з-за рогу. Це й кожному так можна. На перемiнцi набiг iз своїми та й дав ото... Ну, та й ми iз хлопцями їм надавали. Оце пiсля урокiв аж за млин гнали кiлками. Книшенкiв Iван i чобота в грязюцi загубив, а ми й знайшли та на млин закинули. Мати хитала головою й журила сина. - Хiба ж можна отак робити? Що ж iз вас буде, як повиростаєте, коли ось дiтьми вже воюєте? Гай-гай, дiти! - А що ж вiн чорнилом замазав? "Земля закрiпльона!" Це твердження Петриковi, видимо, чомусь було - може, що з Вальчиних уст,- таке ж противне. Та ще їх не бити! Потiм хлопець згадав раптом, що їсти ж йому хотiлося. Взяв на столi пiд скатертиною хлiбину житню й довго возився бiля неї, а таки одломив добру шматуряку i ну її вминати. Мати: - Та хоч би ж олiєю помастив, он у миснику в риночцi, ти, гайдамако! Петрик слухняний - через мить уже бiля мисника. - Тут, мамо, пiрце саме. - Значить, нема, дитино. Пiдожди, ось галушок наваримо. Пшеничнi сьогоднi. Мати совала сито по ночвах i хиталась постаттю, мов журилася. Дитинi шматка хлiба нема чим помастити. Три роки ось на корiвку нiяк не зберуться. Тодi ж як збули пiд голод. Теличка є, думала корови з неї дiждати. А тепер i на коня треба. I Христя ж який не принесла карбованець - усе туди. Дарма, що треба хоч би кофточку ситцеву дiвчинi. Мерзла, гибiла на тих буряках, боса-босiсiнька. А вже найгiрша старiй печаль, як на Давида гляне. Гострi материнi очi, чуйнi вуха: то десь уривок слова упав, то десь пiдмiтила, як рухнулась риска на обличчi,- i вже в серцi материнiм тривога. На фронтi ж був два роки, звiстки не чути було - болiла й сохла. Прийшов додому, i тут неспокiй, щось є, чує серце. Тiльки ховають од матерi. Од вiкна щось спитав Давид Зiньку. Чуйно насторожила вухо мати. - Нi, ще нiчого не помiчала,- стиха говорила Зiнька,- я, як тiльки що буде, зараз прибiжу. О, вона тепер очей з них не зводить, хiба вже не знати як ховатимуться. А тодi що вже боялася пiсля тiєї ночi: думала, прожене Матюха. Коли ж нi. Тiльки поїдом їсть, слова не скаже без образи. Та вже терпить. Хоч як, буває, пече,- мовчить, мов у рот води набере, бо ще вiзьме й вiдiшле додому. Зовсiм стемнiло в хатi. Тiльки од печi, де Христя пiдпалила солому, падало свiтло червонясте й мiнливе, грало на матерi, на лавi проти печi. Розпустилося трохи й у млi: стала вона прозорiша, й чiтко в нiй виступав тепер силует Зiньчин iз схиленою головою. Пiдвела голову й до Давида повернулася. Сказала тихо, мов марила. До строку ж це їй два тижнi. Знов пiде на хутiр аж до весни, поки не найме хто. А може, й не найметься вже. Приходив оце вчора дядько Клим, записався у Тихона й батька записав. А це сю нiч i в снi вона бачила: наче в дворi бур'яну вже немає, розчищено, i сохи вже нашi закопують. - Тебе, Давиде, погано бачила увi снi. Ну, це через те, що я боюсь та що думаю все. - А ти не думай нiчого. - Як воно само думається. Дiвчина притихла, притих i Давид. Може, сутiнi хатнi нагадали давнi синi сутiнi зоряних ночей. Як жита буйнi в степу шелестiли, а вони, бувало, сидять на межi; Зiньчинi очi замарено в зоряне небо, а хлопець дивився в її замаренi очi... Раптом кинулася дiвчина й схопилася з лави. Ой, що ж це їй дома буде! Бiля печi Христя схватила за полу, хвилинку ще з нею пошушукались. Давид задуманий у сутiнях сидiв бiля вiкна. I була, як колись, прокинувся юнацький запал i завзяття. "Брехня! Ми ще поборемось!" На далеких гонах в уявi виступала мрiя улюблена неясними обрисами сонячно-барвистих плям. Потiм перед нею стали очi - не заступили, бо прозорi. Тiльки заграло крiзь них веселкове оте, що вдалинi... XIV Днi йшли за днями по довгих паузах ночей, осiннiх, беззоряних. Осипалось листя вже геть-чисто з дерев. Понамокали од дощiв i мов нижче понависали стрiхи. Розгасли вулицi й дороги в степ. Осiнь... Хто оборався i в кого ще смугами рудiли облоги в степу на чорному тлi чужих рiль - однаково вияснювали полички плугiв i ховали по повiтках до весни. Вся робота тепер у дворi. Чоловiки порались коло худоби, "до ума призводили" хлiб: по клунях вiяли, точили на решетах, трiєрах. Цiлими днями з ранку до ночi на дворi. Ото тiльки й у хатi, як їсти. А встане з-за столу, i цигарки не скурить, мерщiй за шапку. Бо в хатi ж i дихали важко: ще не звикли легенi пiсля терпкого степового повiтря до пороху з мичок, до чадного з печi кiзякового духу. Та й кутюрма ж у хатi- справжня текстильна фабрика. Як тiльки витоплять жiнки, мерщiй за прядки сiдають. Прядуть на прядках молодицi й дiвчата, баби на веретенах. А коли є ще в хатi ткач - дiд сивий,- то в нехитру мелодiю прядок ще й верстат, немов барабан, гупає i човник по основi кларнетом: сюр, сюр... Тодi й онукам робота є: цiвки сукати. Так з ранку до вечора, а ще й пiсля вечерi сидiли допiзна. Але чоловiки тiкали вечорами з дому. - Хоч би ж он шпульку змотав,- скаже невдоволено жiнка. - Хай удосвiта,- пiхне на порозi цигаркою i - або сюди через тин, або туди - до сусiдiв. Тихiн казав, то й правда: вечорами тепер по хатах справжнi мiтинги. Як було колись, в першi роки революцiї. Цiлi вечори, довгi ж, осiннi, гомонiли селяни про землю, про мiсцеву владу, про новини, найбiльш про своє найближче, найболючiше - про землю. Говорили ще, правда, бiля припiчка, в колi однодумцiв пiд шум прядок, i то на дверi поглядаючи. Бо так i шмигають Матюшинi полигачi. Нюхають. Хiба ж не було Юхимовi Колодцi: отак у хатi зiбралися ввечерi, а вранцi в сiльраду Матюха викликав, i вже все знає, що й говорилося. Пику набив, ще хотiв у Щербанiвку в мiлiцiю спровадити, та вiдпросився. - Яке диво, що Колодцi набив пику! - стрiли цю звiстку обухiвцi.- Схоче - i тобi, i менi наб'є! Бо вiн у властi й зна, що куди ти на нього скаржитимешся. - Не скрiзь таке! То ми дороги не знаємо. А вiн i користується нашою темнотою, мовляв, хоч i заюшиться мазкою, то тiльки рукавом утреться. А от не бiйсь, чого вiн Давида Мотузки не вдаре?! Що той же прямо в вiчi йому правду рiже. Як отодi й на сходi "мерзотник ти" каже. I їхнi дiла всякi темнi викриває. Що це означає? Обухiвцi просто не знали, що й думати. Говорили рiзно. Що партiйний вiн, та через те Матюха й терпить йому, чого нiкому iншому нiзащо не стерпiв би. Говорили, що то "полiтика свого роду", а що за полiтика - нiхто докладно не мiг i сам собi з'ясувати. Головне, що сумнiвiв та пiдозрiнь Давид з його щирою неприхованою ненавистю до Матюшиної компанiї нi в кого не викликав. Спершу, правда, були думки всякi, як тiльки вiн прибув. I хоч знали Давида ще змалку й усю родину Мотузки як чесну й порядну, але - хто ж його знав? За революцiю цiла Росiя одмiнилася, а за людей що й говорити. Хiба не було, що до революцiї чоловiк - так собi, п'яничка був, наймит, пропащий чоловiк - от хоч би й того ж Колодку взяти, а тепер - хлiбороб справжнiй: коняка, корова, сiм десятин засiву щороку, i самогону в рот не бере. I знов же взяти Матюху - бив буржуїв, за бiдняцьку владу нiби йшов, а тепер... То отак i Давид, може? Але першi зустрiчi та розмови з ним неабияк здивували обухiвцiв. Вiн був звичайнiсiнький Давид Мотузка. Як i тодi, пiд час революцiї ще: гарячий i вдумливий. Розпитувався про життя, розповiдав багацько. Голос у нього рiвнiший став i твердий. I весь змужнiв. Ходив вiн у неперешитiй шинелi солдатськiй, i хоч партiйний, а без нагана за поясом. На другий же ранок уже з батьком жито домолочував. А вечорами з селянами гомонiв: розумний, начитаний. На вулицi, на гулях нiхто нi разу не бачив. "Сурйозний чоловiк",- подумали селяни. Потiм далi, отодi в млинi й на сходi якось аж вухо рiзали його смiливi слова, голосно названi iмена: Матюха, Гнида,- що їх обухiвцi вимовляли пошепки, а то ж усе - "товариш предсiдатель, Якiв Гаврилович", не дай бо' - проти хоч слово. Кожушний Тихiн он спробував: хто зна, чий до весни дотягне. I як тодi на сходi Давид виступив, обухiвцi затаїли дихання й ждали з тривогою, що буде. Не зайняв. Це була така незвичайна подiя, що цiлi днi по тому балачок було по селу. Висловлювалися всякi здогади, пригадувались найменшi деталi: як затрусився Матюха, а з переднiх парт начебто чули, як аж зубами вiн заскреготiв. А, бач, не вдарив! Що воно означа? Не iнакше, як злякався. Навiть безнадiйно переконанi в безстрашностi Матюшинiй, а й тi лише знизували плечима. Але всi вiдчували: в повiтрi носилась тривога, i окремi слова, кинутi десь у кооперативi чи бiля млина кимсь iз "тих", вiщували, що тиша та перед бурею. Тягнирядно, ось уже кiлька днiв не вихмеляючись, гуляє в них в Обухiвцi, з Гнидою водиться по селу. А вчора Давид зiбрався до Тихона. Нiч була вже, i чорна та вiтряна. Блимали вогники по селу. З-за повiтки чоловiчi голоси п'яно горлали. А тiльки Давид за ворота вийшов, назустрiч двi постатi, обнявшись, плели кренделi по грязюцi ногами, а голосами п'яними у вiтряну нiч: С своей верной ватагой поеду И разрушу хоч сто городов... - Хто йде? - одхилився раптом один до тину. Голос незнайомий. Давид мовчки пройшов бiля них. - Хто? Я питаю! - грiзно й голосно, i наголос на "я". Давид уже поминув їх. А ззаду лайка, немов грязюки в обидвi жменi брав i жбурляв у спину. Потiм трiснув кiлок iз тину. Давид зупинився й оглянувся. Видно, кiлок трухлявий попався: пiд тином у грязюцi вже борсалось оте грiзне "я". I батькувалося. Другий сопiв - мабуть, рятував того. Довго там возилися. Аж бiля Тихонового двору Давид уже був, то чув - почвалали через вулицю просто в Гнидин двiр. А потiм пiзно, уже вночi, в хатi в Тихона було повно людей. Як нагло: трах-дзеньк! - i посипались склянки, й цеглини шмат як-як не вгруз дядьковi Гордiєвi в голову: трохи рикошетом пiшов об раму й гепнув просто в коло на долiвку. Всi кинулись, сполоханi. Вибiгли надвiр. По селу гвалтували собаки. Нiкого нi в дворi не знайшли, нi в городi, нi близько на вулицi. Iшла тiльки молодь iз пiснями та гуками по вулицi. Але всi знали, що не чиє ж, як їхнє дiло. Сьогоднi Давид у сiльраду заходив. Питав у Матюхи: що це за тип по слободi в них тиняється п'яний. На нього, на Давида, вчора нащось кiлок йому знадобився - з тину ламав. А вчора вночi хтось висадив шибку в Кожушного. I вже ж кому бiльше, саме отаких це хлюстiв робота. Матюха був не п'яний, а тiльки сердитий дуже. Очима глянув червоними на Мотузку й бровами ворухнув. Сказав, пильно дивлячись на парубка: - Значить, заробив кiлка, якщо ламають iз тину! А вiкон не стережу я. Може, ви й самi ось скоро один одному шибки гамселитимете та кiлками голови провалювати будете! А я при чому тут? Потiм по паузi - в кiмнатi нiкого не було бiльш - перехилився через стiл i сказав iз притиском i пошепки. В голосi чулась погроза й застереження: - Мотузко, ти менi отi свої штуки покинь! Поки не пiзно. А то не прогнiвайся! Я знаю все, що ти надумав. Ну, знай: надумав уже i я тобi! Плакати будеш, та пiзно. Iди не розстроюй мене!..- i вже потiм услiд Давидовi кинув так, щоб у розчиненi дверi й народ чув, що був у сiльрадi: - Та збори отi менi прекрати! Бо як наскочу колись... Може, ви там самогон гоните, а може, й гiрше щось? Знов крадiжки по селу стали проявлятись. Давид зупинився, оглянувся на Матюху й спитав з iронiєю, теж голосно, щоб усi чули: - Ти, мабуть, товаришу Матюхо, забуваєш,- вiн показав на стiну,- то не Микола II, то Ленiн. А щодо крадiжок, то... ти ж голова. Чого ж ти заходiв нiяких не вживаєш, щоб виявити злодiїв? - А виявимо! - також роздiльно i з притиском сказав Матюха, не зводячи з Давида очей. ...З цього дня нi в Мотузки, нi в Кожушного уже не збиралися. Не злякались Матюхи, звичайно, але щодня ж вiкна склити не будеш. Та й потiм, на Давидову думку, час уже покинути бiля припiчка гнутися, час вийти на широку дорогу. А тому треба iз "пiдпiлля" свого в хату-читальню вилазити. Товаришi погодились. - Тiльки ж у нас i хата-читальня!..Яким похитав головою i нiчого бiльш не сказав. XV В центрi села од майдану, де церква, i через вулицю од школи стояла велика обшарпана хата з ганком на вулицю. Колись це була монополька. Дощi осiннi, завiрюхи оббивали її, i нiхто не мазав ран. Як болячки розкидало по нiй - навколо вiкон, бiля ганку, а внизу, над фундаментом, навiть знати було плетiнь. Залiзо на даху фарбувалось колись: старожили, може, i пам'ятають iще, i, може, в кого в пам'ятi збереглося, якою саме фарбою, але тепер нiяким дослiдженням цього не встановити. Ганок прогнив, i вистрьопало вiтрами рiзьблення на дашку. Тепер це - хата-читальня. Вдень вона тупо дивиться на вулицю каламутними вiкнами з побитими шибками. I нi одна думка за цiлий день у нiй не ворухнеться. Бо з ранку до ночi на дверях висить замок. На двох вiкнах од краю - занавiски бiленькi, i миршаво зеленiють у цвiточках на лутках калачики й зiрочки. То бiблiотекар колишнiй живе на тiй половинi. Ще за часiв "Просвiти" бiблiотекарем був, а тепер не те щоб завiдувач хати-читальнi, служить за прикажчика в кооперативi. Але й ключ од хати-читальнi в нього ж, i пiсля вечора, як замикали хлопцi хату, клали ключа, де умовлялися, а ранком, як випускала курей iз горища Ганна Iванiвна, жiнка бiблiотекарева - вчителька, то й брала в кишеню. Це й усе. На ганку, де хата-читальня, бiблiотекаревi кури понахохлювались i застигли в дрiмотi. Отут вони й живуть. Вечорiло вже. Пiвень злетiв на конов'язь i прокричав через вигiн своїм приятелям "на добранiч", а тодi запрохав дам на сiдало. А вже чути далi крiзь дрiмоту - з ночi залунали голоси, жарти й дзвiнкий дiвочий смiх. З обох країв села й через вигiн валила молодь. Загупали на пiддашшi чобiтьми i з шумом увалились у хату. Коли Давид з Якимом пiдходили до ганку, з усiх чотирьох вiкон блiдi смуги свiтла на вулицi малеча мiсила в грязюцi - їх не пускали в хату. А за вiкнами ж клекотiв шум, спiвали, сновигали, маячили проти вiкон рухливi постатi. - Федоре, пiдсади! А тодi я тебе. I припадали до шибок цiкавими зiркими очима. - Їй-бо, ваш Iван, Федоре, Ганку обняв, цiлує! - Та бре? - О, їй же бо! Диви, ще цiлує! - аж захлинався якийсь, iще ближче обличчям, аж нiс розплющував об шибку, припадав до неї. Перше, що Давидовi впало в очi, коди одхилили дверi,- густий сизий туман тютюновий, що так i колихався над головами хвилями. Крiзь його сивий серпанок виступали два дiвочi рядки попiд стiною на ослонах - спiвали щось про милого в далекiй дорозi. Пiд другою стiною юрба хлопцiв, а на столi, саме пiд портретом Шевченка, рушником брудним обвiшеним i в павутиннi, сидiв якийсь довгов'язий парубiйко, i на колiна до нього пикою в поли схилився хтось, а руку назад на спину поклав собi. Над головами в туманi блиснула рука з усього розмаху, аж той угнувся, впала йому на долоню. Пiдвiв обличчя - знати, не вперше схилявся й пiдводився, бо аж скривлене з болю, хоч i весело наче, очима пробiг по юрбi, обернувся. - Ти! - Лягай! - хором юрба аж ревнула весело. Нагнув хтось голову i придавив. Той довгов'язий знов йому полами обкутав голову. А ззаду вже аж товпляться в юрбi:- Я, я...- Лусь, трах! Давид похитав головою. А Яким сказав: - Оце як бачиш. - Да, роботи буде чимало. Ну, а зате i знай же, Якиме,- i раптом захоплено глянув на товариша й додав: - Дивись, як ото блищать очi! Бiсовi дiти! I це ж у поляпаса грають. А як втягти їх у життя, а як одкрити їм свiт- хоч би газету ось швидше висилали. Не так блищатимуть очi! Треба тiльки зумiти. Спитав, чи є бiблiотека. Є. Яким повiв у темний коридорчик, а потiм у розчиненi дверi, в темну кiмнату. Ще з порога чиркнув сiрника Яким. - Оце шафи нашi. Давид пiдiйшов до шафи i крiзь розбите скло дивився на полицi, заваленi пошарпаними книжками. Взяв одну - в нiс ударив пах старого залежалого паперу, змiшаний iз пилом. У куточках, понад полицями, навiть знати було мереживо павутинне. Поклав Давид книжку - Лєскова якийсь том. Яким стукнув щиколотком по дверях другої шафи. - I тут книжок повно. Це генеральшинi. Бiблiотека добра, одним словом, тiльки що бiльше все романiчеськi та вiршi, а щоб мужицької книжки, трудно вибрати. Так їх i беруть - не на заголовок дивиться, а пальцями лапа: який папiр, чи не дуже товстий. А тепер i зовсiм не видають книжок, бо не вертають, скурюють. За стiною, за шафою, бренькнула гiтара, й тихе сопрано: Нiчка розсипала зорi срiблястiї, Ось вони в рiчцi на днi... Яким ще чиркнув сiрника. - А стiни! - похитав Давид головою. Плямiли вони болячками. В кутках iз стелi звисало павутиння, а один куток аж чорний був од вогкостi iзнизу навiть поцвiв. Пiд луткою обвалено було. - Ремонту треба, та й доброго. - О, це ми зробимо, це пусте,сказав Яким, кинувши порожню пачку з-пiд сiрникiв у куток i повертаючи до дверей,- от iз молоддю нам справу владнати. Бо досi хто з мужикiв хоч раз сюди заходив та оцю картину бачив, уже ти його й на налигачi не затягнеш сюди. - Та з молоддю якось ми уладнаємо,сказав Давид. У великiй хатi, як вернулися, i досi хлопцi в поляпаса грали. I стояли бiля вiкна гуртом поважнiшi, курили i, нудьгуючи, спльовували. Туман iще густiший став. А десь у ньому бродили, як мiсячної ночi, дiвчата з спiвами,шукали когось. I наче десь далеко-далеко, а не пiд стiною, стиха спiвали. Бiля самих дверей Гордiїв Костя замахнувся рукою, гепнув по долонi i одвернувся до Якима. Обличчя стомлене i вже без запалу, а в голосi чулась нудьга. - Хоч би ти, Якиме, був прийшов iз гармонiєю. - Не до гармонiї менi тепер,одмахнувся Яким. Спитав потiм, чи вони ще довго будуть в оцю дурницю грати. Костя здвигнув плечима - а хто ж його знає? А за плечi тодi рукою хтось схватив його i тягнуть, i регочуть - угадано Костю. Але вiн тiльки вилаявся з нудьгою: - Iще вам не остобiсiло! Хтось сперечався. Довгов'язий хлопчина сплигнув iз стола i теж не схотiв уже бiльш. Коло розiрвалося. Хто одiйшов до дiвчат. Од вiкна пiдступились хлопцi до Давида, i сказав Остап Ївги-удови, усмiхнувшись, а невесело: - Оце в нас, Давиде, така хата-читальня. - Бачу, погана! Яким уже посеред хати стоїть i руку пiдняв. - Товаришi, увага! Дiвчата, киньте, доспiваєте потiм! Усi повернулися до нього. Шум затих. Дiвчата ще спiвали, а потiм обiрвали не разом, не рiвно спiв. В одному кутку ще захлиналась якась смiхом, немов од лоскоту. Костя подався наперед на крок i кинув через голови: - Ану там,- не налоскоталися ще? Замовкни! - А то що? - пiдвiвся Книшенко i глянув спiдлоба. - Побачиш що! - Овва! Од стiни одхилився тодi кремезний чорнявий парубок, Колодчин Гарасько, суворий на вигляд. - Ну й замовкни! А то посадимо! Кажи, Якиме. - Не дуже лиш сажай! - озвався з-пiд стiни Гниденко Филька бiлобрисий. Яким мовчки змiряв поглядом iз нiг до голови його i, одiрвавшись потiм, гукнув: - От що, товаришi! Завтра всi дiвчата, що спiвають у хорi, i так взагалi, котрi свiдомiшi, зранку хай сюди збираються, дiло є! А саме ж мученицi якоїсь завтра, прясти все 'дно не будете. Та захватiть iз дому щiтки, а може, в кого маслянка є, то й маслянки по грудцi. Чи невже ж ми отак цiлу осiнь та зиму в оцьому барацi тифозному й будемо пропадати?! Та й взагалi - це вже до всiх - i хлопцям, i дiвчатам - що з нього тiльки промовець кепський: не висловить так, як то думає ясно, ну та, як умiє,- час уже їм, молодi, в нове життя входити. То колись батькам їхнiм замолоду, як життя було не їхнє, а чуже, як була тiльки праця в три поти влiтку, а взимку бездiлля, куди ж було нести їм силу, за зиму нагуляну, молоду? На досвiтки! В поляпасах репались долонi (били не так, як ми!). Од реготу та спiвiв шибки бряжчали!.. Де ж було силу дiвати, як нiде? - аж до нових наймiв повеснi. А їм, оцим Костям, Остапам, Галькам та Марусям, аби була сила: нове життя їхнє перед ними. Що його треба ж їм самим, своїми руками та своєю головою будувати. На це треба уважно дивитись, треба газети, книжки читати, лекцiї всякi. Не без того, щоб коли й погуляти, погарювати - на те молодiсть. Але ж не так, як оце. Бо хiба хоч раз, нехай признаються по правдi, верталися звiдцiля додому, i щоб на душi було гарно? Вiн же, Яким, по собi знає: було, йде сюди, бо тягне i хочеться чогось, сам гаразд не знаєш чого. А тiльки прийдеш, не те! Аж сум тебе вiзьме! - Так от ми й хочемо,- закiнчив Яким,- хоч помацки, а щоб "те" нам було. Про це вже Давид подбає. Газету ж виписали, а завтра... та й iз хлопцiв приходьте хто,- там чи кобилицю перенести, ганок полагодити. Костя захоплено: - О, за нами затримки не буде! I ще хтось: - Ми будемо! I гамiр, галас знявся в хатi. Дзвiнкими голосами дiвчата в приступ пiшли на Якима: ще раз - що ж їм брати з дому кожнiй? Що маслянки - знають, а й на шпарування ж глини десь треба. А кобилиць не менш двох. Щоб хлопцi ж десь добули. - Та хай сосни в посадцi наламають! - гукнула котрась. Пiвнiвська Галька пальцем колупала вже стiну бiля вiкна, так цiлий шмат глини й одпав. Кричала до дiвчат: - Ой матiнко ж моя! Та ви подивiться! Як гуси на вигонi - клекiт голосiв. Христя стрибнула на стiл i з Шевченка зняла рушник та як трусне ним - пил iз нього хмарою. Згорнула його - завтра випере. - Да,- знову Яким,- у кого портрети є революцiйних дiячiв, то приносьте. А в тебе,- до Давида звернувся,- ми портрет Ленiна поки що позичимо. Давид хитнув мовчки головою. А очi захоплено й радiсно дивилися на молодь. XVI На другий день, ще бовкало на дзвiницi, баби обухiвськi бачили, йдучи до церкви, як бiля хати-читальнi метушилася молодь. I нащось стояли двi кобилицi бiля ганку. Стукав молоток i дзвякала сокира на самому ганку - то хлопцi пiддашшя та сходи лагодили. На вулицi стояла юрбою дiтвора з торбинками через плече - у школу йшли, та по дорозi загавилися. З хати на ганок вибiгла дiвка в самiй сорочцi, в пiдтиканiй аж до колiн спiдницi. - Косте, принеси он кобилицю! Костя на землi щось бiля сходiв возжався. Пiдняв на Христю голову. - А сама ти не зводила б зiйти? - i смiється, бо схiдцi ж прийнято. - А ти ж бачиш - нiяк. - Я зсадю! - А, бiсе! Тобi аби!.. Костя знову смiється, а очi несамохiть так i припали до Христi. Потiм одiрвався, кинув сокиру й подав дiвчинi кобилицю на ганок. Вибiгла ще Галька з хати. Взяла з Христею й понесли в дверi. Дехто з хлопцiв пiшли за сосною, аж за шелюги в посадку. Дiвчата ще надходили, хлопцi їх зсаджували на ганок, а як котрої - то не хотiли навмисне: це з тих бiдових дуже. "Хай лиш спробує, куди воно жiнка сама без мужика годиться". Тодi дiвчата - подавали руки їй i хлопцям "утирали носа". - А що? Куди годяться? - А ось i тiтка Марiя до нас! - Христя весело. У чорнiй свитi, розстебнена, в квiтчастiй невеличкiй хустцi на головi пiдiйшла Марiя, розчервонiла з ходи й весела. Руки дiвчата їй простягли, вона схопила одну своєю, а другою колону ганкову обхватила, ногу високо на пiддашшя та тiльки - гоп! - уже на помостi каблуками стукнула. У хатi - гармидер, як це завжди буває пiд час мазання: стiни голi. Посеред хати, на столi,- купа юпок, теплих хусток навалена. Дiвчата обстругували стiни,- якi з долу, якi з кобилиць угорi. Одна мiсила посеред хати, просто на пiдлозi, глину з кiзяком на шпарування. Бiля одного вiкна Яким замазку замiшував. Марiя весело, як зайшла: - Добридень вам, дiвчатка!- а тодi крутнулась на каблуцi, як дiвка, i очима по хатi. Свитка їй на однiм плечi вже, а не скидала. Мов аж задумалась на хвильку. Потiм витягла з кишенi щiтку, поклала на лутцi й до Якима з жартом, а все немов замислена: - А ти сам один, сердешний, тут iз дiвчатами. Як вiзьмуть тебе в роботу! - Гукатиму товариша, нехай рятує,- в тон вiдповiв Яким i справдi погукав:- Давиде! Чи ти там ще живий? Озвався Давид десь аж iз тiєї кiмнати глухо. В Марiї якось свитка сама з плеча впала. Кинула на стiл її, на купу дiвчачої одежi. Спiдницю пiдтикала, рукава по лiктi засукала й хустку квiтчасту - по зеленому полю червонi квiти - назад крайками зав'язала. Ще обкрутнулась по хатi, на стiни роздивляючись. - Отам, отам, Христе, гарненько стружи. Отак! Гупнув цiлий шмат сухої глини. - Мазати - так мазати! Це ж ми не найнялися, а собi мажемо. Марiя все ще не бралась до роботи; це ж, мабуть, скрiзь мазати, i в тих кiмнатах? - Там Давид саме з книжками заходився,- сказала котрась iз дiвчат. - Так хiба ж не можна, щоб i стругати заразом? Вона крутнулась i вийшла в коридорчик, а на порозi в ту кiмнату, де шафи, стала й мовчала хвилинку, дивлячись на Давида, що на пiдлозi нагнувся над розкиданими книжками. Аж поки той голову звiв. Тодi очима обдала i, поздоровкавшись привiтно, пiдiйшла й присiла бiля нього. - Усе ти з книжками, Давиде! - i мов задумалась. А потiм дiловито: от що - вона думає отут мазати, чи не заважатиме? Власне, не мазати зараз, а тiльки поструже. Давид сказав, що аби глиною не обляпала книжок. Тим паче, що тут ще така морока з книжками, хоч би до вечора впорався. Це як казав, саме звiв голову й глянув на молодицю. Стрiлись очима й мов сплутались поглядами. Давид перший свiй одвiв. А Марiя зiтхнула i, спершись об його плече рукою, важко пiдвелася. Давид ще вслiд їй: - Тихiн пiшов на Огирiвку? - Пiшов,- сказала, не зводячи з парубка очей, з порога вже. I все стояла. Потiм на очi, як очерет од вiтру, схилились чорнi вiї. Ще глянула примружено. I враз в обличчя (вже не сховає молодиця) вдарила кров рум'янцем. Ну й хай! Ще навiть крок ступила до Давида з порога. - То що, Давиде? - Та... нiчого. Марiя ворухнула коромислами брiв i повернулась, потiм вийшла, пругко вигнувшись у станi,- знала, що дивиться. Давид знову схилився над книжками. Одбирав, якi годящi, якi оправляти, якi на горище, а думав: i як вiн що забув сказати Тихоновi (пiшов на Огирiвку, у сестри покрiвля на повiтчинi впала, а вдова - сини ще малi - ну й пiшов ладу дати!). Це можна б було до Огиря хоч хлопцям котромусь збiгати: в Iлька, в наймита, начебто щось за лист цiкавий є,казала Зiнька. Ще думав: ну, а то знає Тихiн i сам, що з хуторянами-незаможниками балакати, вже ж прийдуть, розпитуватимуться. Мабуть, Огиренко з Тягнирядном таку там агiтацiю ведуть. А вже ж на сходi, як доведеться, то й хуторян треба, бо одної ж громади. Внесла Марiя з Галькою кобилицю в кiмнату. Поставили пiд стiною од вiкна, i Марiя, скинувши чоботи, полiзла на неї. Галька пiшла собi - сама тут уже без неї вправиться. Заскребла ножем по стiнi, заспiвала тихо, без слiв, якусь веселеньку мелодiю. А Давид зразу ж став думати чомусь про неї. Власне, хiба вiн не бачить її наскрiзь! I оту хустку квiтчасту, i сорочку з веселими дiвоцькими уставками хiба не задля нього надiла? Не мазати йшла! По спинi грудочка глини, з горошинку завбiльшки - хруп! Звiв голову - не дивиться, струже. То так, видно, з-пiд ножа одскочило. Але раптом нагнула голову й з-пiд руки - зирк, лукаво й з усмiхом. I, чортова молодиця! Пiдтикалась - аж одне колiно видно. I чоботи навмисне ото скинула. Давид похмурився i пильно став роздивлятися на заголовок книжки. I дивно - не прочитає заголовка: лiтери якось переплутались, i кров залила обличчя. От встав би вiн, тiльки глянув би на неї та покликав: "Марiє!" - як простягла б руки з кобилицi i з одкритими очима, затуманеними, впала б йому на груди. А, чортовиння! А очi знизу вже широко одкритi, як колись в оту нiч проти мiсяця. Згадав Давид щось iз тої ночi, тодi бiля двору, хотiв спитати, та стримавсь. Марiя спитала. Сперш обiрвала спiв, а потiм мовчала хвилинку i врештi вся повернулась до парубка iз журою: - Чого ти, Давиде, як тiльки ми вдвох зостанемось, не знайдеш i слова для мене? Чи думаєш: "А, що там iз жiнкою говорити?" I мовби сердишся на мене? Обличчя в неї було розгублено-сумне, як у дiтей буває. Давид глянув на неї i знизав плечима. Чого б вiн мав на неї сердитись? Ну, так-таки подумала б, чого? - А я не знаю! - сказала жiнка задумано. Дурниця. Що дивує вона його деколи своєю поведiнкою, то це є, цього вiн не сховає. I що аж боляче йому стане iнодi за неї, це теж є. От хоча б перше взяти, як iз млина ото колись їхали з нею та бiля ворiт уже стояли. Щось балакали про Тихона, що лiкуватись йому треба. Вона ще журилась, мовляв, хлiба жалiє лiкарям. "Ну, та полотно ж є в мене",- казала. А потiм од'їхала й сказала щось. Пауза. Марiя пильно дивилась на парубка й немов дихання затаїла. За стiною спiвали стиха дiвчата. Давид задумався на хвилину - нащо вiн це? А потiм звiв раптом голову й доказав: - ...Я не розчув тодi та й гукнув: "Що ти кажеш?" - а ти, Марiє... засмiялась i кинула: "Було б слухати!" Це й усе. Дрiбниця наче. Але й того вечора, i потiм iнодi, коли згадував, думав багацько, що то менi було б слухати? I, знаєш, Марiє, iнодi погано про тебе думав. Бо якось диким здавалося i не вiрилось просто, що так могло бути: журилась, а через хвилину - смiх. Два роки з Тихоном ви жили душа в душу... Пауза. - Що ж ти погане думав, Давиде? - Думав, що од наших ворiт, де ми журилися за Тихона, що кров'ю харкає, десять сажнiв ти од'їхала та й смiялася. А потiм, як i до вас заходив. Думаєш, чого ото Тихiн такий смутний став? У голосi Давидовiм жiнцi вчулася немов зневага до неї. Аж почервонiла, i груди хвильнiше задихали. Чи не вважає вiн, бува, її за якусь... так це каже: "I до вас як заходив". Мовби i не знати що. Чи думає, що так i до всiх вона, як до нього, хто б не зайшов,- весела, мiсця собi не знайде в хатi. - Ех, Давиде! - зiтхнула тiльки й замовкла. Уже напружено скребла стiну. Потiм злiзла з кобилицi сама, хоч i хиталась кобилиця. Перетягла її на друге мiсце й знову сама злiзла. Не сказала Давидовi, щоб подержав. I спiдницi нижче цей край обсмикнула. Зайшов Яким i з дiвчат якась. Якимовi лiнiйки треба, шибку обрiзати. Веселий був. Кинув жартома: - Ой, глядiть, коли б ви не намазали вдвох! А дiвчина ота спитала: - Тiтко Марiє, чи сюди кiзяка в глину не треба бiльш? - i показала в жменi кавалок, що принесла на взiр. Марiя подивилась, пом'яла в пучцi. - Нi, гарна ж глина,- сказала.- Уже шпаруєте? - Оце починаємо. Потiм услiд уже їй гукнула Марiя: - Нехай би сюди яка прийшла,- i почала старанно стругати стiну ножем. Але весь час була насторожена й ловила чуйно вухом шелестiння сторiнок i жадiбно ждала чогось. По довгому напруженому мовчаннi Давид озвався перший. Може, вiн Марiю образив, хай не сердиться: вiн зовсiм цього не хотiв, як говорив те. Може, i казати не треба було. Бо людинi всяка дурниця може здатися. Та ще як отак, два тижнi тiльки знаючи хоч i її, Марiю. I нехай не думає, що весь час вiн отак про неї тiльки й думав. Нi, не тiльки так. Вiн пiдвiвся, дiстав iз шафи iще оберемок книжок i поклав на пiдлогу. Перебранi поклав у шафу. Тодi знов сiв до книжок i, витягши кисет, зiбрався закурити. Не було папiрця. Рука простяглась до книжки, що розшарпана лежала в купi, заготовленiй на горище. Але не вирвав. Сходив до Якима i через хвильку вернувся, уже крутячи на ходу цигарку. Потiм, як сiв, Марiя не втерпiла вже: - Як же ти ще думав про мене? Парубок чиркнув сiрника, прикурив цигарку i, смачно затягшися, пихнув синiм димом. Крiзь дим дивився на молодицю; приємно вразило його: колiна вже не видно було з-пiд спiдницi, сама уважна, тiльки брови злегенька - в печаль. - Це було вперше по приїздi зараз. Був ото ввечерi у вас,- почав Давид i дивився кудись у куток задуманий,- було багато дядькiв, i жiнки були. Сидiли на полу молодицi. Ми говорили про життя обухiвське, радились, що нам робити з Матюшиною компанiєю. I ти щось сказала була, либонь, "папушами" чоловiкiв обухiвських узвала. А тобi хтось iз мужикiв грубо: "Не твоє, бабське, дiло це". Ти спалахнула вся та як узяла його в роботу. Що говорила саме, не пригадую. Але так говорила, що аж дядьки оторопiли й слухали та тiльки очима лупали. А молодицi всi круг тебе аж на полу не всидять, аж очi їм блищать... З дiвчатами ти як дiвка: чи пiснi завести, чи пожартувати. I з молодицями коли ти заговориш, то всi мовчать. I змовк Давид, затягшися цигаркою. Марiя й не рухнеться на кобилицi. Очей не зводить з парубка. - От я й думаю собi,- знов Давид, а очi захоплено в нього на молодицю,- яка б з тебе, Марiє, та делегатка вийшла б! Замилуватися тобою. Дивився, поривний, на неї. I таки ж гарна! Знов заговорив: - У нас i досi чоловiки про жiнок так гадають собi: "Волосся довге, а розум короткий". Дурниця! Скiльки їх є i в партiї, i на громадськiй роботi взагалi. Селянцi ще трудно, то правда,хазяйство, бiля горшкiв, над прядкою з ранку до ночi, дiти облiпили, як реп'яхи. А в тебе ж, Марiє, нi дiтей нема...- i раптом занепокоєно:- Марiє, чого ти? Жiнка повернулась до нього, i на обличчi в неї бiль. Сказала по паузi: - Хоч не нагадуй, Давиде,- i видавила з мукою,- менi про дiтей. От ти кажеш: iншу жiнку реп'яхами облiпили, куди вони? Дурнi вони! Та я б, Давиде, хай би їх було в мене не знаю скiльки, не реп'яхи, а квiтоньки були б вони в мене! Чи я їх не нагодувала б, чи не обпряла б? I ще б знайшла час на щось iнше: чи на сход, чи ще куди. Це ж усе для них; от i школа в нас на зиму необмазана, чи ось ти колектив задумав, для них же це все, для дiтей. А як нема... Ми он те лiто мазали хату з Тихоном - як радiсно було! Тiльки що побралися. Та й пiч, я пiчникам кажу, щоб же тепленька була, i вiкна, щоб же - їм ясно! А тепер... Приходю додому - в хатi як на розпуттi, як билина. Та й билина росте - насiння з неї впаде, а на другу весну хоч i суха, та навколо ж так i пруть iз землi зелененькi... А ти, Давиде, як яку радiсть: "Дiтей у тебе нема"...- В голосi тихий докiр i жура. Дивилась на Давида. Така не бачена, не знана ще ним i наче зiв'яла. Було хвильно й жаль було жiнки. Тож iще хвилину тому - з очей аж сипалась веселiсть i смiх - бринiла вся молодiстю й смiхом дiвоцьким. А це немов одразу зiв'яла. Давид аж невеселий. А вона - чи що згадала, чи здумала - раптом мов вилиняла з журби та задуми, очима обдала ясно парубка. Палко й наче з викликом: - Давиде, ну скажи менi: та чи ж я, трясця його знає, не молодиця?! Бринiла знов уся, всiм тiлом пругким, молодим. А до Давида очi аж палять. - Слухай, Давиде, подерж кобилицю,раптом згадала Марiя, що мазати ж треба. Давид пiдвiвся й подержав. Вона, не зводячи з парубка очей, спустила ноги на перекладину, руку гарячу поклала на плече йому. Як спускалась, грудьми аж об нього черкнулась. Очима - в його темнi. Й затихла, призивна. Мить, потiм одiрвалась i сплигнула на землю. Дихала важко, а до Давида з мукою: - Ех, Давиде! Тодi ж iз коридорчика влетiла Галька - буде мазати з тiткою Марiєю. Почали мазати. XVII Закiнчили мазання тiльки другого дня надвечiр. Обидвi кiмнати були вже побiленi чепурненько. Вгорi на стiнах висiли зеленi гiрлянди з сосни i через хату попiд стелею, навхрест з кутка в куток, теж висiли двома пишними разками, i на них ще червонi папiрцi були почепленi. (Так бачили на цукровому заводi в клубi). На однiй стiнi в зеленому з сосни вiнку висiв портрет Шевченка, бiленьким рушником обвiшений, а на другiй стiнi, що бiля неї стiл, великий портрет Ленiна, i теж у вiнку зеленому. Був i на ньому червоний квiтчастий рушник,- котрась iз дiвчат принесла. Мили пiдлогу вже, та як повна хата молодi, то нiяк i повернутися. Не налюбуються дiвчата на бiлу, затишну, в зеленi, хату. У вiкна з причiлка сонце червоне з заходу кинуло золотаво-червонi снопи промiння, просто через кiмнату аж на протилежну стiну, мов золотавим колоссям розсипались. I впало колосся червоно-золоте кому й на голову, у волоссi остюками заплуталось. Дiвчата, що мили пiдлогу, прогонили вже: - Та йдiть, бо з вами нiяк i нагнутися! Навшпиньках через помиту смужку з тiї кiмнати вийшов Яким. - Да-да, товариство, хай уже дiвчата домивають. Iдiть собi! От у недiлю на вiдкриттi до пiвночi сидiтимемо. Юрба помалу танула. Червоне на стiнах гаснути стало. Дiвчата помили. Потiм ще ганчiрки повиполiскували (ще ж пригодяться) й розвiшали їх на конов'язi. Повдягались у сiнях i розходились. Яким вийшов iз Давидом i ще з одним парубчаком - Савкою, "видатним малярем" обухiвським. Замкнув хату-читальню, а ключ собi в кишеню поклав. - Хватить уже анархiї! - сказав iз приємнiстю, спускаючись полатаними сходами. Так i пiшли втрьох до нього. До недiлi лишився один день, а стiнгазета ще й не почата набiло. В хатi свiтилося вже в Карпенкiв. Бiля печi молодицi з вечерею порались. За столом сидiла Якимова сестра Тетяна - школярка - i старанно виводила на великiм аркушi бузиновим чорнилом - Давидову передовицю переписувала. Хлопцi ж зараз i засiли за стiл. Дiстав Яким iз-за сволока чернетки дописiв i маленьку Тетянину палiтру двадцятикопiйчану з аквареллю. Славка ж зразу став випробовувати пензельком фарби. Треба це їм намалювати заголовок газети, малюнки та заставки. Давид почав читати дописи. Добра з них половина були його власнi, але були й ще чиїсь. Писанi чорнилом i олiвцем, усi карячкуватими, незграбними лiтерами. I про що тут не було тiльки - про землеустрiй i про лiси, про хату-читальню, про Матюху. Були й вiршi,- свої Сосюри та Тичини теж були в Обухiвцi. Навiть фейлетон свого доморослого Остапа Вишнi був. Розповiдалося в ньому про якiсь дуже темнi махiнацiї в кооперативi, внаслiдок чого перенеслась цiла дiжка вонючих оселедцiв iз Губаренкової крамницi в кооператив. Давид фейлетон похвалив. - Треба й малюнок сюди дати,- сказав Савцi. Той i собi уважно прочитав фейлетон i захоплено вiдповiв: - Небезпремiнно намалюю! I кооперацiю, i Гниду. А як ото намалювати, що воняють оселедцi? - аж задумався. - Хай люди носи позатикають. От i розумiй - значить, воняє з дiжки,- сказав Яким. - Ай правда! - зрадiв Савка. Знадвору ввiйшов старий Карпенко, батько Якимiв. Роздягся, а тодi пiдсiв до хлопцiв, до стола. - Що це ви, хлопцi, записарювали всi? - А це ж, тату, стiнну газету пишемо,- Тетяна дiловито вiдмовила, не пiдводячи голови, над аркушем схиленої. I писала далi, слiдом за ручкою виводячи й губами слова. Похитав головою: - Ой хлопцi, глядiть, щоб ви не написали чого на свою голову! - Чого це "на свою голову", дядьку Левонтiю? - Та чув я: Тетяна читала щось про голову там i про кооперацiю. Хтось здорово пробирає. Цього ж вони не подарують. I так вовками дивляться. - Пусте! - сказав Давид.- Вовкiв бояться - в лiс не ходити. Скрiзь газети стiннi є, в яку казарму не зайди, в який робiтничий клуб не заглянь, а на селi - в сельбуд. Це в нас тiльки щось за республiка така особлива. - Та хто ж зна, як воно де? А в нас же, бач! Може, ще й нам, старим, у хатi мiсця не буде за це? - сказав батько. - Буде, не журiться, тату! Батько по тому витяг витушку з-пiд полу й почав мовчки мотати пiвмiтка. Хлопцi робили своє. Було, що Давид раптом спитав у дядька Левонтiя: скiльки воно десятин у Рокитному всiєї землi - i Книшевої, i Губаренкової, i iнших - огулом. Старий перестав мотати. - Хiба ви там i про землю пишете? - Аякже! Земельна справа - це в нас зараз найголовнiше. Проведемо землеустрiй - на ноги станемо, а нi - так i не вилiземо iз злиднiв. Це менi в статтю треба - скiльки землi. Про нарiзку тут мова йде на поля, так от по скiльки воно в якому куску? Дядько Левонтiй пильно думав, вираховуючи в головi. Сказав потiм: - Так десятин триста, а може, триста з гаком. Отак щось. Давид записав триста. I ще потiм питав дядька Левонтiя про те, про iнше. Карпенко завжди спиняв витушку й вiдповiдав поважно. А потiм i мотав, а думка не спала. Час од часу вставляв i своє слово в розмову до молодих. Пiшов Давид пiзно вiд Якима. Дома пряла сама мати на лавi, бо Христя до Гальки пiвнiвської на попряхи пiшла. Батько чобiт Петриковi латав бiля лави. Дiти вже спали обоє. Подаючи вечерю синовi, мати згадала: - Була Марiя Тихонова. Казала, щоб небезпремiнно до них прийшов. Аж двiчi прибiгала: зараз звечора й оце тiльки-но. - Не казала чого? - Нi, не казала. А тiльки небезпремiнно