лi про "Червонного короля" Iван Сергiйович, - але вся повiсть не продумана до кiнця, i саме в цiй повiстi й слiди поспiху, i багато недбалостi в мовi, непотрiбнi українiзми. Правда, Олександр Iванович в захопленнi вiд цiєї речi, i, можливо, я даремно вас лаю за неї. - Нi, нi, що ви, лайте, як слiд лайте! Ви не уявляєте, як я сама незадоволена зараз усiм тим, що пишу, i як хочеться багато написати. Просто не дають спокою сюжети, постатi - вони майорять передi мною, i хочеться їх швидше вивести в люди. Та, мабуть, тому, що я сама мечусь, вони мечуться зi мною, i я їм так само не даю ради, як i собi. Вона говорила з такою пристрастю, ранiше Iван Сергiйович не помiчав такого незадоволення собою, своєю роботою, i не кокетування цим, як трапляється у багатьох, з самолюбуванням своєю щирiстю i об'єктивнiстю, а справжнє незадоволення i, певне, не тiльки своєю роботою, а й своїм життям. Вiн вiдчув те, що завжди у нього пiдсвiдоме викликало спiвчуття, - неприкаянiсть. Вiн помiтив i ненове плаття, i стоптанi черевики. Правда, i в цьому неновому платтi вона виглядала якось по-iншому, нiж ранiше, елегантною, i воно, темне й скромне, личило її русявому волоссю, блакитно-сiрим очам. "А втiм, - подумав Тургенев, - вона ж досить багато написала за цей час i не так уже мало одержала грошей. Тут позначаються цi постiйнi переїзди i невпорядкованiсть побуту". - Ви не сказали, а як ваш чоловiк, де вiн, що з ним? - вставив вiн питання в її нестримну, сповнену самодокорiв мову. - Чоловiк? - перепитала вона. - Чоловiк зараз, певне, повернувся в Лозанну. Вiн їздив до Iвана Сергiйовича Аксакова, вiн також у Швейцарiї, i тому не мiг поїхати зi мною. Вiн просив вам кланятися. Що їй було розповiдати про чоловiка? - А Богдась? - О, Богдась! - прояснiла вона. - З Богдасем ми не розлучаємося. Але зараз у нього ще не скiнчились шкiльнi заняття, i я не хотiла його зривати. Я вже стiльки зривала його, бо завжди тягаю за собою. Вiн вирiс. Вiн вас любить. Пам'ятаєте, як вiн обурився торiк, коли йому сказали, що вiн любить вас за те, що ви його апельсинами в дорозi пригощали, вiн аж розсердився i мовив: "Я його i за апельсини, i за людину люблю". От i я вас "за людину люблю". А Богдась такий же, як птах, непосидючий. Ох, що вiн в Гейдельберзi виробляв! Краще й Iвану Сергiйовичу не розповiдати, як вiн у дiжку з водою посадив Гофманового хлопця! Бородiн тодi не мiг отямитися вiд смiху. Зараз сказала тiльки: - Ми знову в Гейдельберг повернемося. - I додала пiсля невеличкої паузи. - Хоча не знаю. Що вона знала? - Iнколи я вже дуже хочу додому повернутися. Нiколи не думала, що так на чужинi забарюся. Але ми тут в борги влiзли, треба з усiм i всiма спочатку розплатитися. Це була правда - i в борги влiзли, i розплатитися треба спочатку. Але це була напiвправда. Як вона могла тепер повернутися з Опанасом, коли тут... Iвану Сергiйовичу стало шкода її, захотiлося втiшити. Адже вона талановита, справжня письменниця. - Знаєте, Проспер Мерiме зацiкавився вашими оповiданнями, навiть написав менi влiтку про них. Вiн, щоправда, вважає їх дуже сумними. От, хочете, я покажу вам листа. - Вiн пiдiйшов до секретера, вийняв з шухляди конверт. - Я прочитаю вам цi рядки: "Оповiдання Марка Вовчка дуже сумнi. До того ж вони, на мою думку, мусять спонукати селян випустити кишки своїм панам. У нас їх прийняли б за проповiдь соцiалiзму, i добропоряднi люди, якi волiють не бачити кровоточивих ран, жахнулися б. Справдi, я гадаю, iншим часом i за iншого iмператора їх не дозволили б надрукувати в Росiї. Для розваги я взявся за переклад "Козачки". Якщо Ви переклали це оповiдання, значить, воно вiрогiдне, але Стенька Разiн, Пугачев i iншi великi дiячi були правi, коли прагнули викорiнити зловживання найшвидшими i найрiшучiшими засобами". Марiя усмiхнулась. Саме за це її оповiдання й припали до душi i Тарасовi Григоровичу, i Герцену, i багатьом молодим - Митi Писарєву, наприклад! - Це ще не все, - мовив Iван Сергiйович. - Мiй друг Мерiме пише: "Для успiху у Францiї треба до цих оповiдань додати передмову i короткi пояснення щодо росiйського законодавства". Але зачекайте, у нього є i критичнi зауваження лiтературного плану. От вiн пише: "Ще одного я побоююся, чи не здається, що вони надто бiднi подiями? Здається менi, що достойнiсть їхня полягає до деякої мiри в невимушеностi дiалога. На жаль, саме дiалог не пiддається перекладу нашою мовою. Мова ваших селян вiдзначається своєрiдною поетичнiстю, по-французьки вона б лунала надто неприродно. Нашi селяни такi ж прозаїчнi, i розмовляють так само без смаку, так само, як i нашi салоннi франти". Цiлковито згоден у цьому з Мерiме! - завважив Тургенев. - А який вiн сам, Мерiме? - спитала Марiя. - Цiкаво, чи такий, яким уявляю я по його творах? - Я обов'язково познайомлю вас iз ним. Вiн схожий на свої твори - холодний, витончений, з надзвичайно розвиненим почуттям краси i мiри i абсолютним браком не тiльки якоїсь вiри, а навiть ентузiазму. - Ну, тодi я боюся! - Але ж вiн вiдзначив поетичнiсть i невимушенiсть вашої мови! Це вже багато. Та що казати - саму суть ваших творiв вiн зрозумiв вiрно. - А тепер розказуйте, що там у нас робиться, як усе на вашi очi, i дайте менi швидше прочитати ваш новий роман. А чи бачились часто з моїми земляками? Як мiй Тарас Григорович? Здоровий? Вiн давно менi не писав... Вони сидiли довго на готельному пiвкруглому диванчику перед камiном, i вiн їй про все розповiдав: i про невдалу подорож Тараса Григоровича на Україну, i що Кулiш повернувся до Петербурга злючий-презлючий. - Повернувся? - байдуже спитала Марiя. - Так, менi про це i Макаров писав. Я вiд Кулiша листа одержала, справдi злючого, - пише, що нема чого поспiшати з другим виданням моїх оповiдань. Ну й повчає, звичайно. Менi писали друзi - дуже "посуємудрствував" про мене в передмовi до своєї "Хати" - там вiн мої "Чари" вмiстив. От коли б швидше вже наш український журнал дозволили! Принаймнi писала б i знала, що не на вiтер. А то ще й дорiкають, чому по-росiйськи пишу. А що б я робила? Взагалi мене досить лаяли за цей час. Ви ж читали "Библиотеку для чтения". Як там про мене? Коли б я там зараз була, певне, пiр'я б з мене летiло - стiльки статей з'явилося i зовсiм протилежних вiдгукiв. - Але, головне, ви ж маєте "Колокол" i знаєте, як Герцен, наш Олександр Iванович, розчехвостив за вас "Библиотеку для чтения" у своїй статтi "Библиотека - дочь Сенковского"? Ви написали йому пiсля цього? Марiя зашарiлась. - Уявiть собi, нi. Менi якось незручно було писати - дякувати. Розумiєте? Але, певне, краще написати, правда? Я ж йому така вдячна! Менi тепер, пiсля його статтi, байдуже до тої лайки i ущипливої критики - то зверхньої, то зовсiм з якихось чужих i ворожих менi позицiй. Знаєте ж, коли хочуть вдарити, то кия завжди знайдуть. Та коли лають люди з протилежного табору, може, й не так уже погано, що я їм не догодила. Для мене важать лише думки людей, якi для мене взiрець. Звичайно, одразу боляче, коли тебе критикують, несправедливо дорiкають за те, що ти сама вважаєш своєю правдою, i нiчого ж не можеш вiдповiсти, довести, а люди ж читають, не розбираючись, хто та чому так критикує. От тому так радiсно було прочитати статтю Олександра Iвановича. Вiн, звичайно, перебiльшив в оцiнцi моїх оповiдань, це я знаю, але це для мене була i є така пiдтримка! - Вiн i про мене там так splendidly написав. Я теж не мiг повiрити, але теж було приємно. - Ну що ви порiвнюєте, добра ви моя людино! Хiба не правда все те, що вiн написав про вас? Вона ж пам'ятала дослiвно: "Прочитавши, ми зрозумiли, чому найвидатнiший сучасний росiйський художник переклав їх". Вголос вона сказала тiльки: - Олександр Iванович назвав вас "найвидатнiшим сучасним росiйським художником!" - Знали б ви, що зазнав цей "найвидатнiший" росiйський художник з останнiм романом! Цiлковите фiаско, а на статтi та вiдгуки просто якась епiдемiя, всi журнали й газети i досi все пишуть i пишуть та сперечаються. - А мiй братик Писарєв нiчого не встиг написати? Вiн i досi хворий? - Так, кажуть, вiд перенапруження в заняттях психiчно захворiв. Його навiть одвезли в лiкарню. - Який жах! Як менi шкода його, шкода бiдну матiр, я так часто жила у них, i менi у них було далеко краще, нiж у iнших родичiв. А Митя був такий розумний, розвинений, навiть надто розумний i розвинений на свої роки. Невже його не вилiкують? Я й про рiдного свого брата дуже хвилююсь, нiчого не пишуть. Кажуть, на Українi були арешти - може, i його забрано? Вона ж знала - вiн жив у Дорошенка в Немировi, тепер у чернiгiвськiй гiмназiї, де учителює Iлля Петрович. А Iлля Петрович зв'язаний з багатьма... - Я довiдалась про те, що дiється на Українi, вiд полякiв, - пояснила вона. - Знаєте, тепер у Гейдельберзi багато наших вчених, студентiв, серед них i полякiв, якi втекли за кордон. Вона з захопленням почала розповiдати про Гейдельберг, життя там, гейдельберзьких друзiв - Єшевських, Бородiна... Не про всiх, звичайно. Про Пассекiв не згадала. Власне, не "не згадала", а не назвала. Раптом глянула на годинник i схопилась: - Менi вже час. Станкевичi турбуватимуться. - Ще не пiзно, посидьте ще. - Нi, нi, вони чекатимуть. Я завтра побачусь iз вами? Я хочу вас щодня бачити, поки я тут. Я хочу бачити вашу дочку. Вона ще в пансiонi? - Цього року вже закiнчує. Я вас обов'язково познайомлю. I я хочу, щоб цим лiтом ми з вами виконали те, чого не змогли торiк, - подорож по Рейну. - Обов'язково, обов'язково, милий Iване Сергiйовичу, - поспiшаючи, сказала вона. - До побачення, до завтра. Еге ж? Нi, нi, не збирайтесь проводжати. Вона мiцно потиснула йому руку, i Iван Сергiйович, постоявши в передпокої, чув швидкi її кроки. Невже вона не хотiла завдавати турбот Станкевичам i тому так поспiшала? А все-таки, яке миле, поетичне й щире створiння ця Марiя Олександрiвна i як приємно з нею розмовляти, тiльки надто вже себе ганити стала. Вона справдi поспiшала. Адже на розi вулицi Байрона вже, мабуть, з годину на неї чекав Саша Пассек, який таємно вiд матерi приїхав з Гейдельберга до Парижа, щоб побачити її... 16 Є люди, якi замикаються у своєму нещастi. Вони удають, що все гаразд, що у них не може бути погано, вони не переносять анi найменшого втручання, анi будь-чиїх порад. I частiше не вiд гордощiв. Це буває з рiзних причин. Це буває i вiд страху перед нещастям - адже коли говориш про нього, воно вже стверджується реально, воно вже нiбито одержує право на iснування. З ним тодi важче боротися, коли про нього всi знають, всi питають - хто з щирого спiвчуття, хто з цiкавостi, для власної розваги, i пiдсвiдоме навiть незадоволенi, коли воно швидко переможене. Ще треба витрачати сили, щоб таким "спiвчутливим" та порадникам гострих мiр доводити, що все обiйшлося. Нi, далеко краще, коли є змога мовчати. Мовчане де схочеш, там i поставиш. Але ж є люди, якi жахаються одразу, i самi перебiльшують, забуваючи всякi межi, i переляканими очима вбачають непоправне нещастя там, де, власне, з погляду iншого розумiння, його й нема. Вже потiм стає зрозумiло - поки люлина жива, непоправного нещастя нема. Коли б вона знала усе наперед, бiдна Тетяна Петрiвна Пассек, усе наперед, - хiба кидалась би до всiх друзiв, знайомих i навiть не дуже знайомих, писала листи, якi дехто сприймав гумористичне, просила втрутитися. Недобре смiятися з розгубленої матерi, хоча рядки до одного з близьких друзiв про свого двадцятип'ятирiчного сина звучали досить кумедно: "Змалюйте йому все стидовище вiдкритих взаємин з замiжньою жiнкою, та ще перед Європою, хай вона буде не тiльки вовчицею, але навiть левицею". Немов уся Європа перестала цiкавитись походом Гарiбальдi, скасуванням крiпаччини в Росiї, полiтикою Наполеона III у Францiї - взагалi всiма мiжнародними справами, а лише дивувалась iз того або принаймнi ставила в один ряд таку надзвичайну подiю, що Олександр Вадимович Пассек, двадцятип'ятирiчний кандидат прав Московського унiверситету, безтямно закохався у двадцятивосьмирiчну замiжню українську письменницю Марiю Олександрiвну Маркович, лiтературний псевдонiм - Марко Вовчок. Професор Єшевський скаржився в листах своїй Юленьцi, яка повернулась до Росiї, що дорого йому тепер доводиться розплачуватися за хлiбосольну московську гостиннiсть. Ну, яке вiн має право втручатися в iнтимнi справи трьох дорослих людей, до того ж усiх трьох приємних йому? Адже вiн i до Олександра Вадимовича ставився добре i нiчого не мiг закинути. Той був не ледар, не волоцюга, порядний, культурний хлопець. Одна його провина - те, що вiн закохався в Марiю Олександрiвну! Нi, у Степана Васильовича нема не тiльки права, а й бажання розбиратися в усьому. Слово честi, що кому можна порадити? Iван Сергiйович уникав зустрiчей з Тетяною Петрiвною, яка приїздила в Париж. А втiм, щодо Європи - так воно справдi: у найвiддаленiших точках Європи таки цiкавились цими взаєминами! З Берна писав Саша Герцен - "Герцен-Юнiор", як його звали, батьковi в Лондон, що була там Тетяна Петрiвна, розстроєна вкрай, її сiмейне вогнище руйнується - i причиною цьому Марiя Олександрiвна Маркович. Спочатку Олександр Iванович здивувався: "Листа твого одержав. Однiєї обставини я не зрозумiв, а тому прошу тебе розгадати загадку: яке вiдношення може мати сiмейне щастя Тетяни Петрiвни до Марiї Олександрiвни - зробленi мною припущення дуже смiшнi. А що ти її не знайшов - це нiчого не значить, i ти повинен все ж таки її вiдшукати. Якщо є одне релiгiйне почуття поваги, яке йде слiдом за схилянням перед самозреченою вiдданiстю, то це є шаноба до благородних талантiв. Коли ти її побачиш, то скажи, що її "Червоний король" - генiальний твiр. До речi, в "Колоколе" побачиш мою невеличку статтю на її захист..." Звичайно, вiн спочатку лише посмiявся з можливих припущень. Нiчого дивного, що й цей хлопець закохався в Марiю Олександрiвну. Он на що досвiдчений у цих дiлах Кавелiн, а й той казав: "Рiдко зустрiнеш таку щиру, поетичну, правдиву людину", - i при цьому очi в нього робилися томнi й мрiйнi. Про Тургенева нема чого казати - вiн одверто зачарований. Зараз для Олександра Iвановича талант письменницi затьмарював решту, а решта - боже мiй! Кому не люблять кiсточки перемити? Вiн поставився до цього жартома й писав Марiї Каспарiвнi: "Чи не чули ви чого про Марка Вовчка, будь ласка, давайте поплещемо, я страшенно люблю. A propos, чи мали ви нагоду читати її "Червоного короля" - це генiально, хочете надiшлю. I "Накануне" надiшлю з Татою..." Самiй Марiї Олександрiвнi вiн анi слiвцем, зрозумiло, не прохоплювався. "7 липня. 1860. Alpha Road J. John's Wood. Нарештi вiд Вас лист з визначенням мiста. А то вже я починав дутися на Вас - по-перше, за те, що Ви наче Маццiнi, - нiколи Вас не знайдеш - то в Палермо, то в Бернi, то в Мадрiдi; подруге, як же Ви анi слiвця менi не сказали про мою статтю - писану лише для того, щоб воскурити Вам фiмiам лестощiв. За те надсилаю Вам ще раз. Ваш червоний туз (бiльше, нiж король i козирний) - така витончена чарiвнiсть, що я заочно поцiлував Вашу руку. А читали Ви Тургенева "Первая любовь"? На мою думку, це далеко краще "Накануне". Читатиму я Вам багато, але мiж чотирьох очей. Менi дуже рiдко хочеться читати комусь те, що Вам прочитаю. До I0 серпня, напевне, ми тут. В Isle of Wight я буду обов'язково до приїзду Тати. Прощавайте. Напишiть, будь ласка, чи одержали мого листа. Огарьов кланяється, i обидва тиснемо руку. О. Герцен. А Тетяна Петрiвна де?" Коли Марiя читала листа Герцена, немов зникала вiдстань, чувся його голос, його тон, уявлялось його обличчя при цьому, енергiйне, жваве, його iскрометнi розумнi очi, заразистий молодий смiх. Марiя, на жаль, вiдповiдала не дуже акуратно, зовсiм коротенько, про Тетяну Петрiвну обминала. Лiто було в роз'їзда-х ще частiших, нiж торiк: Соден, Швальбах, Аахен. Нарештi, давно бажана подорож з Iваном Сергiйовичем по Рейну. Тiльки вдвох. Дуже добре, що тiльки вдвох. Треба було вiдпочити не тiльки вiд докiрливих поглядiв Опанаса, а й вiд розпачливих закоханих очей Сашi. Так, розпачливих. Нiде правди дiти, вiн приїздив у Швейцарiю, вiн приїздив тодi в Париж, сказавши матерi, що їде з товаришами по Рейну. Вiн страждав, тинявся за нею, i вона вже звикла до цього, але вона не наважувалася, ще не наважувалася переступити поставлену самiй собi межу. Вiн терзався, що вона заїздила в Аахен до хворого Макарова, що в Гейдельберзi вона часто, бувала з студентами-поляками i один з них щось дуже нагадував його самого, той завжди намагався зустрiнутись на дорозi, набивався виконувати рiзнi дрiбнi доручення, зiтхав, вартував коло Гофманового дому, i iншi юнаки-поляки глузували з нього. Що мiг сказати на це все Саша? А зараз вона поїхала по Рейну. Нi, вiн не ревнував, вiн вiрив, знав, що з iншими вона ще дальша, нiж iз ним. Вiн терзався, що вiн не з нею. Вiн без неї не мiг! Усi заняття, по сутi, були залишенi, запущенi, вiн байдужiсiнько вигадував щось матерi, поки це вже так не в'язалося з правдою, що обом стало непереливки, i вперше мiж матiр'ю i сином вибухла важка сцена. Вiн ще не знав, що мати всiм пише, щоб вплинули на нього, усiх просить втрутитися. Марiя була рада, що поїхала сама з Тургенєвим - хоч трохи вiдпочити вiд цих заплутаних украй стосункiв. Мимоволi вона починала вiдчувати вiдповiдальнiсть за Сашу! Перед Сашею! Жалiла його дужче, нiж Опанаса! Хiба Опанас коли любив її так божевiльне? Певне, й Iван Сергiйович вiдпочивав у цiй подорожi. Принаймнi в листах вiн згадував, як було добре, i писав Марiї, що обов'язково, обов'язково у серпнi вона мусить, повинна, зобов'язана приїхати в Англiю на острiв Уайт, де будуть Олександр Iванович з родиною, Анненков, Макаров, вiн, Тургенев, i вiн "вiк не простить, якщо вона не приїде". Потiм посипалися листи-запрошення вiд Герцена. Вона була певна, що поїде. Трохи непокоїло в листах Олександра Iвановича, що i Тетяна Петрiвна "з дiтьми збирається також". Марiя не могла вирiшити - це буде добре чи погано. Але що сама поїде, в цьому була певна. Вiзьме Богдасика i поїде. А Опанас Васильович - як схоче. Мабуть, сидiтиме в Гейдельберзi. Проте як схоче. Дивнi у них були взаємини, у Марiї i Опанаса Васильовича. Вони майже не бували тепер удвох, їх зв'язували матерiальнi клопоти, турботи про Богдасика, але ж турбувалась i влаштовувала все вона, i грошi одержувала вона, а коли не одержувала своєчасно - позичала вона. Нi на Уайт Опанас не збирався. Але в передостаннiй день усе повернулось так, що i вона не поїхала. Iвану Сергiйовичу i Макарову виставила причину - нема грошей. Обидва обурювались. Адже пропонували - хай лише приїде, бiльше їй нiчого нiщо не коштуватиме. У Герцена кiлька зайвих кiмнат на Вентнорi, куди i Тургенева, i Марiю запрошував. Та й сам Тургенев найняв дачу з зайвими кiмнатами. До чого всiм хотiлося, щоб приїхала Марiя Олександрiвна! Щоб хоч кiлька днiв провести разом у такому доброму товариствi! Летiли листи, телеграми, в листах малювалися плани острiвця, узбережжя, перераховувалися всiлякi спокуси - головне - таке товариство! Тургенев хотiв з усiма обговорити й пiдготувати якийсь проект загальної грамотностi в Росiї.-А скiльки б читали! (I досi шкода, що не поїхала!) Невже не вистачило б на квиток? Тiльки б на квиток! Страшенно чекали й умовляли! А вона не приїхала. У неї вистачило б грошей i без того, щоб їхати на їхнiй кошт! Вона навiть уже повiдомила знайомим свою тимчасову адресу в Англiї. Але напередоднi вiд'їзду, так, напередоднi, виникла, нi, вибухнула перша розмова мiж нею i Сашиною матiр'ю, Тетяною Петрiвною. Вони дивились в очi одна однiй, кожнiй з них було незрозумiло, що говорить iнша, наче вони розмовляли рiзними мовами, i кожна вважала себе правою. Хiба вона не права, мати? Її син, її хлопчик, такий правдивий, такий уважний, такий ще невинний - раптом змiнився, пустився берега, тому що вона, вона, лiтня замiжня жiнка, спокушає його, дозволяє залицятися до себе, незважаючи на сiм'ю, чудового дбайливого чоловiка (як усе вiдразу змiнилось!). - Тетяно Петрiвно, - перебила її Марiя, глянувши гордо i незалежно, - моя сiм'я нiкого не обходить. У свої справи я нiкому не дозволю втручатися. - А мiй син, його щастя - це мене не обходить? - сплеснула руками Тетяна Петрiвна. - Ви самi мати. Хiба доля вашого сина вам щось стороннє, його щастя? - Ви так глибоко переконанi, що знаєте, в чому його щастя? - спитала серйозно Марiя. Їй здавалось, вона-то знала напевне, в чому його щастя! Але ж вона вагалась, не насмiлювалась, боялась. Вона знала, яким би вiн був неймовiрно щасливим з нею, тiльки з нею. Але вона сама не мала рiшучостi, смiливостi i весь час мучилась, що через неї вiн страждає, через неї не може нi до чого взятися, тiльки в нiй бачить порятунок i єдиний сенс життя, а от їй кажуть, що вона - його нещастя. Вже не кажучи про неї саму - справдi, яке кому дiло до неї, - щаслива вона чи нещаслива? Хiба вона скаржилась Тетянi Петрiвнi? Вона й не знала, що колись ця сама Тетяна Петрiвна аж надто жалiла її i всiм доводила, як не розумiє i пригнiчує егоїстичний, прискiпливий чоловiк таку художню натуру. На щастя, Марiя про те не знала. Але втручання в її особисте життя обурило її. I це було помилкою Тетяни Петрiвни, яка гадала поговорити "душевно" як жiнка з жiнкою, але, побачивши Марiю, вона вже не володiла собою i вiдразу взяла невiрний тон, i Марiя Олександрiвна - "приємна, мила, чула", - якими тiльки епiтетами не нагороджувала її ранiше Тетяна Петрiвна, - зараз дивилась на неї холодними, чужими очима, вуста були гордо стуленi. Боже мiй, як їй, Марусi, зараз було насправдi боляче, гiрко, соромно, адже вона сама так картала себе наодинцi, не знала, що робити, i власне - вiдкинути цю свою любов, першу справжню любов - це було б самопожертвою! Їй хвилинами хотiлося обняти стару i говорити як з матiр'ю, може, виплакатись на її плечi, але та ображала її, в такому невигiдному свiтлi виставляла i Сашу - якимось безпорадним недоумком, хлопчиськом - i розпалювалась все дужче й дужче, i несподiвано, на такiй же високiй нотi вiд докорiв переходила до жалiсливих просьб: - Обiцяйте, обiцяйте менi залишити мого сина! Цього вже Марiя не могла витримати i гордо сказала: - Ваш син - доросла людина. Ми самi розберемося в наших взаєминах, - вклонилася i пiшла. Горда i незалежна. Зовнi, звичайно. Дома, на щастя, нiкого не було. Вона зачинилась у своїй кiмнатцi. Що робить жiнка при всiляких неприємностях перш за все? Плаче. Як кожна жiнка, i вона гiрко заплакала, їй хотiлося втекти, нiкого не бачити iз знайомих. Наче все її таємне, що було десь глибоко сховане всерединi, вивернули на людях. Ах, добре було б опинитися зараз на Уайтi... Там Iван Сергiйович, вона побачить Олександра Iвановича, вiн так хоче прочитати їй ненадрукованi роздiли "Былого и дум". Вона зустрiнеться з Миколою Яковичем Макаровим, будуть жартувати, трохи дражнитимуть одне одного, вона буде знову весела, самостiйна i щира Маруся... А що, як приїде Тетяна Петрiвна? Хiба вона тепер зможе при нiй бути сама собою? Правда, "корчевська кузина" i досi боїться, хоч i дуже хоче побачити Герцена, а зараз, певне, i поплакатися на свої материнськi бiди. Раптом Марiя збагнула - Тетяна Петрiвна вже "плакалася", так, так, вона з Єшевськими, певне, говорила про неї i з iншими. Дурна, довiрлива Марiя! Нi, вона не поїде на Уайт. Опанас Васильович здивувався її рiшенню. Але не дуже. У неї так часто мiнялися тепер рiшення! - Я нiкого не хочу бачити, - мовила вона. - Я хочу працювати.'Я не хочу зараз лишатися в Гейдельберзi. Я вiзьму Богдася й поїду до Парижа. Я буду там сама, писатиму, бачитиму тiльки Тургенева, вiн туди незабаром повернеться, i тiльки закiнчу повiсть, розплачуть з усiма - i ми повернемось додому. Тургенев обiцяв допомогти влаштуватися тобi в Петербурзi на якiйсь посадi. Все буде гаразд. Вона сама в цю хвилину вiрила, що буде так, як каже. Опанас Васильович навiть не розпитував, - чому до Парижа, чому не хоче лишатися в Гейдельберзi, припиняє лiкування в Швальбасi, не їде на Уайт, куди так хотiла поїхати. Вiн знав, що туди Герцен запрошує i Пассекiв... Вiн не розпитував. Вже добре, хоч це вона йому каже. Вiн лишився в Гейдельберзi у добродушного Гофмана, якому кругом завинили, а вона з Богдасем поїхала до Парижа. Це Герцен сказав, здається, в Остенде: "Люди, котрi живуть en garni - в мебльованих кiмнатах, - легше знiмаються з мiсця i переїздять, нiж тi, що заводяться своєю норою". Якось при словi Єшевський сказав Марковичу, що Пассеки в Баварiї, що захворiв Володя. Значить, вони не поїхали теж в Англiю... Але ж i не в Парижi... Швидше б додому. Неприємно, та треба скористатися протекцiєю Тургенева, щоб влаштуватися на якусь службу. На Кулiша надiї тепер нема. У Каменецького самого копа неприємностей, i вiн бiдує, але "дома", все краще. Повернуться додому, все уговтається. Люди своїм втручанням, здавалося б спiвчуттям, з найблагiшими намiрами, але ж завжди з пiдсвiдомою цiкавiстю до сенсацiй i взагалi чужих справ, завжди прискорюють подiї i, головне, якiсь рiшучi висновки, змiни. Може, коли б Тетяна Петрiвна не скаржилась усiм, не бiдкалася так, всi цi iнтимнi подiї i не набрали б такої ваги "перед Європою"? На Уайтi всi щиро жалiли, що Марiя не приїхала. Вона ж збиралась, бажала, це було очевидно. Адже почали приходити для неї листи - значить, вона давала свою адресу в Англiї. Звичайно, не "свою", а Герцена, i Герцен вiдправляв її пошту, додавши черговий "Колокол" i iншi свої видання в Париж Тургеневу, для передачi Марiї Олександрiвнi, - бо не був певний, що вона там, надто блискавично мiняла вона адреси i мiсця перебування! Нi, цього разу вона порiвнюючи надовго затрималась в Парижi. I в багатьох листах друзям - Анненкову, Макарову Тургенев писав про неї: "Все така ж мила i так само їсть грошi". Справдi, на що вона розтринькала за пiвтора року 30000 франкiв, обмежуючи себе в усьому, в тому ж платтi, в стоптаних черевиках, сидячи iнодi без обiдiв? Але вона лишалась такою ж "милою, розумною, щирою i поетичною Марiєю Олександрiвною", i Тургеневу було не байдуже до її життя, i вiн їй часто писав з Куртавнеля, а коли приїздив до Парижа, вони завжди бачились, i ближчi друзi знали - вiд Тургенева навiть швидше i точнiше можна довiдатись про Марiю Олександрiвну, нiж вiд неї самої. Завжди нею дуже цiкавився Олександр Iванович, i йому Тургенев писав про неї докладно: "Куртавнель, 27-го вересня 1860. Люб'язний Олександр Iванович, як тiльки я одержав твого листа, переданого менi, негайно вручив його Марiї Олександрiвнi, яка також хотiла негайно вiдповiсти тобi. Менi з нею було не мало клопоту: треба було вивести на свiт божий з виру фальшивих взаємин, боргiв i так. iн., в якому вона крутилася. Чоловiк її незла i чесна навiть людина, але гiрше всякого злочинця своїм дрiбним, дратiвливим, самолюбним i незносно важким егоїзмом. Марнотратством грошей (при абсолютнiй вiдсутностi не тiльки комфорту, але навiть одягу) вiн нагадує менi Бакунiна, нiчим, зрозумiло, iншим, бо при цьому вiн обмежений до убогостi. Я вирiшив, щоб зло викорiнити, влаштувати Марiю Олександрiвну до пансiону, де вона за I75 фр. на мiсяць має все готове, вiдправити чоловiка до Петербурга, де на нього чекає служба, пiдготовлена Ковалевським, з'ясувати всi борги i тим самим припинити їх, а урвиголову i кепсько вихованого, але розумного хлопчиська - сина Марiї Олександрiвни, вiддати тут у пансiон для вимуштрування. Але чоловiк, котрий досi жив грошима й боргами жiнки, не згоджується їхати з Гейдельберга, не попрощавшись iз нею й сином - там, i от вона туди поскакала на два днi, що їй коштуватиме франкiв З00. Принаймнi вона одвезе йому грошi на вiд'їзд i з'ясує борги його в Гейдельберзi (себто вiзьме їх на себе). Вiн, головне, заборгував Гофману, колишньому московському професору..." Лист був жорстокий не тiльки щодо Опанаса Васильовича. Коли б i Марiя прочитала його, їй стало б гiрко за обох. Але вона була ще переконана, що все робиться залюбки для неї, легко й просто. А зараз нiхто б, може, не повiрив, їй найдужче не хотiлося образити Опанаса. Вона сама запевняла себе: вiн поїде, влаштується, вона працюватиме в тихому своєму пансiонi ще бiльше, i тiльки розрахується з боргами, приїде з Богдасиком. А Богдасика Iван Сергiйович теж добре влаштував для навчання. Як вона могла вiдмовити Опанасовi i не поїхати попрощатися? Вона бачила - Тургенев надто зверхньо ставиться до її чоловiка, вiн не розумiє його, бо не утруднює себе увагою й iнтересом до цього, але ж Iван Сергiйович так турбується про неї i стiльки допомагає в усьому... Та на умовляння не їхати зараз до Гейдельберга, не уривати вже трохи налагоджений-побут i роботу- вона категорично не згодилась. Власне, яка рiзниця, що до її боргiв додасться ще З00 франкiв? Розплатиться! Вона не могла, не могла зараз так образити чоловiка. * * * Дуже сумнi й важкi були цi два днi в Гейдельберзi. Розмовляли тихо, спокiйно, обережно, так - начебто в сiм'ї важкохворий, i щоб не турбувати його виявом своїх почуттiв, говорять лише про суто дiловi справи. Маруся записала цiлу низку доручень - куди вiднести нову повiсть "Три долi", новi оповiдання, де належить одержати грошi, кому скiльки вiддати, скiльки з них їй надiслати, скiльки собi залишити. Записала навiть, кого обов'язково в Петербурзi привiтати, обов'язково знайти Писарєвих - Митину матiр, чула, зараз вона там. Радила Опанасовi, де краще пiдшукати квартиру. - На весну ми повернемось, не сумуй! - казала Марiя впевнено. Опанас Васильович бiльше мовчав. Вiн уже сам не мiг далi жиги на її утриманнi, без своєї роботи i, власне, без сiм'ї. Вона нервувалася дужче. Навiть її заспокоював: - Не хвилюйся, все там влаштую, i ви приїдете. Слухай, Богдасику, мами, пиши менi. Але, поглядаючи на сина, вiн стримувався, щоб не заплакати. Не зумiв, не зумiв вiн збудувати сiм'ю. Що вiн може й дорiкнути? Може, коли б сам був iнший, дiловитiший, умiлiший, усе було б i iнакше. Хоч би швидше минав цей час розлуки, щоб вони повернулися, а вiн зустрiв би їх батьком, господарем в теплому гнiздi. А любов? Не треба про це думати. Вона ж його дружина, мати його сина, i хiба вона не звикла до нього? Вiн захотiв сфотографуватися з Богдасиком. Власне, i з нею хотiв, але вона не любила фотографуватися. "Не хочу на прощання. От повернемось - тодi!" Вона вiрила, що повернеться. - Я проведу тебе до Франкфурта, - заявила вона. Їй всiляко хотiлося пом'якшити його вiд'їзд, зробити його теплiшим. Сумно повiдомила Єшевського про вiд'їзд Опанаса Васильовича. Чужi дiла, а Єшевському також болiло. Професор зрадiв, що Марiя Олександрiвна їде проводжати чоловiка. - А як же ви самi повернетесь? Вiн уявив, як їй буде тяжко... - Знаєте що, я теж поїду з вами, якщо нiчого не маєте проти. - Авжеж нi, я вам вдячна буду! - щиро мовила Марiя. Дiзнавшись про це, вирiшила їхати з ними i Сонечка Рутцен. Опанасовi Васильовичу це було приємно. Вiн вiрив-дружина й син лишаються на кiлька мiсяцiв, вона недорого влаштувалася в паризькому пансiонi. Богдасик вчиться, вони перебудуть, поки вiн все пiдготує. I як не байдуже було до людей - що скажуть, як подивляться, - зараз i через це було приємно, що їдуть його проводжати. I здавалось: з ним знову його добра, уважна Маруся, яка так дбайливо зiбрала речi, про всi справи нагадала i сидiла, поклавши голову на його плече. Давно не була вона такою нiжною i близькою, i наче їй розлука була ще важчою, нiж йому. Богдась лишився ночувати у Гофманiв, бо вона хотiла посадити чоловiка в берлiнський поїзд, а тодi вже вертатись. Усi говорили про незначнi речi, турбувались про квиток, поїзд, вагон. Осiннiм похмурим ранком, о шостiй годинi, вiдходив поїзд на Берлiн. Марiя зайшла з чоловiком у вагон. Обнялися. - Прости мене, Марiєчко, - поцiлував їй руку, голову. - Пиши, ми писатимемо про все. Ми приїдемо навеснi. Не турбуйся за нас, все гаразд буде, - i раптом усмiхнулась тою далекою довiрливою усмiшкою. - Як повернемось - одразу поїдемо в Чернiгiв, Немирiв, Київ - скрiзь! Обiйми наймiцнiше батька Тараса, i Дорошенка, як побачиш, i всiх, всiх наших друзiв! Скажи, всiх я пам'ятаю, усiх люблю моїх "паничiв", як i ранiше, i всiм мої книжки даруй, тi, що тепереньки вийдуть. Уже дзвонив дзвоник. - Марiє Олександрiвно! Ви до Берлiна їдете? - кричав з перону Степан Васильович Єшевський. - Марусю! Зараз поїзд рушить! - перелякалась Сонечка. Марiя стрибнула з схiдцiв вагона. От передавала вiтання друзям, Українi, i наче вся вона, батькiвщина, на якусь мить з'явилась перед нею, не конкретна якась картина, а вiдчуття рiдного, безмежно рiдного... Опанас висунувся у вiкно, востаннє подивитись на Марусю. Коли б знав, що справдi востаннє... Потiм сiв. У купе нiкого не було. Сльози котилися з очей. Швидше минай цей час! ЧАСТИНА ДРУГА 1 А "Європа" i далi цiкавилась життям Марка Вовчка. Тургенева одразу прикро вразили рядки в одному з листiв Олександра Iвановича з Лондона: "А Марiя Олександрiвна дуже блудствує з маленьким Пассеком - мати в розпачi. Наче всi ми не виннi перед царем i не грiшнi перед богом. Вiн поїхав за нею в Париж". "Маленький Пассек" - Олександр Вадимович, справдi, приїхав у Париж, - але ж чи мало знайомих приїздить до Парижа?! Марiя Олександрiвна жила в пансiонi, який порекомендував їй вiн сам, Iван Сергiйович, як завжди, багато працювала, щодня бачилась iз ним i тепер до того ж допомагала йому з проектом - переписувала, вичитувала. Тургенев сам цим проектом "Товариства для поширення грамотностi й початкового навчання" був серйозно захоплений. Вiн вважав, що поруч iз звiльненням вiд рабства-крiпацтва повинно йти визволення i з iншого рабства - неуцтва, темряви, i за це мають узятися все суспiльство, всi люди, у яких лише є бажання i стремлiння. Вiн вважав, що в цьому "Товариствi" вiзьмуть гарячу участь росiйськi жiнки всiх класiв. Нема чого й казати, з яким запалом взялася до цiєї, поки що органiзацiйної роботи, Марiя. Iнколи вона заходила до Тургенева i з Олександром Вадимовичем, i з професором Єшевським, який теж приїхав до Парижа, i обидва вони справляли на Тургенева дуже приємне враження - звичайно, рiзне. З Єшевським, освiченим професором, просто було цiкаво розмовляти, але ж i "маленький Пассек" був вихований симпатичний молодий чоловiк. Iван Сергiйович переконливо вiдповiв Герцену: "Я можу тобi поручитися, Марiя Олександрiвна Маркович зовсiм не Цiрцея i не думає спокушати юного Пассека. Чи закоханий вiн у неї, цього я не знаю, але вона аж нiяк не заслуговує бути предметом материнського розпачу i т. iн. Очевидно, мiсто Гейдельберг вiдзначається створенням плiток, про мене там говорять, що я тримаю у себе силомiць крiпачку-коханку i що панi Бiчер-Стоу прилюдно менi в цьому дорiкала, а я її вилаяв. Теж eine chоne Gegend (Чудова мiсцевiсть (нiм.)_". Та хоч Герцен смiявся, читаючи це, незабаром вiн написав знову Тургеневу: "...Далi (свято мiж нами) - любов мусить бути platonisch (Платонiчна (нiм.)_, це ми знаємо. Але М. О. жила разом i їздила з молодим чоловiком i все aristotelisch (За_ Аристотелем_ (нiм.)_, я знаю напевно. Та й це її анi на йоту не зменшує - тiльки навiщо це все так привселюдно. Невже ти думаєш, що я повiрив би ламентацiям матерi? Пишу це я одному тобi - тому що менi смiшно, що ти на практицi i сьогоднi не такий психолог, як у "Накануне". Але далi Герцен питав: "Де ж тепер живе Марiя Олександрiвна? Чи читала вона статтю про неї Боголюбова - задовга, але хороша? Чия стаття про смерть Павла, яку вона менi надiслала? Дуже хороша - вона надрукована у Збiрнику". Цi рядки пом'якшили враження вiд попереднiх, безапеляцiйних щодо Марiї, Тургеневу стало її шкода. Справдi, вiн немов вiдповiдав за неї. Вiн бачив, у Парижi вона трохи заспокоїлась. Може, дiйсно їм треба трохи пожити нарiзно - їй i чоловiковi. Таки добре, що вона осiла в Парижi, але як недобре, що саме зараз починають снувати плiтки навколо неї. Йому треба попередити, застерегти її, вона ж може з ним говорити одверто! I того ж вечора вони говорили зовсiм одверто. Iван Сергiйович не спитав її нiчого. Як вiн зi своєю делiкатнiстю мiг би її розпитувати? Та тiльки завiв вiн розмову про Олександра Вадимовича, спитав, чи йому сподобалась лекцiя Лабуле, як вона пiдвела голову, - вони сидiли перед камiном, вiн у крiслi, вона на низенькому пуфi, скiльки тут велося розмов! I, глянувши в очi, зрозумiла, що не про те думає Iван Сергiйович, i зараз Лабуле його мало цiкавить. - Ви теж були на лекцiї? - Була! - I, трохи помовчавши, сказала сумно i спокiйно: - Я нiчого тут не можу поробити, Iване Сергiйовичу. Вiн мене дуже любить. Олександр Вадимович. Вiн не просто закоханий, вiн мене любить. Певне, люди плетуть уже бозна-що. Менi байдуже. В мене нiчого з ним не було. I Iван Сергiйович повiрив цьому. Власне, що йому? I що б змiнилося? Але вiн радiв, що вiн розумiв бiльше, нiж Олександр Iванович. А Марiя навiть без дратування, а якось здивовано вела далi: - Чого це люди вигадують завжди бiльше, нiж є, про iнших? Ще вранцi й не встала, а вже про тебе говорять. Сама не знаєш, що робити, а люди вже виносять присуд. Так, ми їздили вдвох. Але ж i з вами я їздила? Хiба це щось доводить? Нi, людям нема чого робити, коли починають цiкавитися життям iнших. - Це не так, - лагiдно мовив Iван Сергiйович, - Олександр Iванович любить i поважає вас... - I я його! Невже вiн говорить про це? - спалахнула Марiя. - Боже мiй, господи, та звiдки ж усi так достеменно знають те, чого й нема? - Хiба ви не знаєте людей? Коли читаєш вашi твори, думаєш, що ви добре розбираєтесь! А до нього долинули чутки, i вiн турбується про вас, бо, може, комусь дiйсно здаються неймовiрними вашi стосунки пiсля ваших спiльних подорожей. Але ж знаєте, - вiн по-дружньому засмiявся, - це виходить, що ви берете на себе всi невигоди певного становища, не одержуючи нiяких вигiд, це ще дурнiше. Але я знаю, так трапляється. Вона теж засмiялась, i Iван Сергiйович зрадiв, що вона заспокоїлась. їй таки нелегко жити. Як кожнiй самостiйнiй жiнцi. Про чоловiка вiд заздростi, вiд злостi можуть наговорити хтознащо, але найменше торкатимуться його iнтимного життя. А коли йдеться про жiнку - це головний матерiал для плiток, i за кожну провину - кийком у спину. - Ви ж не сердитесь на мене? - спитав Iван Сергiйович. - Боже мiй, господи! Що ви! Я дякую, що ви менi сказали i що Олександр Iванович питав - значить, турбується про мене по-справжньому! Адже саме з Олександром Iвановичем вона так одверто говорила про своє подружнє життя, про свiй шлюб з Опанасом Васильовичем. Зрозумiло, що вiн, дещо почувши, турбується про неї. Одверто кажучи, цiєю "iнтрижкою", як вiн називав, Герцен лише злегка цiкавився, не надаючи цьому великого значення, адже "маленький Пассек" для нього не був якоюсь цiкавою, значною особою! Проте образ Марiї для нього трохи змiнився - невже ця самостiйна талановита жiнка могла захопитися таким хлопчиком? Тетяни Петрiвни вiн зовсiм не виправдував. Його "корчевська кузина" зараз багатьох намагалася вплутати в свої сiмейнi справи i так бiдкалася, що Герцен на її прохання напоумити хлопця, поговорити хоча б листовно з ним, писав їй: "Тiтонько-племiннице. Я готовий назвати вас бабуся-онучка, через що ви худнете i в нудьгу впадаєте i т. iн. Велика справа своєчасно вiдпускати на волю дiтей, рабiв i все, що в неволi. Я батькiвську несамовитiсть не приймаю за чесноти. Сидiти й гадати, що дитина в ожеледь упаде, а дитинi двадцять п'ять рокiв, - адже це безглуздя. Залиште поки на волю - переказиться, краще буде. Якщо ж (по всьому видн