оя мати хоче мене розжалобити! Чуєте, хлопцi?! П'янi вершники теж зареготали. Зареготали й шаблi дзвоном якогось страшного розпачу. Тодi знову сказав Остап: - Нє, матуську, цукерки тебе не спасуть! Спасибi тобi, що ти мене породила й виховала, але не пишайся цим! Бо породити - то зовсiм не важка штука... i навiть деяке задоволення... Ха-ха! А виховати - це твiй природний обов'язок... Ну, словом, я хочу жити i во iм'я якихось там шляхетних поривань зовсiм не думаю пiдставляти свою голову своєму братовi Андрiєвi! Мати з жахом дивилась на свого сина i нiчого не розумiла. Вона все втiшала себе надiєю, що це - нiщо iнше, як п'яний бред п'яної людини, i вже не могла втiшати себе такою надiєю.- "Це пекельний сон сниться менi",- уперто думала вона i раз у раз клала на своє печальне чоло свою схудлу руку. Вона клала руку, аж поки пiдвiвся Остап. I пiдвiвся Остап i сказав матерi, щоб вона влаштувала йому лiжко на ганку; мовляв, вiн там буде до ранку чекати вiдповiдi i її останнього слова. Вона мусить сказати, де сховала Андрiя. I, похитуючись, пiшов вiн на ганок, а за ним пiшли i його вершники. Стiнний годинник одбивав секунди. Час iшов дуже поволi, i якась година здавалася матерi за цiлу вiчнiсть. Вона раз у раз пiдходила навшпиньках до сiнешнiх дверей i прислухалась. Десь кричали вранiшнi пiвнi, а ще далi вили собаки безвихiдним виттям. Перед матiр'ю проходили одна по однiй картини її невеселого життя i проходили дорогi обличчя її маленьких синiв. Сьогоднi в мiстечку порожньо i дико, сьогоднi зчепились в мертвiй схватцi два рiдних брати, а колись над мiстечком стояло хоч i вбоге; але ясне й ласкаве сонце, i Остап та Андрiй були такими симпатичними людьми. Сьогоднi грохочуть оселi грохотом громадянської вiйни, скачуть по шляхах божевiльнi вершники, i сини не хочуть визнавати один одного, навiть матерi уже не визнають. А тодi вони ласкали її своїми дитячими рученятами i так хороше зазирали в її обличчя. Що ж це таке? Невже ж так завжди буває в життi? I раптом прийшла матерi думка, що нiякого кошмару нема i що все, що дiється зараз, є звичайне й природне явище. I коли вона не може зрозумiти цього, то вона, значить, оджила вже свiй час, i, значить, на її земне мiсце прийшли новi люди, з новими думками й з новими, далекими їй бажаннями. I тодi захотiлось матерi вмерти. Вона пiдiйшла до сiнешнiх дверей i приложила до них своє ухо. Остап хропiв, хропiли й його п'янi вершники. Тодi полiзла мати на горище до свого сина Андрiя й сказала йому: - Твої вороги, синку, сплять. Отже, тiкай якомога скорiш! - Менi здається, що я вiд тверезих уже не втiк би,- сказав Андрiй.- Чи не п'янi вони, матусю? - П'янi, синку, ти легко вискочиш у вiкно... Тiкай, синку! - А де ж мiй братiк Остап спочиває? - спитав раптом якимсь занадто тремтячим голосом Андрiй. Мати подивилась на сина i в присмерках мiсячної ночi, що проточилась на горище, побачила в Андрiєвих очах пiдозрiлий блиск. I вона одразу зрозумiла його: Андрiй задумав убити свого п'яного брата Остапа. I, зрозумiвши це, вона, не довго думаючи, сказала: - Спить твiй брат Остап на моїй кроватi,- сказала вона. - Ну, то й добре! Значить, i я ще можу трохи вiдпочити. I ще сказав Андрiй своїй матерi, щоб вона злазила з горища i не перешкоджала йому. I послухала мати сина i, ступивши на долiвку, пiшла в кiмнату та лягла на своєму лiжку. I лежить мати пiд легкою ковдрою i нiяк не може вгадати, скiльки часу пройшло. Давно вже чує вона, як Андрiй шелестить в сiнях сторожкими носками i думає: "Мабуть, сокиру шукає". I хоче вона йому сказати, щоб вiн не шукав сокири, i чомусь не може цього зробити. Мiсяць починає вже поночiти i, мабуть, десь далеко на землю сходить свiтанок. Стiнний годинник одноманiтно тукає, i летять у вiчнiсть бистрокрилi секунди, їх навздоганяють хвилини i - ще повiльнiш - години. I не чують вони цих пострiлiв, що тривожать порожнє мiстечко. Органiзовано, в шахматному порядку, але й байдуже, поважно ступає його королiвська величнiсть сам король-час. Мати вже бачить, як скрадається до її затiненої кроватi її молодший любий син. Вона хоче попередити його й сказати йому, що не Остап, а вона, його мати, лежить на лiжку, i чомусь не може цього зробити. Та й навiщо попереджати, коли так приємно мрiяти. I вона продовжує мрiяти. I мрiє вона про щасливе життя, i мрiє, аж поки до неї пiдходить Андрiй, аж поки трапилось те, чого й треба було чекати... Вiн i справдi пiдiйшов. Пiдiйшов братовбивця тихо, нечутно i зупинився, як примара. Але чого ж вiн стоїть? Невже й тепер не кiнець! Нi, мабуть, тепер кiнець! Недарма ж їй до болю хочеться вмерти, недарма. I тодi враз гупнуло. То Андрiй, гадаючи, що на лiжку лежить його брат Остап, поспiшає виконати свiй громадський обов'язок. I замiсть мрiй, перед материними очима раптом загорiлись якiсь рожевi потойбiчнi свiти. Мати навiть не встигла скрикнути. Матерi вже не було. I зовсiм даремно сокира знову падала на її голову i так настирливо гупала в передранковiй темрявi. Матерi вже не було... Тодi Андрiй вискочив у вiкно i побiг по порожнiх улицях середньовiчного мiстечка. I тодi ж у страшнiй завiрюсi помчались галопом будинки, крамницi i, нарештi, сама земля. Але матерi вже не було. Вже перший удар сокирою перенiс її в той загадковий свiт, де нема нi печалi, нi зiдхань, де нiколи не загоряється нiжна смужка молодого дня i де нiколи так завзято не кричать жовтогарячi пiвнi, як вони кричали в мiстечку за тiєї невеселої передранкової темряви. Матерi вже не було. Матерi саме тих бойових хлопцiв, що їх батько помер дуже давно: так давно, що й не скажеш. IЗ ВАРИНОЇ БIОГРАФIЇ Народилась Варя на Слобожанщинi, в повiтовому мiстечку Богодуховi, 1900 року, здається. Мати її, Ярина Федорiвна, належала до того класичного типу українських бублешниць, що їх, мабуть, ще нiхто в свiтi не перекричав. Батько Варин, Трохим Климентович, був, навпаки, тихенький п'яничка (за спецiальнiсть узяв собi - носити жiнчинi бублики на базар) i, можна сказати, доти не видiлявся з кола богодухiвських мешканцiв, аж поки вияснилося, що вiн, четвертий супруг Ярини Федорiвни, зовсiм не думає вмирати, як це зробили його три нещасливi попередники, цебто аж поки всi побачили, що вiн, цiлком задовольнивши ненажерливi бажання своєї грудастої й широкозадої дружини, примусив її завагiтнiти й народити бистрооку дiвчинку. Першi дитячi роки Варя провела на Монастирськiй вулицi - на тiй вулицi, де, крiм бубликiв, так багато ще виробляють паляниць та смачних брусикiв. Коли Варi було чотири роки, Ярина Федорiвна дуже вславилась своїм майстерством: кращої за неї бублешницi уже не було в цiлому повiтi. Прецiнь приблизно бiля цього часу вияснилося, що Трохим Клементович, остаточно закрiпивши за собою славу неабиякого мужчини, все-таки не здiбний був вiдбити в Ярини Федорiвни охоту до чужих чоловiкiв i - головне - приохотити її до народження другої дитини. Таким чином, бистроока Варя залишилась без брата й без сестри. В Богодуховi, крiм вулицi Монастирської, є ще й так званi "Соболi". Це той закуток, що з нього колись вийшов i Трохим Клементович i де так багато рiзних кравцiв та чоботарiв тощо. Саме на Соболях Варя й розважалась, коли їй стукнуло дев'ять рокiв. На Соболi вона ходила до свого дiдуся, до батька Трохима Климентовича, вiдомого богодухiвського чинбаря. Там її розважав, звичайно, не запах вiд кожухiв,- "чинбарський квасок" (такого, правда, на Монастирськiй вулицi не було), її розважало там Мерло - рiчка, що тече у славетне Ворскло, оспiване поетом Щоголевим. На Мерлi Варя гралася "у крем'яшки" з соболiвськими дiвчатами i на Мерлi ж вона пiзнавала життя та - головним чином - анатомiю вiд рiзних Петрикiв та Ванькiв, що дуже добре орiєнтувалися в цiй науцi i незгiрше за своїх батькiв загинали в "трьохетажних янголят". З рiчки Варя йшла до дiдуся-кожум'яки, i дiдусь-кожум'яка, теж-таки тихенький п'яничка, розповiдав їй, що Ворскло тече у Днiпро, а Днiпро - у Чорне море, так що коли захiдно-європейська культура "зачепить Расєю", то з Богодухова можна буде допливти до самiсiнького океану. Дiдусевi казки не дуже зворушували Варю, але вона їх все-таки уважно вислуховувала. Вона знала, що, розповiвши казку, дiдусь дасть їй копiйку, а на копiйку Варя купить собi цукерок. Таким чином, уже змалку Варя зарекомендувала себе i трошки практичною людиною i людиною без зайвих романтичних ухилiв. Правда, Варя вмiла i захоплюватись, i горiти, i навiть зробити непродуманий вчинок, вона вмiла i гiрко плакати, i голосно реготати, але i смiх, i плач, i захоплення - нiщо не видiляло її з її ж таки сiренького оточення. Варя росла на звичайну собi українську жiнку, на бублешницю тощо, i можна було чекати, що в свiй час i в свою чергу вона народить якусь нову бублешницю чи то якогось нового чинбаря. Кожна людина дивиться на свiт очима свого свiтогляду. Отже, i я iнакше не вмiю дивитись. Коли на Вариному життєвому шляху були такi, скажiмо, роки, як 1905-й, то я й питаю: як же на неї вплинули вони? 1905 рiк на Варю, очевидно, нiяк не мiг вплинути, бо їй було тодi тiльки п'ять весен. Зате 1914-й, що застав її в городськiй школi, вже трошки вплинув на неї, i саме в тому сенсi, що вона почала мрiяти про невiдомого прапорщика з золотими погонами, героя й георгiївського кавалера, а також їй дуже захотiлося пiти на фронт сестрою милосердя. Особливо її провокували на цей вчинок безусi добровольцi i ще особливiш - Петя Покровський, син богодухiвського старожила й домовласника. Варя була закохана в Петю, але Петя, колишнiй гiмназист, про це нiчого не знав, i от Варi дуже хотiлось, щоб вiн про це узнав, хоч на фронтi, куди вiн поїхав, про її кохання до нього нiчого не взнавши. З мрiй про сестру милосердя, звичайно, нiчого не вийшло. - Ти менi гляди, Варко,- сказала колись широкозада бублешниця, побачивши Варю за iлюстрацiями "Огонька".- Гляди менi, щоб цi журнали не призвели тебе до мечтанiя. - Ви, мамо, вiчно натякаєте на щось,- кинула незадоволено Варя.- Як самi були молодi, то тiльки й знали, що до хлопцiв... Одчепiться вiд мене! - До хлопцiв, кажеш? - здивовано промовила бублешниця.- Ну й падлюка ж ти, Варко!.. Ну й виродок! Ач, куди вже закидає: до хлопцiв! Гляди менi, щоб за цi твої раннi слова не вибила я тебе цiєю ось кочергою. - Ти, того... не дуже,- вставив своє слово i Трохим Климентович - персона з малоросiйської комедiї.- Щоб, значить, як мати каже... На цьому розмову й було скiнчено. Ярина Федорiвна взяла собi в голову, що Варя не така вже маленька дiвчина, як це їй здавалося. Ярина Федорiвна подумала, що Варя пiшла саме в неї, а не в батька (бублешницi теж з 14 рокiв закортiло до хлопцiв), а Варя подумала, що їй i справдi не варто на фронт iти, коли прапорщик може й сам у Богодухiв приїхати. Словом, Варя не сперечалася. Але коли Варя чотирнадцяти рокiв тiльки мрiяла про вищеназваних прапорщикiв з золотими погонами, то сiмнадцяти вона вже ходила з ними по алеях богодухiвського скверу - того скверу, що його мiсцевi баришнi називали чомусь "шквирею". Гуляти, до речi, було страшенно весело: по-перше, тодi якраз трапилась революцiя i були рiзнi веселi гулянки, по-друге, Ярина Федорiвна вже прямо порадила Варi, щоб вона не дуже гавила i, коли пiдвернеться порядна людина, поспiшила "закрутити любов". От що сказала Ярина Федорiвна в 1917-му. - Нiчого не зробиш, Варко,- сказала Ярина Федорiвна.- I тiлом i лицьом ти вилита мати, та й характером, мабуть, пiшла в мене. Отже, я й боюсь за твою жiночу долю. Одним словом, крути. Але крути з розумом i без мечтанiя. Як приведеш дитину несвоєвременно, їй-богу, з двору вижену! Варя уважно вислухала цю пораду i добре запам'ятала її. "Лицьом" вона i справдi подiбна була до матерi (носик задиркуватий, щiчки як пампушки i червонi, а про очi й говорити не приводиться), подiбна була до матерi i фiгуркою: така ж точнiсiнько широкозаденька та грудаста. Що ж до характеру, то краще давайте змовчимо: Варi такi соромнi сни снилися кожної ночi, що про них Ярина Федорiвна навiть i не мрiяла. Отож пiшло тепер друге видання богодухiвської бублешницi гуляти з материною iнструкцiєю. Гуляла Варя, "канєшно", в тому таки ж богодухiвському скверi, що стоїть недалеко вiд базару, якраз напроти дому Савича, колишнього дрiбного богодухiвського помiщика. Гуляла вона з прапорщиками та iншими революцiйними вояками. Прапорщики та iншi революцiйнi вояки були люди молодi, веселi i часто водили Варю в кiно. Ночi були чарiвнi, завжди пахло небо, i зорi, i весь свiт. Над Богодуховом часто стояв нiжний провiнцiальний мiсяць, i тодi щось йокало в грудях i хотiлося летiти в голубу височiнь, пiд самiсiньке небо... I думала, значить, Варя: "от-от закручу!" А воно з гулянок так нiчого й не вийшло: мало не всi прапорщики та iншi революцiйнi вояки настоювали, щоб Варя "привела дитину несвоєвременно", а Варя цього не хотiла. Вдалося Варi "закрутити любов" хоч i з прапорщиком, певнiше - з офiцером, але, на жаль, з офiцером липовим i, на жаль, не за материною iнструкцiєю. Богодухiв - мiстечко непомiтне. Було там, правда, щось тодi до 15 тисяч мешканцiв, була там, правда, i одна лiкарня, i одна гiмназiя, i шiсть нижчих шкiл, i навiть до двадцяти поганеньких промислових установ, але й лiкарня, i школи, взагалi всi культурнi установи - все це було i по iнших повiтових мiстечках, так що мешканцям нiчим було й позадаватися трохи. Правда, богодухiвськi бублики, як сказав би стилiст типу Гоголя, надзвичайно смачнi, таких бубликiв, мабуть, нема в якiйсь, скажiмо, Уманi; правда, на богодухiвських горах стояв колись досить поетичний монастир (дехто з мiсцевих патрiотiв навiть запевняв, що вiн поетичнiший за славетний Охтирський); правда, в околицях мiста є романтичнi кучугури, а в самому мiстi жили колись два незрiвнянних юродивих - Вася i Стьопа, але, на жаль, правда й те, що слава про все це так i не пiшла далi Богодухова. I все-таки i в це непомiтне повiтове мiстечко полiзли бiльшовики, i все-таки й тут вони немало наробили репету. Так що, значить, мусiли прийти пiсля них гетьман з нiмцями, i оточили всю країну шуцмани, i, значить, був серед нiмцiв один нiмець, що в нього Варя, звичайно, й закохалася. Але справа не в нiмцевi, а в гетьманському (можна сказати, колишньому петлюрiвському) офiцеровi, вродi як у прапорщиковi, тiльки без золотих наплiчникiв. У Богодухiв прийшов хлопець - Сергiй Петренко. Хлопець молодий, цiкавий i - командир. Зустрiлася Варя з ним на Соболях у свого дальшого родича Iвана Панасовича, що служив сiльським учителем на Богодухiвщинi i спершу стояв за Петлюру, розумiючи його, Петлюру, як революцiонера, а потiм, правда, як це було видно далi, зрозумiвши, що це була помилка, щиро перекинувся в бiльшовицьку пропаганду i виступав уже далi як голова ревкому. Зустрiлася Варя з офiцером гетьманським - Сергiєм Петренком - i одразу ж "закрутила з ним любов". I трапилося так, що пiшла вона з ним до Мерла. Йдуть вони, значить, по березi, розмовляють про те, про iнше i особливо про кохання. I не помiтили вони, як вийшли з города. А за городом лiс i осiнь димить на горизонтi. Ввiйшли в лiс. Осика червона, як червоне золото, аж горить, тихi клени загрузли в нiжному янтарi свого листя, а молодi вiльхи наче посмiхаються - такi зеленi, аж синявою взялися. Ну, тут i трапився грiх. I незчулася Варя, як уже обтрушується - червона й щаслива - й не знає, що їй робити. Цiлує Сергiя, а самiй зрiдка в голову порада Ярини Федорiвни. Та, правда, скоро заспокоїлась. Сергiй пообiцяв оженитися, а про грiх не треба говорити матерi. Варя й не сказала. Та поки Сергiй збирався оженитися, прийшла "савєцька вдасть". Варя не встигла навiть i похвилюватися як слiд. Пiдводиться колись з лiжка, а на вулицi вже червонi шпацiрують. Молодий снiжок рипить за вiкном. Ахнула Варя, а воно, виходить, що її Серьога й не думав тiкати кудись. Виявилося, що вiн був за шпiйона в гетьманському вiйську i зовсiм не гетьманець чи то петлюрiвець, а "камунiчеськой большовик", як одразу ж назвала його Ярина Федорiвна. Варя дуже зрадiла, хоч їй i неприємно було, що Сергiй тепер не офiцер. Але потiм зовсiм зрадiла, бо Серьога i при "савєцькiй властi" залишився за командира. Так що почала Варя гуляти з ним i при новому режимi. - Вiн, канєшно, твiй Серьога, не з благородних виходить i; кажуть, мастеровой з заводського цеху,- сказала колись Ярина Федорiвна, бачачи, що Варя не "шутєйно" "заварила любов",- але що ж зробиш, коли тепер i пропагандисти i командири пiшли з простого народу. Так тому й бути: благословляю... коли не бреше i сурйозно намiряється оженитись. - Тiльки вiн, мамо, хоче гражданським браком,- несмiливо почала Варя. - Не видумуй. Варко! - скрикнула Ярина Федорiвна.- Я тобi дам такого гражданського, що ти й у дверi не потрапиш! - Ти того... не дуже! - вставив своє слово i Трохим Климентович.- Щоб, значить, як мати каже... - Та я ж, мамо, нiчого... Я ж говорю тiльки, що вiн говорить. - Отож-бо й є! Адiйотка ти! Ти говори, що мати говорить, а вiн хай каже, що ти кажеш. О! Спитай свого батька: посмiв би вiн менi щось непристойне запропонувати? - Ти того... не дуже! - знову вставив своє слово Трохим Климентович.Щоб, значить, як мати каже... - Я, мамо, нiчого,- ще раз заперечила Варя.- Я тiльки про те, що Серьозi камунiчеськi правила не дозволяють у церквi вiнчатися. Ярина Федорiвна стукнула ногою. - Ой, краще змовч. Варко! Доки ти менi будеш насупроти виражаться? Га? - Ярина Федорiвна так захвилювалась, що аж пiт їй виступив на лобi. Тодi вона витерла пiт кiнцями своєї голов'яної хустки i замовкла. Але потiм скоро одiйшла й сказала вже багато тихше: - Так що-на тобi, Варко, моє послєднє слово: не хоче вiн вiнчатися прилюдно - ми поїдемо до якогось деревенського попа! Скажи йому, що пущай вон асабливо не турбується: все устрою як слiд. Так устрою, що нi одна собака не буде знати. Можливо, Ярина Федорiвна i "устроїла б все як слiд", але Сергiй Петренко все-таки не схотiв вiнчатися в церквi. Варя захвилювалася. Саме тому захвилювалась, що пiд серцем їй вже заворушилось маленьке. Тодi Ярина Федорiвна, догадуючись, мабуть, що Варка обов'язково "приведе дитину несвоєвременно", а може, й просто не бажаючи випустити з рук цiкавого командира, примушена була остаточно пiддатися. - Ай, дiвко,- нарештi сказала вона.- Бiда менi з тобою! Та, мабуть, прийдеться плюнути на попа... Прости менi. Господи, на цьому кощунському словi (бублешниця перехрестилася). Iди, мабуть, до ревкому та записуйся там на гражданський брак. Понравився менi твiй Серьога i Iван Панасович (Iван Панасович i справдi був уже головою ревкому) розпинається за нього. Каже: i командир отлiчной i пропагандист небикновеной. Варя, "канєшно", дуже зрадiла й побiгла до Серьоги. А за кiлька днiв вона вже перейшла до нього й на квартиру. Сергiй цiлий день був на ногах i тiльки ввечорi приходив до своєї молодої дружини. Але Варя ходила як божевiльна, i їй здавалося, що вона нi на хвилину не розлучається з Серьогою. Її неповторний медовий мiсяць пройшов, звичайно, пiд золотом осик i, можна сказати, вже давно пройшов, та Варi вiн знову прийшов. Варя була занадто гаряча самичка, i ягоди її трохи набухлих грушоподiбних грудей також сторожко здригалися, як i кiлька мiсяцiв тому. Одним словом, свiт взяло в тiсне коло, i в цьому колi залишився один Сергiй. Десь когось розстрiлювали, десь (i навiть дуже близько) йшла запекла боротьба, десь напружено клекотiло громадське життя, а для Варi iснували тiльки запашнi провiнцiальнi ночi, що в тривозi мчалися над Богодуховом. Варя зiдхала спорзними зiдханнями гарячої бистроокої самички i нiчого не чула й не бачила. Так пройшло кiлька мiсяцiв, кiлька солодких надзвичайних мiсяцiв. Але от вiтер, що стих було, раптом рвонувся i вогнi мало не погашеної пожежi знову зашумували. Контрреволюцiйний пiвдень зiбрав усi свої останнi сили i, пiдтриманий гарматами англо-французьких рантьє, перейшов у наступ. Офiцерськi частини так рiшучо й упевнено рушили вперед, що армiї робiтничо-селянського уряду нiяк не могли вдержати позицiї i з боями почали вiдходити на пiвнiч. Країна насторожилась i захвилювалась. Але тепер захвилювалась по-справжньому й Варя. Ранiш на змiну влади Варя дивилась дуже просто (мовляв, як же воно за цих буде!), зате тепер вона так просто дивитись не могла. Коли в останнiй час навiть розмови про рештки генеральських банд - розмови, якi загубили свою гостроту,Варя почала приймати з деякою неохотою, то тепер, побачивши, що недалеке майбутнє багате на серйознi подiї й обiцяє чимало несподiваних сюрпризiв,- тепер вона дуже затривожилась. Правда, Богодухiв, як i iншi пiвнiчнi райони республiки, жив ще рожевими надiями й тiльки по деяких галузях будiвництва крадькома (щоб не налякати обивателя) приступа до часткової лiквiдацiї справ, але це Варю зовсiм не тiшило, i особливо не тiшило Ярину Федорiвну: бублешниця, а через неї й Варя, знала, що мало не весь пiвденний край вже кипить напруженим, подекуди переляканим життям вiйськового табору, що там замiсть ревкомiв функцiонують диктаторськi трiйки, а замiсть оптимiстичних бюлетнiв перемоги населення дiстає тривожнi й не завжди приємнi накази, що там, нарештi, ворога чекають з хвилини на хвилину, i нiхто вже не припускає, що цей раптовий наступ є хоч i красивий, але недовговiчний вогонь вiд феєрверку. - Ой, Варко! Що ж це ти наробила! Спортила ти все моє життя!схвильовано сказала колись Ярина Федорiвна.- Якби побралася з офiцером, то не було б цiєї суматохи... Ну й сукин же син твiй шпiйон! Ну й гадюка камунiчеська! Ех, Варко, Варко! Мовчала я, але тепер не можу мовчати. Як подивлюсь на твiй несвоєвременний живiт, так би й розiрвала твого Серьогу. Таки обдурив, падлюка... Коли ж це ти з ним нагуляла? Ще, мабуть,-за гетьмана? Ярина Федорiвна прямо-таки виходила з себе. Але справжня панiка знялася тодi, коли Варин Серьога вирiшив покинути Богодухiв. Сергiй Петренко був один iз тих вiдважних i вiдданих людей революцiї, якi добровiльно поспiшали на найнебезпечнiшi дiлянки фронту й яких навiть нiжнi очi молодих дружин не могли зупинити. Вiн виїхав з Богодухова однiєї лiтньої душної ночi й залишив Варку в сльозах бiля Ярини Федорiвни. Перед тим, як покинути її, вiн довго втiшав її (також втiшав i Ярину Федорiвну). Вiн обiцяв, що все буде добре i що вiн скоро повернеться з фронту. Та втiшити йому так i не вдалося, бо Ярина Федорiвна не стiльки була стривожена судьбою Сергiя Петренка ("пропадай вiн пропадом"), скiльки тим, що Варку вже тепер не вiзьме "благородной чоловєк", скiльки тим, що... як же тепер бути? Чи не влетить Варцi вiд офiцерської влади за її "командира"? - Главноє дiло - живiт видайоть! - говорила Ярина Федорiвна.- Хто там зна, як ти жила з ним? Може, за горняшку служила... А от живiт видайоть!.. Варин живiт i справдi був величезний i дуже помiтний. Вона була в станi мало не закiнченої вагiтности й на протязi якихсь трьох-чотирьох тижнiв мусiла народити дитину. - Главноє дiло - живiт видайоть! - знову зiдхала Ярина Федорiвна i скреготiла зубами.- I главноє дiло - не знаю, що й робити, бо чує моє серце, що скоро вже... Бублешниця не помилилась. Днi рожевих надiй i прихованої турботи пройшли. Захвилювалась i пiвнiч України, а зокрема й Варин городок. Проголошено було становище облоги, i мiсцевий гарнiзон почав реорганiзовуватись у партизанський полк. По всiх поштових i степових трактах та дорогах загадючились обози слобожанських возiв. Обози так енергiйно поспiшали на пiвнiч, що вже не було жадного сумнiву: бiлi таки будуть в Богодуховi! Хоч Варя й не проклинала з Яриною Федорiвною свою судьбу, але вона все-таки кохала свого Серьогу i все-таки думала про те, що їй не можна залишатися в своєму городi, коли її городок покинуть армiї робiтничо-селянського уряду. Варя, звичайно, нiколи не належала до партiї, але хiба це дає їй хоч маленьку гарантiю, що її не зачепить караюча рука контррозвiдки? Правда, Серьога, вiд'їжджаючи на фронт i не припускаючи, очевидно, що далекий вiд позицiй Богодухiв скоро почне евакуюватись, не дав їй жадної поради. Але Варя й без чоловiка знала, що їй треба негайно поспiшати з вiд'їздом. - Мамо! - сказала колись Варя, звертаючись до Ярини Федорiвни.- Чи не пiдете ви до Iвана Панасовича порадитись, як менi виїхати з города? - Виїхати з города?.. Чи не здурiла ти? - скрикнула бублешниця. - Куди ти поїдеш, та ще й з таким животом? Ярина Федорiвна почала доводити Варi, що їй нема нiякого сенсу "телiпатись кудись у прiрву", що, може, нiчого й не трапиться i, може (та й напевне!), нiхто її не зачепе за нової влади, що коли вже говорити про Серьогу, то - чорт з ним! На чорта вiн здався, коли так поводиться з дружиною й залишає її саму? Був грiх - согрiшила, ну, так тому й бути! Може, ще й найдеться "благородной чоловєк" i обвiнчається з нею. До речi, вона ж i не вiнчалася по-християнськи. Може, то сам Бог так зробив, не допустив до другого грiха. - Мамо! - почала було Варя, але Ярина Федорiвна її рiзко перебила: - Покинь, я тобi кажу, мамкати! Що ти там понiмаєш? - Ти того... не дуже! - вставив своє слово й Трохим Климентович.- Щоб, значить, як мати каже... I Варя змовкла. I Варя, можна сказати, упокорилась. Але не тому, мiж iншим, вона упокорилась, що так дуже боялась батькiв, а тому, що вона й сама почала зрiдка думати, що й справдi її нiхто не зачепе за нової влади, тому що нарештi, хоч Серьога i гарний хлопець, але, може, його нема вже й на свiтi, а коли живий вiн, то вже тепер, за нової влади, не бути йому нi пропогандистом, нi командиром. Так що вирiшено було пересидiти баталiю в своєму рiдному закутку, що на Манастирськiй, i не думати про евакуацiю. I з тим бiльшим задоволенням Варя не думала про евакуацiю, що евакуацiя прямо-таки лякала її своїм хаосом. Треба щиро сказати: революцiйний нарiд умiє перемагати й наступати, та нiяк не вмiє вiдступати й тягати за собою барахло. Плани евакуацiї i справдi виглядали дуже химерно. Вивозили снаряди, вiйськовий одяг i цiлi цейхгавзи, але й вивозили десятки пакгавзiв (висловлюючись фiгурально) жiночих панталонiв та лiфчикiв. Вивозили друкарськi машинки й цiлi типографiї, але й вивозили для чогось старi столи, десятки старих столiв i надзвичайно багато звичайних стiльцiв, що тоскно витикалися в небо своїми мало не столiтнiми нiжками. Вивозили курей, гусей, свиней та iншу домашню живнiсть, але й вивозили матраци, кроватi й ще багато дечого з мертвого спального реманенту. Все це посувалося з Богодухова i через Богодухiв на слобожанських возах. I цi обози так лякали Варю, що навiть Ярина Федорiвна порадила їй рiдше виходити з дому й сама взялася дiставати iнформацiї про подiї в мiстi i на фронтах. Словом, евакуацiя йшла прискореним темпом. За обозами поволi й досить поважно для такого блискавичного моменту посувалися отари овець i гурти рогатої худоби. Воли ревли, конi iржали. Над дорогами стояли хмари сiрого пороху. Раз у раз, наздогоняючи й переганяючи навантаженi тачанки, на шляхи вискакували одинокi вершники й, стурбованi, раптом зникали десь. Появлялися й цiлi загони кавалерiї. Але цi чомусь весело погикували й так войновничо помахували шаблями, що тил, куди вони рiшучо мчалися, кожної такої хвилини можна було прийняти за фронт. Але те ж приблизно Ярина Федорiвна (Варя тепер майже не виходила з дому) спостерiгала й на залiзницi. Станцiя ломилась вiд деморалiзованих натовпiв i вiд не менш дезорганiзованих вагонiв. Тiльки "пульман з заложниками" чiтко вирисовувався з цього евакуацiйного хаосу. Все поспiшало вiд грiзної канонади й пожарiв, якi обхоплювали мало не всi кiнцi нiчного пiвденного неба. Хоч Ярина Федорiвна категорично була проти виїзду своєї доньки з Богодухова, але вона не могла не цiкавитись, хто ж тiкає на пiвнiч. Зрiдка їй самiй боляче йокало пiд серцем i вона думала: "а може, хай виїздить?" Та, придивляючись до евакуацiйної публiки, вона тiльки ще бiльше заплуталась. Людей, що поспiшали на пiвнiч, i справдi не можна було назвати єдиним органiзованим i органiзуючим цiлим. Це був розхрiстаний конгломерат. Тiкали з мiстечка й фiзично безсилi батьки та матерi комунiстiв, тiкали й деякi комунари з барахлом, якi вважали, що фронт може почекати, а барахло обов'язково треба "спасти" й обов'язково треба здати "пiд розписку" десь за тисячу верстов вiд позицiї. Тiкали деякi нервовi обивателi, котрi страждали на манiю переслiду i, щиро симпатизуючи пiвденному вiйськовi, нiяк не могли припустити, що їх помилують за "зраду", за те, що вони в свiй час не пiшли з друзями англо-французьких рантьє, тiкали й рiзнi авантюристи, якi, придбавши "iменем пролетарiату" деяке майно, поспiшали перенести його у бiльш безпечне мiсце. Словом, рiзнi люди тiкали на пiвнiч за тих душних днiв тривожного дев'ятнадцятого року. I, придивляючись до цих людей, Ярина Федорiвна, тiльки зiдхала тяжко. Але Яринi Федорiвнi, як звичайно й Варi, на тиждень було десять п'ятниць, i тому, зробивши одне вирiшення, вони вже почали думати про протилежне. Справа в тому, що колись симпатичнi їм крамарi, дрiбнобуржуазнi iнтелiгенти та священики стали раптом потроху дiяти i вже, очевидно, готували для Варi не зовсiм приємнi сюрпризи. Дочекавшись довгожданого часу, цi люди тепер не ховали усмiшок задоволення й при нагодi, коли це було безпечно, з надзвичайно злою iронiєю поглядали на Варю й на Ярину Федорiвну. Правда, вони так поглядали й на всiх iнших городян, якi так чи iнакше зв'язали свою долю з долею революцiї i якi з тих чи iнших причин примушенi були залишатися вдома й чекати на прихiд нової влади, але вiд цього легше не було. - Так що, мамо, буде бiда! - крикнула одного разу Варя, входячи до хати.- Зустрiла я сьогоднi Карпа Сидоровича, так вiн так подивився на мене, що аж сумно стало. - Та й чого ж йому дивитись на тебе привiтно,- сказала прибита горем бублешниця,коли твiй Серьога стояв у його зятя на квартирi по камунiчеськiй лiнiї? Вон не асабливо до неї прихильний. Бублешниця й тепер не помилялась. Карпо Сидорович, мiсцевий крамар i давнiй ворог Ярини Федорiвни, давно вже "точив зуба" на Варку - "камунiчеську шлюху" i тепер при зустрiчах з молодицею вже не мiг стерпiти й не подивитись на неї вiдповiдно. Одного разу вiн уже навiть i розперезався, можна сказати. - Так що, здравстуйте, Варваро Трохимiвно Петренкова... тоїсь вєрная гражданськая супруга камунiста Петренка,- сказав Карпо Сидорович, зустрiвшись з Варею.- Що ж це ви пашли з панської фатери? Сумлiваєтесь? Карпо Сидорович особливо не мiг пробачити Варi, що вона жила в будинку його зятя, крамаря другої гiльдiї. I не те обурювало Карпа Сидоровича, що подружжя Петренкових проживало на цiй квартирi, не заплативши анi копiйки ("цур їм пек з цiєю платнею, зять навiть сам шукав когось iз чекiстiв до себе в дiм, щоб менше робили реквiзицiй i щоб не тремтiти кожної хвилини!"),- обурювало Карпа Сидоровича те, що якась там Варка, дочка поганої бублешницi, з якою вiн от уже кiлька рокiв судиться, котру вiн знає "як облуплену" i яка, на його компетентний погляд, мiдного п'ятака не варта,- так от ця Варка задрипана насмiлилась жити в покоях його зятя, поважного крамаря другої гiльдiї! От що обурювало Карпа Сидоровича, i вiн уже давно постановив при першiй нагодi подякувати їй за таку образу. - Чого ж це ви мовчите, Варваро Трохимiвно Петренкова? - говорив далi крамар i дивився на Варю своїми маленькими пiдмасленими очима.Сумлiваєтесь?.. Воно й правда: камунiчеська платформа не пройшла, тiкають по чiм попало! Варя стояла перед крамарем i перелякано дивилась на нього. Та й що вона скаже йому, коли вона давно вже в його властi? Пiде на нього пожалiється? Пiде до свого дальнього родича, Iвана Панасовича, i розповiсть йому про думки Карпа Сидоровича? Нi, вона цього нiколи не зробить, бо тодi вже напевне генерали її не помилують. - А це ж... що це ви собi набiгали, Варваро Трохимiвно? - говорив крамар, сально посмiхаючись i пальцем тикаючи у Варин живiт.- Вiд гражданського мужа? Хi-хi!.. Камунiчеський приплод для нового офiцерського режиму? Непогана справа - що й казати!.. Та тiльки - звиняюсь! Хто його знає, де цей приплод опиниться. Звиняюсь! Тут крамар уже не мiг не зiрватись iз тону й, пiдбадьорений свiдомiстю, що Варя добровiльно мусить вiддати себе на глум i нi в якому разi не пiде на нього скаржитись, заскреготiв зубами й дав волю своїм схованим почуттям. - Звиняюсь! Господа генерали тобi, Варко, не подарують камунiчеської пропаганди. Звиняюсь! - Що ви кажете, Карпе Сидоровичу,- не стерпiла тут перелякана Варя.Коли ж це я пропаганду вела? Невже ви не знаєте, що я нiколи не була в партiї? - Ти не була в партiї? А чому ж ти тодi в гражданськiм браку состояла з камунiстом? Ну? Ну, от скажи менi? Чому? Захотiлось камунiчеського? От тобi й буде комунiчеський! - Тут Карпо Сидорович раптом облизався й засюсюкав: - Я, звiсно, не проти природи... Воно й шлюха - чоловiк... Але зачем ти, дєтка, завагiтнiла? Зачем не зробила аборту? От що мене мучає!.. На доказ того, що його й справдi мучає, Карпо Сидорович нервово висякався й тяжко зiдхнув. Варя мовчки стояла серед вулицi. В грудях їй було тiсно й неприємно. Варя думала: "Треба тiкати". Але Варя, мабуть, так би й не втекла, коли б не випадок. Словом, Варя таки примушена була, мало не остаточно вирiшивши не покидати Богодухова, знову передумати своє вирiшення й не тiльки передумати, але й справдi покинути свiй рiдний городок. Це трапилося не тодi, коли можна було порiвнюючи добре влаштуватись в якомусь з потягiв, що евакувались на пiвнiч, навiть не за тих душних днiв, коли козачi роз'їзди були в якихось двадцяти верствах вiд повiтового мiстечка - це трапилося якраз в останнiй день. Нiч була гаряча. Грози не було, але далекi зоряницi аж до ранку палахкотiли по всiх кiнцях повiтового мiстечка. Чути було короткi пострiли. I на цей раз не тiльки обивателi не наважувались трошки поспати, але й активнi дiячi робiтничо-селянського уряду нiяк не могли рацiонально використати подарованi їм судьбою години вiдпочинку. Все було в тривозi. Центр города вже давно змертвiв, та цiєї ночi вiн був особливо мертвий. Ранок прийшой надзвичайно тривожний. До дев'ятої приблизно години решток загонiв робiтничо-селянського уряду не видно було. I, тiльки коли вже байдуже гаряче сонце височенько зупинилось над городком, по порожнiх вулицях заторохкотiли полковi обози вiдступаючої армiї. О дванадцятiй приблизно годинi розiрвався перший шрапнель. Ворог був уже пiд "стiнами города". Ярина Федорiвна, що її дуже тривожила Варина судьба, навiть цього дня не стерпiла не вийти з дому. Повернулась вона захекана й червона. - Ох, Варко! Ох, донечко моя! - сказала вона, важко дихаючи й сiдаючи на ослiнчик.- Зустрiла я, значить, зараз Iвана Панасовича. Так ти слухай, що вiн каже менi... Тут бублешниця змовкла й раптом заплакала. - Та що ж вiн каже, мамо! - затривожилась Варя.- Ну говорiть же, не мучайте мене! До Ярини Федорiвни пiдiйшов i Трохим Климентович: в таких випадках, коли плакала бублешниця, вiн, завжди до всього байдужий i завжди трохи п'яненький, мовчки зупинявся бiля своєї дружини й дивився на неї чомусь здивованими очима. - Що вiн каже? - промовила нарештi Ярина Федорiвна крiзь сльози й витираючи очi кiнцями голов'янцї хустки.- А от що вiн каже. Як почув вiн, що ти сидиш досi в городi, так як сплесне руками, як не закричить! Що це ви, каже, зi своєю донею надумали? Чи не тронулись розуму? Невже ж, каже, думаєте, що її бєлi не розстрiляють? (Так i сказав, голубонько, "розстрiляють"!) Я йому те, iнше, навiть про вагiтнiсть твою згадала. А вiн менi своє. Невже, каже, забули, що Сергiй, цебто чоловiк твiй, у "чецi" служив? Я йому те, iнше: мовляв, чим же моя донька винна, що вiн у "чецi" служив? Так вiн i слухати не хоче. Негайно, каже, кличте до мене товаришку Варю (цебто тебе так називає) i бiльше, каже, я з вами й розмовляти не хочу... цебто зо мною. Ну, оце я й прибiгла. Думаю: як уже моя Варка товаришкою стала, то вже тут треба щось мiркувати... Ой, бiдна моя головонько! Ярина Федорiвна знову заплакала. Трохим Климентович ще бiльш поширив свої здивованi очi. А Варя зблiдла й мовчить. - Невже ж таки, доню, тебе можуть розстрiляти?.. Бєлi, значить, афiцери? - Бог його знає... Може, й розстрiляють,- нарештi промовила перелякана Варя.Карпо Сидорович дуже нахваляється... Та далi Варя вже нiчого не промовила. Ярина Федорiвна гнiвно подивилась на неї й скрикнула: - Так чого ж це ти менi цього ранiш не говорила? Ну? - Про Карпа Сидоровича? Та хiба ж я вам не говорила? - Про якого там Карпа! Про те, що тебе бєлi розстрiляють? - А я ж почiм знала, мамо? - почала було Варя.- Та ви ж i самi менi не радили тiкати... - Я не радила? - ще голоснiше скрикнула Ярина Федорiвна.- Та я ж тiльки не радила тобi зв'язуватись з цим жевжиком камунiчеським, з цим твоїм Серьогою... щоб вiн тобi... - Мамо! - в свою чергу скрикнула Варя.- Що ви говорите? Навiщо ви на мене набрiхуєте? Ярина Федорiвна вдарила об поли руками. - Я набрiхую?.. Ой, Варко, гляди, щоб я тебе й сьогоднi не вибила. - Ти того... не дуже! - вставив своє слово й Трохим Климентович.- Щоб, значить, як мати каже... Але Ярина Федорiвна вже нiчого не казала й знову витирала очi кiнцями своєї голов'яної хустки: в цей надто тривожний момент вона не могла до кiнця показати свого характеру. Ярина Федорiвна тому не могла показати характеру, що вона (ах. Боже мiй!), вона нiчого не розумiє, буквально нiчого, в цих "камунiчеських та афiцерських" справах, тому що вона - не будемо ховатись - дещо й радила своїй донi, але хiба ж вона думала, що все так погано закiнчиться? Тому, що вона - й тепер не будемо ховатись - i справдi не радила Варцi тiкати з Богодухова, але хiба ж таки всi й тiкають? Чому ж не залишитись?.. Невже ж таки вона мусiла "безприкословно" вiдпустити свою доньку чорт знає куди, та ще й в такий час, коли, мабуть, на тому тижнi прийдеться до "кушерки" йти?.. I невiдомо, чим би скiнчилася ця трагiкомiчна сценка, коли б у цей момент недалеко вiд їхньої хати не розiрвався снаряд. Варя, що нiколи не вiдзначалася великою рiшучiстю, на цей раз iнстинктивно рвонулася до дверей i, не попрощавшись з батьками, кинулась на вулицю. За кiлька хвилин вона вже бiгла до центрального майдану свого рiдного повiтового мiстечка. Тiльки тепер Варя як слiд усвiдомила собi весь жах свого становища. I справдi: хiба ж її чоловiка не зненавидiли мiсцевi крамарi тощо? Хiба ж вони за Серьогу не зненавидiли й її? Боже мiй, як же їй розум затуманило на цей час! Хiба ж мати щось розумiє в цих справах? Чому ж Варя тiльки до її порад прислухалася? Хiба Карпо Сидорович не нахваляється щось зробити з її "приплодом"? Хiба вчора вiн не прямо натякнув їй, що тiльки в тому разi, коли вона стане його полюбовницею, вiн не пiде до нової генеральської влади з вiдповiдними доносами? Отже, треба негайно тiкати з города! Негайно! Варя мало не бiгла до ревкомiвського будинку, де вона сподiвалася зустрiти Iвана Панасовича, голову, як вiдомо, цього ж таки ревкому, її дальнього родича. Варине обличчя зовсiм спiтнiло i вiд швидкої ходи i вiд гарячого сонця, її великий живiт випинався вперед, i здавалося, що Варя несе велику повiтряну кулю. На вулицях було зовсiм мертво. То тут, то там розривалися снаряди. Рештки полкових обозiв уже пройшли, i тепер нiхто не порушував тишi. Обивателi сидiли по льохах i не наважувались виходити на вулицi. Тiльки де-не-де надто вже цiкавi мешканцi випроваджали з вiкон Варю своїми здивованими поглядами. За Богодухово