иком з палкою вiрою i любов'ю до слова, бо це ж саме вiн наливав, що "вначале бє слово" i "слово бє бог". "Боже ж мiй, господи, хай хвалять, але сама знаю, не те в мене, як я хочу". Вiн правий, Iван Сергiйович, що немає нових слiп, а старi не годяться. I, як завжди, пишеш одне оповiдання, а вже майорять образи iншого, i гадаєш: от саме те зараз би вийшло як треба, швидше це закiнчити, а оте, друге, вже, певне, вийде кращим, воно вже не дає спокiйно жити. Та й взагалi про який спокiй можна думати, коли пишеш? Чуднi люди! Вони iнколи дивуються, що сидить Марiя i мовчить. Коли б знали, скiльки розмов уже вела сьогоднi наодинцi i вiд себе, i вiд них, своїх зараз найближчих - Галi, Грушечки, Павла Чорнокрила... Вона переглядала прислiв'я, добирала якесь слово, єдине їй зараз потрiбне, i раптово вiдчувала, як її охоплює наче iнше повiтря, наче в iнше життя вона переходить, її опановувала радiсть писання, радiсть якогось вiдкриття, нового зародження. Тiльки б її нiхто не чiпав, нiхто не гукав, вона вже не чула гомону, голосiв, усе, крiм цього iншого подиху, ставало байдужим. То були найкращi хвилини, не вiдомi нi для кого. Так само не вiдомий нi для кого у неї був свiй лiк часу. У художника будь-якого мистецтва - найчастiше по творах. Отак i вона вже давно стала лiчити час для себе по творах. Життя було до "Народних оповiдань" i пiсля них. Правда, це було датою i для Опанаса - надто вже виразну вiху поставили вони в життi i круто повернули шлях. Потiм - початок роботи над "Iнституткою". Спочатку вона її назвала "Панночкою". Це було зв'язано з першим побаченням з Шевченком. Вона йому присвятила цей твiр i вже довше i вимогливiше працювала. Писала i часто ловила себе на тому, коли перечитувала написане, немов читає його очима. Вона "Iнститутку" свою вже зовсiм iнакше писала, нiж тi, першi. Тодi поспiшала, наче хотiла, щоб швидше, швидше всi люди дiзналися про них, не про оповiдання цi, Марiєю Марковичкою написанi, а про тих людей. Тепер справдi, як сказала вона пiд час подорожi Iвану Сергiйовичу, та "слава" наклала велику вiдповiдальнiсть. Вранцi Марiя встає, коли весь пансiон, у якому мешкають, ще спить. Ще сплять вузькi вулицi з темними будинками, ще не прокинулись цi темно-червонi гостроверхi будинки, вiд яких вiє давнiм життям, i тiльки з садкiв долiтають ранковi пташинi заклопотанi розмови, а вже потiм лине гомiн здалека, з тої сторони, де мiститься ринок. "Iдiть просто в юрбу, не бiйтесь. "Greibt mir hinein ins folle Menschenleben" (В життя людське чим бiльше заглядайте (нiм.)_, - казав Тургенев, цитуючи Фауста... Вiн iще в Петербурзi подарував їй гарне невеличке нiмецьке видання. Вона привезла його з собою. У Дрезденi зараз ярмарок, i Марiя Каспарiвна якось узяла її з собою. Певне, Маруся їй трохи заважала, бо Марусi цiкаво було тiльки дивитись та прислухатись, а Марiя Каспарiвна була заклопотана, щоб, скориставшись ярмарком, саме зробити "запаси" - це було цiлком зрозумiло. Та упорядкований нiмецьким ярмарок аж нiяк не був схожий на тi пiстрявi базари на Українi. на гучнi київськi "Контракти". Першi днi в Дрезденi їй здавалось, що й повiтря тут iнше... Вона подумала тодi - це вiд мови, вiд чужої мови. Тепер вона опановувала з притаманною їй швидкiстю i цiкавiстю цю чужу мову. З дитинства її вчили i нiмецької мови, але не так досконало, як французької, якою вона вiльно читала i розмовляла. Дивно, вона завжди робила записи там, у Києвi, Качанiвцi, Немировi. їй Опанас привчив, а тут вона бачить стiльки нового для себе, але нiчого не записує. В її головi ще тi задуми i плани, якi замайорiли ще там, удома, i ще виразнiше, вiдчутнiше те далеке i вiдмiнне вiд цього життя, i коли й зароджуються новi задуми, то знову ж таки зв'язанi з рiдним, своїм. Але ж i Iван Сергiйович пише тiльки про росiйське, про рiдне. I Гоголь писав "Мертвi душi" у Римi. Батькiвщина є батькiвщина... Вона блукала сама старовинними парками, вулицями. Деякi з них схожi в чомусь на похмурий Петербург, а iншi - зовсiм середньовiчнi, вузенькi, з старими будовами, дивними назвами, що збереглись з давнiх-давен, i от вони всi на очах починають щоденне звичайне своє життя. Поспiшають заклопотанi хазяйки, служницi. До будинку, де вона мешкає, iде солiдно, наче якийсь професор, кухар їхнього пансiону. З почуттям власної гiдностi, але люб'язно, вiн трохи пiднiмає капелюх - вiн примiтив цю молоду даму, бачив її не тiльки в пансiонi, а й стрiчає вранцi саму. - Guten Morgen, gnдdige Frau! (Доброго ранку, шановна панi (нiм.)_ Цей "пан", гер кухар, i покоївки, усi служницi i служники, перед якими часто просто-таки нiяковiють приїжджi з Росiї, якi вони не схожi на тих наймичок, парубкiв i дядькiв - помiщицьку челядь по селах i в мiстах, що змальовує вона в своїх творах! Деякi критики їй дорiкають, що надiляє вона їх надто тонкими почуттями, не властивими простому народу. Неправда, неправда - i горе, i бiди, i кохання у них щирi, глибокi i безкорисливiшi, - а певне безкорисливiшi, на бiду ж собi, - нiж у панiв. Хiба вигадала вона з голови долю "Козачки" i зараз переживає за Чорнокрила? Навiть мiцнiше там у них кохання, нiж у тому оточеннi, серед якого сама виросла. А може, вона сама надто багато надає ваги коханню, якомусь незвичайному коханню, про яке мрiяла, як кожна дiвчина, i, може, так буває завжди, що, коли вiддаєшся замiж, - насправдi все не так? Нi, нi, вона не нарiкає на Опанаса. Вiн їй здався кращим за всiх, кого досi зустрiчала, i вони були друзi, i вiн був закоханий, але ж зовсiм не так, як вона пише сама. А чоловiком вiн ставав усе нуднiшим i нуднiшим, а їй дорiкав, що вона надто холодна й спокiйна. "Така вродилася!" - iнколи весело, iнколи ображено вiдповiдала. I звикла вже так i триматися. Та щось, щось змiнилося за останнi часи. Надто вже багато чоловiкiв почали упадати за нею, незважаючи на її "холоднiсть" i неприступнiсть. Вона, звичайно, не знала, що її "холодний" спокiйний зовнiш нiй вигляд говорив не про вiдсутнiсть почуттiв, а тiльки про тс, що вони ще не розбурканi, i це iнстинктивно вiдчувалось i манило до неї i трохи все-таки хвилювало її саму. Тепер траплялось, що, сидячи над початим зошитом або блукаючи отак на самотi, вона думала не про кохання Павла i Варкiї, а про себе... От про це вона вже нiкому не напише... Ну, що за думки безглуздi! Треба швидше дати поснiдати Богдасевi, поснiдати самiй з Опанасом i сiсти за працю. Як їй хочеться багато написати. Коли б тiльки не заважали люди, а з "дурними" своїми думками вона й сама впорається. Вона вмiє. Про це й Опанас не знає - отак збоку глянути на себе i нещадно знайти не тiльки слабкi, а навiть смiшнi свої риси. Сама з собою вона зовсiм невисокої думки про себе. Вона не боїться картати себе тiльки перед Iваном Сергiйовичем, щодо своєї працi, звичайно. А може, це саме й збiльшує його симпатiї до неї? Зараз вона про це не думала. Просто їй хотiлося бути з ним гранично щирою. Вона тiльки пiзнiше стала усвiдомлювати, що саме ця щирiсть дiяла на всiх дужче, нiж наитонше кокетування. Це було вже пiзнiше. Iнколи навiть як зброя. * * * А Опанас Васильович почувався ще гiрше, нiж у Петербурзi. Одне заспокоювало - усi жiнки, опинившись за кордоном, тримались далеко самостiйнiше й вiльнiше, нiж удома. Вiн з Марусею вже зробили деякi невеличкi подорожi в сусiднi мiста, курорти, i скрiзь, де не стрiчали своїх спiввiтчизникiв, вiн пiдмiчав, що тут "баринi" верховодять. Але ж Маруся не "бариня". Вона й тут сидить i працює, та якось упевненiше, категоричнiше, вiдстоює свої права на свiй час, свої бажання, новi знайомства. I все частiше й частiше згадує вiн той "загублений pan" - тихий Немирiв, куди тепер пише товаришам, колегам, i якi, певне, заздрять йому, що вiн за кордоном... Поїхав би вiн кудись або в Полтаву, або в Чернiгiв, працював би десь у газетi, мандрував би по рiдних околицях, а не по Саксонськiй Швейцарiї... Але ж Маруся тiльки розпочала лiкування. Щось досi їй не дуже кращає. Усi дами переконують, що коли спочатку стає гiрше, то потiм обов'язково буде краще. Що ж - "дамам" завжди все виднiше, вони будь-якого лiкаря заступлять. Та ще оцi постiйнi пiдрахунки. Грошей обмаль. Треба весь час просто копiйки лiчити i заощаджувати на всьому - до чого вiн все життя мав презирство, щоб не сказати бiльше. I от чекають щодня переказiв з Петербурга. Там ще виннi Марусi. Треба, щоб Каменецький потурбувався. З журналом українським щось нiчого не чути. Почав би виходити журнал - все ж таки жива копiйка. Кулiш чомусь подався на Кавказ. Сидiв у Берлiнi сам, розсварившись iз своєю Сашунею, а тепер з нею ж у вояж. Перестав зовсiм писати їм. Переказували його слова, мовляв, багато зробив для Марка Вовчка, вiдкрив їй шлях, хай тепер самостiйно йде. I пiде. Он сидить пише. Богдасик повiсив через плече школярську дощечку, узяв грифельок i, пiдстрибуючи, задоволений побiг до школи, де вже на нього чекає Саша Рейхель. А що ж йому, Опанасовi Васильовичу, тут робити? 7 Куди я йду, не пройду, На твiй слiдок iзiйду, На слiдочку постою... Народна пiсня Загублений рай... Загублений рай? Вiн був тут - рай... А зараз те, що перед очима... Закiнчується врочистий акт. Iллi Петровичу Дорошенку здається, що нiколи вiн не затягувався так довго i нiколи не був таким нудним i беззмiстовним. Iлля Петрович не слухає звiту директора гiмназiї. Вiршi росiйською, французькою та нiмецькою мовами, що декламують з гiперболiчними наголосами i неприродним, пiдкресленим "виразом" гiмназисти, здаються недоречною нiсенiтницею, навiть без натяку на художнiй смак. Власний твiр випускника, нагородженого золотою медаллю, хвалити бога, недовгий, зате промова Iвана Яковича Сорокiна, словесника, надто велеречива, пишна. Що це його розвезло так у подяках? Оце вже поглузують колеги на прощальнiй вечiрцi! Два бiленькi худенькi шестикласники, схожi мiж собою, як близнята, - а може, й справдi близнята, - щось пробренькали в чотири руки на роялi. Та сьогоднi чомусь усi здаються схожими - i учителi мiж собою, i гiмназисти. Нарештi почалась роздача нагород. Граф Болеслав Потоцький сидить в першому ряду серед почесних гостей i задоволене покивує красивою головою. Бiльшiсть нагород придбане його коштом... Вiн патрон усього мiста, славного мiста Немирова - малесенького мiстечка на Подiллi, за двi сотнi верств вiд губернiального. Поляки, яких бiльшiсть у цьому мiстечку, дивляться на графа Потоцького як на свого заступника в усiх справах, хоча вiн, розумний i передбачливий, вiдiграє ролю доброго духа не лише для своїх одноплемiнникiв. От, примiром, збудував капличку для католикiв, а водночас пожертвував основну суму для будування i православної в гiмназiї i звiв дзвiницю в парафiяльнiй церквi - благо багатство дозволяє. Вiн утримує дитячий притулок, а в своєму палацi при будь-якiй нагодi влаштовує концерти, коли можна заманити в Немирiв бiльш-менш пристойного артиста. На цi концерти вiн гостинно запрошує всю немирiвську iнтелiгенцiю. Звичайно, вiн може вiдчувати себе владарем! Та зараз поведiнка магната зовсiм не обходить Iллю Петровича, як нiхто i нiщо на цьому урочистому актi. Йому навiть дивно, що його товаришi колеги - i Барщевський, i Теодорович, i Чайковський - хвилюються за своїх учнiв, за весь порядок, хiба що один iнспектор Олександр Миколайович Дельсаль, прекрасний викладач фiзики, але дуже безтурботна i легковажна по характеру людина, зараз теж зовсiм не хвилюється за це урочисте свято. Дельсаль поглядає на годинник i переглядається з дружиною, яка сидить поряд з графом Потоцьким. Iнспектор турбується лише про те, чи все приготовлено до традицiйної прощальної вечiрки i чи не збiжиться це з традицiйним прийомом у графа Болеслава, до якого ставиться без усякого пiєтету i схиляння, та знає, що повинен пiдтримувати заведений етикет i взагалi добрi взаємини. I торiк, i позаторiк Iлля Петрович так само хвилювався, i йому справдi здавалося святом i закiнчення учбового року, i прийом у замку, i найдужче сiмейна "прощальна" вечiрка. Торiк хотiли влаштувати вечiрку спочатку у Маркевичiв, але побачили, що буде тiсно i меблi треба зносити з iнших квартир, тож вирiшили, що зручнiше зiбратись у гiмназичного лiкаря Опермана - старий завжди радо давав своє помешкання пiд такi вечiрки. А душею, як завжди, була Марiя Олександрiвна... Звичайно, загублений рай... От i вiн їде з Немирова. Та все одно, цей рiк без Маркевичiв - хiба життя? Тепер вiн згадує, як загублений рай, прогулянки по мальовничих околицях. Особливим, чарiвним йому здавалося тодi все: i дивовижний ставок, що з трьох бокiв обрамляв мiсто, i давнi козацькi могили, i вали. Хотiлося їй про все розповiсти, про все, що чув, що знав, i вона так цiкавилась усiм. I маленьке мiсто Немирiв починало здаватися поетичним, сповненим старовинної слави. Ще чарiвнiше було пiд час дальнiх прогулянок слухати пiснi про героїв народних повстань, найчастiше про Кармелюка, який дiяв тут, поблизу. Казали, багато родичiв його тут лишилося. Та найближче Марiя Олександрiвна цiкавилась життям сьогоднi. I спочатку незрозумiле було: зупиниться по дорозi чи з молодицею якою, чи з дядьком, чи навiть з дитиною i так розмовляє невимушене, не пiдшукуючи слiв, не роблячи якогось особливого вигляду - наче до всього їй дiло є. Хiба є щось схоже в цьому з панями та панночками - дружинами й доньками немирiвської iнтелiгенцiї? А який ходок була! Любила пiшки мандрувати. Часто i з Iллею Петровичем. Отак вийдуть за мiсто i прямують собi цим шляхом, обабiч якого посадженi у два ряди липи, ще за Катерини II, коли тут проїздила i для неї шляхи-алеї висаджували i навiть цiлi декоративнi поселення. У них коло Немирова, дякувати боговi, тiльки алеї й лишилися, столiтнi розкiшнi алеї лип, що ведуть на далекi гони. Скiльки вони сiл та хуторiв виходили! От Мухiвка - жалюгiдне сiльце, та яке гарне! Трохи пiдведешся на пагорби, i такi неозорi простори перед очима. Сам Немирiв на горах. Це ж там, у Мухiвцi,розбалакалися з старим Михайлом Мухою, i вiн розповiдав про божевiльну колишню красуню, улюбленицю села, Гафiю Козаченко: як їй все село весiлля справляло, як на щастя милувалися, а потiм її на панщинi замордували, дитинка маленька померла, i- збожеволiла нещасна мати. Все квiтами бавилася i -немов дитя колихала. Всi люди її жалiли. Зайде до кого - посадовлять, як гостю, пригощають найкращим, що є в хатi. Потiм, коли прочитали "Горпину", багато впiзнали... А по той бiк Немирова село таке - Вовчок - спускалося до рiчки, там вода коло млина шумувала. Гарне мiсце, i село гарне, майже коло кожної хатки маки, мальви, соняшники квiтли, а хатки усi чисто були пiдмальованi якимись вiзерунками. Подобалося їй це село. "Чому Вовчок"? - питала, i всi смiялися. I жило тут багато Вовчкiв. Чи не з того й лiтературне iм'я прибрала - "Марко Вовчок"? Бо сама Марковичка i миле село - "Вовчок". Отак пiдписала оповiдання i спитала Опанаса: "Правда, добре: "Марко Вовчик"? I нiхто не знатиме, що жiнка написала". Тодi хтось з учителiв зауважив: "Як i Жорж Занд". Вона усмiхнулася: "Далеко куцому до зайця". А потiм, переказували, Тарас Григорович Шевченко її вище за Жорж Занд ставив. Що вже казати про нього, Iллю Петровича Дорошенка?! Але i не в таких мальовничих, поетичних мiсцях все ставало iншим вiд її присутностi. Як часто проходили вони удвох вузькими брудними вуличками єврейської частини мiстечка, густо заселеної, гомiнливої, балакучої. Здавалося, в тих хижках аж нiяк, попри всi зусилля, не можуть вмiститися всi дiти, всi старi, весь господарчий мотлох, i тому майже все життя виноситься просто на вулицю - i ятки з рiзноманiтним дрiбним крамом, i шевцi, i кравцi, що десять разiв латають-перелицьовують лапсердаки, плаття, черевики, так що вiд первiсного стану не лишається й спогаду. Тут же казанки, каструлi, сковорiдки на триногах, на яких шкварчить приперчена, начасничена риба, на мотузках сушаться розвiшенi дитячi пелюшки, пiстрявi спiдницi, якесь лахмiття, а долi в поросi вовтузиться кучерява дiтлашня з великими чорними очима-чорносливами, i Дорошенко бачить, як кланяється Марiї Олександрiвнi в не звичнiй улесливо-догiдливiй позi крамар Гершко Соломонович (вона завжди зве його й по батьковi, а не просто Гершко, як усi), а з щирою, приязною усмiшкою, i вона вiдповiдає йому так само, а мимохiдь гладить кучеряве волосся замурзаного голопузика, i мати його тане вiд щастя. Для неї, здавалось, не було "юрби" - вона скрiзь розглядала людей. Може, це й робило з неї справжню людину? А "ранки" у дитячому притулку графа Потоцького! Хор блiдих, пострижених, одягнених в однаковий казенний сiрий одяг хлопчикiв i дiвчаток спiває тонкими тремтячими голосами урочисту кантату - подяку за милiсть до них, за доглянуте дитинство бiдних сирiт. Гостi дивляться зворушено на графа Потоцького. Скiльки вiн робить добра! А на цих однакових дiтей, - як тiльки їх розрiзняють доглядачi, чи, може, й не розрiзняють зовсiм? - як на якусь мошкару. А вона, Марiя Олександрiвна, пiдходить у перервi, i її враз облiплює ця мошкара, i вона гладить їхнi стриженi голiвки i навiть цiлує меншеньких! - А як Парасочка? Ти вже не плачеш? А Левко? Вже не бешкетує? Вона навiть пам'ятає з минулого свята їхнi iмена! I пiсля цього вона не дивиться, яке справила враження на публiку, i не витирає руки одеколоном, як зробила одна панi, вийшовши пiсля "концерту" на вулицю, зауваживши гребливо: "У них якийсь специфiчний дух!" Вона йде пiсля "свята" в притулку зажурена. Для неї це не "мошкара", не безiменна юрба, для неї - маленька Парасочка, жвавий Левко, сумна Настуся - дiти, з притаманним їм бажанням ласки, радостi, усмiшки. Цього саме не вистачає в притулку, хоча, звичайно,вони тут одягненi, нагодованi (проте завжди хочуть їсти) i їх навчать якомусь ремеслу, а дiвчат вивчать на швачок або досконалих панських покоївок. ...Та чи не наилюбiше i не найболючiше згадати тi години, коли вдвох читали. Якось так сталося, що потаємну лiтературу, що її дiставав Iлля Петрович, вiн читав з Марiєю Олександрiвною. Нiхто б про нього не мiг подумати - тихого, соромливого вчителя математики,'що саме вiн мав зв'язки з Києвом, з революцiйне настроєною молоддю, студентами, i що йому передавали лондонськi видання - "Колокол", "Полярную звезду", "Голоса из России". З нею, а не з Опанасом Васильовичем, який був колись причетний до Кирило-Мефодiївського братства, читали заборонену, небезпечну лiтературу. Якось вона зайшла до нього, а в кiмнатi сидiли старшi хлопцiгiмназисти, i вони читали статтю Iскандера - Герцена. Так, так, тодi ще цей Теобальд (або Тедзик) Шуазель був, тодi вiн кiнчав гiмназiю, а зараз вiн приїхав у Немирiв до родичiв i також сидить у залi. Тодi виникла гаряча розмова про пригноблення Польщi i в висловлюваннях Тедзика лунала ненависть до росiян як до гнобителiв. Iлля Петрович розтлумачував, наскiльки це хибно - отака нацiональна ворожнеча, i Марiя допомогла йому, спитавши: "А ви не бачите хiба, як терпить i наш український народ, i росiйський, i хiба у нас з вами не один i той же ворог?" Потiм читали Герцена i наче знаходили вiдповiдь на всi пекучi питання, i Тедзик схвильовано казав: - Я розумiю, розумiю, я неправий, ви менi ближче, нiж iншi поляки, навiть ближче, нiж рiднi! - I раптом спитав Марiю Олександрiвну: - Але ж ви, певне, полька з походження, ви так добре розмовляєте по-польськи, наче у Варшавi народились. Вона засмiялась. - Це я вже тут, у Немировi, вивчилась. А знаєте, моя бабка з материного роду-литвинка, вона з Радзiвiллiв. - Ого, - задоволене вигукнув Теобальд, - з самих Радзiвiллiв! - Але ж батько з роду Петра Могили, отже, я українка! - Звичайно, українка, i мова ваша рiдна українська! - радiсно вигукнув Iлля Петрович. Хiба вона могла б iнакше так писати? Де вони зараз, Маркевичi? Навiть важко зрозумiти, куди ж подадуться з Дрездена? Коли повернуться? I куди? У Петербург? На Україну? Може, приїдуть у Чернiгiв, куди вiн перевiвся? Адже там набагато краще, нiж у Немировi. Ширше поле дiяльностi. От одержав вiд них днями п'ятдесят карбованцiв. Давнiй борг, це коли їхали ще до Петербурга, напозичались. Звiдки молодшому вчителю географiї мати "вiльнi" грошi? Ледь дотягали вiд получки до получки. Тепер Марiя Олександрiвна одержує гонорар за свої оповiдання i розплачується. Надiслав Каменецький. Певне, i закордонна подорож, i все життя їхнє на її гонорар. Що ж може заробити без служби Опанас Васильович? Та нема чого журитись, нiчого, повернуться додому i влаштуються. Про неї стiльки тепер говорять. Пишуть у журналах про її оповiдання. Однi хвалять, iншi критикують, але радiсно, що хвалять саме тi, кому чесна молодь вiрить - "Современник", примiром. Яка вона тепер? Змiнилася? Петербург. Закордон. Вряди-годи маленькi приписочки в Опанасових листах. Освiдчення в дружбi на вiки вiчнi. Треба вiрити. Вона нiколи не розкидалася словами. А може, отак i буде - приписочки, а потiм зовсiм нiчого. Невже вiн її нiколи не побачить? Це ж неможливо, неможливо. - Iлько, та ходiмо ж. Про що чи про кого ти так замрiявся? Iлля Петрович почервонiв, нiби спiйманий на гарячому. Коло нього стояв Петро Гаврилович Барщевський, теж близький друг Маркевичiв, теж член їхньої колишньої "комуни": щира душа, учитель за покликом, загалом хороший, свiй. Iллi Петровичу стало шкода, що завтра-позавтра вiн уже розлучиться з ним. Вiн сам волiв перевестися до Чернiгова. - Ти наче й не радiєш, що їдеш з Немирова у губернiальне мiсто, - вiв далi Петро. - Не знаю, - щиро i сумно признався Iлля Петрович, - менi здається, що менi тепер буде скрiзь однаково. Барщевський враз посерйознiв, хотiв щось сказати, та пiдiйшли хлопцi-випускники. Квапився потиснути руку колишньому любимому вчителю Тедзик Шуазель: - Я привiз вам гору привiтiв з Києва, - мовив вiн. - Адже я розшукав усiх ваших друзiв, i, певне, свента Марiя допомагала менi в усьому - я дуже заприятелював з ними, - лукавий вогник блиснув у його гарних синiх очах. - А на якому ж ви факультетi, Тедзику? - спитав Iлля Петрович. - Уявiть собi, на юридичному. - Що ж ви мене зрадили? У вас же нiколи й четвiрки не було з математичних дисциплiн? - Саме тому, що не зрадив вас, - заперечив юнак, так само лукаво усмiхаючись. - Я хочу досконало знати закони i права людства. Щоб боротися, треба знати ворогiв. Чи не так? - А ти думаєш, коли я йду на медичний, то я вiдступаюсь вiд своїх намiрiв та переконань? - обурено заговорив один з гiмназистiв-випускникiв. - Що ж тодi, вся надiя на гуманiтарiїв? - Тихше ви, гарячi голови, - спинив їх Барiцевський. - Тут не мiсце для таких розмов. Я сподiваюсь, ви прийдете на нашу прощальну вечiрку з Iллею Петровичем. - Як, ви кидаєте нас? - загомонiли юнаки. - Що ви, - усмiхнувся Дорошенко, - я лише переводжуся до Чернiгова, та й ви, хiба забули, розлiтаєтесь хто куди. Але ж я нiколи не покину вас, а ви мене. - Оце ви добре сказали, - палко мовив Шуазель. - Це правда, панове, куди нас доля не кине, ми тепер завжди будемо разом. I нiколи не забудемо немирiвських вечорiв, наших перших учителiв, наших перших читань. Хлопцi пройшли з педагогами цiлий квартал. Увесь квартал займали будинки гiмназiї, досить нуднi, звичайнi провiнцiйнi будови. Яким усе живим здавалося ранiше Iллi Петровичу, навiть цi кам'янi будинки, а тепер це була наче якась примiтивна, грубо зроблена декорацiя. Далi йшли вдвох з Петром Гавриловичем. Не змовляючись, вийшли на околицю. На все Iлля Петрович дивився тут, як на декорацiї на сценi, коли вже вистава скiнчилась, i актори розiйшлись, i глядачi поспiшають додому до своїх справ, i лише дехто ще не може отямитись пiд враженням баченого. А декорацiї ще стоять. Отак i Городинь тече, i садки зеленiють, i солов'ї змагаються по садах, а наче все неживе. Невже я її нiколи бiльше не побачу? Як же жити? Петро Гаврилович теж зажурений. I що це за Немирiв? Нiяк тут не затримуються люди! А йому було б шкода кинути i хлопцiв, i бiблiотеку, не свою, а гiмназичну, куди вiн сам за свої власнi грошi купує цiкавi книжки, виписує журнали, от уже i "Современник" усi читають. Вiн вiдчуває, що вiн тут потрiбний. - Хоч би iменин моїх почекав, - каже Петро Гаврилович докiрливо. - Пам'ятаєш, як торiк справляли? Невже отак ми їх бiльше не побачимо? - виривається раптом у нього. Торiк... Вони всi поїхали справляти Петровi iменини на берег Бугу за Соколець. Так уже велося. Там, над порогами, завжди пiкнiки влаштовували. Це добре Барщевський вигадав - свої iменини так само вiдзначити. Наймали кiлька бричок, їхали з самоваром, закусками. Яка краса там! Невже за кордоном забуде це мiсце? Велике камiння, що споконвiку стирчить з води, а вода мiж ним вирує. З одного берега - з Сокольця - сади густi, верби схилилися гiллям до самiсiнького Бугу, а на другому березi, над долиною, на зеленiй травi розташовували пiкнiки, розстеляли килими, рядна Здiймалися скелi, i на однiй скелi височiла церковка з дзвiницею. Наче аж у хмари, в небо впирався хрест на дзвiницi. I що найдужче любила Марiя - це дзюркiт поточкiв, безлiч поточкiв виринали скрiзь iз скель, чистi прозорi джерельця i там i тут немов розмовляли i живили. Куди оком не кинь, усе манить, i всi наче на якомусь iншому свiтi опинилися. Що там рай! Отут, за Сокольцем, був справжнiй незайманий рай! I одразу хотiлося лише дивитися та бродити мовчки - лише до гомону порогiв, дзюркоту потiчкiв прислухатися... Та все ж таки треба було назбирати сухого бадилля для кострища, i головне - крутити морозиво. Це був "гвоздь" їхнього торiшнього пiкнiка на iменинах Петра Гавриловича. Який жах! Погода немов вирiшила вiд заздростi до веселого товариства зiпсувати iменини. Завiтрило. Похмарило. Часом i дощ збирався, та тiльки бризкав i, немов зглянувшись, припинявся. От тобi й петрiвочка-нiчка! Сидiли навколо вогнища, тремтiли вiд холоду i їли-таки морозиво! Iлля Петрович не насмiлився, а безпосереднiй Петро, i.не замислюючись, накинув на Марiю Олександрiвну свою розлiтайку, навiть докорив Опанасовi, що той нiчого не взяв. I всетаки спiвали, смiялись, було весело, навiть ще веселiше вiд такого незвичайного пiкнiка, i шкода було, коли найманий Мошка, вiдома особа в Немировi своїми кiньми, приїхав за ними, як було умовлено. - Нiзащо я не справлятиму цього року iменини, - похмуро сказав Петро. - I тебе не буде, i нiкого. Звичайно, поїхала вона, Марiя Олександрiвна Маркович, i нiкого в Немировi не лишилось. Нiкогiсiнько. * * * Усе вiдбулося як годиться - i прийом у замку, i прощальна вечiрка. Вранцi Iлля Петрович одправив братика Марiї Олександрiвни - Митю Вiлiнського - iз знайомим до Києва, до родичiв, на вакацiї, як умовились ранiше з Параскевою Дмитрiвною, матiр'ю Марiї Олександрiвни, i в його маленькiй квартирцi стало зовсiм порожньо. Вiн залюбки займався Митею - це ж був її брат, i вона перед вiд'їздом i в листах просила про це. Вона бiльше вiдчувала на собi вiдповiдальнiсть, нiж мати. Тiльки-но вийшла замiж - забрала хлопчика до себе. "Вiн не повинен рости в тiй атмосферi", - колись сказала йому, i бiльше - нiяких подробиць. Вже вiд Опанаса знав, яку там атмосферу створив вiтчим. А втiм, Марiя завжди до матерi ставилась поштиво, з любов'ю, зi спiвчуттям. Йому було добре, що саме на нього переклала свої обов'язки щодо братика. Це його не обтяжувало. Коли вiн влаштується в Чернiговi, вiн переведе i Митю туди, вiн звик до хлопця, i вони удвох чекатимуть повернення Маркевичiв. Раптом вiн почув шелест листя, сильнiший нiж вiд вiтру, шурхiт. Хтось стукав гiлкою у вiдчинене вiкно. - А, це ви, Тедзику! Заходьте, я вiдчиню зараз дверi. - Не турбуйтесь, якщо це вас не шокує... - Тедзик оглянувся i перестрибнув у вiкно. В руках у нього була гiлочка бузку, вiд усього його вигляду вiяло енергiєю, бадьорiстю, весною. - Чом же ви вчора не прийшли на вечiрку? - спитав Iлля Петрович. - Там же зiбрались лише педагоги, я не хотiв вносити дисонанс, менi хотiлося побачитись з вами наодинцi. По-перше, от вам подарунок, - вiн вийняв з кишенi якийсь згорток, - це останнi номери "Колокола". По-друге, живi привiти вiд ваших давнiх i нових, яких ви ще наочно не знаєте, друзiв у Києвi. - Ну, розповiдайте, розповiдайте, - враз пожвавiшав Iлля Петрович. - Сiдайте, берiть цигарку i розповiдайте. Чай питимете? - Потiм. До вас ще хлопцi прийдуть, тодi, Я хочу вам розповiсти, поки нiкого нема. Звичайно, ви знаєте, як "неспокiйно в Датському королiвствi", i вже перестають потроху вiрити обiцянкам реформ. Пирогов, наш попечитель, дай боже йому здоров'я i довгi роки в Києвi, недарма каже: "Унiверситети, студенти - це барометри суспiльства". Так от, пiсля торiшньої харкiвської iсторiї багатьох перевели до Києва, i головне, взимку приїхали першi заводiяки Митрофан Муравський, Якiв Бекман, Сашко Тищинський, Павло Завадський. Що за хлопцi! Коли б ви побачили їх! Наше життя стало зовсiм iншим. Муравський привiз журнал харкiвських студентiв "Свободное слово" - там докладний опис квiтневих подiй у Харковi. - А у вас нема цього журналу? - На жаль, нi. Та про цi подiї я розповiм разом i хлопцям, коли прийдуть. А читали ми самi, уявляєте у кого? У професора Павлова. Ще багато цiкавого, привiз нам Микола Мазуренко з Дрездена. Оте, що прочитаєте в "Колоколе" i в "Голосах из России" про нашi подiї, Мазуренко передав Герцену. Iскандер про все поiнформований. Харкiвський студент Богомолов був навiть у Лондонi i сам на власнi очi бачив Iскандера, говорив iз ним. Вiн, Богомолов, розповiдав нам: Iскандер покладає особливi надiї на Україну, на молодь, на нас, студентiв. Ви розумiєте це, Iлля Петровичу? - Невже вiн так добре знає про нашi справи? Це ж надзвичайно! - схвильовано мовив Iлля Петрович. Вiд його смутку вже й тiнi не лишилося. - Я радий розповiсти вам про це! - палко вiв далi Шуазель. - Ви ж перший познайомили мене з Герценом, i тодi я замислився, як жити, що робити, куди прикласти свої сили. А тепер, у Києвi, я побачив, скiльки молодi готової для справжньої дiяльностi i до рiшучих дiй. Недарма цар i уряд так бояться i ненавидять студентiв, а всi поряднi люди так нас люблять. Справдi, це ж своєрiдний барометр! - засмiявся вiн. - Нам треба виправдати цю любов, - мовив Дорошенко. Не замислюючись, вiн зарахував i себе до молодi, студентiв. Адже вiн також був студентом Київського унiверситету i пишався цим! - Зараз ми зайнятi органiзацiєю недiльних шкiл, - гаряче розповiдав Тедзик. - Ця надзвичайна людина, професор Пирогов, попечитель Київської округи, в усьому пiшов назустрiч, i дехто з професорiв, особливо професор Павлов. Ой! Як на них тепер зуби точать i губернатор, i все вище начальство! А втiм, дозволу добилися. Наш Київ повинен стати за взiрець. Ви знаєте, ми викладатимемо i українською мовою, а в деяких школах, де поляки, - польською. Хiба це не перемога? Ми гадаємо, що скрiзь треба заводити такi школи. Чому б i в Немировi не вiдкрити? Але ж ви їдете звiдси... - Про недiльну школу потурбується Барщевський, -дiловито мовив Iлля Петрович. - Ви ж знаєте, який вiн ентузiаст просвiти, бiблiотек, безплатного навчання. Хороший парубок. - Але про таємнi товариства i таємнi нашi плани на недiльнi школи, про якi ви здогадуєтесь, я йому не скажу. Це тiльки вам, - засмiявся Тедзик. - Само собою зрозумiло, - спокiйно вiдповiв Iлля Петрович. - У кожної людини є свої кордони дiяльностi i переконань. Петро Гаврилович вiрить, як, на жаль, i багато чесних людей, що все може перетворитися шляхом освiти. Я переконаний, як i вашi новi друзi, що цього замало. Потрiбна докорiнна змiна всього життя. А як це станеться, правду мовити, я ще не знаю, - признався вiн. - Але кожен хай робить те, на що вiн спроможний. - Мабуть, це краще, що ви їдете до Чернiгова, - сказав Теобальд, - ви там обов'язково зустрiньтесь якнайшвидше з Петром Єфименком. Вiн теж з групи харкiв'ян, але перевiвся до Московського унiверситету. Зараз вiн у Чернiговi. У нього зв'язки з московськими товаришами. I тiльки для вас: вiн пише пiд псевдонiмом "Царедавенко". - Уявляю, що вiн пише, обравши такий псевдонiм! - усмiхнувся Дорошенко. - Так, звичайно, у Чернiговi бiльше наших людей, нiж у Немировi. Там мiй добрий товариш, лiкар Степан Данилович Hoc, теж iз київських студентiв, завзята душа. Мiж iншим, хоч i малий Немирiв, а ми також дещо передали Iскандеру. Через надiйнi руки. Якщо потрапить до нього, - вiн продзвонить. ...Надiйнi i милi руки. Вiн не сказав через кого не з мотивiв конспiрацiї. Гедзик не поцiкавився, через кого, хоча сам так одверто про все розповiдав Iллi Петровичу, знав, що той нiколи зайвим словом не прохопиться. Вiн, Тедзик, тiльки несподiвано спитав: - А де тепер Маркович!? Марiя Олександрiвна? - I раптом, почервонiвши, долав: - Я її "Народнi оповiдання" поряд з Кобзарем i Мiцкевичем бережу. Ми вирiшили її книгу обов'язково ввести до читання в недiльних школах. - Вона зараз за кордоном. У Дрезденi. Лiкується. - А-а-а, - протягнув Тедзик i бiльше нiчого не спитав, i на хвилинку запанувала тиша. - Ви знаєте, я був у неї безтямно закоханий, - раптом признався Тедзик. Вiн наче сам здивувався цьому зiзнанню i не побачив, як почервонiв i його вчитель. - Це, звичайно, минуло. Що таке безнадiйна любов у сiмнадцятирiчного хлопця? - вiв вiн далi, ледь iронiчно всмiхаючись (немов, за цi роки вiн став солiдною статечною людиною!). - Але, слово гонору, мене пiсля цього поки що жодна жiнка не приваблює, мимоволi порiвнюєш, i нiхто, звичайно, порiвняння не витримує. Але я надто розбалакався. ...Вiн справдi надто розбалакався. "Що таке любов у тридцятип'ятирiчного чоловiка? - майнуло в головi у Iллi Петровича. - Це, певне, далеко важче i, може, зовсiм не минає?" Добре, що постукали в дверi. Iлля Петрович швидко засунув у шухлядку "подарунок" Шуазеля. Зайшли ще гостi - Барщевський i кiлька випускникiв. 8 У Немировi це не могло бути навiть мрiєю, так далеко, майже потойбiчне, не лише з погляду географiї. У Петербурзi - це вже стало таємним найпалкiшим бажанням: от би побачити! Адже всi, хто їде за кордон, не тiльки мрiє - здiйснює це. У Дрезденi все так наблизилось, що стало обов'язковою умовою перебування за кордоном. Може, тому, що повсякденно бачилась з Рейхелями, тому, що до Лондона поїхав Iван Сергiйович i вона навiть насмiлилась передати свою книжечку... Марiя Каспарiвна дiлилась не тiльки спогадами про юнацькi роки, Iталiю i Париж 1847 i 1848 рокiв, а й читала деякi листи, що одержувала тепер дуже часто, повнi розпоряджень, прохань, сьогочасних турбот - полiтичних, дiлових, сiмейних. Цi листи справляли враження швидкої енергiйної розмови. Iван Сергiйович казав, що стиль Герцена i в листах, i в творах має своє неповторне особливе обличчя, i Марiї справдi здавалось, що вона чує живий голос i бачить живу людину, коли слухала герценiвськi листи. Сьогоднi Марiя Каспарiвна зустрiла її ще привiтнiше, нiж завжди. - Мила Марiє Олександрiвно, я чекаю вас нетерпляче. Сiдайте i слухайте. - Лист? - Авжеж! I вiн стосується вас. Марiя зашарiлась. - Слухайте ж: "14 червня. Park House, Fulham". Марiя Каспарiвна завжди усе читала, починаючи з дати, така вже була пунктуальна людина, а може, тому, що цiнувала кожне слово Олександра Iвановича. Та коли хто з своїх пiдсмiювався, вона виправдувалась: - Я не люблю бiгцем зазнавати насолоди, а так - "с чувством, с толком, с расстановкой". Як Фамусов! Маруся це знала i, мiж iншим, подiляла. - "...Я вже не знаю, - читала Марiя Каспарiвна, - я чи Ви, хто писав останнiй. З того часу прийшли папери i Тургенев був..." Марiя насторожилась. - "...а Марко Вовчок не був. Оповiдання цi пречудовi. Я автора чекаю нетерпляче". От бачите, а ви хвилювались, що Тургенев повiз вашу книгу. Ну, далi вам, певне, зараз уже нiчого нецiкаво? - усмiхнулась добродушно Марiя Каспарiвна. - Нi, нi, читайте далi, що ви, - заперечила Маруся, хоча, правду кажучи, їй захотiлося схопитися, вибiгти кудись, принаймнi в садок, заспiвати на повний голос. Але ж це був лист вiд Герцена i в нiм завжди все було живим i цiкавим. - От бачите, - каже Марiя Каспарiвна, - час збиратися i їхати, адже й Опанас Васильович так хоче! Легко сказати - збиратися i їхати! Треба ж закiнчувати лiкування, яке зовсiм не допомагає, треба закiнчити оповiдання i надiслати до Петербурга, щоб мати грошi. Взагалi пiдрахувати грошi. Але ж це все дрiбницi, якi обов'язково виникають при кожнiй значнiй справi! Треба їхати - i все. Добре, що й Опанас цього жадає. Що ж, пiду швидше похвалюсь йому, вiн любить чути про неї добрi слова! Незабаром прийшов ще лист, де про неї також згадувалось. Його вже слухала трохи спокiйнiше, але в такому ж пiднесеному станi, i його з такою ж насолодою читала вголос Марiя Каспарiвна. "Зараз одержав Вашого листа i знаю, що має бути Кавелiн, i чекаю його нетерпляче, а поки що надсилаю на Ваше iм'я "Колокол", якщо знаєте, де вiн, перешлiть йому". Професор Кавелiн зараз у Дрезденi, ще не траплялось нагоди Марусi говорити з ним, тiльки iнколи ловила швидкий, уважний, зацiкавлений погляд. Тут зустрiлись, як буває з земляками, наче добрi знайомi, умовились обов'язково бачитись. - Кавелiн - один iз старих близьких друзiв Олександра Iвановича ще з московського гуртка, - мовила Марiя Каспарiвна. -Як то зустрiнуться пiсля дванадцятирiчної розлуки?! Шляхи були надто неоднаковi, - похитала головою Марiя Каспарiвна. - А от-от i до вас знову дiйшло: "Марка Вовчка жадаю бачити, її книга така незрiвнянна рiч, що я не лише собi, але вголос читав Татi i навiть радив перекласти англiйською мовою". - Ви зовсiм запишаєтесь, Марiє Олександрiвно, - усмiхнувся Рейхель. - Почекай, почекай, тут є i для тебе, - спинила його Марiя Каспарiвна. - "За винятком Рейхеля - я вам серйозно раджу ненавидiти всiх нiмцiв. Рейхеля тому виключено, що сам Стасов його хвалить, i Прудон його звав "Ame d'archange" (Архангельська_ душа (франц.)_, а ви звете дружиною". - Це чудово, - аж заплескала в долонi Марiя, а Рейхель почервонiв i поцiлував руку дружинi. Та жартiвливо засуджуючи глянула на нього. - А от i докоряє нам: "А що ж ви нi слiвця не сказали про мою статтю "Very dangerous" (Дуже небезпечно_ (англ.)_. Справдi, ми тодi прочитали ту статтю i нiчого не написали йому з приводу неї. Але що ж писати? Як це можна зараз припиняти викривання? Викривальнi статтi та фейлетони? А може, я не уявляю, що робиться тепер дома, в Росiї? - замислено сказала Марiя Каспарiвна. - Менi дуже прикро, що вiн напав на "Современник", - нiяково мовила Марiя. - Я не була знайома особисто, я тiльки читала й Добролюбова, й Чернишевського, i це такi переконанi в своїх поглядах, смiливi, передовi лiтератори. "Современник" тепер найкращий журнал у Росiї. Менi сумно, що Iван Сергiйович розiйшовся з ними. Це було їй поки що незрозумiле й неприємно, бо вона знала, як Шевченко їх любить, вважає "своїми", а редакцiя "Современника" шанує Кобзаря. Ta зараз, що казати, це не зупинило надовго її уваги i думок Вона радiла, що Герцен похвалив її твори. * * * Немов хтозна-скiльки часу минуло з того дня, коли вона поїхала з Петербурга - новi мiста, новi зустрiчi, новi люди... Дрезден, Емс, Швальбах, Аахен, Тарант, Ротен... Вона швидко призвичаїлась до переїздiв, готелiв, пансiонiв, наче усе життя мандрувала. Поки Опанас Васильович згадає, що та як треба спитати, хоча знає i нiмецьку, й французьку мови, вона вже швидко починає переговори з портьє, i той уже розпливається в люб'язнiй усмiшцi, i швейцар несе речi в номер - i недорогий, i не найдешевши