до палати вкотилась няня на ногах - надувних гумових колесах - i, ворушачи ширококрилими орлиними бровами, чiпко взяла молоду вiдвiдувачку за лiкоть, владно вивела в коридор... Няня в приймальному покої зняла з неї лiкарняний халат, похапцем запхала до шафки. - Приходьте не приходьте - Одарцi вже нiяка профспiлкова органiзацiя не допоможе. Всi ждуть - з дня на день. Агонiя. - Що ждуть? - пролунало запитання. - А що можна ждати?.. Ось i ждуть... У неї, дочко, така хвороба, вiд якої тепер iще нiякого порятунку не знайшли. - Яка хвороба? - пролунало запитання. - Що й казати,мовила няня непевно.Хвороба вiку. Сама знаєш... Дiвчина якусь мить стояла за ворiтьми лiкарнi, мовби не вiрила, що цей свiт зостався незмiнним, незважаючи на те, що вона бачила щойно в лiкарнi, незважаючи на те, що людське життя зараз перебувало на межi мiж життям i смертю, i ця невидна межа була тонесенька, нетривка, щохвилини могла обiрватись - i тодi... Остерiгалася думати про те, що мало статися тодi... Близько почувся гуркiт поїзда, що сповiльнював бiг, i ген через широкий майдан, вiльний вiд дерев та кiоскiв, майнув червоними цегляними стiнами вокзал... Дiвчина вже хотiла ступити через дорогу, перечiкуючи потiк автомобiлiв, як раптом-iз протилежного боку, з-пiд тiнявого накриття, утвореного гiллям плакучих верб, пролунав благальний окрик i затупотiло важке взуття. - Уже їдеш?.. Куди ж так швидко? Дiвчина обернулась на крик i гупотняву саме в ту мить, коли тверда гаряча долоня лягла на її плече. Поряд стояв отой списаний на берег матрос, iз яким сьогоднi їхала в автобусi вiд обласного мiста... - Пiдвечiркую в кафе, аж глядь - ти йдеш. Менi отут,ударив себе в груди,i серце заболiло...Послухай, а може, перекусимо вдвох, га? Я вгощаю! Матрос не так зрадiв, як здивувався, що дiвчина слухняно пiшла з ним до кафе, яке блищало скляними стiнами у вербовому затiнку. Й, коли вже сiли за квадратний пластиковий столик, спитав спiвчутливо: - Та що з тобою, га? Ти сама на себе не схожа. Хтось образив? - i вiн ворухнув випнутими грудьми.Чи горе якесь? - I не дочекавшись вiдповiдi, сказав: - Я - Нестор Минайленко. А ти? - Галя. - Прекрасне! - чомусь неймовiрно зрадiв Нестор Минайленко...А ти звiдки? У нашому мiстечку таких нема. - Я приїжджала до матерi,мовила дiвчина... - I так швидко вiд'їжджаєш? - Мати в лiкарнi. - Чого ж ти кинула її так швидко? - допитувався. - Я прийшла до неї в палату, а вона мене не впiзнала. Питає: "Хто ти?" - Та ти що? - вражено охнув матрос.Мати не впiзнала? - Вона зовсiм хвора. Не сьогоднi-завтра помре. - I ти хотiла поїхати?.. Кинути, щоб мати вмерла в лiкарнi? - Але ж не впiзнала! - силкувалася щось доказати дiвчина, бо слова спливали на язик порожнi й легкi, як сокоринкй пух.Питає: "Хто ти?" - Значить, зовсiм втратила свiдомiсть... - Не тому,заперечливо похитала головою. - Не тому? - Вона зовсiм не пам'ятає мене. Зовсiм.А тому що матрос, звузивши очi, недовiрливо приглядався до неї, сказала: - I я там, у лiкарнi, теж не впiзнала її. - Ти не впiзнала матерi? - Нi. Матрос вiдкинувся на спинку стiльця... - Бачиш, Несторе,довiрливо мовила дiвчина, вiдчуваючи нагальну потребу висповiдатись комусь.Я нiколи не знала матерi, бо вона мене маленькою здала до дитячого притулку. Й нiколи не навiдувалась. Тiльки тiтка, її рiдна сестра, зрiдка приїжджала. - А батько? - Я не знаю, хто мiй батько. Я росла й виховувалася в притулку... Мати вже не скаже, й нiхто не скаже. Пiсля притулку я пiшла на швейну фабрику й шила блузочки, весь час блузочки. Якось приїхала до тiтки, випросила материну адресу.Досi говорила рiвним, монотонним голосом, та тут голос обiрвався, лице зсудомилось.Я не могла зрозумiти... не могла зрозумiти, чому вона вiдцуралась назовсiм! Ну, нагуляла мене, коли була молодою, ну, хотiла видати себе за бездiтну, не прославитись матiр'ю-одиначкою! Замiж хотiла... Але ж потiм! Потiм, коли я виросла... Хай би просто навiдалась! Навiть до тих, хто в притулку, матерi навiдувались! Я б тiльки глянула, я б тiльки взяла її долонi в свої, притулилась до них губами, притулилася б щоками... Сльози текли до кутикiв уст... - Давай, Галю, сповiдайся вiд душi!.. - I я надумала приїхати сама до матерi. Не збиралась нi звинувачувати її, нi дорiкати. Я вже доросла, так? Я вже самостiйна, так? Просто хотiла глянути на свою матiр. Нiхто цього права вiдiбрати в мене не може, навiть мати, так? Гляну, думаю, i поїду назад. Чи на фабрику свою, чи ще куди. Свiт великий, не без добрих людей... От i приїхала. У палатi лежить, розплющила очi, питає в мене: "Хто ти?" Дiвчина вмовкла i задумалась, її обличчя у вечiрнiх сутiнках хворобливо побiлiшало, а блакитнi очi поглибшали й потемнiшали. - Несторе,озвалась спроквола.Вона помре. А їй не можна вмирати. - Не можна? Чому? Така мати - страшна? Ти її жалiєш? - Жалiю. - А вона тебе пожалiла? - Нестор поклав на столi пудовi кулаки.Скажи, пожалiла? - Нi. Вона жила не для мене, а для... Розказували, є тут один. Любила! Купувала його любов як тiльки могла. Цiною мого життя... цiною життя своїх дiтей. Чужу байдужiсть купувала, чужу жорстокiсть! Чуєш, Несторе, в неї є ще двоє дiтей. Крiм мене. Я для неї - нiхто... Їх жалко... - Себе пожалiй. - Вони ж не винуватi нi в чому. Як i я... Ми не вибираємо собi матерiв i батькiв не вибираємо. А якби можна було вибирати? То шепотiла, то голос її лунав рiзко, i в тих перепадах тремтiв бiль. - Ага, кого б ти вибрала, якби можна? Я б не вибирав - нi батька, нi матерi, вони обоє в нормi. В нормi, розумiєш? - I я б не вибирала, хоча й нема... Слухай, Несторе, а може, саме в цю хвилину, саме в цю...Вона сповiльненим поглядом обвела кафе, вiдвiдувачiв, ковзнула по вербах за вiкном, увiбрала зорем лiсовi хмари на небокраї, прудких ластiвок над верхами тополь.Чуєш, Несторе... Матрос, списаний на берег, зачарований таємничою мелодiєю її голосу, теж прагнув почути щось особливе... Дiвчiна й справдi щось почула - в єствi своєму чи поза єством, а тiльки ввелася iз-за столика i, мовби звана тим покликом, пiшла з кафе... Блукаючи безцiльно, дiвчина знову опинилась бiля лiкарнi. Стоячи за огорожею, вздовж якої росла кущами акацiя, вглядалась у вiкна. Деякi темнiли глухими бiльмами, деякi повнилися ясним мороком ламп денного освiтлення, i помiж них - заплющених увi снi й розплющених у напiвснi - силкувалась вiдгадати вiкно палати, до якої сьогоднi заходила. Не запам'ятавши, тепер дорiкала собi, сповнюючись вiдчаєм, наче вiд того, якби могла поглянути у вiкно материної палати, залежало щось дуже важливе, таке, що могло зарадити, допомогти, врятувати... Вiд лiкарнi подалася на вокзал... Знайшла поглядом розклад руху поїздiв - потрiбний їй поїзд проходив через цю станцiю вранцi. Не опечалившись, а швидше навiть зрадiвши, з тьмавого примiщення, що тхнуло гаром, вийшла на пристанцiйний вокзал... Перетнувши майдан, дiвчина подалась до центру мiста... Ось нарештi i той цегляний комунальний будиночок блимав освiтленими вiкнами... У пiд'їздi було темно, i, натикаючись на якiсь мiшки, ящики та вiдра, дiвчина навпомацки наблизилась до дверей, скрадливо постукала. Прислухалась - нi шереху за дверима. Постукала голоснiше - й майже тiєї самої митi дверi вiдчинилися, на порозi немов уродилася стрiмка хлоп'яча постать. Зараз, яв i вранцi, хлопчина скидався на злий дух, свавiльний, невпокорений. Мисливський азарт у його виразних - на косий розтин - очах не згасав, либонь, нi на мить. - Ви до матерi? - спитав Iлько.А вона ще не повернулася з лiкарнi. I так само, як удень, пiд його лiктем загойдались кучматi пасма русявого волосся, яке, розпавшись, умить явило смагляве обличчя сестрички Галi. I так само, як удень, мерехтiли карi вiчка, мов равлики, i їхнє живе свiчення виражало непогасну цiкавiсть. - Ще немає,мовила й дiвчинка. - Може, завтра вже випишеться,мовила пiзня гостя, вiдчуваючи, як у горлi засвербiло.Почекаю...Мiй поїзд пiшов, а наступний iще нескоро. Пустите переночувати? Дiти дружно вiдступилися з порога, й дiвчина зайшла в квартиру, роззираючись. Квартиру складала одна кiмната, яка правила за кухню, спальню, вiтальню й комiрчину водночас. Бiля газової плити стояв мiшок з картоплею; в старiй шафi з навстiж одчиненими дверцятами виднiлись торбинки, пакунки, банки, каструльки; стiл був завалений посудом, ложками, ганчiр'ям, серед якого лежав буханець хлiба й було розсипано пшоно; лiжко, де жужмом лежали подушки й ковдра; стiлець з одiрваною нiжкою звалився боком... Коротким поглядом охопивши всю занехаяну квартиру, пiзня гостя сказала: - Весело живете... Ви вже вечеряли? - Вечеряли,-поквапливо мовив Iлько.Їли хлiб iз повидлом. - Зловили щось удочками чи нi? - Вона,кивнув на сестру,зловила великого карася. - Отакого,показала Галя руками.А йому попадались окунцi й дрiбненькi краснопiрки. Зварили юшку - з перцем i лавровим листям. Уже поїли... - Завтра на снiданок зготуємо вареники з вишнями. - Нас учора баба Векла пригощала варениками з вишнями,сказав Iлько. - А позавчора тiтка Лапиха кликала їсти вермiшель iз молоком,похвалилася Галя. Знову пiзнiй гостi цього убогого родинного вогнища перехопило подих. Що її знову привело сюди? Який усвiдомлений чи неусвiдамлений поклик? Чому не змогла на вокзалi дочекатись ранкового поїзда, аби податися геть iзвiдси - вiд матерi, яка й не була їй нiколи матiр'ю, бо вiдцуралася вiд неї ще в колисцi, а побачивши вперше, не впiзнала й мовила в напiвзабуттi: "Хто ти?" Чому не подалась геть вiд цих дiтей, якi не сьогоднi, так завтра стануть сиротами й також потраплять у притулок, як свого часу потрапила вона сама, й не побачать не тiльки матiр, яка вже не зведеться з могили, а й батькiв, котрi вiдцурались вiд своїх дiтей ще до їхнього народження? Чому не втекла геть вiд своїх братика й сестрички, якi й не пiдозрюють про те, що зараз ось у їхньому занехаяному житлi опинилась не випадкова гостя, не чужа людина, а їхня рiдна сестра... А їхня рiдна сестра волею долi, завдяки вдачi рiдної матерi, яка, народивши, не вмiла дати щастя своїм дiтям, бо мала слiде й нерозумне серце... - Значить, будемо стелитись, бо вже пiзно й пора лягати спати,мовила. Дiти кинулися до лiжка, в чотири руки слали брудне простирадло, намагались збити чорнi, як вугiль, подушки... А вона стояла з опущеними руками й не могла ворухнутись, бо щойно їй спало на гадку, що цю метку, чорнооку дiвчинку, яка зараз метушиться, блискаючи то лiктями, то колiньми, неспроста названо Галею - так само, як i її, первiстка, зданого до притулку. I вже, мабуть, не вiрячи в їхню зустрiч, але в душi розкаюючись за свiй вчинок (зараз чомусь кортiло думати, що мати розкаювалась), мати ще раз назвала свою дитину Галею... Значить, сестри, й обидвi - Галi... - Де ж ви покладете мене? - спитала. - Ми спимо в одному лiжку всi троє. Матерi немає, то на її мiсце... Ми вiд стiни, а вона скраю... У маленької Галi був пустотливий вигляд, а Iлько супив чорнi брови й зовсiм не квапився роздягатись, як його сестричка. I коли їхня пiзня гостя вимкнула електрику, вiн, так i не скинувши сорочки й штаненят, уклався бiля голої та холодної стiки. "Лишенько, якi вони сухоребрi, якi недоглянутi, якi занехаянi. Самi ж i перуть собi... Й не вiдають, що їх чекає завтра, пiслязавтра. Добре, коли потраплять до одноге притулку. А коли до рiзних? I загубить тодi брат свою сестру, й можуть бiльше нiколи не зустрiтись. I я нiколи їх бiльше не побачу. Сьогоднi - востаннє. I вперше. Але до чого тут я?" Вона лежала на краю лiжка, там, де завжди лежала їхня мати. ("I моя мати",мимоволi подумалось). Дiти, поклавшись горiлиць, посвiчували в темрявi очима й дихали рiвно, насторожено. Худеньке тiльце дiвчинки пахло гiркуватими ставковими водоростями, i чути було, як ритмiчно й злякано б'ється її серце. I так само можна було почути, як б'ється серце хлопчика. "А мабуть, вони чують моє. Моє серце б'ється навiть голоснiше, нiж їхнi, й вони зараз мовчки слухають голос мого серця". - Розкажiть казку,пошепки озвалась дiвчинка. - Я не знаю казок,подумавши, вiдповiла. - Ваша мама нiколи не розказувала казок? - здивувалась дiвчинка. - Нiколи... - Вона не знала нi однiєї казки? - Нi. - Мабуть, вона була вже зойсiм стара й позабувала,здогадався хлопчик. - Але ми зараз придумаємо свою казку. - Таку, якої нiхто нiколи не чув? - прошепотiла дiвчинка. - Авжеж, нiхто не чув, бо ми її складемо втрьох. Дiти принишкли в темрявi. За вiкном проїхала машина, її мигливе свiтло проникло в кiмнату, спалахнувши золотими iскорками в усiх зiницях. - Можна, я перша почну? - озвалась дiвчинка.Жила на свiтi баба-яга, костяна нога... - Е-е, це не наша казка,перебив хлопчик.Про бабу-ягу багато казок... Можна, я почну? Жив-був змiй iз дев'ятьма головами... - Е-е,заперечила дiвчiнка,про змiїв теж є багато казок. - Дiти, послухайте мене... Давайте складемо казку, де не буде нi баба-яги, нi змiя з дев'ятьма головами. Хай це буде казка про щастя. Ось хоча б таку... Жили на свiтi брат i двi сестри. Старшу сестру звали Галя, й меншу сестричку мати теж назвала Галею. - Хiба так буває - двi сестри Галi? - засумнiвався хлопчик. - А чому ж нi? Ось твою сестричку звати Галею, й мене теж звати Галею. - Ага, буває,помiркувавши, згодився той. Втрьох, перебиваючи одне одного, склали спiльну казку, й коли нарештi почулось сонне дитяче дихання, вона вмовкла. Звiвшись на лiктi, дивилась на їхнi обличчя, намагаючись розгледiти те, що було вiдоме тiльки їй. I, можливо, ще не знала, а тiльки здогадувалась пiдсвiдомо, що нiколи не зможе кинути цих дiтей, бо вiднинi вони були їй не чужi, а рiднi, вiднинi вони були її братом i сестрою, меншими, а вона - їхньою старшою сестрою, кровною, вже досвiдченою. Здогадувалась, що, сама гiрко скривджена, вона не захоче, аби цi двi крихiтки звiдали те саме, щоб вони були обдiленi ласкою, сердечнiстю, чулiстю. Хвиля материнського тепла пiднiмалась у її грудях, i, схлипуючи крiзь зуби, вона гладила долонею то чубату хлоп'ячу голiвку, то м'якi й довгi пасемка дiвчинки, i в цю мить начебто десь далеко вiдступали всi кривди й образи, натомiсть душа сповнювалась свiтлом доброти.