обiд. З прусськими баронами сидiв старий професор юридичного факультету. Вiн виголосив промову, в якiй сказав, що йому випало в юностi щастя на власнi очi бачити цю велику людину. - Це справдi щастя, - зiтхнула Тетяна Петрiвна, i Юленька Єшевська спiвчутливо кивнула їй головою. - Професор говорив про гуманнiсть i широту поглядiв Шiллера, зупинився на жiночих образах у його творах. Одверто кажучи, нiчого захоплюючого, пiднесеного в промовi не було. Спокiйна собi лекцiя. Не те полонило нас у Шiллера, коли ми читали його вперше. В цiй спокiйнiй лекцiї зникло, не чути було "Sturm und Drang'y" (Н_атиску i'i бурi (нiм.)_. - Наче всi його iдеали обмежились мiщанським спокоєм i добробутом, який ми бачимо в цих затишних будиночках, - мовив Менделєєв. - А ювiлей - просто академiчний обов'язок чемностi, - iронiчно сказав Борщов. - Що ж, "наш век для идеалов не созрел. Я - гражданин грядущих поколений"! - процитував Єшевський слова маркiза Поза. - Увечерi ми були тiльки на площi, - розповiдав далi Сеченов. - Ми опинились на театральнiй виставi. Давали "Табiр Валленштейна". Апофеоз. Але, правду кажучи, ми не досидiли до кiнця i вирiшили вiдзначити й закiнчити свято у вас, Тетяно Петрiвно, в колi друзiв. - Ми можемо навiть i самi воздати шану Шiллеру! Проспiвати, примiром, шiллерiвську пiсню, перекладену нашим Пушкiним, - лукаво, змовницьки усмiхнувшись, запропонував Бортов. - Пам'ятаєте, панове, "Пуншеву пiсню". Це нiчого, що ми питимемо не пунш, а чай! - Обов'язково! Обов'язково! Усi хором! - аж закричав Iполит: - Що ви! Хiба можна! - сполошилася Тетяна Петрiвна. - Що подумають господарi, сусiди? Вони гадатимуть, що ми справдi п'янi! - Але ж Шiллер! Ми спiватимемо пiсню Шiллера! Хай знають, як росiяни шанують його! Олександр Порфирович заграє! - доводив, розвеселившись. Менделєєв. - Нi, ви тiльки погляньте, як розiйшлася наша Леонора! - засмiявся Бородiн. "Леонорою" товаришi жартома називали Менделєєва, бо вiн дуже любив слухати "Леонору" Бетховена i завжди просив Бородiна заграти її. - Шкода, нема нашої Марiї Олександрiвни, - мовила Юленька, - вона б напевне заспiвала шiллерiвськi пiснi. - А справдi, де Марiя Олександрiвна? - спитав занепокоєно Степан Васильович. - Може, вона захворiла? - Вiд такого чоловiка захворiєш! - зiтхнула Тетяна Петрiвна. - Хiба можна до творчої талановитої людини так присiкуватися, як вiн до неї? - Ви помиляєтесь, Тетяно Петрiвно, - сказав миролюбно Єшевський. - Опанас Васильович дуже приємна людина. Звичайно, Марiя Олександрiвна талант, її думкам потрiбнi воля, простiр... - А не постiйнi обмеження. Нi, нi, вона дуже терпить вiд його характеру! - стояла на своєму Тетяна Петрiвна. - Може, вiн просто не пустив її сьогоднi? - Ну, скажете! Марiю Олександрiвну - не пустити! - Звичайно, не просто заборонив, але вигадав безлiч перешкод, висловив своє невдоволення, а Марiя Олександрiвна нiколи не хоче з ним сваритися. - Та нi, тьотю, не хвилюйтесь, - втрутився всезнаючий Iполит, - ми з Володею бачили Марiю Олександрiвну разом... - але тут Володя непомiтно сiпнув його ззаду, i саме в цю мить до кiмнати увiйшла Марiя Олександрiвна разом з Сашею Пассеком. - Ну, нарештi! А ми вже турбувались про вас, Марiє Олександрiвно! - кинулась до Марiї Тетяна Петрiвна i обняла її й тому не побачила, як Маруся знiяковiла. Знiяковiли i Єшевськi - i чоловiк, i жiнка, а молодь, на щастя, галасливо сперечалась i особливої уваги не звернула. Тетяна Петрiвна так була переконана, що Опанас Васильович пригнiчує свою дружину, що навiть не спитала, де ж вiн, i не цч 'i я чя нiякого значення тому, що Марiя Олександрiвна й Саша з'явились удвох i сiли поруч за стiл. Мати тiльки побачила, що її завжди блiдуватий смаглявий Саша зараз наче палає. "Як вiн переживає це свято, - подумала вона задоволено. - Усiм, усiм вiн схожий на батька". Вона поправила таким звичним материнським рухом волосся, що впало йому на чоло. Вiн з поблажливою усмiшкою вiдвiв її руку - дорослi сини не розумiють, що вони завжди малi дiти для матерi! - А що ти встиг побачити? Правда, сьогоднi чудесний день? - О, так, так, ми все бачили. Коли б його розпитали, - вiн нiчого не мiг би сказати. Хоч йому щиро здавалось, що вiн бачив усе. Поряд з ним була вона! - А де ви зустрiлись з Марiєю Олександрiвною? - без жодної прихованої думки спитала мати. - А ми весь час були вдвох, - просто вiдповiла Марiя. Раптом вона подумала: що їй ховати? Навiщо їй брехати? Так, вони були вдвох, i мати нiчого не сказала на це, але чомусь її пiдсвiдомо вколола ця одверта спокiйна вiдповiдь, на яку нiчого не скажеш. Нi, нi, вона пiдсвiдомо хотiла зберегти свiй пiднесений розчулений настрiй. - Мiй Саша, як i я, змалку захоплювався Шiллером. Я гадаю, це для нього виняткова радiсть бути свiдком його ювiлею. Я певна, що i ви, Марiє Олександрiвно, схиляєтесь перед цим генiальним письменником i вiн i для вас також багато важить, - поринула вона в свою стихiю. - Я думала сьогоднi, - мовила замислено Марiя, - як усi нiмецькi патрiархальнi родини, всi бюргери, всi фiлософипрофесори, у цi днi уславляють Шiллера за те, що вiн висловив їхнi iдеали, їхнi мрiї, вiн так багато промовляє саме до них. - Але ж, мила Марiє Олександрiвно, за "Розбiйникiв" Французька республiка оголосила його своїм Громадянином! - нагадав Єшевський. - Вiн у цьому творi революцiонер, як можна заперечувати? I я завжди любила "Розбiйникiв", але деякi його твори мене трохи дратували. Безперечно, вiн дав такi надзвичайнi образи i в "Марiї Стюарт", i в "Орлеанськiй дiвi", але ж хiба це той самий заклик до боротьби, бiль за щастя всього людства? - Але ж скiльки в них, у цих творах, благородних, загальнолюдських iдей! - сполошилася Тетяна Петрiвна. - Звичайно, людям приємнiше сприймати його пiзнiшi погляди, - гаряче мовив Борщов, - адже вони виправдовують i спокiй, i втому, i пасивнiсть. Пам'ятаєте? В перекладi нашого Курочкiна: Заключись в святом уединеньи, В мире сердца, чуждом суеты. Красота цветет лишь в песнопеньи. А свобода - в области мечты. Це вже далеке вiд палких рядкiв з "Розбiйникiв"! - Нi, нi, ви навели прекраснi слова... "В мире сердца, чуждом суеты"! - похитала головою Тетяна Петрiвна. - Ви згоднi зi мною, Марiє Олександрiвно? - З нiмецьких поетiв я люблю найдужче Гейне, - ухильно вiдповiла Марiя, - але йому й не гадають поставити пам'ятник i, певне, ще довго не святкуватимуть його ювiлей на батькiвщинi. - А Гете? Олiмпiйський бог Гете? - спитав Бородiн. - Вiн надто вiдчув себе на Олiмпi, - усмiхнулась Марiя. - Ви не можете йому простити чину веймарського сановника. Пам'ятаєте, ви обурювались, - нагадав Єшевський якусь розмову з Марiєю. - А Гейне ви симпатизуєте як людинi, вигнанцю. - Менi багато говорить кожен його твiр, його iронiя, навiть його пiдсмiювання над самим собою, що робить його поезiю такою своєрiдною, несподiваною, людяною, але головне, звичайно, його непримиреннiсть до пошлостi, мiщанства, як вiн ненавидiв це все в своїй Нiмеччинi i як болiв за неї i не тiльки за неї. Як вiн писав, що "через його серце пройшла трiщина, яка подiляє весь свiт", а вiн помер вигнанцем, i бiльшiсть нiмцiв не визнає його. Саша слухав Марiю, як заворожений. - Що ж, новi часи, новi пiснi! - сказав Єшевський. - А проте повернемось до ювiляра. Все ж таки наш великий вигнанець взяв гаслом'для "Колокола" слова Шiллера - "Vivos voco!" - мовив Борщов, той, що так хотiв заспiвати "Пуншеву пiсню". - О, так. Це навiки його слова! Vivos voco! Як чудово! - гаряче пiдхопила Марiя. - Iлля Григоровичу, ви збираєтесь у Лондон, - сказала Тетяна Петрiвна, - а Марiя Олександрiвна нещодавно була там. - I ще поїду! - впевнено вигукнула Марiя. Iлля Григорович Борщов тiльки-но повернувся з надзвичайно цiкавої наукової експедицiї в Прикаспiї, та вiн бiльше нiж хто iнший з молодих вчених цiкавився i соцiальними питаннями. Як завжди, коли збирались, мимоволi розмова поверталась на своє рiдне - "Колокол", реформа, яку нетерпляче чекали, новини з Росiї. - Гейдельберг став просто зупинкою на шляху до Лондона, - зауважив Єшевський. - А я нiяк не зберуся поїхати. Ще хочу закiнчити тут свою роботу, послухати декого в унiверситетi i обов'язково поїду. - Може, тому, що я не буваю в унiверситетi i на ваших наукових засiданнях, а бачу тiльки вас усiх, менi здається, що тут, у Гейдельберзi, росiян бiльше, нiж нiмцiв, - пожартувала Юленька Єшевська. - Олександр Iванович писав: "Нiмцiв не люблять, а їдуть сюди", - згадала Марiя лист Герцена. - А втiм, деякi тутешнi професори дивуються з наполегливостi наших студентiв i молодих вчених i багатьом пророкують велике майбутнє в науцi. - Степан Васильович багатозначно глянув на Менделєєва i його товаришiв. - Тут, на жаль, є багато старих професорiв, - сказав Бородiн, - якi, власне, лише пишаються вченiстю, а по сутi далекi вiд науки, їхнi лекцiї i заняття це лише наукоподiбнiсть. Та, правда, скрiзь є Вагнери в науцi, а студенти не далеко вiдiйшли вiд наших школярiв. - Але ж для таких, як Гельмгольц, як папаша Бунзен, так всi його звуть, варто їхати на край свiту, - мовив Сеченов. - Для них наука - подвиг, любов, вiра. - Ви запевняли, що у Гельмгольца очi як у Сiкстинської мадонни, - засмiявся Менделєєв. - Справдi, це людина "не вiд свiту сього", а вираз очей, придивiться - вираз очей Мадонни. Знаєте, на лекцiях цим буршам, дурним баронам з догами, вiн читає так нецiкаво, я б сказав, зовсiм елементарно. - Так, як вони того вартi, - вставив Бородiн. - Йому, певне, самому завжди нудно, та нещодавно менi довелося бути на вечiрньому засiданнi вченого товариства, i уявiть собi, мало сказати, що його було цiкаво слухати. Його було слухати весело! Я запевняю вас - весело! Вiн жив у кожному словi, у кожному фактi, який подавав, адже немає факту дрiбного для науки. Вiн описував аналiз звукiв, а суддею обрав папашу Бунзена, глухого, як ви знаєте, вставляв йому у вухо резонатор, i ви б бачили щасливу усмiшку цього добряги Бунзена, коли Гельмгольц, експериментуючи на ньому, доводив свої гiпотези. А Бунзен, вiн так звик безбоязно сам нюхати всiлякi речовини, сам експериментувати, що вже не раз влаштовував справжнi вибухи. У нього i око одне постраждало вiд вибуху. - Я нiчого не розумiю нi в хiмiї, нi в фiзiологiї, - шепнула Юленька Марусi, - але я захоплююсь їхньою вiдданiстю науцi. Я розумiю свого Степана Васильовича - вiн перевертає гори архiвних пожовклих паперiв i радий якомусь одному рядочку. - Ваш чоловiк, Юленько, i мене заразив iсторiєю, - призналася Маруся. - Зараз я не можу вiдiрватися вiд Маколея - iсторiї Англiї. Як це я ранiше його не читала? Звичайно, iсторiя вабить мене дужче, але я схиляюсь, як i ви, перед їхньою вiдданiстю науцi, своїй роботi, i я розумiю, що i для науки треба вiддати всього себе. Це теж їхня вiра й любов. Саша ревниво мовчав. Вiн приїхав сюди удосконалювати свої юридичнi знання, написати працю - новий проект тюрем. Марiя якось сказала йому: - Треба не удосконалювати, а всi тюрми знищити. Буде ж такий час, коли вони будуть непотрiбнi i їх знищать. - Це утопiя, - похитав тодi головою Саша. - Поки що треба принаймнi полiпшити всю систему, це було б навiть на користь уряду - як це уряд не розумiє? - Треба докорiнно все змiнити, весь устрiй, iнакше нiчого не вийде з ваших проектiв! - О, ви стаєте справжньою послiдовницею Герцена. Але ж бачите, сам iмператор дбає про новi реформи, йому треба в цьому допомогти, i потрiбна змiна багатьох законiв, змiна покарань. Нi, її вернуло вiд цього i в той же час все дужче й дужче тягло до Сашi. Вона переробить його! От i зараз вiн не втручався в розмову, тiльки її бачив i чув. Вона була для нього повiтрям, свiтлом, розумом. Звичайно, вiн повинен тут i лекцiї прослухати, i роботу написати, але все це другорядне. Найголовнiше, щоб вiн її бачив i чув. Щоб вона була близько. Нарештi заметушилась хазяйка, поспiшила на кухню, звiдти полинули невимовне приємнi пахощi. - Щось нагадує лабораторiю папашi Бунзена, - пожартував Бородiн. - Куди йому до лабораторiї мамашi Пассек! - схопився Володя. - Я не можу витримати, я сам мушу внести це чудо, я вiдчуваю, що там створено чудо! - вiн широко розчинив дверi й побiг за матiр'ю. За мить служниця внесла самовар, а Володя на витягнутих руках - величезне блюдо, на якому височiв, пахтiв рум'яний спокусливий пирiг. - Просто наче якогось королевича несуть! - сплеснула руками Марiя. Усi засмiялись цьому порiвнянню, забряжчали склянки, задзвенiли ножi, виделки. Кулеб'яка, справжня московська кулеб'яка мала надзвичайний успiх. Сидiли довго, самовар подавали двiчi. Ще грав Бородiн, i всi, як завжди, дивувались, як вiн, хiмiк, так добре грає напам'ять, по слуху, i багато речей зовсiм нiкому не вiдомих, а коли питають, чия це музика, вiн тiльки кине: "Забув, десь чув". Тетяна Петрiвна була вже досить втомлена, але раювала. Вона ч синами в Гойл.рльї'iерчi, перед Сашею прекрасна кар'єра. У ньому, правда, нема такого божевiльного заповзяття в працi, як у цих милих молодих учених, але ж вiн нiколи i не пасе заднiх. Вона вiдчувала себе щасливою. Вона згадала одну з улюблених балад Шiллера - "Полiкратiв перстень" - i подумала: "Я в юностi довго не розумiла цiєї шiллерiвської балади, я навiть трохи боялася її. По правдi, я й зараз не розумiю її всю. Чому так боятися щастя, миру, спокою? Хiба не цього прагне людина i хiба не може цього заслужити своїм життям?" Тетяна Петрiвна глянула на свої руки, роботящi, жiночi, материнськi руки. Тiльки на одному пальцi був перстень, який надiв їй колись Вадим поруч з вiнчальним, коли народився первiсток - Саша. Це була єдина дорогоцiннiсть, з якою вона в найлихiшi свої днi не розлучалася. Та коли Саша полюбить когось i приведе свою дружину, як її дочку, вона вiддасть йому для неї цей перстень, щоб так само збереглась їхня любов, як її i Вадима. Це ж зовсiм не те, що кинути в море. Вона звела очi на Сашу i раптом здригнулася. Саша щось тихо, дивлячись обожнюючими, закоханими очима, говорив Марiї Олександрiвнi, а та кивала головою й дивилась... Хiба можна було так дивитись в очi юнаковi? У Тетяни Петрiвни нiби зупинилось серце, i все наче померкло. "Бiда, бiда над домом цим", - спливли в головi рядки балади. Вона стисла руки так, щоб закрити перстень. Нi, нi, то їй здалося! 14 - Нарештi я вже закiнчила свого "Червонного короля", - сказала Марiя Єшевським. - Яка iнтригуюча назва! - зацiкавилась Юленька. - I чому "нарештi"? Хiба ви так довго над ним працювали? За цей час ви написали хтозна-скiльки. Я дивуюсь i схиляюсь перед вашою працездатнiстю, - мовив Степан Васильович. Справдi, йому дуже-дуже подобалось, що вона так багато працює, багато читає, з непiдробним iнтересом слухає, коли вiн розповiдає про професора Гейсера, для якого вiн тут затримався у Гейдельберзi, її цiкавить не те, який сам Гейсер i як вiн i кому читає, а самий змiст його лекцiй. I нiколи вона не соромиться спитати, коли чого не розумiє або не знає. Одразу видно: цiкавиться не для афiшування своєї жадоби знань, допитливостi, або навiть просто задля свiтської балаканини, - а справдi хоче багато знати. Що не кажи, ще рiдко доводиться стрiчати таких самостiйних i до того ж талановитих жiнок. Приємно, що вони так заприятелювали з Юленькою. - Ви нам обiцяли почитати, коли закiнчите! - нагадав Єшевський. - Обов'язково, обов'язково почитаєте, Марусенько, - загорiлася i Юля. - Обов'язково почитаю, - обняла її Маруся. - Менi самiй хочеться швидше знати, що ж вийшло. Поки не почитаєш близьким - нiколи не знаєш. - Ми не такi вже тонкi критики, - заперечив Степан Васильович. - Нам просто цiкаво послухати, - запевнила Юля. - Так це ж i добре! Хоч, звичайно, професор всесвiтньої iсторiї - це далеко не простий слухач. Мiж iншим, одразу дуже важко читати редакторам або критикам, ну, в їхньому товариствi. Здається завжди, що вони не можуть просто, безпосередньо слухати, а обов'язково одразу ж прикидають, чи пiдiйде до журналу, чи нi, або що можна буде написати з приводу цього. Нi, менi саме треба прочитати безкорисним слухачам. Крiм зауважень, на якi я, звичайно, чекаю, я ще сама вiдчую, вдалось чи нi, якi мiсця, якi слова зайвi. Менi кортить навiть швидше почитати. - Сьогоднi, сьогоднi ж! I знаєте що? Давайте дома, у нас, - запропонувала Юленька - вони ж проживали в одному пансiонi, i Бородiн тут же, i Сонечка Рутцен. - Попросимо панi Гофман вечерю для всiх надiслати до нас, купимо ще фруктiв до чаю... - От жiнки! Хiба в цьому рiч? - усмiхаючись, знизав плечима Степан Васильович. - Ти нiчого не розумiєш. Це для того, щоб уже не вiдриватися, не ходити до їдальнi, щоб увесь вечiр був наш! - Звичайно, - пiдтримала Маруся. - I Опанас Васильович буде задоволений, що нiкуди не треба йти. Його останнiм часом не витягнеш з хати. От тiльки з вами, Степане Васильовичу, i любить стрiчатися. - Взаємно, - сказав Єшевський. Йому обоє були симпатичнi - i Марiя Олександрiвна, i Опанас Васильович. По-рiзному. Ой, не можна i не треба нiколи втручатися в чужi сiмейнi справи. Незважаючи на свою професорську зосередженiсть в однiй сферi, вiн-то бачив i розумiв бiльше, нiж решта. - А Пассекiв сповiстити? - спитав вiн Юленьку вiч-на-вiч. - Аякже, iнакше незручно, ми завжди у них буваємо, i Тетяна Петрiвна так любить Марiю Олександрiвну. От i розумна, та така безхитрiсна його Юленька поки що нiчого не помiчала. На те, правда, закордон, щоб усi поводили себе трохи вiльнiше, нiж удома, та вже й не дивує нiкого, коли Марiєю Олександрiвною захоплюються, наче так i належить. А сама Юленька до того ж зайнята своїм професором та постiйною тривогою за дочку, яку лишила з бабою i дiдом у Москвi. З "вченої братiї", як казав Степан Васильович, прийшов тiльки Бородiн, сусiда по квартирi, його друзi були зайнятi. А з Пассекiв - сама Тетяна Петрiвна. Може, й добре, що було не так багато людей i що молодь не стала свiдком надто гарячої суперечки, що вибухнула мiж Марiєю Олександрiвною i Опанасом Васильовичем, такої гарячої, що здавалося: вони просто посваряться, розiйдуться, роз'їдуться. А почалося все так добре! Повiсть читав Опанас Васильович - так i Марiя хотiла i сама його попрохала. Вiн, справдi, читав дуже добре, спокiйно, проникливе. - Просто наче з школи Щепкiна, - шептав Єшевський Бородiну. Легкий, ледь помiтний український акцент не заважав, навiть ще дужче переносив у тi глухi провiнцiйнi нетрi, де вiдбувалась немовби й незначна, але така гiрка подiя. Повiсть була написана по-росiйськи, так само як i "Игрушечка", що так подобалась Герцену. Нещодавно вийшли її "Рассказы из русского народного быта". Але ж допiру Марiя написала по-українськи "Два сини" i "Три долi". Коли Опанас Васильович почав читати, нiхто якось i не звернув уваги, якою мовою написано, слухали всi з великим iнтересом, i дивно було, що тут мiж слухачами авторка, яка стiльки зумiла пiдмiтити колись у своєму юному ще життi в глухiй провiнцiї, так розiбралася у постатях, у характерах, так невимушено, поряд з сумною драмою дiвочого серця, раптом кидала якiсь деталi провiнцiйного тупого побуту. Хiба можна було не всмiхнутись, слухаючи, як на похоронному обiдi вся в сльозах старша сестриця не забуває наказати: "Смотрите за ложками! Кто их знает, всех этих поминальников!" Хiба можна було не зажуритися наприкiнцi, а Тетянi Петрiвнi не витерти сльозинки. - Прегарна рiч! - перша вимовила вона. - Спасибi, - прошепотiла почервонiвши Марiя. - Я вирiшила: якщо вам сподобається, я вам присвячу. Тепер розчулилась Тетяна Петрiвна, зовсiм забувши свої страхи, панiть не думаючи про них. Люди мистецтва - вони iншi, навiть шкода, що її синiв нема тут. - Ви всiм присвячуєте, кому подобається? Тодi вам треба буде дуже багато писати! - сказав Єшевський. - А поскiльки я один iз тих, кому також подобається, а присвячується не менi, я вам помщуся i попрошу дозволу зробити маленьке зауваження. - О, будь ласка! Це ж зовсiм не помета, я для того i читала. Я, навпаки, буду дуже вдячна! - Менi здається, - делiкатно мовив Єшевський, - ви iнколи зловживаєте українiзмами. - Але ж це дiється на Українi, - встала на захист подруги Юля. - А згадай Гоголя! - Менi здається, - не вiдступав Єшевський, - тут нема в них такої потреби, i це зовсiм трохи, просто ще треба пройтись олiвцем. А решта - яз такою ж насолодою слухав, як i всi в цiй кiмнатi. - А я вважаю, що взагалi цю рiч треба було вiдразу писати по-українськи, - сказав Опанас Васильович, раптом похмурнiвши. - Ну, що ви, чого ж позбавляти росiйського читача такого талановитого письменника або примушувати його чекати перекладiв! Що не кажи - переклад не те, що оригiнал, тим бiльше, що Марiя Олександрiвна так вiльно пише обома мовами! Та видно було, що це болюче питання для Опанаса Васильовича. - Я вважаю, - пристрасно заговорив вiн, - коли наша рiдна українська лiтература тiльки-но починає по-справжньому подавати свiй голос за народ, - а власне тiльки в словi й зберiг народ своє життя, свою iсторiю, свою самобутнiсть, - як можна одному з кращих письменникiв, - я не соромлюсь так сказати про свою дружину, я пишаюсь її талантом, - як можна вiддавати свої сили iншiй мовi, iншiй лiтературi?! - Опанасе, - мовила Марiя, - ти забуваєш, що письменник мусить боротися проти рабства, неволi, несправедливостi, темряви скрiзь, де вiн бачить, бо неволя i рабство скрiзь однаковi - чи у селян на Полтавщинi, чи на Орловщинi, чи в Рязанi, i яке значення має тодi якою мовою? Крiм того, ти знаєш, менi ближча, - може, кому це й дивно, - любiша - українська, я це одверто кажу, може, тому, що писати нею почала, але ж подумай сам, де я можу все, що пишу, друкувати зараз по-українськи? Ну, вийде нарештi наш журнал, ну, надрукують, можливо, перевидадуть вряди-годи мою збiрку, що ж менi - скласти руки i не писати? А писати i не друкувати тепер - значить, бути осторонь життя. - Так коли б ти жила у Францiї чи в Iталiї, ти б перейшла на їхню мову? - О! Не чiпай Iталiї! Там напевне я б вивчила iталiйську i писала б так, щоб допомогти цим зараз Гарiбальдi! - Менi здається, - сказав Єшевський, - Марiя Олександрiвна нiчим не завинила, що пише i по-росiйськи i цим поширює коло читачiв, масштаби своєї дiяльностi. - Адже i Тарас Григорович писав повiстi росiйською мовою, а хто палкiше, вiдданiше за нього любить Україну? - нагадала Маруся. - Але ж вiн опинився в таких умовах, хiба порiвняти? - обурювався Опанас. - Саме тому, що я знаю, як ти любиш мою рiдну мову, iсторiю мого бiдолашного народу... - Нашу мову, нашого народу, - тихо, але твердо поправила Марiя. - Саме тому, що я знаю це, вiрю цьому, я хочу, щоб ти всi сили вiддавала для нашої лiтератури, яку так гнiтять, утискують, не дають розвиватися, саме ти, бо я в прозi нiкого не порiвняю з тобою. Але в українськiй прозi, в якiй ти - перша, а в росiйськiй, де є вже Тургенев, Герцен, Гончаров,зараз пiдводиться Лев Толстой... - Усiм буде мiсце, i всi потрiбнi, - примирливо перебив Єшевський. - А як Олександр Iванович Герцен високо ставить оповiдання Марiї Олександрiвни, - заметушилась Тетяна Петрiвна. Казала ж вона, казала, як цей Опанас Васильович присiкується до бiдної Марiї Олександрiвни! Замiсть того, щоб вiдсвяткувати успiх нового твору, - почав хтозна-що! - Олександр Iванович вважає Марка Вовчка в колi передових письменникiв! - А ви вiдтягаєте її в дуже обмежене, - вставила i Юленька. - Хiба писати рiдною мовою, для свого пригнiченого народу - це звужувати свою дiяльнiсть? - Головне - що писати, як писати, а не якою мовою! Поезiя Байрона лунає революцiйним закликом на весь свiт. - Але ж вiн писав тiльки рiдною англiйською! - Там зовсiм iнша ситуацiя. Не порiвняти нiчого з нашою матiнкою Расеюшкою, де "вiд молдаванина до фiнна на всiх язиках все мовчить, бо благоденствує". - От бачите, ви цитуєте генiальнi рядки нашого Кобзаря! - Я хочу, щоб для тебе був найближчим рiдний народ! - вже трохи не кричав Опанас. - Для мене рiдний - поневолений народ, - уперто хитала головою Марiя. Вже всi гарячились, перебивали одне одного, сперечалися, i, власне, незрозумiле вже було самiй Марусi, хто що хоче довести. Але ж Опанас тут, на люди, хай i в колi друзiв, доброзичливих i розумних, винiс її болюче зараз питання... Звичайно, вона волiла б писати бiльше по-українськи, може, тiльки по-українськи, вона сама вiдчувала - її українська мова незрiвнянно красивiша, задушевнiша, i справдi - це як найлюбiший первiсток. А може все це неправдивi причини, якi вона наводить сама собi? Вона хоче, щоб бiльше людей її читало, - а хiба коли б усi на Українi, i по селах, i по мiстах, i студентська молодь, i школярi - усi читали б, - хiба це було б мало? Вона хотiла, щоб її бiльше, частiше друкували, все, що вона пише, - це певно так! Опанас забуває, що i для грошей, просто для грошей їй треба багато писати i друкуватись. "А може, може, Марусенько, для тих тем, для тих героїв, що ти хочеш зараз змалювати в нових творах, тобi легше писати поросiйськи?" Таке питання задала їй недавно настирлива екстравагантна художниця Кiтарри, дружина професора Кiтарри, - що всiєю своєю поведiнкою, зовнiшнiстю хотiла довести, що вона iнакша, нiж усi, "нова" жiнка, без забобонiв i до того ж людина мистецтва -"коли пише перспективу - задихається". Марiя навiть обурилась. Нi, нi, сто разiв нi, я все могла б написати українською мовою, про кого б i про що я не писала б, але я хочу тепер, саме в цей час, друкуватися в передових журналах Росiї. З Кiтаррою вона не пустилася в пояснення, обрiзала категоричною вiдповiддю. А от чому це зараз Опанас такий гвалт раптом здiймає? Адже все, що я пишу по-росiйськи, я сама напишу i по-українськи, коли це треба буде. Проте в чомусь вона була непевна - чи права, хоча знала, що й Опанас неправий. Вiн хотiв би обмежити її темами "Народних оповiдань", але їй хочеться i ширшого розмаху тем, i бiльшої психологiчної глибини, i "героїв" з рiзних шарiв. "Червоний король" - це так, мiж iншим, вiн їй просто спокою не давав, а тепер уже iншi образи їй спокою не дають, майорять перед очима, нагадують те, що хвилювало i в юностi... А якою ж мовою вона писатиме про тих трьох сестер у далекiй задушнiй провiнцiї, трьох дiвчат з помiщицької сiм'ї, з такими рiзними вдачами, мрiями, життям? I невже вона сваритиметься з Опанасом з приводу кожного росiйського твору? Вже найгарячiше сперечалися Опанас Васильович i Єшевський, який захищав її i доводив її моральне право писати двома мовами. Юленька раптом вирiшила, що треба припинити цю спiрку, бо бачила, як боляче сприймають її i Маруся, й Опанас Васильович. Однаково в такому розпалi нi до якої згоди дiйти не можна. Вона пiдвела руку i, мило, спокiйно усмiхнувшись, несподiвано для всiх запропонувала: - Давайте вже вiд лiтератури i дискусiй перейдемо до музики! Хай краще Марiя Олександрiвна нам поспiває свої улюбленi пiснi! Я так люблю вас слухати! - Нi, нi, я зараз не можу, - аж злякалась Марiя, - хай iншим разом! Раптом спяло на думку: "А чого це Сашi нема?" Ну й добре, що вiн не прийшов i не був свiдком цiєї майже сварки з Опанасом. Неприємно вийшло, наче Опанас взагалi нею незадоволений, сердиться на неї. Справдi, краще вже заспiвати й розрядити цю атмосферу. Юленька таки розумно вигадала! I, поглянувши трохи докiрливо, трохи примирливо на Опанаса, Маруся тихенько почала: Он, ти, коте, не гуди... Хiба є що краще, заспокiйливiше за цю колискову? Вона й тепер iнколи наспiвує на нiч Богдасевi. 15 Як цей рiк проминув? Для неї - як мить. I оглянутись не встигла. Немарно кажуть: де не думаєш ночi ночувати, там двi заночуєш. Наче вчора, так, вчора, вона переїздила кордон з Iваном Сергiйовичем - i майже рiк його не бачила. Її листи, його листи, її записочки - частiше нiж листи, без дат i без адреси, - i телеграми! Усi дивувались. Вона й досi не повернулась на батькiвщину. А вже рiк минув, i з осенi до весни Тургенев знову був у Росiї - в Спаському, Москвi, Петербурзi, i тепер навеснi знову приїхав (повернувся?) до Францiї. Сьогорiчна подорож з несподiваними зупинками та ночiвлями на брудних станцiях, що аж кишiли блощицями, бридкий харч, непорозумiння з каретами та дилiжансами аж нiяк не нагадувала торiшню - поетичну, дружню, з милою молодою супутницею. Не було того елегiйно-мрiйного настрою, з яким їхав торiк i який створювала i вона, чарiвна супутниця. Вiн, Тургенев, думав: "Яка вона тепер?" Усе лiто п'ятдесят дев'ятого року листувались, умовлялись про побачення, пiдводили одне одного, не навмисне, так складались обставини, i навiть перед вiд'їздом до Росiї вiн не мiг, як обiцяв, заїхати до неї. Це було бажаним, але не таким уже першорядним у життi Iвана Сергiйовича. Певне, i в її. Звичайно, часто згадував, цiкавився, читав новi твори, якi надсилала йому, i вiн влаштовував у журналах, але ж першорядним було своє. Вже не кажучи про обох Полiн - з однiєю переважало почуття, з другою - обов'язок, - навiть не це. Закiнчив новий роман. Як завжди, читав друзям. Як завжди, перший в'iдгук для нього Анненкова. Без його думки Тургенев нiколи не здавав нової речi, так уже повелося. Роман "Накануне" надрукували в сiчневому номерi "Русского вестника", не в "Современнике"... Щойно вийшов окремою книжкою. Надрукована невелика повiсть "Первая любовь", яку вiн писав з неймовiрною любов'ю. З прозорими спогадами юностi, найнiжнiшим, найлюдянiшим спiвчуттям. Не встиг роман вийти, як знову знявся небувалий гомiн. Зовсiм не такий одностайно захоплений, як пiсля "Дворянского гнезда". Навпаки. Такої розбiжностi вiн навiть не уявляв серед друзiв. Сумно усмiхаючись, вiн згадував, що хотiв присвятити цей роман графинi Ламберт, своєму вiрному, щирому адресату з журливими очима й нiжними руками... Вiн писав їй ранiше про це. Вона вважала Єлену цинiчною, її злякала, так, просто зля кала поведiнка героїв, новi думки Тургенева. Щиро вболiваючи за "неуспiх" (!) автора, вона призналася в цьому. Про присвяту вже й не згадували! Але вiн сам вiдчував - це невизнання, таке камерне, таке обмежене, незважаючи на всю щиру нiжнiсть графинi, навiть не дуже вкололо. От i "Первая любовь" налякала багатьох своєю одвертiстю, правдивiстю почуттiв, i навiть Полiна Вiардо не визнала її. Це було прикро, але не похитнуло вiри автора в правду своєї творчостi. Далеко серйознiшим випробуванням i майже ударом була стаття Добролюбова. Хоча, чому "удар"? Адже розрив iз "Современником" давно назрiвав! Послужливi люди, якi годять i там i тут, повiдомили, що "Современник" готує нищiвну статтю i цензор навiть дав її прочитати Тургеневу. "Когда же придет настоящий день?" - так звалася стаття Добролюбова. Чому Iван Сергiйович тодi так розпалився, образився, прочитавши цю, ще не надруковану статтю з купюрами цензора? Над цим питанням сушили голови i тодi, й потiм, але як там не було - в лiтературному свiтi вибухнула сенсацiя! Вiн, Тургенев, справдi поставив своєму давньому приятелюсоратнику Некрасову ультиматум: якщо стаття буде надрукована, - вiн рве з "Современником". Це значило - або вiн, або Добролюбов i Чернишевський. Добролюбов теж не поступався. Вiн сказав Некрасову, що, коли мусить у своїх статтях пiдлещуватися до авторiв, незважаючи на свої думки й принципи, - вiн взагалi не буде писати. Як переживав, хвилювався, умовляв бiдний Некрасов! Вiн так високо ставив, вiн любив Тургенева, вони разом починали вiдродження "Современника", але ж вiн розумiв, що молодий, але твердий у своїх переконаннях Добролюбов не поступиться, i вiн правий. Некрасов не мiг при всiй своїй любовi до Тургенева втратити Добролюбова i Чернишевського. Вiн лишився з ними. Вони вели, вони надихали, вони були живою молодою кров'ю "Современника". Образа у Тургенева не загоювалась, як вiн не намагався показати перед людьми - о, цi "спiвчуваючi" друзi, що роздмухують непорозумiння i мають з цього насолоду! - що це для нього не дуже прикро, що вiн давно на це чекав. Усi журнали, всi газети друкували й далi рецензiї, статтi, то захопленi, то обурливi, з приводу роману, з приводу вже надрукованих вiдгукiв. Iвану Сергiйовичу це здавалось якоюсь епiдемiєю, вiн не бачив нi кiнця, нi краю цьому, але друзям казав: "Що ж, краще, коли лають, нiж замовчують", та все ж хотiлося швидше поїхати, спочити вiд цього. Взагалi ця зима була перенасичена подiями. Органiзували Лiтературний фонд. Iван Сергiйович не мiг стояти осторонь, навпаки, вiн був одним iз засновникiв, i його обрали членом комiтету. Це ж була справа лiтератури! Потiм першi читання на користь фонду. Iван Сергiйович на першому вечорi виступив з читанням статтi "Гамлет и Дон Кихот". Вiн любив цю свою рiч, у нiй вiн виклав своє свiтовiдчуття, свої глибиннi думки. На читаннях несподiвано для себе вiн мав величезний успiх Справдi, вiн зачепив стiльки болючих сучасних питань i в "Гамлетi", i в романi. Навiть Добролюбов у своїй статтi, яка так схвилювала письменника, писав: "Ми можемо смiливо сказати, якщо вже п. Тургенев порушив якесь питання в своїй повiстi, якщо зобразив якусь нову сторону суспiльних взаємин, - це може служити запорукою тому, що питання це пiдноситься в свiдомостi освiченого суспiльства, i ця нова сторона життя починає виявлятися i незабаром з'явиться рiзко i яскраво перед очима всiх. Тому щоразу при появi нової повiстi п. Тургенева постає цiкаве питання: якi ж сторони життя зображенi в нiй, якi питання зачепленi". Та трапилась ще одна подiя, яка залишила просто-таки огидний слiд. Тiльки-но встиг журнал надрукувати цей його роман, як письменник Гончаров почав всюди й скрiзь натякати, а потiм одверто казати, що це плагiат, що Тургенев просто вкрав у нього сюжет: образ художника з "Обриву". Це було безглуздя, всi розумiли це, але не могли його спинити. Iван Сергiйович не витримав, - вiн вимагав або третейського суду, або дуелi. Обiйшлося товариським "третейським" судом, який зовнi примирив обох письменникiв. А тут ще знову обсiли старi хвороби. Особливо лякала хвороба горла, треба було негайно поспiшати за кордон. Цей рiк був дуже неспокiйним не тiльки через його особистi справи. Коли ж нарештi вiдбудеться реформа? Тургенев вiдчував, не слiд саме зараз їхати з Росiї. Вiн на власнi очi повинен все бачити. I не тiльки бачити. Мабуть, знову дорiкатиме йому Герцен, як можна людям вiльним, не таким, як вiн, вигнанцям, їхати зараз з Росiї! ...Але ж дочка... Але ж Куртавнель... ...I знову Париж. Готель Лафiт на вулицi Байрона. Все незрiвнянно комфортабельнiше й зручнiше, нiж у Спаському, та й у Москвi, i навiть у Петербурзi. Але знову без свого гнiзда. У Петербурзi вiн багато займався справами Тараса Григоровича Шевченка, власне, його сестер та братiв, їхнiм визволенням з крiпацтва, що надзвичайно гнiтило поета. Тургенев за дорученням Лiтфонду писав з Кавелiним листа їхньому пановi, ставив це питання на засiданнi, взагалi щиро турбувався i робив, що мiг. Тепер вiн хотiв про все це докладно розповiсти Марiї Олександрiвнi. Адже вiн її побачить неодмiнно. Яка вона тепер? Перед ним знову її записочки, одержанi одна за одною. "Я гадаю за тиждень бути в Парижi - пишiть менi, де Ви живете. Пишiть менi в Лозанну Poste restante. M. Маркович. I5 травня". В Лозанну! Де її носить! Де її носило весь цей час? Змiнилась вона за цей закордонний рiк? * * * Насамперед вони обоє страшенно зрадiли одне одному. У першу мить навiть здалося: вона зовсiм не змiнилася, начебто кiлька днiв тому вiн лишив її в Дрезденi на пiклуваннi Марiї Каспарiвни й Адольфа Рейхелiв. Такi ж яснi її великi гарнi очi, її привiтна усмiшка, i та ж зачiска - русявi коси круг голови. Йому здалося - вона й одягнена так само, i так само з першої ж митi з нею стало просто, легко, не як з "дамами", а як з своїм товаришем-письменником, тiльки все ж таки додавалось ще й милування її чарiвливою, непiдробною жiночнiстю. - Ну як, ну що з вами? Лаяти б вас i лаяти, мила Марiє Олександрiвно, нiколи не напишете докладно - де ви, чому, як вашi справи. У Спаському одержую листа на клаптику папiрця, немов ви з Орла, зустрiнувши якогось дядька, надiслали, i завтра побачимось. А це ж за тисячi верств, iз-за кордону! - Я так за вами скучила, а ви одразу лаяти. - Марiя довiрливо, таким домашнiм рухом поклала обидвi руки на плечi Iвана Сергiйовича, що вiн притягнув її до себе й хотiв поцiлувати в губи, та вона спокiйно вiдвела голову, але тут же притулилась до його пллеча. - Я справдi за вами сумувала, Iване Сергiйовичу, менi вас часто не вистачало. А коли дуже хочете лаяти, то лайте, мене треба лаяти, тiльки я не кожному дозволю, а вам можна, завжди можна. - Гаразд, лаяти потiм, зараз я погляну на вас. Сiдайте i розказуйте все, все, я дуже радий вас нарештi побачити. Не випускаючи її маленьких рук, вiн пiдвiв її до дивана, обоє затишно вмостились, "як дома", - усмiхнулась вона. У обох не було "дома". Обоє любили затишок. Кiлька хвилин вона мовчки з ласкавою нiжною усмiшкою дивилась на нього, на майже зовсiм сиву голову, добрi, як i ранiше, сумнi очi. Раптом Iван Сергiйович вiдмiтив, побачив - вона дуже змiнилася. Вона не постарiла, нi, але стала старшою. Вона трималась вiльнiше, впевненiше, вона дивилась не так "знизу вгору" на нього, як ранiше, якiсь складочки, не зморшки, а ледь уловимi складочки лягли коло вуст. Не сумна, не гiрка, а ледь iронiчна усмiшка часом наче пробiгала по них, i якась тривожнiсть раптово туманила очi, що так ясно глянули одразу. Певне, i для неї цей рiк не минув гладко. Торiк в очах свiтилася жадоба життя, нерозбурхана, нерозтрачена енергiя, а зараз з'явилось щось нове, що саме - ще важко було одразу вгадати. - Я дуже радий, що побачив вас нарештi, - повторив Iван Сергiйович. - Адже ви як сфiнкс - все оточено загадками й таємницями, i нiколи невiдомо, де ви в ту мить, коли одержуєш вiд вас листа, чи не змiнили ви десять мiст за той час, поки вiн дiйшов до адресата. Що лист! Навiть телеграми, якi шумлять навколо вас, не завжди встигають за змiнами ваших адрес. Правду кажучи, пiсля ваших трьох записок я вже не сподiвався побачити вас у Парижi. Де ви зупинились? - У Станкевичiв. Вони давно тут, i я обiцяла їм приїхати. Ви знаєте, це такi хорошi люди! - А далi? - Я повернуся до Лозанни. Я тепер у Лозаннi живу. Можливо, переїдемо кудись поблизу. Там так тихо i гарно. Озеро, гори. Отак зупинишся, i дивишся на них, i забуваєш про все, що читав колись або чув. Просто дивишся. - Отже, приємна обстановка для роботи? - Хiба я шукаю коли обстановки? - заперечила вона. - Нiколи й не думаю про це. Менi тiльки треба побути самiй, я люблю сама бути, а щоб пiдготовлювати обстановку, спецiально їхати дивитись рiзнi красоти, щоб потiм одразу описати? Нi! Ви ж самi знаєте, що це неможливо. Якщо вже пишеться, то пишеться скрiзь, аби почати - нехай тодi й лихоманка трусить, i дiти навколо шумлять, i пiчка курить - менi вже до того всього байдуже. Навiть нехай штовхають, аби не переривали, - вона засмiялась, - от тiльки хочеться швидше написати i все. - Iнколи й видно слiди цього поспiху, - зауважив Iван Сергiйович, - i вони шкодять. Сам вiн любив порядок у роботi, максимальну зосередженiсть, вiн не тiльки накреслював плани творiв, а заводив "формуляри" на своїх героїв, щоб уявити все їхнє минуле, сучасне й майбутнє. - Я писав вам з приводу вашого "Червонного короля". До речi, його взяв Катков, дає по I50 карбованцiв за аркуш, ви частину вже, певне, одержали? Марiя кивнула головою i комiчно зiтхнула. Тургенев зрозумiв: вiд цих грошей вже аж нiчогiсiнько не лишилось. - Хоча задум вiрний, як завжди у вас, - вiв да