Євген Гуцало. Голодомор ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Мене ще й на свiтi не було тодi, а я навiч бачу дядька Павла Трохимовича Музику. Невисокий, покручений, наче корч, i руки в нього, мов корчi, й голова в нього, мов корч. Запалi, завжди в пеленi сльозовиння очi скидаються на двох переляканих павучкiв, якi сновигають i сновигають, нiяк не сховаються в шпарках. Досвiток, золотi зорi вишито на сiрому полотнi неба. Пахне росою з лопухiв, бузини та полину, й зрiдка озиваються веснянi пташки у свої дзвiнкi сопiлочки. Але в селi не меншає досвiтнього смутку вiд їхньої гри. Село сонне й тихе, як пiсля макiвки. Дядько Павло Музика йде в церкву. Церква стоїть на високому горбi коло ставу, що дрiмає темною голубою водою в густих верболозах. Цього погiдного недiльного дня в церкву не йде нiхто, бо там з минулої осенi не правиться служба божа. Не правиться з тих пiр, як пропав їхнiй сiльський батюшка. Ось сьогоднi був, бачили його сусiди, а па ранок не стало, наче вознiсся на небо. I начебто нiяка чорна машина по батюшку не приїжджала, й начебто нiхто нiкуди не забирав батюшку. А ще через день опiвночi згорiла його хата пiд гонтом. Згорiла, як свiчка. I начебто нiхто не запалював, а сама спалахнула. й нiхто не кинувся на пожежу, не взявся гасити, мовби село не бачило тiєї пожежi, мовби всi послiпли й оглухли. А до ранку й жар прочах, i попiл охолов. Дядько Павло Музика проходить мимо пожарища, на якому стримить чорна пiч, i звивистим узвозом простує до церкви. Так, як ходив до церкви завжди, бо незбагненна сила вабить i вабить. А може, сьогоднi таки правитиметься? А може, об'явиться iнший батюшка в їхньому селi?.. Мене тодi й на свiтi не було, та я бачу, як Павло Музика узвозом дiстається до церкви - й несподiвано торопiє: дверi вiдчиненої Дверi, що всю осiнь i всю зиму простояли на замку... Може, справдi об'явився батюшка? Перехрестившись трьома пучками, Павло Музика обачно сходить на паперть, через плече оглядається на село - й поволi просуває корчувату голову в церкву. А потiм щось його всмоктує в церкву, й Павло Музика зникає. Село оповите страхом: Павло Музика ходить вiд хати до хати, вiд обiйстя до обiйстя i всiм розказує, що якiсь злодiї вночi пограбували церкву. Повиносили з церкви геть усе, що можна повиносити. - Покрали богiв! Але покрали не тiльки богiв, а й усе церковне начиння. Здавалося б, кому воно все потрiбне, а покрали. - I господа на небi не побоялися! А таки не побоялися: крали богiв - i кари не ждали на свої голови. - Чужi чи свої? Спробуй вгадай. Можна подумати i на чужих, i на своїх, бо скрiзь люди пустилися берега. - Ходiмо шукати злодiїв! Скоро коло нього наче клубок сухого перекотиполя збирається - немiчнi жiнки та старi баби, у яких ще є сила злiзти з тапчана чи з печi. Рудий Павло Музика в тому клубку - мов жарина вогню, що бризкає словами-iскрами. - А чи не Василь Гнойовий залiз у церкву й покрав? До Гнойового гайда! А вiн не без компанiї. Ген-ген обкрадена церква блакитними стiнами сяє над селом: наче голос високого й гнiвного неба, що шле їх на помсту й покару. Людське безумне перекотиполе котиться на сiльську околицю, де в скособоченiй мазанцi пiд очеретом живе Василь Гнойовий - злидар i конокрад, що молився й молиться скляному богу. А назустрiч - хлопчина в подертiй сорочцi та в полатаних штанях, босий, з синiми очима-будяками на рябому лицi, схожому на горобине яєчко. - А що то в тебе за пазухою? Чорними ногами в бородавках прирiс до землi, а очi перестрашенi, мовби на їхнi дикi квiти по сердитому джмелю сiло. - Ану покажи, що за пазухою! I вже схопили за куштратi патли, i вже смикнули за комiр, i вже руки-круки сягнули за пазуху вiдстовбурченої сорочки. - Божа мати з божим сином! Справдi, з полотняної пазухи, вiд грудей-ребер вознеслася на сонце весняного дня божа мати з немовлям на руках. Обоє - в неземному палахкотючому сяйвi довкола умиротворених святих ликiв, обоє дивляться глибокими очима добра й милосердя. А водночас - i лагiдного докору. Мовби не можуть втямити, як опинилися в полотнянiй пазусi, як вознеслися на свiтло весняного дня, кого бачать перед собою. Святi праведнi очi, якi завжди запитують - i водночас вiдповiдають своїм запитанням, якi завжди прощають, бо в прощеннi - їхня невмирущiсть. - Де взяв? Хто ти? - Марко... - Злодiй! Де взяв iкону? - Знайшов! - дзигонiв хлоп'ячий голос.- Отамо знайшов у бур'янi. - Брешеш! - Суща правда. - Перехрестися! И дитяча рука в хресному знаменнi злетiла вгору, торкнулася чола. - Злодiй - i хреститься! Хвиля людського божевiлля закипiла, завирувала, руки простяглися - i вп'ялися в дитину. Хлопець шарпнувся, закричав, укусив зубами чиюсь руку, iкона з божою матiр'ю та божим сином полетiла в бур'ян пiд ноги. - Злодiй - зайда! - Безбожник! - Христопродавець! Роїлися лютi голоси, руки-круки рвали хлопця, що вже звалився пiд ноги, на нього насипалися гуртом. Наче мали знищити оце зло - й тодi зовсiм не стане зла на землi. Наче воно останнє. Наче й насiння-зерна не треба залишати на розплiд. I коли пiд колiном Павла Музики затрiщала iкона - поменшало божевiлля, й люди сахнулися одне вiд одного. Купою непорушного, зжужманого ганчiр'я, скоцюрбивши ноги, заюшений кров'ю, лежав на шляху чужий хлопчина. З вищереними зубами, з висолопленим язиком, з видертим оком, вiн був страшним. Здавався самою смертю. I пошнуркувало навсiбiч, розкотилося людське перекотиполе, наче й не було. А Павло Музика якийсь час усе ще стояв на колiнах перед забитим хлопцем, наче не вiрив. Наче сподiвався, що той обманює, що той хитрує, а скоро зведеться з землi - i втече. Злодiй. Злодiй-зайда. Але злодiй-зайда не ворушився й не дихав. Дядько Павло Музика поволеньки сп'явся на ноги, тремтячими пальцями зiбрав розтовчену iконку, розсовуючи уламки по кишенях та за пазуху. И позадкував вiд забитої дитини. Позадкував, острашливо дивлячись: чи не зведеться? Хлопець припав до землi-рятiвницi, й земля не вiдпускала, рятуючи. Зарослий покiльченою щетиною Гаркуша переступає порiг i стає на порозi помiж одвiркiв, як у рамi. За столом сидить хазяїн Павло Музика, по лiву руку вiд нього - хазяйка Марiя, по праву руку - дочка Галя. Вони в шестеро неклiпливих очей дивляться на гостя, що похитується, ось-ось упаде. Гiсть мовчить, i вони похмуро мовчать. Зрештою, Гаркуша плямкає губами, ковтає суху слину й озивається: - їсте... - їмо,- бурчить хазяйка. - М'ясо пахне,- принюхується Гаркуша. - Еге, свиню закололи, то ласуємо свiжиною,наче не каже, а гаркає Павло Музика. - Свиню? - не вiрить Гаркуша.- Яку свиню? - А ту, яку ти в нас не забрав! Гаркуша морщить лоба, згадує: - Свиню забрали. Хазяйка злякано дивиться то на сусiда, то на чоловiка: - Павле, Павле, хiба ми свиню їмо? Побiйся господа таке говорити, бо ще повiрить. Бо прийдуть вiднiмати свиню, а де вона в нас? - Кажи, що свиню! - сердиться хазяїн. - Таж не свиню, а їжака їмо з молодою кропивою! Галя зловила їжака в горiшинi, а я нарвала кропиви. - Кажи, що свиню! Хай слухає - й мучиться. - їжака, їжака... Гаркуша плямкає пiсними губами, наче заповзявся зжувати їх. - Я чув, уночi жорна гуркотiли у вашiй клунi. - Коли це вночi? - блiдне Марiя. - У вухах у тебе гуркотiло! - зводиться з-за столу Павло Музика.- Чого б це жорнам гуркотiти? Хiба не ти разом з Василем Гнойовим та з Миколою Хащуватим витрусив у нас весь хлiб? Тримаючись однiєю рукою за одвiрок. Гаркуша поволi опускається на колiна, благальне складає долонi: - Простiть мене! - Нема тобi прощення. - Простiть! - По глинянiй долiвцi Гаркуша колiнкує вiд порога на середину хати й тут завмирає пiд сволоком.- Трусили, але ж не все витрусили, бо не знайшли. Якби знайшли, то все витрусили б, а не вдалося. То по ночах мелеш на жорнах, щоб нiхто не чув. А я чую, бо не сплю вночi. Не спиться менi вночi вiд голоду, здається, що вмираю, нiяк не дочекаюся смертi. - Умирай. Такi, як ти, давно повиннi лежати в землi. - Я б i помер, але дiтей жалко, попухли з голоду. Скiльки їх ще в мене лишилося? Троє, а було п'ятеро. Нема вже Катерини й Михайла нема. А тi ще гибiють - i Грицько, i Петро, i Юхимко. Хоч би рiсочку їм покласти до рота. -. Нема! - Знаю, що є. I на тому тижнi гуркотiли жорна в твоїй клунi. - Павле...- благально сказала Марiя, торкнувши чоловiка за лiкоть. Музика смикнувся, наче опечений: - Що - Павле? Нема й зернини, чи не знаєш? Сам, iрод, вигрiб хлiб iз ями, а тепер прийшов жебрати? Хай сконає. - Але ж дiти...- осмiлилася подати голос дочка Галя. - Хай i дiти виздихають, щоб насiння на землi не лишилося. - Ти ж у господа вiриш,- не зводився Гаркуша з колiн. - Змилуйся над моїми дiтьми, коли маєш бога в серцi. - I не згадуй за господа, бо для таких нема його нi на небi, нi на землi! - Винен я, винен перед тобою i перед людьми, але ж дiти мої не винуватi. - Йди, чоловiче, з хати, не доводь до гнiву. Зводячись iз колiн, заплакав Гаркуша. - Йди, нелюд! - закричав Павло Музика й ногою притупнув. Заточуючись, подався Гаркуша з хати. Галя вiдверталася до вiкна, рукавом витираючи очi, а мати дрiбненько цокотiла зубами. - Дiтей своїх пожалiв, схаменувся. А чужих дiтей вiн пожалiв? Значить, чужi дiти хай пухнуть i здихають, а для своїх просить милостинi? А не буде милостинi пi тобi, нi твоїм дiтям, бо не треба вашого насiння на землi. Ниньки горе землi вiд таких звiрiв скажених, а завтра ще бiльше буде... Хiба ви не знали, що цей вовкулака не спить ночами? Захотiлося вам борошенця. Сховайте жорна, а то вiн i про жорна скаже. Чого понасуплювалися сичами? їжака їжте. Походиш, Галю, що там у чагарях, подивишся за їжаками, годяться в харч. Я вчора в лiсi бачив гадюку, то треба податися в лiс, наловлю гадюк, вони теж годяться в харч. Марiю занудило, потiм стала гикати. - Не гикай! Вчора двi ластiвки залетiло в сiни, як ти випустила? - Самi вилетiли... - Самi вилетiли,- перекривив.- Дивися, щоб бiльше не вилiтали... Чи там горобцi залетiли в клуню. Руками чи спiдницею лови, а злови. За вчителя Пилипа знаєш? Живе в школi, то свiй пайок як доточує? Порозчиняє в школi вiкна-дверi, горобцi поналiтають, вiн чи дрючком б'є, чи сiткою ловить. I має печеню з горобцiв. Павло Музика позачиняв на клямки сiнешнi та хатнi дверi, вернувся в хату. - Дiставай, Галю,- сказав, острашливо поглядаючи через вiкна надвiр. Галя стала на ослiн i дiстала з-за зчорнiлої полущеної iкони сiру перепiчку. Батько взяв ножа, вiдкраяв три скибочки, поклав на столi, а надкраяну перепiчку подав дочцi. - Сховай за iкону, хай береже. Взяли ложки й заходилися їсти юшку з вареного їжака та молодої кропиви. Вечiр блимає зеленими зiрками з далеких високостей, а туман понад землею стелиться такий бiлий та шумкий, наче то пiниться тепле й пахуче свiжоздоєне молоко. Павло Музика пальцями знадвору стукає в шибку, й скло брязкає, наче кришиться лункий лiд на ставу. Хата мовчить. - Чи попухли, чи задубiли. И знову кришиться лункий лiд. Перегодя по-старечому зiтхають хатнi дверi, сiнешнi дверi скриплять рипучими грудьми сухотника - й нарештi Гаркуша висуває надвiр погасле обличчя, засноване павутинням зморщок. У зморшках - темрява. То темрява його душi, в якiй не свiтиться хоч би й один промiнчик. Упiзнає - i нiяк не впiзнає. Опускає погляд на руки, може, руки тримають щось, але руки порожнi. "Йому вже залишилося три чисницi до смертi",снується думка. - Змилуйся, Павле... - Я оце йшов через левади,- й киває головою в надвечiрнiй туман. - А що там у левадах? - Ну, й заглянув пiд верболози... Ходiмо, заведу, бо сам не знайдеш. Чи ти вже не годен переставляти ноги? - Чого йти, чого йти? - сiчеться голос. - Ходiмо, бо нiхто не заведе, я сам бачив... Змилуюся над тобою, раз просиш милостi, ходiмо. По межi через город iдуть у зеленотканi левади, а тут верболози в туманi стоять змореним козацьким вiйськом, тiльки хоч би один кiнь заiржав, тихо-тихо. Над голубою криничкою, в якiй ледь жебонить вода, Павло Музика зупиняється й показує пiд кущ неподалiк. - Ген твоя дитина сидить. Чи не Юхимко? Гаркуша приглядається: справдi, сидить його семирiчний син Юхимко на землi, спиною притулився до гiлля. Круглу голiвку з бiлим чубчиком похилив на лiве плече. Спить. А руки на колiнах склав. - Юхимку,- покликав батько. Хоч би ворухнувся хлопець, ото вже мiцно заснув, що голос батька не здатен розбудити. - Юхимку! - знову покликав Гаркуша. - Та не чує... - Чом ти не чуєш мене? - I не почує. Назавжди заснув. Запiзнився ти. Я ще йшов, то вiн руками перебирав щось на грудях. I хоче щось сказати, а не може, тiльки губи ворушаться. Авжеж, щось казав, казав, тiльки ж тихесенько. То я до тебе подався, щоб ти забрав свою дитину в хату, бо ж проти ночi. А воно бач - запiзнилися з тобою. Батько хилиться перед Юхимком на колiна, бере на руки, а хлоп'яче тiло в його руках ламається, й голiвка з бiлим чубчиком западає на спину. - Юхимку,- стогне Гаркуша. - Не чує, неси в хату до матерi. За грiхи нашi, за грiхи. За грiхи нашi не милують нi бог, нi люди. Сповна воздається за грiхи. Чи винуватий у чомусь твiй Юхимко? Не винуватий, а кара його спостигла, невинного. - Ти винен, ти винен,- синiють губи в Гаркушi. - Я винен? - Я в тебе хлiба просив. Не для себе, а для дiтей. - Де ж я вiзьму хлiба для твоїх дiтей, коли ти мiй хлiб у мене забрав? Нема й для себе. Неси його до хати, не треба вже йому хлiба. Вiн уже вiдмучився, а тобi ще мучитися. Славний такий хлопчик! Як живий. I на тебе схожий. Павло Музика щиро жалiє, хреститься, а потiм поволеньки йде з левад. Обертається - стоїть на колiнах Гаркуша, не в змозi звестися з дитиною, й виє по-вовчому... Галя вiдчиняє вiко скринi - й заглядає всередину, й чого тiльки нинi цiлий день скриня так вабить до себе, що тiльки про скриню думається? Дивиться в скриню - й душа її полум'янiє, вуста самi зацвiтають усмiхом, щось шепочуть: соловейко на калинi. Рука сама тягнеться в прискринок, дiстає намисто коралове слiпучий разок, що звивається, переливається, в'ється живим барвистим променем. I цей промiнь наче в душу її переливається, вже в душi мерехтить-ряхтить мiнливими жаринками. Галя примiряє разок намиста коралового до грудей, далi чiпляє на шию. I заглядає в дзеркало, що висить у простiнку мiж вiкнами. З дзеркала на Галю дивляться тужливi карi очi, але що їй очi! Що їй запалi щоки з нездоровими рум'янцями! їй хочеться побачити на собi коралове намисто, а для цього треба вiдступити трохи вбiк i сп'ястися навшпиньки. Вiдступає вбiк, спинається навшпиньки - i нарештi бачить на своїх грудях намисто. Намисто - як веселка в небi. А в тому намистi вже начебто й не Галя дивиться з дзеркала, а якась невiдома вродлива дiвчина - знайома й незнайома. Хто та дiвчина? Може, таки вона, Галя? Хоч i не вiриться, а вона ж бо, Галя. Хапливо дiстає зi скринi материну вишиту блузку, знаходить насподi материну зелену керсетку i, скинувши з себе старе лахмiття, перевдягається в святковий одяг. Знає, що нi черевикiв, нi туфлiв на вихiд у них нема, а все ж таки порпається в скринi, сподiваючись знайти. Але нема. Що ж, треба добре помити ноги. Вiдро стоїть на ослонi, але вiдро без води, лише смужка на днi. Що ж, Галя принесе вiд криницi, у них своя криниця пiд вербою за ворiтьми. Взявши вiдро, кидається в сiни й на порозi нiс у нiс стикається з матiр'ю Марiєю. Мати йде з городу, однiєю рукою несучи заступ, яким копала землю, а другою рукою тримаючись за поперек i стогнучи. Вiд несподiванки мати сахається - й шепче: - О, злодiй! Галя щебече: - Та не злодiй, мамо, а я! - О, справдi! - пильнiше придивляється мати до дочки й нарештi впiзнаючи.- Куди це ти так вбралася? - По воду йду. Води вiд криницi принесу. - Вбралася! - не може повiрити мати.- До криницi вбралася... - На вулицю хочу! - На вулицю? - Погуляти хочу, до дiвчат хочу! Ой, спiвати хочеться. - Яка вулиця, якi спiви? Що з тобою, дитино? - Причулося, наче дiвчата спiвають. Хiба не свято сьогоднi? - Свят, свят, свят, що з тобою... Ходiмо до хати. Не можна вбраною надвiр, бо свята нема, що люди подумають... - А хлопцi... Хiба хлопцi не спiвають? - Не спiвають, де ж посеред бiлого дня спiвати, хлопцi в нашому селi не спiвають. I мати зачиняє сiнешнi дверi, i вiднiмає в дочки вiдро, й веде її до хати, зiтхаючи та мало не плачучи. Бо так на її серцi тоскне", так журливо. Що з її Галею сталося? Чи не по-вередилася часом головою? Бо тепер багато отаких, що туманiють думками. Господи, зглянься та змилуйся, не карай так тяжко, бо в чому ж винувата дiвчина-дитина, яка й на свiтi ще не жила? - Спiвають, кажеш, хлопцi та дiвчата? Ой, не спiвають у нашому селi давно. Отак давай сядемо з тобою отут на лiжку - й заспiваємо. Вдвох заспiваємо, бо з ким ти в селi заспiваєш? Славно ти вбралася - як до вiнця. Ось тiльки якби ще стрiчки голубi та червонi в твої коси. Та ще якби на твої ноги чобiтки на пiдкiвках. Та якби ще скупатися тобi в зiллi-цвiту. - Я ж хотiла води принести... - Надвiр не можна, в хатi поспiваймо. Якої б це? Геть у головi темно, хоч би зiрочка блиснула. - "Не щебечи, соловейку..." - А вони й не щебечуть. Уже мали б прилетiти, а баряться... Який у тебе лоб гарячий, уся трусишся, наче з переляку. I затужила мати Марiя жалiбним голосом: Ой у вишневому садочку Там соловейко щебетав... Галя пiдхоплює, тулячись на материне плече: Тьох, тьох, тьох, тьох, тьох, тьох, Там соловейко щебетав... Мати й дочка спiвають так, наче журяться за покiйником, бо нiякої радостi в їхнiх голосах не чується. Спiваючи, тулячись одне до одного, заплющують очi, а коли розплющують - Павло Музика в хатi, зайшов нечутно. Стоїть коло печi, слухає, а з лиця чи то переляканий, чи то зачудований. Зрештою, вмовкли мати з дочкою, а хазяїн їхнiй: - Я мало не здурiв, як пiсню почув у хатi... Що сталось? Галю, ти чого вирядилася? На вечорницi? Так до вечора ще далеко, день надворi. - Дiвує Галя. - Дiвує раз дiвка,- роздумливо сказав.- А куди вбралася? - Хай хоч у хатi походить вбрана. Хай хоч у хатi поспiває. Бо де тi вечорницi ввечерi? А чи оденки? - Та воно так... I дивився переляканими очима на жiнку та дочку, що попригорталися одна до одної. Сутенiє, мiсяць-молодик у небi свiтиться сивим козацьким оселедцем. Павло Музика опускає у криницю вiдро на мотузку, спускає поволеньки, а сам приглядається та прислухається... Сусiдка тiтка Юстина сидить на лавцi, вкопанiй у землю за воринами. Отак вона щовечора сiдає - i сидить, дивлячись на село, й лице її вечорiє, аж поки й смеркне, як нiч, i стане чорнiше за темряву. Аж iде по дорозi якась жiнка, не з їхнього села, а чужа, й в однiй руцi несе вузол, а за другу тримається дiвчинка рокiв семи, на голiвцi бiлiє хустка, схожа на велику пелюстку. Йдуть - i бояться йти в чужому селi. - Добрий вечiр,- вiтається подорожня з Юстиною i зупиняється. - Дай боже здоров'я,- вiдказує сусiдка. - З залiзницi ми, з поїзда,- каже подорожня.Йдемо у Петрiвку. А чи ще далеко до Петрiвки?.. Iдемо з Кубанi до своїх. - Отак через поле,- рукою веде Юстина,- i вже Петрiвка. - А чого це у селi так тихо? Нi людей не чути, нi собак. - Бо тихо, дочко, ой тихо... А ти не знаєш, чом тихо?.. Що в наших краях? - Не знаю, бо з поїзда. - й проти ночi - на Петрiвку? Та ще з малою дитиною? Страшно тепер у полi та в лiсi що вдень, що вночi. Не ходи, побiйся. - I справдi, страшно, як подивлюся кругом. - Ото що я скажу? Ось моя хата, живу я сама. Не йди з дитиною проти ночi у Петрiвку, а переночуйте в мене, пiдете завтра зранку... Свiт не без добрих людей, а лихих тепер бiльше. I пiзня подорожня звертає до Юстини. Павло Музика витягує воду з криницi, поволеньки несе вiдро - i в хатi розказує все те, що бачив. Як зi станцiї, з поїзда йшла жiнка з дитиною, з вузлом, а той же вузол не порожнiй, якiсь харчi та якесь добро в ньому. Аж iз Кубанi добивається до своїх у Петрiвку. Либонь, не вiдає, що тут у них коїться, iнакше не добивалася б. Може, тай у них на Кубанi такого нема? - Довiрилася Юстинi... - Бо чужа, того й довiрилася. - Треба ждати лиха. Й тепер як не одне, то друге, то третє з Музик вискакує надвiр та прислухається до темряви, та через вишневий садок приглядається до вогника в сусiдчиному вiкнi. Жеврiє вогник-бликунець на кзинчику печi, немов крапля кровi. И так тихо, що, здається, якби хтось озвався за полями в далекiй Петрiвцi, то тут би почули - й злякалися. Мiсяць - козацький оселедець - уже височенько пiдбився вгорi, коли Павло Музика, стоячи у вишневому садку, таки дочекався несподiвано: вийшла та петровецька жiнка з сiней надвiр, помиї хлюпнула з дерев'яних ночов, либонь, дитину купала з дороги. - Молодице! - кличе Павло Музика. Вона й завмирає з ночвами в руках. - Пiдiйдiть-но сюди, не бiйтеся,- з садка голос, а чоловiка не видно. Вона ж анi руш, закапцанiла. - Добра вам хочу, пiдiйдiть-но сюди, скажу вам за Юстину, в якої ви ото стали на нiчлiг. А що жiнка як остовпiла, то Павло Музика сам ступив помiж вишень. - Бiйтесь Юстини, тiкайте вiд неї, бо то страшна! Петровецька жiнка сахнулась до сiней - i не стало, тiльки брязнула клямка. Павло Музика жде, що вона зараз вискочить надвiр з дитиною та з вузлом, i вiн забере їх до себе, дасть притулок. Клiпає каганець-бликун у вiкнi, мерехтять зiрки над селом розсипаною чумацькою сiллю, та нiкого нема. - Либонь, вона перелякалася мене,здогадується. I в хатi каже до жiнки та дочки: - Я до неї забалакав, а вона злякалася... Наче я для неї ще страшнiший за Юстину... То як невинних порятувати? Марiя хреститься, дочка хреститься, i тiнi вiд їхнiх рук скачуть по стiнах горбатими страховиськами. - Ти добре зачинив дверi? - питає жiнка. - Та зачинив. Павло Музика бере в сiнях сокиру, кладе пiд подушку на тапчанi. Вiн тепер весь час спить з сокирою пiд подушкою. I вила в нього напохватi - чи в клунi, чи в сiнях. Навiть залiзний рак, яким витягує вiдро, коли втопиться в криницi,- йому весь час у пам'ятi: рак висить в коморi на гаку за дверима. Марiя дмухає на гасничок - i комишевий гнотик iще якийсь час жеврiє цятою, що мешає та меншає, аж поки стухає. - Марiє! Ти не спиш? - Ой, не спиться. - Може, ти зараз пiдеш до Юстини - i врятуєш ту жiнку з дитиною? Скажеш їй усю правду, бо я не сказав. - Боюся... Може, й пiзно вже йти. - Що Юстина - людоїдка... Всi знають, а ця петровецька не знає. - Хто мене в хату пустить. Марiя стає навколiшки на долiвку, складає руки на грудях - i молиться на iкону божої матерi. Самої божої матерi не видно, бо в хатi глухий морок. Галя спить чи й не спить, тiльки не чутно її дихання. Павло Музика засовує руку лiд подушку, намацує лезо сокири. Хоч i пiд подушкою, а сокира холодна - й вiн тулить її до розпашiлого лоба, щоб остудити. - Ой! - скрикує Марiя, перестаючи молитися.Поклади... Поклади сокиру. Нащо ти взяв сокиру? Павло Музика засовує сокиру пiд подушку, лежить горiлиць, а вона знову шепоче молитву, благаючи в бога милосердя. Аж поки стихає. Стихнувши, вона стоїть на колiнах, долонi благальне складено бiля грудей. I дивиться й дивиться на матiр божу, яка ледь-ледь угадується на iконi. Чоловiк уже забувся ввi снi на сокирi, а Марiя нiяк не зведеться з колiн, наче вона в нiмiй молитвi спить навколiшки. А як удосвiта розплющив очi Павло Музика - стоїть жiнка на колiнах, як i вчора. - Ти всю нiч простояла? - Ой, що я бачила! - обертається до нього радiсним обличчям. - Де бачила? - питає Павло Музика. И дивиться на iкону божої матерi, з якої, либонь, Марiя всю нiч не зводила погляду. - Вийшла надвiр по росi, глянула на хату Юстини... - Кажи, кажи... - А Юстина оту петровецьку жiнку з дитиною проводжає до ворiт. - Жiнку з дитиною? - схопився на тапчанi Павло Музика.- А вузол? - Який вузол? - Таж вузол був у тiєї жiнки! - I вузол несла з собою. - Ну, слава богу! - сапко видихнув.- I вузол, значить... Може, злякалася Юстина - тому й пожалiла своїх гостей? I на вузол не посягнула? Або сита, га? Марiя зводиться з долiвки. - А може, набалакали марно всякої всячини на Юстину? И ми слiдом повторюємо пусте. - Е-е, марно хто б плескав. - Плещуть... А ми бачили, що кажемо? Не бачили... Ти хоч не показуйся надвiр, щоб не здибати з тiєю, з петровецькою. Бо ти ж її добре налякав учора в садку. Бо що, як упiзнає?.. Всi ми страшнi, як подумати. Мати посилає Галю до хрещеної. - I яка ж ти, доню, похресниця в своєї хрещеної, коли в її хату давно й ногою не ступала? А хрещена в тебе славна, такої бiльше нема в селi. Може, занедужала, може, захляла, то провiдай. Бо сама самотою капарiє. Ось я гостинець зготувала для неї, то гостинець сховай за пазуху, так не неси. Дивися менi, через цвинтар не йди, бо через цвинтар страшно. Галя загорнутий у бiлу пiлку для хрещеної маленький гостинець за пазуху - гайда надвiр. Весна. Розцвiли черешнi та вишнi - мовби дiвчата позбиралися в шлюбних уборах пiд вiнець. Грушi порозцвiтали - наче бiлi пахучi хмари поспускалися з небес на землю. Яблунi вже ось-ось зацвiтуть, набубнявiли бруньки на гiллi. Серце саме спiває: Ой, зелений барвiночку, Стелися низенько, а ти, милий, чорнобривий, присунься близенько. Барвiнки синi теж цвiтуть у садках, по обiйстях, здається, нiколи ще так не палахкотiли пелюстками. Ось тiльки хлопцiв нiде не видно. От би хтось зустрiвся, от би побалакати. Нiкогiсiнько нiде. Через цвинтар Галя справдi не пiде, бо їй сама думка про цвинтар страшна. Хоч так до хрещеної ближче, а не пiде. Краще вже вуличкою-узвозом, що снується в глиняниках, i так ця вуличка-узвоз глибоко запала в землю, що, здається, скоро провалиться в провалля. йдеш тут - i лише небо над головою синiє, як льон, тече далекою рiчкою. А тiльки вибралася з вулички-узвозу на околицю, в поле, як зразу ж ця рiчка синього розквiтлого льону обертається на море, що залило високостi, й опадає на доли ген-ген, аж на млистих обрiях. Ой, зелений барвiночку, стелися ще нижче, а ти, милий, чорнобривий, присунься ще ближче... Ген i солом'яна хата хрещеної виднiє в хмарi цвiту, й така ж хмара вишнево-сливого цвiту пiняво-легенька, що якби подув зараз вiтерець, то пiдхопив би хмару, понiс на сине море небесне й там залишив, щоб пливла за далекi обрiї. I в Галi груди чомусь роздимаються вiд радостi. Може, тому, що таке видиво спадає па думку? И вона йде прудкiш, щоб хутчiй вспiти на обiйстя. А поле кругом - де падалицею зеленiє, де бур'яном, а де чорнiє незораною i незасiяною чорною землею, й хоч би одненька людська душечка в полi, то не видно. Мабуть, деiнде орють i сiють. Галя стає бiля ворiт, усмiхається на вiкна й жде: може, хрещена побачить її в шибку - й вийде. Дверi вiдчинено, ось-ось ступить через порiг. - Хрещена! - кличе. Нема нiкого з хати - й усмiх гасне. - Хрещена!.. Галя поволi ступає по зеленому споришу, заглядає в сiни. Дiжку в кутку перевернуто, врозкидь на долiвцi лежать граблi, вила, сапа, сокира. Хто ж це поваляв-поперевертав? - Хрещена,- стиха озивається, наче кличе на помiч. А в хатi - рейвах, не доведи господь... З печi попiл вигорнуто на припiк, бiля печi побитi на череп'я горщик i макiтра. Вiко скринi вiдчинено, а скриня порожнiсiнька. Потрощено-скособочено ткацький верстат, на якому хрещена вже й не тче, це - спадок вiд її батька-матерi. I - стiни чимось поколупано чи сокирою порубано. Хто ж це стiни порубав? А ще - сволок порушено: видно, теж рубали сокирою. Що тут скоїлося, де хрещена? Хотiла Галя покликати - й голос вiднявся, сiв у грудях. Хотiла ноги вiдiрвати вiд долiвки, а ноги як повростали в долiвку... Не iнакше, як злодiї вдерлися в хату, що вiдбiгла в поле вiд села. Оце злодiї так пограбували хрещену. А де ж вона сама, де, чому нiде не видно, чому не озивається? Й невiдома сила виносить Галю з поруйнованої нiмої хати. Здається, що зараз хтось гнатиметься. Що причаївся хтось помiж розквiтлого вишневого саду, помiж сливок. Що прямо з неба кинеться. Нiмує поле-страшно так нiмує. Бiжить не вуличкою-узвозом, а околицею-й скоро опиняється на цвинтарi, забувши про материну засторогу. Могилки й хрести - в цвiту, гудуть бджоли, щебечуть пташки. Мир помiж покiйникiв, благодать. Оглядається назад, чи нiхто не женеться, й так якийсь час iде стежкою, йде задки - й голова через плече. Наче нiкого. И раптом душа її замерзає - i поволi опускається в п'яти вiд несподiваного переляку. Щось гарчить люто, погрозливо. Де гарчить, де? Звiдки небезпека - й куди тiкати? Галя веде очима довкола по цвинтарю - й зовсiм неподалiк, помiж могил, бачить собак. Чорний кудлатий собака, рудий собака, рябий собака. Вищиренi пащi, гострi iкла, висолопленi язики. Якiсь чужi собаки, звiдкись набiгли в їхнє село, ось зараз кинуться на неї. Але собаки не кидаються на Галю, наче не бачать. Може, зчепилися мiж собою i гризуть одне одного? Та нi, щось валяють помiж могил, щось шматують - i не можуть подiлити. Якiсь онучi - не онучi, дрантя - не дрантя, вчепилися рвуть, несамовитiють. Бож-ж-женьку ж мiй, та це голова людська! Та це ж приблуднi собаки деруть на цвинтарi людську голову... Чи не хрещена? Галя як прикипає божевiльним поглядом до пошматованої людської голови, яку з гарчанням гризуть собаки. Посмугований лоб, кривавий, з обдертою шкiрою. Об'їденi щоки, без носа, без губiв, а замiсть очей - якесь страхiтливе клоччя. Галя задкує навшпиньки, не вiдриваючи стуманiлого зору вiд собак, якi, здається, ось-ось уже кинуться на неї. I нарештi зривається на бiг. Бiжить помiж могил, помiж хрестiв, помiж гранiтних плит, наражаючись на кущi, на бузину, якою порiс цвинтар, i її губи дзигонять риданням: - Хрещена... Прибiгла на обiйстя своє, кидається в клуню, забивається в куток, помiж снiпкiв перепрiлих, i нажаханими очима дивиться на дверi, чи не вдеруться собаки, чи не вбiжать злодiї, i її лихоманить, i в зорi її тьмянiє, аж поки тьма розливається в свiдомостi чорним сном. За вiкнами тихо шумить нiчний дощ. Дощ без вiтру, без стогону дерев та без того завивання, коли в єдиному поривi все гуде - i на землi, й на небi. Зрiдка спалахне блискавка, освiтивши хату, а з хати видно тодi омитий водою садок. I ще зрiдка озветься грiм - чи над селом, чи за селом, а буває, що над самою хатою, задзвенiвши шибкою в рамi, чи полумисок здригнеться на миснику. Марiя не спить, лежить з розплющеними очима. Сон вiдлетiв далеко, не склеплює повiк, i Марiя чується на душi так, наче спокiйна нiчна гроза погримує та поблимує у її думках, у її серцi. - Ти чуєш? Може, це дощ так шепоче по стрiсi... - Марiє, ти спиш? Таки не дощ, а Павло з лежанки шепоче. - Чую... Спи, гроза надворi... Грiм гримить,позiхає жiнка. - Та яка гроза, який грiм,- сичить чоловiк.- Ти прислухайся. Хiба то грiм? О... Справдi, i не дощ, i не грiм, а на хатньому причiлку бiля комори щось гупає. Так глухо, що ледве чути. - Що це? - спросоння озивається Галя - й зразу ж засипає пiд неспинний шелест дощових крапель. Гупне - й стихне, гупне - й стихне. - Боже, як страшно. Хто це? - Марiя зводиться в лiжку, закутується рядном, наче в ряднi прагне сховатися.- О, знову... - Добирається хтось. - До нас? А як же ми... - У комору. А може, по нашi душi.- Павло Музика встає з лежанки, дiстає з-пiд подушки сокиру.- Ось я пiду... - Не смiй! - схоплюється в бiлiй сорочцi Марiя i кидається до чоловiка, обвиває руками шию.- Не ходи. - Як то не ходи? - сахається вiд жiнки. - Бо ти не знаєш, скiльки їх. Не ходи. Вони теж не голiруч. - Отак i чекати на смерть? - Може, пронесе... Вони в комору добираються. - Ось я й почекаю на них у коморi. - Порожня ж комора, що там вiзьмуть? Не ходи з сокирою в комору, не йди. Спалахує блискавка, б'є грiм - i обоє Музик мало не присiдають, наче їм на голови стеля обвалюється з трiском. Далi грiм починає гуркотiти й гукотiти, за його вилясками й шуму дощу не чути... Чи то небо обвалюється на землю, чи то село западає в пекло. Здається, що злодiї не тiльки пiдкопалися пiд комору, а й у сiни добралися, ось-ось вiдчиняться дверi... Вже перед досвiтком стихає гроза, настає запаморочлива тиша, а страху не меншає. - Ти щось чуєш? - Не чути. - I я не чую. Сонце, встаючи над селом, наче колесом розпеченим вкочується в їхню хату. Павло Музика з жiнкою ходять вiд вiкна до вiкна, виглядають надвiр, на садок, на дорогу. Блищить прибита дощем земля, опалий цвiт снiговою пiною бiлiє на зеленiй травi, з гiлля скрапують краплi. Нiде нiкогiсiнько. Чоловiк дивиться на жiнку, жiнка дивиться на чоловiка, далi вiн бере сокиру обiруч - i до сiней. Втягуючи голову в плечi, Марiя ступає слiдом: коли порiшать - нехай удвох. Не встигли вiдчинити дверi, а тут - Юстина перед порогом, де тiльки й взялася, наче всю нiч простояла. Вiд несподiванки Павло Музика замахується сокирою, а сусiдка як закричить: - Не вбивай! Блiдий, весь у дрижаках, господар опускає сокиру. - Ти що тут забула? - Прийшла подивитися, чи ви живi,- бубонить Юстина. - Живi, то хочеш нас поїсти? - Хай господь сохранить... Питаю, бо до вас уночi хтось пiдкопувався. Я з двору оце побачила - яму вирито пiд комору. I рукою показує на причiлок хати, а там, як поглянули, то й не одну яму вибуртовано. - Може, ти й копала? - визвiрився Павло Музика. - Не плещи казна-що, бо де я силу вiзьму для такого... То влiзли злодiї в комору чи не влiзли? Острашливо подалися в комору, тримаючи сокиру напоготовi. Поглядалися по голих кутках. У коморi навiть мишами непахло. - Дурнi злодiї,- мовить Павло Музика.- Не знали, що тут пiдлога з дощок, от i не влiзли. .Якби хтось з близьких сусiдiв, то знав би, авжеж. А так, либонь, не з нашого кутка. - Ти там знаєш, з якого кутка. Давай позасипаємо ями, поки Галя ще спить, а то дитина й так перелякана до смертi. Хай не бачить, хай не знає, що нас чекало цiєї ночi. Галя бачить, як по узбiччю дороги, по зеленому споришу котиться людська голова. У цiєї людської голови є - й немає губiв, повибивано зуби, замiсть носа зяє провалля, очi видавлено, щоки обгризено, вуха обкусано, лоб у басаманах i рубцях, а волосся позлипалося в мички. Дорогою йдуть люди, але хоч би хто-небудь подивився на вiдiрвану голову, нiхто не дивиться, бо, либонь, не бачить. А голова то навпроти одного дворища спиниться, то навпроти другого, наче хоче звернути, але не звертає, котиться далi, залишаючи на споришi кривавий слiд. Чия ж це голова, чия? Зрештою, людська голова спиняється навпроти їхнього обiйстя. Покотиться далi чи не покотиться? Нi, звертає до них i вже по трапi сунеться, приминаючи й залишаючи вогнистi цяти. Та це ж хрещена, здогадується Галя. Ото хрещена чекала-чекала на свою хрещеницю, не дочекалася - та й сама подалася провiдати. Як же вона вкотиться сюди, бiдкається Галя, це ж треба хутчiй звестися й дверi повiдчиняти. Встигає чи й не встигає Галя так подумати, як людська толова вже вкочується до хати просто через зачиненi дверi. Галя не годна повiрити, що людська голова вкотилася через зачиненi дверi, але дверi ж i не рипнули, а голова вже в хатi! Галi страшно й хочеться тiкати, але як тiкатимеш, коли це хрещена мати навiдалася в гостi! Славна ж вона буде похресниця у своєї хрещеної матерi, коли зараз утече вiд неї. - Здрастуйте, мамо,- вiтається Галя. Й сама не чує свого голосу. Є в неї голос чи нема? - Як добре, що ви прийшли. Рванi губи в людської голови ледь ворушаться, помiж вибитих зубiв сiпається клапоть язика, а метка Галя здогадується, що каже хрещена. Авжеж, хрещена каже: - Здрастуй, дочко... А чого ж ти не приходиш до мене? - Я приходила до вас. - А де ж я була? Чом тебе не бачила? - Не застала вас у хатi. - Я ж iз хати нi ногою... Де ж я була? Галi бачаться собаки на цвинтарi, клубок розлючених собак... - Не знаю,- шепоче. - То хоч поцiлуй свою хрещену. Чи я вже така страшна стала, що гидуєш? - Та ви славнi,- шепоче, - Славна? То поцiлуй. - Нездужається менi,-марудиться Галя в лiжку.- Нiяк не зведуся. - А чи не брешеш, дочко? - Не брешу,- бреше Галя. - То я сама поцiлую тебе. - Ой, нема часу в мене... Часу нема, бо менi ще на небо треба вспiти... Вогню нема в хатi, щоб у печi розпалити... Я з неба дiстану. Галя зводиться в лiжку, мацає пальцями стiну, дiстає до стелi. До стелi, яка здається їй небом, а де ж тут вогонь-зiрки? Пучками водить, хоче намацати, а нема, аж ген-ген трохи далi. Тягнеться - й дiстає зiрку з неба, й зовсiм та зiрка не пекуча, а холодна. - Дивiться, хрещена! - радiє з-пiд неба. Обертається, а хрещеної нема. Нема вiдрiзаної людської голови в хатi. А стоїть мати Марiя, прийшла знадвору, дивиться на дочку з темним жахом у зболених очах. - Де хрещена? Була хрещена. - Та нема хрещеної. - Ось зiрка з неба, маємо чим розпалювати вогонь у печi. - Авжеж, зiрка... Сядь, Галю, сядь, не спинайся по стiнi, заспокойся. Господи, за що так тяжко покарав нас усiх i Галю нашу безталанну, чим дитина завинила перед тобою. Галя спускається з неба, з руки в руку матерi передає зiрку - й вiдчуває па чолi доторк материнської долонi, схожої на листя подорожника. I вiд цiлющого того подорожника заспокiйливi сутiнки сповивають голову, очi гаснуть - i гасне зiрвана зiрка в очах, i наче сама вилiтає з хати. - За чиї грiхи кара така... "Скiльки ж це в Гаркушi ще дiтей залишилося? Хоч i снують по обiйстi, а не тримає пам'ять... Ото Юхимка знайшли в левадах, третє переставилося. Значить, залишилося двоє, бо ж було п'ятеро. А оцей лобуряка, що сидить у бузинi й думає, що сховався вiд бiлого свiту. Ховайся, ховайся, тiльки не сховаєшся вiд мене. Хто це? Грицько чи Петро? Грицько - старший, а Петро - молодший, вiсiм рокiв. Еге, таки Петро, бо схожий на батька, а Грицько схожий на матiр... Чого ж це вiн заховався в бузинi? О, за пазуху лiзе, а з-за пазухи вузлик дiстає. Де це вiн той вузлик дiстав, що ж у тому вузлику? Либонь, вкрав. Якби не вкрав, то не ховався б. О, лупає злодiйськими очима, оглядається. Пооглядалося, а тепер вузлик розв'язує, заглядає, принюхується, а тепер от шусть рукою всередину, взяв щось i до рота, жує. Що ж вiн украв, що вiн жує? I кривиться. А недобрий який хлопець! Чи ти не знаєш, що в твоїй хатi й крихти немає, щоб з'їсти, що твої батько-мати, що твiй брат Грицько попухли з голоду? Е-е, нема того, щоб подiлитися, хай краще твої рiднi виздихають, нiж ти вiдiрвеш вiд своєї голодної пельки... Хто може, той краде, аби тiльки було що красти. А щоб красти, треба мати здоров'я, де вже те здоров'я?.. О, горне й горне жменею з вузлика, наминає та наминає. I кривиться. I чого ти кривишся з краденого?.. От пуцьвiрiнок, у батька вдався. Той забирав у людей, що можна забрати, а цей уже пiсля батька подався пiдмiтати. Якщо крастиме - виживе. Якщо крастиме й сам їстиме - виживе, а коли подiлиться зi своїми - може й здохнути. Е-е, нi, цей не подiлиться. Цей виживе. А не хочеться, щоб вижив, щоб насiння Гаркушине залишилося, хай би й слiду не зосталося... Бач, наїлося - й сопе, й клiпає очима сонними, тепер поспить, звiсно, щоб ти заснуло вiчним сном... Але ж не засинає, а руками за живiт хапається, а корчиться! Що, об'ївся, не туди пiшло? Ну, покорчся трохи, будеш знати, як красти, господь бог усе бачить. А може, й господь бог на небi так зголоднiв та знемiгся, що не годен покарати за несправедливiсть?.. По