е без шампанського. Це вже цiлком по-росiйськи! - iронiчно мовила Наталя Олексiївна. - Як я без кашi почуваю щось не те, - миролюбиво хотiв загладити її тон Микола Платонович. - Ну, ти й вiд шампанського нiколи не вiдмовляєшся, - обрiзала Наталя Олексiївна. - Благородне шампанське не залишає гiрких докорiв на ранок, - пожартував Герцен. Наталя Олексiївна лише красномовно глянула на нього. Марiя з нею i двома словами не перекинулась - просто зовсiм неможливо було знайти якийсь пiдхiд, тому й особливого бажання не виникало. А з Герценом i Огарьовим не могла наговоритися. Вони обидва були чудовими гiдами в Британському музеї. А по всьому Лондону, починаючи вiд зовнiшнього огляду палацiв i кiнчаючи трущобами, водив один Герцен. I вони були тiльки вдвох. Маруся була рада, що нарештi сам на сам зможе розповiсти i про немирiвських друзiв, про те, як вона хоче по-справжньому допомогти, i головне - про Тараса Григоровича Шевченка. Саме про нього їй чомусь хотiлося розповiсти Герцену наодинцi, не пiдбираючи слiв, не соромлячись своїх почуттiв. Вона знала: Герцен одразу все вiдчує i зрозумiє, що то за людина. I справдi, вона хоч тихо, зовнi стримано, але з таким внутрiшнiм запалом розповiдала Олександру Iвановичу про свого названого батька, який десять рокiв страшної миколаївської солдатчини перенiс у далекiй пустинi, в засланнi, але повернувся звiдти ще мiцнiшим, ще бiльшим ворогом царя, панiв, усякого насильства. - Вiн показував менi ваш портрет. На зворотному шляху з заслання, в Нижньому Новгородi, Тарас Григорович перемалював його, i знаєте, вiн казав, що поцiлував його з благоговiнням. Герцен з пильною увагою, зворушено слухав Марiю. - Коли б вiн мiг вас побачити! Та де там! От тiльки тепереньки з великими труднощами йому дозволити поїхати на Україну, побачитись з рiдними сестрами й братами. А вони й досi крiпаки. Вiн просив мене вiтати вас вiд нього, кланятися вам. Вiн мрiє надiслати вам свiй "Кобзар", це так його книга вiршiв зветься i так його самого звуть на Українi - Кобзарем! - Кобзарем, - повторив Герцен. - Я чекатиму його книги... - Нiчиє слово не править для мене так багато, як його, - казала з захопленням Марiя. - I от якi у вас однi думки, тi ж самiсiнькi мiркування - про спiльний шлях боротьби народiв, поневолених Росiйською iмперiєю, про федералiзм i єднання. Я недовго була в Петербурзi, але Шевченко, Тарас Григорович, встиг познайомити мене з своїми "соiзгнанниками", з Сераковським, поетом Совою-Желiговським... - Аз Чернишевським ви знайомi? - Нi, на жаль, нi. Нi з Чернишевським, нi з Добролюбовим я не встигла познайомитись, хоча їх дуже любить Тарас Григорович. Просто не встигла, якось не вийшло, а дуже хотiла, це ж справжнi проводирi зараз, керiвники "Современника"! Вона забула про тi рядки в листi Герцена до Рейхель i зараз наче просила пробачення, що не встигла познайомитись, i, захоплена розмовою, не помiтила, як на мить начебто затьмарились чимось очi Герцена. * * * Є друзi й друзi... Друзi минулого. Друзi сучасного. Друзi майбутнього. Дуже рiдко, коли це поєднується - то вже розкiшне багатство. Але й старi друзi теж не проста рiч. Це лiто, лондонське лiто 1859 року, було насичене для Герцена зустрiчами. Та й увесь рiк. Записки декабриста Пущина, якi прочитав i видав Герцен у своїй "Вольной русской типографии", теж були "зустрiччю", хоча й не побачив Герцен на власнi очi цього друга Пушкiна, сподвижника страчених Рилєєва, Бестужева, засланих на каторгу Волконського, Якушкiна, Лунiна. В пам'ять цiєї великої когорти Герцен i Огарьов хлопчиками присягнулись на Воробйових горах нести далi їхнiй прапор i вiддати життя за свободу народу. Читання цих записок, написаних з дивовижною юнацькою свiжiстю i бадьорiстю, видання їх було нiби розмовою, потиском руки, що не ослабла вiд кайданiв i каторги. Безмежно сумно, печальним реквiємом прозвучало в "Колоколе" трохи згодом повiдомлення про смерть старого декабриста. У 1859 роцi йшли листи звiдусюди, приїздили люди. Однi, справдi, просто побачити, iншi "за дiлом" - порадитися, налагодити зв'язки, розповiсти. Отак приїхав студент Харкiвського унiверситету Богомолов i розповiв про студентське таємне товариство на Українi. Про це товариство писав i iнший студент з Гейдельберга - українець Мазуренко. Олександр Iванович радiв за Україну, за свiдому дiяльну молодь, хотiлося знати й про iншi унiверситети. Зв'язки налагоджувалися поволi, хлопцi дiяли дуже конспiративне. Це, звичайно, добре... Може, коли Марiя Олександрiвна поїде додому, їй легше буде, нiж будь-кому, обережно зв'язатися з ними. Мимоволi думка Герцена поверталась до неї. Тургенев не помилився, навпаки, вiн настiльки зачарований нею, що, здається, не побачив її стремлiння до дiяльностi не лише лiтературної. Близький i далекий Тургенев. Близький не лише спогадами молодих рокiв. Близький справжнiм почуттям любовi до батькiвщини, що проглядає в кожному творi, в кожному рядку. Живе бiльшiсть часу у Францiї, а пише тiльки про рiдне. Далекий - спокiйним своїм лiбералiзмом. Та хiба його "Записки охотника" не вартi сотнi прокламацiй та революцiйних статей? А лист за Огризка? У Тургенева є високе благородство, i, звичайно, вiн зараз найвидатнiший письменник у Росiї, хоча не все, нi, не все з його творiв подобається Герцену. Приїзд його, що не кажи, завжди - "сiмейне свято". Потiм цим лiтом трапилась, як назвав Герцен, - "липнева революцiя" Приїхав професор Кавелiн. Колишнiй закоханий у Герцена Костя Кавелiн. Вони були дуже дружнi у сороковi роки! Не бачились дванадцять рокiв. За цей час Костин лiбералiзм вiдкочувався все далi праворуч, i боявся Герцен, що навiть не буде вiн, Кавелiн, десь посерединi або навiть осторонь, а може скотитися до ворогiв. Пiсля вiд'їзду Кавелiна Герцен з глибоким болем сказав Огарьову: - Такi теоретичнi суперечки вже не суперечки, а цiлковитий розрив. У глибинi, всерединi безмежне почуття смутку, але виступати можна лише зi словами ненавистi. ...Чому ж, такий радикальний i небезпечний для давнiх друзiв, вiн, Герцен, здався таким помiркованим i наче аж застарiлим Миколi Чернишевському - людинi, яку молодь Росiї вважала своїм проводирем. Та й сам Герцен вiдзначав непересiчний розум, виняткову глибину аналiзу в усiх його творах, що з'являлись в "Современнике" i хоч iз запiзненням та доходили до Лондона. Герцену приємно було, що Чернишевський згадав i про нього в своїх "Очерках гоголевского периода", звичайно, не iм'я його, заборонене i кримiнальне в Росiї, а як "друга Огарьова" (тодi Огарьов ще не був "злочинцем"), як автора "Кто виноват?", - хто ж з читачiв не зрозумiв? Герцену було це приємно. Вiн радiв, що, нарештi, заговорили про Бєлiнського - саме в цiй статтi Чернишевського вперше пiсля довгої мовчанки було згадано дорогоцiнне для всiх них iм'я У творах Чернишевського стiльки нових, оригiнальних i цiкавих думок Правда, стиль часто дратував. З ентузiазмом згадували про Чернишевського i Добролюбова Михайлов i Шелгунови. А Iван Сергiйович кривився, коли говорив про цих "семiнаристiв". Коли в "Свистке", додатку до "Современника", з'явились нападки i висмiювання "викривальної" лiтератури, Герцен, не зрозумiвши, що йдеться про псевдовикривальну лiтературу, написав свою статтю "Very dangerous!!!". Вiн був переконаний тодi, що чинить слушно. Як можна зараз припинити викривання, коли люди трохи дихнули вiльним повiтрям, яким повiяло пiсля смертi iмператора Миколи? Як можна припинити викривання напередоднi реформ, якi обiцяє iмператор Олександр? Неприємно згадувати.. ..Навпроти Герцена в його великому кабiнетi сидiв невисокий, худорлявий, зовнi нiчим не показний чоловiк i питав докiрливо. наче мав на це невiд'ємне право: - Проти кого викривання? Хiба ви, ви, Олександр Iванович, Iскандер, не розумiєте, що такi викривання не йдуть вище пристава й чиновника? Це ж тiльки вигiдно урядовi, це тiльки вiдвертання уваги й енергiї вiд справжнiх пекучих питань - знищення крiпацтва, звiльнення селян iз землею. Адже всi цi комiтети, пiдкомiтети - це влаштовує лише помiщикiв, власникiв, а селянам буде ще гiрше, вони будуть обдуренi. Раптом чоловiк розпалився. Вiн говорив, як усi прислухаються до "Колокола", вiн говорив про свої почуття особисто до нього, Герцена, у нього з'явились навiть сльози на очах, i Герцену здалося його некрасиве обличчя одухотвореним, а очi прекрасними. Але вiн пристрасно докоряв, гаряче доводив, що Герцен тепер повинен змiнити мотиви дзвону. - Коли б уряд наш був трохи розумнiшим, - говорив Чернишевський, - вiн би вам, Олександре Iвановичу, дякував за вашi викривання. Цi викривання дають йому можливiсть тримати своїх агентiв на припонi, лишаючи весь устрiй недоторканим i непохитним. Вам тепер треба виставити свою певну полiтичну програму - чи конституцiйну, чи республiканську, чи соцiалiстичну, i ви б в усiх своїх викриваннях повторювали б "Cartnaginem esse delendam" - Карфаген мусить бути зруйнований. Його, Герцена, обурили i самовпевненiсть, i накази, i поради, i вiн досить холодно вiдповiв, що не може стати на таку вузьку позицiю, i раптом Чернишевський зупинився, уважно поглянув i немовби розсердився сам на себе, що так "заiнтимничав" з людиною, яку бачить уперше, так одверто виявив свої душевнi почуття до нього. Адже казав вiн колись друзям: "Я так поважаю, так поважаю Герцена, менi здається, що нема такої справи, яку я не зробив би для Герцена!" А тепер вони сидiли вiч-на-вiч, i того глибокого контакту, що жадав вiн сам, що жадали i чекали там, у Росiї, тi, що послали його сюди, здавалось, не виникало. Та чим бiльше минало часу, тим бiльше розумiв Герцен, що цi "семiнаристи" правi i, можливо, вони там, на батькiвщинi, швидше й вiрнiше збагнули, що потрiбно. Дедалi вiн розумiв, що їхнiй шлях єдино можливий. Але ж не виникло дружнього, iнтимного, людського контакту. Надто багато вимог виставили один до одного. Другого дня була вже спокiйна дiлова розмова. Домовлялись про друкування "Современника" в Лондонi, якщо заборонять у Росiї, домовлялись про дуже важливу справу - друк революцiйних листiвок та пересилку їх, говорили про напрямок таємної росiйської органiзацiї, її першi вимоги. - Головне - Земля i Воля! - впевнено сказав Герцен. - Земля i Воля - це найперше i найголовнiш - твердо повторив Чернишевськнй. Це все було великою, важливою справою, вимагало наитоншої конспiрацiї, про це можна було говорити лише в найтiснiшому колi одиниць, i, може, саме через цю потребу i вимоги конспiрацiї врештi i Герцен, i Чернишевський перебiльшували перед знайомими i навiть друзями, якi знали про побачення, своє взаємне розчарування i невдоволення. Правда, в "Колоколе" потiм Герцен написав пояснення до своєї статтi. Той приїзд, те побачення не лишило радiсного слiду. I Олександр Iванович зовсiм не був тим гостинним господарем, як тодi, коли возив по всьому Лондону Шелгунових i Михайлова, або як нинi - з такою радiстю приймав Маркевичiв. Дивно, а Наталi так по-людяному, замислено й сердечно сказала по вiд'їздi Чернишевського: - Яка людина! Зовсiм не вродливий, коли розiбратися, а який надзвичайний вираз обличчя! Ця особлива краса некрасивих. Не можна забути. - Вiн, певне, погладив i похвалив Лiзочку? -спитав Огарьов. Наталi спалахнула: - Так, i це було. Але я не про це зараз. Вiн знає свою важку, може, страшну долю, але вiдданий до глибини душi й розуму. У всiх лишився якийсь нiяковий слiд - не так, не так зустрiлись, не так прийняли, i найскребучiший слiд був у Олександра Iвановича, хоча вiн про це мовчав. Може, тому вiн так зрадiв Марiї Олександрiвнi, - цiй безпосередностi, легкостi, з якою зустрiлися. Здавалось, вiд неї самої, як i вiд її оповiдань, вiяло степом, лiсом, рiдним зiллям. * * * Домовились, що побачаться незабаром в Остенде. - Набрид цей помийний туман, набридли англiйцi, якi наче i не люди, противно не люди, - скаржився Олександр Iванович. - Я поїду до Брюсселя, напишу бельгiйському мiнiстру юстицiї, - чим чорт не жартує, - а може, дозволять жити в Брюсселi? У кожному разi, проїздом в Остенде ми обов'язково побачимось. Я передам вами для Марiї Каспарiвни "Под суд", "Думы" i останнiй "Колокол". Так що тiльки до скорого побачення. Прощаючись iз Наталею Олексiївною, Маруся щиросерде запропонувала: - Якщо хочете щось передати в Росiю - листи тощо, я з великою радiстю це зроблю. I, може, вперше за це короткочасне знайомство очi Наталi Олексiївни потеплiшали. - Може, я напишу сестрi. Вже стiльки рокiв її не бачила. А що ж можна одверто, докладно написати по поштi? - Будь ласка, я з радiстю все передам, - повторила Марiя, i чомусь їй шкода стало цiєї жiнки, хоча ще вчора, повернувшись до готелю, вона думала: "Жити в такiй сiм'ї, з такими надзвичайними людьми i бути такою колючою! Ну анiчогiсiнько схожого нi з Огарьовим, нi з Герценом". Але сьогоднi вона вже думала iнакше: щось надто складнi i незвичайнi взаємини у них, у трьох. Хоча що складного i незрозумiлого мiж Герценом i Огарьовим? Довершена дружба, абсолютне взаєморозумiння, турбота, повага. А "панi Огарьова", як представив її Герцен? Яка її доля у цiй винятковiй дружбi? Марiя Каспарiвна пам'ятала Наталi ще дiвчинкою, Наташею Тучковою. Вона казала: як добре, що вони побрались - Огарьов i Наташа. Вони були дуже закоханi, але ж Огарьов був одружений, хоча давно не жив з першою жiнкою, i та не давала згоди на розлучення. Так, звичайно, цю ситуацiю використав Iван Сергiйович у "Дворянском гнезде". Правда, Наташа нiколи не була схожою на Лiзу Калiтiну. Вона б у монастир не пiшла! Та й не хотiла вiдступитися вiд свого щастя. Вони перебували в "гражданському" шлюбi, поки не померла "законна" жiнка, i тодi тiльки вони повiнчались. Для Наталi, як для передової жiнки, це була проста формальнiсть, але все ж таки для такого вчинку, як "гражданський" шлюб, потрiбнi були i смiливiсть, i рiшучiсть, i переконання. - I любов! - сказала тодi Марiя. - О, вони, здавалося нам усiм, народженi одне для одного, i ми всi радiли, бо й Нiк, i Наташа обоє рiднi нам. Правда, Наташа була ще дiвчинкою закохана - в нашу Наталi, Наталi Герцен. AI звав її Консуелою. Ми були разом у сорок восьмому роцi в Iталiї i в Парижi, потiм - друг Герцена i Огарьова Тучков повернувся з дочкою Наташею в Росiю, а ми лишились, i яка була наша радiсть, коли дiзнались про любов Нiка й Наташi. Багато труднощiв довелося їм перебороти, пережити, але вони подолали все, а тепер так добре, що вони разом з Олександром Iвановичем, його дiтьми. Тодi, в Дрезденi, пiд час цiєї розмови Марiя змалювала собi привабливий образ жiнки, яка пiсля смертi близької старшої подруги вирiшила взяти на себе турботи з її дiтьми. Але те, що вона зараз побачила, зовсiм не вiдповiдало уявному образовi i навiть тому, що розповiдала щира Марiя Каспарiвна. Правда, вона так давно не бачила Огарьових... До Миколи Платоновича Наталя Олексiївна була якась байдужа, а чи стала вона матiр'ю дiтям Герцена? Ще з старшою, Татою, були бiльш-менш пристойнi стосунки. Видно було, що розумна дiвчинка дуже витримана i дуже любить i батька, i Огарьова, i меншу сестричку i завжди як натягнута струна, щоб усе було в ладу. А от з меншою, дуже гарненькою смаглявою Ольгою, досить упертим i свавiльним створiнням, не було нiякого контакту - тiльки дратування з обох сторiн. А втiм, дратування для всiх досить... I раптом, згадавши перехоплений погляд Олексадра Iвановича, ущипливi зауваження, майже шпилечки Огарьової, Марiя своїм жiночим iнстинктом угадала: - Вона любить Олександра Iвановича, саме Олександра Iвановича, безтямно, ревниво, а Лiза - це ж його дочка! Його розумнi живi очi, його ясне чоло, його чудесна усмiшка... Бiднi, бiднi люди! Там i не пахне щастям! Як натхненно, розумно пише вiн i говорив тепер з нею i про шлюб, i про любов, долю жiнки, i як насправдi негаразд у їхнiй сiм'ї. I чи є взагалi сiм'я? I як йому, це ж видно, попри все, хочеться мати її, нову сiм'ю з iдеальними людськими, дружнiми взаєминами. Але хiба це можливо за такої ситуацiї? Може, треба пожалiти бiдного Огарьова? Але ж вiн такий спокiйний i з такою нiжнiстю дивився на Лiзу, на Тату, Ольгу! Яка мила, уважна з ним Тата! Нi, нi. Марусi шкода саме Герцена. Це неймовiрно, що вона зараз подумала: не Огарьов переживає i ревнує Наталi, а вона, Наталi, ревнує Герцена до їхньої абсолютної дружби, до дiтей, до роботи, до пам'ятi першої жiнки, яку вiн вважав iдеалом, незважаючи нi на що. Пiсля розповiдей Марiї Каспарiвни про те, як iшли вони, росiйськi дiвчата, в лавах народної демонстрацiї в Римi i несли прапор, Марiя чекала побачити незвичайну передову самостiйну жiнку, врiвень Огарьову й Герцену, а побачила роздратовану, ревниву, нервову, певне, все ж таки освiчену й розумну, але якусь без стрижня, внутрiшньо збентежену, що заблукала в цих вiковiчних прикрощах любовi й шлюбу, їй, Марiї, стало страшно. Дiйсно, Герцен має рацiю: жiнцi важче! Отже, в цих складних взаєминах у нього не припиняється, не послаблюється робота - про це й мови не може бути. Вiн пiдвiвся так високо в своїй дiяльностi, як жодна людина, яку вона досi не тiльки стрiчала, а навiть спроможна була уявити. Але ж який тягар для нього оцей побут, для нього, з його пiдвищеними вимогами в усьому! Чи переможе колись людина побут, що жахливим тягарем нависає завжди над нею i забирає сили, такi потрiбнi для iншого, вищого? * * * Вони радiють, i Герцен, i Огарьов, з кожного вiзиту спiввiтчизникiв, бiльш чи менш однодумцiв, спiвчуваючих, не кажучи вже про соратникiв. А їй, їй як? Чи думають вони про неї, звичайну живу людину, живу жiнку? Наталя Олексiївна сидить, закусивши губи i стиснувши пiд пiдборiддям пальцi. "Панi Огарьова" - представляє її завжди Герцен. I вiн, такий непорiвнянний нi з ким, блискуче розумний, найбiльше "людина" з усiх, кого бачила, i знаю, i бачитиму, i знатиму, чом ставить вiн мене в таке прикре, фальшиве становище! I завжди виникає думка при зустрiчах з кожним iз давнiх друзiв: "Чи знають? Чи здогадуються?" Звичайно, цiкаво, коли приїздить Тургенев. Звичайно, вiн про все сам знає, i хоч вiн безмежно тактовний i нiколи й знаку не подасть, що його щось дивує (ще б пак його дивувало!), вона завжди при ньому дратується: "Вiн порiвнює мене з Наталi, тою, першою Наталi". Вона починає пiдсвiдоме ненавидiти Тургенева... А оцi Маркевичi? Як вiн, Герцен, розмовляв з панi Маркович, а вона й очей з нього не зводила i наче ковтала кожне слово. Чоловiкам це подобається... Вiн, певне, порiвнював мене з нею, письменницею, самостiйною жiнкою? А Огарьов? Ат, йому байдуже щодо мене, щодо всiх. Невже йому цiкавiше з Мерi, цiєю пройдисвiткою, яку пiдiбрав на вулицi i тепер вештається до неї, йому краще з нею, простою, напiвписьменною дiвкою, нiж зi мною, бо так зовсiм не боляче поставився до наших взаємин з Герценом? Невже вона могла йому замiнити мене? Невже йому просто легше, що я не з ним? Навiть тiнi образи, лютi, непорозумiння не виникло з Герценом Тiльки докори менi - i зовсiм не за Герцена. "Ти не стала матiр'ю дiтям моєї сестри i брата", i ця його любов до Лiзи! Вiн умлiває коло неї, вона зве його татом, як i тi герценiвськi дiти - "папа Ага", а Герцена, батька, "дядею", i це подобається Герцену! А їй щоразу - як кинджал у серце. Ну, як це може подобатись звичайнiй люблячiй жiнцi? Вiн Огарьова любить бiльше за мене. Та чи любить вiн мене хоч трохи? Вiн любить Огарьова, Лiзу, тих своїх дiтей, усiх, тiльки не мене. Ненавиджу Огарьова. Ненавиджу тих дiтей. Ненавиджу Мейзенбуг, цю стару дiвкуiдеалiстку. Теж свої риб'ячi очi не зводить з Герцена. Перекладає його статтi. Любить, як божевiльна, цю вередливу Ольгу - своїх не було, а це ж герценiвське! Забирає з собою, щоб був привiд листуватися, пiдтримувати зв'язок... I всi вони правi, крiм мене! Де менi знайти порятунок!? Лiза! Лiза моя! Моя Лiза i Герцена. Наша дочка. Хан не любить. Але дочка - наша - обох нас. I нiчого тут не поробиш. I не хочу нiкого бачити i нi з ким говорити. Треба все ж таки лягати. Я обiцяла сама переглянути коректуру. Кинути б усе й опинитися в Росiї. З ким? От заберу Лiзу й поїду. Що тодi вони обидва без Лiзи - i Герцен, i Огарьов? А як же Лiза без Герцена? Я, я сама в усьому винна i перед Лiзою, i перед тими дiтьми. Хiба я люта мачуха? Хiба я не друг i Огарьову, i Герцену на все життя? Боже мiй, що менi робити? Треба швидше переглянути коректуру... 9 Що було насправдi спiльне з Опанасом, так це - гостиннiсть. Якось давно, коли вони тiльки побрались i збирались поїхати до його родичiв, вiн розповiдав дружинi, що пам'ятає - дiди були досить заможнi, не те щоб багатi, а помiщики в достатку, а потiм дуже зубожiли. - Чому? - спитала Маруся. I Опанас Васильович серйозно i спокiйно, зовсiм без осуду, вiдповiв: - Через гостей. Дуже гостей любили приймати. Хто у нас тiльки не жив! Мiсяцями, i свої, i чужi, i близькi, й далекi, i знайомi, i незнайомi. I всiх любили вiд щирого серця прийняти, а коли вже свято яке, iменини чиїсь, - то вже весь повiт знав - у Маркевичiв столи i в хатi, i на дворi вiд частування вгинаються, i всiм рiвно радi будуть, нiхто ображеним не лишиться. - Пирiжки та гулi не одного в постоли взули, - смiялася Маруся на це пояснення. У "молодих" Маркевичiв - Опанаса i Марiї - з їхнiм кочовим життям, змiною посад анi можливостей, анi умов до "прийомiв" та свят не було, але всi друзi знали - бiльшої гостинностi та привiтностi важко знайти. I в обох - на щастя чи на жаль - абсолютно легке ставлення до грошей. Завелися - значить, можна потратити! Ще була спiльна риса - любов до подарункiв. Не бажати подарункiв собi, а навпаки - дарувати. Не тому, що так чудесно приймав їх Герцен у Лондонi, не шкодував анi часу, анi ласки, не у вiдповiдь на це хотiлося якнайтеплiше зустрiти його тут, в Остенде, а тому, що вiдчула неспокiй, неналагодженiсть внутрiшню в його домi, i бажалося зробити все, як для рiдної людини. Про все вона намагалася заранi подбати i влаштувати так, щоб нiякi дрiбницi не заважали i не непокоїли i щоб той короткий час, який мали провести тут Олександр Iванович з сином Сашею - "Герценом-Юнiором" (у Лондонi його тодi не було), можна було вiльно погуляти, поговорити. Вже сходячи з трапа, Герцен побачив радiснi великi очi Марiї i руку, пiднесену вгору. Вона тiльки усмiхалась, а немов лунало: "Я тут! Я чекаю на вас!" - Он дивись, - каже вiн Сашi, - Марiя Олександрiвна нас зустрiчає. - Ну як, як ви перепливли? Як Олександр Олександрович? Не качало? - питала Марiя, тиснучи руки. - Уявiть собi, вперше Саша спав цiлу дорогу. Ну, а я здоровий, як риба, качка на мене не дiє! - Ми вам номер у нашому готелi приготували. Опанас Васильович з Богдасем чекають вдома з снiданком. Яка я рада, що ви приїхали! Значить, можливо, переберетесь до Брюсселя? - Ну, це ще вилами по водi писано. А хотiлося б! Поїдемо - побачимо. Увесь день, крiм години вiдпочинку перед вiд'їздом, були разом. Гуляли берегом, радiли вiтру з вiдкритого моря, чайкам, яких тут лiтало сила-силенна. - А може, ви все-таки приїдете до Брюсселя? - спитав Олександр Iванович на вокзалi. - Це ж лише кiлька годин поїздом. Не знаю, що вийде з моєї поїздки до цього Недопарижа, або Перенiцци. Я так Брюссель зву... А проте я побачусь там iз старим знайомим Прудоном, посперечаємось iз ним. вилаю його за злочиннi думки про жiнок. Може, Марiя все-таки приїде? Ще два-три днi з Герценом. I нове мiсто... - Опанасе, а чому б нам i не поїхати? З Брюсселя Герцен писав Марiї Каспарiвнi Рейхель. Вiн завжди вiдчитувався перед нею. От здивується, побачивши, що лист не з Лондона, а з Брюсселя! "I-го жовтня, а не квiтня, а то Ви не повiрите. Брюссель. Он так-то, так-то, матiнко Марiє Каспарiвно. Вiзьму, думаю, та й поїду. Не пощастить - посадять у розправу - що буде, те й буде. I от я прибуваю з Сашею в Остенде - Марiй Олександрiвна була дуже рада, а я ж це приймаю, як велике щастя, коли є люди, що радiють зустрiчаючи, i тому провiв з нею прекрасно час. Вона привезе Вам "Под суд", "Думи", "Колокол". А втiм, переїздити все ж таки, здається, не модель - воно й свiтлiше тут, i фензерв котлети - ну, а в туманному вепрячому барлозi якось спокiйнiше". I все ж вiн написав листа бельгiйському мiнiстру юстицiї з проханням дозволити оселитися з родиною на кiлька рокiв у Брюсселi. Герцен пробув у Брюсселi кiлька днiв. Дуже хотiлося, щоб Марiя Олександрiвна хоч на день-два приїхала сюди. Вiн знову писав їй: "I жовтня 1859, Bruxelle. Hotel Belle Vue, Chambre № Iб. Ми зупинились, як бачите, в Hоtel Belle Vue. Напишiть, коли Ви їдете, або просто приїздiть. Я, можливо, поїду в середу ввечерi. Тепер, Марiє Олександрiвно, дозвольте Вам щиро подякувати за вчорашнiй прийом, за те, що Ви зрадiли нам. Ви мене багато знаєте а livre ouvert (З вiдкритої книги_ (франц.)_, але не знаєте а coeur ouvert (_З вiдкритого серця_ (франц.)_". Герцен згадав її радiсне обличчя на причалi, одверту щирiсть - з нею можна було бути. "Я такий глибоко вдячний i так довго пам'ятаю хороше, не тому, що я мало його зазнав, а тому, мiж iншим, що життя з iноземцями, i особливо з англiйцями, так надзвичайно пiдносить всiляке почуття людського благоволiння i приязнi - холодно туманним фоном своїм вiдштовхуючим, безсердечним. Шкода, що Ви їдете, багато ще показав би Вам з рукописiв, але залишимо це до майбутнього року..." їй хотiв би вiн показати той роздiл з книги "Былое и думы", що написаний був кров'ю серця. Вiн його читав лише Огарьовим, а тепер йому хотiлося почути щиру думку жiнки розумної i чулої i в той же час сторонньої, почути її пораду, чи давати це на люди, чи нi. Вiн хотiв би читати їй обов'язково вiч-на-вiч, десь у полi або на березi моря, як там, в Остенде, i не жартувати за звичкою, не сипати дотепами, а бути сумним, якщо стане знову нестерпно сумно, i почути присуд її серця. Не розуму, а серця, хоч серце i вiдстає вiд розуму, тому що воно страждає i любить, i коли розум засуджує i карає, - воно ще прощає. Вiн би їй одверто розповiв про себе, про той стан, коли вiн випивав повнiсiнький нiмецький пивний кухоль, тiльки не пива, а рому, i не мiг забутися, випивав другий - i так само. Вiн розумiв - це надто вже по-росiйськи вiн хотiв забутися, - але не мiг iнакше. Проте перемiг себе... Дорого коштувала ця перемога i йому, i дружинi. По-рiзному сприйняли читання найболючiшого роздiлу i Огарьов, i друга Наталi. Наче саме це дало волю її почуттям. Нi, зараз не про неї, це якесь безнадiйне коло, навiть думка про неї... Зараз хочеться спочити вiд усього заплутаного, самолюбивого, егоїстичного, що нiяк не дає налагодити життя. Хочеться побути з свiжою, щирою людиною. Як добре провели кiлька годин в Остенде! Вона, ця молода українська письменниця, зовсiм iнша, нiж тi дiвчата, молодi жiнки, яких вiн стрiчав замолоду на батькiвщинi. Може, це новий час там, на батькiвщинi, творить таких жiнок? * * * У Брюсселi доживав свiй вiк старий Лелевель, всесвiтньовiдомий вчений, iсторик, етнограф, нумiзмат, до того ж тонкий майстер-гравер, що сам гравiрував свої "Атласи", свої книги з нумiзматики. Та ще бiльше славетний як радикальний iдеолог польського визвольного руху, i за це на все життя вигнанець за межi Росiї. За його заклик до спiльної боротьби проти самодержця - iмператора росiйського - був висланий i за межi Францiї. Та вiн i в Брюсселi не заспокоївся. На роковини смертi скатованого польського революцiонера Конарського вiн влаштував у Брюсселi вечiр пам'ятi декабристiв - "Пестелiвське свято". Це був пам'ятний вечiр не лише для друзiв емiгрантiв, а й для робiтникiв Брюсселя. У ресторанi "Пiд лебедем" найняли залу, на естрадi стояло шiсть стiльцiв, вкритих чорною матерiєю, як символ п'яти повiшених декабристiв i шостого поляка. Тодi, у сорок восьмому роцi, на вечорi був присутнiй палкий нестримний Михайло Бакунiн... Минуло багато часу з того вечора... З чого жив старий вигнанець? Вiн гордо вiдмовлявся вiд подачок i субсидiй заможних спiввiтчизникiв, вiн жив з своєї працi-тепер, правда, випадкової. Вiн волiв бути незалежним! Тепер вiн був дуже-дуже старий. Але дух його, "демократичний дух", не заспокоювався. Герцен вирiшив обов'язково зустрiтись iз ним. - Його ви можете побачити щовечора в його кав'ярнi, - сказав учора Прудон Герцену. - В його кав'ярнi? - здивувався Герцен. - Вiн i мешкає там, тому мiж емiгрантами вона й зветься: "кав'ярня Лелевеля", - i Прудон точно описав, як знайти цю кав'ярню. Олександр Iванович i Марiя - от добре, що вона таки приїхала до Брюсселя, - обоє, хвилюючись, пiдходили до третьорядної простенької, але чистенької кав'ярнi. Так, i Олександр Iванович хвилювався, це Марiя бачила. Вiн сказав їй: - Ви, певне, прочитали, що я написав про нього в квiтневому листi "Колокола": "Талант - теж помазання, i гонiння самого iменi людей, визнаних усiм свiтом, якi чисто i свято трудяться до похилого вiку, таке гонiння б'є рикошетом саме самодержавство. Коли ж воно, нарештi, це зрозумiє?" Вони вже вiдчинили дверi до невеличкої "зали". - От нiколи й уявити не могла, що побачу самого Лелевеля, - пошепки мовила Марiя. - У Немировi вiд полякiв дуже багато про нього чула, вiн для них просто святий! - Вiн i для мене святий, - мовив м'яко Герцен. - Пiдiйдемо до нього. Я його впiзнав. За маленьким столиком у кутку сидiв сухорлявий сивий старик. Його благородне, ще гарне обличчя було спокiйне, зосереджене, наче нiчого цю людину не обходило, нiчого не вiдволiкало вiд далеких цьому оточенню думок. Старий навiть не бачив, що до нього пiдходять. Вiн саме допив свою чашку кави, вийняв з кишенi простої робiтничої блузи загорненi в папiрець грошi i подав їх офiцiанту, який з повагою вклонився, не розгортаючи папiрець, - вiн знав - там були загорненi вечiрнi два су. Старий встав iз-за столу. - Дозвольте привiтати вас i потиснути вашу руку, - промовив шанобливо Олександр Iванович. - Олександр Герцен? - пiдвiв кущавi брови старий, i враз засяяли i ожили його очi, немов їх збризнули якоюсь цiлющою живою водою. - Олександр Герцен, - повторив вiн. - Великий дзвонар! Отак несподiвано доля посилає подарунок! - Нам бiльший. Дозвольте представити мою спiввiтчизницю. Це українська письменниця Марiя Олександрiвна Маркович, а книги пiдписує псевдонiмом "Марко Вовчок". Лелевель з вишуканою галантнiстю поцiлував Марiї руку. - Коли вас не злякають досить крутi i вузькi сходи, я хотiв би вас запросити в моє помешкання. Вас-то не злякає нiяка крутизна, але дама... - О, дама теж не з боязких, - засмiявся Герцен, - вона з нашого смiливого табору! Помешкання.. Це були двi невеличкi мансарднi кiмнатки, низенькi, з пологою стелею. Герцену одразу впала в око широка труба вздовж стiни. - Це просто менi пощастило, - якось наївно добродушно мовив Лелевель. - Тут проходить труба вiд хазяйського комина, взимку вона обiгрiває мою квартиру, i опалення нiчого менi не коштує. Не скупiсть чи бережливiсть говорили тут, а емiгрантськi злиднi. Крiм книжок, здавалося, нiчого не було в цiй кiмнатцi. Книжки на дешевих нефарбованих полицях вiд пiдлоги до стелi. Нi, все-таки були стiльцi, лiжко, невеличкий комодик, що замiняв i стiл, - вони просто губилися серед цiєї сили-силенної книжок, а меблi були навiть не простi: комодик з iнкрустацiями, але все рiзнокалiберне, древнє - як випадковi речi, знесенi на горище. Та нi Марiя, нi Герцен не бачили їх. Здається, i для господаря це все не мало нiякiсiнького значення. Тiльки книги, зв'язанi рукописи. I вже кiлька хвилин згодом розгледiла Марiя в не дуже освiтленiй кiмнатi на стiнi портрет Мiцкевича. - Мiй учень по унiверситету, - з гордiстю сказав Лелевель, спiймавши погляд Марiї. - Ми всi вашi учнi, - мовив Герцен, - не тiльки тi, хто слухав вашi курси iсторiї. Хоча саме i в науцi iсторiї ви сказали власне слово, зробивши її лiтописом життя народу, поневолених селян, а не вiйн та iнтриг королiв i царiв. Але у вас ще бiльше учнiв у стiйкостi й незламностi ваших поглядiв, в тому, що ви не йдете на згоду й примиренство з вашими спiввiтчизниками-консерваторами, якi спекулюють на тому, що вони також емiгранти, i нагадують це, щоб мати вплив на молоде польське поколiння, хоча iдеї їхнi нiяк не служать анi прогресу людства, анi полiпшенню життя рiдного народу. - Я читаю уважно ваш "Колокол", - сказав Лелевель, - i я нiчого не можу заперечити проти ваших позицiй щодо Польщi. Треба розрiзняти народ i уряд. Уряд, який є катом i для свого росiйського народу, i для всiх загнаних в Росiйську iмперiю, i, з другого боку, народ, який мусить зрозумiти, що ненависть мiж нами - лише мiцний ланцюг, що пригнiчує народи ще дужче. Зараз, я гадаю, "Молода Польща" повинна зрозумiти свiй шлях, i ви в "Колоколе" багато для цього робите. - Не можна боротися за свою свободу, поневолюючи iнший народ, - гаряче сказав Герцен. - На жаль, проводирi польської емiграцiї в Парижi, польськi аристократи, мрiють лише про вiдновлення старої Польщi, старих звичаїв, поезiї можновладних маєткiв i покладають надiю на Європу. - Аристократи, ясновельможнi пани, не раз губили Польщу, - сумно мовив Лелевель, - губили успiх наших повстань, у яких молодь горiла полум'ям, але замiсть революцiйного прапора, демократичних настанов, - панство захоплювалось своїми вузькопатрiотичними закликами i дурманило палкi юнi голови. Я радiю, що живу не в Парижi, де пани Черторижськi, Мерославськi гризуться мiж собою. Цi безконечнi емiгрантськi чвари! Невже вони й тепер загублять справу? Слiпа, безсовiсна шляхта гальмує справу, губить себе, а селянин ще й досi сидить на напiвволоку. Це йому болiло. Все життя було вiддано за визволення рiдного народу, польського народу - саме народу, а не оспiваної старими романтиками Жечi Посполитої. А вiн, Лелевель, народ бачив у зубожiлому вкрай селянствi, злиденному мiському населеннi робiтникiв, ремiсникiв, ще тодi, у тридцятi роки, коли вiн був на чолi визвольного руху, такого розпливчатого, такого незлагодженого. Один з небагатьох радикально, революцiйне настроєних, вiн був членом тимчасового польського уряду i висловився за надiли селян землею. Вiн вважав, що iсторiя Польщi починалася з сiльської общини, вiн твердив, що так було у всiх слов'янських народiв. - Вони можуть зовсiм загубити справу, - старий безнадiйно опустив голову, i Герцену захотiлося пiдбадьорити його. - Це ви, ваше поколiння, мiй друг Ворцель, - сказав Олександр Iванович, - зробили те, що для всiєї Європи слова "поляк" i "революцiонер" стали синонiмами. Вийшовши в емiграцiю, ви не лишили батькiвщини, ви взяли її з собою - i хiба не виходили всi народи вклонитися полякам? А хiба й зараз не йдуть вашi виученики скрiзь туди, де спалахує полум'я визвольної боротьби? Скiльки вашої молодi в загонах Джузеппе Гарiбальдi! I невже ви гадаєте, що росiйська i польська молодь не знайдуть спiльної мови? Вже дiстаються i до нас вiдомостi: є випадки, що росiйськi офiцери вiдмовляються "усмиряти" полякiв i повстають на боротьбу з вашими словами, що ви колись кинули, i вони стали гаслом: "За нашу i вашу свободу!" В глибоко посаджених очах Лелевеля зажеврiв зовсiм молодий вогник, а його обличчя осяяла вдячна усмiшка. Так, це вiн давно сказав: "За нашу i вашу свободу!" Невже цi слова ведуть молодь? Як добре! - Це лише початок, - вiв далi Герцен. - Я вiрю в iдею федерацiї слов'янських народiв, коли кожен народ вiльно вступить у союз з iншими. На рiвних правах об'єднаються Польща, Україна, Росiя. Народ мусить об'єднатися проти спiльних ворогiв - царя, панства, крiпацтва, за землю i волю, а не один проти одного, i не буде полякам причин ненавидiти росiян! - А українцям полякiв! - сказав Лелевель, поглянувши на Марiю i усмiхнувшись їй. При всiй його простотi в ньому все ж таки проглядало багато тонкого виховання - i як поцiлував руку, i пiдсунув старий стiлець, i як шанобливо пропустив наперед, а по сходах навпаки - йшов попереду, немов не вузька напiвтемна драбинка вела на мансарду, а широкi сходи, застеленi оксамитовими килимами. Це було щось невловиме, але вiдчутне Марiї. Вона не встрявала в розмову, вона упивалася нею, вона милувалась шанобливим ставленням Герцена i граничною внутрiшньо аристократичною простотою старого революцiонера-вченого, iм'я якого з побожнiстю вимовляли її немирiвськi друзi - Дельсалi, Шуазель, iншi поляки. Вони, певне, не уявляли, як вiн живе. Вона згадала iншу двоповерхову кiмнату - кiмнатку-майстерню, антресолi, опочивальню, майже порожнi, такi ж випадково бiдно обставленi, тiльки замiсть великої кiлькостi книжок у кiмнатцi "нижчого" поверху - майстернi - висiли картини, етюди, на мольбертi натягнуте полотно i накреслений новий ескiз, скрiзь всiляке художницьке начиння, яке вона так любила прибирати, вiн їй навiть не забороняв мити пензлi! I такi ж святi, дорогоцiннi й простi в своїй граничнiй мудростi i любовi до людей i батькiвщини слова лунали в нiй. Як їй пощастило, Марусi Марковичевiй! Вона розкаже батьковi, батьковi Тарасовi про те, як Герцен водив її до Лелевеля! Вони повертались зворушенi, розчуленi. - Святий старець! - вимовив Герцен. - I яка простота в усьому. Я стрiчався у Парижi з Мiцкевичем, поляки були навколо нього, наче навколо архiєрея, i вiн усi почестi приймав як належне. Правда, саме тодi вiн був пiд величезним впливом єзуїта Товянського, i я не мiг сприймати спокiйно анi його тодiшнього мiстицизму, анi схиляння перед Францiєю з її героєм Наполеоном. Вiн у той час вiрив, що Францiя на чолi з нащадком Наполеона поведе революцiю вперед. Це вiчне бажання - мати якогось кумира - католицизм розвинув безмежно, особливо мiстичну екзальтацiю, i як вона пошкодила такому великому поету Мiцкевичу! А Лелевель своїми старечими мудрими очима бачить, що не ветхiй Європi рятувати нас! Я переконаний, що саме iз Сходу, з Росiї, з її пiвдня - вашої України, - пiдiймаються свiжi мiцнi сходи. - Яка я вам вдячна, що ви повели мене до Лелевеля! - вирвалось у Марусi. - I я вам вдячний, що ви були зi мною, - мовив привiтно Герцен. 10 День був як день, нiчого особливого. Вони знову жили в Дрезденi. I вечiр мав бути звичайний, їх запросила на чай Тетяна Петрiвна Пассек. Опанас Васильович сказав Марiї, що йому зовсiм не хочеться йти. - А може, все-таки пiдеш? - спитала його знову увечерi Маруся. - Я вже сказав, що нi. Знову слухати це квоктання. наче не дорослi хлопцi, а справдi курчата якiсь, - вередливо мовив Опанас Васильович, - або слухати вдесяте спогади, який був Герцен маленьким, як його Шушкою звали i вiн у неї хлопчиком закохався, як звiрявся у всьому. I що за хвороба у старих жiнок - тонесеньку свiчечку, маленький вогник, що блимнув колись, сто рокiв тому, роздмухують у спогадах, як цiле багаття. Набридло! А чого ж не їде до свого Шушки? - Ти сьогоднi злий, - зауважила Марiя. - Хiба важко зрозумiти жiнку? Вона з такими труднощами дiстала паспорт за кордон, з такими труднощами збилася на цю подорож... Чесно кажучи, Марiя в душi була трохи згодна з Опанасом - навiть листа написати Герцену "керченська кузина" боїться. Але вона так жадiбно розпитує Марiю про побачення в Лондонi, Остенде, Брюсселi! Вона лагiдна, доброзичлива жiнка, ця Тетяна Петрiвна Пассек, ще зовсiм не стара, усiм цiкавиться i надзвичайно гостинно приймає усiх землякiв, не роблячи нiякої рiзницi - професор, студент, художник, - усiм вона рада, i, певне, здається кожному, хто сидить за її затишним столом, що це не за кордоном, у Дрезденi, а опинився вiн знову десь у