зi свого плеча ревiзорову руку, мовчки подивилась в обличчя свого кавалера i, схилившись на бильце, тихо заплакала. З ЛАБОРАТОРIЇ Письменник вирiшив написати роман. Письменник був не зовсiм бездарний (так принаймi авторитетна критика заявила) i безперечно близький пролетарiатовi. - Але про що писати? - подумав письменник.- Про старi часи? Нi в якому разi! Про буденнi, непомiтнi дрiбницi? Нi за що! Треба писати про великi подiї наших днiв. Хто робить подiї - письменниковi вiдомо: їх робить робiтничо-селянська маса! Вiдомо йому i за чиїм проводом: за проводом комунiстичної партiї. Отже, в його романi головними дiйовими особами будуть виступати партiйцi. Це по-перше. По-друге, треба вирiшити, яку подiю вiн вiзьметься описувати. Тут письменник замислився. - Ага! - раптом сказав вiн.- Я опишу початок реконструктивної доби. Ця iдея (описати початок реконструктивної доби) йому дуже сподобалася: вона давала йому можливiсть показати не тiльки сильних людей нашого часу, але й без великої затрати енергiї показати опозицiонерiв (головними ж героями мусять виступати партiйцi), без великої затрати енергiї тому, що тодi ж, на початку реконструктивної доби, опозицiонери виступали зi своїми самовпевненими заявами одверто, нахабно й неприховане. Словом, iдея єсть, i iдея не погана. Залишається ще розв'язати таке питання: в якому планi писати - сатиричному чи в психологiчному? Була потрiбна сатира (були ж негативнi типи), але й без психологiї письменник нiяк не мiг обiйтися. Як вiн, скажiм, покаже такого опозицiонера, який з душевними болями й стражданнями находить правильну лiнiю? Тодi письменник вирiшив поєднати два плани. I вирiшивши так, вiн став, як то кажуть, роман "виношувати". "Виношував" вiн приблизно рiк. На кiнець року вiн мав цiлковите уявлення про героїв свого оповiдання, мав зав'язку й загальний план, нарештi мав зошитiв з 5 рiзних замiток для своєї роботи. I от одного бадьорого осiннього ранку, вiдчувши в собi величезне надхнення, письменник сiв до столу i розпочав. Роздiл перший 1 З захiдних провiнцiй республiки на Харкiв насувалась гроза. Поважно й поволi повзла вона чорним драконом i, зрiдка блимаючи своїми вогненними очима, грiзно й незадоволено буркотiла. Коли б в цей час якийсь допитливий горожании зiйшов, скажiм, на Холодну Гору i, приставивши до очей цейсiвський бiнокль, подивився на поля й дороги грозової магiстралi, вiн не тiльки мiг би бачити розтрiпаних та переляканих подорожникiв i не тiльки дiстав би можливiсть спостерiгати, як панiчно тiкають на схiд якiсь пiдводи, але i, можливо, поспiшав би негайно сигналiзувати небезпеку принаймнi в напрямку тих безтурботних тротуарiв своєї столицi i що по них шпацiрували його добрi знайомi. В городi i справдi нiчого не знали. Нiкому й на думку не спадало, що за якiсь двадцять хвилин по вулицях пронесеться страшний ураган. Нiкому й на думку не спадало, що скоро все полетить шкереберть i над Харковом забушує шалена злива. Весняне сонце, що весело посмiхалося з голубої банi й кокетливо шпурляло на брук свої золотi промiння, остаточно зачарувало всiх: святкова публiка весело пливла по асфальтових тротуарах i, шмигаючи своїм строкатим вбранням, безтурботно шелестiла симпатичним, мiським гомоном, комхозiвськi автобуси цiлком нормально курсували по своїх маршрутних напрямках i наївно покрикували своїми англiйськими сиренами, навiть журавлiвськi вiзники - цi музейнi експонати, що їм без грози приходиться тримати себе сторожко,- навiть вони, на подив, легковажно шмигали по вулицях, жартiвливо демонструючи пiшоходам задрипанiсть своїх старозавiтних екiпажiв. Але от гроза нарештi доповзла i дракон розкинув свої крила над околицею. I тодi якось враз, блискавично, над костьолом повисли темно-синi шмаття авангардних хмар i колись дальнiй грiм уже забуркотiв чiтко, голосно i недвозначно. Якось враз над городом знялась курява й завертiвся передгрозовий вихор. Закрапав рiдкий, краплистий дощ. I милi до цього часу харкiвськi вулицi перетворились: ласкаве сонце зникло з теплого неба i тiльки зрiдка викидало на брук свої переляканi промiння; автобуси тривожно заревли до цього часу спокiйними сиренами; вiзники взяли на добрi вiжки своїх незагнузданих шкап i стали поспiшно натягувати на голови брезентовi капюшони; жiнки полетiли кудись, безрезультатно притримуючи кiнцi своїх, пiдхоплених вiтром, легеньких спiдниць; мужчини в панiцi кинулись на брук, наганяючи свої жартiвливi капелюхи; навiть зареєстрованi по фiнвiддiлах породистi й слухнянi собаки, загубивши своїх хазяїв, з виттям i скавучанням раз у раз почали тикатись у пiдворiтнi, як справжнi бродячi пси. Так уже було пiзно: чорний дракон мiцно й упевнено насiв на свою наївну й безтурботну жертву. Над Харковом метнулась огняно-бiла блискавиця i, роздерши небо, потрясала город рiзким, улюлюкаючим ударом розлютованого грому. На землю впала фантастична пiвтемрява й забушувала шалена злива. Все це трапилось так раптово, що святкова публiка встигла тiльки втекти пiд випадковi навiси крамниць i вже й не мрiяла про затишнi куточки своїх мiських квартир та домикiв. I саме в цей час по порожнiй вулицi Карла Лiбкнехта крiзь оскаженiлий потоп весняного дощу плигала через калюжi маленька жiнка й у тривозi озиралася навкруги. Блюзка й спiдниця так уже змокли їй, що вона не найшла б на собi жодної сухої нитки. Пiдбiгаючи то до одного, то до другого навiсу й не находячи потрiбного їй затишку, вона якось смiшно сплескувала руками й плигала далi. I так вона метушилася доти, аж поки погляд її нарештi впав на порожнiй ганок, що на ньому обличчям до стiни стояв якийсь високий мужчина в таких же високих чоботях. Тодi вона безпорадно махнула рукою й рiшуче залишила тротуар. I от вона вже стоїть пiд поганенькою покрiвлею (недарма стихiя тiльки одного чудасiя занесла сюди) й протирає вогкими руками очi. От вона озирається навкруги, от поправляє мизинцями свою розтрiпану зачiску, от погляд її на мить зупиняється на спинi високого мужчини. I чи то спина була їй така вже сонгородна, чи то й справдi їй спати хотiлось, але - як би там не було,- вона нi з того нi з сього широко й з задоволенням позiхнула. I позiхнувши з задоволенням, жiнка скинула догори стрiлки своїх тоненьких химерних брiв, сперлась на бильце i замислилась. Так пройшло кiлька секунд. Раптом нiжне створiння зiпхнуло i, швидко пiдвiвши голову, знову зиркнуло на свого сусiду. I тодi одразу ж з жiнкою трапилось щось надзвичайне: спершу вона зблiдла, потiм її обличчя зайнялося червоною фарбою i, нарештi, вона - i без того тендiтна й маленька - якось зразу зробилась ще тендiтнiша, ще мiнiятюрнiша. На одну мить здалося навiть, що її перелякала нерухомiсть мужчини (ураганна злива так мертво прицвяхувала цю велетенську фiгуру до дверей, що мужчину й справдi можна було прийняти за рiзьблення), але в скорому часi все остаточно вияснилось: жiнка просто пiзнала свого знайомого. Вона вже горталась, переступала з ноги на ногу й зiдхала. Вона голосно скаржилась на дощ i, нарештi, коли нiщо не допомогло i коли мужчина, не звертаючи на неї жодної уваги пiд напором зливи ще бiльше почав вгрузати головою в дверi, вона промовила тремтячим (чи то вiд хвилювання, чи то вiд холоду) спiвучим i воднораз надiрваним сопрано: - Я, здається, не помиляюсь?.. Ви - товариш Марченко? В її голосi прозвучало одразу кiлька ноток: була тут i нотка поваги до того, до кого вона зверталася, i нотка ледве помiтного страху, i навiть нотка якоїсь тривоги. Але мужчину, мабуть, нiщо не зворушило. Принаймi вiн не найшов потрiбним навiть на мить пiдставити своє обличчя пiд удари зливи i вступив до розмови в тому ж станi мертвого рiзьблення, в якому вiн був i до цього часу. - Так,- вiдповiв вiн.- Я - Потап Марченко. В цей момент в небi метнулась огняна блискавиця i над Харковом розсипався черговий удар грому. Жiнка вiд несподiванки здригнула i, iнстинктивно вiдкинувшись до сусiди, тихо скрикнула. - Страшнувато? - тим же спокiйним басом промовив мужчина. - Я думаю... Хiба не бачите, як лютує? - вона розгублено подивилась навкруги себе й сказала: - Але почекайте, товаришу. Чому ви й досi не поцiкавились, з ким маєте задоволення розмовляти? - А хiба я не знаю, з ким я маю задоволення розмовляти? Справдi? Вiн знає, з ким має задоволення розмовляти? Так-таки й не жартуючи вiн говорить це? Ну, тодi вона знову скине догори стрiлки своїх тоненьких химерних брiв i з таким здивованням подивиться на свого сусiду, що навiть спина його (а вiн же стоїть до неї спиною) почне якось реагувати на її розгубленiсть. - Невже ви так запам'ятали мене, що навiть по голосу пiзнаєте? Запитання було поставлене прямо i досить голосно. Але мужчина чомусь не вiдповiдав. I не вiдповiдав вiн, здавалось тому, що запитанням зачеплено було щось дуже лоскотливе, щось таке, що про нього можна говорити тiльки по темних закутках. - Чого ж ви мовчите? - дивлячись тим же здивованим поглядом, спитала жiнка.- Ну, переконайте ж мене, що ви знаєте, хто я? - Хто ви? - бас, мабуть, добродушно посмiхнувся.- Ви - настирлива дiвчина. Я бачу, що ви досi не переробили себе... Ну, нате вам, заспокiйтесь: ви - Лiда Спиридонова. - Саме це я й хотiла вiд вас почути. Я i справдi - Лiда Спиридонова... Та тiльки чому ви не хочете до мене повернутись? Га? - А тому я не хочу повернутись,- цiлком резонно вiдповiв мужчина,- що не хочу пiдставляти своє обличчя дощевi. - Тiльки цьому?.. Я задоволена! Жiнка змовкла. Мовчав i мужчина. Буря безумствувала. Що далi, то бiльше темнiшало, i вулицi остаточно закутало в скло дощевого урагану. Тодi чи то в мужчинi прокинувся середньовiчний лицар, i вiн за всяку цiну вирiшив здобути для своєї несподiваної дами хоч поганенький затишний закуток, чи то вiн i сам не мiг далi терпiти,- як би там не було, вiн рiшуче i з силою застукав у дверi незнайомого йому помешкання. Деякий час нiхто й нiяк не вiдповiдав. Але коли велетень знову розправив свої плечi i знову гуркнув кулаком у дверi, в коридорi хтось поспiшно зачовгав пантофлями, i за якiсь пiвхвилини вже чути було обережний кашель. Нарештi дзвякнув замок, i дверi з шумом одлетiли вбiк. Перед непроханими гостями стояв якийсь чоловiчок i, одбiгаючи невеличкими кроками в глибину коридора, наперекiр сподiванням, гостинно посмiхався милою усмiшкою. - Будь ласка! - ввiчливо запрохав вiн, захищаючись халатом вiд оскаженiлого вiтру та раз у раз показуючи на незакутаний вихiд.- Будь ласка! Не чекав сьогоднi такого гостя. Пробачте... це ваша дружина? - Нi, це не моя дружина! - обтрушуючись вiд дощу i нiбито зовсiм не дивуючись несподiваному запитанню, спокiйно сказав той, що його Спиридонова назвала Марченком. Гостинний господар знiяковiв. Вiн щось тихо скрикнув, якось зовсiм не до речi похитав головою i, зробивши легкий уклiн дамi, промовив: - Пробачте. Пробачте за помилку! Пробачте! Чоловiк остаточно увiйшов в роль доброго приятеля, але Спиридонова навiть не пiдвела на нього очей: ще раз широко i енергiйно позiхнувши, вона мовчки одiйшла вбiк. Зате Марченко нарештi подивився на свого спiвбесiдника уже трохи здивованими очима. - Себто вiдкiля ж ви знаєте мене? - спитав вiн. - Вiдкiля я вас знаю? - i собi здивувався господар.- Невже ви забули? Я - професор Ярута. Тепер прийшла черга за високим мужчиною: вiн теж знiяковiв. I знiяковiв вiн саме тому, що нiяк не мiг пригадати, де вiн бачив Яруту. Очевидно, вiн так багато зустрiчав професорiв, що всi вони, на жаль, не могли залишитись у його пам'ятi. - Пардон, професоре,- пробасив Марченко,- я... як би вам сказати... - Будь ласка, будь ласка! Я розумiю,- i, мило простягаючи руку, Ярута рушив до дверей. Ясно було, що професор має бажання поручкатись нарештi зi своїм гостем. Марченко одразу зрозумiв це, але (мабуть, за своєю звичкою) спершу пiднiс праву руку догори, як це роблять пiонери, i тiльки потiм, бачачи рiшучий професорiв намiр стиснути йому долоню, зробив рiзкий рух уперед i попередливо пiдхопив тендiтно-бiлi пальцi свого спiвбесiдника. - Пардон, професоре... ("пардон" вiн вимовляв без усякого французького акценту). Трапилась, знаєте... Марченко многозначно пiдкреслив своє "знаєте", що ж до "професоре", то вiн це слово проковтнув. Видно було, що в Ярутi вiн визнав позапартiйного i, по-друге,- що перед професором стоїть один iз тих комунiстiв, якi стикаються з позапартiйними тiльки (або принаймi головним чином) на тих чи iнших офiцiальних побаченнях. До професора треба буде додати або "пан" або "товариш", але нi того, нi другого нiяк не можна було давати. "Пан" професор треба було говорити з iронiєю (за даного разу зовсiм недоречною), "товариш професор" теж не зривалося з язика (Марченко, очевидно, не знав, з яким професором має нагоду розмовляти), саме тому "професор" i вийшло у нього, як "псоре" i навiть, як "пс". А втiм, як ми побачимо далi, наш велетень мав цiлковиту рацiю бути таким стриманим в зустрiчi з Ярутою. - Будь ласка, будь ласка! - говорив професор i, увiйшовши в свою, можливо, звичайну роль кокетливої панянки, весь час присiдав i крутив головою. Був вiн тоненький, можна сказати, нiжний i якийсь запашний, як шкiра з абрикосу. В правому куточку уст ховалась йому приємна й надзвичайно улеслива усмiшка, з-пiд простеньких окулярiв виглядали його безперечно хитренькi очi. Але коли б, скажiм, оголошено було конкурс на кращий зразок втiленої ввiчливостi, вiн напевне дiстав би на ньому першу премiю. Зате спiвбесiдник його справляв вражiння людини iншого покрою. Це був темний шатен зi спокiйним лицем i такими ж спокiйними темно-синiми очима. На перший погляд Марченковi можна було дати рокiв за тридцять, але потiм вияснилося, що це помилка, що це просто рання мудрiсть десь невловиме заплуталась в цьому обличчi й так пристарила його. Насправдi Марченковi було рокiв 26. Назвати його надто гречним не можна було, i не можна було хоч би тому, що його трохи мамуловатi рухи нiяк не в'язалися з старими поняттями про зразкову ввiчливiсть. Але в той же час нiхто б не ризикував назвати його дикуном. Якась своєрiдна культурнiсть пройняла всю його велетенську фiгуру. Професор довго запрошував Марченка й Спиридонову до себе i нiяк не мiг погодитись, що "гостi" залюбки обiйдуться й без його покоїв. Вiн довго не хотiв навiть слухати заперечень. I тiльки коли Марченко щось рiшуче i трохи незадоволено буркнув, Ярута покинув сперечатися. Вiн, нарештi, зiбрався був шкутильгати до себе, але зiбравшись, зiдхнув. - Ах, яка шкода,- зiдхнув професор на прощання.- Яка шкода, що нема Катруськи: кого-кого, а вас, товаришу Марченко, вона (тут Ярута приємно посмiхнувся) затягла б до кiмнати. - Якої Катруськи? - вирвалося в здивованого Марченка. - Та Катруськи ж Жукової. Хiба ви не знаєте, що вона живе в мене? - i професор знову приємно посмiхнувся. Несподiванка за несподiванкою налiтали сьогоднi на сiроокого велетня. День суцiльною несподiванкою зустрiчав його. Проте хоч остання професорова iнформацiя, можна сказати, приголомшила Марченка, але вiн уже стояв перед Ярутою в непримушенiй позi людини, що нiчого нового не почула вiд свого спiвбесiдника i тiльки дивується, чому спiвбесiдник так довго не залишає його. - Я знаю, що Жукова живе у вас,- сказав Марченко i повернувся задом до настирливого професора. Тепер Ярутi вже рiшуче нiчого iншого не залишилося, як негайно ж покинути своїх "гостей". Вiн так i зробив: за мить його вже не було в коридорi. Спиридонова, мабуть, давно вже чекала цього моменту i тому, як тiльки за професором зачинилися дверi, вона, скинувши догори стрiлки своїх химерних тоненьких брiв, сказала: - Так, значить, пам'ятаєте мене?.. Ну, i що ж ви пам'ятаєте? - А те пам'ятаю, що й ви пам'ятаєте,- рiзко крикнув Марченко.Покиньте, Спиридонова, розiгрувати фарса! Зустрiч з настирливим професором, настирливiсть Спиридонової, нарештi розмова про поки що невiдому читачевi Катрю Жукову, таки вивели з рiвноваги нашого героя i вiн не мiг iнакше вiдповiсти жiнцi, як вiдповiв. Проте вiдсутнiсть рiвноваги захопила його на одну мить: Марченко вже знову встиг прибрати себе до рук. - До речi: чому це вас так давно не видно було?-спитав вiн, трохи помовчавши. - Ви навiть i це помiтили? Виходить, що вам не на всiх така погана пам'ять, як на професора?.. Я, бачите, була на Сабурцi... Нервова система, знаєте, пiдкачала. - Ага! - зовсiм спокiйно кинув мужчина, наче й справдi справа йшла не про дiм божевiльних, а про якесь закордонне турне.- Це добре... Ну, i що ж - покращало? Спиридонова не вiдповiла. Нiби згадуючи щось надзвичайно важливе, вона мовчки дивилася на землю й нервово ламала собi пальцi. Тiльки багато пiзнiш вона скинула очi на свого спiвбесiдника i, якось прибито посмiхнувшись, промовила: - Так! Краще. Дякую! Ви навiть не припускаєте, товаришу! Вона зробила декiлька крокiв в глибину коридора i, одвернувшись од Марченка, стала розправляти на своїх плечах блюзку. I видно було, що вона вже не має жодною бажання продовжувати бесiду. Злива не вгавала. Вiтер скаженiв i так рвав покрiвлю, що вона ввесь час верещала жалiбним вереском. I хоч грiм потроху вiддалявся i блискавицi вже не так рiзали вiкно, але гроза, розiрвавшись над Харковом величезним потопом, не мала охоти хутко проскочити далi й залишити город. Про вулицю, таким чином, поки що й думати не приходилося. I двоє людей, випадково занесених стихiєю до професорського коридора, очевидно, не тому так скупо перекидались словами, що боялись не скiнчити цiкавої розмови - якiсь iншi причини стримували їх вiд балачок. - Я бачу, що вам зимно, товаришко? - i щось пошукавши в кишенях свого пiджака, Марченко скинув його з плечей.- Застужуватись не треба. Прошу! - Дякую! - рiшуче вiдмовилась Спиридонова.- Я не змерзла. I... не застуджусь,тепер же весна. - Як хочете. Воля ваша. Моє дiло запропонувати. Марченко одiйшов убiк i став ретельно викручувати воду з рукавiв свого верхнього одягу. Зрiдка вiн скидав очi на Спиридонову, але в очах його було стiльки байдужостi й спокою, що важко було домiркуватися, як треба розцiнювати цi погляди. Можливо, вiн думав про Спиридонову, можливо, про зустрiч з професором i про поки що таємничу Катрю Жукову, що згадкою про неї i особливо iнформацiєю про ню, безперечно, його трохи приголомшив Ярута. Потiм Марченко пiдiйшов до того вiкна, що освiтлювало коридорним свiтлом хазяйську кiмнату i, спершись на стiну, став безцеремонне, хоч нiбито й без усякого iнтересу, розглядати професоровi покої. I так, мовчки, вони простояли в коридорi мало не з пiвгодини, себто до того часу, аж поки стих грiм i злива покинула бушувати за вiкном. Нарештi Марченко зробив рух уперед з бажанням вийти на вулицю. - Почекайте, товаришу,- скинулась Спиридонова.- Як же це так? Ви самi йдете? - Жiнка так пильно й з такою тривогою дивилась на мужчину, нiби його вiдповiдь вирiшила питання її життя й смерти. - А з ким же я пiду? - сказав Марченко. - Хiба нi з ким? - Ви, очевидно, на себе натякаєте? Можу й з вами. Спиридонова зиркнула на коридорне вiкно i, нiкого не уздрiвши в ньому, на мить затримала руку мужчини i, затримавши, погладила її. - Ви обiцяєте зараз зайти до мене? - сказала вона.- Обiцяєте? Марченко похитав головою, наче й справдi перед ним стояла не доросла жiнка, а маленька дiвчинка, i промовив: - Ах, яка ви невгомонна! - промовив вiн.- I коли ви вже нарештi виправитесь. Га?.. А втiм, де ви зараз живете? Там же? Вiн "там же" пiдкреслив так, наче жiнка в якомусь сенсi жила ранiш в зовсiм безнадiйному мiсцi. - Там же,- хутко проказала вона й з запитанням подивилась на нього.Так як же, зайдете? - Добре! - сказав Марченко.- Ходiмте! Жiнка взяла за рукав свого спiвбесiдника, уважно провiрила йому очi й раптом швидкими кроками кинулась до дверей. За мить вони були на вулицi. 2 Поставивши крапку, письменник з полегшенням зiдхнув, запалив цигарку й став перечитувати свiй перший роздiл. Прочитав раз, прочитав удруге. Раз прочитав з захопленням: особливо подобався йому лiричний початок. Зате остання читка принесла йому багато неприємностей. По-перше, його прикро вразили настовбурченi претензiйнi "магiстралi" i всякi такi викрутаси з "бродячими псами"; по-друге, вiн незадоволений був з "велетня": чому це обов'язково нова людина (а з Марченка вiн i хотiв робити саме нову людину),- чому це нова людина мусить ходити на котурнах? Не подобалась йому неприродна зустрiч з Ярутою та й сам Ярута не подобався: мовляв, навiщо його робити професором? Дешевою здалася йому i iнтрижка з "поки що невiдомою читачевi" Катрею Жуковою. - А Лiда Спиридонова? - подумав письменник.- Що це таке? Хiба це опозицiонерка (та хоч би й та, що кається!) ? Та це ж персона з бульварного роману. Письменник остаточно губив голову й думав уже, наперекiр авторитетнiй критицi, що вiн страшенний бездара й що вiн нiколи не напише роману з сучасного бурхливого й надзвичайно цiкавого життя. Як вiн напише роман, коли йому бракує вмiння показати людей свого часу, коли обертається в колi фраз, що на вуха не налазять? Покинувши стiл, письменник скинув штани, натягнув на себе ковдру й почав робити собi сон. Але заснути вiн довго не мiг: болiла голова i вiд важких думок, i вiд папiросного чаду: пишучи перший роздiл, вiн спалив три пачки папiрос, що обiйшлося йому, до речi кажучи, 2 карб. 55 коп. (ч. 2). Заснув нарештi письменник, коли вже пiдвелося сонечко, i заснув у гнiтючому настрої. Сон був тривожний й на подив фантастичний. Снилось йому, що вiн скiнчив свiй роман i що критики за цей роман назвали його генiальним поетом. Отже, коли письменник розплющив очi, вiн, по-перше, дуже шкодував, що сон не продовжився, а по-друге, вiдчув прилив нової енергiї. Письменник сказав: - Я вчора даремно турбувався. Нiчого подiбного! Роздiл перший - роздiл прекрасний. Треба, значить, роман продовжувати. Сказавши так, письменник знову сiв до столу i написав: Роздiл другий Вийшли вони з професорового коридора саме в той час, коли над городом пролiтали останнi пера розiрваних хмар i коли бiрюзове небо i пiсляобiднє сонце почали вже прориватись на брук i винувато посмiхатись до публiки. Вулицi шумiли такими величезними потоками весняної води, що не можна було нi пройти, нi проїхати. По всiх кiнцях дзюрчали ринви i пропускали останню воду з добре обмитих водою покрiвель. Публiка, як i треба було чекати, стояла ще пiд навiсами i безпорадно топталася на мiсцi. I тiльки, коли трохи зiйшла вода i коли домовласники почали виносити на тротуари дошки та робити з них iмпровiзованi мостики, город потроху зашумiв. Звичайно, i нашi напiвзагадковi герої дiстали можливiсть рушити по тротуарах теж дуже згодя. Вони ще довгий час стояли бiля квартири професора i, як i досi, скупо перекидались словами. Проте з їхньої розмови остаточно виявилось, що, по-перше, обидва вони партiйцi, i по-друге, що Спиридонова колишня опозицiонерка. Виявилось також, що Марченко ранiш зустрiчався з Спиридоновою тiльки на кущових зборах партiї i що там вiн декiлька разiв виступав проти неї i виступав, до речi, не без успiху. Мало того: i захворiла Спиридонова, як виявилось (принаймi зi слiв тiєї ж Спиридонової), саме пiсля однiєї зустрiчi з Марченком на кущовому зiбраннi, де вiн її публiчно назвав "контрреволюцiонеркою". Про те ж, як вона так близько взяла до серця його рiзкiсть i навiть скоро пiсля того (цю iнформацiю дала та ж таки Спиридонова) мусiла йти до Сабурової дачi, вiн, як вияснилось, нiчого не знав до цього часу, бо в домашнiй обстановцi вiн нiколи з нею не зустрiчався, а поцiкавитись йому й на думку не спадало. - Ну i прекрасно! - тихо промовила Спиридонова.- Вам i цiкавитись не треба. - Чому ж не треба? Я не такий вже мiзантроп, як це вам здається. Марченко винувато посмiхнувся i навiть трохи почервонiв. Остання фраза вирвалась йому, очевидно, зовсiм несподiвано й, у всякому разi, проти його волi. - Не треба, товаришу,- ще тихше сказала Спиридонова.- Це не ваша справа... А втiм, про це iншим разом поговоримо. Тепер скажiть менi от що: ви знаєте, де я зараз працюю? - Ну? - Ви просто будете реготати... їй-богу!.. От вгадайте! Вона засмiялась тихим, глибинним та неприємним смiхом i, переплигнувши через калюжу, раптом зупинилась. Стрiлки її химерних брiв знову вп'ялися їй в зачiску. Марченко цiлком щиро сказав: - Де ви зараз працюєте - я не знаю... Але, на жаль, не знаю, й чому ви зараз засмiялись. - А вас це дуже цiкавить? - Як би вам сказати... Не то щоб дуже... Просто рiдко менi приходиться сам на сам зустрiчатися з такими людьми... - А чому вам прийшла така мисль? Чи, може, у мене таке вже чудне обличчя? - Як би вам сказати,- Марченко незадоволено подивився на прохожих i на Спиридонову.- Чудненьке трохи. - В чому ж ви це "чудненьке" добачаєте? - Як би вам сказати... Очi у вас, скажiм, хоч i незрозумiлi трохи, але це все-таки звичайнi безцвiтнi очi. Нiс - рiвний i... теж звичайний. Брови... От, мабуть, брови! Вiн раптом посмiхнувся. Видно було, що таких розмов йому й справдi ще не приходилось вести. - Так де ж я зараз працюю? - кинула Спиридонова, i здалося, що вона зовсiм не слухала свого супутника i що в той час, коли вiн говорив, вона й справдi, дивлячись в землю, про щось iнше думала i що ставила йому запитання цiлком механiчно. - Не знаю! - трохи незадоволено кинув той. - Але, може, ви тодi знаєте, де я ранiше працювала? - Знаю. - Серйозно?.. Ну, так чому ви не говорите? - з зовсiм невиправданим гнiвом сказала жiнка.- Чому ж ви мовчите? Мужчина здивовано подивився на свою супутницю i, нiчого не промовивши, зробив рiзкий рух у сторону. - Ви хочете мене залишити? - перелякано промовила Спиридонова й схопила Марченка за руку.- Не робiть цього, товаришу! Благаю вас, не робiть!.. А то... їй-богу, закричу на всю вулицю!.. В її очах було стiльки рiшучости й стiльки упертости, що мужчина, зиркнувши на неї, вже не сумнiвався - вона й справдi може закричати на всю вулицю. I вiн - кремезна людина - вiдчув себе зараз перед нею таким безпорадним, що тiльки приходилось поступитись перед жiночими чудiйствами. - Ну, не хвилюйтесь, будь ласка! - сказав вiн.- Я й не думаю залишити вас. - От i добре. Дякую,- промовила Спиридонова, якось враз заспокоюючись. - Дякую сердешно... А працюю я,- несподiвано додала вона,- щоб ви знали, в канцелярiї? Правда, смiшно?.. - По-моєму нiчого тут смiшного нема,- похмуро заперечив Марченко. - Хiба?.. А по-моєму... смiшно... Ну, яка ж з мене канцеляристка? Ну, скажiть? Хiба я умiю, скажiм, писати якiсь циркуляри! Нi! Хiба я умiю, скажiм, стукати на друкарськiй машинцi? Нi! Нарештi, хiба я у входящих та сходящих щось розумiю? Буквально нiчого! Так сиджу собi i пишу, що менi пiдкажуть... Знаєте, як в дитинствi пiдказували нам, коли ми не хотiли вчити урокiв... I ви думаєте, менi це легко? Га? - Це ж жах! - раптом мало не крикнула вона й схопилась руками за голову.- Це - жах! Це бiлий жах! - Ну, заспокiйтесь! Заспокiйтесь! - Марченко остаточно розгубився й розвiв руками.- Не знаю, що й робити з вами. - Що вам зi мною робити?.. Ви не знаєте? Так тодi я вам пораджу... От скажiть менi, я - маленька?.. ну, чого ж ви мовчите? Я - маленька? - Ну, ладно, маленька. - Ну, так от: берiть мене, маленьку, несiть мене до мосту i вкиньте в Лопань... Добре? I побачите ви тодi, як далеко-далеко занесе мене весняна каламуть... I не буде тодi Лiди Спиридонової нiколи! Ви мене розумiєте? Нiколи! Останнi слова вона майже прошепотiла. Вона подивилась на свого супутника очима, повними страждання, i стрiлки її химерних брiв на цей раз не розлетiлися до зачiски. Її безцвiтнi очi якось миттю погасли. Промовила вона свою останню фразу з великим почуттям, але в тонi її голосу прозвучало тiльки одне: мовляв, туди їй i дорога - Лiдi Спиридоновiй! - Що значить - не буде Лiди Спиридонової - сказала вона.- Що значить - нiколи, нiколи не буде Лiди Спиридонової?.. Про це я вас, товаришу, поiнформую колись, а зараз - ходiмте! Вона взяла його пiд руку, i вони пiшли. I чи то Марченко не вмiв як слiд ходити, чи то вона не находила в собi енергiї й бажання мiцно притиснутись до нього - у всякому разi, вони йшли "пiдруку" приблизно так, як iде слiпий з проводирем. Спиридонова мовчала. Над городом уже стояло чисте небо i сонце розкидало свої теплi промiння. Пiслядощове повiтря пахло тим ледве вловимим i надзвичайно приємним запахом, що завжди асоцiюється з народженням нового, досi невiдомого життя. Всюди шелестiв симпатичний мiський гомiн i всюди, пiд ногами веселих балакучих пiшоходiв, тротуари фаркали бризками дощової води. I не тiльки асфальт, але i звичайний сiрий булижник почав блискати й переливатися в срiбних ромбиках вiдзеркаленого сонця. На темно-синiй грозовiй полосi пiдвелася, як i завжди прекрасна, райдуга й, закоронувавши город, урочисто повисла в прозорому етерi. Уже бiгли автобуси, дзвенiли трамваї й мiж ними метушилися вiзники. Спиридонова, що деякий час iшла в задумi й мовчки дивилася в землю, раптом сказала: - Ну от - i пройшов потоп! I пройшла злива. Все змило! Рiшуче все! I нема бруду. Правда? I хоч трохи зимно (вона здригнулася, бо одiж її i справдi ще не зовсiм пiдсохла), але зате якось легко стало дихати. Правда? I боячись, що супутник не зовсiм її зрозумiє, вона тут же поспiшила додати: - Я, звичайно,- сказала вона,- говорю не про цю сьогоднiшню зливу, що допомогла нам зустрiтись,- я говорю про iнший потоп... Ви вже... збагнули? - На жаль, мабуть, не зовсiм,- сказав Марченко. Спиридонова засмiялась. Вона засмiялась тим же неприємним смiхом. - Як же так не зовсiм? Ну?..- вона вмить вхопила його за руку й прошепотiла.- Ах ви Потопчику! Вас не Потапом, а Потопом треба було б назвати. Мужчина здивовано подивився на Спиридонову i промовив: - Яка ви чудна дiвчина... їй-богу! - От бачите! - пiдхопила Спиридонова.- I ви кажете, що я чудна. I всi кажуть. А я от думаю, що непросто непорозумiння. I я вам, коли хочете, доведу... Ну от, скажiм, так: ви знаєте, що вас чекає в моїй квартирi?.. Саме в тiй, куди я вас зараз веду? Не знаєте?.. - Не знаю! - Уявiть собi,- усмiхнулась Спиридонова,- я теж не знаю. Веду... i не знаю. А втiм, досить, давайте ще помовчимо. Вона сказала це останнє таким тоном, що Марченко вже не наважувався розпочинати нову розмову, i тому дальшу путь вони продовжували мовчки. З вулицi Карла Лiбкнехта вони звернули й пiшли по глухих нагiрних заулках. На пiвдороги до квартири Спиридонової їх наздогнав мужчина з важкою текою в руцi. Власне, назвати цього нашого нового героя мужчиною якось важко було: вiн скорiш подiбний був на обпатране курча, але у всякому разi вияснилось, що це не хто iнший, як "вiдомий харкiвський опозицiонер" (так принаймнi автор про нього не раз чув) - Коля Хрущ. Держав вiн голову на лiвому плечi i чи то весь час чомусь дивувався, чи то весь, час збирався комусь розповiсти щось надзвичайно секретне. - Драстуйте! - сказав вiн, рiвняючись iз Марченком (мiж iншим, "драстуйте" вiн вимовляв, як - "драстє"). - От i Коля,- зрадiвши, кинула Спиридонова.- Це - до речi: ти менi, Коля, дуже потрiбний. Товарищ Хрущ враз почервонiв, наче потреба, яку вiдчувала Спиридонова, носила надзвичайно iнтимний характер. - Я знаю, Лiдусю,- поспiшно сказав вiн.- Ти, будь ласка, не турбуйся. Я знаю! Мiж Спиридоновою i новою людиною зав'язалася розмова i тому Марченко поцiкавився: - Може, я вам перешкоджаю? - Боже борони! - поспiшно заперечила Спиридонова.- Ви мене мусите обов'язково провести додому. Я вас дуже прошу, товаришу! Вона i на цей раз подивилась на нього повним тривоги поглядом, вiн i на цей раз пiддався її проханню. I, можливо, вони б решту путi пройшли мовчки, коли б не Коля Хрущ. Товариш Хрущ, що йшов до цього часу спокiйно, раптом, нi з того нi з сього, загортався i, озирнувшись назад, тихо й таємничо промовив: - Ви, безперечно, знаєте про останню секретну постанову Полiтбюра? - Себто про яку це секретну постанову? - буркнув Марченко. - Ну, та про ту ж, що...- I товарищ Хрущ потягнувся до вуха свого однопартiйця. - Покиньте, будь ласка, свої секрети,- ухиляючись, рiшуче пробасив Марченко.- Яка там постанова? Товариш Хрущ розгублено подивився навкруги себе, красномовно кинув пальцем в бiк Спиридонової (мовляв, вона про це не мусить знати) i знову, притримуючи свого спiвбесiдника, став навшпиньки. Але Марченко й на цей раз рiшуче ухилився. - Я вам кажу, покиньте ви свої секрети! - уперто сказав вiн.- Яка там постанова? Товарищ Хрущ здивовано подивився на "дивака" (так принаймi вiн подумав про свого спiвбесiдника) i безпорадно розвiв руками. - Я голосно говорити не можу! - сказав вiн.- Постанова дуже секретна. - Ну, тодi i не треба,- добродушно посмiхнувся Марченко.- Тодi й не говорiть. Спиридонова зареготала i, зупинившись, схопила Хруща за теку. - Ах ти Колю, мiй Колю,- козлiтоном заспiвала вона,- нещасненький Колю! Ходиш ти, Колю, по городу й шукаєш вчорашнього дня... I нiяк ти його не найдеш, Колю! Хрущ зупинився. Вiн шукає вчорашнього дня? Ну, це вже занадто. Це вже нетактовно... i навiть образливо. I, головним чином, мабуть, тому образливо, що заспiвала саме Спиридонова. Товариш Хрущ подивився на свою товаришку поглядом "i ти Брут" i, подивившись, промовив тихо: - Ти, Лiдуню, мабуть, хочеш поглузувати з мене? Ну i глузуй, Господь з тобою, я вже звик до цього. - Нi, Колю,- сказала Спиридонова, раптом замислившись,- я й не думаю глузувати з тебе. То тобi просто так здалося. То йому "здалося так"? Ну, тодi товариш Хрущ заспокоїться. I Коля заспокоївся. I заспокоївшись, вiн уже якось таємничо поглянув на свою теку. Нарештi, вiн знову перелякано озирнувся, взяв Марченка за руку й ледве чутно промовив: - Невже вам не вiдомо, хто тепер у нас буде за голову раднаркому? - ледве чутно промовив вiн. - Себто це питання безпосередньо зв'язано з секретною постановою Полiтбюра? - Марченко добродушно посмiхнувся i, батькiвським жестом положивши свою руку на плече товариша, додав:- Так я вас зрозумiв? Товариш Хрущ енергiйно замахав руками. - Нє! - тихо скрикнувши, заперечив вiн.- Це до секретної постанови не має нiякого вiдношення. - Ну, так хто ж? - спитав Марченко i, вiдхиливши вiд себе товариша Хруща, додав: - I, будь ласка, не лiзьте до мого вуха: я не глухий. Говорiть голосно. - Нi, я так не можу,- безпорадно розвiв руками товариш Хрущ, i видно було, що вiн i справдi "не може так". Спиридонова зареготала своїм глибинним, неприємним смiхом. - Ну, скажи менi, Колю, вiд кого ти ховаєш свої "секрети"? Вiд мене? Чому ти не говориш голосно? Ти ж мене в цiй справi разiв з двадцять iнформував! - Я тебе iнформував? - тихо скрикнув товариш Хрущ.- Вiдкiля ти взяла, Лiдусю? - Так, ти мене iнформував! I навiть давно вже iнформував. I навiть (Спиридонова схопилась руками за голову) здається менi, що ти мене кожної хвилини якось iнформуєш. - I це ти як?.. Серйозно говориш чи... жартуєш? - Ах, Боже мiй. Боже мiй! Яка в тебе погана пам'ять, Колю... Ну, то слухай, що ти менi говорив... I Спиридонова почала було розповiдати, що їй говорив товариш Хрущ, але останнiй враз зблiд i замахав руками. - Ша! - тихо скрикнув вiн.- Я тобi не дозволю виголошувати на вулицi партiйних тайн. Чуєш, Лiдусю?.. не дозволю! - Ну, от уже й на вулицi,- сказала Спиридонова.- Як же на вулицi? Яка ж це вулиця. Колю? Яка це вулиця? Вона не розумiє? Ах, яка вона недогадлива! Товариш Хрущ вже зовсiм кладе голову на плече i непомiтно киває їй пальцем... тепер уже на Марченка: при ньому цього нiяк не можна говорити! - Так, Лiдусю, не можна,- пiдкреслив вiн.- Ну, ти сама знаєш. Що "знала" Спиридонова, залишилося невiдомим. Але, у всякому разi, вона на цей раз рiшуче змовкла. Марченко теж нiчого не говорив, вiн тiльки зрiдка позирав на товариша Хруща, i в його поглядi було стiльки добродушної iронiї, нiби вiн дивився не на дорослого Колю, а на Колю страшенно маленького, що, скажiм, з цiлком серйозною мiною грає якусь ролю, яка йому зовсiм не пiд силу й яка його робить надзвичайно комiчним. - Де ви працюєте? - мило посмiхаючись, запитав вiн Хруща. - Як де? - iз зовсiм невиправданою похапливiстю промовив той.- Хiба ви не знаєте? Марченко безпорадно розвiв руками i, з неприхованим бажанням попрохати пробачення, сказав: - Їй-богу, не знаю. - Ну, от! - з великою образою промовив товариш Хрущ.- Та там же, звичайно! В архiвi. - Що ж ви там робите? - Як що? - чомусь настовбурчився Коля.- Що за "вопрос"? - Я питаю, яку ви там посаду посiдаєте? -Коля там,- сказала Спиридонова,- за архiвдiякона, архiвмандрита i архiвпастиря - одночасно. - Ти, будь ласка, не плутай, Лiдусю. Я в таких питаннях... не люблю жартiв.Товариш Хрущ зробив надзвичайно серйозне обличчя i кинув до Марченка: - Я посiдаю посаду архiварiюса. - Цiлком правильно, Колю,- не менш серйозно промовила Спиридонова.- Це ти так думаєш... i я. А от iншi гадають, що ти i справдi за архiварiюса, та зовсiм в iншому мiсцi. Ти знаєш, саме - в якому? Не знаєш? Та невже ти не знаєш?.. Товариш Хрущ зупинився. Вiн раз у раз блимав своїми змутнiлими очима, i видно було, що вiн нiяк не може втямити, в чому рiч. I, нiби чекаючи вiдповiдi вiд третьої особи, вiн здивовано дивився на товариша Марченка. - I я не знаю! - коротко вiдповiв той його поглядовi i, переступивши калюжу, сказав: - Все-таки ви, Спиридонова, химерна дiвчина, їй-богу. - Дякую за комплiментi - не повертаючи голови, кинула жiнка.- Тiльки от що я думаю,- несподiвано перекинулась вона на iншу тему.- Я думаю так, що б вийшло з того, як би Колю (тут товариш Хрущ здригнув) взяти, скажiм, з архiву i посадити ближче до життя. Що б з того вийшло? Як ви гадаєте? - Хто його знає... У всякому разi,- Марченко повернувся до товариша Хруща i зробив легенький уклiн,- у всякому разi... це виднiше самому Колi. - Менi нiчого не видно! - мало не iстеричним голосом скрикнув товариш Хрущ.- Ви, будь ласка, не чiпайте мене. I... взагалi я прошу... Вiн не скiнчив i рушив кудись убiк. Вiн так енергiйно рушив, що навiть бризки полетiли з-пiд коротеньких нiг. Але далеко не забiг. - Куди ж ти, Колю? - покликала його Спиридонова. - Ти ж менi потрiбний.- Почувши голос своєї товаришки, товариш Хрущ зупинився. - Я тобi потрiбний?.. Коли так, тодi я пiду з тобою. Товариш Хрущ порiвнявся з Марченком, i навiть вже не видно було, що вiн допiру з такою образою кидався кудись вiд жiнки. За якiсь кiлька хвилин вони пiдходили до квартири Спиридонової. З Письменник знову з полегшенням зiдхнув: вiн скiнчив i роздiл другий. Увесь стiл був засипаний попелом з цигарок (сьогоднi вiн спалив три з половиною пачки, ч. 2, що, до речi, обiйшлося йому рiвно 2 карбованцi 97 1/2 копiйок). Проте попiл його не тривожив. Переглянувши другий роздiл, письменник був страшенно задоволений. Подобалось йому i "бiрюзове небо", i "пiсляобiднє сонце", подобався "глибинний неприємний смiх" Лiди Спиридонової. Особливо йому сподобалось те мiсце, де Лiда пропонує Марченковi вкинути її в Лопань. - Як це вона симпатично сказала,- думав письменник.- "Я маленька? Ну, чого ж ви мовчите? Я маленька? Так от берiть мене, маленьку i т. д.". Страшенно симпатично. Захоплювався письменник i "ледве вловимим запахом", що "асоцiюється з народженням нового невiдомого життя". Подобався йому i товариш Хрущ, себто в тому сенсi подобався, що краще його й подати не можна. Письменник вже малював фантастичнi палаци: то вiн уявляв себе чистим, як сльоза (в сенсi боргiв - себто без боргiв), то думав про гучну славу, яку йому несе його роман, то нарештi, з великим задоволенням констатував, що вiн нарештi робиться корисною людиною i що вiн має цiлковиту рацiю i п