постоїмо на вечiрньому перельотi. Ми йдемо на надплесне, що його вже тепер нема. Як i багато степових озер, воно навiки зникло з мого мисливського горизонту. Щороку я гублю радiснi води, а за ними всихають рештки струнких комишiв та пишних осок. I на мою вразливу душу злiтають метелики жури, бо ж так недавно, так недавно все це було. Я любив зустрiчати вечiрнi прельоти на цьому озерi. Коли на дальню рiку спадали липкi тумани i води тихо парували на захiд, тодi вогняна куля прекрасного сонця пливла за лiси - туди, за Атлантiку, за океан. Надходив вечiр. Моя старосвiтська бабуся годувала мене кавунами. Я брав рушницю i йшов у степ. Дорога бiгла повз табiр вiтрякiв, минала цвинтар i пересiкала даль бiля багаття, що раптом спалахувало серед степу. Тодi на глухому пiвстанку кричав паровик, i пролiтала стьожка огнiв. Нарештi надходило надплесне. Я стягував на ботфортах ременi й брiв у болото. Сторожова стоянка була на сходi, так що передi мною стояло все озеро, i було воно в багрянцях вечорової зорi. Над озером пливла м'яка й тендiтна тиша. I тодi в селi дзвонили до Вечiрнi. На небi вже булькали зорi, i iз степу йшов легкий димок пожарища. Починався перелiт. Таємними кажанами носились над водою чирята. Моя "бельгiйка" раз у раз розривала пострiлом матовий присмерк... Це були чудовi вечори, i я їх нiколи не забуду. Але надплесне вже давно висохло. Вже давно там, де пахли осоки й своїм запахом викликали химернi асоцiацiї, вже давно там рiже землю прозаїчний i могутнiй трактор. I тiльки я, як невгамовний дон Квiзадо, все шукаю нових iлюзiй до нових невiдомих берегiв. ...Нелi захвилювалась i раптом зробила стiйку. Зiрвався перепел. Я вистрiлив i промазав. Нелi повернула голову й докiрливо подивилась на мене. Вона так докiрливо дивиться на мене, що я мимоволi перевожу очi в iнший бiк: менi соромно. О, Нелi вмiє присоромити свого двоногого товариша!.. Тодi ми йдемо до озера мовчки. Я нiяк не наважусь поласкати свою суку, а вона теж почуває себе нiяково. I тiльки другий вдалий пострiл остаточно помирить нас. Сонце вже лежить на горизонтi грандiозною червоною трояндою i збирається на ночiвлю. По степу метушаться маленькi вiтерцi. З далекого села зрiдка долiтають парубочi й дiвочi вигуки. - Бац! Бац! - чую навкруги. Потiм сонце ховається, i тiльки ледве помiтний слiд його залишається на заходi. Я ще кiлька разiв "промазав", але я вже не бачу очей моєї Нелi, i до того ж на ягдташi менi висить двоє чирят. I потiм я давно вже не стежу за перельотом - я слухаю степ. Пострiли рiдiють, i нарештi їх не чути. Перельот скiнчився. Надi мною стоїть зоряне небо, i десь блимають степовi огнi. - Нелi! - кличу я суку, i ми поволi йдемо до лиману - туди, де нар зустрiне бабуся i її пахуча вечеря. Двi верстви ми проходимо скоро. От уже ми дiйшли оселi й бредемо глухою вулицею. Гавкають собаки, по хатах жеврiють каганцi. Ми обминаємо старовинну козацьку церкву. Десь кахикають парубки й верещать пiд повiтками дiвчата. Нарештi ми бачимо хату старосвiтських друзiв. Бiля хвiртки нас зустрiчає дiдусь Зiдул. - Здрастуйте! - каже вiн.- 3 качками вас... Чи, може, не пощастило? . Я передаю йому двох чирят. Але вiн хитає головою i скаржиться: ранiш, бувало, як зробиш один пострiл - то й десять качок, а тепер тiльки порох переводиш. Це - традицiйна зустрiч, i я на неї, як завжди, "пiдтакую". Тодi ми йдемо до хати, i на порозi нас зустрiчає бабуся. В хатi пахне смачним борщем. Я виймаю з ягдташу пляшку з горiлкою, i ми сiдаємо вечеряти. Зiдул iнформує мене, як стоїть справа з лиманськими озерами. Завжди буває так, що "вчора" було страшенно багато дичини, а сьогоднi "щось" мало. Тодi я питаю, скiльки ж Зiдул "вчора взяв". Дiд зiтхає й каже: - Та одного поганенького куличка. - В чому ж справа? - питаю я. А справа, бачите, в тому, що йому вже перестали очi служити. З такими очима, мовляв, багато не вб'єш. Потiм вiн розповiдає менi кiлька мисливських анекдотiв. Цi анекдоти я чув в сотий раз, але я їх вислухав i тепер з охотою. Зiдул завжди розповiдає їх як правду, i менi хочеться йому вiрити. Менi так хочеться вiрити, що я нарештi й вiрю. - Це ж така наївна брехня, i стiльки в нiй наївної дитячої правди,думаю я парадоксами. Нарештi пляшка моя порожня. До мене тиснеться Нелi, i я їй кидаю два шматочки м'яса. Вона з подякою дивиться на мене й лягає бiля моїх нiг. На дзвiницi дзвонар б'є одинадцять. Тодi бабуся вносить у кiмнату солому, i я лягаю на нiй. Завтра, ледве засiрiє, Зiдул пiдiйде до мене й скаже пiдводитись. Ми зберемо рушницi й помандруємо на озера. А сьогоднi я лежу на соломi, i мої мислi пливуть по хатцi моїх старосвiтських друзiв. - У чому справа? - думаю я.- Чому я з такою свiтлою радiстю їду сюди? Але вiдповiдi я не найду. В кутку вистукує цвiркун, десь на вулицi спiвають дiвчата - i все це як якась дитяча казка. Мислi мене в'ялiють, i я починаю засипати. I тодi приходить менi мисль, що мої старосвiтськi друзi просто туман фантастики, що вони зовсiм не живi люди, що це тiльки тiнi справжньої людини. - Цебто? - знову запитую себе.- Виходить, що мiй вiдпочинок - це не що iнше як порожнє й мертве мiсце в моєму коротенькому життi? Але й тепер я не найду вiдповiдi. Мислi менi зовсiм зiв'яли. Збоку шарудить солома - очевидно, кошеня блукає по хатi. Крiзь сон я бачу клаптик зоряного неба й лежачi силуети моїх старосвiтських друзiв... ...Але на свiтанку я пiдводжуся бадьорий i веселий i з надiєю дивлюся на бабусю й Зiдула. - Ну, Нелi, сьогоднi пополюємо на славу,- кажу я iрландцi, i ми йдемо за дiдом. Нас випроваджає, як i завжди, наша мила бабуся. Тодi кричать пiвнi й стихають парубочi вигуки. Зiдхає пiвтемрява. Ми довго йдемо вуличками. Зiдул пахтить люлькою й мовчить. Нас обминають хатки, повiтки. Де-не-де знову жеврiють каганцi. Нарештi ми входимо в степ, i тодi перед нами блищить матове срiбло озер. Ми вже на лиманi. За кiлька хвилин я буду з Нелi рiзати човном тиху поверхню комишуватих вод. - А ранок добрий! - каже Зiдул.- Качки пiдуть iз сходу. Тодi десь розривається пострiл, i луна бiжить на озера. Ми прискорюємо крок. Свiжий вiтерець ласкає нашi обличчя. Нарештi пiд ногами забулькало. Мiй старосвiтський друг передає менi весло, кладе в човен солому, i за хвилину я на водi. Десь просвистiли чирята. Десь закричав кулик. Нелi тихо заверещала. Тодi я глибоко, на всi легенi, зiдхаю й починаю свою напiвфантастичну путь. БАРАКИ, ЩО ЗА МIСТОМ I Юхим пiдiйшов до паркана й прочитав такий плакат: Товаришi! Тероризуйте тил ворога. Бийте нiмчуру! Бийте гайдамаччину. Наше вiйсько недалеко. Хто не з нами, той проти нас. Пiдпiльний ревком Д'ех! Мать твою бог любив! I тут же Юхим подумав про Мазiя: - Так... Розумiю... Ну, держись, Мазiю! Посмотрим твою ухватку. Потiм заложив руки в кишенi i, посвистуючи, пiшов до баракiв. Це було вдень. II Розсипається небесний дрiб по даху i спiвають ринви одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону. Тиха осiння нiч, коли темно, як сажа, а десь запiзнився невiдомий птах вилетiти на пiвдень. Над бараками лiхтар примружив своє старече око, засльозився, з сумом дивиться на провалля. Бiля города присiли бараки, а далi ховаються провалля, де навалено смiття з мiстких будiвель, з помийних ям. А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, i по колiна загрузли могильнi верби... Ну i прислухався Мазiй, санiтар барачний, i чути було -_ шарудять у листях мишенята дощовитої осенi. То падають дрiбненькi горошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом. Холодно. Вiтер iде широкою вулицею, добiгає до баракiв i тодi з важким духом трупiв несеться до провалля, щоб заритися в смiття. До баракiв, у двiр, крiзь ворота просунулись рейки, що провели в п'ятнадцятому роцi, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених. Але зараз не видно рейок - темно, як сажа. ...Ах, Нiмеччино, Нiмеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п'ять вагонiв напiвтрупiв, i бараки повнi до неможливости. Тягнуться потяги без станцiй, без води, без хлiба на батькiвщину - i приходять потяги до баракiв. ...I от до Мазiя прибiг Юхим, кинув спрожогу: - Ну, єсть плакат! - Що кажеш, Юхиме? Мазiй дивиться двома ярками. Вiд нього йде труповий дух. - Кажу - прояви себе! I розповiв: треба товаришам пiдсобити. Одним словом, приштокати. Мазiй думає не довго i вже гудить голосом польової порожнечi: - Це можна... Чого ж не можна? Юхим дивиться непевним поглядом: - А не брешеш? - Навiщо брехати? - Ну, тодi слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба. Це ясно. А як зробити - подивимось. Згодний? - Згодний. - Дивись... Щоб, значить, вийшло все в акурат i нiкоторої змєни вiд тiбє не було. ...Отже, в цю нiч ухвалили так: одного обов'язково приштокати, а далi буде видно. Окупацiя - слово не наше, i прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо. Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одiж. Не голубiють днi. Мовчки бунтують вулицi, мовчки бунтує завод. I порожньо очам, мов о дванадцятiй годинi ночi в обложенiм мiстi. Мочить дощ i шлики з червоними китицями й червоними поверхами. Звичайно, з наших. Але чорно на душi. I шкiрить зуби почуття помсти, i хочеться клацнути. ...Окупацiя - слово не наше. Вiд Мазiя Юхим пiшов до Оришки. Були у неї iншi санiтари, так би мовити, товаришi Юхимовi. "Разговори розговарювали". Говорили про доктора - старшого лiкаря та про iнше. Ну, i лаяли - всiх лаяли. Навiть мерцiв i хорих. Сказав один: - А не помiчаєте, хлопцi, як старший лiкар почав хвостом крутити? Це не спроста. Юхим наставив вухо. - Невже i вiн прочитав плакат? Гм! I чогось образився: - Понiмаєш, "хвостом круте". Думаєш, тiбє спужався? Регочеться санiтар: - Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазiєм побував? Здригнув Юхим: "В акурат влучив": - Перехрестись. Який мiнє антирес? - Та хто його знає! Мазiй чоловiк темний... А другий розповiв: - Проходжу це я, братцi, бiля кладовиська. Дивлюсь - щось блукає там. Перелякався я, бо темно було. А потiм кричу: "Хто там такий?" Не вiдкликається. Взяв я тодi на бугайця: "Хто там такий? Стрiляти буду". Не вiдкликається i йде до мене. Конче перелякався я, але стою. Коли це пiдходить. Дивлюсь - Мазiй. "Чого ти тут шляєшся"? - "Могилу,- каже,рив".- "Це уночi?" - "А не все одно: завтра ж знову штук двадцять закопаємо". Отакий! - Та то його, мабуть, мерцi збили з пантелику. Уже нiчого йому не страшно. - Воно так. Та його вже страшно становиться. Юхим заспокоївся й покликав у сiни Оришку. Така й така iсторiя. Думаємо одного приштокати. Сам бачив плакат. Оришка: - Ну їх до чортової матерi! Не зв'язуйся. Коли б чого не вийшло. Юхим поважно взявся в боки: - Сайдьоть! Лиш би тiбє турботи не було. А потiм пожартував: - Мiнє що - як треба, то й жистi рiшусь. Пайдьош на похорон, музика заграє марша... Отже, говорили ще й про iншу справу, бо помiтив Юхим, що Оришка пiдморгувала комусь. -Ти гляди, щоб нiкотрої змєни. Нащот змєни я чоловєк пронзитєльной. Оришка в знемозi похилилась Юхимовi на груди. ...А за дверима ринви спiвали одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону. III Чи не здається вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух? Га? Суєта. Суєта. Суєта. Хiба можна кожного зводити у ванну пiсля довгої дороги без станцiй? ...Потiм рили величезнi ями й кидали туди необмитi, чорнi, виснаженi цурпалки живого м'яса. Не чекали й смерти - валили на пiдводи й везли на цвинтар. Везли на цвинтар наших полонених, що були в Нiмеччинi. Отже, праця на двi змiни. Лiкарi ходили по палатах розгубленi, сестри й служанки без нiг. Носiї. Носiї. Носiї. ...Мазiй i Юхим теж. I через край переливається в палатах стогiн - чорний, смердючий. I вовтузяться люди й шукають виходу, нiби пацюки, що попали в раковину з рiдким калом. Душить труповий дух. Не чути смiху в палатах. Але не можна ввесь час у такiй задусi. Виходять на повiтря й з жагою ссуть його, як телята материнi груди. ...Пройшла Оришка. До Юхима каже: - Це не завод пахне. А Юхим вуглем стоїть, думає: - Без сумлєння. I Мазiя очима шукає. ...Палатськi служники лiками пахнуть, i все це народ, так би мовити, пiд знаком запитання. Ядернi баби, звикли жирувати з хорими, i пухкi та смачнi, недарма на "хорих" порцiях одгодовуються. Котлети, а не баби! От i з Юхимом: нежонатий хлопець, а пiдморгує не одно бабське око. ...Ну, а Оришка уїдлива, шоколадна баба. Одразу до своєї палати принадлива ("Карi глазки, де ви скрились? Мiнє заставили страждать") . Оришка в аптецi крутиться. "Дохтурь!" Як нема фельдшера, то й сама лiкiв дасть: - Що вам требується? Олiум рiцiнi? I регочеться. - Ги! Ги! Хоч окуляри на носа натягай. - ...У-ух, ти! Шльондро непiдтикана! У Хранцiю надумала їхати, чи що? Iще гигоче, шоколадна, а груди, нiби холодець, тiпаються. ...Набачив Юхим Мазiя - покликав, убiк одвiв. - Ну, що? Може, передумав? Мазiй на цибатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безодень виблискує. Що вiн думає, ця мавпа з зоологiчного? А говорить спокiйно, наче дитина конфету ссе. Напевне, вiд трупового духу заморока найшла. - Згарбаємо - не писне! Юхим хвилюється: - Завела сорока про Якова. Ти дiлом говори. Що за манера? От падазрiтєльной! Одрубав Мазiй: - Не вiриш, то йди! Заблимали очi: - Мiнє усьо одно. Пiдсобити треба товаришам. Возьми в унiмання... А ти вола, мабуть, перетягнеш... Значить, сьогоднi? ...Увечорi зiйшлись бiля Оришчиної кiмнати. - Все готове? - Все. Тодi вже насувалось сiре рядно осiннього вечора. Пiшли до Оришки: поки стемнiє. Оришка з Юхимом жартували на кроватi. Борюкались. Мазiй пахтiв цигаркою на палатськiй лавi - бiлiй з голубим блиском. В Оришки не очi - поросята кувiкають. Натягнула на Юхима млинця (кашкета цебто) i на вухо телеграфує: - Нащо цього привiв? Погратися не дає. Ги! Ги! Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби: - Мовчи! Хай сидить. Поспiємо. Вiд борюкання кiмната повна спеки. Оришка мов сонце, що за обрiй перевалює. П'ють воду, прицмокують. Потiм вiдпочивали. Каже Оришка: - Чого ти, Мазiю, такий непривiтливий? Мазiй у вiкно дивиться, де огнi по бараках ходять - хорих переносять. Мовчить. Як пугач. - Скоро год у нас, а все однаковой! Це Оришка, i проглинула: - Кажуть, з мерцями приятелюєш. Ги! Ги! Мовчить Мазiй. Безоднi у вiкно вставив. ...Ще пожартували. I от вечiр провалився в темряву. Юхим загортався: - Мабуть, ходiм! Пiдвелись. А Оришка Юхимовi пiдморгує, щоб спати приходив. "Тяжолоє положенiє: мужчин война перевела". От... Та, бачите, на дворi гомiн глухий пiшов. Наставили вуха. Оришка: - Кличуть... Неначе як хворих привезли. I крикнуло за вiкном: - Виходь! Юхим досадливе махнув рукою: - Подаждьош, не пужар!.. ...Зiйшли з ганку в багно. Двiр увесь шумить. Полiз у кашкет Юхим: - Ховай струмент. Дiла сьогоднi не буде. Пiшли за натовпом до рейок. ...А пiд навiсом, де вагони,- лампи та свiчки бiгають. Сунеться з вагонiв скиглiння i йде в болото. Метушився вартовий лiкар: - Ану, хлопцi, дружнiш! А хлопцi й так ледве ходять. Учора цiлу нiч носили цурпалки живого людського м'яса. В палатах повно. Вже нiде ставити носилки. - Отже, "дружнiш". Пiдожди, скоро вже прийдуть, загетьманують. ...У палатах крик: - Куди несете? Нiде. Несiть у шосту. - Там уже наставили. - Ну, в десяту. - А... йди вiд грiха... мать твою так! Чого так язиком ляскати? ...Тiльки ринви спiвають пiсню в переливах легкого дзвону. - ...Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички! Мазiй наставив свої глибокi ярки. - Багато вас... Все одно завтра в яму. Хорий з жахом подивився на Мазiя й заскиглив. Пiдбiг Юхим: - Сматри! I послав кудись у повiтря "в бога i богородицю". Пахло трупами. IV Цвинтар - невеселе мiсце в нашiй республiцi. В'януть трави бiля могил. Зализує на могилах свої рани осiннє сонце, потiм крутить хвостом i ховається за небесним тином. Уранцi копали братерську могилу. Гризуть мотики землю, а лопати навалюють невелику сопку, i дивимося на неї з сумом. ...Мазiй стоїть з мотикою в ямi, а Юхим - з лопатою на горi. Iншi пiшли обiдати. - От дух, аж сюди чути,- сказав Мазiй. Сказав незадоволено Юхим: - Не могу я бiльш терпiти, вашого духу слухати. I дивиться на Мазiя: - Розумiєш: треба завод одкривати. Надоїло мiнє. Хiба це робота з мерцями? Так, недоразумєння. Потiм говорили про сьогоднiшнiй нальот. Так би мовити, про дiло плакатне. ...Летить пiд кирки земля, бризками розсипається. Росте сопка бiля ями. Сонце востаннє крутнуло хвостом i пiшло в безвiсть. Пiшли й грабарi. Яма була готова. Глибокої ночi пiде сюди важкий труповий дух. Смеркає. Смеркло. Вiд баракiв вiдходять захмаренi заулки. Темнiє в кварталах - лiхтарiв нема, а будинки сиротливi, непривiтливi. ...Юхим i Мазiй цiлу нiч вiльнi - копали. Повечеряли й пiшли. Мазiй ступає вiд баракiв кiшкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб не чути, щоб вийти до заводських ворiт кiшкою. Юхим каже в долоню: - Ша! А сам спотикається, як монополька. ...За десять кварталiв - свисток. Пiшов по кварталах i тiльки за проваллям стих. Зупинилися. Прилипли до паркану. Мазiй дивиться двома безоднями - очi глибоко пiшли пiд лоб, тiльки блиск майорить. Борода чорна, як нiч. У Юхима усики з кота. На головi кепi млинцем. - Ну, от i дивись унiмательно. Як пiдiйдемо до пекарнi, то й абсуди свайой головой. Мазiй струснув iз свитки дощ. Мовчав. А Юхим кулеметив. Витяг з багна ногу - багно крюкнуло. - Здаровий ти мужик i в арманську був. А тут ради салiдарности. Я, брате мiй, катєльщиком був. Салiдарность - первоє дiло. Мазiй брав саженнi кроки, i знову багно крюкнуло. ...Бiля пекарнi розлетiлись вулицi, а далi хмурi димарi на чатах. Уже видно. I видно ще на чатах каску. По дошках провалюється гул крокiв - розмiрене, мов маятник. Через плече гвинтiвка. - Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти їхню манеру зучив. Вiдповiв спокiйно, як дощ: - Що ж, дiло ясне: зайдемо з того кiнця - i не писне. Юхим потер руки. ...Iз заводу зрiдка спотикаються молотки... А може, то кузня, що край села стоїть? Завод iще жеврiє, тiльки готується вмирати, коли замовкне останнiй цех. Юхим з погордою сказав: - Катєльщики. Це тобi не село: пiдложив бабу пiд бiк i спи. Тут не засньош! ...Чорти його знають: все-таки боязко. Скiльки не говори, а треба ж i дiло робити. Д'ех, мать твою бог любив! Нацiлився вже Юхим лiзти, а Мазiй тут зашепотiв щось. - Ну? Сказав суворо й уперто: - Отож тепер мене слухай. - Ну? - От тобi й "ну". Юхим затривожився: - Що ти такий падазрiтєльной... От манера! Каже Мазiй спокiйно: - Цього чоловiка ти менi даси. - Це того? - Та його ж. Повеселiшав.. - Бери без сумлєння. - В тiм-то й рiч: допомагати прийдеться. До ями потягнемо. Треба хоч одного живого зарити. Юхим витрiщив очi. Юхим не розумiє. А Мазiй рiшуче одрiзав: - Не хочеш, то я пiду додому. Не буду й руки каляти. Замжичило дрiбно й холодно. От iсторiя! Думав-думав, а думи нiяк не йдуть. Випалив: - Сатана ти, а не людина. Це можу я на таке дiло пiти. А пiду. Потом, як я чуствую, поддєржку треба. Крiзь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул крокiв. ...Мазiй полiз. А за ним полiз i Юхим. Раптом бiля заводу стихло. Тротуар замовк. Ну, i що ж? Як же далi? Далi зв'язали вiжками, забили хусткою рота й потягли живе тiло по вулицi, а потiм по завулках. Звичайно, притягли на цвинтар до тiєї ями, що рили вдень. А яму вже зарили, свiжа могила стоїть. Чули - од'їхала фура. Колеса вiдходили по бруку. Коли розрили свiжу сопку, з могили ще плазував кволий стогiн. То цурпалки живого м'яса, що все одно скоро пiдуть у вiчнiсть. ...Смердiло трупами. Мазiй поставив над ямою зв'язану голубу людину й штовхнув її. Гупнуло. Застогнало. Ну i дiла!.. Мать твою в боженят пiднебесних! ' Сказав Юхим: - Сволоч ти, i квит! ...Повернулись захмаренi заулки. Крюкало болото. Пiдступали бараки й важкий труповий дух. В палатах бiгали огники. Але то - не весело. Що тут казати - не весело. Десь далеко за городом стогнало тiло. Мабуть, умирало на чорних ланах. ...Д'ех! Не голубiє на душi! I праворуч Днiпро, i лiворуч Днiпро. I похилила в розпуцi свою голову моя мила Слобожанщина, щоб слухати свою зажурну осiнь. ...Рипнули перелякано ворота у барачний двiр. ...А далеко гудiло радiо на тисячi гiн про журбу нашої невеселої країни. V Дощ ущух. Свiтанок iшов iз сходу ледаче, довго. Потiм брiв сiрий день, зазираючи в калюжi. Хмари низько стояли над самотнiми бараками. Хмари придавили одним краєм захiднi квартали мiста. ...З города тягнулись клячi з калом. Ну, а вiд заводських ворiт сунувся натовп голубих людей. Попереду бiг гладкий собака з обiрваними вухами. Iнодi собака зупинявся, нюхав землю, тодi зупинялися й люди. Але це на момент. Iшли далi. I от - Юхим ускочив до Мазiя. - Шукають... з собакою... Мазiй спокiйно сказав: - Хай шукають. - Ну, а як найдуть? - Не найдуть. ...Юхим побiг до Оришки. Баба в обiйми його: - Ходiм, Юхиме, пограємось. Оришка вартувала всю нiч. Недавно з лiжка пiдвелась. Пахне вiд неї лiками й ядерним бабським тiлом - пухким та солодким, як медяник. Одштовхнув Оришку: - Куди там гратися... З собакою. I заметушився по кiмнатi. Оришка розiпрiла - сон солодкий. Очi поросятами кувiкають. - Та що таке? Розповiв Юхим: так-то й так-то - бiда. Перелякалася баба. Спiдницю схопила. Одягається. Дивиться у вiкно. Видно - бiгає собака на цвинтарi, а потiм бiля свiжої могили гавкає. Гавкає, не вiдходить. I розривають уже голубi люди свiжу сопку. Скрикнула Оришка: - Боже милосердний! Червонi шлики вже бараки оточили. Ну i спека! Зовсiм збожеволiла - до старшого лiкаря посилає. Впросити, значиться. - Тьху! От хранзоля дурна. Ще побiг до Мазiя, а той, як папуга, завiв: - Не найдуть! Що тут робити? Вилаявся в "бога й у богородицю" та й пiшов у палати. От. ...А на цвинтарi вже вирили чоловiка голубого, i барачний лiкар так визнав: умер вiд задухи, отож живим закопали. I рветься вже собака до баракiв, нюхом чує, де злодiї. Пустили собаку. I самi пiшли. Iз старшим-голубим барачний лiкар iде. I вже виганяють з палат. - Ста-нов-и-ись! Отже, по-солдатському: становись. Збились у купу санiтари й санiтарки. Не так. У шеренги треба. Гомонiли. Гомонiли. Гомiн стих. Держали стих. Держали собаку за нашийника, а потiм пустили. Знову пiшов дощ, у калюжах булькає. Обнюхує собака кожного - мовчить. А добiгла до Мазiя - загавкала. Вивели Мазiя з шеренги. ...Ех, Юхиме, Юхиме! Загавкала й бiля Юхима. - Виходь! Потiм повели до старшого лiкаря допит чинити. Юхим каже:- Нiчого не знаю. А Мазiй ярками подивився й байдуже кинув: - Ну да, живого закопали. ...Вивели їх у двiр i повели в мiсто. Дощ знову вщух. Було це тодi, коли мiськi вулицi сонно прислухалися до тишi. Город спав. Тiльки тротуари де-не-де глухо одмiрювали кроки вартових. ...Втретє розривали свiжу могилу, що на цвинтарi бiля баракiв. Струпiшали цурупалки людського тiла. Сморiд. Не чути було, як спiвали ринви одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону. А збоку шарудiли в листях мишенята дощової осенi. Крiзь туман баракiв майже не видно. Видно постатi край ями. Верби йдуть за мiсто до провалля, де вмирає тiло. I от бiля ями iз зав'язаними руками стоять - Юхим i Мазiй. Ясно? Скiльки шликiв? - Ховає туман. До Юхима: - Ну, кажи: жидам продався? Мовчанка. - Ух, ти, жидовська пико! Важкий кулак гупнув в обличчя. Одскочив убiк, став бiля верби. Це - Юхим. ...Коли могилу розрили, бiля ями поставили Мазiя. - Лiзь! Усяка буває смерть, це зрозумiло, i буває смерть, коли вiд неї смердить трупами. Промайнула мисль. Юхим зиркнув на яму i кинувся в туман. Де руки? Нема рук! ...Бац! I затрiпотiло живе серце, а потiм луснуло. Кров поточилась у листя. Iще чути було: - Ух, ти, жидовська пико! ...Над цвинтарем проходив туман важкий - осiннiй. ...Всяка буває смерть, i буває, коли вiд неї смердить трупами. - Лiзь! Мазiй подивився безоднями в туман i полiз у яму, в гору людського м'яса. ...Це було тодi, коли мiськi вулицi сонно прислухалися до осiнньої брудної тишi. ...Дощ знову вщух... СВИНЯ I Це каже зоологiя: "...має сорок чотири зуби. Sus domesticus: йоркширська, темворст, суфолькська, ессекська i ще багато. I ще: sus scrofa: дик, вепер - є в Азiї, залишився i в Європi". Iще треба розповiсти про Карла Iвановича i про Хаю - мiж iншим, а про свиню буду говорити потiм. А тепер iще про будинок, а може, ще про кого-небудь. Будинок... Будинок має чотири виходи, входи. Вихiд вiсiм квартир, квартира чотири-п'ять кiмнат, а кiмнати (назад!) - дають ще квартири. У кiмнатах, у квартирi, де Хая, не де Карло Iванович, нижче поверхом,- чотири квартири: Хая, сiм'я товаришки Зої з Зоєю i два товаришi: один товариш з товаришкою, тепер жiнка (чи як там?): Райський i вона, Яблучкiна. Четвертий - Пєтушков. От. А от припустiм. Два балкони: один вище, другий нижче. ...Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильця... (Є такi ярки - цвiркунячi, повно точiння, коли вечiр, коли в степу блукає таємно червоний огонь: мабуть, багаття, а мабуть... не знаю). Двадцять крокiв гримає духовна музика - це сад "Гастроль". А коли стихає, тодi симфонiчна оркестра. Дивлюсь - лiхтарi, лiхтарi, лiхтарi, як золотий горох: це над будинками, видно з будинку, що над будинками. ...А десь збираються їхати кудись. Пiд'їдуть до семафора, а там iще семафор, iще семафор... Так от - пiд балконом гризуться собаки, зрiдка плачуть коти, мов тi дiти. Вечiр. А потiм - нiч. - Мяу-у-у! Садок. Iз садка арiя з "Iвана Сусанiна". I тому, що Глинка великий композитор, i мiсто не мiсто, i огнi не огнi, сумно, тоскно, радiсно... I знову сумно... Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильцями... А коли вистукував цвiркун (тодi прийшов вечiр), Хая пiшла на балкон i через бильця перехилилась, щоб покликати: - Ка-арль! Ка-арль! Це так: язик до пiднебiння. От повторiть голосно: - Ка-арль! Ка-арль! Чоловiк живе i вiн не знає, що вiн мавпує. Один зробить "гав" - другий зробить "гав!", бо в природi теж: весна заплаче дощами, а потiм i осiнь заплаче дощами. Мiж iншим, чом ми бабники. Ви як гадаєте? А от Латвiя нiбито рiка i тихенько струмкує, це тому, що Латвiя нагадує латаття, а бiля латаття вода якось завжди струмкує. Хая покликала й пiшла в кiмнату. А тодi на схiдцях шум, тупiт, i влiтає канарейкою Карло Iванович. - Шьо, дєтошька? Карло Iванович "шьо" - прибалтiйський акцент: "шьо". Христосик Карло Iванович, во благообразiї: русява борiдка, а в сiрих очах смирення (вода бiля латаття тихо струмкує). Хая показала пальцем: - Там я напiсяла, вiзьми винеси. Карло Iванович заметушився, спотикнувся, схопив "генерала" i вискочив. ...А тепер - - а тепер Хая лежить на канапi. Карло Iванович, коли розсердиться - "Ах, цi жiрнi шеншiнi..." (здається: жiрнi женшини всюди, навiть, де цвiркун точить крильця, навiть сняться - всюди... жiрнi шеншiнi...). Карло Iванович увiйшов з порожнiм "генералом" i поставив його обережно пiд кровать. I сiв... i не сiв... Хая сказала суворо: - Iди. Можеш iти. Можеш сьогоднi не приходити. ...Коли б'ються пiвнi, а потiм один тiкає, тодi одному чуб настовбурчений. Так i Карло Iванович. Карло Iванович пiшов, вiн не розсердився, стримав себе, тому що вiн пiвнiчний чоловiк, а на пiвночi довго холодно. А прийшов сюди через пiвгодини (на п'ять хвилин) Райський - живе за стiною. Райський прийшов сказати: - Єрунда! Єрунда: пишуться тези, тезове царство. У Райського тезовий стiл, спецiально, стоси.- Я здихаю! - Єрунда. З жахом: - Що ви робите? - Єрунда!.. Не думаєте ви цього: коли тези згорiли, тодi вилетiла з них лiтера "з", поширяла над землею й сiла на своє одвiчне мiсце. I пiшло звучати в другiм таборi: - З-з-з-з-з-з-з! - З-з-з-з-з-з-з! Звучить холодно, уїдливо, одноманiтно... Райський мовчить. Бiльше мовчить. Коли висловиться - -доклад по питанню... Докладач т. Райський. ...Хая взяла, за руку, а потiм на вухо, а потiм лукаво: - Правда? Похмуро: - Так... Тодi Хая розвела руками: - А-я-я... Такий розумний, а теж попались на гачок... Ну й Яблучкiна! I ще про Яблучкiну, жiнку (чи як там?) Райського. А потiм грала очима: - О темпора, о морес! Де нравственiсть? От вiзьмiть Тему Касальську. Знаєте? Вона каже: менi що? сьогоднi один, а завтра другий: не все одно, з якої чашки однакове вино пити? I брала його руку й трошки томилась: - Я не можу! Я так не можу! ...А Карло Iванович не засне, поки в Хаї не темно. Довго не темно - прислухається, хвилюється, а коли говiрку чути, Карло Iванович сальтоморталить по-цирковому: залежить ноги в залiзнi перекладини балкона, а тулуб i голову кине вниз. Дивитись вниз не можна: в головi кружляє, упасти - розбитись на смерть. Зате так видно, що робить Хая (її балкон нижче): чи не прийшов хто, а як прийшов - що таке? ...Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильця, а потiм симфонiя в саду "Гастроль". ...А хтось поїде кудись: пiд'їде до семафора, а далi ще семафор, ще семафор... II Далеко на пiвднi замислилось море. Далеко далека Ялта - порт. Морськi купання, i море пахне, i виноград пахне, а грона з винограду на взгiр'ях. Виноград в листях, i тiльки зрiдка соковито на сонцi блищить. Так блищить: морська хвиля мчалась, й вдарило її з нальоту промiння. ...Тут Лiвадiя, Орiянда, Алупка, тут у старовину генуйська оселя з далекої Iталiї... Пахне тютюном, дурманить тютюном... Тут нащадки лихої татарви, тепер: "шурум-бурум" - спокiйнi, задумливi татари... I гори: Яйла, Чатирдаг, Карабах... Вiдпустки дають у травнi, в червнi i коли вже стиглий виноград. Хая чекала на свiжий виноград i була ввiчлива до Карла Iвановича, рiдко тривожила його з "генералом". А виноград "скоро поспiє"... ...Ранок, ще рано: пiв на одинадцяту. Вiкна на захiд, сонце на сходi. Сонце зiйшло, але не видно: на тiм боцi. ...Нарештi прокидаються, прокинулись. Нарештi - стук: це шофер. До Зої увiйшов шофер. Каже: - Дозвольте посидiти. Ще не пiдвiвся... совбарин. Це про Райського - за ним приїхав. ...Минуло ще пiвгодини. Не прокинувся. Шофер хвилюється: - Мабуть, пiду... постукаю. Iде й каже незадоволено. - Атвєтствєнной... гiпо-по-по-там. ...Єсть воли волов'яча шия - Райський. Шофер не заїкається; гiпопотам не скаже, скаже зайве "по"; гiпо-по-по-там. Нарештi прокинувся, умився. Поїхали. Тодi до Хаї постукав Карло Iванович: - Дєтошька, тi не пайдьош на шлюжбу? I чути незадоволений голос: - А ти сам не догадаєшся? Не знаєш, що в мене женська хвороба? I тихо (про себе): - Остолоп! Навшпиньках од дверей Карло Iванович. Але Хая кричить: - А молока, мабуть, не принiс? Дiйсно, молока не принiс Карло Iванович. I кидається вiд дверей Карло Iванович. ...З усiх нiг! З усiх нiг!.. Але напроти Пєтушков: теж на службу. - А-а-а... В грудях повно почуття: не сказати, не говорити, не вимовити! (На дощi лелека вбирає в шию голову i нижче. Так Пєтушков). Конфетно, карамельне посмiхається i руку плавко й обережно: - А-а-а... Карло Iванович ухилився: - Ах! Залиште! Бiжить, побiг по молоко. Пєтушков конфектно, карамельне посмiхається i чимчикує на службу. В дорозi: - А-а-а... I сюди, i туди безцвiтний капелюшок. Згинається, туманно розпливається. I от - - служба. А потiм (нарештi) - - столовка. Хитає беззубим ротом (вiн не старий), каже: - Ми з Григорiй Федоровичем... "Ми пахали"... Це з наркомом. I так думають: тут - вiдповiдальний там, там - вiдповiдальний тут. Тому: - служба, i служба "а-прима". ...Коли Пєтушков побiг, прокинулась Яблучкiна. Стiна. За стiною Хая. Хая демонстративно вистукує закаблучками - ходить. I Яблучкiна теж. Це так: два двори, паркан, бiля паркану колючки. В колючках - i там собака, i тут собака: - Грр! Гав! Гав! - Грр! Гав! Гав! Але паркан. На Миколаївськiй церквi годинник ударив дванадцять. На бруку кричать грузовози. В квартиру увiйшла уборщиця. Уборщиця становиться так: мiж двох дверей - Хаїної й Яблучкiної. - Баришня! Тодi вискакують разом. Яблучкiна: - Можете убирати... Котiк уже сiв на автомобiль; (Автомобiль пiдкреслюється). Мiж iншим: за Карлом Iвановичем автомобiль не приїжджає. Хая: - Да, да!.. Будь ласка, скорiш, а то до нас, мабуть, приїде народний комiсар. (Народний комiсар пiдкреслюється). Яблучкiна зневажливо подивилась на Хаю. Її очi кажуть: - Народний комiсар?.. Гм.. Не вiриться. А потiм дверi: хлоп! хлоп! За дверима уборщиця: чи сюди, чи туди? Вона непрактична дiвчина. Але вона розумiє. Вона згадала село, вигiн, дiвчат i крем'яшки. Згадала - пiшла на кухню. Заплющила очi, розставила руки й покрутила в повiтрi пальцями: коли зiйдуться, тодi спершу до Хаї прибирати, коли нi - спершу до Яблучкiної прибирати. Не зiйшлись, треба в Яблучкiної, але вона з тривогою думає, що й народний комiсар - це не абищо. Убирала в Яблучкiної, а Хая демонстративно закаблучками вистукувала. Потiм уборщиця прийшла до Хаї, а Хая на кроватi розкинулась. - Ах, Боже мiй! Чого ви так довго? Я ж просила вас скорiше, бо до нас, мабуть, приїде народний комiсар. А потiм закричала глухо: - Ох! Ох! Уборщиця: - Що з вами, баришня? Тодi Хая сказала з тугою: - Ах, яка ви дура... простiть мене, Прiсю. Невже ви не розумiє - те, що в мене хвороба матки? ...Маленька справка: Карло Iванович приходив до Зої й казав: - Ах Зою! Вi такой корошiй товаришь. Нiфшелi Хая мiня не люпiт? А я не маху, мi, сєвєрнi людi надолько люпiм... Зоя: - Я, Карло Iванович, не знаю... I до матерi: - Мамо, вгомонiть Соню, чого вона розкричалась? Поколишiть... III Зоя, сiм'я Зоїна. Зоя дивиться перелякано. У неї чоловiка нема (був), у неї солдатський пайок i мiльйон (п'ять коп. зол. валютою) жаловання на мiсяць. Зоя дивиться перелякано: єсть вулиця, єсть вiтрина напроти. Колись у вiтринi було порожньо, а потiм появились дамськi капелюшки, i Зоя трiшки забула Маркса. Хая сказала: - Бачиш, i живеш, дурочка. А то б жила в конурцi. Що значить протеже? Це менi дякуй. Зоя дякувати не знає, а мати каже, що хлiба нема на сьогоднi i (о жах!) не варили кулiшу в ескадронi: Зоя працює в ескадронi. I сказала Хая: - Ну, слава Богу, скоро вже поїду в Ялту. А потiм додала з докукою: - Тiльки нудно з ним. Ах, як нудно. Я вже i так, i сяк, але не можна покинути... Ну, як я буду жити без совнаркомки? Це про Карла Iвановича... А на покрiвлi латають покрiвлю. З'їли лiта покрiвлю, бо йдуть лiта, не вертаютьси. А на краєвидi акварелi силуети церков, силуети будiвель, димарiв... Iще маленька справка: Хая їде з Карлом Iвановичем у Ялту через пiвтижня, а Яблучкiна з Райським на Кавказ за два днi. Хая пiшла в свою кiмнату й стала напроти трюмо. Подивилась на себе. На покрiвлi латали покрiвлю: стук! стук! З'їли лiта покрiвлю... ...Пахло розтопленим салом... Хая дивиться в трюмо й чує: Яблучкiна знову вистукує закаблучками. Тодi Хая знову пiшла до Зої й сказала з обуренням! - Це ж хамка! Це про Яблучкiну. I розповiла: - Хiба я ранiш так жила? Тепер що? За iдеї. А перший мiй чоловiк був директором у заводi... Да... Хая задумливо подивилась на Зоїну маму, а Зоя уважно, перелякано слухала. - А що вона, ця Яблучкiна? Потаскушка! Ну вiзьми: я ж Райського добре знаю... Ти його ранiш бачила з нею?.. Ага! Ти б подивилась! вiн неглiже, а вона перед ним, як сучка хвостиком. Ну, а потiм розфуфирилась... Розумiєш? Амури. I вiдзначила з докукою: - А вiн - дурень. Радий за всяку цiну одкараскатись вiд неї i не знає як. Боїться скандалу. Ех ти, теоретик! ...Виходив полудень до Зоїного вiкна. Закричали в коридорi Зоїнi й маминi дiти. В саду "Гастроль" iшла репетицiя, кiнчалась репетицiя, а за силуетами димарiв курiв шлях. Подзвонили. Це Карло Iванович принiс обiд. Зоя перелякано дивиться на маму, пiдморгує мамi, щоб не прохала в Хаї лишкiв Хаїного обiду. Мама похитала головою й пiшла одчинити дверi. А Хая пiшла до себе. ...Обiд починається, почався звичайно з того, що Хая не задоволена з обiду. Дивується: чому не видають шоколаду? А вiд борщу смердить старим салом. Карло Iванович: - Це ж, дєтошька, боршь, боршь всiгда з старiм салом. Хая не витримала: - Дурень! Лягає на кровать i суворить брови, Карло Iванович винувато дивиться на борщ. ...За вiкном "катеринка" грає "Розлуку". Це прийшов нiмий i закричав за вiкном по-дикунськи: - Е-е-е! Полетiли, мабуть, засмальцьованi грошзнаки. I знову чути: стук! стук! - латають покрiвлю. Стихли бунти, громи, революцiя - латають покрiвлю. Коли Хая не їсть - не їсть i Карло Iванович. Тодi Хая спитала: - А узнав, на якiй пiдставi цей оболтус Пєтушков столується в совнаркомцi? Карло Iванович розгублено подивився: - Ах, дєтошька! Я забуфь. Скрикнула Хая: - Забуфь! Забуфь! Нiчого сказать - громадянин: забуфь! Хiба ти не бачиш, що ця бездара хитра, як лисиця. А вiч - забуфь! Ну й годуй Пєтушкових совнаркомкою. Карло Iванович ще винувато подивився на борщ, а потiм несподiвано образивси. - Шьорт знає шьо! Шьорт! I пiдвiвся й пiдсмикнув брюки. Тодi Хая раптом заласкавiла: - Що ти? Що з тобою, не хвилюйся, Карль. Ах, який ти нервовий. От як поїдеш у Ялту... Карло Iванович зневажливо подивився на Хаю, затрусилась русява борiдка, почервонiв, як стрючковий перець. Ще раз пiдсмикнув брюки й кинувся з кiмнати. - Шьорт!.. Прибiг до Зої: - Тафольно... Вi, Зоя, карошiй товарiшь. Каварiтє: долько она будiт мушiть мiня? Нiфшелi она мiня не люпiт? Шьорт! IV Поспiвав виноград - там, на березi моря, де Алупка, Яйла, Чатирдаг, Карабах, де задумливi татари: "шурум-бурум" - нащадки лихої татарви. Останнi днi перед од'їздом. Ранком уборщиця Прiся заплющує очi: чи зiйдуться пальцi? I в останнi днi демонстративно вистукують закаблучки: Яблучкiна й Хая. Пройшов Пєтушков на службу, конфектно, карамельне усмiхається. Iнодi й Хая йде на службу. "...Дано сие в том, что он командируется на Кавказ по служебним обязанностям. Предлагается гражданским..." i т. д. Завтра Райський з Яблучкiною їдуть на Кавказ. А перед од'їздом розiгрався-таки скандал. Яблучкiна вилила в раковину помиї, а це побачила Хая. I сказала Хая: - Боже мiй, яка некультурнiсть! Яблучкiна фиркнула: - Будь ласка, не вчiть. Сама знаю. - Знаєте, та, мабуть, не все... Ах, яка некультурнiсть!.. Тодi Яблучкiна скрикнула: - Iдiотка! Хая зблiдла: -_ Що ви сказали? - Iдiотка! Хая в знемозi похилилась на стiну: - Ох, менi дурно... Але раптом побiгла до дверей i крикнула: -Ти думаєш, що тебе Райський любить? Дулю пiд нiс... Сучка! Вийшов Пєтушков, конфектно, карамельне посмiхався: - А-а-а!.. Хая скипiла: - Чого вам треба? - А-а-а!.. - Дурень! - i вскочила в свою кiмнату. Хая конче хвилювалась i покликала Зою. Лаяла Яблучкiну, а потiм говорила про Пєтушкова: - От. Живий ескiз для комедiї. Сидить у совнаркомцi й пiдслухує, що говорять. Вислухав засiдання, а потiм до якогось наркома: "Ви ж не забивайте, Сергєй Петрович, сегодня у нас в шесть часов засєданiє".- "Да, да... я помню". А вiн же на бугайця взяв. От ескiз!.. Ну, брешеш, я таки доб'юсь, яким ти махером у совнаркомку попав. Зоя уважно перелякано слухала й вертiла в руках газету за 26. Iще казала Хая: - Брешеш! Ще й з будинку цього виживу. I додала надто серйозно: - Хiба ти не знаєш, що тут тiльки члени колегiї б