Берлiнi. Я ж через Берлiн їду. Ну, що менi робити? - закiнчила вона тим же, що почала. - А не треба бачитись, - мовив Тургенев. - З Берлiна поїдете на Дрезден i все. Марiї раптом стало спокiйно. А справдi. Хiба небо завалиться i вона перестане писати, коли не побачиться у Берлiнi з Кулiшем? Поїде просто у Дрезден - i край. - Поїду у Дрезден - i край! - засмiялась вона. I всi цi прикрi непорозумiння i, здавалось, складнi взаємини раптом зникли також за поворотом каретки. - Шкода тiльки, що ми з вами розстанемось. Шкода, що ви поспiшаєте до Парижа, - призналась Марiя. - I менi шкода. У Дрезденi я вас познайомлю i доручу Рейхелям, друзям Герцена. А менi треба швидше до Парижа - побачити дочку... Потiм я поїду до моїх друзiв Вiардо на їхню вiллу у Куртавнелi. Та ми зустрiнемось з вами незабаром. Ви ж будете в Парижi? Я познайомлю вас з дочкою, вона подобається менi, правда, трохи лiнувата, але дуже добра i мила. - Вона схожа на вас? - спитала Марiя, їй дивно було, що вiн каже "подобається". Хiба вона могла б сказати так про Богдася? Це був шматок її самої. - Схожа. Висока така ж, тiльки очi майже чорнi. Росiйську мову зовсiм забула, говорить з таким паризьким акцентом, а зовнi звичайна росiйська дiвчина... Я познайомлю вас обов'язково з моїми друзями Вiардо... Скiльки розмов i плiток начулася вона про це в Петербурзi, про це багаторiчне дивовижне кохання. Вона б нiколи не згадала б про це i не натякнула б, але Iван Сергiйович так спокiйно каже: "Мiй друг мадам Вiардо наполягала, щоб я привiз дочку у Францiю, щоб вона виховувалась у неї, разом з її дiтьми". Значить, нiчого таємного в цьому нема, коли вiн так спокiйно говорить. Може, це все простiше, нiж плетуть доброзичливi язики? Нi, насправдi це було далеко складнiше, заплутанiше, i не можна було нi розв'язати, нi розрубати. Смуток оповивав Iвана Сергiйовича щоразу, коли вiн їхав з батькiвщини, смуток оповивав його, коли вiн повертався з-за кордону. Коли ж вiн, власне, "повертався"? Коли їхав з Парижа, з Куртавнеля до Петербурга, до Москви, у своє Спаське iз здичавiлим занедбаним садом, вiковими липовими алеями, старим будинком, ветхi стiни якого зберiгали не тiльки милi дитячi, а й страшнi спогади? Чи тодi, коли пiд'їздив до тої розкiшної європейської вiлли, де лишив так багато, багато свого життя? Йому захотiлося розповiсти милiй своїй молодiй супутницi, як стискало дихання, билося серце колись, рокiв п'ятнадцять тому, коли наближався туди, знав, що от зараз знову побачить, почує ту iстоту, бажання якої, слово якої стало для нього законом. Життя було можливим тiльки коло неї, в чужому будинку, в чужому парку, з чужою мовою. А може, справдi людина, як дерево, що пускає корiння в рiдну землю i не має щастя поза батькiвщиною? Як iнколи важко вiдчувати, що лiпишся до чужого гнiзда i не маєш свого власного. Вiн сказав тiльки це. Про гнiздо. I вона з острахом подумала про себе. А у неї ж є, є це гнiздо? Богдась, чоловiк - це ж її гнiздо? Чому ж так тiсно їй стало в ньому? Вона рвучко повернулась до вiкна. Богдась закуйовдився, розплющив очi. Спочатку нiчого не зрозумiв, де вiн, хто з ним. Потiм пiзнав дядька-велетня. Усмiхнувся напiвсонною усмiшкою i пробурмотiв: - А щоб вас лихо не знало! - притулився мiцнiше щiчкою до руки Тургенева i знову заснув. - Це Шевченкова приповiдка, - пошепки пояснила Марiя. - Коли ви Шевченка згадуєте, ви зовсiм iншою стаєте. - Як ми прощалися перед вiд'їздом, - сказала вона, - вiн менi подарував переписану ним самим свою поему "Неофiти" i надписав: "Любiй моїй донi". Вiн звав себе i рiдним, i хрещеним моїм батьком. Вiн менi рiднiший за рiдного. Вона замовкла. Замислилась. Якби хто знав, що значив Тарас Григорович у її життi! От сказав Iван Сергiйович: "Ви ж орловська, моя землячка", - а вона так переконливо довела йому, що Немирiв, Україна - її батькiвщина, i вона не лицемiрить, коли каже, що українська мова їй рiдна. Важко людям розповiсти, роз'яснити, навiть самiй проаналiзувати - як, коли народжується слово, образ, як з'являється поштовх, який примушує сiсти за стiл. Згадалось - скривила губи Кулiшиха: "Як це вона, московка, українською мовою так оволодiла - i пише?" А вона все-таки знає, як це народилось, як з'явилось. Звичайно, Опанас теж допомiг у цьому. Та вiд нього був тiльки поштовх. Вiн з такою пекучою любов'ю розповiдав про свою Україну, про свiй поетичний, волелюбний i скривджений край, а її душа, що не терпiла нiякого насильства, жадала волi, простору, була благодатним полем. Вiн розповiдав про Кирило-Мефодiївське братство i про те, як з'явився Кобзар... Доки не було Тараса, для всiх проводарями були Кулiш i Костомаров, але не могли вони витримати й порiвняння з Тарасом! Тарас не знав меж анi в любовi до народу, анi в ненавистi до панiв, до царя. Тому й постраждав найдужче. - Ме.нi що, от я навiть нагороджений, бо тут, в Орлi, з вами зустрiвся, - казав їй тодi Опанас. Вiн був скромний, Опанас, нiколи нiде не випинався, i це дуже приваблювало щиру Марусю. - Я принесу вам прочитати "Кобзаря". "Кобзарем" звалася тоненька книжечка - але скiльки вона важила для всiх! Марусi було цiкаво чигати українською мовою, їй вона не була чужа, адже вона вчилася в Харковi, пам'ятала - в дитинствi тато спiвав українських пiсень, i мама знала їх, награвала на роялi сумнi мелодiї. Маруся все зрозумiла в тому "Кобзарi". А головне, її полонив дух творiв, спiвзвучний її юним пориванням. Український народ поставав у романтичному ореолi одчайдушної боротьби за волю, i в ореолi героя, борця-мученика постав образ автора. Марiя не могла не любити його народ, як свiй рiдний. Скрiзь було важко, але, здавалось, там, на Тарасовiй землi, найважче. I вона зрозумiла якось усiм своїм єством: навiть пiснi, вiршi, перекази iсторiї рiдною мовою - це теж боротьба за права народу! До серця доходили рядки: Смiйся, лютий враже, Та не дуже, бо все гине, Слава не поляже. Наша дума, наша пiсня Не вмре, не загине. От де, люди, наша слава, Слава України. Опанас говорив i сам не здогадувався, яким насiнням засiває її душу, якi сходи, сповненi животворних сокiв, зiйдуть. Прочитавши "Гайдамаки", "Гамалiю", вона зацiкавилась iсторiєю України, Запорозькою Сiччю - цим дивовижним явищем в iсторiї людства, про яке знала досi тiльки з "Тараса Бульби". Зрозумiло, з якою радiстю їхала вона з Опанасом на Україну. Пiсля "Катерини", "Сови" їй здавалися усi дiвчата, молодицi, старi жiнки такими близькими, їй хотiлося розмовляти з ними, дiзнатися про їхнi печалi i радощi не вiд цiкавостi, не зверхньо, а скромно, iз щирим спiвчуттям, по-сестринському. Адже вона вже знала про них вiд Шевченка. Боже мiй, господи, як полюбила вона той край... Вiн став її батькiвщиною. Луки, рiчки, дiброви з столiтнiми дубами i молоденькi гаї, зеленi пагорби i скелi з поточками над порожистим Бугом. Це недалеко вiд того стародавнього невеличкого мiста Немирова. А вiд нього, вiд Немирова, йшли шляхи на Тульчин, на Вiнницю, на Умань. Скiльки сiл виходила вона, Марiя, пiшки, скiлькох людей побачила, скiльки журливих пiсень та вiдвертих розповiдей почула. А потiм, потiм... Це ж зовсiм iнше життя, коли сидиш, i пишеш, i поспiшаєш усе викласти, i не помiчаєш часу, нiчого не помiчаєш. Тiльки вiдчуваєш - оце й є життя. Нi, вона таки дуже щаслива. Що Кулiш! То звичайна людина. Ну що ж, вiн правив, редагував, "счеркував", розбив на пiдроздiли, - але ж Тарас справдi був її "батьком" задовго до того, як сам про це сказав, як побачились, ще тодi, коли "Народнi оповiдання" її прочитав, на дорозi до волi, у Нижньому Новгородi. Що б там не сталося, як би там не було скрутно, важко, - заздрiсть, боротьба честолюбцiв, раптовi години зневiр'я в свої сили, в свою творчу наснагу, - з нею завжди благословення Тарасове i його напутнє слово. I з нею її робота. Раптом обоє помiтили, що розвиднiлось. Не потроху, як звичайно буває, а немов широко розкрили велетенськi дверi, i свiтанок -злетiв у них. Нiч минула. Нiч перед кордоном. 2 Ой чи ти мене згадаєш Хоч разок на днину? А я тебе iзгадаю Сто раз на годину. Народна пiсня_. З проводiв Опанас Васильович повертався мовчазний. Надворi було холодно, вiтрилось, немов навмисне у таку негоду, зовсiм не весняну, довелось розстатися. Та хiба ж надовго? Одержить паспорт, одержить її грошi i в Дрезденi наздожене. А втiм, прикро, що не разом з ним уперше ступить на чужу землю, не чекаючи його, пiде дивитись на всi європейськi дива. Звичайно, не чекатиме. Навпаки, поспiшить. Хоча Тургенев їде далi, до Парижа, по дорозi вже напевне постарається, що тiльки зможе, показати. Колись так жадалося побачити Марiєччинi очi, як вперше мала глянути на Київ, Лавру, Хрещатик, унiверситет, Днiпро! Скiльки їй тодi було? Сiмнадцять? Вiсiмнадцять? її щасливi очi, що все те побачила... Хто тепер дивитиметься на них, її очi, цiкавi, жадiбнi до всього нового? Нi, вiн не ревнує. Вiн просто сумно констатує. Вiн гiрко всмiхнувся. Та й це все дрiбницi. Адже подорожувала без нього з самим Богдасем i до Києва, i до Орла. Як потiм про все писала, яскраво, цiкаво, з притаманним їй гумором i спостережливiстю: i про зустрiч в дорозi, з родичами, i як Богдась малий вчить старих "одпалих українцiв", i про перше знайомство з Кулiшем... I про смуток за ним, за Опанасом... - Отак накине усього, цiлий вiз, i те зробiть, i се зробiть, i не забудьте, не зволiкайте... Наче з якогось iншого свiту долiтали слова, що торочив, похитуючи докiрливо головою, Данило Семенович. З самої Бiржi вiн щось розповiдав Опанасовi Васильовичу, а той мовчав i думав про своє. Схопив цей уривочок, збагнув, що, певне, про Кулiша, i кинув: - А потiм: "Це мiй подвиг". - I так вдало iмiтував зверхнiй кулiшiвський тон, що Каменецький закивав, пiдтакуючи: - Точнiсiнько так, точнiсiнько так говорить. Я йому кажу: домовтеся одразу з Бiлозерським, з Макаровим, з Тарасом Григоровичем. Хiба зможе сам журнал потягти? Головне, з Тарасом Григоровичем. Коли не буде його творiв i Марка Вовчка, що то за журнал український? Хто читатиме? Гадає, що як сотню прiзвищ собi вiзьме, псевдонiмiв, так увесь журнал сам заповнить, усi роздiли? - Що ж, вiн такий, вiн усе може! I не розiбрав Каменецький, чи то iронiчно, чи то схвально кинув знову Опанас Васильович, але пiдхопив: - Що правда, то правда. Скiльки зробив за цi роки! У ньому таки демонськi сили! Але Опанас Васильович зовсiм не хоче слухати, як Каменецький, забувши, що тiльки-но ремствував на Кулiша, починає перераховувати всi його заслуги, всi його роботи - iсторичнi, етнографiчнi, лiтературнi, усi його видання, клопiт. I навiть коли уважно прислухатись, важко зрозумiти, чи то з захопленням згадує про все ця проста щира душа, чи з обуренням', бо таки нiде правди дiти, - скiльки тої чорної роботи переробив Каменецький з любовi до України, до всього українського, до красного письменства, до письменни-кiв, та й до самого химерного Кулiша. Але Опанас Васильович не слухає. Його думки тiльки навколо Марусi. Що ж, i вона сказала про Кулiша в Петербурзi: - Вiн не такий, як ти розповiдав менi. От Тарас Григорович ще кращий, нiж гадала. Вiн ще в Орлi розповiдав i про Тараса, i про Кулiша. В Орлi вiн сам був "постраждалий за iдею", висланий туди пiсля розгрому Кирило-Мефодiївського братства. Кара, порiвнюючи з iншими "братчиками", припала неважка. В Орлi вiн влаштувався на службу в канцелярiї генерал-губернатора. Культурне товариство мiста одразу прийняло його в обiйми - закликали на лiтературнi вечiрки, чаї, обiди. Ще б пак - закiнчив Київський унiверситет, знайомий Гоголя, Шевченка, чудовий розповiдач i спiвак, i до того ж гарний, приємний на обличчя. Саме про це останнє вiн не думав, нiколи не дбав про свою зовнiшнiсть. Вiн зустрiв "справжнiх" людей, як зауважив для себе. Жив там фольклорист Якушкiн, молодий лiтератор Лесков, що тiльки робив свої першi кроки. I на однiй вечiрцi, у вiдомої в Орлi панi Катерини Петрiвни Мардовiної, яка пишалась своїми лiберальними поглядами, любов'ю до лiтератури i особливо до людей, зв'язаних так або iнакше з лiтературою, вiн зустрiв ще одну "справжню" людину - хоч була вона майже дiвчинка. ...Скiльки там зiбралося народу, старих i молодих чоловiкiв, молодих i тих, що пiдмолоджувалися, пань, панночок, i серед усiєї, - наче рiзної, але, коли вгледiтися, чимось дуже одноманiтної юрби, - вiн побачив великi блакитно-сiрi очi. Не по лiтах серйознi, вони розглядали його з одвертою цiкавiстю i якоюсь вимогливою допитливiстю. Наче дiвчинцi конче треба було дiзнатись, хто вiн, що за людина, а яке враження вона сама справляє - це її зовсiм не обходило. I йому вже розхотiлося щось дотепно i красномовно розповiдати i бути центром серед жiнок, якi кокетували, засипали запитаннями, аби виказати свою кмiтливiсть, упадали коло нього у рiзний спосiб. Вiн постарався закiнчити швидше розмову й непомiтно пiдсiв до дiвчинки в скромному темному платтячку з бiлим комiрцем i бiлими манжетами. Наче нiчого незвичайного i надзвичайного не було в нiй, а вiдрiзнялась вiд усiх "лица необщим выраженьем" - спав йому на думку рядок Баратинського, i вiн заговорив з нею i на просте питання, а звiдки вiн родом, почав розповiдати їй, тiльки їй, без дотепiв i красномовства, з щирим душевним почуттям про рiдну Полтавщину, як вiн любить сам блукати по селах i записувати почутi вiд дiдiв рiзнi перекази, дiвочi i парубоцькi пiснi, сiльськi звичаї, що мають глибоке корiння в народному життi. Вона слухала дуже уважно, явно зацiкавившись, майже не перебивала питаннями. "Певне, родичка", - подумав вiн. З дочкою хазяйки, балуваним, але з розумною хитрою мордочкою дiвчам рокiв десяти, вiн уже мав нагоду познайомитися. Саме через вередливий вираз було видно, що це дочка господинi дому. I одразу було видно, що ця дiвчина - тiльки родичка. Не дочка i не гостя, а родичка. - Marie, venez-içi, s'il vous plait, (Марi, пiдiйди, будь ласка_ (франц.)_ - покликала її нестара i явно з тих, що молодилися, господиня. Вона стояла коло чайного столу з двома жевжиками. Дiвчина встала, сказала просто: - Excusez moi (Пробачте_ (франц.)_, менi треба пiти. "Може, гувернантка", - подумав Опанас Васильович i навiть чомусь зрадiв. - Але повертайся швидше, хай Катя тебе не затримує, як завжди! - приємним, але з владними нотками, голосом мовила господиня. - Ccrtcnaiment, ma tante (Звичайно, тьотю_ (франц.)_. -Дiвчина подивилась на нього i сказала без манiрностi, привiтно: - Я швидко повернуся, менi треба подивитись, чи лягла Катя i чи все там як належить. Трохи згодом, коли познайомились ближче, вiн побачив, що дiвчина дивилась на це своє становище, як тимчасове i скороминуче. Як, коли воно минеться - вона не знала. Тiльки була певна, що не так, як гадала тiтка-благодiйниця. До чого цiй панi хотiлося грати ролю благодiйницi, i щоб племiнниця дивилася на неї покiрно i вдячно! Племiнниця, що казати, була гарна, освiчена - вчилася ж якийсь час у харкiвському пансiонi! - на неї задивлялись i молодi жевжики, i статечнi чоловiки. Тiтка, звичайно, найбiльше в цiй найважливiшiй жiночiй проблемi хотiла розiграти роль доброї феї - пiдiбрати такого жениха, щоб з обох сторiн їй дякували, слухались i шанували. I насамперед, щоб це була в усiх вiдношеннях вигiдна партiя! Головне, щоб чоловiк мав i становище, i достаток. Та завжди чемна i стримана Маша не виявляла, як належить бiдним родичкам, анi палкої вдячної любовi, анi покори. Не схилялась вона i перед "духовними" захопленнями тiтки, i взагалi як людина тiтка була їй чужа i неприваблива. Опанас Васильович вже невдовзi вiдчув: у цiєї дiвчинки своє життя, свої правила, свої критерiї усього i якийсь свiй, по-своєму впоряджений свiт, який вона ревно оберiгає вiд зовнiшнього, сповненого суєти. Вона слухала його уважно, широко розкривши очi, частiше мовчки, не перебиваючи зауваженнями, нiколи не кажучи, як то часто трапляється у жiнок з кожної нагоди, "а я...", "а у мене". Вона вмiла слухати. Вiн бачив, вона замислюється над усiм, що вiн каже, i вiн захоплювався тим, що зможе злiпити з неї свiй iдеал. Яка помилка кожного чоловiка! Але Опанас Васильович i досi не збагнув її! Вiн мрiяв: це ж щастя - вводити в життя, виховувати, наставляти таку ясну голiвку, таке глибоке серце! Адже вiн старший за неї на добрий десяток рокiв з гаком! Вони заприязнились. Насамперед заприязнились. Чи не найдужче пiдкоряє чоловiка отаке мовчазне захоплене слухання? Йому здавалось - захоплене! Розумiння його прагнень, його натури найбiльше виявилось у неудаваному iнтересi до його роботи, звичайно, не в канцелярiї генерал-губернатора, а до пристрасного збирання фольклору. Вона могла годинами слухати, коли вiн спiвав свої українськi пiснi, залюбки переписувала його похапцем накресленi нотатки, записи прислiв'їв. Вiн помiтив у неї надзвичайний, винятковий хист ди мов взагалi, а його рiдна - українська, яка для нього була його життям, його sancta sanctorium (Святая святих (лат.)_, одразу стала їй зрозумiлою, близькою i немов вiдповiдала її музичнiй натурi. Тiтка - панi Мардовiна - скаржилася, що Маша не хотiла вчитись музицi, але ж вiн чув, як вона добре спiває або грає наодинцi. Вона байдуже, навiть з погано прихованою неохотою слухала, коли знайомi панночки виконували свiй обов'язковий репертуар: "La prière d'une vierge" (Молитва дiви_ (франц.)_ або "Les cloches de cloître" (Дзвони монастиря (франц.)_. Але на рiдких випадкових концертах заїжджих музикантiв у Дворянському зiбраннi вона про все забувала, так вiддавалася насолодi слухання. ...А iнтерес до української мови вiн сприйняв тодi як бажання бути ближчою йому... Усе здалося омрiяним, давно жаданим, бо вiн полюбив племiнйицю панi Мардовiної Машу Вiлiнську, i вона, всупереч бажанню i планам тiтки, яка готувала їй iншу "партiю", забезпечену i статечну, погодилась вийти за Опанаса Васильовича Марковича. I їй було байдуже, що у нього не тiльки нi кола нi двора, але й служби на той час не було. Вона одверто звiряла йому свої думки, свої бажання, а вiн почувався старшим другом i навчателем, i вимагав ще бiльшої одвертостi, i з перших же днiв оцiнював i квалiфiкував всi її вчинки, не розумiючи, що передає кутi меду. "Твоя Маруся надто серйозна, - сказали брати i родичi, коли вiн привiз познайомитися дружину. - Таку молоденьку анi танцi, анi розваги не цiкавлять". Тодi Опанас Васильович задоволене посмiхнувся. Якось, ще будучи нареченою, Маруся в одному листi (вiн їздив до рiдних) написала, що була на вечiрцi i їй несподiвано було дуже весело, вона багато танцювала. Опанаса це обурило. У кiлькох листах писав про її "злочин", вимагав докладного опису, аналiзу, самоосуду її поведiнки. Якої? Якої? Вiн уявляв її усмiшку (яка рiдко з'являлась, але була така чарiвна!), жваву, цiкаву розмову з якимись кавалерами. Невже його Маруся така ж, як усi панночки? Це були, безперечно, звичайнi ревнощi, але яку теоретичну базу вiн завжди вмiв пiдвести! Мовляв, за її душу турбується, за її напрямок, її думки! Що ж, i в цьому вiн був як бiльшiсть чоловiкiв, якi не припускають у собi такого низького почуття - ревнощiв, i доводять - не проти них грiх, а проти себе! Вiн не звернув уваги, яка була здивована цим Маруся, але не заперечувала. Вона легко вiдмовилась вiд танцiв i iнших веселощiв, до яких вона й не дуже звикла! Стiльки нових обов'язкiв лягло на неї. Чомусь Опанас у сiмейному життi став зовсiм невеселий. Вiн намагався пiдтягти все до якогось iдеалу, але життя аж нiяк не налагоджувалося. Йому просто не щастило з роботою, от чим усе пояснював.. Що там торочить i торочить Данило Семенович? Наче вiз рипу чий поволi по камiнню посувається - гуркоче, гуркоче. - ..коли йому щось не зробиш або не згоджуєшся наче не з ним, а з усiєю Україною сперечаєшся, їй навпроти йдеш, буцiм вiн її єдиний заступник i представник... А! Вiн усе про Кулiша! I Кобзаревi твори вiн "проциндрив", i Марка Вовчка вiн одкопав. А коли б його не було - що ж, i Тарас Григорович мовчав би? I Марко Вовчок не писав би? Опанас Васильович усмiхається. ...Майже порожня кiмнатка. Ледве дотягають вiд получки до получки. У неї зайвого платтячка, пристойних черевикiв нема. Не тiльки вона сама, як же це й вiн байдужий до цього: до її черевикiв, її плаття? Вона сидить i пише. Уночi пише. Не переписує зiбранi ним прислiв'я та перекази, а пише щось своє, i коли потiм, хвилюючись, сама не розумiючи, що ж це сталося, читає йому, йому першому! - при чому тут Кулiш? Перше його почуття неймовiрна радiсть! Це ж талант! Яка мова! Рiдна його мова Наче коштовним рiзнобарвним бiсером розшито дорогоцiннi речi I як коротко, стисло, у кiлькох сторiнках вилите всеньке гiрке життя людини З ким її порiвняти? Та нi з ким! Хто так писав? Талант i все! "Марiечко, Марусенько, Манiчка моя, як я тебе погано знав! Ти ж перша українська письменниця! Українська!" Так, найпершим почуттям була щира, чиста радiсть. Хiба це почуття змiнилось зараз? Нi, нi, радiсть за кожну нову рiч була, є й буде. Вiн, правда, уважно перечитав, порадив, пiдчистив адже що-що, а мову вiн знає, чує, це не те, що його "служба", ба навiть викладання географiї та iсторiї в молодших класах Немирiвської гiмназiї. I вiн знав, переконаний був: не було ще таких оповiдань, написаних рiдною українською мовою - такою мальовничою та мелодiйною, як написала його Марусенька. Його! Його дружина! Вiн пишався нею! Це друге почуття iнколи перебiльшувало перше. А як йому було ne iiишаїися в колi ичнтслiи, у їхнiй молодiи "комунi", де в Марусю всi були потай закоханi. Але вiн знав свою байдужу до залицянь Марусю... i холодну... Це вiн також знав... Як часто вiд цього йому було прикро. Тепер вiн мiг собi пояснити - вся її пристрасть, жага, темперамент, певне, зберiгались пiдсвiдоме для роботи, виливалися в цi зошити, в її нiчнi писання. От як пiдземнi джерела, невидимi для очей, довгий час нуртують десь у глибиннiй глибинi i раптом вириваються потоком на свiт, на сонце, на життя - так, певне, i її талант! Її стриманiсть, мовчазнiсть, уважливiсть до всiх i в той же час байдужiсть i навiть якась безсуперечна покора важким обставинам, нiяких ремствувань на злигоднi життя, її спокiйне, дружнє ставлення до нього, - без палкого кохання, але й, боронь боже, без сварок - оце все було накопиченням, збереженням сил для iншого? Радiли всi друзi. Бiдолага Iлля Петрович, найщирiший друг, учитель математики, вiн переживав кожен її рядок, кожне слово майже так само, як i вiн, Опанас Васильович. Вони удвох сидiли i мiркували над рукописом, перед тим як надiслати Кулiшевi, i доводили вдвох Марусi, коли треба було щось виправити, але обидва дивувались, звiдки це у неї, таке чуття їхньої рiдної мови? Пiдслуханi пiснi дiвчат та парубкiв? Розмови з жiнками на базарах, ярмарках, в мандрах по селах? Як вона вмiла одразу стати для них своєю, близькою; як їй завжди звiрялись сусiдки, наймички, випадковi зустрiчнi! - А ти ж чув, Iльку, - казав Опанас, - вона завжди заколисує Богдася нашими пiснями. - Чув, не раз чув. Значить, рiдна їй мова. Рiдна. - Талант! - переконано казав Опанас. - Талант, - побожно шепотiв Дорошенко. I невдовзi прийшла слава. А коли приїхали до Петербурга, що б там не було, для всiх стало ясно: Тарас Григорович i Марко Вовчок - вони нагорi, на вершечку, а решта - десь ген унизу. - ...Хто каже, звiсно, вiн вболiває за все наше, українське, - знову вiдлунюється неголосний гуркiт воза. - Та найдужче, щоб усi знали, що вiн саме болiє, i що вiн голова усьому, i вiн тiльки має право судити все. А однаково йому до "батька", до Тараса, як до зiрки чи до сонця! - Кулiшевi? Олельковичу? - засмiявся Опанас Васильович. - Он "батько" i нi про яке мiсце не дбає, а однаково йому найперше, i для всiх нас вiн найвища сила, "батько". Кому з ним рiвнятися? Кулiш вiд своєї милостi i Вовчка мого нагородив похвалами i певне мiсце вiдвiв - мовляв, "артист, що перевтiлюється майстерно", "етнограф"! - А батько прочитав i написав, що бог "послав нам кроткого пророка i обличителя жестоких", - пiдхопив Каменецький, i вже не гуркотiв вiз по камiнню, а живi звуки забринiли в голосi, i вже не хитав головою, а тепла усмiшка з'явилась на доброму, завжди заклопотаному обличчi. ...А вона ж зовсiм нi про яку славу, нi про яке мiсце не дбала, його Марусенька, а найменше про те, щоб верховодити, очолювати, бути центром. Вона б засмiялась, коли б про це почула. Єдине - на свiй шлях твердо стала, i знав Опанас Васильович - вже не зверне з нього. Вона сама була ошелешена таким успiхом, такою несподiваною славою. Скiльки людей - письменникiв, художникiв, рiзних пань - особливо землячок-українок - бажали познайомитися з нею, запрошували до себе, вiдвiдували їх. У кого iншого голова обертом пiшла б. А вона сказала йому: - Опанасю, друже мiй, коли так поведеться, я й працювати не зможу. Давай якiсь днi визначимо для гостей - коли ми приймаємо, коли ми вiдвiдуємо. А вранцi - взагалi нiкуди i нi з ким. Треба працювати. I працювала. Писала "Iнститутку". Радилась з ним менше. Не з усiм, що вiн казав, погоджувалась. Кулiшевi також заперечувала. Правда, частiше мовчки. Стисне губи, очi примружить, обличчя зовсiм змiниться, i мовчить. Опанас Васильович уже знає - зробить по-своєму, що б там не казав. Вiн, Опанас, для годиться пiдтакує, пiдтримує її. Вiн одмахується вiд почуття, що iнколи мимоволi, невчасно виникає - нiби сам вiн просто "п'яте колесо до воза", "чоловiк Марка Вовчка". Iнколи Опанас ловить на собi спiвчутливо-лицемiрнi погляди Кулiшихи та iнших жiнок. Куди б вони з Марусею не з'явились - одразу її оточують чоловiки. Тургенев, Тарас Григорович... Познайомились з професором Кавелiним, з братами Курочкiними, Писемським, у Петербурзi зараз i давнiй орловський знайомий - Лесков. А скiльки землякiв! Костомаров, Честахiвський, Жемчужников, Макаров. Про Каменецького i казати нема чого - як родич. От тiльки Кулiш. Незрозумiле якось поводиться... Сам так закликав Марковича переїздити до столицi, впрягтися в роботу для рiдного краю, рiдного письменства. Сподiвався Опанас Васильович, що буде для нього праця в друкарнi, в редакцiї, по виданню альманахiв, а тепер у Петербурзi привiтається з ним, не дивлячись, недбало, а коли заговорить - тiльки так розпитує про Марiю Олександрiвну, немов вичитує йому i за її хвороби, i настрiй, i знайомства з росiйськими письменниками, i дружбу з поляками - Желiговським, Сераковським, Круневичем, наче перед ним, Кулiшем, Опанас Маркович вiдповiдає за Марка Вовчка. Та чорт вас побери! Адже вона ж його жiнка, його дружина! Вiн раптом так зцiпив зуби, що аж скреготнули вони. Стало нiяково, немов Каменецький знав, про що вiн думає. - Холодно як, - пробурмотiв. Справдi, холодно було. - Ой-ой-ой! - зiтхнув Каменецький. - Ой даремно Марiя Олександрiвна тепереньки за кордон поїхала. Пересваряться тут усi з журналом цим. I Василь Бiлозерський, i Кулiш, i Костомаров Микола Iванович - усе сперечаються, а й самим досi невiдомо, кому дозволять редактором бути. Краще Марiя Олександрiвна тут була б. - Вона мусила їхати, - аж сердито кинув Опанас. - Ви ж самi знаєте, лiкарi наполягали. Пояснення для людей. Для годиться. Лiкарi наполягали, щоб негайно їхала лiкуватись. Часом вiн сам хотiв, щоб швидше їхала, бо бувала така вiдчужена, незвично нервова, занепокоєна - не пiзнати його Вовчка! Нi, не принесла поки що петербурзька слава анi їй, анi йому щастя. - Кулiш "Чар" Вовчкових не хотiв до збiрки давати, а Костомаров аж пiдстрибував читаючи, - вiв своє Каменецький. - Пересваряться, усi пересваряться. Опанас Васильович усмiхнувся. Оця проходка, оця "розмова", якщо можна було це назвати розмовою, нагадала типовий український анекдот. Iдуть два дядьки. Мовчки. Проходять повз ставок. "А он качки пливуть", - каже один. "Отак i людина - живе, живе та й помре", - вiдповiдає другий. - Зайдемо, чимось погрiємось, - запропонував Каменецькому. Обом було невесело. 3 ...I як бомба розриває. Ось що значить поговiр... Бомарше_ До портьє пiдiйшов пан з кiмнати № З8 на бельетажi. Спитав по-нiмецьки, пiдкреслено вимовляючи кожне слово, але з явним чужоземним акцентом i надто вже правильно за граматикою будуючи речення: - Скажiть, будь ласка, чи нема телеграми або листа Пантелеймону Олександровичу Кулiшу? - Нема, на жаль, нiчого. Хай шановний пан Кулiш не турбується. Коли щось надiйде, ми негайно принесемо. Пан Кулiш нервово здвигнув плечем, насупив тонкi брови i вийшов з готелю. Куди ж зараз пiти? Може, Zoo (Зоопарк (нiм.)_? Unter den Linden (Пiд липами (нiм.). Вулиця в Берлiнi)_? Купити заздалегiдь квиток до опери? Знову самому бути скрiзь, скрiзь, де так жадалося бути вдвох! Вiн уже третiй тиждень живе у Берлiнi й чекає на Марiю Олександрiвну Маркович. Першi днi був не те що задоволений, а все ж таки в кращому настрої пiсля свого вкрай нервового стану у Петербурзi. Там усi i все дошкуляло. Там десятки очей наче шпильками проймали душу, замiсть того, щоб дивитись вiддано i слухати з благоговiнням. Може, хто звик тертися мiж усякою ледар'ю, тому байдуже, шкiра у того товста i душа нечула. Але ж у нього - вiн був переконаний у тому - кожна жилочка вiдчувала гострий погляд. Ще гiрше, коли й такi погляди щезали. Вiн не признавався собi - його навiть почали уникати. Ще б пак! Повернувся Тарас! Ореол мученика, тiльки-но звiльненого з солдатчини, з заслання, зробив його модною постаттю в Петербурзi, i не на нього, Кулiша, а на Тараса глянула одразу Марiя благоговiйними очима. Все, все, що мав одержати Пантелеймон Олександрович за своє, пiклування, за увагу до оповiдань, - все це вилилось не на нього, а на Шевченка,, який цього i не чекав, i не прагнув, а, навпаки, сам горлав, коли вона читала у товариствi свої твори: "Шекспiр! Шекспiр!" А вiн же. Кулiш, сам, на свою голову послав "Народнi оповiдання" Тарасовi ще у Нижнiй, коли його там затримали по дорозi з заслання. Кулiш знайшов її, цю письменницю. Зараз вiн не брав до уваги, що Маркевичi самi надiслали йому оповiдання, i вiн, Кулiш, написав велелюбну передмову, та не так, як про письменника-творця. А Тарас, ну, Тарасовi вiршi, Марковi Вовчковi присвяченi, вся українська громада в Петербурзi напам'ять знала - "Недавно я поза Уралом...". I зблiд поряд з цим кулiшiвський образ, що "зiбрав Марко Вовчок мед з усiх квiток української мови". Це було лише часткове, порiвнюючи з натхненним, високим образом Тараса. А як носився Тарас з цiєю золотою обручкою! I що йому на думку спало, щоб усi земляки, уся українська громада пiднесла Марковичцi подарунок - сам вигадав - золоту обручку. I сам вибрав у ювелiра. Думка Тараса для всiєї української громади - закон. Скiльки разiв сперечався з Тарасом з приводу журналу, який, нарештi, здається, буде, i з приводу окремих творiв, доводив йому логiчно нездiйсненнiсть i навiть небезпеку його, Тарасових, настанов, часто просто безпiдставнiсть. I хоча насправдi треба було бути обережним i помiркованим, - однаково Тарасове слово за iдеал править. Коли не можна зараз зробити - видно, до чого мусимо прагнути! Наче не вiн. Кулiш, видав свої "Записки о Южнорусском крае", написав "Чорну Раду", працює невтомно i безупинно для розквiту української культури. Як нiхто. Тiльки вiн мав посiсти перше мiсце! Нiде вiн його не посiдає, - сам собi гiрко зiзнається Кулiш. Вiн як Прометен, що пiднявся вище за своїх братiв i здобув вогонь з неба. Чомусь тiльки сам себе в думках назвав Прометеєм i тiльки в одному листi про це прохопився. А при ньому якийсь студент-грузин кричав про Тараса: "Прометей! Прометей!" I це за Тарасом лишилось. I "Кобзар", i "Прометей". З Тарасом пiсля його повернення взаємини зовсiм не близькi. Тарас з ним не одвертий. Може, не прощає, що не поїхав до нього перший на поклiн у Нижнiй? Добре старому Щепкiну - вiн не лiтератор, незаплямований, - мiг вiльно поїхати, та ще й на театрi виступити - хто причепиться? А може, тому, що написав тодi ж: "Були б грошi, купив би твої росiйськi повiстi та й спалив би". Анi слiвцем не згадав про це Тарас при зустрiчi. Та й не бачаться вони тепер, як колись у молодi роки вiч-на-вiч, а тiльки на людях, у якихось справах, або на вечорницях у петербурзьких землякiв, i ближче Тарасовi його росiйськi i польськi друзi, нiж Кулiш. В "Современнике", для якого Кулiш лишився випадковим, епiзодичним автором (а чекав же трiумфу!), ставлення до Тараса навпаки - як до зовсiм свого. Цiкаво, чи встигла познайомитися з групою "Современника" Марiя Олександрiвна? З поляками Тарас її одразу звiв - з поетом Совою-Желiговським, з Зiгмунтом Сераковським. Може, й не встигла. Може, надто пiдпала пiд вплив Тургенева, а той не в великих ладах з Чернишевським i Добролюбовим, якi зараз заправляють у "Современнике". Кулiш похмурнiв. Невiдомо, що прикрiше у цьому разi - чи "Современник", чи Тургенев, вiд якого всi жiнки тануть, а вiн скрiзь, де траплялось їм зустрiтися, очей з Марiї не зводив. "Як кiт на сало", - сказала грубо Сашуня, Кулiшева дружина. Як вона змiнилася! Вiд неї тхне чадом кухнi, дрiб'язкових пересудiв з жiнками. Де воно все подiлося, оте високе, що марилось перед шлюбом? "Чи ти царiвна, чи ти королiвна?" - спитав тодi Тарас на їхньому весiллi. А тепер - попервах, здається, i не пiзнав. А потiм, коли зустрiчалися, майже i не балакав з нею, щось, певне, бевкнула Сашуня з приводу Марковички. Ну, при ньому i словом критичним не зачепи. Хоча, правду кажучи, яка там критика у Сашунi? Жiночi ревнощi та заздрiсть. Йому й самому давно нестерпно не тiльки жити з нею - дивитись, слухати. Йому заздалегiдь стає неспокiйно, коли вона потрапляє в культурне товариство. Чоловiки - тi ще так-сяк, вони хоч i помiтять що, почують якусь недоречнiсть, та тiльки потiм помiж себе, може, посмiються. Ну, а жiночки, та ще освiченi! О! Тi зумiють i шпигонути, i всi кiсточки перебрати. Вiн не знав, що "освiченi жiночки", навпаки, взяли пiд захист Олександру Михайлiвну, невинну жертву, а кiсточки перебирають Марковичцi, з усiм притаманним їм запалом та тонкощами у цiй справi. Основне, чого вiн жадав колись вiд шлюбу, вiд "дружинидруга", це щоб розумiла його, його вразливу, вiдмiнну вiд iнших натуру, щоб не посягала на те "богове", що є в нього, а задовольнялась тим, що вiн сам дасть їй вiд своєї душi. Йому потрiбна палка жiноча душа, що вiрила б не йому, а в нього! Вiн помилився в Сашi. Це вiн давно збагнув. Вона не зумiла зберегти його життя вiд дрiб'язкiв побуту, сама поринула i втопилася в них. Вiн забув, що тiльки не робила вона, аби в Тулi, на засланнi, йому було бiльш-менш добре, щоб мiг вiн писати. Яку енергiю вона виявила в клопотах про нього, зовсiм забувши про себе. Що ж, це була звичайна невдячнiсть чоловiка, який розлюбив i знову ж таки намагався пiдвести теоретичнi обгрунтування, удаючи з себе жертву нерiвних духовних iнтересiв. Майнула якось одна хуторянська панночка. Якi листи вiн їй писав, як високо ставив! Адже не мiг вiн абикому душу вiдкривати й чекати дружби. Вiн її так високо пiдносив, що тiй панночцi i не снилося нiколи в її хуторських мрiяннях. I раптом з'явилася Марко Вовчок, Марiя Марковичева, i її вiн збирався поставити на п'єдестал, та як це так вийшло, що вона сама стала, не тiльки для нього, для всiх, спокiйно, без владолюбного, честолюбного запалу. Яка стримана з'являлася вона на вечорницях, як вирiзнялися серед пань i панночок її спокiйна хода, спокiйний погляд великих ясних очей, русявi коси, закрученi на головi (а вдома спущенi, як у дiвчини, - вiн не раз заставав її так, коли заходив до Маркевичiв). Нi, годi чернецтвувати! (Про це вiн, мiж iншим, i тiй панночцi торiк писав). Зараз вiн тут сам. Напружений до нестями. Сюди приїдуть Маркович!. Опанас? Кому i чому заважатиме Опанас, ця маленька, нiкчемна, порiвнюючи з ним, людина? Вiн щиро думав, що Марковича не обходитимуть його взаємини з Марiєю Олександрiвною. Це навiть мусить пiднести Опанаса у власних очах, що його жiнка - "друг i сестра" самого Кулiша! Ця формула - "друг i сестра" - вже не раз вживалась ранiше i до iнших жiнок, але Марко Вовчок - це щось небувале. Вона таке пристрасне почуття викликала в цiм, як жодна жiнка в його життi. Коли вiн був за кордоном торiк, уперше в Нiмеччинi, його спочатку все дивувало, увесь той зовнiшнiй європейський комфорт, що приголомшує кожного, хто приїздить з Росiйської iмперiї,- з її брудними готелями, поштовими станцiями та заїздами, з її грубими лакеями, нетiпахами-покоївками... Йому подобались чистота, порядок, нiмецька педантичнiсть. Але вiн не зробив анi цiкавих знайомств, анi значних спостережень та узагальнень. Його незабаром потягло додому. Скрiзь у Європi вiн почував себе хуторянином. Чи краще йому було на хуторi? Там вiн, навпаки, почував себе європейцем i також нудьгував. Цього разу вiн взагалi нiчого не помiчав, перед очима весь час була вона, Марiя Марковичка, i вона мусила, мусила бути з ним навсправжки! I вранцi i ввечерi, проходячи повз портьє, вiн не витримував i питав, чи нема листа для пана Кулiша? Та чув ту ж самiсiньку вiдповiдь: "Нiчого нема, пане Кулiш, коли буде - ми негайно принесемо". Вiн не розумiв, чого його вiрний "спис i рука" Каменецькии анi слiвцем не вiдповiдає? Невже Марiя Олександрiвна всерйоз захворiла? Нi в якi хвороби жiнок, перш за все хвороби власної жiнки, вiн не вiрив. То все були нерви i вереди. Марковичи! просто до смертi кортить побачити свiта, побувати за кордоном. Вiн зустрiне її перший, вiн зустрiне її один (Опанас не береться до уваги), перший знайомитиме її з першим закордонним мiстом. Якi цiкавi повчальнi розмови, просто лекцiї, вже складалися в його головi! I то все буде прелюдiєю... Вiн забув, що в Петербурзi вона й першi днi не слухала його, не кажучи вже про останнiй час. Та їй же, власне, не давали можливостi побачитись iз ним. То вона була у Карташевських, де вiд неї не вiдходив брат Варвари Петрiвни Макаров, то їхала з Тургенєвим до Шевченка, то сидiла з своїм хлопцем. Усi наче навмисне змовлялись проти нього, не розумiючи, як вiн, вiн потрiбний їй для роботи, для росту, для слави. Якось, опинившись з нею наодинцi, трохи вiдокремившись вiд товариства, - вона тiльки-но читала уривок з "Iнститутки" i була збуджена, розчервонiла (частiше вона блiдувата, може, й справдi хворiє?), - вiн не витримав i почав натхненно казати про свої високi почуття до неї, i як вона примушує його страждати тим, що постiйно уникає. Вона враз змiнилась. Холодно глянула, пiдвелась iз крiсла й пiшла. - Даруйте, мене кличуть, - тiльки кинула, нiби мiж iншим. Вона не зрозумiла, не зрозумiла його! А про ту сцену в них удома, коли вона зайшла по рукопис, краще не згадувати. Як вона вирвалася, вибiгла, певне, злякалась, почувши чиїсь кроки. Вiн винний - поспiшив, але раптом голова пiшла обертом, що вони вдвох, лише вдвох, а вона зайшла така мила, привiтна, як у колишнiх немирiвських листах. Тут, у чужому мiстi, в чужiй країнi, далеко вiд "Блатенська" - Петербурга, серед чужих байдужiсiньких до них людей, все, все буде iнакше. Чому нiчого нема вiд Каменецького? Його хочеться вилаяти всiма мальовничими українськими словами, що яскраво визначають таку нетямущу людину: йолоп, телепень, бовдур, недотепа... Вiн не згадував зараз, та й не думав взагалi про те, скiльки послуг зробив i робить йому Каменецький. Зараз той тiльки дратував його своєю некмiтливiстю. Адже Кулiш ясно написав йому - даремно вiн думає, що то жарт, що