кає, в минуле своє життя ходячи й ходячи, отож i грошi трапились, i ще всяке добро трапляється, тiльки ж не бере додому, бач, перетрудити рук не хоче. Чудний, ти не вiдав, що хата - це i є вхiд у печеру-чернеру, чи ступаєш у її роздзяплене вiйстя, з колючих чагарiв назустрiч летять сови золотаво-круглоокi, з гострякiв на стелi звисають кажани, летючi мишi шугають над головою з моторошним шелестом-хлюпанням, стiни мокрi вiд патьокiв води, iскристо зблискує вогке камiння. В печерi-чернерi ледь свiтиться, наче її осяюють нiчнi свiтлячки. З шерехом осовується глина, дзяпотять краплi, й пронизлива сирiсть дiймає до кiсток. Здається, твоє дихання вiдлунює так погрозливо луною, що тамуєш подих. У попелясто-сiрому туманi виднiє-ться рукавець, у якому начебто свiтлiше, ти зi сторожким ляком звертаєш сюди, ступаючи по глейкому й слизькому, наче остерiгаєшся спiткнутись на гадюччi, далi в стiнi - ще свiтлiший вiдгалужується рукав - i вже тут стеля повищала, пiд ногами зелена трава, цяткована квiтами, попереду в досвiтньому туманi за осокою блищить озерце, на березi озерця пасеться кiнь гнiдий, наче жолудь, якась сила виносить тебе на коня i, вчепившись за гриву, ти вже їдеш верхи, чуючи в грудях холодок тривоги. Зовсiм низько над головою висять iмлистi зiрки, наче кетяги калинових ягiд, та дедалi грона зiрок вищають, бо стеля в печерi-чернерi дальшае, i це вже навiть не стеля, а небо у скуйовджених хмарах. Дивно, що дiд Гордiй так часто ходить шукати свого коня, який таки справдi забiг пiд Княжу гору, й досi не знайшов, хоч що тут шукати Гнiдка, ось вiн, заблуканий кiнь, ситий, доглянутий, i так славно скаче риссю - вперед, i вже далеч кругом неокрая, луг обертається на ковильний степ, ген дрохви й стрепети, ген скiфська могила й кам'янi баби, ген табун сайгакiв, а над ними ширяють шулiки у високостi. Гнiдко iрже - гримить сурмою, й наче у вiдповiдь на кiнське iржання на шовкових хвилях степової тирси зринають хижо зiщуленi постатi кiнних вершникiв у гостроверхих хутряних шапках, i занесенi вгору шаблi у їхнiх руках цвiтуть дзеркальним сяйвом, вершники скачуть навздогiн, ну ж бо, Гнiдко, виручай, бо зброї для захисту нема, бо лиш на тебе надiя! Гнiдко розпластується над землею, грива кипить окропом, нiздрi наче аж полум'ям дихають, буйний степ летить назустрiч, а в буйному степу летять назустрiч кам'янi баби, сизi чайки, бабаки, дикi грушi, полиннi пахощi б'ють у груди, а обрiй вiдступав й вiдступає, наче смуга морського прибою, повита танцiвливим маревом. Кiнних вершникiв у гостроверхих шапках уже й не видно за тобою, пропало дзеркальне сяйво шабель у їхнiх руках, серце у грудях смiється й плаче вiд гострої радостi, а кiнь уже бiжить не в степу, а продирається крiзь пущу, мох зеленiє на стовбурах дерев, перегукуються пугачi, якась звiрина з хащiв блимає жаским плавленим золотом червоних очей, якась хижа птаха стулила дзьоба так, наче клацнули двi сухi мертвi кiстки. Ген мочарi, багно зiтхає безоднею в грудях землi, примарнi вогники тремтять над багном, румовисько напiвзiв'ялих i напiвзогнилих очеретiв, i така безнадiя кругом, що краще б ведмiдь у пралiсi заревiв одчайно, порушивши це запустiння, гайда. Гнiдко, гайда, бо лиш на тебе й надiя. Чвакає пiд копитами, рветься баговиння, кiнь у милi, кривава пiна пухириться на губах, i зрештою стелиться пiщана стежка, лiс рiдшає та вiдступає, свiтлiшаючи, он уже знову степ вигойдується тирсою, як iзнагла за спиною, з-над лiсу виринає зграя птахiв, i попереду летить неправдоподiбний шулiка, такий вiн великий, тiкаймо ж. Гнiдко, це за нами погоня, щоб кiстки нашi оббiлувати, щоб нашi очi видзьобати. Й коли хижi птахи вже мало на плечi твої не сiдали, високе небо наче впало на голову, й посвист пташиних крил зостався ззаду, й тепер Гнiдко знову опинився в печерi-чернерi, вузькiй та похмурiй, з глеюватими слизькими стiнами, кiнь ступав засапано, чвакаючи копитами в дзюркiтливiй водi, дедалi темнiшало, наче тут лише вгадувалося свiтло деревних свiтлякiв, i ти боявся, що в цiй темрявi Гнiдко зникне так само зненацька, як i появився, знову пропаде в моторошних нетриськах пiд Княжою горою, й знову дiд Гордiй ходитиме на пошуки, як усеньке своє життя ходив, усе маргiо й марно. Скочивши з коня, пестив i пестив густу гриву, вдячний Гнiдку, що порятував iз таких страшних пригод, що тепер ось виводить iз печери-чернери на свiтло, ну, конику, гайда-гайда, вже зовсiм близько зосталось до виходу, ото дiд Гордiй зрадiє пропажi, яка знайшлась нарештi, ось уже й бiлий свiт виднiє попереду, тому-то ти так i хоркаєш, нiздрi роздуваєш та вухами стрижеш! - Дiду Гордiю! Бабо Килино! Мати! Голос твiй дзвенить на вустах, як дзвенить веселка в омитому пiсля дощу небi. Пiсля сну голова крутиться, а тому й ранкове повiтря крутиться, наче його вiтром гойдає, наче й тебе разом iз подвiр'ям гойдає. В тiй хитавицi добiгаєш до дiда Гордiя, що лагодить саджалку на рибу, береш за суху корчувату руку. - Дiду, ходiмо! - чомусь кричиш ти, начебто дiд у якiйсь далечинi, а ти намагаєшся докричатись до нього. Дiд зводиться з колоди на причiлку хати i, в однiй руцi тримаючи недолатану саджалку, другу кладе на твою теплу голову, гладить шкарубкою долонею, що дере так, наче дубова кора. - Куди йти? - питає дiд. - Чи ти не приболiв увi снi? - Дiду! - кричиш ти - й не можеш викричати своєї радостi, яка аж зiр слiпить. - Дiду! Ходiмо! Я вам таке покажу!.. Таке покажу!.. - Що ж ти покажеш, дитино? Вiдчиняєш дверi хлiва - й показуєш пальцем у пiвморок, що пахне сiном: - Дивiться, дiду! Дiд Гордiй вносить до хлiва сиву голову спокiйно, мовби остерiгається розхлюпати туман сивої хмари, що увiнчує його. Розглядається по хлiву, пiдбирає бiля жолоба кинутi вила-згрелi й ставить до стiни. - Нiчого не бачу, - бубонить. - А кiнь! - кричиш iз-за порога та й ступаєш у хлiв. - А кiнь Гнiдко? - Який кiнь Гнiдко? - А-а... ген... кiнь Гнiдко... Й замовкаєш, наче тобi вмить замок накинуто на рота. Бо в темному кутку, в який цiєї ночi ти з печери-чернери привiв гнiдого коня, лиш гребенясту бiлу курку видно, курка моститься на гнiздi, щоб iзнестись, та, потривожена, з сердитим кудкудаканням вибiгає за порiг. - Та який кiнь? - бубонить дiд Гордiй. - Корова вже на пашi, баба Килина пасе, ось курка нiяк не вкуб-литься... Де кiнь, де кiнь, де кiнь? Куток у хлiвi, затягнутий павутинням, повижирав дерев'янi дилюки-ребра. Ось тут стояв цiєї ночi, доторк гриви досi чується на пальцях, вогке дихання кiнських нiздрiв досi лоскоче щоки. Дiд Гордiй крутнувся сюди-туди по хлiвi та й подався латати свою саджалку, бо ж на Днiпро готується по рибу, а ти як прирiс ногами до пiдстилки та мерви в хлiвi, не зрушиш i тремтиш, наче отi степовики ось-ось наздоженуть, а Гнiдка нема, щоб порятуватись, наче й зграя хижих птахiв налетить, а як порятуватись вiд них без Гнiдка?.. Княжа гора, увiнчана короною сонця, простирається вдалечiнь незбагненною загадкою, вiд якої не можеш вiдiрвати очей. Наче зором прагнеш проникнути в глиб тiєї загадки, знову побачити все те, що привидiлося цiєї ночi, в печерi-чернерi вгледiти Гнiдка, що вiн таки повернувся туди. А баба Килина, прочитавши твої думки, жебонить голосом-струмком: - Лиш у печеру не заглядай, бо там нiч стоїть, а дня в печерi не буває нiколи... Вечiр, жовтий мiсяць схиляється над тобою, але чому ж вiн так низенько схиляється, що можна простягнути руку й помацати? Це зовсiм не мiсяць, а баба Килина схиляється, але ж чому вона замiсть обличчя свiтить мiсяцем i цей мiсяць дивиться бабиними очима й озивається бабиними губами... Хвороби, чого ви напосiли дитину, гайда з його серця - услiд за сонцем iдiть, де б це мазi рудої бичачої взяти на вас! Де б це трави чорної взяти, щоб i думка не думалась про жовч орлину! Дитино, хвороби твої виймаю з вiчок i вушок, iз носа i рота, з мiзжечкiв та язика, з макiвки i шиї, з плечей i передплiч, iз спини i хрящикiв... iз серця й легень твоїх, iз грудей i бокiв твоїх, iз печiнки, селезiнки i нирок... iз черева i кишок твоїх виймаю хворобу, з мiхура та з пупа... зi стегон i колiн, iз п'ят i стiп твоїх, iз гузенця, чересел i ягодиць... iз усiх кiсточок твоїх, iз жил та сухожил, iз пальцiв, п'ястукiв i нiгтiв твоїх виймаю хворобу словом своїм... Кланяючись небу високому над Княжої горою! Небо високе, пришли дятла бiлоспин-ного i шпака, курку сутанську i горлицю кiльчасту, гуску малу бiлолобу i чаплю єгипетську, сову яструбину i зозулю чубату, хай заберуть у дитини прокляття мороку i морок свiдомостi. Кланяюсь водам на Княжiй горi! Синi води, пришлiть дерихвоста лучного i сивку золотисту, кречiтку i крем'яшника, червонозобика i травника, крячка свiтлокрилого i крячка бiлощокого, хай у дитини заберуть болi болящi. Кланяюсь вершинам пiдхмарним на Княжiй горi! Вершини пiдхмарнi, прийдiть зеленою рутою i болотяним виноградом, барвiнком хрещатим i материнкою-душинкою, iванковим зiллям i купиною, бук-травою i калганом, заберiть у дитини безмов'я й повернiть мову, хай мовою знову стане дужа й весела! Прийдiте, звiрi i звiрята, мурахи i мурашата, прийдiть отi, що по землi повзають i землю риють, заберiть у дитини страх i немiч, а повернiть вiдвагу i силу... Небесам слава за ласку, землi слава за мiць, повiтрю слава за добро, бо дивимося на свiт очима сонця, бо дихаємо вiтром, бо дух наш є повiтря, бо тiло наше - земля... Баба Килина з обличчям жовтого мiсяця схиляється низько, заклинає та молиться, просить та благає, кланяється уклiнно, й хвороба легшає, тепер хвороба така - як павутинка, й тепер ти - як павутинка, й тепер твоя свiдомiсть - як павутинка, що силою i владою Княжої гори пливе й снується в цьому свiтi, i здається, що то Княжа гора озивається голосом баби Килини, повертаючи здоров'я, сточене якоюсь їдучою тужбою, непомiрною для твого серця. Жовтий мiсяць бабиного обличчя немов за хмару заходить, мова затихає так, як затихає весняна злива, що хлющить у смарагдi молодого листя. Гнiдий кiнь стоїть на рiчковiй обмiлинi, довкола його нiг срiблом грає дрiбна риба, а чайки з хвилястими крильми лiтають так низько, що ось-ось самi заплетуться в розплавлену мiдь пухнастої гриви, щоб маяти в нiй живими квiтами. Снiп сонячного промiння - немов довга прозора щiтка, яка розчiсує шерсть на гнiдому конi, бери ту сонячну щiтку до рук - i мий кiнськi здухвини та груди, мий мiдну гриву та ноги точенi! Кiнь iрже, смiється сурмистими очима, б'є копитом по водi так, що срiбна риба з бризками-жуками вiялом спалахують над рiчкою, й ось ти вже знову сидиш верхи, пальцi повлипали в мiдь гриви, й Днiпро приймає вас у м'якi обiйми, хвилi обтiкають гостру кiнську морду, плещуться на твоїх колiнах. Вiд берега течiя слабкiша, та далi дужчає, чайки вже прагнуть заплестись у вихори твого чуба, риба б'є Гнiдку в груди, треться коло твоїх босих нiг. Дикi качки спершу сполохано кидаються врозтiч, та скоро вже не бояться, зовсiм близько погойдуються на хвилях, наче танцюють, наче творять свiй качиний хоровод. Кiнь долає течiю тугу, як напнуте полотно, й тут, на попутному полотнi течiї, грають бiлi лебедi, схожi на розквiтлi на водi лiлеї, i тепер ви пливете помiж цих лебединих лiлей, скоро запливаєте в протоку, затягнуту панциром куширу, тут немов кладовище напiвзатонулих корчiв i стовбурiв, дух їдучий, мов од вапна, б'є в очi, квачем затикає горло, тут нема нi качок, нi лебедiв, нi риба не грає, нi рак не чiпляється за босу ногу, а тiльки мертвотний сморiд мертвої пустелi. Велика ропухата жаба сидить на слизькiй колодi, очi в жаби виряченi, неживi, й раптом жаба не стрибає, а звалюється з колоди у в'язке баговиння, булькає каменем. Чапля, що сконала зовсiм недавно, сидить мiж чорного гiлля всохлого куща верболозу, а з дзьоба її стримить заснула рибина. Раз по раз на поверхнi скипають пухирi повiтря, наче миттєвi ступи, глухо лопаються, стрiляючи ядушливим чадом. Очi самi склеплюються, наче повiки важнiють вiд залiзних замкiв, голову стиснуто обручем безнадiї, на грудях лежить тягота, мовби нiколи вже не вибратися з цiєї мертвої водної пустелi, та Гнiдко розбиває грудьми перепони, його могутня спина вигойдується пiд тобою, мов дубовий човен-довбанка, тiльки ось цей човен живий, i вже наче меншає кругом баговиння, корчiв, корiнняччя, повiтря посвiжiшало, на поверхнi течiї зблиснули чистi струменi. Очi твої розплющуються, цупкий обруч уже не стискає голову, з грудей спадає вагота, бо й мла довкола розсмоктується, крiзь неї просiвається промiння, i вже ось перша чайка зродилась iз того сонячного промiння - й щезла, та скоро вигулькнула друга, третя! Скоро Гнiдко вже лиснiє вiд сонячного молока, вже його грива пливе в чистiй блакитнiй водi, зграйка дрiбних рибок спурхує попереду над водою, ген похитуються на хвилях гордовитi чашi бiлих лiлей, а трохи далi за ними цвiте на водi лебiдь, наче велика жива лiлея. Повiтря пахтить квiтами, якими мiниться близький берег, i ти вбираєш у себе принесенi вiтерцем пахощi лугу, якi зцiляють i лiкують серце. Вийшовши з рiчки на берег, Гнiдко аж дзвенить сяйливою мокрою шерстю, i краплi води скочуються з нього живою ртуттю, щоб померхнути в пiску, й ти гладиш коня тремтячою рукою, намагаєшся припасти губами до його великих губiв, i смiєшся з хворобливим схлипуванням. Тягнеш i тягнеш в обiймах руки до кiнської шиї, але чомусь уже не знаходиш Гнiдка, а руки торкаються жовтого мiсяця, на якому несподiвано проступають очi баби Килини, i ллється голос-струмок баби Килини, i в його жебонiннi вiддзеркалюється Княжа гора, авжеж, Княжа гора, якiй баба Килина дякує й кланяється, дякує й кланяється, що не погордувала, що змилостивилась, що прийшла травами, птицями й звiрами своїми, порятувала дитину вiд недуги, спасибi ж тобi, Княжа горо, доземне. Хто зi старих без костура вишневого чи грушевого не обходиться, хто пособляє собi залiзною ковiнькою, а ти для баби Килини замiняєш i костур сучкуватий, i ковiньку незламну - бере тебе баба за руку - й гайда по селу. Вона - сiльське радiо на моторних ногах, вона - сiльський телевiзор iз меткими, видющими очима. - Та нiяке радiо зi мною не зрiвняється! Радiо вночi не балака, а менi й дiд Гордiй не замкне на нiч рота... Ось цього дня бiжиш у бабинiй руцi, а що баба непокваплива, а що баба цiпами старих нiг старанно молотить пiсок на стежцi, то бiжиш ти весь час немов на одному мiсцi, гарцюєш вiхтем полум'я у жилавiй руцi. - Йдемо на весiлля, свiт ще не бачив такого весiлля... - Та чого вам на весiлля, чи ви дiвка? - О, я не дiвка, ти не парубок, а йдемо! Скiльки вже бабою Килиною виходжено по весiллях, та все ж разом iз тобою, бо ти в неї за посох, а такого весiлля свiт справдi не бачив... Хата стояла не в падолi Княжої гори, а на згiрку, вже в лiсi, i, вкрита сивим цинком, скидалась на сиву закляклу птаху. В хатi вже набиралось гостей, за столом знайшлось мiсце й для вас, та хоч як ти витрiщався по хатi - не знаходив молодої та молодого! Як ото завше водиться, що молода - в шумовиннi весiльної фати, у биндах, у квiтках, що молодий - у палахких рум'янцях на щоках, iз веселими, якимись ураганними очима, iз заметiльне звихреним чубом. Позбирались у хатi чи такi старенькi, як баба Килина, чи трохи молодшi вiд них, пили по чарцi, гомонiли. - А де музика? - поспитав пошепки. - О, який танцюрист, без музики не обiйдеться, - так само пошепки вiдказала баба Килина. - А чом не спiвають? - Бо порозучувались, тiльки ти один тут спiвочий. - А де молода? - Колись узнаєш, дитино, - зiтхнула баба. - А де молодий? - О, прилип, як шевська смола... Ген молодий, хiба не бачиш? Хазяїн - молодий, Остап Кiндратович... I кивнула головою на лiтнього чоловiка з поораним зморшками чолом, iз таким самим поораним лицем. Груди його сяяли орденами та медалями. Коло Остапа Кiндратовича сидiв син зi своєю жiнкою, обоє вашi сiльськi вчителi, сидiли дiти їхнi, все хлопцi, вервечкою бiля них, виразами облич нагадуючи не тiльки батька, а й дiда. - Так у молодого ж - онуки! - Хiба онукам зась на весiлля до свого дiда! - мудро заперечила баба Килина. За столом заспiвали пiсню, тiльки не веселу, як годилося б, а журливу, й несподiвано сивий молодий Остап Кiндратович затулився долонями, й крiзь пальцi просочилися сльози. Пiсня ще трохи погойдалась на сумних крилах у хатi - й згорнула крила. Син-учитель пригортав батька до себе, заспокоював: - Весiлля ж, тату, весiлля! А в самого сльози бринiли в голосi. Хотiлося чкурнути з-за столу, втекти надвiр, бо що ж це за весiлля без молодої, що ж це за весiлля, де за молодого хоч i знатний колгоспний комбайнер, але ж голуб вiн уже сизий, що ж це за весiлля, де ллються сльози! Й ти вже вислизнув iз-за столу, а що баба Килина мала тебе за свiй подорожнiй посох, то твоя рука не випурхнула з її руки, опинились ви з бабою надворi вдвох. За звичкою - бо куди проти неї радiо чи телевiзору! - вона розмовляла з якоюсь тiтонькою, що пристала до вас, а ти ловив їхню рiч, i та рiч перед твоїм зором оберталась на видиво живе. - Була в Остапа на весiллi, - сокорiла баба Килина. - Хай господь милує, - вишневощока тiтонька їй. - Свiт усього набачився, а такого весiлля ще не бачив. - Коли воювали, а воно й досi горя скiльки! Тож Остап партизанив у лiсах за Днiпром, i Меланка з ним у лiсi партизанила. - Там полюбились, либонь. - Чи в лiсi полюбились, чи ранiше, до вiйни, а як Меланка ввiйшла в тяж, то вiн послав її в село, аби в селi родила, а не в землянцi. Вона в батькiв народила, ховалась у батькiв, та хоч як ховайся - людськi очi побачать скрiзь. Донесли нiмцям, що партизанка ховається в селi. - Ще мати її жива, тiльки недочуває, славна така... - Таж i мати Меланчина була на весiллi, i батько Меланчин прийшов би, та переставився... - Батька теж пам'ятаю, якось такого великого сома несе з Днiпра, на плече поклав, аж присiдає пiд сомом. - То нiмцi взяли Меланку з дитиною. - Атож, iз дитиною, - згоджується тiтонька, яка все це знає, але ж баба Килина розказує так, наче нiхто краще неї не знає. - I на шибеницi повiсили її разом iз дитиною малою, висить Меланка - й дитя як сховала за пазуху, як пригорнула руками, так i тримає. А зняти не можна й порятувати не можна, бо вартують. Не бачити б такого нiколи й плачу такого дитячого нiколи б не чути. - То Остап уночi з лiсу прийшов iз партизанами, так зняли Меланку з шибеницi, хлоп'я мало не задубiло, та врятували. - Врятували, сидiв ниньки в батька на весiллi, з жiнкою та дiточками. - Й за руку тебе смикнула баба Килина. - Вже скоро до школи, то вчитимешся в нього, славний такий чоловiк удався. - Остап iз Меланкою не розписувались, правда? - Хiба ж могли в лiсi розписатись? Не було в лiсi сiльради, жили на вiру. Все життя йому затулила Меланка, аж ось коли розписався з нею, ниньки. - А є такий закон? - Якби не водився такий закон, то не розписали б. - Iз покiйною... - Для когось покiйна, а для Остапа як жива, пам'ятав i пам'ятає, та й село наше не забуло, пам'ятає вся Княжа гора. Отаке весiлля, а як на ньому веселитись? Сидять i журяться, Остап сльози втирає. - Вiн усе життя втирає сльози. Кому - як, а йому - отак... Голову в дядька мовби мiдним казаном накрито, цей йазан мерехтить на сонцi, пускаючи навсiбiч гострi блищинки, спробуй лише вдар по казану - ото дзвонитиме!.. А пiд мiдним казаном геть чорна голова, сажею наквацьовано брови, сажею саджено очi, рум'янцi - й тi чорнi, битi багровими жилками. - I не дивiться так на мене, дiдуню, - смiється, - бо не впiзнаєте. Я нетутешнiй. - Та бачу, що нетутешнiй. - Дiд Гордiй уже почистив наловлену в Днiпрi рибу, тепер попiд жабра насилює на шворку. - Нетутешнiй, так само як я нетамтешнiй. - Як ви сказали, дiдуню? - Тамтешнiй гiсть дiстає з кишенi блокнот i авторучку, щось записує, причiм усмiшка, як мiсячна дорiжка з води, не зникає з його лиця, лиш мерехтить. - Скiльки вам рокiв, га? Дiд Гордiй мовчки насиляє рибу за рибою на шовкову шворку. - А вашiй бабi? - Веселий гiсть показує на бабу Килину, що мiж соняхiв порається па городi з сапдю. - Скiльки рокiв вашiй молодицi? - Молодицi? - й не осмiхнеться старий. - Молодиця завжди молода, вона без вiку. - А внуковi? - А який у внука може бути вiк? Нiякого. - То у вас хтось має вiк чи без вiку? - Чорний дядько, блимаючи казаном-лисиною, показує обiч: - Може, Княжа гора має вiк? - Княжа гора? - перепитує дiд Гордiй i зводиться з ослона з низкою риби в руках. Чiпляє шнурок до жердки, яка висить пiд стрiхою, i лиш перегодя озивається: - Княжа гора без вiку. - Ви знаєте, я з археологiчної експедицiї, - каже гiсть. - Копаємо тут i на горi, й пiд горою... Е-е, дiдуню, все має вiк - i ви з бабою, i внук ваш, i Княжа гора. Дiд Гордiй iз величним спокоєм дивиться на внука, що прислухається до розмови, далi переводить очi на Княжу гору, що горбиться, затуляючи крайнебо сьогоднi так, як затуляла його i сто, й тисячу, й десять тисяч рокiв тому, як затулятиме крайнебо завтра - й допоки свiту. Його чоло зостається холодне, як лiд, i в словах чується лiд. - А вiк мого внука не загадаєш так само, як i вiк Княжої гори. Нащо марно мiряти? Не вимiряєш. Потiм дiд Гордiй показує нетутешньому чоловiку все, що зiбрала їхня хата за довгi роки, й показує комору, й горище, й сiни, а ще погрiбник i погрiб, а ще стодолу, а ще столярну майстерню, всiлякi iнструменти, яких ого скiльки назбиралось, - i гiсть на все дивиться з тiєю мiнливою усмiшкою, що так схожа на мiсячну дорiжку на водi. Перепитує, щось записує до блокнота, i, либонь, iз-помiж усього побаченого тут найдужче його уяву вражає саме дiд Гордiй, як найдивовижнiша старожитнiсть, що вцiлiла вiд минулих вiкiв, одломившись од них так, мов осколок од великої брили гранiту. А потiм чорного дядька як прив'язало до тiєї городьби, що оперiзувала садибу. Вiн то колiнкував коло неї в кущах смородини, то зводився на картоплиську, то знову падав на колiна, мало очима не просiюючись у землю. - Який безпечний народ наш! - наче аж сатанiли губи його вiд шпарких вигукiв. - Яка свiдомiсть у народу - як у безсмертної дитини, що нiколи не подорослiшає, не постарiшає, не обтяжiє розумом вiд досвiду! Щось знаходив на межi, складав до латаної шкiряної торби, яку носив через плече, а коли гай-гай пiдступив до дiда Гордiя, то дивився на старого з якимсь таким оторопiнням, наче вже нiколи й не порятується вiд сто-ропiння. Обережно з торби на спориш витрусив поназбируванi знахiдки. - Дiдуню, серце ви моє, лиш подивiться, що у вас на межi валяється! - Ось камiнь клином - це сокира! Ось рiг - це все, що зосталось вiд бойового молота... Ось що зосталось вiд могили кiстяної... Ось гостра стрiла... ось вiд списа... Чорний чоловiк аж бухтiв од захвату, аж трусився мiцним дiжкуватим тiлом, брови танцювали над витрiшкуватими очима. А поряд iз ним дiд Гордiй стояв так само спокiйно, як стояла Княжа гора в дiда за плечима. - Дiдуню, це ваш спадок - од пращурiв гай-гай iз яких столiть... Ось тут, на цiй садибi, корiнь вашого роду, еге?.. Тут дiдизна вашого дiда, еге?.. I дiдизна ще старiшого дiда, еге? - Атож, споконвiчна дiдизна, - згодився дiд Гордiй. - Тут i народжувались, тут i на той свiт переставлялись. Корiнь нашого роду з Княжої гори, правда... I я тут знайшовся, ось тiльки не в цiй хатi, бо хату переставили, як люди стали йти в колгосп... А ось онук уже в новiй хатi знайшовся. Чорний мiдноголовий чоловiк дав тобi якусь загнуту кiсточку i сказав: - Це рибальський гачок. На цей гачок твої старовиннi предки колись ловили рибу в Днiпрi. Спробуй i ти зловити судака чи в'язя. - Предки ловили, авжеж, - мовив дiд. - Бо риба водилась... Iшла з городу баба Килина з сапою в руцi, то гiсть до неї: - Бабуню, ось бусинка-пронизка з мiдi, колись давно-предавно якась ваша родичка загубила, а ви й досi не пiдiбрали. Знайдете решту, бо десь воно ж на цiй землi погублено, та й матимете намисто. - Ай справдi намисто, - пильно роздивлялась баба Килина ту знахiдку. - Тiльки де вже менi їх визбирати? Не до намиста менi. Ось онук виросте й парубкуватиме, нехай для невiстки позбирає. Не пропаде в землi, свого долежиться. Дiд Гордiй подався до хати й скоро повернувся з пузатим шкiряним капшуком. - Бери, чоловiче добрий! - Таке багатство! - скрикнув той, вийнявши з капшука цiлу пригiрщ старовинних монет. - За вiщо ж менi такий скарб? - Може, щось купиш за цi грошi, бо менi не продають. А ти, видать, грамотний i знаєш, де цим грошам дають хiд. Бери, нам не шкода. Тут земля така родюча, що вродить i грошей, i всякої всячини. - Ой родить, ой родить, - проспiвала баба Килина, йдучи до хати. - I петрушку з кропом, i гарбузи, i грошi, й череп'я. Гiсть, сяючи мiсячною дорiжкою усмiху на круглому виду, дивився собi пiд ноги, наче крiзь товщу землi бачив усе те, що таїли її надра. Може, там, у мороцi землi, вiн i Гнiдка зараз бачив, бо ж такий у нього погляд гострий, як нiж! I чомусь тобi захотiлось, щоб гiсть не побачив у печерi-чернерi гнiдого коня, еге ж, хай не бачить, там є де заховатись. Бач, усе збирає, все забирає, то вiн i на Гнiдка посягне... - Яка земля! - прошепотiв чорний чоловiк. - Ми її всю прочитаємо. - Читай, ти грамотний, - мовив дiд Гордiй. - Цiєї книжки вистачить не тiльки на твiй вiк, читай, чоловiче добрий. Тiльки от нашу Княжу гору читати - й не перечитати, читай, читай... О, вже й засапався, вже й води просиш, а ще ж i нiг не бив, ото якби побив ноги з бабине, тодi справдi захляв би! Ще малий, навчишся колись пiдкрiплятись у всього, що лиш забачиш оком - хай то бузина, вовче лико чи буяхи, бо все живе має силу й ладне своєю силою подiлитися з людиною. А менi все за товариша й помiчника - хай перстач i звiробiй, хай живокiст i собача кропива. Еге ж, бо й кропиви не треба боятись, бо й перед оцим лопухом я кланяюсь, дитино, й ти не погордуй - поклонись. У мене всякого цвiту й корiння, ягiд i листя, стебел i кори є на всяку пору року й на всяку хворобу. Ген за отим любистком бiлiє камiнь, пролущився й мохом порiс, а там i другий камiнь бiлiє, бачиш? Ого, скiльки тут помiж трапи лобатого камiння розсипано, свiтиться потрощеними черепами, й так вони споконвiкiв тут свiтяться, вражi голови, так, вражi голови. Це ж тут колись у старовину чуже вiйсько впень побито, голови стято, а земля наша не прийняла в своє лоно костомаччя отих зайд, ось воно й скам'янiло, ось дощi бiлять-вибiлюють їхнi мертвi голови, а снiги сiчуть по їхнiх лобах, а вiтри шмагають, а ворони хтозна-коли й по-видзьобували очi, нема очей. Не бiйся, дитино, цi голови не страшнi, це така пам'ять Княжої гори. А ось тут також пам'ять, де стiна кам'яна, бачиш? А це нашi воїни полягли, тiльки, бачиш, земля їх прийняла, вони оцiєю кам'яною стiною стали, стiна глибоко в гору вросла й високо в небо виросла, там угорi на нiй теж квiтки цвiтуть i дерева зеленiють. Приглянься до цiєї стiни, дитино, ось тут приглянься й тут приглянься, бачиш, джерела б'ють? Живi джерела, це душi їхнi джерелами ллються, водою запашною й цiлющою. Наморився, кажеш, захляв, кажеш, то не полiнуйся схилитись i напийся, як рукою знiме твою втому i спрагу. Пий, дитино, пий, сто рокiв житимеш, бо напився з грудей землi на Княжiй горi, це тебе Княжа гора наче молоком напоїла з грудей, тепер тобi нiщо не страшне, нiхто не подужає. Запам'ятай цю кам'яну стiну й дорогу запам'ятай, без баби Килини колись навiдаєшся до джерел, що бiлою кров'ю стiкають, вони i взимку б'ють, не замерзають, бо душi цих джерел i в морози не крижанiють. Яка пташка нап'ється тут, яка звiрина причаститься - i вже не позичати їм сили, та, либонь, нема тут й найдрiбнiшого створiння, яке б не пораювало бiля джерел. Голоси плюскають, мов ковильний шовк на вiтрi плюскає. - Еге ж, водолази дiстали з Днiпра, бо де ж це бачено, щоб таку рибу зловити без водолазiв! о. - Примоцували до цiєї риби залiзнi ланцюги... - Бо на капронову жилку не витягли б, трiснула б капронова жилка! - Зловили в рiчцi навпроти Княжої гори, Днiпро берiг iще з вiйни, ще з тих боїв за Княжу гору... Там вир, там нурт не засинає, в тому нуртi гай-гай якi можуть бути страшнi й чуднi улови!.. Не тiльки човен козацький, а й, дивися, варязький, а то й скiфський зав'язнув у мулi... Через село повiльно суне вiйськова машина-тягач, у кабiнi сидять зосередженi солдати в зелених, як молода трава, сорочках, на твердих вилицях у них зернистий пiт чи то краплi днiпровської води набубнявiли, а за машиною-тягачем на морозно-блискучих тросах, наче на залiзних жилах, повзе тупоносе, виловлене з рiчкової глибини погрозливе диво, повзе на плескатих гусеницях, погуркуючи, й жерло гармати хижо дивиться в золотаво-густу синяву дня. Танк - у баговиннi, в мулi, обснований якимсь вузлуватим корiнням, облiплений черепашками, поцяткований п'явками - на сяйливих залiзних жилках важко пливе сiльською дорогою, зоставляючи рванi драбинки слiдiв у сiрiй пилюцi, танк погримує траками, жерло гармати похмуро всвердлюється в сонячне бузкове повiтря, жерло перевито кiлькома розквiтлими водяними лiлеями, либонь, хтось перев'язав iще на Днiпрi, коли танк витягували з води, й тепер лiлеї цвiтуть на шерехатiй iржавiй бронi, позирають розплющеними та усмiхненими очима своїми. Танк пливе сiльською дорогою в живому людському вiнку, що сплетений iз облич-квiток, i цi обличчя-квiтки чо овiчi та жiно гi, обличчя-квiтки дiдiв та дiтей, а ще його в'яжуть летючi синi ластiвки, лелека перелiтає через цей iдучий вiнок, багрянi пiвнi бiгають помiж його пелюсток - самi як гарячi пелюстки, й соняхи з-за плотiв перехиляються, горнуться до цього вiнка, яким наче обвито порятований у Днiпрi танк, на якому вже не побачиш зорi, хоч як видивляйся, бо згорiла зоря не в бою, а згорiла у водi, присвiчуючи вдень i вночi рибам та iншiй днiпровськiй живностi, перетлiло її свiтло у млисто-беззоряному баговиннi. - Дiдуню, а де танкiсти? Дiд обличчям кiстлявим також цвiте в барвистому вiнку, свiтиться сивою хмарою розмаяного волосся, i дiд такий високий, що врiвнi з танком, який, здається, ось-ось покладе йому на плече своє витягнуте вгору жерло, немовби грiзний птах пригорнеться шиєю. - Танкiсти? - перегодя запитує, а перед собою дивиться так, немов усе геть-чисто знає про отих танкiстiв, тiльки вiдповiдати не квапиться. - їх побило, га? - питаєш, позираючи з острахом на вiдчинений люк танка. - Цiкаво - й страшно почути вiдповiдь дiда-всевiда. - Танкiсти? - знову перепитує, зiтхаючи, i його долоня на твоїй головi - наче лiтепло. - А чом би їх мало побити? - А танк затонув!.. А вiйна!.. - Так нема ж їх у танку, бачиш? Значить, порятувались хлопцi. Живуть хлопцi, як оце ми з тобою. На тракторах роблять, на машинах... Мало де, мало що... - Дiду, ви бачили? Бачили їх? Де роблять на тракторах, де на машинах? - Мало де!.. Скрiзь. Бо їм почот, бо вони фронтовики. - Дiд замовкає i додає значуще: - Пiсень спiвають, аякже. Лiлеї бiлi погойдуються на жерлi, наче згiдливо покивують на дiдову рiч, а танк уже випливає на сiльську околицю, й людський вiнок довкола нього меншає, збiднiвши на багато облич-квiток, проте не бiднiє на синiх ластiвок, що в'ються-перевиваються у цьому вiнку, вже скоро танк пливе у полi, помiж лискучих хвиль пшеницi, й гусеницi побрязкують, наче долинає з кузнi вiдгомiн ковальського молота. - В музеї поставлять, - каже дiд. I дивується: - Таку машинерiю - i в музей... Танк вiддаляється - i такий здається несправжнiй у сонячному зеленому полi, немовби видиво, наче мана, яка має зникнути, вже зникає, збиваючи куряву, танучи в курявi. Наче вийшов допотопним мамутом зi свого далекого буття-небуття - й тепер ось повертається назад у своє буття-небуття. Замислений дiд шелестить подихом-вiтерцем: - Царство їм небесне... А може, лиш причувається тобi на сiльськiй околицi, де пiняться пшеничнi смарагдовi хвилi?.. Чорна птиця ночi вже вiдлетiла, де-не-де ще виднiє розгублене з її крил темне пiр'я - чи то тiнi в ровах, чи то затiнки поза хатами й хлiвами; рожева птиця ранку вже простерла крила пiд небесами, й малиновi вiдблиски вiд її швидких крил проливаються на село, над яким iще далекими краплями радiсних слiз догорає кiлька останнiх зiрок. Помiж садками i в левадах тануть, розсiюються пасма туману, й пiвнi перегукуються клекiтливо-огнистими скриками, що не прочахають у їхнiх горлянках, i все вiдчутнiшою дзвiнкою Прозорiстю сповнюється повiтря. В рожевому сяйвi iще невидного сонця Княжа гора чорнiє погордо, те рожеве сяйво все потужнiше виростає з-за її верхiв, падаючи вiдсвiтами на пелюстки бiлих хмар, що, забарвленi, мовби обертаються на обiрванi пелюстки небачених квiток. Навiть летючим птахам передається чар отого рожевого сяйва, зарожевленi птахи видаються легшими, святковiшими, несправжнiшими. Мати з бабою Килиною йдуть стежкою попереду, несуть на плечах граблi, а в руках вузлики з пiдобiдком, обiдом та пiдвечiрком. Ви з дiдом Гордiєм ступаєте вслiд за ними, дiд несе косу на плечi, а в торбинi через плече - всякий свiй косарський надiбок. Загорнутий в бабину хустку, ти несеш глечик молока, а тому-то гостро боїшся оступитись чи ненароком ударити глечиком об дерево. Лiтнього досвiтку ви йдете на Княжу гору. Йдете на Княжу гору в цю ранню годину не самi, бо зрiдка долинають веселi скрики з лiсу перед вами, значить, там також сходять на гору, а коли на схилi обернутись i подивитись на село, що розбiгається внизу, - теж виднiються людськi постатi, що поволi простують, наче течуть, iз села сюди, на Княжу гору, все вище й вище. Ось i шатристий дуб iз дуплом заввишки з людський зрiст, де зовсiм недавно довелось перечiкувати грозу, коли обвалювались блискавки й громи, а ти сам собi увижався дубом, що закоренився в земну твердь, що пiднiсся до небесного безмежжя. Обережно заглянув до дупла - й раптом в обличчя вдарило шумом, плюскотом крил, i якась налякана птаха вирвалася звiдти на волю, вiйнувши в очi порохном. А ось i галява на схилi, всiяна лобатим камiняччям мертвих чужинецьких голiв, вони похмурою ватагою сiрiють у травi, насиченiй духом материнки. - Ось тут закропимось, - каже баба Килина бiля камiнної стiни, з якої там i сям дзюркочуть джерела. Дiд Гордiй припадає до цiвки, баба Килина п'є, ти з матiр'ю п'єш, свiжiшаючи й дужчаючи душею, а бiла кров iз каменя ллється, не має впину, бо невичерпна й невмируща в живих грудях землi. Вiд кам'янистої стiни ступили в море молодої горiшини, й раптом помiж листя заворушилось грубе гiлляччя, саме собою заворушилось, i страх уступив тобi в п'яти, бо таке диво з див побачив, а коли гiлляччя ще й посунуло через кущi, шарудячи й шелепаючи, то душа й зовсiм обмерла. - Бач, лось який! - стиха мовив дiд Гордiй. I лиш по дiдовiй мовi ти застерiг, що це й справдi лось подерся через кущi, понiсши на головi важкi гiллястi роги, схожi на грубе гiлляччя. - Дiду, а це що таке чубате? Смугаста птаха, вся з жовтих та чорних пер, сяяла рудим чубом, сидячи на сучку осики, а дзьоба мала довгого й тонкого. Ну, не птаха, а цiлiсiньке тобi свято, що лiтає, гнiздо в'є, пташенят годує. - Одуд, - сказав дiд. - Присiв коло свого гнiзда. Трохи далi в дубняку лунав сухий i чiткий перестук: почiплявшись пазурами за стовбури дерев, строкатi дятли знай довбали дзьобами кору, дiстаючи з-пiд неї поживу. Хазяйновито, з дивною розсудливiстю вони трудились, нагадуючи i дiда Гордiя, i бабу Килину, i матiр, якi вже коли заходжувалися коло якогось дiла, то так пильно, мовби оцi строкатi дятли. I ти всмiхнувся своїй думцi. А ще всмiхнувся вiд утiхи: мабуть, дорiс... мабуть, хоч трохи дорiс до Княжої, що тебе ось сьогоднi взяли з собою на гору! Йдучи попереду, мати спiвала, а баба Килина пiдспiвувала сухим голосом-комишиною: Чорнi птицi, бiлi птицi, наче свiтлi й темнi лиця... Здавалось, що пiсня не просто народжується з їхнiх грудей, а йде разом iз матiр'ю та бабою Килиною в одному гуртi, й пiсня схожа на веселу дiвчину, чия голова заквiтчана польовим вiнком, ось тiльки не видно цiєї дiвчини i її вiнка, а тiльки немов голос її чується, переплiтаючись iз голосом матерi та баби Килини. То полинуть на чужину, то повернуть на Вкраїну... А довкола в хащах лiсової зеленi їм пiдспiвували птицi, якi таки повернулися навеснi з чужини й поки що не збирались у далекi краї. Бо нiде в свiтах немає так, як є у рiднiм краї... Тут лiсовi хащi стали розступатися, ви вступили в море високої трави, що била високими хвилями, й тобi здалось - що з головою потонеш ось у зеленому мерехтливому шумовиннi, коли не триматимешся стежки, й вуста твої затрiпотiли вiд усмiху, що обпалював холодком тривоги, а тривога та народжувалась аж у серцi, й вiд неї все тiло звiтрювалось, прагнуло бiгу. Бо липi тутки i радiти, поки сонця, поки свiту... Й коли нарештi опиняєшся на Княжiй горi, то розумiєш, що тут, пiднебесна, - вона ще бiльший всесвiт, нiж здається тодi, коли дивишся на неї знизу, вiд села. Ген унизу виднiє Днiпро, прослав блакитнi, повитi тоненьким маревом полотна блакитної води, яким кiнця й краю не видно. А полотна води стеляться попiд шелюгою на лiвому березi, попiд очеретами, а за шелюгою й очеретами - зблискують заводi, мерехтять рукави, що гаснуть у заростях густої зеленi, темнiють гайки та лiски, що розляглись ген-ген по всьому заднiпровському безмежжю, повитому де густiшими й де рiдкi-шими серпанками. Здається, цей заднiпровський простiр не обмежений обрiєм, бо коли зiркiше вдивитись удалечiнь - видимий обрiй вiдступає ще далi, вiн немов одпливає в ранкову сутемряву, яку творять сiрий туман по низинах, синi серпанки, бiластi випари, їхнi непевнi кольори творять розмиту, акварельну картину безбережних лугiв, над якими - сонце. Воно ще низьке, ще неправдоподiбно велике, а тому що над обрiєм - зводиться й летить у височiнь швидше, нiж тодi, коли воно вже зведеться у кiлька дубiв над землею. Здається, сонце полощеться, наче вiтрило на морi, й це вiтрило напнуто на якомусь невидному кораблi, котрий пливе в небесах десь так далеко, що й не побачиш, ото лиш вiтрило й виднiє. Твого села з Княжої гори не видно, сховалось унизу в пiднiжжi, за верхами дерев, а перед зором простираються великi застиглi хвилi землi, що здiймаються де крутiшими, де пласкiшими горбами, а помiж ними - синiють дiброви, порозбiгались поля барвистими веретами, що мають чи сивошовковий вiдблиск пшениць, чи золотаво-жовтий вiдблиск соняшникiв, чи темно-зелений вiдблиск бурякiв, i, звiсно, ще рiзних вiдтiнкiв розбуялого зела, що ввiйшло в рiст i в силу, що зараз вiдкривається сонцю з радiстю та щирiстю. I як заднiпровську даль не стиснуто обручем обрiю, так i горбатi поля стеляться в безмежжя, яке їм подаровано в цей ранок не тiльки сонцем, ай - Княжою горою, бо лиш на такому безмежжi вона вповнi й може явити перед тобою свою велич. I весь цей простiр землi немов бiжить i стелиться до нiг, бо струмить пружний вiтрець, горнучи й горнучи хвилi трав, а цi хвилi трав на Княжiй горi збираються у важкуватi зграї, схожi на пташинi, що летять низько-низько, ось хотiли б зiрватись увись - i не можуть, тому-то й трiпочуть крильми не в небесах, не пiд самотнiми пiр'їстими хмарками, а тут ось, на веселих i розчублених верхах Княжої гори. - Ну, - озивається дiд Гордiй, i в його примружених очах немов iде якась задумлива, млиста мряка, такi його очi далекi й непроникнi. - Славно тут? Хочеш озватись, та язик нiмий, мов камiнь, - i лиш осмiхаєшся у вiдповiдь. Дiд Гордiй, стоячи поряд, озирає тi самi нескiнченнi простори, зморшки на його шкарубкому обличчi здригаються, й ти не сумнiваєшся, що дiд Гордiй бачить таке, що тобi не приступне, не вiдкривається нi для очей, нi для душi. - Дiдуню, - озиваєшся зрештою. I вмовкаєш, бо не годен