укована вперше в 1883 роцi в ж. "Зоря" .NN 7-15. Того ж року вийшла окремим вiдбитком з журналу (Львiв, накладом редакцiї "Зорi", 184 с.). У другому виданнi повiстi (Львiв, 1902, накладом Українсько-руської видавничої спiлки, 224 с.) I. Франко виправив не лише мову, орфографiю, пунктуацiю, а й зробив незначнi змiни в текстi, перенiс епiграф з Пушкiна: "Дела давно минувших дней, Преданья старины глубокой" на кiнець передмови, в попередньому виданнi епiграф стояв перед першим роздiлом повiстi. У першому i другому виданнях повiстi друкувалася передмова. Ось її текст з другого видання. "Повiсть iсторична - се не iсторiя. Iсториковi ходить передовсiм о вислiдження правди, о сконстатування фактiв, натомiсть повiстяр користується тiлько iсторичними фактами для своїх окремих артестичних цiлей, для воплочення певної iдеї в певних живих, типових особах. Освiчення, характеристика, мотивовання i групування фактiв у iсторика i в повiстяра зовсiм вiдмiннi: де iсторик оперує аргументами i логiчними висновками, там повiстяр мусить оперувати живими людьми, особами. Праця iсторична має вартiсть, коли факти в нiй представленi докладно i в причиновiм зв'язку; повiсть iсторична має вартiсть, коли її основна iдея зможе заняти сучасних живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна. Представлення давнього громадського життя нашої Русi єсть, безперечно, таким предметом живим, близьким до сучасних iнтересiв. Настiльки менi удалось вiддати дух тих давнiх замерклих часiв, нехай судить критика. В деталях я позволив собi доповнювати iсторичний скелет поетичною фiкцiєю. Головна основа взята почасти з iсторiї (напад монголiв i їх ватажок Пета), а почасти з переказiв народних (про потоплення монгольської ватаги i iн.). Дiєвi особи зрештою видуманi, мiсцевiсть списана по можностi вiрно. Львiв, дня 1 грудня 1882". Крiм цiєї передмови, до другого видання письменник додав ще таку замiтку: "Випускаючи в свiт "Захара Беркута" другим виданням двадцять лiт по виходi першого видання, я обмежуюсь на виправленню язика вiдповiдно до того поступу, який зробила наша лiтературна мова протягом сих двадцятих лiт. Криворiвня, 1 серпня 1902". Повiсть друкується за виданням творiв I. Франка в двадцяти томах, т. VI, К., 1951, с. 7-140. * Згадуючи про скитських монахiв, я не маю на думцi того iсторичного Манявського скита, що був заснований, Йовом Княгиницьким у початку XVII в., але користуюся народним переказом про перших апостолiв карпатського Пiдгiр'я, монахiв київських печер, про мандрiвку й оселення яких в коломийських горах оповiдає почастi з фантазiї, а почастi на основi дiйсної народної традицiї Антiн Могильницький у своїй поемi "Скит Манявський". Прим. автора. Погляди, якi висказуе тут Захар Беркут, можуть уважатися характеристикою поглядiв тогочасного народу на князiв та їх кровавi межиусобицi та на початки феодалiзму. Пригадуємо, що подiбнi погляди знайшли вiдголос навiть у нашого лiтописця в оповiданню про спiвака Митусу, якого за бунтiвнi бесiди та непокiрнiсть князь Данило велiв зловити i покарати смертю. Розумiється, що, наводячи такi погляди для характеристики часу й людей, ми тим не хочемо умалити ваги i значення особи князя Данила, який мiж усiми володарями русько-галицьких земель визначується як чоловiк незвичайний, симпатичний i, по-свойому, як на тi часи, досить людяний та надiлений полiтичним розумом. Прим. автора.