О, твiй батько! Так, вiн говорить, що готов се зробити, але жадає вiд
мене такої услуги, якої я йому не можу зробити.
   - Якої услуги?
   - Вiн хоче йти до тухольцiв i робити з ними таку угоду, щоб в замiну за
мене випустили монголiв iз сеї долини, i жадає  вiд  мене  того  чарiвного
слова, котре би прихилило до нього серця тухольцiв.
   Мирослава з подивом поглянула перший раз на свого батька, а  подив  сей
чим далi, тим бiльше перемiнявся на радiсть.
   - Тату,сказала вона,- правда се?
   - Правда! - сказав Тугар Вовк.
   - I ти думаєш, що Максим знає таке слово?
   - Мусить знати. Адже й тебе вiн за першим разом як  прикував  до  себе.
Без чарiв се не могло статися.
   Мирослава з усмiхом, повним безмежної любовi, поглянула на  Максима,  а
потiм, обертаючись до свого батька, сказала:
   - Ти вже маєш дозвiл начальника на переговори?
   - Нi ще,але се стояти буде хвилю. Його намет поуз мойого.
   - То йди ж. Я тим часом наклоню Максима, щоб сказав тобi се слово.
   - Ти наклониш?
   - Побачиш! Iди лишень!
   - Причарована дiвчина,- воркотiв сам собi боярин, виходячи  з  намета.-
Причарована, не iнакше! Сама йому на шию кидається!
   - Серце моє, Максиме! -  сказала  по  його  виходi  Мирослава,  обвивши
руками шию Максимову i цiлуючи  його  блiдi,  спеченi  уста.-  Не  журися!
Монголи вiд си не вийдуть - тут їм усiм погибати!
   - Ох, Мирославе, зоре моя! - сумовито сказав Максим.- Рад  би  я  сьому
вiрити, але надто велика їх сила, заслабi нашi тухольцi.
   - Нам прийшли в помiч загiряни i верховинцi.
   - Зброї доброї не мають.
   - I про се не бiйся. Слухай лишень: сотнi сокир цюкають у лiсi -  хвиля
ще, а сотнi огнищ запалають довкола долини, а  при  кождiм  огнищу  робити
будуть вашi майстри машини,  котрими  можна  буде  кидати  камiння  аж  до
середини монгольського табору.
   - I хто ж се таке вигадав? хто навчив наших майстрiв?
   - Я, серце моє. Я придивлялася не раз таким машинам, що стоять на мурах
Галича. Заким iще сонiчко вийде з-за Зелеменя, п'ятдесят таких машин  буде
кидати камiння на голови монголiв.
   Максим радiсно обняв Мирославу i крiпко притиснув її до серця.
   - Життя моє! - сказав вiн.- Ти будеш спасителькою нашої Тухольщини!
   - Нi, Максиме! - сказала Мирослава.- Я не буду спасителькою Тухольщини,
але твiй батько. Що мої мiзернi машини  проти  такої  ворожої  сили?  Твiй
батько не таку силу виведе проти них, а таку, проти котрої  нiяке  вiйсько
не встоїть.
   - Яку силу? - спитав Максим.
   -  Слухай!  -  сказала  Мирослава.  Тихо  стало  довкола,  тiлько  десь
далеко-далеко в горах покотився глухий гуркiт грому.
   - Гримить,сказав Максим,- ну, i що ж з того?
   - Що з того? - живо сказала Мирослава,- се смерть монголiв! Се  бiльший
нищитель, нiж вони, i такий нищитель,  що  буде  з  нами  держати  руку...
Слухай лишень!
   I вона озирнулася по наметi, хоч там було зовсiм пусто, а потiм, мов не
довiряючи тiй тишi й пустотi, нахилилася до  Максимового  лиця  i  шепнула
йому в вухо кiлька слiв. Мов могучою рукою шарпнений, зiрвався Максим,  аж
забряжчали на нiм ланцюги.
   - Дiвчино! чародiйська появо! - скрикнув вiн, вдивляючись у неї напiв з
тривогою, а напiв з глибоким поважанням.- Хто ти, i хто прислав тебе  сюди
з такими вiстями? Бо тепер я бачу, що ти не можеш  бути  Мирослава,  дочка
Тугара Вовка. Нi, ти, певно, дух  того  Сторожа,  котрого  звуть  опiкуном
Тухлi.
   - Нi, Максиме, нi, милий мiй,- сказала дивна дiвчина.- Се  я  сама,  та
сама Мирослава, що тебе так дуже любить, що радо вiддала б життя своє, щоб
зробити тебе щасливим!
   - Немовби я мiг бути щасливим без тебе!..
   - Нi, Максиме, слухай ще одного, що  я  тобi  скажу:  утiкай  iз  сього
табору, зараз!
   - Як утiкати? Адже варта не спить.
   - Варта перепустить тебе. Бачиш прецiнь, що  мене  перепустила!  Тiлько
ось що зроби: переберись у мою одiж i вiзьми сей  золотий  перстiнь:  його
дав менi їх начальник на знак свободи i безпечного проходу.  Покажеш  його
сторожам, i вони пропустять тебе.
   - А ти?
   - За мене не бiйся. Я тут з батьком лишуся.
   - Але ж монголи дiзнаються, що ти випустила мене, а  тодi  не  пощадять
тебе. О, нi, не хочу сього.
   - Але ж не бiйся за мене, я зумiю собi дати раду.
   - Я також! - сказав уперто Максим.
   В  тiй  хвилi  ввiйшов  боярин,  понурий  i  червоний.  Хмара  гнiву  й
невдоволення висiла на його чолi. Бурунда  показався  ще  неласкавiшим  до
нього, стрiтив  його  раду  про  вимiну  Максима  докорами  i  ледве-ледве
згодився на неї. Боярин чимраз виразнiше зачинав почувати  якусь  тiсноту,
немов ось-ось довкола нього  стояли  i  чимраз  тiснiше  зступалися  штаби
залiзної клiтки.
   - А що? - сказав вiн рiзко, не дивлячись нi на доньку, нi на Максима.
   Щаслива думка блиснула в головi у Мирослави.
   - Все добре, тату,- сказала вона,- тiлько...
   - Тiлько що?
   - Максимове слово таке, що воно не має сили в устах iншого;  тiлько  як
вiн сам може сказати його, воно має силу.
   - Ну, то чорт його бери! - вiдворкнув гнiвно боярин.
   - Нi, тату, постiй, що я тобi скажу. Вели розкувати його з  ланцюгiв  i
йди з ним до тухольцiв. Ось перстiнь  вiд  Пети:  з  тим  перстенем  варта
пропустить його.
   - О, дякую тобi, донечко, за добру раду! "Заведи його до тухольцiв",  а
то значить  -  сам  собi  вирви  з  рук  останню  поруку  вдачi.  Тухольцi
полоняника вiзьмуть, а мене проженуть! Нi, сього не буде. Я йду сам i  без
його слова.
   Засумувалася Мирослава, її яснi очi покрилися сльозами.
   - Соколе мiй! - сказала вона, знов припадаючи до Максима.-  Зроби  так,
як я тобi раджу: вiзьми сей перстiнь!
   - Нi, Мирославе, не бiйся за мене! - сказав Максим.- Я вже придумав, що
маю робити. Iди й помагай нашим, i нехай наш Сторож помагає вам.
   Важке було прощання Мирослави з Максимом. Адже вона лишала  його  майже
на певну загибiль, хоч i як  силкувалася  не  показувати  сього  по  собi.
Украдком поцiлувавши його i гаряче стиснувши його  руку,  вона  вибiгла  з
намета за своїм батьком. А  Максим  лишився  сам  у  боярськiм  наметi,  з
серцем, що трiпалося вiд якоїсь неясної мiшанини  радостi,  i  тривоги,  i
надiї. VII
   - Що се за стук такий у лiсi? - спитав боярин  у  своєї  доньки,  йдучи
поруч iз нею через монгольський табiр.
   - Дрова рубають,- вiдповiла коротко Мирослава.
   - Та тепер? уночi?
   - Зараз буде день.
   I справдi, ледве сказала се Мирослава, коли втiм  на  високих  кам'яних
обривах, що стiною окружали тухольську кiтловину,  тут  i  там  замиготiли
iскри: се тухольцi кресали  огонь  i  розкладали  огнища.  Невелика  хвиля
минула, а вже довкола цiлої долини запалали  огнища  довгим  рядом,  немов
заблискотiли серед пiтьми очi величезних вовкiв, що готовилися  скочити  в
долину i пожерти монгольську силу.  Коло  кождого  огнища  купами  снували
якiсь темнi постатi. Цюкання сокир залунало з подвiйною силою.
   - Що вони роблять? - спитав боярин доньки.
   - Дерево обтiсують.
   - Нащо?
   - Прийдеш, то й побачиш.
   Вони йшли далi через табiр. Де-не-де варта зупиняла  їх  -  приходилось
показувати начальницькi знаки, щоб пропустила. Вартовi дивилися з тривогою
на огнища, будили своїх начальникiв, але тi, видячи, що тухольцi держаться
спокiйно, велiли їм не робити крику,  а  тiльки  матися  на  осторозi.  Що
позапалювали так много огнiв, се ще й лiпше для  монголiв  -  не  зроблять
скритого нападу. Можна спати спокiйно, доки  тi  огнi  горять,  бо  й  так
завтра чекає вiйсько велика праця.
   А Тугар Вовк з дочкою вже й минули табiр i, перейшовши не дуже  широкий
кусень поля, дiйшли до стрiмкої кам'яної стiни. Довго ходили вони, шукаючи
стежки пiд гору, поки вкiнцi мiж корчами та  папоротями  не  вiдшукала  її
Мирослава. З трудом почали обоє дертися вгору.
   - Хто йде? - крикнули вгорi голоси вiд огнища.
   - Свої! - сказала Мирослава.
   - Що за свої? - скрикнули тухольцi,  заступивши  стежку.  Живо  пiзнали
Мирославу, що йшла передом.
   - А за тобою хто.
   - Мiй батько. Бегадир монгольський вислав його для мирних переговорiв з
нашими старцями.
   - До якого бiса нам переговорiв? Коби борзо сонiчко на небо, не так  ми
з ними переговоримося.
   - От якi ви смiлi! - сказав усмiхаючись Тугар Вовк.- Ну, ну,  до  такої
радости не довго ждати. Та тiлько не знати, чи вашим матерям се буде  така
радiсть - видiти вашi голови на монгольських списах!
   - Цур твойому слову, вороне! - скрикнули тухольцi, обступаючи боярина.
   - Ну, ну,задобрював їх Тугар Вовк,- я ж не бажаю  вам  того,  а  тiлько
кажу, що се не було би добре. I власне, щоб вас охоронити вiд такої  долi,
я й хотiв би переговорити з вашими старими.  Бо  жаль  менi  вас,  молодi,
нерозважнi дiти! Ви готовi йти слiпо на смерть, не питаючи, чи буде з того
кому який хосен, чи нi. Але старi повиннi розважити.
   Так  гуторячи,  боярин  наблизився  до  огнища,  при   котрiм   майстри
обтiсували дерево, iншi  в  обтесаних  уже  стовпках  довбали  дiри,  iншi
бортили борти та притiсували чопи.
   - Що се ви робите? - спитав боярин майстрiв.
   -  Згадай,  коли  мудрий!  -  вiдповiли  тi   з   насмiшкою,   збиваючи
пообтiсуване дерево докупи  в  видi  ворiт  iз  сильними  поперечниками  i
зв'язуючи пару таких ворiт горою й сподом подовжнiми  платвами  з  грубого
дилиння. Боярин зирнув i аж руками об поли вдарився.
   - Метавка,скрикнув вiн.- Хлопи, а вас хто навчив робити таку посуду?
   - Були такi, що нас навчили,- вiдказали майстри i принялися з  сильного
букового пня витiсувати щось на подобу величезної  ложки,  котра  держаком
мала бути встромлена в грубу, сильно скручену линву, нап'яту мiж стовпками
переднiх воротець i скручувану  чимраз  сильнiше  при  помочi  двох  корб,
прироблених до  стовпкiв.  А  в  широку  жолобину  на  другiм  кiнцi  мало
вкладатися камiння; пружнiсть скрученої ужви  мала  кидати  те  камiння  з
ложки далеко на монголiв.
   Тугар Вовк  озирнувся  кругом:  коло  кождого  огнища  майстри  -  а  в
Тухольщинi кождий селянин був майстер  -  ладили  таку  саму  посудину,  а
молодцi, жiнки й дiти крутили ужви.
   "Ну, горячо прийдеться нашим монголам пiд такими  посудинами  здобувати
собi вихiд iз сеї ями!" - подумав Тугар Вовк, iдучи з донькою дальше в лiс
убитою дорiжкою, до поляни, серед якої горiло  велике  огнище,  а  довкола
нього сидiла згромаджена рада тухольських старцiв.
   - Мирославе,- сказав по хвилевiй мовчанцi Тугар Вовк,- чи се ти навчила
їх робити метавки?
   - Я,вiдповiла Мирослава i пильно поглядiла на батька, надiючись  вибуху
його гнiву. Але нi! По лицi боярина перемигнув вираз якогось задоволення.
   - Добре, доню! - сказав вiн коротко.
   Мирослава здивувалась, не знаючи, що значить ота змiна  в  успособленню
її батька, не знаючи, що його вiра в щасливу вдачу монгольського походу, а
тим бiльше в додержання монгольських обiцянок, дуже вже  похиталася  i  що
боярин у такiм разi з конечностi мусив чiпатися громади, i поступок доньки
був йому в тiм пожаданою опорою.
   Наблизилися вже до поляни, на  якiй  усю  нiч  сидiли  безсоннi,  радою
занятi старцi тухольськi. Була  се  простора  поляна,  похилена  трохи  на
полудень, а вiд пiвночi  замкнена  стрiмкою  скалою  м'якого  карпатського
лупаку. Величезнi смереки окружали поляну впiвокруг вiд сходу,  полудня  й
заходу, так що сонце тiльки на найвищiм вершку полудневого  стояння  могло
зазирнути до неї. Поляна була давно колись уся вимощена кам'яними плитами,
котрi тепер поросли м'яким руном  моху  та  корчами  чепiргатої  папоротi.
Тiльки одна стежка  через  середину  поляни  була  протоптана  i  вела  до
глибокої, в скалi викутої яскинi  в  видi  склепу,  зовсiм  вiдкритого  на
полудне. Стiни склепу стояли сiрi, без нiякої оздоби, сподом були в каменi
викутi лави й заглибини;  тут  камiнь  був  червоний,  перепалений,  а  на
паленищах  виднi  ще  були  слiди  огню;  тiльки  стеля   мала   на   собi
одну-однiсiньку оздобу - виковану з каменя випуклясту пiвкулю,  завбiльшки
з добрий хлiб, обведену блискучим золотим обручем, мов короною.
   Се була  давня  тухольська  контина,  де  дiди  теперiшнього  поколiння
засилали свої молитви найвищому творцевi життя,  Дажбоговi-Сонцю,  котрого
образ означала на стелi викута золотовiнчана  пiвкуля.  Хоча  християнськi
монахи давненько вже охрестили тухольський нарiд, то все-таки вiн довгi ще
часи, молячись у корчинськiй церквi  християнському  богу,  не  покидав  i
своїх прадiдiвських богiв, i дорога до "Ясної поляни" нiколи не заростала,
вiчний огонь серед поляни нiколи не  вгасав  -  вiдти  й  назва  її  "Ясна
поляна",- а й перед невеличкими боковими вiвтарями Лади й  Дiда  частенько
курився пахучий яловець i трiпоталися рiзанi їм  у  жертву  голуби  -  дар
тухольських дiвчат i парубкiв. Але звiльна нарiд забував про давнiх богiв.
Священики надзирали острiше за тим,  аби  люди  не  молились  по-давньому;
молодiж перестала приносити дари Ладi й Дiдовi; дiти виростали,  не  чувши
нiчого про давнiх богiв i  давнi  звичаї;  тiльки  мiж  старцями  де-не-де
хоронились iще останки давньої, вiльної, чисто громадської релiгiї,  котра
дозволяла кождiй громадi мати свого окремого бога  (як  Тухля  мала  свого
Сторожа), котра не лякала людей карами й муками по смертi, але  найбiльшою
карою  вважала  iменно  саму  смерть,  смерть  тiла  й  душi   для   людей
неправедних. Нова релiгiя, зроджена далеко на Сходi, запанувала  на  нашiй
землi, а радше змiшалася з нашою давньою релiгiєю,  i  тiльки  та  сумiшка
дала їй можнiсть сумирно зжитися  з  поглядами  народу.  Вимирали  звiльна
старцi, тямущi давньої вiри, а хоч деякi  й  жили  ще,  то  вже  не  смiли
визнавати її одверто, не смiли навчати її молоде поколiння, але жили  собi
самiтно, ховаючи свою вiру в серцi, з тим сумним переконанням, що разом iз
ними й вона зiйде до гробу.
   Одним iз остатнiх явних прихильникiв старої  вiри  на  нашiй  Русi  був
Захар Беркут. I диво дивне!  прихильнiсть  оту  вiн  винiс  iз  Скитського
монастиря, вiд старого монаха Акинтiя. Чи старий дивовижний лiкар случайно
тiльки розповiдав свойому учениковi про давню вiру, так близьку до природи
й її  сил,  чи,  може,  й  його  серце  бiльше  потягало  до  тої  вiри  в
противенствi до строгого вiзантiйського християнства,досить, що  з  побуту
при старiм монасi  Захар  винiс  велику  прихильнiсть  до  старої  вiри  i
поклявся бути їй до смертi вiрним.  У  своїй  Тухлi  знав  вiн  про  "Ясну
поляну", на якiй давно вже погас вiчний огонь i не курився пахущий яловець
i котру корчинськi священики окричали мiсцем заклятим i нечистим.  Та  хоч
як опущена була Ясна поляна, то все-таки досi нiхто не  посмiв  дiткнутися
образу Сонця, т. є. золотої бляхи, котрою вiн був окований, i той  золотий
образ усе ще яснiв серед стелi  контини,  дожидаючи  промiння  полудневого
сонця, щоб у ньому розжеврiтися тисячами iскор. По добрiй волi  приняв  на
себе Захар Беркут догляд старої  святинi;  стежка,  що  виднiлася  поперек
поляни до печери, протоптана була  його  ногами;  кождої  весни,  протягом
бiльше вже як  п'ятдесятьох  лiт,  Захар,  виходячи  за  лiками,  пробував
самiтно, в молитвах i думах, на Яснiй полянi тиждень  i  по  кождiм  такiм
пробутку вертав до села скрiплений духом, з яснiшими i чистiшими  мислями.
Не раз тодi тухольцi з своєї долини бачили, як понад вершками  смерек,  що
окружали Ясну поляну, вився синявими клубочками дим запахущого  ялiвцю,  i
говорили до себе: "Се старий старим богам молиться".  I  говорили  се  без
насмiху, без ненавистi, бо Захар, хоч i не навчав нiкого старої  вiри,  та
зате тим пильнiше навчав усiх шанувати чуже переконання i чужу вiру.
   Отут-то, на Ясну поляну, зiйшлись сеї страшної ночi тухольськi  старцi.
Великий огонь палав серед  поляни;  таємничо  шумiли  стародавнi  смереки,
немов нагадуючи давнi часи; у вiдблиску огнища яснiв золотий образ сонця в
яскинi кровавим блиском; у задумi сидiли старцi, слухаючи цюкання сокир по
лiсi та оповiдань старого Захара про  давню  давнину.  Дивний  якийсь  дух
уступив нинi в старого. Вiн, що нiколи не любив говорити про  стару  вiру,
нинi розговорився, i то з таким сердечним жалем, з яким говорив  хiба  про
найближчi й найдорожчi серцю дiла. Вiн  оповiдав  про  дiла  Дажбога,  про
побiди Свiтовида, про те, як три святi голуби, Дажбог, Свiтовид  i  Перун,
сотворили землю з пiскового зерна, як Дажбог три днi шукав на днi безоднi,
поки знайшов три зеренця: одно зерно пшеницi, друге жита, а третє  ячменю,
i дарував їх першому чоловiковi  Дiдовi  та  його  жiнцi  Ладi;  як  Перун
дарував  їм  iскру  огню,  а  Свiтовид  волосинку,  з   котрої   за   його
благословенством зробилася корова й пастух, що  його  назвали  Волосом.  I
далi розповiдав Захар про життя перших людей, про великий потоп, вiд якого
люди  ховалися  в  горах  i  печерах,  про  старих  велетнiв  i  їх  царя,
тухольського Сторожа, що розгатив  тухольське  озеро.  Слухали  тухольськi
старцi тих оповiдань, мов вiстей про якийсь новий, незнаний  свiт;  багато
такого, що вони говорили i спiвали в пiснях не  розумiючи,  тепер  ставало
ясно i в суцiльнiм зв'язку перед їх очима, Захар  Беркут  сам  видався  їм
останнiм iз тих добрих велетнiв-сторожiв тухольських, про яких добрi  дiла
так само оповiдати собi будуть пiзнi поколiння.
   Аж ось захрустiло сухе гiлля на  стежцi  i  разом  виринули  з  лiсової
пiтьми Мирослава й Тугар Вовк. Мирослава  просто  наблизилася  до  старого
Захара, а боярин зупинився близ огнища.
   - Батьку,сказала Мирослава до Захара,- я бачила твого сина!
   - Мого сина? - сказав Захар спокiйно, мов про помершого.
   - Так! При помочi отсього  перстеня  я  пройшла  монгольський  табiр  i
бачила його. Маймо надiю, батько, що вiн швидко буде знов на волi.
   - Трудно, доню, трудно! Але хто се прийшов iще з тобою?
   - Се я, старче,-  сказав,  виступаючи  перед  нього,  Тугар  Вовк,-  чи
пiзнаєш мене?
   - Лице твоє пiзнаю,- ти був боярин Тугар Вовк. Що привело тебе до нас?
   - Я прийшов до  вас,  старцi  тухольськi,  в  посольствi  вiд  великого
Бурунди-бегадира, начальника монгольської сили.
   - Чого ж хоче вiд нас Бурунда-бегадир? - спитав Захар.
   - Бурунда-бегадир велить сказати вам, що сила його велика i  непоборна,
що дармо ви робите засiки в ваших вивозах, дармо будуєте машини до кидання
камiння,- нiчим ви не врадите проти його сили.
   - Видно, що твiй Бурунда починає нас боятися, коли задумав нас  лякати.
Се добрий знак. Говори дальше.
   - Нi, старче, не слiд тобi легковажити слiв  начальника  монгольського.
Його погроза - то половина кари, а його кара страшна, як кара божа! Слухай
же, що велить далi сказати вам Бурунда-бегадир  моїми  устами.  Цiль  його
походу -  край  угорський,  дiдицтво  Арпада,  що  був  пiдданим  великого
Чiнгiсхана,  а  тепер  не  хоче  признати  його  зверхностi.  Щоб  укарати
непокiрного, вислав великий Чiнгiсхан свою силу на захiд сонця. Чи ж  ваша
рiч спиняти ту силу в її походi? Бурунда-бегадир,  начальник  одної  частi
тої сили, бажає по добру розстатися з вами. В його руках ваш полоняник,  а
твiй син, старче. От що каже вiн звiстити вам:  розвалiть  свої  засiки  i
пустiть монгольську силу з вашої долини,  а  в  замiну  за  те  вiн  готов
вiддати вам вашого полоняника  живого  i  здорового.  Розважте  добре,  як
корисна для вас ласка Бурунди! Опiр ваш  даремний,-  чи  сяк,  чи  так,  а
монголи розвалять вашi засiки i пiдуть своєю дорогою. Але вони  не  хотять
тратити часу в вашiй долинi, не хотять  проливати  вашої  крови  i  готовi
вiддати вам полоняника за пропуск. У противнiм разi, розумiється, його жде
несхибна смерть, i то серед страшних мук, а вас жде  кровава  рiзанина,  в
якiй, помимо всяких способiв, ви мусите бути побитi. Вибирайте ж, що лiпше
для вас!
   З увагою слухали тухольськi старцi тих слiв Тугара Вовка, i  на  деяких
вони справдi зробили вражiння. Побачив се Захар i сказав:
   - Чеснi браття,  чи  хочете  порадитись  по  щиростi  над  предложенням
Бурунди, чи, може, однозгiдно подасте про нього свiй голос?
   - Порадимось, порадимось!- сказали старцi. Тодi Захар  попросив  Тугара
Вовка вiддалитися на хвилю. Боярин  гордо  вiддалився  в  супроводi  своєї
доньки.
   - Захаре,сказав один iз громадян,- тут дiло йде про  життя  або  смерть
твого сина. Чи не лiпше б нам вiдступити вiд непевного  бою  i  вирятувати
хлопця?
   - Тут дiло не йде про мойого сина,- сказав Захар твердо.-  Коли  б  про
нього справдi йшло дiло, то я сказав би вам: "Я не маю сина, мiй син погиб
у бою". Але тут дiло йде про наших сусiдiв, верховинцiв i  загiрян,  котрi
спустилися на нашу оборону i тепер мусили б усi,  неприготованi,  погинути
вiд монголiв. Для того я говорю вам: не дбайте про мого  сина,  а  рiшайте
так, як би вiн був уже в гробi!
   - Але все-таки, Захаре, боротьба з такою силою монголiв непевна.
   - Ну, то погинемо всi до остатнього в бою, а тодi по наших трупах нехай
собi монголи йдуть, куди хочуть. Тодi бодай ми сповнимо свiй обов'язок.  А
тепер робити з ними згоду, а ще таку згоду: мiняти одного хлопця за  руїну
наших сусiдiв, се була б ганьба, була б зрада. Але  се  ще  хто  знає,  чи
боротьба з монголами така непевна. Становище наше сильне, монголи  запертi
в кам'янiй клiтцi. З малими стратами ми можемо вiдбивати й найзавзятiшi їх
напади. Але що,- i сього не треба буде. Сеї ночi  ще  ми  пустимо  на  них
свого союзника, що проти нього нiяка людська сила не встоїться, будь  вона
й десять раз сильнiша вiд монгольської.
   - Так ти радиш нам вiдкинути предложення Бурунди?
   - Зовсiм конечно.
   - I видати твого сина на певну загибiль?
   - Не згадуйте про мого сина! - скрикнув болiзно Захар.-  Хто  менi  при
такiм дiлi нагадає про нього, той стає в союзi з батькiвським серцем проти
мого розуму. Розум каже: вiдкинути згоду! А що каже моє серце, се вже  моя
рiч, i що кому до того!
   - То нехай буде по-твойому! - сказали  старцi.-  Коли  бог  судив  йому
згинути, то ми проти того нiчого не врадимо; коли  ж  нi,  то  й  так  вiн
вирятується з пащi лютого ворога.
   Прикликано  боярина,  i  Захар  устав,  щоб  оголосити  йому  вiдповiдь
громади. З смертельною тривогою в серцi глядiла на нього Мирослава:  вона,
бiдна, все ще надiялася, що тухольцi схотять викупити її Максима.
   - Розумно,звiсна рiч: по-свойому розумно- захвалював ти  нам,  боярине,
згоду зi своїм начальником. Ми й не дивуємось тобi: твiй обов'язок був так
говорити, у всiм сповняти волю того, кому ти служиш. Послухай же тепер, що
на те каже наш хлопський, громадський розум. Коли б дiло йшло  тiлько  мiж
мною а твоїм бегадиром, то я радо вiддав би йому все, що маю, навiть  свою
власну стару голову, за увiльнення сина. Але ти радиш нам нерiвну  замiну,
при якiй скористати можу тiлько я сам i мiй рiд, але  стратити  мусить  не
тiлько одна громада, а всi тi громади, через якi мусить iти ваш похiд.  Чи
можна ж так мiнятися? Яка користь верховинським  i  загiрним  громадам  iз
мого сина? А випустивши вас iз  сеї  долини,  ми  випустимо  згубу  на  тi
сусiднi, з нами сполученi громади. Ми зобов'язалися боронити їх вiд вашого
нападу, i на таке наше слово  вони  прислали  нам  свою  помiч  -  п'ятсот
добiрних молодцiв. Обов'язок наш витривати на своїм становищi до остатньої
хвилини,- i так ми зробимо. Може бути, що бог судив вам побiду над нами, i
в такiм разi ми не  спинимо  вас;  тiлько  ж  знайте,  що  лише  по  трупi
остатнього тухольця ви зможете вийти з сеї  долини.  Та  хто  знає,  може,
побiда судилася нам, а тодi знайте й ви, що, ввiйшовши в нашу  долину,  ви
всi  ввiйшли  в  могилу,  що  навiть  трупи  вашi  з  неї  нiколи  вже  не
видобудуться. Або ми всi погинемо, або ви всi -  iншого  вибору  нема.  Се
наша вiдповiдь.
   Лице Захара палало дивним огнем при тих грiзних словах,- так що боярин,
задивившись на того високого старця з простягнутою наперед рукою,  не  мiг
здобутися на нiяку вiдповiдь. Вiн  бачив,  що  тут  даремна  всяка  дальша
балаканка,- тож мовчки вiдвернувся  i  пiшов  назад  у  свiй  бiк.  Мертва
мовчанка стояла в зборi,- тiльки огонь трiщав та лунало  невпинне  цюкання
сокир, що майстрували вбiйчi прилади на монголiв.
   - Тату! - скрикнула нараз болющим голосом Мирослава,- тату, вернися!  -
I вона побiгла за ним  i  вхопила  його  за  руку:  дитяча  любов  ще  раз
заговорила в її серцi могучим, незаглушеним  голосом.-  Вернися,  таточку!
Лишися тут, мiж своїми людьми! Стань мiж ними до бою з наїзниками, як брат
обiк братiв,- а вони простять тобi все минувше! А там  -  чого  там  можеш
надiятися? Вони зрадять тебе, упоять обiцянками i  зарiжуть!  Таточку,  не
йди бiльше мiж монголiв,- там смерть тебе чекає!
   Боярин, очевидно, завагувався, але лиш на хвилю. Потiм притис Мирославу
до грудi i сказав стиха, напiвстрого, а напiвласкаво:
   - Дурна дiвчино, не пора ще менi! Ще не  вся  надiя  монголiв  пропала.
Треба користати з того, що в руках. Але коли б там не повелося...
   - Нi, таточку,- прошептала крiзь сльози Мирослава,- покинь такi  думки!
Хто знає, може, тодi буде запiзно!
   - Не бiйся, не буде запiзно.  Лишайся  тут  i  братайся,  про  мене,  з
тухольцями,- а я мушу йти туди. Не забувай, дiвчино, що там... той... твiй
Максим, i хто знає, може, ми один другому ще пригодимось. Бувай здорова!
   Тугар Вовк щез у перелiску, спiшачи стежкою до огнища над обривом,  щоб
по його склонi зiйти до монгольського табору. При огнищу  вiн  ще  оглянув
майже готову вже метавку, попробував ужву i,  похитавши  головою,  сказав:
"слаба",  а  потiм,  проводжений  тухольською  вартою,  спустився  вузькою
скiсною стежкою в долину.
   Тимчасом на Яснiй полянi було тихо, важко,  сумно,  немов  оце  посеред
збору лежав дорогий  усiм  мертвець.  Тiльки  Мирослава  хлипала  голосно,
втираючи ряснi сльози, що котились по її лицi. Нарештi вона зблизилася  до
Захара i сказала:
   - Батьку, що ви зробили?
   - Те, що мусив зробити. Iнакше було б нечесно,- вiдповiв Захар.
   - Але ваш син, ваш син! що з ним буде?
   - Що бог дасть, доню. Та годi, не плач! Пора нам думати  про  дiла.  От
уже  Вiз  по  заходу  клониться  i  готури  голосять  у   гущавi,-   ранок
зближається. Ану, громадяни, ходiмо братися до оборони, нi, до нападу,  до
остатньої боротьби з наїзниками! Тямте, яку я вiдповiдь передав їм! Ходiм,
най нiхто не лишається! I старi й малi,  кожде  придасться.  Покажiмо  тим
дикунам, що може громада!
   З гомоном повстали старi тухольцi i повалили з Ясної поляни над  обриви
оглядати дiло майстрiв, машини-метавки.  Машини  майже  всюди  вже  стояли
готовi, грубо збитi з сирого, грубого  дерева,  позверчуванi  i  позбиванi
кiлками, але ж i робленi не навмiць, а  про  хвилеву  потребу.  Та  не  до
оглядання закликав громадян Захар. На хвилю  тiльки  вони  спинилися  коло
машин, а потiм купками йшли чимраз далi понад кручею, долi долиною, аж  до
того мiсця, де тухольський потiк тiсниною випливав iз  долини  i  де  край
нього стояв величезний кам'яний стовп, чотирогранний, грубий  i  нахилений
над потоком, званий тухольським  Сторожем.  Туди,  за  проводом  Захара  й
Мирослави, спiшила вся тухольська громада: молодцi несли на плечах  довгi,
грубi ялицi й драбини, дiвчата  величезнi  вiнцi  з  листя  i  смерекового
галуззя, старшi несли довгi звитки шнурiв i линвiв.  Огнi  в  тiй  сторонi
погашено, щоб ворог перед часом не доглянув,  що  тут  робиться.  Звiльна,
обережно, без шуму, мов тиха вода, почала громада крутими стежками вниз по
обривах спускатися в долину. Попереду сильний вiдряд  узброєної  молодежi,
котрий лавою в три ряди став у долинi, лицем  звернений  до  монгольського
табору, може, на яких тисячу крокiв вiддаленого вiдси. Далi пiшли  молодцi
з драбинами, шнурами й ялицями: драбини приставлено до обривiв  i  по  них
легенько зсунено ялицi в долину. Дiвчата передали свої вiнцi молодцям - їм
не слiд було  сходити  в  долину,  де  кождої  хвилi  мiг  напасти  ворог.
Напослiдку посходили до долу i  старi  з  Захаром  Беркутом  i,  оглянувши
становище узброєних i всi прилади, поспiшили до тiснини, крiзь яку з шумом
котив до долу свої чистi хвилi тухольський потiк.
   Захар зупинився перед Сторожем i пильно почав дивитися на нього.
   Тихо було довкола. Захар молився:
   - Великий наш Сторожу! Ти, котрого дiди нашi  вважали  своїм  опiкуном,
котрого i ми шанували досi щорiчними празниками! Три рази вже ти,  нiч  по
ночi, являвся менi в снах, немов то ти падеш i  привалюєш  собою  мене.  Я
вiрю, що ти добрий i ласкавий, i коли ти кличеш мене до себе, то я радуюсь
твойому зазиву i радо пiду за тобою. Але коли й ти сам хочеш двигнутися зi
свойого вiдвiчного стояння, то розбий, господине,  своїм  тягарем  отсього
поганого ворога, дiтей Морани, що  знов  нинi  вкрили  благословенне  твоє
дiдицтво, тухольську долину! Зломи другий раз погану силу так,  як  зломив
її перший раз, коли могутньою рукою розбив сесю кам'яну стiну i дав  водам
протоку, i дарував людям отсю прекрасну долину!  Загати  її  тепер  назад,
нехай згине горда ворожа сила, що тепер знущається над нами!
   В тiй хвилi огниста блискавка з полудня до пiвночi роздерла темне небо,
i далеко в горах загуркотiв грiм.
   - Так, се твiй могутнiй голос! -  сказав  радiсно  Захар.-  Ану,  дiти!
Останнiй раз увiнчайте сей святий камiнь!
   Чотири молодцi по драбинi  вилiзли  на  камiнь  i  обвили  його  вершок
зеленими вiнцями. Знов загримiло в полудневiй сторонi.
   - Воля його, дiти! - сказав Захар.- Обвивайте його шнурами! А ви, iншi,
живо до рискалiв! Пiдкопуйте його здолу, пiдкладайте пiдойми! Живо,  дiти,
живо!
   Тихо,  без  стуку  працювали  десятки  рук  коло  Сторожа.  Згори  його
обкручувано линвами i шнурами, здолу пiдкопувано його насаду, i  в  шпару,
що показалася недалеко пiд землею, вкладано скосом ялицi, що мали  служити
за пiдойми для обалення каменя поперек  тiснини.  Швидко  справнi  молодцi
зробили всi потрiбнi приготовання, повiднiмали драбини, попiдкладали грубе
камiння пiд пiдойми.
   - Берiться за линви, всi, хто може досягнути!  За  пiдойми,  хлопцi!  -
розказував Захар, i вiдразу сотнi рук приймилися за дiло.
   - Далi, дружною силою! - крикнув Захар.- Тягнiть, тиснiть!
   Ухнув народ  з  натуги,  затрiщали  грубi  пiдойми,  але  камiнь  i  не
похитнувся.
   - Ще раз! дужче натискайте!-кричав  Захар  i  сам  принявся  за  линву.
Захитався величезний камiнь.
   - Рушається! рушається! подається! - закричав радiсно народ.
   - Ще раз напирайте, з усiєї сили!
   Ще раз ухнув народ - i разом звiльнiло  напруження  шнурiв,  величезний
камiнь  рушився  зi  своєї  посади  i,  хвилю  захитавшися  в  повiтрi,  з
страшенним глухим ломотом повалився  додолу,  поперек  потока  й  тiснини.
Застогнала i затряслася тухольська  долина  вiд  страшного  удару,  далеко
перловими краплями бризнула  вода  потока,  i  радiсним,  голосним  криком
наповнили повiтря тухольцi. Ворухнулася в своїм таборi  сонна  монгольська
сила, заверещали вартовi, загомонiли начальники, забряжчала зброя, але  за
хвилю все втихло. Монголи надiялись нападу i стояли готовi до оборони, але
тухольцi й не думали нападати на них. Вони зовсiм iнший напад виконували.
   Захар живо, мов молодець, оглянув положення обваленого  каменя.  Камiнь
упав так добре, немов вiд вiку сюди був припасований. Острими кiнцями  вiн
позапинався за вистаючi роги обривiв, що творили тiснину,  а  цiлою  своєю
масою мостом ляг поперек потоку. Правда, води потока вiн собою не загатив,
бо вода плила глибшим коритом,- але ось уже тухольськi молодцi двигали  на
руках великi плити, а iншi вичищували дно потока  вiд  намулу  i  круглого
камiння, щоб зовсiм щiльно замурувати водi прохiд. А iншi знов мурували  з
другого  боку,  поза  каменем,  у  тiснинi,  виводячи  таким  способом   з
найгрубшого камiння стiну на якi три  сажнi  завгрубшки  вiд  одної  стiни
тiснини до другої. Та стiна, а ще з величезним Сторожем  у  своїй  основi,
могла безпечно опертися хоч би й найсильнiшому напоровi води.
   -  Живо,  дiти,  живо!  -  заохочував  Захар,  стоячи  над  потоком   i
допомагаючи то своєю радою, то руками до роботи.-  Затикайте,  замуровуйте
потiк, поки ще вода не прибула. В горах, мабуть, дощi впали  великi,  живо
прибуде повiнь, а тодi трудне було би наше дiло.  А  стiну  вивести  треба
рiвно з отсими обривами заввишки,- побачимо, що вдiє сила Чiнгiсхана проти
сили води.
   Робота йшла прудко. Незабаром  потiк  був  зовсiм  замурований.  Гнiвно
закрутилася виром на  мiсцi  спинена  вода,  мов  не  розумiючи,  пощо  се
спиняють її в бiгу. Люто плюснула хвиля за  хвилею  о  величезний  камiнь,
кинулась було пiдгризати спiднi, на днi покладенi плити, шукати  мiж  ними
проходу, але все було даремно, всюди камiнь та й камiнь, щiльно  стиснений
i збитий в одну незломну стiну. Заклекотiла вода. Порушилася в усiм  своїм
ложищу - i  стала,  зачудувана,  спокiйна  на  вид,  але  з  гнiвом  у  її
кришталевiй глибинi. Мов тур, готуючись до нападу,  стане  i  голову  вниз
похилить, i роги до землi згинає, i стишиться, щоб опiсля разом  вирватись
iз того приниженого положення i кинутися з цiлою силою на противника,  так
i непривична до пут вода тухольського потока на хвилю  притишилася,  немов
злiнивiла, задрiмала в плоских своїх берегах, а тимчасом набирала  сили  i
смiлостi до нового рiшучого нападу, i тiльки стиха перла  собою  о  стiну,
немов пробуючи своїх плечей, чи не зможе  ними  вiдсунути  кинену  їй  так
несподiвано запору. Але нi; запора стояла на мiсцi, зимна, гладка, горда в
своїй непорушностi, непереможна. Пильнi руки тухольцiв раз у раз скрiпляли
її, навалюючи камiння на камiння,  плити  на  плити,  споюючи  їх  липкою,
непромокальною глиною. Мов нова, всемогучою  волею  здвигнена  скеля,  так
пiднiмалася кам'яна гать усе вище й вище пiд  руками  тухольцiв.  Узброєнi
молодцi давно вже покинули своє становище в долинi, лицем до монгольського
табору, i промiняли луки та  топори  на  друччя  й  молотки  до  оббивання
камiння. Радiсно глядiв Захар на їх роботу i  на  їх  дiло,  в  його  очах
свiтилася певнiсть побiди.
   А  втiм,  на  сходi,  над  монгольським  табором,   кровавою   загравою
розжеврiлися хмари. Свiтало. Рожеве свiтло облило високий шпиль Зелеменя i
сипалося iскрами чимраз нижче. Далi хмари  проступилися,  i  звiльна,  мов
боязко, викотилося сонце на небо  i  глипнуло  на  занятих  своєю  роботою
тухольцiв. Повен щирої радостi, глянув Захар на схiд  i,  простягши  руки,
проговорив пiднесеним голосом:
   - Сонце, великий преясний володарю свiта! вiдвiчний опiкуне всiх добрих
i чистих душею! Зглянься на  нас!  Бач,  ми  нападенi  диким  ворогом,  що
понищив нашi хати, зруйнував наш край, порiзав  тисячi  нашого  народу.  В
твоїм iменi стали ми з ним до смертельного бою i твоїм свiтлом  кленемось,
що не уступимо до остатньої хвилi, до послiднього вiддиху  нашого.  Поможи
нам у тiм страшнiм бою! Дай нам твердiсть, i вмiлiсть, i згоду! Дай нам не
злякатися їх многоти i вiрити в свою силу! Дай нам дружнiстю, i згодою,  i
розумом побiдити нищителiв! Сонце, я поклоняюсь тобi, як  дiди  нашi  тобi
поклонялися, i молюсь до тебе всiм серцем: дай нам побiдити!
   Вiн замовк. Слова  його,  горячi,  могучi,  тремтiли  у  свiжiм  раннiм
повiтрi. Слухали їх не тiльки тухольцi. Слухали їх гори i подавали собi їх
вiдгомiн вiд  плаю  до  плаю.  Слухала  їх  сперта  хвиля  потока  i,  мов
надумавшись, покинула бити собою в кам'яну гать, а повернулася взад. VIII
   Поки боярин вернувся зi свойого невдатного посольства, Максим  сидiв  у
його шатрi i прислухувався та думав, що  йому  робити.  Коротка  стрiча  з
Мирославою була свiтлою хвилею серед пiтьми його невольництва.  Її  слова,
її погляд, дотик її рук i її вiстi - все те немов вирвало його  з  темного
гробу, повернуло йому життя. Вiн чув, як вертала  його  давня  смiлiсть  i
надiя. Спокiйно, але з ясними думками дожидався вiн боярина.
   - Так ти тут? - скрикнув боярин, вступаючи  в  намет.-  Бiдний  хлопче,
даремно я старався о твоє увiльнення. Завзятий твiй старий! Хоч  сивий,  а
дитина.
   - А хiба ж я не казав  тобi,  боярине,  що  даремне  твоє  старання?  -
вiдповiв Максим.- Ну, але що ж таке сказав мiй батько?
   - Казав, що будуть битися до остатнього  духу  та  й  годi!  "Або  ми,-
каже,- всi поляжемо, або ви".
   - Мiй батько не на вiтер говорить, боярине. Вiн звик добре  передумати,
заким що говорить.
   - Вже я то бачу, що вiн хоч потроха, а  правду  каже,-  мовив  неохiтно
боярин.- Але що дiяти? Все-таки боротьба тухольцiв  з  монголами  нерiвна.
Сила солому зломить, що кажи, те й кажи!
   - Ей, боярине! є способи на силу! - вiдмовив Максим.
   - Ну, ну, бачив я їх способи! Моя дочка, запалена голова,- ви вчарували
її, то певна рiч,навчила їх робити метавки. Будемо тут мати градок камiння
завтра, але не дуже шкiдливий градок, бо не вмiли добре виплести  шнурових
пружин.
   - А крiм метавок, думаєш, не мають iншого способу?
   - Не знаю. Бачиться, нема. А втiм, не довго й  чекати,  рано  побачимо.
Тiлько лихо моє з Бурундою; конче налягає: шукай та й шукай  способу,  щоб
завтра рано вивести нас вiдси без бою i без страти часу.  А  тут  тухольцi
вперлися, мов цапи рогами. Ну, та що менi зробить?  Як  не  можна,  то  не
можна!
   - Нi, боярине, так не кажи! Поки що ти все-таки в  монгольських  руках,
так само, як я. Мусиш волити їх волю.
   - Але що ж я їм удiю?
   - Я, може, мiг би тобi стати в пригодi, боярине. Я вдячний тобi за твоє
нинiшнє милосердя надi мною. Коли хочеш, то я послужу тобi сьогоднi.
   - Ти? Менi? - скрикнув здивований боярин.- Що ж ти  можеш  зробити  для
мене?
   - Я знаю стежку з сеї кiтловини, безпечну, а скриту, про  яку  не  знає
нiхто в Тухлi, окрiм мойого батька й мене. Стежки тої не  пильнують.  Туди
можна вивести вiддiл монголiв наверх i обсадити ними вивiз, а  тодi  легка
рiч буде розвалити засiки i вийти з сеї долини.
   Боярин стояв, мов остовпiлий, перед Максимом, ушам своїм вiри  не  няв.
"Невже ж се може бути?" - блиснуло в його головi, i знов потемнiло, i щось
защемiло в його серцi. Хоч i як донедавна вiн  ворогував  на  Максима,  то
все-таки йому подобалася  його  рицарська  твердiсть  i  незломнiсть;  тож
тепер, коли почув такi Максимовi слова, йому здавалося, що  в  його  серцi
рветься щось глибоке i святе, рветься остатнє  пасмо  вiри  в  чеснiсть  i
постiйнiсть людей.
   -Хлопче,-скрикнув вiн,-що се ти говориш? Ти мав би хотiти зробити  щось
подiбного?
   - А що ж, боярине,- сказав напiвсумно, а напiвнасмiшливо  Максим,-  сам
же ти сказав, що сила солому ломить.
   - Але ти, ти, що недавно ще присягався, що "волю, мовляв,  умерти,  нiж
податися на зраду"?
   - Що дiяти,сказав знов так само Максим,- як не можна додержати присяги,
то не можна!
   - I ти, з такою податливою натурою, смiєш думати,  що  моя  дочка  буде
любити тебе? - скрикнув гнiвно боярин.
   - Боярине,вiдказав терпко Максим,- не згадуй про неї!
   - А видиш, як тебе се вкололо! - сказав боярин.-  Видно,  що  я  правду
кажу.
   - Хто знає, боярине, хто знає! У нас воєнний час,  вiйна  вчить  усякої
штуки. А що, якби..?
   - Якби що? Чому не договорюєш? - скрикнув Тугар Вовк.
   -  Нiчого,  нiчого!  Я  тiлько  ще  раз  питаю  тебе:  чи  приймеш  моє
предложення?
   - Але чи направду ти думаєш вести монголiв проти своїх тухольцiв?
   - Направду, коли тiлько буде можна...
   - Як то, коли буде можна? То значить, коли стежка не буде пильнована?
   - Нi, я за те ручу, що стежка не буде пильнована i що пройдемо в  бiлий
день незамiченi, коли тiлько не буде якої iншої перешкоди.
   - А яка ж би могла бути?
   - Я... не знаю...
   - Коли так, то нiчого й баритися довго. Ходiмо до Бурунди!
   - Iди сам, боярине, i скажи йому те, що я отсе тобi сказав. Про можливу
перешкоду не потребуєш згадувати, бо я ще раз ручу тобi, що анi  тухольцi,
анi нiякi iншi збройнi люди нам не перешкодять, а iншi  перешкоди  чей  не
злякають ваших смiльчакiв.
   - Нехай i так,- сказав Тугар Вовк.
   - I проси його, щоб велiв розкувати мене, бо в тих ланцюгах  годi  менi
буде.
   - Се розумiється само собою,- сказав боярин i пiшов, усяко мiркуючи  по
дорозi.
   Якi тривожнi, якi страшнi, пекельнi хвилi перебував Максим за той  час,
поки боярин пiшов звiщати Бурунду про його намiр! Схопивши голову в  руки,
сидiв вiн у страшнiй непевностi,  ловив  вухом  усякий  найлегший  шелест,
немов ждав приходу когось найдорожчого  його  серцю.  Вiн  тремтiв  увесь,
немов у лихорадцi, i сiк зубами, мов на морозi. Але хвилi плили так  тихо,
спокiйно, лiниво, i кожда з них мов острими медвежими кiгтями впивалася  в
його серце. А коли так не станеться, як казала Мирослава, i  боярин  почне
налягати, щоб вiн сповняв свою обiцянку? Ну, звiсна рiч,  смертi  йому  не
минути, на смерть вiн готов вiддавна,- але вмирати,  не  додержавши  слова
чоловiковi, який на те слово поклався, якого будучнiсть,  може,  й  життя,
лежить на тiм словi,- вмирати зрадником хоч би тiльки в очах зрадника,- се
страшно, се мука, се гiрше самої смертi.  Але  й  сама  смерть  була  йому
тепер, пiсля побачення з Мирославою, далеко страшнiша, нiж перед  годиною,
нiж тодi, коли вiн сидiв серед вулицi i непорушне глядiв на пожежу  рiдної
хати, душачися димом тої пожежi... Але що се таке? В тiй  хвилi  задрожала
земля, i страшенний лускiт потряс повiтрям. Гамiр знявся в  таборi,  крик,
брязкiт оружжя - що се таке сталося?  Максим  зiрвався  на  рiвнi  ноги  i
сплеснув у долонi, аж забряжчали його пута. Радiсть, радiсть! Се  тухольцi
працюють! Се вони будують оту заваду, що спинить монголiв i не дасть  йому
бути зрадником! Тепер йому можна й умерти спокiйно, бо вiн навiть вороговi
не зломить свого слова. Серце  його  билося  живо,  голосно-  вiн  не  мiг
висидiти на мiсцi, але почав  ходити  по  наметi.  Гамiр  у  таборi  почав
стихати, i в тiй хвилi вбiг боярин до намету. Лице його яснiло  радiстю  i
вдоволенням.
   - Хлопче,сказав вiн живо,- дуже впору прийшло  твоє  предложення.  Воно
вирятувало мене з великої бiди. Ти  чув  той  гук?  Хитрi  твої  тухольцi:
роблять засiки i позаду нас. Живо  ходи  до  начальника,  вiн  уже  збирає
вiддiл, що має йти з тобою.  Нам  треба  швидко  видобутися  вiдси  -  тут
небезпечно!
   Мов острi ножi, вразили в серце Максима тi слова. Будь-що-будь, а  йому
треба  було  припiзнити  похiд  аж  до  тої  хвилi,  коли  вiн   станеться
неможливим.
   - А се вiдколи, боярине, ви почали лякатися  хлопських  засiкiв?  Я  не
думаю, щоб так нагло яка небезпека грозила монголам. Нехай  собi  тухольцi
бавляться засiками,живо ми зженемо їх iз них. А квапитись нам нiчого, бо й
так, бачиш, ще не розвиднiлося. А поки  не  стане  зовсiм  видно,  поти  й
виходу, про який кажу, не знайдемо.
   - Але що ж се за вихiд такий, що тiлько вдень можна його знайти?
   - Слухай, боярине, що за вихiд. У нашiм  огородi,  в  однiм  мiсцi  пiд
верствою землi, лежить велика плита. Треба винайти се мiсце,  вiдкопати  i
вiдвалити  плиту,  а  тодi  ввiйдемо  до  тiсного,  помiж  пiдземнi  скали
проробленого хiдника, який виведе нас аж на гору, просто на  Ясну  поляну,
там, де ти недавно бачив мойого батька.
   - Ну, чого ж тут чекати? Ходiмо зараз i шукаймо! - скрикнув боярин.
   - Добре тобi мовити, боярине, тiлько одно забув, що село згорiло, плоти
i будинки нашi погорiли, знак, по якому можна було пiзнати те мiсце, також
згорiв, так що напотемки я нiяким свiтом не знайду його. Та й ще раз кажу:
чого квапитися, коли хiд наш безпечний i серед бiлого дня?
   - Га, нехай буде по-твойому,- сказав вкiнцi боярин.- Iду  звiстити  про
се Бурунду i зараз пришлю таких, що  розкують  тебе.  Тiлько,  небоже,  ти
все-таки лишишся пiд вартою, бо скажу тобi правду, анi Бурунда, анi  я  не
довiряємо тобi, i скоро би показалося, що ти зводиш нас, то  будь  певний,
що смерти не минеш.
   - Я се давно знаю, боярине! - сказав безжурно Максим.
   Знов вийшов боярин, i швидко  потiм  ввiйшли  два  монгольськi  ковалi,
розкували Максима i зняли з нього тяжкi ланцюги. Мов  на  свiт  народився,
таким легким почув  себе  Максим,  позбувшися  тих  залiзних  тягарiв,  що
близько добу втискалися йому не лише в тiло, але  немовби  аж  у  душу.  З
легким серцем i повний надiї, вiн пiшов пiд проводом монголiв перед  намет
Бурунди. Бурунда змiрив його вiд нiг до  голови  своїми  грiзними,  дикими
очима i сказав через товмача - сю послугу сим разом сповняв для обох Тугар
Вовк.
   - Рабе,мовив Бурунда.- Я чув, що ти знаєш вихiд iз сеї долини?
   - Знаю,вiдказав Максим.
   - I готов показати його нам?
   - Готов.
   - Якої плати надiєшся за те?
   - Нiякої.
   - Для чого ж се робиш?
   - З доброї волi.
   - Де сей вихiд?
   - В огородi мойого батька.
   - Можеш зараз знайти його?
   - Не можу. Все там погорiло, а  вихiд  грубо  прикопаний  землею.  Коли
розвидниться, знайду.
   - Отсе ж розвиднюється. Йди й шукай! I  слухай,  що  тобi  скажу.  Коли
говориш правду, коли знайдеш вихiд, то будеш свобiдний, ще й дари одержиш.
Коли ж дуриш нас пустими словами, то згинеш у страшних муках.
   -  Покладаюсь  на  твоє  слово,  великий  бегадире,-  сказав   Максим,-
покладайсь i ти на моє слово!
   - Iди ж шукай виходу. Ось тобi помiч! Я сам iду з тобою.
   Як повiльно, оглядно йшов Максим! Як старанно обзирав  кождий  куточок,
кождий камiнчик,  немов  стараючись  прикликати  собi  в  тямку  положення
мiсцевостi, змiнене вчорашньою пожежею! Хоч до огорода його батька було ще
далеко, то вiн кiлька разiв зупинявся, прилягав до землi, стукав, шпортав,
а все позирав наперед себе, до потока, вiдки мала прийти для нього  помiч.
Слимаковим ходом поступав вiддiл наперед, уже Бурунда почав нетерпитися.
   - Не гнiвайся,  великий  бегадире,-  сказав  Максим.-  Учорашня  пожежа
загладила всi слiди людського життя  на  тiй  долинi.  Годi  менi  вiдразу
розпiзнатися. От зараз i будемо на обiйстю мойого батька.
   Цiкавим оком зиркнув Максим на потiк. Господи, тобi слава!  Береги  вже
повнiсiнькi - ще хвиля, а вода розiллється по долинi!  Ба,  понижче  села,
при тiснинi, вже виднiлися широкi рiчки i ставки, червонi,  як  кров,  вiд
червоностi сходового сонця. Тепер,  значиться,  можна.  Швидко  попровадив
Максим монголiв на батькiв огород, швидко винайшов мiсце, де  земля  глухо
стугонiла, а Бурунда, дрожачи з нетерплячки, крикнув монголам, щоб копали.
Аж тепер вiн глипнув кругом i побачив розлиту по рiвнинi воду.
   - Га, а се що? - скрикнув вiн, знятий якоюсь невиясненною тривогою.
   Тугар  Вовк  i  собi  ж  затремтiв.  Тiльки  Максим  стояв   спокiйний,
безжурний.
   - Нiчого, бегадире! Сеї ночi впали дощi в горах, а по кождiй зливi  наш
потiк виливає. Але се нiчого, сюди не доходить вода нiколи.
   - А, так,сказав Бурунда, перемагаючи в собi тривогу.- Ну, коли так,  то
копайте далi!
   Але Максим мовив неправду. Вода розливалася чимраз ширше по рiвнинi,  i
тiльки несвiдущi та заляканi монголи не могли порозумiти, що се не повiнь,
що вода в потоцi зовсiм чиста, що  не  тече  наперед,  не  шумить,  тiльки
дується вгору i розливається з берегiв.
   Тимчасом копання йшло поволi, хоч монголи трудилися з усеї сили. Аж ось
i справдi рискалi задуднiли о щось тверде.  Плита!  Але  плита  показалася
широка, ширша, нiж викопана монголами  яма.  Приходилось  розкопувати  яму
ширше, щоб виняти її, або розбивати плиту. Максим тривожними очима  слiдив
зрiст води. Цiла часть долини понижче села була вже залита. Валом котилася
вода горi долиною, якраз у  противнiм  напрямi  вiд  того,  в  якiм  плила
вiдвiку. Аж  ось  у  монгольськiм  таборi  залунали  страшнi  крики.  Вода
виступила з берегiв i тисячними потоками розливалася по таборi.
   - Рабе, що се значить? - скрикнув на Максима Бурунда.
   - Що ж, бегадире,- вiдмовив Максим,- видно, велика туча впала в  горах,
наш потiчок дужче виливає, нiж звичайно. Але невже ж вам боятися води,  що
сягає по кiстки? Розбивайте плиту! -  скрикнув  вiн  до  монголiв,-  нехай
побачить великий бегадир, що я не обдурював його!
   Загримали монгольськi топори о плиту, але плита  була  груба  i  мiцна,
годi було її розбити.
   - Гримайте лiпше! - кричав Бурунда, не можучи вже тепер опанувати своєї
тривоги на вид тої води,  що  заливала  одностайним  озером  велику  часть
тухольської долини  i  валом  котилася  просто  до  них.  Але  плита  була
тухольської вдачi i опиралася до остатньої змоги. Та ось вона луснула;  ще
один дружний удар, i вона, розбита на куснi, впала додолу, а разом  з  нею
впали й тi монголи, що стояли  на  нiй.  Темне  гирло  пiдземного  хiдника
показалося очам згромаджених.
   - Видиш, бегадире! - сказав Максим.- Скажи сам, чи обдурював я тебе?
   Але Бурунда якось не радувався вiдкритим хiдником. Валом набiгла вода i
заплюскотiла при ногах монголiв. Ще хвиля, i з веселим плюскотом  полилася
вода в нововiдкриту яму.
   - Спинiть воду, спинiть воду! -  кричав  Бурунда,  i  кинулись  монголи
гатити воду довкола ями. Але й се вже було запiзно.  Вода  покрила  землю,
глина розм'якла i розпливалася болотом у руках монголiв  -  така  гать  не
могла спинити води, яка чимраз сильнiше, з  усiх  бокiв  валилася  в  яму,
довго плюскотiла i щезала в нiй, поки вкiнцi не наповнила її  зовсiм.  Мов
остовпiлi стояли монголи над ямою i дивилися, як вода заливала остатнiй їх
вихiд iз долини!
   - Рабе! - сказав Бурунда до Максима.- Чи се твiй вихiд?
   - Бегадире, чи можу ж я розказувати водам? - вiдповiв Максим.
   Бурунда нiчого не вiдповiв, а лише дивився кругом на  воду,  що  чимраз
грубшою верствою покривала долину. Вже гладким дзеркалом iскрилася вода по
цiлiй долинi, тiльки де-де визирали, мов невеличкi острови, кусники  сухої
землi. В монгольськiм таборi був  крик  i  замiшання,  хоч  вода  доходила
монголам ледве до кiсток.
   - Бегадире,сказав Максим до Бурунди, бачучи, що той забирається вертати
до свойого намету,пригадую тобi твоє слово. Ти сказав, що як  покажу  тобi
вихiд, буду вiльний. Я показав тобi вихiд.
   - I вихiд одурив мене. Тодi будеш вiльний, як усi вийдемо з сеї долини,
не борше!
   I Бурунда пiшов робити порядок у своїм змiшанiм вiйську, а за ним пiшла
i його дружина.
   Монгольське вiйсько стояло довгими рядами, по  кiстки  в  водi,  сумне,
безрадне. Хоч i як мiлка була вода, але тота її маса, що  вкрила  вже  всю
долину, гладка, прозiрчаста, мов блискуче розтоплене скло, i той  водопад,
що, мов свiтляний стовп, стояв над водяною площею i раз у раз  доливав  до
неї нової води,- от  що  лякало  монголiв.  Але  годi  було  стояти!  Сама
тривога, сам вид грiзної небезпеки побуджували тих людей до якогось  дiла,
хоч би й безплодного, до руху. Конечно треба було щось зробити, стрiбувати
щастя, бо iнакше,- Бурунда чув се  добре  -  вся  та  маса  монголiв  пiде
врозтiч,  розбiгнеться,  гнана  власною  тривогою.  Бурунда  велiв  цiлому
вiйську зiбратися докупи, збитися в тiсну масу.
   - Що ви, мужi чи коти, що так боїтеся тих кiлькох крапель води? Чи такi
ж то рiки перебували ми? Що сей потiк проти  Яїка,  i  Волги,  i  Дону,  i
Днiпра? Не бiйтеся, вода по кiстки не здужає затопити вас! Далi до вивозу!
Нападемо всi збитою масою! Не дбаймо на страти! Побiда мусить бути наша!
   Так кричав Бурунда i пiшов передом. Двигнулась за ним монгольська сила,
бродячи в водi з голосним плюскотом, вiд  якого  лунали  гори  i  стогнали
лiси. Але на сто крокiв  вiд  вивозу  стрiнув  їх  убiйчий  град  камiння,
киданого метавками. Великi кам'янi  кругляки,  щербате  камiння  i  рiчний
пiщаник - усе  те  валило  в  збиту  громаду  монголiв,  друхотало  костi,
розбивало голови. Кров'ю зачервонiлася вода пiд їх ногами.  Незважаючи  на
крик Бурунди, вiйсько розскочилося, найбiльша частина подалася взад,  там,
де не могло досягнути її камiння. Вкiнцi й  сам  Бурунда  з  рештою  своїх
найсмiливiших туркоманiв мусив вiдступити, бо град камiння чимдалi  ставав
дужчий, а монгольськi стрiли не робили тухольцям нiякої шкоди. Тугар  Вовк
зирнув пильно на ворожi становища i побачив, що  при  найбiльшiй  метавцi,
яка ненастанно кидала то тяжкi брили, то цiлi кiрцi  дрiбного  камiння  на
монголiв, стояла його донька Мирослава серед кiлькох вiкових уже тухольцiв
i кермувала всiми рухами страшної машини. Максим давно вже побачив її й не
зводив iз неї очей. Як рад би був вiн тепер стояти коло неї i  слухати  її
смiлих, розумних розказiв i поражати ворога по її показу! Та  ба,  не  так
йому судилося! Ось вiн стоїть сам серед тих ворогiв, правда, без кайданiв,
та все-таки безоружний, невольник, i бажає, щоб хоть  камiнь,  кинений  її
рукою, закiнчив його життя i його муку.
   Тугар Вовк сiпнув його за рукав.
   - Годi там вдивлятися, хлопче,- сказав вiн. - Здурiла моя донька, та он
що виробляє! Але нам усе-таки круто приходиться.  Чи  у  вас  такi  повенi
часто бувають?
   - Такi? Нiколи.
   - Як то? Нiколи?
   - А так, бо се не повiнь. Адже ж бачиш, що вода чиста.
   - Не повiнь? А що ж?
   - Хiба ж ти ще не догадався,  боярине?  Тухольцi  загатили  потiк,  щоб
залити водою долину.
   - Загатили! - скрикнув боярин.- Значиться...
   - Значиться, вода буде раз у раз бiльшати поки...
   - Поки що?
   - Поки всiх нас не затопить. От що!
   Боярин кулаком ударив себе в голову.
   - I ти се знав наперед?
   - Знав, вiд твоєї доньки. Се, боярине, мiй батько таке придумав.
   - О, прокляття! I чому ж ти не казав менi сього борше?
   - Нащо?
   - Ми були б хоч оба спаслися.
   - На се ще маємо час,- сказав спокiйно Максим.- Тiлько держiмся  разом,
i коли б що до чого, не дай мене, боярине, безоружного скривдити.
   - Се розумiється,- сказав боярин,-тiлько що ж нам робити?
   - Поки що нема ще  страху,-вiдказав  Максим.-  Потiк  малий,  а  долина
широка, вода прибуває дуже поволi. Але  се  недовго  так  буде.  Може,  за
пiвгодини прибуде з гiр правдива повiнь i живо наповнить цiлу  долину.  До
вечора вже буде по цiлiй долинi води вище, нiж найвищий муж. А  нам  конче
треба продержатися до того часу. Бо  поки  ще  монголи  будуть  живi,  то,
певно, не випустять нас живих iз своїх рук.
   - Але до того часу вони можуть розсiкти нас.
   - Не бiйся, боярине. Чоловiк у небезпецi дуже смирний, дбає про себе, а
не про смерть iншого. Стараймось тiлько винайти для себе  безпечне  мiсце,
де би нас вода не затопила, як прибуде повiнь.
   За  час  тої  розмови  мiж  боярином  i  Максимом  монголи  зовсiм  уже
вiдступили вiд берега i стояли серед  води,  не  знаючи,  що  дiяти.  Вода
сягала вже до колiн. Бурунда люто глядiв на того несподiваного ворога,  що
не лякався його гнiвного голосу, анi його  богатирської  руки.  Вiн  копав
його ногами, плював на нього, ганьбив  його  найзгiрднiшими  словами,  але
ворог тихо, спокiйно хлюпотiв по долинi, хвилював легенько, i рiс,  i  рiс
чимраз вище. Вже сягав монголам до  колiн,  утруднював  їм  хiд,  вiдбирав
охоту до бою, ослаблював вiйськову карнiсть. Що се все мало значити? Невже
ж вода довго буде ще змагатися? Коли дiйде до пояса, то  тодi  всякий  рух
буде утруднений, i тухольцi своїм камiнням повистрiлюють  їх,  мов  качок!
Але вода ще була чиста, ясна;  тiльки  там,  куди  брели  монголи,  стояли
широкi болотянi калюжi.
   Тугар Вовк приблизився до Бурунди.
   - Великий бегадире,- сказав вiн,- ми в великiй небезпецi.
   - Чому? - спитав грiзно Бурунда.
   - Сеся вода не  буде  опадати,  бо  нашi  вороги  загатили  потiк,  щоб
затопити в тiй долинi всю монгольську силу.
   - Га! - скрикнув Бурунда.- I ти, рабе поганий, смiєш менi говорити  се,
коли сам запровадив нас у сесю западню?
   - Зважай, великий бегадире, що я не мiг для зради запровадити вас сюди,
бо що вам грозить, те грозить i менi.
   - О, я знаю тебе! Ти ж i сеї ночi ходив до  них  торгуватися  за  згубу
монголiв.
   - Коли б я в тiй цiлi ходив, то чи думаєш, бегадире, що,  знаючи  згубу
монголiв, я був би вертався гинути разом з ними?
   Бурунда вспокоївся троха.
   - Що ж нам дiяти? - спитав вiн.-Невже ж таки так гинути?
   - Нi, нам треба боронитися. Ще хвиля, бегадире, а  тодi  прийде  з  гiр
правдива повiнь, i вона швидко наповнить сесю долину. Проти неї передовсiм
треба боротися нам.
   - Але як?
   - Вели свойому вiйську, поки вода прозiрчаста, збирати з дна камiння  i
класти на купи, високо, понад поверхнiсть води. Стоячи на них, ми  зможемо
оборонитися й вiд слабшого ворога - тухольцiв.
   Не роздумуючи довго, видав Бурунда  вiйську  наказ  збирати  камiння  i
класти на купи, кождий вiддiл для себе. Той наказ,  що  не  грозив  нiякою
небезпекою, подобався монголам, а надiя стояти на сухiм i не лазити  повиш
колiн у водi додала їм духа. З радiсним криком вони кинулися  врозбрiд  по
долинi, збираючи камiння i стягаючи його на купи. Тухольцi стояли на своїх
стiнах довкола озера i реготалися, дивлячись на їх роботу.
   - Сюди, сюди! - кликали вони монголiв.- У нас камiння досить, усiх  вас
обдiлимо!
   Але коли деякi монголи надто наближалися до їх становищ, зараз скрипiла
машина i жужмом летiло камiння на нещасних, що, бродячи в  глибокiй  водi,
ховалися, мордувалися, а  втiкати  не  могли.  Хотя-не-хотя  мусили  тепер
монголи держатися на серединi долини,  здалека  вiд  тухольських  метавок.
Бурунда трохи не сказився в своїй немочi, видячи гордiсть,  чуючи  насмiхи
тухольцiв.
   - Нi, се не може бути!  -  скрикнув  вiн.-  Гей,  до  мене,  мої  вiрнi
туркомани!
   Найсмiлiший  вiддiл  монгольського  вiйська  зiбрався  довкола  нього,-
хлопи, як дуб'я, як степовi тигри, з яких шкiри мали понапинанi  на  собi.
Вiн попровадив їх проти одного тухольського становища, висуненого наперед,
самiтного, на острiм, щербатiм обривi. Невеличка  купка  тухольцiв  стояла
там коло нової метавки.
   - Затроєними стрiлами на  них!  -  крикнув  Бурунда,  i,  мов  шершенi,
засвистiли стрiли в повiтрi. Зойкнули пораненi тухольцi  i  замiшалися,  а
монголи з радiсним криком поступили наперед.
   - Не давайте їм громадитися! - крикнув Бурунда.- Не давайте  їм  кидати
на нас камiння. Тут можемо вкрiпитися.
   I вiн подiлив  свiй  вiдряд  на  двi  половини:  одна  мала  ненастанно
стрiляти на вороже становище, а друга -  громадити  на  купу  камiння  для
охорони вiд води. Тугар Вовк i Максим, котрих Бурунда невiдлучно  провадив
iз собою, також прикладали рук до роботи, зносили камiння i  скидали  його
на купу. Але ся робота ставала чимраз  труднiшою.  Вода  доходила  вже  до
пояса. Почало неставати камiння, а купа ще не досягала до  поверхнi  води.
Бурунда командував над стрiльцями. Вже десять тухольцiв було ранених; вони
конали вiд страшної гадючої отрути, що дiсталась їм у кров -  на  тi  рани
даремнi були всi лiки Захара Беркута.
   - Покиньте, дiти, се становище! - сказав Захар.- Нехай вiн стоїть  собi
тут перед стрiмкою стiною! Вирятуватись туди не зможе, а ще до того  маючи
воду пiд ногами!
   Тухольцi покинули становище. Втiшно бродили монголи  по  водi,  зносячи
камiння на купу. Вкiнцi камiння зовсiм нестало.
   - Годi вам, хлопцi, тягати камiння,- сказав до своїх  воякiв  Бурунда.-
Стрiльцi з луками, ставайте на купу i стрiляйте на тих  хлопiв!  Решта  за
мною! Мусимо здобути се становище, видряпатися горi сею стiною, хоч  нехай
тут i небо валиться! Ви, раби, також зi мною! Показуйте дорогу!
   - Бегадире,сказав Максим через  уста  Тугара  Вовка,-  туди  дарма  нам
дертися, туди нема стежки вгору.
   - Мусить бути! - скрикнув Бурунда i кинувся  в  воду,  а  за  ним  його
туркомани. Грунт у тiм мiсцi був  нерiвний.  Монголи  ховзалися,  падали,-
вода, рушана легким вiтром, билась сильними  хвилями  о  стрiмкi  скали  i
утруднювала їм дорогу. Хоч вiд монгольського становища до берега  було  не
дальше, як двiстi крокiв, усе ж таки вони майже пiвгодини потребували, щоб
дiйти туди. Тiльки ж пiд самою скалою вода була ще глибша, майже по  пахи,
а стежки горi скалою не було нiякої. Зате з сусiднiх тухольських  становищ
летiло камiння на смiльчакiв, i хоч бiльша його частина даремно гримала  о
скалу або падала в воду, то все ж становище Бурунди в тiм мiсцi було  дуже
невигiдне й некорисне.
   - Може, твої молодцi вмiють добре лазити,- кепкував собi Максим,-  туди
горi сею стiною можна видряпатися наверх.
   Але нiкотрий iз туркоманiв-степовикiв не вмiв дряпатися горi  стрiмкими
кам'яними стiнами.
   - Коли так,сказав Максим,- то позволь, бегадире, менi першому вилiзти i
показати вам дорогу!
   Але Бурунда вже й не слухав тих слiв, що  iншого  надумуючи.  Вiн  знов
роздiлив свою дружину надвоє: одну часть лишив на здобутiм  становищi,  за
захистом вистаючого скального ребра, а  з  другою  часткою,  пiд  проводом
Максима й Тугара Вовка, пiшов дальше, шукати кориснiшого мiсця. Але  скоро
тiльки купа їх,  по  пояс  бродячи  в  водi,  вихилилася  з-за  захищеного
приберiжка, коли разом iз гори, з тухольських  машин,  посипалося  на  них
камiння. Майже половина цiлої громадки вiдразу  полягла  головами,-  решта
мусила вертатися.
   - Ходiмо на своє безпечне становище, бегадире,- сказав Тугар Вовк.-  Чи
чуєш, який шум i крик по долинi,- мабуть, повiнь зближаєтьсяi
   Боярин сказав правду. Страшний  шум  водопаду,  вiд  котрого  аж  земля
дриготiла, звiщав, що вода прибула велика. Каламутним валом  котилися  вiд
водопаду величезнi  хвилi;  цiла  поверхня  широкого  озера  збентежилася,
покрилася пiною. Замiсть чистого, спокiйного дзеркала бушували тепер  лютi
води, крутилися з шипотом вири, гойдалося  i  билося  в  кам'яних  берегах
розбурхане море. Страшно було глянути тепер по  долинi!  Тут  i  там,  мов
чорнi острови, виднiлися  з  води  купи  монголiв.  Анi  слiду  якого-будь
вiйськового порядку не було вже мiж ними.  Мов  полова,  розсiяна  з  купи
буйним вiтром, так розсiялась їх сила  по  долинi,  борючись  iз  хвилями,
десь-кудись з трудом прямуючи, кричачи  i  проклинаючи.  Нiхто  нiкого  не
слухав, нi про кого не дбав. Однi стояли на нагромаджених  купах  камiння,
щасливi, що хоч на хвилю були забезпеченi вiд напору води. Iншi  тонули  в
водi по пахи, по шию, пiдпираючись на свої списи або махаючи вгору  своїми
луками. Але бiльша часть покидала луки, котрi,  мов  солома,  крутилися  в
вирах. Деякi скидали з себе кожухи i пускали їх з водою,  хоч  самi  сiкли
зубами з зимна, бажаючи тiльки влегшити себе як-небудь. Котрi були нижчого
росту, чiпалися високих i валили їх  iз  нiг,  разом  з  ними  ще  в  водi
шемечучись та борикаючись. Деякi пускалися вплав, хоч самi не знали,  куди
й за чим плисти, бо опори не було  нiде  нiякої.  Купи  камiння,  накиданi
серед поля в остатнiй хвилi, могли  помiстити  на  собi  тiльки  невеличке
число щасливцiв, i тi були метою смертельної завистi, безтямних проклять з
боку тих, що потопали. Довкола кождої купи тиснулись їх тисячi,  скажених,
ревучи, домагаючись i собi стояти  на  безпечнiм  мiсцi.  Даремно  тi,  що
стояли на камiнню, толкували їм, що купа не може помiстити всiх, що комусь
же треба гинути - нiхто не хотiв гинути, всi дерлися на  камiння.  Тi,  що
стояли на купах, мусили боронитися вiд того напору, не хотячи самi гинути.
Загримали молоти i топори монгольськi о руки й черепи самих  же  монголiв.
Брат не знав брата в тiй страшнiй хвилi близької смертi; товариш  мордував
товариша з бiльшою лютiстю, нiж мордував би ворога. Тi  з  потопаючих,  що
стояли ззаду, ближче несхибної водяної смертi,  тислися  наперед;  тi,  що
стояли при самих купах, виставленi на  удари  своїх  товаришiв,  з  зойком
перлися взад; середнi ревiли з болю й  тривоги,  стисненi  з  усiх  бокiв,
вдавлюванi й заднiми й переднiми в воду. Деякi, вже  тонучи,  хапалися  ще
пiд водою за навалене в купи камiння i своїми судорожними рухами  виривали
його з мiсця. П'ять куп завалилося, i всi, що стояли на  них,  попадали  в
воду, зрiвнялися з тими, вiд кого боронилися. А тi знов, нещаснi,  безумнi
з смертельної тривоги, за кождим разом пiднiмали радiсний окрик, коли нова
купа розвалювалась i новi жертви падали в пащеку  страшного,  безжалiсного
ворога. Деякi попадали в правдиву манiю вбивання  та  нищення.  Ось  один,
ростом велетень, з посинiлим лицем, з затисненими зубами i  покусаними  до
кровi губами, наослiп валить своїм топором по головах своїх товаришiв, хто
тiлько пiдпадеться йому пiд руки, а коли нiхто не пiдпадається, валить  по
кровавих, клекочучих i запiнених  хвилях.  Другий,  регочучись  iстерично,
спихає в воду тих, кому вдалось стати на якiм пiдвищенню,  на  каменi,  на
трупi товариша. Третiй ричить, мов вiл, i гримає ззаду потопаючих у плечi,
мов рогами. Iнший, закленувши руки над головою, ридає,  скиглить,  пищить,
мов дитина. Деякi, нiчого не бачучи, крiм неминучої смертi, вдираються  на
голови своїм товаришам, чiпаються  їх  волосся,  пригинають  їх  додолу  i
тонуть разом з  ними.  Мов  риби  на  терлi,  спершися  в  тiснiм  шипотi,
тиснуться,  плюскочуть,  виставляють  голови  з  води,  то  знов   тонуть,
каламутять воду i хапають рознятими ротами  повiтря,-  так  i  тут,  серед
великого, каламутного, розбурханого озера, кишiли, мордували себе, тонули,
то знов на хвилю вихапувались iз води, махали руками та  головами  i  знов
тонули й гибли сотки, тисячi  монголiв.  Нiмо,  непорушно,  мов  дерев'янi
стовпи, стояли на берегах  тухольцi;  навiть  найзавзятiшi  не  могли  без
дрожi, без зойку, без слiз глядiти на ту громадну загибiль людей.
   Мов остовпiлий, глядiв на сю страшну картину Бурунда-бегадир. Хоч  йому
самому грозила не менша небезпека, хоч вода у його  людей  сягала  вже  по
пахи, а бистрi течiї, що потворилися в водi, валили їх iз нiг i нагадували
їм наглу потребу повороту на своє безпечне становище,-  то  прецiнь  довгу
хвилю Бурунда стояв на  мiсцi,  рвучи  собi  волосся  i  видаючи  з  горла
страшнi, беззв'язнi окрики на вид загибелi свойого вiйська. Нiхто не  смiв
обiзватися до нього словом у тiй страшнiй хвилi: всi стояли довкола нього,
тремтячи, борикаючись з надсильним ворогом - водою.
   - Ходiмо! - сказав наостатку Бурунда. I вони почали простувати  до  тої
купи  камiння,  яку  виставили  туркомани  проти  здобутого   тухольського
становища. Та й пора була! Вода змагалася чимраз  дужче.  Мiж  ними  i  їх
становищем утворився широкий вир, який вони могли перебути  тiлько  купою,
побравшися за руки. Тiльки велетень Бурунда йшов  передом  сам,  могутнiми
грудьми розбиваючи лютi хвилi. Мов островець серед  моря,  стояла  горстка
воякiв на їх становищу, по пояс у водi,  з  луками,  все  ще  нап'ятими  й
вимiреними на опущене тухольське становище. У  тих  небезпека  не  знищила
вiйськового послуху. На щастя, сеся купа камiння була  бiльша  вiд  iнших,
зложена з великих брил i плит, якi  лише  в  водi  можна  було  так  легко
пiддвигнути. Бiльше як сто люда могло вигiдно  стояти  на  нiй  у  бойових
поставах, а якраз стiлько було людей довкола Бурунди, не числячи тих, яких
вiн лишив пiд скалою. Ставши на тiй купi, легше якось вiдiтхнули  товаришi
Бурунди. Поперед усього вони позирнули на тих своїх товаришiв,  що  лишили
їх були пiд скалою, числом сорок хлопа. В  тiм  мiсцi  шалiла  тепер  люта
хвиля, розбиваючись о зубцi скали i  прискаючи  далеко  срiбною  пiною.  З
туркоманiв не було вже анi слiду,  тiльки  часом,  коли  хвиля  на  момент
уляглася, щось чорнiлося на  сiрiм  каменi:  се  буз  одинокий  живий  iще
чоловiк iз тої дружини, заков'язлими пальцями вiн держався скали,  хоч  як
шарпала i рвала його люта хвиля. Вiн не кричав, не кликав рятунку,  тiльки
гойдався за кождим приливом води, поки вкiнцi й вiн не  щез,  мов  листок,
сполосканий водою.
   Бурунда, нiмий, синiй з натуги i  злостi,  зирнув  довкола  по  долинi.
Страшнi крики i зойки стихли вже. В вирах купами  крутилися  трупи,  де-де
виставляючи з води то затисненi  п'ястуки,  то  ноги,  то  голови.  Тiльки
десять куп, мов десять чорних островiв, стояло ще живих на своїх  кам'яних
баштах, але й то вже  було  не  вiйсько,  а  тiлько  заляканi,  безсильнi,
безоружнi недобитки, тремтячi й розбитi розпукою. Хоч однi з другими могли
перекликатися, але помогти однi одним не могли i, чи в купах, чи поодинцю,
були однаково безраднi, ждали одної неминучої загибелi. IХ
   - Як думаєш, боярине? - спитав нараз Бурунда Тугара Вовка.- Що  буде  з
нами?
   - Всi погинемо,- вiдповiв Тугар Вовк спокiйно.
   - I я так думаю, - потвердив Бурунда. - I що найдужче мене лютить,  так
се те, що погинемо без бою, без слави, мов коти, киненi в ставок!
   Боярин нiчого не вiдповiдав на се. Новi подiї звернули  всiх  увагу  на
себе. Тухольцi, очевидно, не  хотiли  дожидати,  аж  поки  вода  настiлько
прибуде, щоб  спокiйно  витопити  нужденнi  останки  монголiв.  Їм  квапно
дiялося доконати ворога. В лiсi повише  потока  їх  молодцi  рубали  грубi
ялицi, заострювали їх з обох кiнцiв, мов палi, прив'язували  до  обрубаних
iз гiлля пнiв важке камiння, щоб тi новомоднi стiноломи плили попiд водою,
i, виждавши вiдповiдну хвилю, коли серединою озера зробилася вiд  водопаду
прудка течiя просто до монгольських становищ, почали долi потоком  пускати
тi пнi. Зараз перший iз них iз страшною силою своїм острим рогом ударив об
одну купу, на якiй  стояли  монголи.  Загуркотiло  пiд  водою  камiння  а,
натиснене зверху  монгольськими  ногами,  зрушене  зi  свойого  становища,
розсунулося. З голосним криком попадали монголи в воду. Два чи три  з  них
напали в водi на зрадливу ялицю i вчепилися за неї. Течiя хопила  їх  ураз
iз ялицею i понесла геть на широку воду,  поки  не  попала  на  вир,  який
закрутив ялицею i поставив її сторчака. Монголи  попадали  в  воду  i  вже
бiльше не показувалися. А iншi монголи, що їх так нечайно  зопхнуто  з  їх
становища, метушилися на мiсцi, толочили однi одних у воду або  просили  у
iнших рятунку. Два чи три, очевидно, добрi  пливаки,  пустилися  вплав  до
берега, але й тут не минула їх смерть: кiлька великих каменiв, кинених  iз
берега, зробили конець їх плавбi.  Тiльки  немногих  приняли  товаришi  на
сусiднi становища. Але недовго й тут вони були безпечнi. Тухольцi,  бачучи
добру вдачу своєї першої проби, почали пускати таран за тараном. Та вже тi
тарани  не  робили  нiякої  шкоди  монголам:  течiя  проносила   їх   поуз
монгольських становищ.
   Тодi нову раду дала їм Мирослава: збивати по кiлька таких пнiв  докупи,
спускати таку плоть на  ужвi  долi  водопадом,  а  потiм,  притягнувши  до
берега, ставити на  кожду  по  десять  щонайсильнiших  i  добре  узброєних
молодцiв, а двом довгими жердками  кермувати  плотину  проти  монгольських
становищ. Живо готовi були двi такi плотi, спущенi вниз водопадом,  котрий
тепер зробився о половину нижчий, нiж був  при  низькiм  станi  води.  Вже
двадцять смiливих молодцiв стало на плотях i виплили до бою  з  монголами.
Се був легкий, хоч i  рiшучий  бiй.  Перша  купа  монголiв,  на  яку  вони
вдарили, була майже безоружна,  залякана,  безсильна.  Вони  живо  дрюками
поспихали тих нещасних у воду, а тих, що опиралися, позшибали стрiлами  та
списами. Жалiбно заревли монголи  на  iнших  становищах,  видячи  неминучу
загибiль. Бурунда, побачивши  ворогiв  i  таке  їх  войовання,  аж  зубами
заскреготав i за зброю  вхопився,  але  його  гнiв  був  даремний;  навiть
затроєнi стрiли його  туркоманiв  не  могли  досягнути  смiлих  тухольцiв.
Приходилось завзятому бегадировi  без  дiла  стояти  по  груди  в  водi  i
дивитися,  як  тухольцi  становище   за   становищем   розбивали   останки
монгольської сили. А тухольцi тимчасом бушували  по  водi.  З  затисненими
зубами, присiдаючи на своїх плотях, наближалися вони до  монголiв.  Декуди
стрiчали завзятий опiр; кров плила,  зойки  лунали  з  обох  бокiв,  трупи
падали з плотин i з кам'яних башт, але сила монголiв була зломана, їх опiр
був короткий. Немов огонь, пущений по скошенiй сiножатi,  повзе  покiс  за
покосом i злизує копицю сухого сiна  за  копицею,-  так  тухольцi  спихали
монголiв з одного становища за другим у воду, в холоднi обiйми смертi. Всi
погибли, до остатнього; з купи чорних острiвцiв насеред озера не  лишилось
анi слiду. Тiльки вiддалiк, наприбоцi,  недалеко  берега  стояла  ще  одна
купа, немов остання чорна скала, вистаючи з-посеред повенi. Се був  вiддiл
Бурунди. Сотня туркоманiв, Тугар Вовк i Максим -  се  був  єдиний  останок
великої монгольської сили, що мала тухольським шляхом iти в угорську землю
i тут, серед гiр, знайшла холодний грiб  у  водах,  хоч  переплила  Яїк  i
Волгу, Дон i Днiпро. Остатня жертва смертi, ота смiла горстка стояла серед
води, без надiї рятунку, з одиноким бажанням - дорого продати своє життя в
бою.
   Вся тухольська громада  зiбралася  тепер  перед  тим  остатнiм  ворожим
становищем. Спустили ще двi плотi, щоб, окружаючи  ворогiв,  турбували  їх
iззаду стрiлами; але i спереду, з берегiв, градом летiли тухольськi стрiли
й камiння на ворогiв. Та бiльша часть тих  стрiл  не  долiтала  навiть  до
становища Бурунди; iншi, хоч  i  долiтали,  не  могли  зробити  туркоманам
нiякої шкоди. Ближче ж пiдступати тухольцi боялися задля затроених  стрiл,
а швидко, видячи нешкiдливiсть свойого стрiляння, покинули тоту  роботу  i
стояли спокiйно. Високо на скалi стояв старий Захар, не  зводячи  очей  iз
свого сина, що стояв мiж ворогами i зручними рухами обминав  густi  стрiли
та камiння. А вiддалiк,  серед  тих,  що  стрiляли,  стояла  Мирослава,  а
погляди її летiли бистрiше, нiж її стрiли, в ворожу купу, серед якої тепер
стояло все, що було найдорожче їй у життю:  батько  й  Максим.  За  кождою
пущеною з тухольських лукiв стрiлою завмирало її серце.
   Навкучило молодцям, що стояли на плотях,  стрiляти  звiддалiк  даремно.
Вони зiбралися на вiдвагу i рушили ближче. Туркомани  стрiнули  їх  своїми
стрiлами i ранили кiлькох; але живо тухольцi завважили, що  у  ворогiв  не
стало вже того страшного оружжя, i  з  грiзним  криком  кинулися  на  них.
Мовчки  дожидали  туркомани  їх  нападу,  тiсно  збитi  один  при  другiм,
опираючись i тухольцям, i водяним валам. Але тухольцi, наблизившись до них
на два сажнi,  кинули  своїми  рогатинами,  прип'ятими  у  кожного  довгим
ремiнним припоном до руки. Десять ворогiв зойкнуло в один час; десять  тiл
повалилося в воду. Знов кинули молодцi свої рогатини, i знов упало  кiлька
ворогiв.
   -  Прокляття  на  вас!  -  кричав  Бурунда.  -  Вони  так  i  всiх  нас
видзьобають, хами поганi!
   Але його гнiв був тепер, як  пустий  вiтер,  що  шумить,  а  нiкому  не
шкодить.  Тухольськi  молодцi  з  криком,  мов  ворони,  кружили   довкола
становища ворогiв,  то  тут,  то  там  разячи  одного  або  другого  добре
вимiреним покидом  рогатини.  Оборона  сталася  для  монголiв  неможливою.
Приходилось їм стояти спокiйно, мов зв'язаним, i ждати смертi.
   - Бегадире,сказав до Бурунди Тугар Вовк, - чи не  можна  нам  як-небудь
спасти своє життя?
   - Нащо? - сказав понуро Бурунда.
   - Все ж таки життя краще, нiж смерть!
   - Правду кажеш,- сказав Бурунда, i очi його заблищали не жадобою життя,
але радше жадобою пiмсти.- Але що ж нам дiяти? як рятуватися?
   - Може, схочуть тепер за свого полоняника дарувати нам життя i  вольний
вихiд?
   - Спробуймо! - сказав Бурунда i, вхопивши рукою за груди Максима, витяг
його перед себе. Бiля нього став Тугар Вовк i почав махати бiлою хусткою.
   - Тухольцi! - закричав вiн, звертаючись до берега.
   Тихо стало довкола.
   - Кажи їм, що, коли хотять мати сього  раба  живого  мiж  собою,  нехай
дарують нам життя i пустять свобiдно! Коли ж нi, то ми  зумiємо  загинути,
але й йому, тут-таки перед їх очима, смерть буде.
   - Тухольцi! - кричав  Тугар  Вовк.  -  Начальник  монголiв  обiцює  вам
вiддати вашого полоняника живого й здорового i жадає, щоб ви  за  те  нас,
кiлько нас iще лишилося, випустили живих  i  здорових  iз  сеї  долини!  В
противнiм разi жде вашого сина несхибна смерть.
   Немов хотячи доочне показати їм усю правдивiсть  тої  погрози,  Бурунда
пiдняв свiй страшний топiр над головою безоружного Максима.
   Вся громада стала мов без духа. Затремтiв старий Захар i вiдвернув  очi
вiд того виду, що рiзав його серце.
   - Захаре,сказали старi тухольцi, обступаючи його.- ми думаємо, що можна
приняти се предложення. Сила монгольська знищена, а тих  кiлька  людей  не
можуть нам бути страшнi.
   - Не знаєте ви,  браття,  монголiв.  Мiж  тими  кiлькома  людьми  є  їх
найстрашнiший начальник, i  сей  нiколи  не  дарує  нам  загибелi  свойого
вiйська. Вiн наведе нову силу на нашi гори, i хто знає, чи ми тодi  другий
раз розiб'ємо її.
   - Але твiй син, Захаре, твiй син! Уважай, що його жде загибiль!  Глянь,
сокира над його головою!
   - Нехай радше гине мiй син, нiж задля нього має  уйти  хоч  один  ворог
нашого краю!
   З плачем наблизилася Мирослава до старого Захара.
   - Батьку! - ридала вона.- Що ти думаєш робити? За що ти хочеш  погубити
свого сина i... i мене, батьку? Я люблю твого сина, я присягла з ним  жити
i йому служити! Хвиля його смертi буде й моєю смертю!
   - Бiдна дiвчино, - сказав Захар, - що я можу тобi  порадити?  Ти  знаєш
тiлько чорнi очi та стан хороший, а я дивлюсь  на  добро  всiх.  Тут  нема
вибору, доню!
   - Захаре, Захаре,- говорили громадяни,- всi ми уважаємо, що досить того
знищення, що сила ворожа вломана, i громада не бажає смерти тих  остатнiх.
У твої руки складаємо долю їх  i  долю  твого  сина.  Змилуйся  над  своєю
власною кров'ю!
   - Змилуйся над нашою молодiстю, над нашою любов'ю! - ридала Мирослава.
   - Можеш обiцяти їм на словах усе, щоб лише вiддали тобi  сина,-  сказав
один iз загiрних молодцiв.- Скоро тiльки Максим буде  свобiдний,  ти  лише
кивни на нас, а ми всiх iнших пiшлемо на дно ракiв годувати.
   - Нi! - сказав обурений Захар,- се було б нечесно.  Беркути  додержують
слова навiть вороговi i зрадниковi. Беркути нiколи не сплямують  нi  своїх
рук, нi свого серця пiдступно пролитою кров'ю! Досить, дiти,  тої  бесiди!
Заждiть, я сам пiшлю їм вiдповiдь своєю рукою!
   I, вiдвернувши своє лице, вiн пiшов до машини,  на  якої  варесi  лежав
величезний  камiнь,  i  сильною,  недрожачою  рукою  взяв  за  ужовку,  що
придержувала тоту вареху в плоскiм положенню.
   - Батьку, батьку! - кричала Мирослава, рвучись до нього.- Що  ти  хочеш
робити?
   Але Захар, мов не чув її крику, спокiйно намiрював вареху на ворогiв.
   Тимчасом Бурунда i Тугар  Вовк  дармо  ждали  на  вiдповiдь  тухольцiв.
Похиливши голову, спокiйно, рiшившись на все  можливе,  стояв  Максим  пiд
пiднесеною сокирою Бурунди. Тiльки Тугар  Вовк,  не  знати  чого,  тремтiв
цiлим тiлом.
   - Е, що нам так довго ждати! - скрикнув наостанку  Бурунда.-  Раз  мати
родила, раз i гинути прийдеться. Але поперед мене гинь ти, рабе поганий!
   I вiн iз страшенною силою замахнувся, щоб сокирою  розлупати  Максимову
голову.
   Але в тiй хвилi блиснув меч  Тугара  Вовка  понад  Максимовою  головою,
грiзна, вбiйча рука Бурунди враз iз топором,  вiдтята  одним  замахом  вiд
раменi, впала, оббризкана кров'ю, мов сухе полiно, в воду.
   Ревнув з лютостi i з болю Бурунда i лiвою рукою стис Максима за  груди,
а його очi з виразом пекельної ненавистi звернулися на зрадливого боярина.
   Але в тiй самiй хвилi Максим  похилився  i  з  цiлою  можливою  натугою
вдарив страшного туркомана головою i плечима в лiвий бiк так,  що  Бурунда
вiд сього удару стратив рiвновагу i покотився в воду, потягнувши за  собою
й Максима.
   А в слiдуючiй хвилi зашумiло повiтря, i величезний  камiнь,  кинений  з
тухольської метавки руками Захара Беркута, з  лускотом  грюкнув  на  купку
ворогiв. Бризнула аж до хмар вода, загуркотiло камiння, роздираючий  серце
зойк залунав на березi,- i  за  кiлька  хвилин  гладка  й  тиха  вже  була
поверхня озера, а з Бурундової дружини не було анi слiду.
   Мов мертва, без духа стояла над берегом тухольська громада.
   Старий Захар, досi такий сильний i незломний, тепер тремтiв,  мов  мала
дитина, i, закривши лице  руками,  ридав  тяжко.  При  його  ногах  лежала
зомлiла, непорушна Мирослава.
   А втiм, радiсний крик залунав iздолу. Молодцi, що  плавали  на  плотах,
наблизившись до того мiсця, де потонув Максим з Бурундою,  разом  побачили
Максима, як виринав iз води, здоровий i сильний, i повiтали  його  веселим
криком. Радiсть їх живо удiлилася цiлiй громадi. Навiть тi,  що  потратили
своїх синiв, братiв та мужiв, i  тi  радувалися  Максимом,  немов  з  його
поворотом повертали всi дорогi серцю, страченi в бою.
   - Максим живий! Максим живий! Гурра, Максим! - залунали громовi  окрики
i понеслися широко по лiсах i горах.- Батьку Захаре! твiй син живий!  твiй
син вертає до тебе!
   Тремтячи з глибокого зворушення, з сльозами на старечих очах,  пiднявся
Захар.
   - Де вiн? де мiй син? - спитав вiн слабим голосом.
   Весь мокрий, але з лицем, роз'ясненим радiстю, вискочив Максим iз плотi
на берiг i кинувся до нiг батьковi.
   - Батьку мiй!
   - Синку, Максиме!
   Бiльше не мiг сказати нi один, нi другий.  Захар  захитався  i  впав  у
могутнi Максимовi обiйми.
   - Батьку мiй, що тобi такого?  -  скрикнув  Максим,  бачучи  смертельну
блiдiсть на його лицi i чуючи ненастанну дрож, що потрясала його тiлом.
   - Нiчого, синку, нiчого,- сказав потихо, з усмiхом Захар.- Сторож кличе
мене до себе. Чую його голос, синку. Вiн кличе до мене: "Захаре, ти зробив
своє дiло, пора спочити!"
   - Батьку, батьку, не говори  того!  -  ридав  Максим,  припадаючи  коло
нього. Старий Захар, спокiйний, усмiхаючись,  лежав  на  муравi,  з  лицем
проясненим, зверненим до полуденного сонця. Вiн легко вiдняв руку  свойого
сина вiд своєї грудi i сказав:
   - Нi, синку, не ридай за мною, я щасливий! А глянь лише тут обiч. Тут е
хтось, що потребує твоєї помочi.
   Озирнувся Максим i задубiв. На землi лежала Мирослава, блiда, з виразом
розпуки на прегарнiм лицi. Вже молодцi принесли  води,  i  Максим  кинувся
вiдтирати свою милу. Ось вона дихнула, створила очi i знов зажмурила їх.
   -  Мирославе!  Мирославе!  серце  моє!  -  кликав  Максим,  цiлуючи  її
руки,прокинься!
   Мирослава мов пробудилась i здивованими очима  вдивлялася  в  Максимове
лице.
   - Де я? що зо мною? - спитала вона слабим голосом.
   - Тут, тут, мiж нами! коло твойого Максима!
   - Максима? - скрикнула вона, зриваючися.
   - Так, так! гляди, я живий, я свобiдний!
   Довго-довго мовчала Мирослава, не можучи прийти до себе  з  дива.  Втiм
разом кинулася на шию Максимовi, а гарячi сльози бризнули з її очей.
   - Максиме, серце моє!..
   Бiльше не могла нiчого сказати.
   - А де мiй батько? - спитала по хвилi Мирослава. Максим вiдвернув лице.
   - Не згадуй про нього, серце. Той, що важить правду й неправду,  важить
тепер його добрi i злi дiла. Молiмося, щоб добрi переважили.
   Мирослава обтерла сльози з своїх очей i повним любовi поглядом  глянула
на Максима.
   - Але ходи, Мирославе,- сказав  Максим,-  ось  наш  батько,  та  й  той
покидає нас.
   Захар глядiв на молоду пару ясними, радiсними очима.
   - Клякнiть коло мене, дiти,- сказав вiн потихо,  слабим  уже  голосом.-
Доню Мирославе, твiй батько поляг,- не судiм,  чи  винен,  чи  не  винен,-
поляг так, як полягли тисячi iнших. Не сумуй, доню!  Замiсть  батька  доля
дає тобi брата...
   - I мужа! - додав Максим, стискаючи її руку в своїй.
   - Нехай боги дiдiв наших благословлять вас, дiти! -  сказав  Захар.-  В
тяжких днях звела вас доля докупи i злучила вашi серця,  i  ви  показалися
гiдними перестояти й найстрашнiшу бурю. Нехай же  ваш  зв'язок  в  нинiшню
побiдну днину буде порукою,  що  й  наш  народ  так  само  перебуде  тяжкi
злигоднi i не розiрве  свого  сердечного  зв'язку  з  чеснотою  й  людяним
норовом!
   I вiн холодними вже устами поцiлував у чоло Мирославу й Максима.
   - А тепер, дiти, встаньте i пiдведiть мене крихiточку! Я  хотiв  би  ще
перед вiдходом сказати дещо до громади, якiй я старався щиро служити  весь
свiй вiк. Батьки i браття! нинiшня наша побiда - велике дiло для нас.  Чим
ми побiдили? Чи нашим оружжям тiлько? Нi. Чи нашою хитрiстю тiлько? Нi. Ми
побiдили нашим громадським ладом, нашою згодою i дружнiстю. Уважайте добре
на се! Доки будете жити в  громадськiм  порядку,  дружно  держатися  купи,
незломно стояти всi за одного, а один за всiх, доти нiяка ворожа  сила  не
побiдить вас. Але я знаю, браття, i чує се моя душа, що се не був остатнiй
удар на нашу громадську твердиню, що за ним пiдуть iншi i вкiнцi розiб'ють
нашу громаду. Поганi часи настануть для нашого  народу.  Вiдчужиться  брат
вiд брата, вiдмежиться син вiд батька, i почнуться великi свари i  роздори
по руськiй землi, i пожруть вони силу народу, а тодi попаде весь  народ  у
неволю чужим i своїм наїзникам, i вони зроблять iз нього  покiрного  слугу
своїх забагiв i робу-чого вола. Але серед тих злиднiв  знов  нагадає  собi
народ своє давнє громадство, i благо йому, коли скоро й живо нагадає  собi
його: се ощадить йому цiле море слiз i крови, цiлi столiття неволi. Але чи
швидше, чи пiзнiше, вiн нагадає собi життя своїх предкiв i забажає йти  їх
слiдом. Щаслив, кому судилося жити в тi днi!  Се  будуть  гарнi  днi,  днi
веснянi, днi вiдродження народного! Передавайте ж  дiтям  i  внукам  своїм
вiсти про давнє життя i давнi порядки. Нехай живе мiж  ними  тота  пам'ять
серед грядущих злиднiв, так, як жива iскра не гасне в попелi. Прийде пора,
iскра розгориться новим огнем! Прощайте!
   Важко зiтхнув старий Захар, зирнув на сонце, всмiхнувся, i по хвилi вже
його не стало.
   Не плакали за ним нi сини, нi сусiди, нi громадяни, бо добре знали,  що
за щасливим грiх плакати. Але з  радiсними  спiвами  обмили  його  тiло  i
занесли його на Ясну поляну, до стародавнього житла  прадiдiвських  богiв,
i, зложивши його в кам'янiй  континi,  лицем  до  золотого  образа  сонця,
вмiщеного на стелi, потiм привалили вхiд величезною плитою i замурували.
   От так спочив старий Захар Беркут на лонi тих богiв,  що  жили  в  його
серцi i нашiптували йому весь вiк чеснi, до добра громади вимiренi думки.
   Багато змiнилося вiд того часу. Аж  надто  докладно  збулося  вiщування
старого  громадянина.  Великi  злигоднi  градовою  хмарою  перейшли  понад
руською землею.
   Давне громадство давно забуте i, здавалось би, похоронене. Та нi! Чи не
нашим дням судилось вiдновити його? Чи не ми се жиємо в тiй щасливiй  добi
вiдродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а  бодай  у  досвiтках  тої
щасливої доби?
   Нагуєвичi, дня 1/Х-15/ХI 1882.


   ПРИМIТКИ

   Повiсть була надрукована вперше в 1883 роцi в ж. "Зоря" .NN 7-15.  Того
ж року вийшла  окремим  вiдбитком  з  журналу  (Львiв,  накладом  редакцiї
"Зорi", 184 с.).
   У другому виданнi повiстi  (Львiв,  1902,  накладом  Українсько-руської
видавничої спiлки, 224 с.) I. Франко виправив не  лише  мову,  орфографiю,
пунктуацiю, а й зробив незначнi змiни в текстi, перенiс епiграф з Пушкiна:
"Дела давно минувших дней, Преданья старины глубокой" на кiнець передмови,
в попередньому виданнi епiграф стояв перед першим роздiлом повiстi.
   У першому i другому виданнях  повiстi  друкувалася  передмова.  Ось  її
текст з другого видання.
   "Повiсть iсторична - се не  iсторiя.  Iсториковi  ходить  передовсiм  о
вислiдження  правди,   о   сконстатування   фактiв,   натомiсть   повiстяр
користується тiлько iсторичними  фактами  для  своїх  окремих  артестичних
цiлей,  для  воплочення  певної  iдеї  в  певних  живих,  типових  особах.
Освiчення, характеристика, мотивовання i групування фактiв у iсторика i  в
повiстяра зовсiм вiдмiннi:  де  iсторик  оперує  аргументами  i  логiчними
висновками, там повiстяр мусить оперувати живими людьми, особами.
   Праця iсторична має вартiсть, коли факти в нiй представленi докладно  i
в причиновiм зв'язку; повiсть iсторична має вартiсть, коли її основна iдея
зможе заняти сучасних живих людей, то  значить,  коли  сама  вона  жива  й
сучасна.
   Представлення давнього громадського життя нашої Русi єсть,  безперечно,
таким предметом живим, близьким  до  сучасних  iнтересiв.  Настiльки  менi
удалось вiддати дух тих давнiх замерклих часiв, нехай  судить  критика.  В
деталях я позволив собi доповнювати iсторичний скелет  поетичною  фiкцiєю.
Головна основа взята почасти з iсторiї (напад монголiв i їх ватажок Пета),
а почасти з переказiв народних (про потоплення монгольської ватаги i iн.).
Дiєвi особи зрештою видуманi, мiсцевiсть списана по можностi вiрно.
   Львiв, дня 1 грудня 1882".
   Крiм цiєї передмови,  до  другого  видання  письменник  додав  ще  таку
замiтку:
   "Випускаючи в свiт "Захара Беркута" другим  виданням  двадцять  лiт  по
виходi першого видання, я обмежуюсь на  виправленню  язика  вiдповiдно  до
того поступу, який зробила наша лiтературна мова  протягом  сих  двадцятих
лiт.
   Криворiвня, 1 серпня 1902".
   Повiсть друкується за виданням творiв I. Франка в  двадцяти  томах,  т.
VI, К., 1951, с. 7-140.





   * Згадуючи про скитських монахiв, я не маю на  думцi  того  iсторичного
Манявського скита, що був заснований, Йовом Княгиницьким  у  початку  XVII
в., але користуюся народним переказом про  перших  апостолiв  карпатського
Пiдгiр'я, монахiв  київських  печер,  про  мандрiвку  й  оселення  яких  в
коломийських горах оповiдає  почастi  з  фантазiї,  а  почастi  на  основi
дiйсної  народної  традицiї  Антiн  Могильницький  у  своїй  поемi   "Скит
Манявський". Прим. автора.


   Погляди,   якi   висказуе   тут   Захар   Беркут,   можуть    уважатися
характеристикою поглядiв  тогочасного  народу  на  князiв  та  їх  кровавi
межиусобицi та на  початки  феодалiзму.  Пригадуємо,  що  подiбнi  погляди
знайшли вiдголос навiть  у  нашого  лiтописця  в  оповiданню  про  спiвака
Митусу, якого за  бунтiвнi  бесiди  та  непокiрнiсть  князь  Данило  велiв
зловити i покарати смертю. Розумiється,  що,  наводячи  такi  погляди  для
характеристики часу й людей, ми тим не  хочемо  умалити  ваги  i  значення
особи князя Данила, який  мiж  усiми  володарями  русько-галицьких  земель
визначується як чоловiк незвичайний, симпатичний i, по-свойому, як  на  тi
часи, досить людяний та надiлений полiтичним розумом. Прим. автора.

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: