Микола Хвильовий. Синi етюди ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ВСТУПНА НОВЕЛА Вчора в "Седi" безумствувала Ужвiй, i "Березiль" давав iлюзiю екзотичної зливи. А сьогоднi над Харковом зупинились табуни пiвденних хмар i йде справжнiй тропiчний дощ - густий, запашний i надзвичайно теплий. Горожани зовсiм збожеволiли з такої несподiванки й висипали на вулицi. Про тропiк Козерога вони знали тiльки з географiї, а тут трапилось чудо - i тропiк Козерога завiтав на Лопань. Натовпи суєтяться, ловлять язиками солодкi краплi тихої тропiчної зливи й нiяк не думають ховатись пiд навiсами домикiв. - Чудесно,- говорю я й булькаю в теплi калюжi. Юлiян Шпол, автор комедiї "Катiна любов або будiвельна пропаганда", мовчки за мною: я завжди забiгаю вперед. Весь вiн як мокре курча, i - дивно! - з його капелюшка тече чомусь синя вода. Я повертаюсь до нього й говорю: - Сьогоднi моє любиме число - 13. Отже, сьогоднiшнiй день мусить принести нам якусь приємну несподiванку. Як ти гадаєш, що це має бути? - Очевидно, зустрiнемо професора Канашкiна,- серйозно вiдповiдає мiй приятель. I дiйсно: в кав'ярнi Пока до нас пiдходить названий професор, i пiдходить з такою, знаєте, усмiшкою, нiби вiн допiру наївся карамелi. Вiн нас вiтає, робить нам кнiксен та кiлька комплiментiв, розповiдає щось про критичну оглоблю й тут же читає нам свiй науковий труд пiд такою назвою: "Що таке липа, як так трапляється, що професорська кафедра раптом стає липова, що таке, нарештi, липовий професор, його роль в марксистському суспiльствi, а також про соцiальне корiння богемських ухилiв серед наших iспанських письменникiв". - Чудесно! - говорю я, похлопавши Канашкiна по плечу й узявшись двома пальцями за його пiджачну петельку.- Чудесно! Ти подаєш великi надiї, i я певний, що суспiльство на слiдуючий рiк обере тебе членом свого парламенту. - Ну що ви! - червонiє мiй професор.- Я зовсiм не припускаю, щоб моя робота мала такi несподiванi наслiдки. Але ми - я й Юлiя Шпол - стоїмо на свойому: мовляв, без бляхи тут не обiйдеться, мовляв, на слiдуючий рiк ми вже саме Канашкiна будемо обирати, мовляв, вiн же знає, що в цьому роцi ми таки зумiли провести кiлькох своїх кандидатiв. - Дякую, дуже дякую! - говорить професор, i ми виходимо з ним на вулицю. Нас зустрiчає та сама тропiчна злива. Я запевняю, що "Три мушкетери" написав несамовитий Ринальдо Ринальдiнi, а професор Канашкiн запевняє, що цей твiр не належить перу "письменника Ринальдо Ринальдiнi, а належить перу французького письменника Гофмана-молодшого, що писав пiд псевдонiмом Дюма (батько)". Тодi до нас пiдходить Олесь Досвiтнiй (переступає через калюжу) i каже: - Драстуйте, товаришi! Драстуйте й ви, професоре Канашкiн! - Драстуй! - говоримо ми й ловимо язиками краплi теплої тропiчної зливи. Олесь Досвiтнiй iнформує, що вiн допiру скiнчив свiй новий твiр пiд такою назвою: "Собор Паризької Богоматерi". Вищеназваний професор виймає олiвець i записує: "Олесь Слiсаренко написав удосвiта новий твiр "Собор Паризької Богоматерi". Потiм до нас пiдходить вiдомий панфутурист Семенко й одразу ж починає ображати мене дотепами й лаяти за французькi фрази, що я їх вживав у своїх памфлетах: мовляв, це ж французьке парикмахерство. Я з ним погоджуюсь, i таким чином виявляється, що я творив свiдоме _французьке парикмахерство. Тодi беру "Зустрiч трьох" i питаю: - А що значить NР, що стоїть над кожним твоїм вiршем у цьому збiрнику? - Як що? - каже Семенко.- Це значить - кiнська сила! - Боже мiй! - скрикнув я.- Таж кiнська сила має зовсiм iнше позначення. Панфутурист нiчого не вiдповiв, i таким чином виявилось, що вiн творив несвiдоме_ латинське парикмахерство. Юлiян Шпол зареготав. Семенко зблiд i пiшов до Красної гостиницi. Ми його не затримували, як i професора Канашкiна. Нарештi пiдiйшли до Держвидаву. Там ми обтрусились вiд дощу й зустрiли ще кiлькох творцiв читанок ("папа рєжєт, мама клєiт"). До Держвидаву мусив зайти сьогоднi якийсь начальник, i тому в однiй кiмнатi пахло репейним маслом - саме тим, що не з agrimonia eupatorium, а з lарра. В кiмнатi Аркадiя Любченка, автора "Буремної путi", кiлькох талановитих оповiдань i не закiнченого ще роману, до нас пiдiйшов Пилипенко, автор "Байкiвницi" й закiнченого роману "Малоросiя", i каже до мене: - А в цьому роцi вашого прiзвища в держвидавiвському календарi не буде. - Пiд рубрикою "iсторичнi подiї"? - питаю я. - I пiд рубрикою, i без рубрики! Нiяк не буде! - Та невже? - кажу я й сiдаю до столу, щоб трохи поплакати. I я плачу гiркими слiзьми. Тодi Пилипенко, Юлiян Шпол i Олесь Досвiтнiй (як i Аркадiй Любченко) починають утiшати мене. Але як утiшити? Я говорю крiзь сльози: - За що? За що? - I, вийнявши з кишенi жменю пiдсмаженого насiння, вибираю гарбузовi кабачки й з смаком лузаю гарбузовi кабачки (мовляв, "за що? за що?"). Нарештi, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителiв i рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената - Раїси Азарх. Вона зустрiчає нас милою усмiшкою. - А...- говорить Раїса Азарх.- Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas, особливо! Вона менi пропонує перевидати мої твори пiд назвою "Твори". Я, звичайно, вiдмовляюсь. Словом, я проти. Вона - за. Я проти! Вона - за! Виявляється також, що за i мої приятелi, як от Аркадiй Любченко. Тодi я погоджуюсь, i ми складаємо умову. ...I от умову складено. Я знову перечитую свої оповiдання (до речi, страшенно нудно перечитувати) i сiдаю писати "вступну новелу". Але що писати? Знаю тiльки, що написати обов'язково треба, бо ж i я все-таки несу вiдповiдальнiсть за себе. ...I от я вiдповiдаю. По-перше - "твори". Це зовсiм не "полное собрание сочинений", це не претензiя - це непереможне бажання моїх меценатiв: Раїси Азарх, Сергiя Пилипенка i Аркадiя Любченка. Отже, за всякими оправками з приводу назви звертайтесь, будь ласка, до вищеназваних меценатiв. I далi (щоб не забути): в перший, у другий, як i в дальшi томики я вкладаю речi, ще нiде не друкованi. А тепер про змiст. Свою наймолодшу збiрку я писав на початку тридцятих рокiв нашого столiття (в 1921-1922). В кiмнатi, де я працював, було страшенно тiсно (жило багато народу), так що я мiг сiдати за стiл лише вночi. Саме тому, мабуть, у моїх творах i мжичка. Нi, мабуть, не тому: я просто фiксував настрої тридцятих рокiв. Тепер про форму. Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогоднi не в модi. Я, пробачте за вольтер'янство, я... романтик! Саме вiдси й iде розхристанiсть i зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох рокiв ( я думаю прожити сто п'ятдесят). Впливи._ Я погоджуюсь з тими вельмишановними критиками, що не бачать у моїх творах нiчого оригiнального. Вони мають рацiю: весь я в лабетах пiльняковщини та iнших серапiонових братiв. Мова._ Мова моїх творiв надзвичайно кострубата. Окремi вирази бувають буквально безграмотнi. От приклад: "Балачки його нiчого собою не уявляли". Про мову моїх творiв можна прочитати у професора Сулими. От i все. А коли сказати, що я можу бути автором тiльки одного твору, який хочу написати через багато рокiв i до якого я дiйду, очевидно, через етюди, то це вже буде рiшуче все! Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорi, задумливi вечори, нiжнi осiннi ранки, коли десь летять огняноперi вальдшнепи (мiй сюжетний любовний роман "Вальдшнепи" буде в третьому томi) - все те, чим там пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю нiжних женщин з добрими, розумними очима, i я страшенно шкодую, що менi не судилося народитись таким шикарним, як леопард. Iще люблю я до безумства нашi українськi степи, де промчалась синя буря громадянської баталiї, люблю вишневi садки ("садок вишневий коло хати") i знаю, як пахнуть майбутнi городи нашої миргородської країни. Я вiрю в "загiрну комуну" i вiрю так божевiльно, що можна вмерти. Я - мрiйник i з висоти свого незрiвнянного нахабства плюю на слинявий "скепсис" нашого скептичного вiку. Ну, i так далi. А тепер - поки що до побачення! Зараз iду в робiтничий квартал до радянських робiтничих домикiв i буду там слухати, як заливається гармошка бродячого музики. Вона заливається якось сумно, i я думаю: тут я все-таки не зустрiну професора Канашкiна, i я пригадую, що попереду мене стелиться великий життьовий шлях. Вiн починається десь у минулих вiках i шкутильгає осiнньою елегiєю через шведськi могили, через Сорочинський ярмарок i далi, аж до Гофманської фантастики (мiж iншим, можна сказати не тiльки "Три мушкетери", але й "три мушке-тонери"._ Мушкет, аркебуза - це одно, а мушкетон - це старовинна рушниця з набоями в кiлька куль, що одразу летять у кiлька сторiн). ...Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропiчна злива - густа, запашна й надзвичайно тепла. Я - вiрю! ...Юлiян Шпол, автор комедiї, "Катiна любов або будiвельна пропаганда", мовчки ступає за мною. Весь вiн як мокре курча, i - дивно! - з його капелюшка тече чомусь синя вода. Драстуй, Юлiяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку! Завтра пiду на могилу комунара, автора "Ударiв молота i серпнi". Я понесу йому пучок синьооких фiалок i там згадаю про свою загадкову смерть. Драстуй, Юлiане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я - вiрю! ЖИТТЯ I Коли за лiсом зав'яне молодик, там десь, на степах, над озиминою, цвiт стелиться, а вiн зав'яне - в оселях сутенiє, розливаються цебра синяви - тихої, блiдої, i вмирають каганцi. Тiчки тодi бiгають, трiщать тини, скаженiють пси, найбiльш крихкотiлi,- дужi пси мовчазно шкутильгають за переможцем, а крихкотiлi в спорзнiй солоднечi гризуться. Спорзно тодi в повiтрi. Тому: нашi прадiди теж у цей час бiгали тiчкою, а наша кров - прадiдiвська, червона i теж горить. А от клунi. Так, клунi. В них торiшня солома, а на нiй зеленiє кохання. I до клунь трiщать тини. I риплять вони теж спорзно. Хто знає, як у цi ночi клунi риплять? Солома зiтхає, так вона зiтхала вiки, навiть коли татарськi загони блукали по степах на Українi. I от: на однiм боцi Ворскли - Дамаївка, на другiм - хутiр Комарiвка. Недалеко гетьманський лiс, а далi - Диканька (диканьське пиво й меди опiшнянськi - недалеко бiля Полтави). Дивишся на гетьманський лiс, згадується: гетьманщина, Гоголь, татари, Карло XII i т. iн. Тодi могили жеврiють, нiч, день, ранок, свiтанок - все одно... Над степами гойдається шулiка... Iз Дамаївки приїздили двоє: Павло й Мишко-комунiст. Приїздили на човнi до Степанового городу. Степанова дiвка - Гандзя, казали - повна пазуха грудей. У Степановiй клунi спала й Оксана. З Оксаною от що: їй 17 лiт, батько її, Рубан, сюсюкає, а мати теж сюсюкає. Оксана ходить "корольком", груди що яблука твердi, й несе їх уперед, от i спокушала парубкiв. Казали: - Оксано, пора на вечорницi! А батько не пускав. Парубки обмазали ворота дьогтем, а на ворога солом'яного дiда поставили. Рубан перелякався й засюсюкав; - Сарас iди носювати в клуню! Оксана: - Що ви, тату? - Сарас, сьоб менi сього грiха бiльс не було. I виштовхав iз хати, а сам пiшов у комнезам скаржитись. А було це вдень. Оксана подумала й пiшла до Гандзi. Та ж спить з парубками уже шостий рiк. Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з Павлом на возi, а Оксана поки що сама. На другий день Павло приїхав з Мишком, i Мишко лiг бiля Оксани. Було й так: Павло забариться, а Гандзя чекає. Тодi виходили з клунi, щоб парубки не почули, i через город до дощок - прали удень бiлизну там. Сюди приставав Павлiв човен. Комарiвка була на узгiр'ї, i з дощок майорiли силуети будiвель. З рiчки йшов дух - може, татарський, задвiстiлiтпозаднiй, може, з баговиння, i рiчка була далека в своїй глибинi, вона з Днiпра в Чорне море бiгла, думалось, що й вона морськими синiми бурями дихає, казали - Комарiвка над баговинням замислилась, так: вечори ходили по Комарiвцi - сiрi, тихi - i далi - далi... I Оксана мрiяла. А Гандзя булькала у водi ногами, спiдницю закочувала й спiвала: Маруся оiруїлась, В больничной дом везуть. I груди її високо пiдiймались, нiби хотiли полинути в темно-синi простори. I ще вона спiвала, i спiви лагiдно лунали за рiкою. А потiм зiтхала i нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзю й теж хвилювалася й думала про очерети, про комунiста, про комунiстiв, про продподаток - батько лаявся - а вони полинуть восени - качки, про качок думала, а куди - невiдомо. I мрiялось, i ще мрiялось... Нарештi з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб нiч не почула. Павло гребе, мов справжнiй рибалка, а Мишко в душогубцi з очима заплющеними - боязко. I Гандзя завмирала, i Оксана завмирала, i всi завмирали. Ах! Павло... Павло... поспiшає - мiцний, бадьорий i злий. Збентежено ховалась в очеретах вона - нiч. Зорi горiли хоробливо й у солодкiй тузi падали на поверхню. ...Потiм учотирьох iшли в клуню спати. В клунi на возi Гандзя здержливо реготала - i солодко було. Трiщав вiз - i було тьмяно. На вулицi, i по городах, i по садках блукали зайвi парубки й лякали нiч штучним iржанням: - I-го-го! I-го-го! I чути було ще тоскний заспiв: Не за Ленiна, не за Троцького... А в другiм кiнцi спiвали: Чий я козак, звуся Воля, Українець з Гуляй-Поля. Гей шумуй, моє вино, Йде за правдою Махно! Бiля Оксани лежав Мишко, мовчки цiлував їй волосся, а вона мовчала. Мишко брав її руку й теж цiлував. Оксана пручалась тихо. - Господи, не треба, у мене руки бруднi. Мишко важко дихав i уперто не пускав її руки. Було тремтiння. I так цiлу нiч: вiн її руки цiлував, а вона пручалась. Iнодi вiн її брав за груди, але зараз же "вибачався" i казав, що це якось так. Свiтало - i вони розходились. Дивно, яка нiч була коротка! Оксана козою бiгла додому, i цiлий день туманiло в головi. ...А вiд дощок вiдпливав човен, а десь дзвенiли червонi дзвони зорi. II Минали днi, i в спогадах поринали ночi. Як це: десь бiля Диканьки є село i хутiр - а що тут ранiше було? До татарви? Га? Так, село i хутiр - i далi-далi... А що через сорок вiкiв? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII. Моя люба соцiалiстична Україно! Степи, шулiка, i лiтнє сонце вiдходить за обрiй, а за ним молочна стежка спiває бiлих, а може, й червiнькових пiсень, мукають корови, з пасовиська бредуть - i далi-далi. Ферми, електричнi плуги... машини, фабрики, заводи... Ах!.. I далi-далi... Молочна стежка спiває - яких пiсень?.. Iшло лiто, курiли сiновали, думали пiдстриженi луки. Проходили громовицi, вiдходили блискавицi - далеко-далеко, тiльки на обрiї блимало золото, i рiка тихо хоронила пiслядощовий глибокий смуток. Мишко казав Оксанi: - Я скоро поїду до мiста. I ти поїдеш. Я докiнчу науку - тепер тихо. Тепер можна, i ти будеш учитись. Тепер усiм можна, тепер для бiдних школа. Оксана не любила комунiстiв, усе село не любило, а в Мишчиних очах стояло кохання, i вона вже любила комунiстiв. ...У липнi ночi були душнi, iз степiв дзвонило - неясно, iз невiдомих химерних дзвонiв. Тодi Мишко казав: - Оксаночко, яке життя! Хоч би скорiш до мiста. Як менi хочеться до мiста. У Київ поїду я... Думала про життя, думала про Київ, думала, що в Києвi невiдоме життя, думала про великi мiста, де курить химерно, i хотiлось до великих мiст, до життя. I ще проходили днi, i в спогадах поринали ночi. I знову курiли сiновали. Але стало неспокiйно. В Дамаївцi партизани вбили двох комунiстiв, а Мишко втiк. Iз повiту приїхав карний загiн. I Мишко знову збирав продподаток, але в Комарiвку їздив рiдко, бо боязко було. Коли приїздив - був несмiливий, прислухався, не говорив про чудесне, тiльки Оксанi чудесно було. I от: Оксана до колодязя йшла, назустрiч - Гандзя. Гандзя: - Чула... виїздить твiй? Захмарилось обличчя: - Не знаю. Оксанi й гарно було, i погано було - чи вiзьме й її з собою? Каже Гандзя: - Не випускай: комунiст гарний - може, ожениться... Та тiльки чорт їх розбере. Мiй дiд крiпак був, розказував, як колись такi ж паничi теж установлювали власть. Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що дурили тiльки. Оксана замислилась i пiшла на вигiн, дивилась i прислухалась, як за суховiєм вечiр тече. Згадувала, що комунiст їй казав. Вiн такий несмiливий, а каже так хороше. ...На свiтанку пiсля однiєї солодкої ночi Мишко вiддався Оксанi й Оксана вiддалася Мишковi. Гандзя й Павло спали, а вони не спали. Тодi в клунi було тихо, тiльки зрiдка миша шарудiла в золотiй соломi... Ах, яка тодi була чудова нiч! У неї такi тугi зiтхання, як яблука з антонiвки, i величезнi очi, де цвiте життя, щирiсть i тихий сум кохання... Хто бував на соломi?.. Тодi було передосiнньо. На вигонi вистукував перепел, а серця не чути було. Iшов дух вiд свiжих снопiв i нагадував широкi, безмежнi лани. Крiзь щiлину жеврiла зоря. Тодi Мишко згадав, що в цю мить (читав десь) цвiтуть на серцi чайнi троянди. А Оксана не призналася Гандзi - їй гарно було хоронити в собi велику таємницю зачаття. Тiльки в її кривих японських очах вiдбився передосiннiй зажурений шелест тополi i серпневе виглядали її груди, наче стiжки молодi на стернi блiдiй. Оксана вже не ходила до дощок вичiкувати човна iз-за коси. Вона знала, що скоро приїде Мишко, забере її з собою i вони поїдуть у далеке, невiдоме мiсто. Туди - далi - далi, де курить i дзвонить життя, найбiльше, наймолодше. Боялась тiльки, щоб повстанцi Мишка не вбили: вони частiш чужинцiв убивали, а вiн був чужинець - з iншої губернiї. Потiм пiшли дощi i зелина зажурилась. Зрiзали очерет, i сумно стало на рiчцi. В Дамаївцi майже кожного дня ховали когось, i похороннi дзвони заповнювали рiчку - голу, сиротливу, осiнню, заповнювали її глибiнь. Комарiвка слухала цi дзвони й дивилась на хмурий гетьманський лiс, на змарнiлi степи. Потiм iще пiшли дощi. III Зими не було, й знову було мокро й осiнньо. Мишко чекав наказу виїхати до мiста й уже майже не їздив у Комарiвку. Партизани вже не ховались у лiсах i приходили з повинною. Лiси були нуднi й жорстокi, чорнi, як смерть, вишкiрялись навiть. Оксана почула, що вона завагiтнiла. Уночi вона лапала свiй живiт, їй здавалося, що вiн росте й вона це почуває. Виходила на вигiн, дивилася на поле, на тумани, до станцiї (за сорок верст Кочубеївка була), i були гони, i верстви, i тракт, i стовпи, i було тоскно, i хотiлося невiдомого. А вдома батько сюсюкав, i мати сюсюкала, i комунiю лаяли, i ще раз її лаяли. Дiвчата повернулися з бурякiв i вечорницi улаштовували - i не хотiлось на вечорницi. Увечерi батько приносив газету й крутив з неї цигарки, а Оксана дивилась на рядки й думала, що там написано про Київ, про мiсто. А батько ще приносив газеnи - у волостi їх багато, й нiхто їх не читав, вони лежали в шафi в писаря i їх крали з нього курiї, а на базарi говорили про Петлюру, про румунiв, про кiнець Радянської влади. За цiлий мiсяць Мишко приїздив один раз - i вже не говорив, а коли говорив, то про якусь суворiсть, про нудоту й ще про щось - Оксана не пам'ятає. А вона брала його бiленьку руку й гладила нею свiй живiт i усмiхалась загадково. Потiм вона говорила з Гандзею, але й на цей раз хоронила тайну народження. А в хуторi почали ходити темнi чутки, що повстанцi нахваляються вбити Мишка. Тодi прийшли тривожнi ночi. У вiкна бив напiвдощ, напiвснiг, у бовдурi гув вiтер, i снились далекi, бруднi дороги без кiнця, без краю. Верстви, гони, стовпи i шляхи, i знову шляхи... ...I знову зими не було, i було мокро i осiнньо... I припадала осiнь до Оксаниного серця i стискала його. Але не гадала Оксана, що в цiй чвирi життя кине свою першу важку тiнь на її прекрасну молодiсть, i тому, коли їй було переказано, що Мишко виїхав з Дамаївки, вона навiть здивувалася: як, невже зовсiм? Їй сказали, що зовсiм. Вона не заплакала, вона навiть. не почула, як їй заболiло - так пекуче заболiло. Вона пiшла на Полтавський шлях i дивилась у той бiк, на Полтаву. I пригадала липневу нiч i неяснi дзвони iз степу. Потiм сiла на зрубаного дуба й дивилась на болото. Вiтер носився по Комарiвцi - чiткий, колючий, жорстокий. I знову, як крiзь сон, солодкi ночi й зорi в синiм маревi. Але треба було щось думати. I надумала: - Пiду. I пiшла. Коли б вона читала "Кобзаря", вона б знала Катерину, але вона була неписьменна. Вона чула тiльки про Київ, а що Мишко - ах, Мишко! Мишко!.. Увечерi Оксана зiбрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота. Сiрiло, й дощу не було. Сунулись хмари невiдомо куди, сунулись далеко-далеко - у далечiнь. Чоботи грузли в багнi, а навкруги голе поле й тиша. I ще мрiяла про липневi свiтанки, про неяснi дзвони iз степу. Думала про великi мiста i ще про щось незнайоме, таємне. Зрiдка назустрiч їй тягнулися пiдводи, iз станцiї їхали. Конi пнулися i з великим напруженням витягали з багна вози. Люди пiдозрiло оглядали її, оглядалися i ще раз оглядали. Проходили верстви, проходили й гони, а кривi очi виразно, з сумом дивилися на мовчазнi станцiйнi вогнi, що заблищали за могилами. На обличчi застигла скорботна, ледве помiтна посмiшка. Гетьманський лiс залишився далеко збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка i його жагучий шепiт на соломi. Знову налетiла темна хмара й забризкали сiрi води. Повернулася - Комарiвки не видно. Було тоскно й було радiсно. Згадала газети, батьковi цигарки й подумала: це темне життя, а хотiлося свiтлого, молодого, як молодик. Станцiйнi вогнi наближалися. Зупинилася бiля верстового стовпа вiдпочити. ...Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетiв поїзд i зник в далинi. Оксана пiдходила до семафора. КОЛОНIЇ, ВIЛЛИ... Так от: єсть вiлли, бiля мiста в кучерявих лiсах засiли, i шосе до них гадючиться. Єсть вiлли, єсть i колонiї - дитячi. Вiлли: специ, їхнi жiнки вiдповiдальнi, взагалi - квалiфiкацiя, цвiт. Ну... - Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Ганьба! Годуємо паразитiв. - Да, непорядки. А вдруге вже друга на першу: - Подумайте: їй одно мiсце на вiллi, а вона .цiлу сем'ю притягла, ще й "друга дома" притягла... Безобразiє... ...Отара бiлорогих баранцiв посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле... Ну... I третя на другу: - Сволоч! В городi одержує тринадцять пайок, ще й тут у три горла. Їдять шоколад, п'ють каву, молоко - поправляються. Так живуть. Синiє вечiр - пiд'їжджають автомобiлi. Тодi гостi їдять i всi їдять. ...Слобожанськi лiси й тракти i досi були тривожнi. Ходять бандити по лiсах. На вiллах тихо тому. Купражили гультяї колись, лiтали по шосе мотори, кавалькади, й гомонiв лiс вiд музики, гамiр буржуйський, купецький ходив по корчах... Тепер тихо, тепер їдять... ...Колонiї пiшли далеко в лiси. От колонiя, скажемо. Цвiтуть дiти, ростуть з молодняком дубовим, бронзовi шиї, очi блищать, як спiлi вишнi пiсля дощу. В колонiї виховательки - тьотя Бася, соцвосниця... да... Господарською частиною завiдує Гiль. Гiль ходить i спiває: "Ми смєло в бой пайдьом за власть совєтов"... Цiлий день спiває. Соловей. Очi йому теж цвiтуть, як спiлi вишнi пiсля дощу. Звiдки вiн - бородатий, мамулуватий? Хто його знає - революцiя родила. I вiн у свою матiр конче закоханий - у революцiю. Не знає нiчого, крiм цiєї пiснi,- i не треба. - Та покиньте ви спiвати,- кричить Анфиса Павлiвна, гладка, охайна - нiмецької породи. Гiль зникає. Є ще стара дiва - Павлина Анфисiвна,- так кажуть, так звуть,- це не так. Ну, i так далi... Тьотя Бася - фанатичка. Зустрiчає незнайому жiнку: - Що ви читали з жiночої справи? Що? Бебеля "Женщина i соцiалiзм" не читали? Та невже? Витягає "Женщину i соцiалiзм". Читає, слухачi тiкають. Вона молиться на Коллонтай i Лiлiну. А Анфиса Павлiвна розказує анекдоти: - Я вам по секрету. Цiлий скандал був... Коллонтай кричить: "Стерво! Тебе в публiчний дом". А Лiлiна як схопиться: "Ах ти розпусто! Тобi жалко, що я з Зiнов'євим живу?" Ха! А вона ж молода, а та стара. Павлина Анфисiвна, як заходить сонце, iде до ставка, до купальнi, роздягається, оглядає тiло й зiтхає. Спiває з натхненням: "Мiсяченьку блiдолиций, за хмари швидше ти б сховавсь". У ставку купається сонце - на нiч. Десь далеко залiзниця, десь потяг далеко. Б'ють корову в кошарi. Корова замукала й рогами - в землю. Пахне кiзяками, парним молоком i свiжою кров'ю. Прибiгла економка (це вiлла): - Када ви, наконєц, убйотє єйо? - Та зараз. - ...Та сiчас,- кричить економка i бiжить - її покликано. Сидiр чухається: - От стерво! Жалко їй народного добра. Микита не чухається: - Нехай. Все одно вже сховав. Здивований Сидiр: - Що? - Мнясо! - Те, що буде?.. Тьху! От практикант! Микита закурив цигарку. Пахне зеленню, пахне кiзяками. Сидiр умочив у цеберку ножа й перехрестився: - Яке-небудь стерво, та ще й лiзе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово - ех! Та й тiльки. Потiм вiн рiже, але не мовчить. - Бiльшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить воля й свобода. Як ти набиваєш собi пельку, то й iншим не перешкоджай. О! Микита хитає головою: - Правильно! ...Вони рiжуть корову. В колонiї сiдають обiдати. Виховательки, дiти. Анфиса Павлiвна подивилась на Павлину Анфисiвну та й подавилась. Павлина Анфисiвна сама ж невиннiсть: вона ж не знала, що Анфиса Павлiвна дитячу котлету їла. Анфиса Павлiвна запивала водою: - Хотiла попробувати... Павлина Анфисiвна: - Так, так... ...Приїздить до дiтей якась мама. Виховательки люб'язно усмiхаються. - Ваша дитина прєлєсть, прямо удiвiтєльно. Мама млiє... ...Набiгає хмара лiтня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами лiтаючи - перед громовицею... ...Тiльки в тьотi Басi нема корзини, а в iнших є. У корзинах - варення, котлети, бiлий хлiб та iнше... ...Навiщо?.. ... До тьотi Басi приїхав знайомий. Було мiсячно, всi були над ставком. Мiсце гарне, помiщицьке: нагадує помiщикiв. Знайомий сказав: - Уся Україна повстанська, запорiзька. Куди не глянь - усюди бандити. Мабуть, i за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерiзати всю колонiю. Павлина Анфисiвна скрикнула: - Ах! Це вона кокетує. Всi це знають, не звертають уваги. Знайомий серйозничає: - Чудний українець - то вiн флегматик не знать який, то вiн злодiй з великого шляху... то вiн революцiонер... Тьотя Бася захвилювалась: - Що то є українець? Пролетар-революцiонер. Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала його "соглашателем", лається ще; iде на терасу. Анфиса Павлiвна глибоко зiтхає (їй спати хочеться) i теж iде в кiмнату - корова. Павлина Анфисiвна була задоволена, взяла пiд ручку знайомого й повела в садок однiєї вiлли. Вiдтiля їх вигнано. Знайомий обурився. - Як ви смiєте! Ми ж тiльки гуляємо! - Iдi, iдi! Не разговарiвай!.. Знайомий пообiцяв поскаржитись головi Вуцвику. А Павлина Анфисiвна спитала: - Ну, скажiть правду: ви ж не комунiст? Вiн тричi побожився, що вiн комунiст, але вона йому не повiрила. ...Громовиця не прийшла - пройшла. В лiсi було тихо, мiж дерев ходив мiсяць i крапав срiбне масло в гущавину. Хтось ламав гiлки в лiсi - не людина, трiскало в лiсi. Вилуплювались солов'ята, i соловей уже не спiвав, i солов'ї мовчали. -...Якби ви знали, яка це Анфиса Павлiвна: жадна, не дай Господи. Годує дитину, а сама бiльш за дитину з'їсть: дитячу порцiю. ...На якнайдальшiй вiллi смiялись. Пiдiйшли до тераси, а за терасою тихенька пiсня. Це надхненний Гiль. ...Тьотя Бася не обiдала: її обiд з'їв хтось. Коли поодцвiтали вишнi (позривали ягоди), поналивались яблука. В яблуках мед, пасiка, бджоли, дiд сивенький - смачно... Летiли трутнi по шосе. ...У вiллi мешкають два тижнi, три, мiсяць, а то й цiле лiто. Однi виїздять, iншi приїздять. Хто приїздить, каже: - По вулицях голод, а тут... Через тиждень каже: - Чому це сьогоднi нема какао? Який же це дiм вiдпочинку? Га? ...Пахне кiзяками й парним молоком. Ледве свiтає, Сидiр запрягає конi й везе м'ясо до мiста. Насiли: де - хто. - Захватiть оцього лантуха з яблуками. - Що за лантух? - Та оцей. - Та це ж яблука казеннi. Його просять, вiн згоджується за двiстi п'ятдесят вiд пуда. Накрив лантух свiжим м'ясом i закаляв у кров. (Кров i яблука, революцiя i кров...) Сидiр покликав Микиту, й поїхали. Як виїхали з села - на мiсто селяни їдуть. Сидiр кричить: - Гей ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю! Кричать iз воза: - Не пан, звернеш i сам. То тiльки земському звертали колись... Но-о!.. Почухав Сидiр потилицю й згодився: - Та воно й правда. Сiпнув за вiжку - лiворуч... ...Пiдводилося сонце - червоне, заспане, невмите... На вiлли (мабуть, i в колонiї) залiтають амури: людське. Буває випадково, буває свiдомо, пiд кущами, коли думає лiс, коли мовчить лiс, тiльки трiщить у глибинах - дрiбний звiр ходить, буває в садках... А через дев'ять мiсяцiв вилуплюється дитина. Це гарно, природно, свiжо й людяно. Залiтають сюди й поганi баси - невдачники з мiста й дебютантки - балерини й третьоряднi скрипники. Тут усе задовольняє. Усiх задовольняє. Є i лiтнiй театр. У суботу висiла афiша: Грандiозний вєчєр. Участвують... еtс. ...У недiлю тьотя Бася кричала: - Я не поведу дiтей на цю буржуазну гниль! Її не послухали й повели дiтей. У дiтей сьогоднi цвiли очi, як спiлi вишнi пiсля дощу. Кричало голубе небо, i були оплески гучнi i смiх дитячий. Дiти задоволенi, артисти "в ударi", небо кричить. Кiнчався вечiр, заспiвали "Iнтернацiонал", i скрипник заграв. Трiснула струна в скрипника, й "Iнтернацiонал" увiрвався. I розлiгся дитячий регiт на весь лiс. Раптом вискочила з лiсу тьотя Бася, блiда, схвильована. - Як ви смiєте! Як ви смiєте глузувати? Стояла бiля артистiв i махала кулаками. Її заспокоїли, вона - на сцену i плакала. Дiти дивились на неї, витрiщивши оченята, деякi теж плакали. Ще з тьотею Басею була iстерика, i її повели в колонiю: скрипник (що увiрвалась струна) i балерина. Зодiяковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодiяковий блиск видно i восени, коли сонце сходить. Ранком жеврiв зодiяковий блиск, ранком умирали чебрецi, снились i пахли чебрецi. Ходили з вiлли в колонiю, з колонiї на вiллу. Вiлли, колонiї... Легенький золотий сум. ...Чебрецi, чебрецi... Анфиса Павлiвна, Павлина Анфисiвна посварились. - До другої чистки не доживете, все одно викинуть! Анфиса Павлiвна обурилась: - Безпартєйна! Глядiть, щоб знову в тюрму не попросили. Приїздив ще знайомий: дитячi порцiї їв. Вiн був сумний - осiнь. У городi взимку холодно й голодно. ...Колонiї, вiлли. Павлина Анфисiвна ще ходила в купальню, навiть роздягалась i дивилась на своє тiло. Але не купалась. ...Ставок думав золоту пiсню: "Ой пряду, пряду"...-Леонтович. I минуло лiто. Глибокого часу-зажури колонiї перевозили в мiсто. Засмутнiли дiти, засмутнiли вiлли. А Анфису Павлiвну викинули з партiї, i вона виїхала кудись. Iз кущiв вилiзли бандити i, як вовки, скрадались до осель. Павлина Анфисiвна плакала - йшов тридцять п'ятий листопад. Коли їхали по шосе, iз корзинки випала "Женщина i соцiалiзм" - пом'ята, некрасива книжка. Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усiх iшов Гiль i спiвав: - Ми смєло в бой пайдьом... Гудiв лiс, падало листя - iшов листопад, прийшов листопад. ...А на вiллах ще пахло кiзяками i парним молоком. ...Стояли золотi ранки й зодiяковий блиск. Iз першої вiлли Сидiр кричав: - Микито! Та йди-бо, бiсова личинко! Бандите клятий! Микита не озивався. РЕДАКТОР КАРК I Бєлий, i Блок, i Єсенiн, i Клюєв - Росiя, Росiя, Росiя моя. Стоїть сторозтерзаний Київ I двiстiрозiп'ятий я. П.ТИЧИНА Связан я узловыми дорогами, На которых повесилась Русь, На которых трактиры с острогами Хоронили народную грусть. В. АЛЕКСАНДРОВСКИЙ I На стола поклав бравнiнга й на нього дивився тривожно - редактор Карк. Згадав: холодний ранок - 1905 року чи 1906, тодi гiмназистом був; це було вчора: учитель, а потiм учень, а потiм їх ховали в той ранок, у холодний, i днi йшли сiрi, сiрi - мабуть, того холодний. Гiмназiяльна церква й пiп iз жiночим обличчям. Повiтове мiсто, болото, гуси, хмари й цвинтар на горi. Кожний бравнiнг має свою iсторiю криваву i темну - у нас, на Українi, сьогоднi: 3 березня року нашого п'ятого... а взагалi - 1922. Як довго як курс нашого карбованця, як товарний потяг у момент вiдступу в невiдомiсть - i вогкий день, i на деревах жовтi сльози, а бiля дерев танок умирання - листя, а бiля вокзалу метушаться сiм'ї комунiстiв, а їх не беруть. Дехто не встиг сiсти, i їх ловили по селах... Мого товариша жiнку зловили, а потiм згвалтували, i вона стала дурненька. Кожний бравнiнг має свою iсторiю: темну, як духовне нутро окремої особи... Iсторiя бравнiнга така: лiс, дорога, втiкачi, вороги, i хати, i дерева, i всiм байдуже, вже дихати не можна, горять груди i згорають-згорають... Пострiл... Темна iсторiя. У буржуа вiдбирали бравнiнги, i вони плакали, а потiм у нас одбирали, i ми не плакали - не iронiя! - а може, хто й плакав... Чого одну людину шкода, а до тисячi мертвих байдуже? Почуття колективiзму нема - це не з "азбуки комунiзму", провiрте! Проте це не щоденник - це справжня сучасна новела. Редактор Карк пiдвiвся, ще раз тривожно подивився на бравнiнга i вийшов. II Iз тихої вулицi пiшов на клекiт. Жеврiло блакиттю. На пiвнiч iшли води - дощ. На заходi сонце в зелених усмiшках: за мiськими левадами вже зеленiло - теж iшло, i мрiялось сонцем, за сонцем на Американський материк, тому - там океан, там велично й синьо. Так: телеграфiчнi дроти узгiр'ям i проходили на бруднi квартали мiста, там вони вище над будинки. Так: пiсля теплої зливи дротом котились краплi, зупинялись, звисали, а котрi налiтали - вливались i падали на брук. Жеврiло блакиттю. Чудово: смердюче, промислове мiсто велике, але не величне - забуло слобожанське народження, забуло слобожанськi полки, не утворило американської казки: не йшли будинки в хмари - чудово, воно ховає сьогоднi в своїх завулках кривавi легенди на сотнi вiкiв. Зiйшов на тротуар. Побiгли трамваї з задумливим свiтлом: на фонi вечорового повiтря електричнi лампочки тьмяно-рожевi. Не хотiлось знати, що трамваї бiжать на край мiста, що трамваї повертаються, що нема далi трамваїв, що далi важкi дороги й кiстки замучених коней. А проте чудовi легенди революцiї теж виростають тут. Наприклад: на цiй вулицi, на цiм мiсцi - тут тепер мiщани проходять, провозять свинi з околицi - гурток матросiв умирав у нерiвнiй боротьбi з ворогами, умирали на автомобiлi, коли барикади посувались на пiвнiч - iнсургенти йшли на пiвнiч, а в проваллi раптово зацвiла Венера. Редактор Карк дивився на вiкна: там Чепiга й теж зацвiла. Йшла синя нiч i налягала на будинки, мабуть, заповнювала коридорне повiтря - коридори довгi, темнi - установ. А в мiщанських домах тукали, мабуть, годинники. Тукали, одмiрювали простори по культурних, некультурних вiках, згадували революцiї, не знали революцiй - народнi бунти, селянськi повстання, Хмельниччина, Павлюк, Трясило... I дивився Карк на небо: там голуба безодня, там кiнчається життя, а степи України теж голубi - асоцiацiя з небом. Думав: - Чого так вабить-гуди - там же смерть? Може, тому, що голуба? Потiм повертав додому. Бiля цього магазина - тут тепер державний шоколад продають - одного зимового ранку вiн зустрiв нову владу. Згадав, як шумувала Україна,хохол упертий чоловiк, а може, тут десь проходив Сковорода Григорiй Савич, великий український фiлософ, а тепер, кажуть, могила бур'яном поросла й бджоли не гудуть бiля дупла, тiльки пчiлка iнодi пролетить, i шумують революцiї, повстання на Українi знову. Григорiй Савич Сковорода - так росiйська iнтелiгенцiя любить: Григорiй Савич, Нiколай Романович, Владимир Iллiч, Тарас Григорович. I єсть. у цьому якась пiвнiчна солодкiсть, упертiсть, i калузькi нетри, i Iван Калита,- i московська сила - велика велетенська, фатальна, вiд варязьких гостей iде. I нема тут вишневих садкiв - на вишнях у червнi проростають зорi - i нема тут лунких дiвочих пiсень - далеких, край села, а то в заводському посьолку, або коли з сапками йдуть, а навкруги їх зелено, а за ними з цукроварнi ледве-ледве манячить у лiтнi, яснi ночi дим. Дим... Подумав, що над Україною завжди був дим, i вся вона задимилась у повстаннях, задимилась у муках, огонь iшов десь у землю, тiльки на Дiнцi спокiйно думали й упирались у небо димарi. I був огонь, i теж - велика велетенська сила, фатальна, тiльки вiд варязьких гостей вона не йшла. Коли Карк зiйшов на мiсток, бiля лiхтаря його зупинили. - Пачiстiм! Здивувався: уночi? Подивився на хлопчиська - очi благають. Поставив ногу на пiдставку, але згадав, що грошей нема. Пiшов. I згадав, як багато тепер дiтей на вулицi - з щiтками, з цигарками, стiльки бачив у Яссах чи в Бакеу, в Румунiї - там багато кафешантанiв, добрi скрипники, а в горах їдять мамалигу, живуть iз свиньми, там же носяться вiтри, а збоку Карпатськi й Трансiльванськi гори, снiговi верхiв'я... Коли в Румунiї буде революцiя? З Лопанi дмухнуло вогкiстю. Лопань теж має свою iсторiю: на березi багато калу й дохлi конi, а вчителi гiмназiї i досi ловлять удочками рибу й думають - про минулi днi, коли фунт бiлого хлiба коштував три копiйки, а пiвпляшки - двадцять чотири. Лопань теж має свою iсторiю - вона не знала революцiї, вона не бачила революцiї, бiля неї проходять червонi крамарi, на нiй теж зрiдка появляються кайори. Розмова: - Що за свiтла нiч, а на душi темно: нема простору. Чека. Госпуп. Ех ти, життя прокляте! Другий голос: - Нiчого. Сила за нами. Ха! Обиватель. А обиватель - хвиля, дев'ятий вал. Регулятор. Пiднявся високо, ану-бо нижче! Не хочете? Себе винiть. Ми теж дещо знаємо. Налетiв обиватель - i човен поринув. Обиватель регулятор. З Лопанi дмухнуло вогкiстю. III Мої любi читачi! - простий i зрозумiлий лист.- Я боюсь, що ви мою новелу не дочитаєте до кiнця. Ви в лабетах просвiтянської лiтератури. I я поважаю. Та кожному свiй час. Творити то є творити. Да. Соловей - от як дерева здалека пухкi, а мiж дерев бiлiє, а бiля дерева заряснiло - солов'ї не однаково спiвають, прислухайтесь. Свої Моцарти, Бетховени, чув i Лисенка - солов'я. Переспiвувати - не творити, а мавпувати. I читач творець, не тiльки я, не тiльки ми - письменники. Я шукаю, i ви шукайте. Спершу вiд новаторiв - i я теж - це нiчого: вiд них, щоб далi можна. А твiр мiй буде цiлком художнiй - треба продумати, треба знати... Ах, зеленi мої сни за далеким невимовним. Ах, моя молодiсть - на фабричних посьолках тебе залишив, заблукалась ти нiччю в шахтарських огнях, на степах запорiзьких безмежних. IV Револьвер системи "бравнiнг" не виходив iз голови. Про бравнiнг: Конан-Дойль добре знав звичайного читача: розв'язка i зав'язка, фабула, сюжет та iнше. Шерлок Холмс. Не виходив iз голови не тим, що його куплено в повстанця з банди Ангела, а тим, що вiн лежить у столi, а в кiмнатi тихо, домовинне, тим, що є "сьогоднi" i нема "вчора" - далекого, несподiваного, великого, особливо на фонi "позавчора". Карк зiйшов на площу й раптом обернувся: його покликано. - Товаришу! Дивиться: чоловiк розкинув руки, немов повiтря хапає. I ще раз: - Товаришу! Вiдкiля цей голос? Так, вiн знає цей голос, це сiмнадцятого року, голос сiмнадцятого року, голос молодої, бадьорої, червiнкової революцiї, тривожної радости - може глибокої, може синьої, може це не голос, а сон з оточеного ворогами героїчного Луганська. I що ж: був слiпий, вийшов з лiкарнi - голодний, i радий, i свiтлий, як усi пiсля хвороби. Вiн пiсля тифу. I на нього