о, слабкий характер) нi - ви нiчим не допоможете... Отже, залиште цю справу, не втручайтесь, не давайте багато грошей, а скiльки треба". Читаючи цi рядки i втираючи сльози, Тетяна Петрiвна раптом подумала: "На якi ж вiн там грошi живе? У нього ж зовсiм було трохи. Треба послати. Не вистачало ще, щоб вiн позичав або, не дай боже, брав у "Марчихи". "Знаєте, що вам треба утнути? Залиште ви вашого Вертера з українською Шарлоттою - сiдайте самi на шлюпку - побувайте в Лондонi, ви побачите - все пiде як по маслу, i старовину згадаєм i нове забудемо..." Марiя все-таки постала перед ним з якоїсь невигiдної сторони. Чому? Адже сам вiн бачив, що щастя в її шлюбi нема? Вiн не бачив Сашi, вiн поза очi склав свою думку про нього, i хоча пiдсмiювався з матерi, якийсь слiд вiд її ламентацiй лишився. Правда, вiн обурився вкрай, коли дiзнався про наївнi й дурнi плани та мрiї давньої подруги - одружити Сашу з його Татою! Що з цими бабами поробиш? Вiн сердився i на Марiю, i на Тетяну Петрiвну, i саме в цей час надiйшов лист вiд Iвана Сергiйовича. Ну, що це йому стукнуло в голову про все, що вiн, Олександр Iванович, писав, розповiсти Маркович? Хай уже жiнки полюбляють такi справи, мало що вiн може написати друговi, як чоловiк чоловiковi? Адже вiн не циркуляр писав! Олександр Iванович одразу вiдповiв "доганою" Тургеневу. Справдi, таки "Європа" була зайнята сердечними справами Марiї! "Догана" застала Iвана Сергiйовича за листом Герцену. Вiн писав його у спокiйному, навiть веселому гуморi, що останнiм часом не так часто траплялось. "Писано листа вiд Iвана Тургенева до Олександра Герцена, а про що, тому йдуть пункти:.." "Пункти" повiдомляли про рiзних авторiв, про рiзнi книги, про якi запитував Олександр Iванович, про колективну пенсiю для одного хлопчика, позашлюбного сина спiльного знайомого, хоч не близького. Той нагло помер, лишивши хлопчика сиротою, без будь-якого забезпечення. Iван Сергiйович одразу уявив цю маленьку безпомiчну i безпорадну iстоту, вiдчув якусь вiдповiдальнiсть за дитячу душу й почав серед знайомих збирати посильну допомогу, а на докори друзiв, чого вiн втручається, вiн вiдповiдав жартома, що в Європi тепер лише двi безкориснi людини - Гарiбальдi й вiн. Усе було в спокiйному, ледь жартiвливому тонi. I саме в цей час прийшов лист вiд Герцена з "доганою". А що ж, звичайно, Iван Сергiйович одверто розповiв усе Марiї Олександрiвнi i: "Ось як це все трапилось. Ти знаєш, що я перебуваю щодо Марiї Олександрiвни в становищi дядi або дядька i розмовляю з нею дуже одверто..." Саме на правах дядi або дядька. Вони бачаться майже, та нi, просто щодня. Хоча б кiлька хвилин. А крiм того, вона обов'язково приходить до нього в його "визначений" день - четвер - на обiд. Вона приходить з професором Єшевським i цим Пассеком. Часто з ними приходить i Олександр Порфирович Бородiн. Вони разом дуже приємно й цiкаво проводять час, бувають на музичних зiбраннях у Трубецьких. Але найкраще, коли вечорами вона заходить одна i сидить в його кабiнетику. Вiн уже давно переїхав з готелю у невеличку квартирку i живе "сiмейно" з Полiнькою, яка вже закiнчила пансiон, i з її гувернанткою, розумною, тактовною старенькою англiйкою miss Iннiс. Сiм'я - поняття вiдносне, але все ж таки якась подiбнiсть сiм'ї. Полiнька щиро всмiхається, коли приходить Марiя Олександрiвна, i взаємини у них простi й легкi... Зовсiм не те, що в Куртавнелi... I нiяких ревнощiв. Правда, при чому тут ревнощi? Полiнька вже давно зрозумiла, що, на жаль, нiяка iнша жiнка не може стати поряд з ненависною їй madame Viardot. ...Але ж чому, чому, проте, iнколи хочеться, щоб вона, Марiя Олександрiвна, була тут коло нього, от саме хочеться - "мати її коло себе", як сам вiн визначив, - щоб вiн вiдчував її присутнiсть, говорив з нею, читав її твори, доброзичливо, але безпощадно, без найменшої знижки критикував, як, примiром, "Червонного короля", а вона б дивилась, широко вiдкривши свої чудеснi яснi великi очi. Iнколи вона так близько коло нього. Iнколи напiвжартома, прощаючись, вiн пригортає її до себе i хоче поцiлувати в "уста сахарные", але вона завжди з ласкавою усмiшкою, похитуючи головою, уникає цього, тiльки мiцно тисне руку, та iнколи пригортається до плеча. Справдi - дядько, та й годi. Ну, що ж, вiн звик сидiти на краєчку чужого гнiзда, а тут була тiльки "amitiйe amoureuse" (Закохана дружба_ (франц.)_, меланхолiйна, без палких бажань, сподiвань на щось бiльше, але тепла, щира, яка трошки зiгрiває i яку не хотiлось губити. А цей юнак? Iван Сергiйович писав далi: "Я цiлком переконаний, iцо мiж нею i Пассеком нема нiчого рiшуче - i це переконання базується саме на тих психологiчних даних, про якi ти згадуєш: але les apparences (Зовнiшня пристойнiсть_ (франц.)_ - справдi проти неї. А тому я й став їй доводити, що брати на себе невигоди певного становища, не отримуючи його вигод, - значить, робити дурницi, i в пiдтвердження того, що це говориться не тiльки одними дурисвiтами, навiв твiй авторитет, бо знаю, що вона тебе поважає i любить. Я не вважав за потрiбне обумовлювати й вимагати вiд неї таємниць, я забув зважити на її наївнiсть i добродушшя. Бiди, проте, в усьому цьому нiякої нема; вона так само вдячна тобi, як i менi, за дружню пересторогу, а тому приборкай свiй гнiв. Листа твого я їй доставив - а живе вона rue de Clichy № I9 chez m-me Borion (_Вул. Клiшi, № 19 у панi Борiон)_. В неї цими днями син трохи не помер вiд крупу, i вона дуже перелякалася..." Треба буде зайти до неї. Адже останнiй тиждень вона не приходила. Всi вони, її друзi, перелякались. Слава богу, це вже позаду. * * * Слава богу, це вже позаду. Господи, що можна зробити проти наглого випадку, стихiйної бiди, хвороби? Здавалось, усе бiльш-менш налагоджувалося. Головне, вона працювала як несамовита, i вдень i вночi. Нiщо й нiхто не заважав. Бачила тiльки тих, кого хотiла бачити, i це було коротким перепочинком у роботi, їй хотiлося швидше закiнчити "Лихого чоловiка" i взятися за "Трьох сестер" - зовсiм новий задум майорiв у головi, їй зараз хотiлося написати про нових людей, якi жадають нового життя, дiяльностi, взаємин. Такою народжувалася третя, молодша сестра, але легше було уявити старших, їхнiх провiнцiйних родичiв, провiнцiйний старий побут. Образи тiльки майорiли, тiльки манили. Пансiон, який пiдшукав їй Iван Сергiйович, був скромний, затишний. "Ваш жiночий монастир" - називав його Степан Васильович Єшевський. Навiть його, такого статечного, сiмейного серйозного savant (Вчений_ (франц.)_, як одразу прозвали його сусiдки, господиня нiзащо не захотiла приймати на квартиру. У неї було непохитне правило - у свiй пансiон вона приймала лише жiнок. Юлiю Петрiвну Єшевську викликали до дiтей у Росiю, до того ж вона була вагiтна, на останнiх мiсяцях. Непокоїлась вона дуже, як чоловiк буде без неї в Парижi, куди вiн обов'язково мусив поїхати, i доручила вже близькiй тепер подрузi - Марусi - пiклуватися i дивитись за ним. Маруся це виконувала сумлiнно. Єшевський писав дружинi: "Я з нею часто бачусь i ще дужче полюбив її. Працює вона силу-силенну, надiслала вже три повiстi українськi". - Це був безстороннiй, неупереджений свiдок її працi. - Коли б менi чотири руки, щоб усе написати швидше! - казала вона, i це йому, завжди заглибленому в свою працю, подобалось у нiй найдужче. Богдасика той же Iван Сергiйович влаштував також у пансiон, звичайно, iнший - для навчання i "вимуштрування". Богдась вирiс. Що ж, уже другий рiк у мандрах, за кордоном, i це ж той вiк, коли дiти, особливо хлопчики, зовнi витягуються, набувають специфiчних школярських звичок, а внутрiшньо - перестають бути безтурботними дiтьми. Це вже учнi - хлопцi i дiвчатка, якi намагаються виглядати дорослiшими, нiж насправдi, триматися самостiйнiше. Богдась був не трохи, а таки досить свавiльним. Пансiон, звичайно, взяв у шори, але хлопчик був дуже здiбний, добре вчився, товаришi його полюбили - вiн аж нiяк не вiдчував себе пригнiченим або нещасним через пансiонську дисциплiну! Як завжди, йому було весело i все цiкаво: i те, що на уроках розповiдають, i тi витiвки, що вигадують хлопцi у вiльний час, i всюди вiн у перших лавах, а iнколи й просто першим. З радiстю бiг додому - побачить маму! З радiстю повертався до пансiону - побачить дружкiв! Життя його не обтяжувало. Вiд розлуки з батьком вiн не страждав. Вiн був певний, що це ненадовго. Мама йому пояснила, що татовi треба поїхати влаштуватися на роботу, приготувати все до їхнього повернення, а йому краще поки що лишитися з мамою тут, у Парижi. Про що може бути мова? Для нього, звичайно, краще лишитися з мамою! Там тато вiддав би його тимчасово якимось родичам або в гiмназiю, добре ще, як у ту, де учителює любий дядько Дорошенко, а якщо навiть в iншому мiстi? У Петербурзi або в Орлi? Нi, про що там говорити! I, головне, як би вiн лишив маму саму? Та нiзащо в свiтi! Тепер вiн уже майже дорослий i розумiє дуже багато. Коли мама пише - вiн нiколи з нею не розмовляє, вiн знає, що то значить, i вiн пишається нею перед усiма дiвчиськами в тому пансiонi, де вона живе, i перед хлопчаками в тому пансiонi, де вiн учиться, i хлопцi знають, що мама у нього особлива уже тим, що вони - Богдан i мама - друзi, i тому зовсiм не соромно її слухатись, як взагалi батькiв. Коли у мами болить голова i вона сидить за столом, обмотавши голову рушником або великою хусткою, а iнколи навiть лежить, - вiн ходить тодi навшпиньках i робить на тих дiвчисьок, якi дуже люблять з ним гратися, люте обличчя, просто "звiряче", як вiн сам думає, наказуючи не галасувати, i, їй же богу, вони його бояться i слухають! Часто, коли мама пише татовi листа, вiн теж сiдає iз щирим бажанням про все-все написати: де були, що бачили, коли викликали на уроках i що писали на диктантi. Але вiн не може писати так швидко i дрiбно, як мама, i тому частiше обмежується лише початком - зверненням i питанням, як поживає, - i заспокоює себе i маму, що вона ж однаково написала про все. Вiн любив пiдписуватися в листах: "Твiй син Богдась Маркович". А якось переплутав i пiдписав: "Твiй син Богдась Маркововчок". Мама засмiялась, але сказала, що це не вiрно i треба всю сторiнку переписати. - А менi так дужче подобається, - з жалем мовив Богдась. - Ти менi так пiдписуватимеш, - заспокоїла його мама. З мамою, як завжди, про все можна було домовитись. Сьогоднi була субота i вiн повертався додому особливо радiсний i веселий. У ранцi вiн нiс двi хорошi оцiнки - мама буде задоволена. Завтра недiля, вона обiцяла поїхати з ним в Jardin des plantes (Ботанiчний сад_ (франц.)_, де не тiльки рослини, а й звiрi. А якщо буде холодно, вони зможуть пiти в цирк або в театр. Щось та обов'язково буде! I раптом мама знайде в якiйсь шухлядцi чи в гаманцi грошi, якi не прихованi нi за пансiон, нi в крамничку, взагалi нi на якi нуднi речi, а от просто знайде грошi - i вони зайдуть до кафе, i вона вiзьме йому чашку шоколаду i його любимi тiстечка, але вiн вiдмовиться, коли вона й сама не питиме i не з'їсть теж тiстечко! А сьогоднi увечерi, хай уже так i буде, вiн трошки змалиться i погуляє з дiвчатками. Мама була дуже рада його оцiнкам. - Ти, мабуть, бiг, - сказала вона; пригладжуючи його чубчик, - ач який червоний, а надворi вiтер. Я зараз мушу пiти в Лувр. Степан Васильович скаржився, що там холодно, а вiн же там сидить щодня по кiлька годин. Я хочу вiднести йому теплу сорочку, яку купила. - Вiн там i одягне? - зацiкавився Богдась. - А що ж? Вийде в чоловiчу кiмнату й одягне. - А ти не пiдеш дивитися картини? - трохи ревниво спитав Богдась. - Сьогоднi - нi. Я ж недавно там ходила з Степаном Васильовичем. Ти не встигнеш занудьгувати без мене! - Я гратимусь з дiвчатками з третього поверху. I я завжди сумую за тобою, коли тебе нема, але занудьгувати не встигаю, - розсудливо мовив Богдась. Марiя потрiпала його чубчик, який щойно пригладжувала, поцiлувала в кiнчик носа й пiшла. Вона ж обiцяла Юлi турбуватися про її чоловiка, замрiяного savant. Тiльки подумати, цими днями вiн невдало кинув сiрник i в нього на вулицi загорiлося пальто! Вiн навiть не помiтив цього, тiльки за кiлька хвилин подумав, чого це на вулицi так чадно? Перехожi перелякано його зупинили, i вiн тодi почав гасити на собi пальто водою з рiвчачка. Хлопчаки, веселi паризькi гамени, з захватом i задоволеними вигуками йому допомагали! Богдась заздрив, що його там не було... Коли мама пiшла, Богдась постукав у дверi на третьому поверсi. Там жила молода, красива французька дама. Ну, не така красива, як мама, але все ж таки досить гарна, як малюють у журналах. Це в неї була дiвчинка, ровесниця Богдася, теж гарненька i теж завжди дуже чепурно вдягнена i схожа на картинку з дитячої книжки, їй Богдась дуже подобався, i вона сама перша прийшла познайомитися-. Вони бiгали вдвох у садок коло дому, i maman дiвчинки просила Богдасеву маму вiдпускати до них Богдася. Богдась, звичайно, волiв би гратися з хлопцями, але що ж, коли в їхньому будинку не було хлопцiв його вiку, або надто малi, або зовсiм дорослi, i, правду кажучи, дiвчинка також подобалась Богдасевi, дарма що була трошки задавачка. Та Богдасевi пальця в рот не клади, вiн iз неї пиху швидко збивав, особливо розповiдями про хлопчачi витiвки в пансiонi. До них iнколи приєднувалась дiвчинка-англiйка, з четвертого поверху. Вона була нiчого собi дiвчинка, не задавачка й миролюбна, але з Лулу-француженкою було веселiше. Лулу любила попустувати, як i Богдась, тiльки чомусь так траплялось, що вона завжди виходила суха з води, а за все вiдповiдав Богдась. Але вiн їй це полицарськи прощав. Так i мама вчила, що завжди краще взяти провину на себе, а не пiдводити iнших, i нiколи в життi козаки-запорожцi не виказували своїх товаришiв. Богдась був певний, що кол-ись Лулу оцiнить його геройську поведiнку. Дiти вдвох побiгли в садочок, але чомусь незабаром Богдась вiдчув, що йому не хочеться бiгати i в ротi гiрко, i вiн якось глухо кашлянув - наче в дiжку. - Ти кашляєш, як пес гавкає, - засмiялась Лулу. Йому раптом здалася ця бiганина з м'ячем зовсiм нудною. - Я пiду додому. У мене є справи, - сказав вiн Лулу. - Ну, от ще, - закопилила губи дiвчинка, - ти ж сам покликав мене i ще ранiше казав, що в суботу будеш вiльний! - Казав ранiше, а тепер обставини змiнились, - по-дорослому вiдповiв вiн i поволi потупав у свою кiмнатку. По дорозi вiн зустрiв сусiдок по table d'hote, двох молоденьких панночок американок, завжди бадьорих, зайнятих, заклопотаних. - Comment зa va, Bogdass? (Як справи, Богдасю?_ (франц.)_ - спитали вони в один голос з нефранцузьким акцентом. - Merci bien! (Дуже дякую!_ (франц.)_ - вiдповiв чемно Богдась, але навiть не усмiхнувся, як завжди. У нього страшенно розболiлась голова. Вiн сяде, посидить тихенько в крiслi, i поки прийде мама, все минеться. Йому було дуже важко привiтатися з приязною немолодою панночкою з Португалiї - пишною, великою, з вусами, як у чоловiка, i з величезними не сережками, а цiлими обручками у вухах. На цих обручках навiть замки були, i цi замки цiкавили Богдася. Незважаючи на те, що вона вся була велика,як гора, i з вусами, вона дуже подобалась Богдасевi, бо любила розповiдати про свої мандрiвки по свiтах i дуже весело смiялась, i якось, коли, крiм них, нiкого не було в їдальнi, Богдась дуже чемно попросив подивитись ближче обручки у вухах, i вона навiть дозволила помацати замочки. Вiн потiм так само чемно подякував i навiть шаркнув нiжкою, як робили найбiльш вихованi зразковi школярi без нагадування старших. Взагалi в цьому пансiонi, де жила мама, були люди з усього свiту, здебiльшого приязнi i до нього, й до мами, i мама, коли виходила в спiльну вiтальню, охоче розмовляла з усiма. Богдасевi спочатку було дивно - з рiзних країн, а всi немов схожi, i розмови у них про роботу, книги, паризькi театральнi новини, як у звичайнiсiньких собi людей... от тiльки португалка з своїми обручками... Але ж вона подобалась Богдасевi найдужче за всiх. Взагалi, як придивитися - так усi люди однаковi. Може, трошки по-iншому гралися хлопцi в Гейдельберзi, i в Лозаннi, i тут, у Парижi, але ж майже однаковi iгри i в м'яч, i в розбiйникiв. Вiн швидко знайомився з усiма, аби трошечки розумiти мову, а порозумiтися можна! Вiн майже так само, як i мама, вiльно розмовляв по-французьки, особливо з хлопцями, яким було байдуже до помилок, а в Гейдельберзi вiн белькотiв по-нiмецьки. Але ж так само, як i мама, вiн найдужче любить рiдну, українську. Як це Полiнька Тургенева така вже доросла, а зовсiм, ну зовсiм забула рiдну свою росiйську? Хiба можна забути? Нiколи вiн у життi не забуде, де б вiн не їздив! Вiн раптом уявив, що вiн уже повернувся "додому", у немирiвський будиночок, його стрiчає дядько Дорошенко - i не впiзнає його! А вiн, Богдась, розмовляє з ним i по-французьки, i по-нiмецьки, i по-португальськи! А дядько Дорошенко думає, що воно за молодик такий приїхав, з яких таких земель? I раптом Богдась починає спiвати пiсню, яку навчив спiвати любий Дорошенко: Он, на горi та й женцi жнуть... I тодi дядько Дорошенко пiзнає його i кидається обiймати! Ой, як добре! Богдась справдi хотiв заспiвати тихенько. Вiн сам собi сидiв у крiслi в їхнiй кiмнатi, й чекав маму, i про все це думав, i хотiв заспiвати, i раптом почув, що у нього не людський голос, а якийсь собачий хрип. - Богдасику, що з тобою? Над ним стояла мама, перелякано дивилась на нього, мацала чоло, щоки. - Лягай, швидше лягай, у тебе пiдвищена температура. Вона взяла його на руки i вiднесла в лiжко. Потiм усе туманилося перед очима i в головi. Вiн тiльки весь час бачив переляканi маминi очi, вони здавались йому неймовiрно великими, та ще чув незрозумiле слово - "круп". Вiн бачив - заходив Олександр Вадимович, "мсьє Пассек", як iнколи чемно казав Богдась, i мама його кудись посилала, заходила товста добра португалка, у дверi просувалась голова господарки пансiону в бiлому чепчику з широким рюшем. Здавалося, що Олександр Вадимович весь час прибiгає i зникає, вiн щось приносить, когось приводить... Так, приводить лiкарiв, бо тi починають його, Богдася, мучити, щось наказувати, а у Богдася нема сили анi сiсти, анi рота роззявити, навiть заплакати. Приходив savant Єшевський, майнуло обличчя Iвана Сергiйовича, i Богдасевi захотiлося, щоб вiн знову став "добрим велетнем" i сiв коло нього, але мама замахала на Iвана Сергiйовича руками i чомусь не пустила, кажучи: "У вас Полiнька, у вас Полiнька!" Мама весь час сидiла коло нього, i не роздягалась, i не лягала спати, навiть коли ставало зовсiм темно i надходила нiч. Певне, була нiч, бо було зовсiм тихо, i було б моторошно, якби вiн не тримав маму за руку. Здається, в кутку на стiльцi сидiв Олександр Вадимович i не хотiв iти звiдси, хоча мама казала, щоб вiн iшов. Богдась, навпаки, хотiв, щоб вiн лишався. До нього долiтали слова - "круп може задавити", i вiн боявся, що прийде якийсь "круп" i почне його давити, тому, певне, i мама не вiдходила, але все ж таки безпечнiше, коли i чоловiк у хатi. Вiн хотiв сказати про це мамi, та не мiг вимовити слiвця - тiльки сипiв. Вiн загубив вiдчуття часу, не помiчав, чи день, чи нiч. Вiн марив, приходив до тями, знову поринав у забуття. У нього був дуже важкий стан, але ж сам вiн цього не знав. Лише iнколи верзлося щось страшне, марилося i вiн хотiв закричати, та йому тiльки здавалось, що вiн кричить, а насправдi вiн сипiв i задихався. Мама вливала в рот щось гаряче, йому ставало трохи легше, навiть добре - мама весь час була коло нього i вiн засинав, тримаючи її за руку. Особливо важкi були два першi днi, а найстрашнiший - третiй - криза. Уже не казали "круп", а казали - "криза". У кiмнатi розмовляли пошепки. Йому здалося, що мама плаче. Ранiше вiн нiколи не бачив, щоб мама плакала. Йому стало її страшенно жаль, йому здалося, хтось її скривдив, її треба втiшити, i вiн прошепотiв: - Мамо... - Богдасику, серце моє, любий мiй хлопчику! Вiн прийшов до тями. Богдасику, скажи, скажи щось! - майже закричала Марiя. - Слухайте, вiн уже пiзнав мене! Богдась хотiв засмiятися - якi дурницi! - вiн би не впiзнав мами! Але вiн тiльки шепотiв "мамо", i то йому здавалося, що вiн смiється; вони обоє плакали... До них пiдiйшли лiкар i Олександр Вадимович, i, здається, португалка була тут, взагалi, здавалося, багато народу. I вже всi всмiхалися i давали якiсь краплi мамi. Вiн не спав, не марив i все розумiв. Лiкар сказав, що вiн молодець, i сказав, що прийде завтра вранцi, а щоб Олександр Вадимович принiс мамi вечерю. I вони лишились удвох. Мама голубила його й шепотiла: - Нiколи, нiколи з тобою не розлучимося, мiй найдорожчий, мiй хлопчику! Вiн це знав i так, i поблажливо їй всмiхався, - вiн уже мiг всмiхнутися, - i гладив її волосся. Повернуло на одужання. Невдовзi якось з Олександром Вадимовичем прийшов Єшевський. Вiн подивився на маму й похитав головою. - Марiє Олександрiвно, отепер ви вже повиннi хоч на годинку вийти на повiтря. Погляньте на себе в дзеркало, на що ви перевелися. - Нi, нi, я не можу лишити Богдасика. А в дзеркало я й не хочу дивитись! Уявляю, яка я красуня, якщо вже й ви жахаєтесь! - Але ж ви самi звалитесь! Вам треба перепочити. - Марiє Олександрiвно, - благально мовив Пассек. - Пiдiть iз Степаном Васильовичем прогуляйтесь трохи, а я посиджу з Богдасем. її нарештi умовили, i вони лишились удвох - Богдась i Олександр Вадимович. Хоча Богдась майже безпомилково вiдчував, до кого як ставиться мама, i його ставлення теж залежало вiд цього, - щодо Олександра Вадимовича вiн був непевний, тут вiн не мiг збагнути. То йому здавалось, що Олександр Вадимович просто боїться мами - дивно! Мама дуже добра й уважна до всiх... Та на якесь його прохання пiти кудись вона раптом вiдповiдає категорично i навiть рiзко: "Нi". Богдась знає, тодi вже мама нiколи не поступиться, i Олександр Вадимович, дарма що дорослий, дивиться жалiсливо, як дитина. То навпаки, вони так захопляться розмовою, до того ж стиха, майже пошепки, що Богдась трохи починає ревнувати, як нiколи не ревнує до Єшевського або до Iвана Сергiйовича. Вони всi були маминi друзi, хоча до кожного вона ставилась по-рiзному, так як i Богдась, i от тiльки зовсiм невизначене ставлення у нього було до Олександра Вадимовича. Той нiколи не цiкавився його справами, не робив нiяких зауважень i цим, звичайно, не завдавав нiяких прикрощiв, бо вiдомо, до чого усi дорослi люблять втручатися в те, що їх не обходить! Але ж нiчого особливо приємного вiд нього також не було. Потiм все ж таки Богдась примiтив - мсьє Пассек далеко жвавiше розмовляє з мамою, коли Богдася немає з ними, а коли Богдась заходить, розмова наче уривається, i взагалi при iнших Олександр Вадимович бiльше мовчить. Зараз, коли вони лишились удвох, Богдась помiтив, що той дивиться на нього з якоюсь цiкавiстю i... Богдась не мiг визначити, а хтось стороннiй сказав би - "з нiжнiстю". Вiн пiдсiв до лiжка й несподiвано запитав: - Хочеш, ми пограємо в шашки? Богдась був задоволений, що йому, як дорослому, запропонували не якусь там дитячу розвагу, а шашки, i навiть не спитавши, чи вмiє вiн. Вiн, звичайно, вмiв. Грали обидва серйозно, Олександр Вадимович радiв, коли сам вигравав, i взагалi поводився, як з рiвним, а не з малюком. Через кiлька партiй Богдась одверто признався, що дуже хотiв би грати в шахи, так як Олександр Вадимович грає з Степаном Васильовичем, йому дуже подобаються рiзнi ходи i коли кажуть "шах" i "мат", але не подобається, що так довго думають над кожним ходом. - Я тебе навчу, - сказав Пассек, - можливо, ти так довго й не думатимеш. Нi, виявляється, вiн досить приємна людина. Мама була явно задоволена, коли застала обох чоловiкiв за чоловiчою грою. Але чому у мсьє Пассека (так бiльше подобалось Богдасевi!) одразу змiнився вираз очей? Вiн дивився так, начебто чекав, що мама знову негайно пошле його в аптеку або за лiкарем, i вiн зiрветься i побiжить не заперечуючи. * * * Богдасева хвороба зв'язала ще мiцнiше друзiв - Марiю Олександрiвну, Єшевського i Пассека. А невдовзi сталася ще одна, вже радiсна подiя: одержали телеграму - Юлiя Петрiвна благополучно народила сина! - Мiй хрещеник! Юленька казала, що я буду хрещеною матiр'ю, хоч заочно, а запише мене! - радiла Марiя. - Просто заздрiсне дивитись на вас, Степане Васильовичу, до чого сяєте! Єшевський справдi сидiв з сяючим i якимось здивованим виглядом. - Звичайно, ви - хрещена мати i наша кума! - благодушно ствердив вiн. - Я мушу замовити йому черевички! - гарячилася Марiя. - Нiде, як у Парижi, не шиють так взуття. - Воно видно, - iронiчно мовив Єшевський, глянувши на її старi, певне, ще петербурзькi черевики. - Ну, що ви дивитесь! - засмiялась Марiя. - От надсилаю "Лихого чоловiка", одержу гонорар, одягнуся у Ворта, черевики замовлю у найкращого, найдорожчого шевця... - I в того ж самого замовите i нашому Петрику? - так вирiшили назвати хлопчика. Поки вийде ваша "Основа" i вам надiшлють з неї гонорарiй, Петрик уже виросте i йому необхiдно буде замовляти взуття у найкращого паризького шевця, - добродушно пiдсмiювався Єшевський. - Бодай вам з такою мовою! "Основа" от-от вийде. Але ж врештi для Петрика я спроможуся й без неї замовити, а крiм того, и вже почала в'язати з гарусу! - I це теж будуть паризькi, бо в Парижi зв'язанi, - вставив Саша Пассек. - Вигадали таке! Ще черевички хрещенику в'язати. У вас просто руки на всi штуки, - замахав руками Єшевський. - I так хвилини вiльної не маєте, силомiць вас вiд столу вiдтягаєш. - Ну, на це знайдеться! Це i спочинок, i робота. В'яжеш i думаєш собi. Тепер я замрiюсь i уявляю, який-то мiй хрещеник, який у нього характер, що з нього вийде. От вашу дочку старшу, Сашеньку, я уявляю наполегливою дiвчинкою, з самостiйним характером. Я люблю слухати Юленьку, коли вона про дiтей розповiдає. "Коли людям цiкаво про малих чужих дiтей слухати, то вже дiйсно щирi душi й щирi друзi, - подумав Єшевський, - хоч i вигадує вона, як письменниця!" - I вiн сам починав турбуватися про Марiю, як про близьку людину, i писав своїй Юлi: "Марiю Олександрiвну я бачу часто. Вона в дуже нехорошому станi i моральному, i фiзичному, тому що часто хворiє. Як вистачає у неї сили працювати, я просто не розумiю. А вона працює що є сили, бере уроки англiйської й iталiйської мов, силу-силенну читає i пише. Днями закiнчила чарiвну повiсть "Лихой человек", яку надiслала в "Русский вестник". На мою думку, це чи не найкраще з усього, що написала. По-українськи написано вже п'ять оповiдань i вже надiсланi в новий український журнал "Основу". Я дуже непокоюсь, що вона доконає себе, i не раз намагався серйозно i прямо говорити з нею. Неможливо протягти довго, коли спиш по двi години на добу, i обiдаєш iнколи раз на дватри днi, i до того ж надриваєш себе працею. А втiм, з нею не справишся. Я дуже задоволений, що знайшов тут Тургенева, прекрасного добродiя, i котрого я ранiше мало знав з цiєї людської, а не з лiтературної сторони. У нього обiдаю я раз на тиждень, звичайно, разом з Марiєю Олександрiвною, i в цей день засиджуємося годин до дванадцяти. Якби не було тут цих двох людей, я загинув би вiд нудьги в Парижi". Що ж, savant як savant. Сорбонна. Лувр. Версаль. Двоє-троє близьких знайомих. Блиск, гомiн, вир життя Парижа його не обходили. Тому було сумно, коли наблизився на чужинi Новий рiк. Але несподiвано люб'язне запрошення пiднесло настрiй. "Як-то ви зустрiнете Новий рiк? - питав вiн у листi дружину. - Я йду стрiчати його (наш, а не закордонний) до Тургенева разом з Марiєю Олександрiвною, Бородiним, Пассеком i тiльки. Напрошувалися, було, й iншi, i це трохи не розстроїлось, але Тургенев надумав сказати, що вiн може бути вдома лише об одинадцятiй вечора, i таким чином справа уладналась..." Як птахам на чужинi, хотiлося збитись докупи. Кожен згадував рiздво, Новий рiк удома, i було трохи сумно i тому особливо приємно, що стрiнуть Новий рiк "по-сiмейному", в тiсному колi. Але до Нового року ще було рiздво! Наприкiнцi листопада Марiя одержала маленьку записочку вiд Герцена: "Надсилаю вам - Ви гадаєте "Колокол"? От i нi. Одне слово не приказка - надсилаю Вам Ольгу з вiзитом i з цим листом. Що Ви робите, Марiє Олександрiвно? Яке уперте мовчання. Я серйозно рекомендую Вам - m-lle Meysenbug i, користуючись цiєю вiрною нагодою, тисну Вам руку. Огарьов кланяється. Будьте здоровi". Олександр Iванович написав i Тургеневу про приїзд дочки Ольги. "...За Ольгу - дякую. Вона їде з Meysenbug, яку я серйозно рекомендую Мар. Ол. Спочатку вони зупиняться у однiєї знайомої, а потiм шукатимуть квартиру, - я їм даю твою адресу, - а ти попроси твою дочку її прийняти i приголубити... Кланяйся Map. Ол. Навiщо ж це Богдан був у крупi? Ну, минуло, так i говорити нема чого". Герцену було важко вiдпускати Ольгу, молодшу дочку, але... але вдома Наталя Олексiївна створювала неможливу атмосферу для його дiтей, не злюбила норовливої, дуже гарненької, жвавої Ольги, яку Мейзенбуг, навпаки, обожнювала, як власну дочку, i цим також немало шкодила її вихованню. Олександр Iванович усе бачив, розумiв i нiчого не мiг поробити з не менш норовливими i упертими "виховательками". Все ж таки любов Мейзенбуг перемогла. Вiн вiдпустив Ольгу з Мейзенбуг у Париж. Мейзенбуг i Оля були щасливi -любов була взаємна! А у нього на серцi щемiло. Ольга виростала поза росiйським впливом. I хоч писав вiн наче жартома, вiн насправдi жадав i сподiвався, що добрi душi, рiднi, руськi, приголублять його дочку. Як вiн хотiв виростити, виховати своїх дiтей люблячими свою батькiвщину, рiдну мову, рiдний народ, спадкоємцями його багатства - роботи! Не виходило це аж нiяк! Ще писав Герцен, що до Парижа їде його знайома росiйська пара - Агренєви. Вiн - тенор, вступає до паризької iталiйської опери - добре було б його звести з madame Viardot, а вона - дуже гарна жiнка, пише англiйськi вiршi, якi, правда, Герцену не подобаються, але ще перекладає англiйською мовою Марка Вовчка - це вже добре! "Зведiть їх, це буде корисно для пропаганди росiйської лiтератури i для розвитку художницького такту в Агренєвої..." "Хай там що завгодно плещуть про Марка Вовчка, - подумав вiн, - а письменниця вона - дай боже!" 2 "Якi ж бо вони славнi створiннячка, усi цi дiтки", - подумала Марiя, обводячи поглядом усiх за столом. Дiти були рiзного вiку - вiд чотирьох до сiмнадцяти. Сiмнадцятирiчна Полiнетт - дочка Тургенева - сидить на хазяйському мiсцi й порядкує, їй непомiтно допомагають батько й гувернантка miss Innis. Особливо батько - вiн пiдказує стиха, що кому запропонувати, i сам, помiтивши, що кому подобається, з задоволенням пiдкладає ще й ще. Навпроти них сидять маленький чотирирiчний Поль Вiардо i такий же дорослий П'єр Тургенев - молодший син славетного вигнанця Миколи Тургенева, а обабiч - десятирiчна Опенька Герцен i шестирiчна Марiанна Вiардо, а на другiй сторонi - ровесники: Клодi Вiардо i Богдась Маркович. Ще за столом Марiя Олександрiвна, m-lle Мейзенбуг, i коло Поля - гувернантка дiтей Вiардо. Але, не змовляючись, дорослi намагаються аж нiяк не заважати дiтям, не роблять їм зауважень i застережень анi вголос, анi пошепки, не заводять своїх дорослих розмов, а Iван Сергiйович розповiдає цiлком серйозно рiзнi смiшнi iсторiї. "Дорослi" усi свої. Господиня столу, хоча вже не дитина, але ж майже дiвчинка, i всi дiти почувають себе легко й вiльно, особливо стає весело, коли пiсля закуски їм наливають по чарочцi легкого винця. Тiльки в чарочку Поля - шипучої водички. Усi дуже наряднi. Богдасевi так личить його вишита українська сорочка, з якої вiн, правда, трохи вирiс. "Треба буде вишити нову, - занотовує собi в думках Марiя, - я ж цю ще в Немировi на вирiст вишивала й шила". I вона, i хлопчик люблять цю сорочечку, i вiн її одягає лише у визначнi днi. Дiти з насолодою уминають смачнi пирiжки, а коли вже подають десерт - торт i фрукти, - можна подумати, що вони нiколи такого не їли, навiть дiвчатка Вiардо, - такий вирвався зойк захоплення! Гувернантка все ж таки хотiла спинити Клодi, але Iван Сергiйович очима її зупинив. Йому так приємно, що дiти тримаються невимушене, за столом царює щебетання i смiх, i найдужче цьому сприяє Богдась! А вiд нього не вiдстає улюблениця Iвана Сергiйовича - Клодi. Iнколи Марiя ловить швидкий ревнивий погляд Полiночки. Взагалi дiвчина в якомусь нерiвному настрої. То вона вiд усього серця привiтно пригощає малечу, особливо Оленьку Герцен i Богдася, розпитує Оленьку про Лондон, i Iван Сергiйович радiє, що його дочка така гостинна, мила. То раптом немов якась хмарка набiгає на її темнi, майже чорнi очi, - певне, материнськi, обличчям вона схожа на батька, - i вона немов не знає, що їй робити далi. Це тодi, коли Клодi i Марiанна поводяться запанiбрата з її батьком, i вiн так явно задоволений з цього. Але вона вмить перемагає себе й знову жартує з малечею. Нi, нi, "дитячий обiд", рiздвяний обiд, дуже вдався! А по обiдi - концерт. Спочатку заграла веселий екосез сама юна господиня, щоб гостi не соромилися виступати, а потiм були вже виступи всiх гостей. Клодi i Марiанна одягли в кiмнатi Полiнетт iспанськi хустки i вистрибнули, клацаючи кастаньєтами, - ефект був надзвичайний! Ольга не готувалась до виступiв, але пошепотiлась iз Мальвiдою Мейзенбуг i продекламувала якийсь англiйський вiрш. Треба було й Богдасевi виступити. Вiн мiг що завгодно - i протанцювати, i вiрш сказати, i проспiвати. Вiн трохи помiркував i сказав статечно: - Я краще заспiваю! Мамо, ти менi заграєш! I хоч нiхто з дiтей не зрозумiв слiв, усiм подобалось, як вiн проспiвав, притоптуючи каблучками: I шумить, i гуде, Дрiбен дощик iде! Марiї було приємно вiд того, як вiн виступив i як вiльно з усiма белькоче по-французьки. А потiм танцювали всi разом, усi дуже розвеселилися, i коли грали в фанти, Iвану Сергiйовичу випало бути ведмедем. I вiн справдi полiз накарачках i рикав по-ведмежому! А Клодi закричала, що вона хоче поїздити верхи на ведмедi, як у цирку, i Iван Сергiйович посадив її на спину, але тодi закричала й Марiанна. Iван Сергiйович сказав, що вiн усiх-усiх дiтей по черзi покатає на своїй спинi. I справдi, катав i Клодi, i Марiанну, i Ольгу, й Богдася. Богдась так здорово вигукував при цьому, що Поль злякався i не хотiв сiдати. Полiна бiгала й смiялась, вона, звичайно, не злазила на спину батька, але вона удавала дресирувальника. I тут у розпалi веселощiв розкрилися дверi i в них з'явилась madame Вiардо. Що таке? Тургенев навкарачки лазить по килиму, дiти верещать, трохи не перекидаються, а "виховательки" спокiйнiсiнько сидять собi на канапi i розважаються балачками! На хвилинку збентеження. Тургенев, захекавшись, пiдводиться з пiдлоги, у нього майже щасливе лице, вiн цiлує у madame Viardot обидвi руки i дивиться так, немов запрошує взяти участь у цих дитячих бездумних розвагах. Але вона сiдає осторонь у крiсло, привiтавшись з усiма легким поклоном. Дiвчатка на неї не звертають уваги, Полiнетт спалахує i робить чемний реверанс. Вона вже давно не любить її, цю мадам Вiардо, яка, на її думку, робить усе, щоб вiддалити батька вiд неї... Ця Вiардо зауважувала кожну дрiбницю, вiдзначала кожен її невдалий крок, необмiркований вчинок, навiть найменшу помилку в мовi, в нерiднiй їй мовi, задля якої вона зовсiм начисто забула рiдну, - так хотiв батько, великий росiйський письменник, але ж бажання батька було для неї законом! Мадам все, що траплялося невдалим, немов занотовувала в якийсь штрафний зошит i потiм усе, все, кожну дрiбницю злорадно доводила до вiдома батька, - i батько не захищав перед нею свою дочку, а навпаки, виправдувався i почував себе винним. Через це Полiночка нiколи не почувала себе добре в маєтку Вiардо - в Куртавнелi - i не тримала себе вiльно навiть з дiвчатками, якi наче мали бiльше прав на її, її батька! А їй хотiлося одного в життi, до болю, до розпачу, щоб її любив батько, який стiльки зробив i робив для неї, але їй хочеться, щоб вiн любив її хоч трохи бiльше, нiж Клодi й Марiанну, нiж саму мадам Вiардо... Вона давно знає, що це неможливо... Але зараз, коли мадам так скептично, вiдчужено з'явилась на їхнiй затишнiй простiй вечiрцi, їй, Полiнi, хочеться довести всiм присутнiм (вона знає: всiм не треба, треба їй, madame, довести), що вона, вона його дочка, для неї це свято, це росiйське рiздво, святковий обiд, гостi, розваги, вона примушує себе знову засмiятися, поглядом просить miss Iннiс сiсти за рояль, хапає за руку веселого хлопчика Богдася i починає з ним кумедно танцювати. От кому справдi весело, от хто радiє вiд щирого серця i подарункам, i всьому святковому гомону, i нiчого не приховує, i нiчого не удає. I йому цiлком байдужiсiнько, якби вiн навiть знав, що ця дама з тонкими губами i наче виряченими сердитими очима - мати двох славних дiвчаток Клодi й Марiанни, - потiм казатиме про нього i своєму чоловiковi, й доброму Iвану Сергiйовичу: - Яка невихована дитина! А Iван Сергiйович, цiлуючи її тонкi, сухi пальцi, добродушно мовитиме: - Що ви! Тепер, коли вiн вчиться у пансiонi, вiн просто зразковий, порiвнюючи з тим, яким був. Марiя, побачивши, що Богдась танцює з Полiною, привiтно кивнула дiвчинцi, i Полiнi стало легше на серцi. Полiна вiд природи соромлива i позбавлена будь-якої екстравагантностi, аж нiяк не може поводити себе так, як пещенi й любимi всiма Клодi та Марiанна. їй захотiлося, - але ж хiба вона насмiлилась би! - кинутись на шию Марiї Олександрiвнi або навiть просто пригорнутися зараз до неї. Розчервонiлi й захеканi, вдвох з Богдасем зупиняються коло неї, i Богдасева мати з тою ж дружньою ясною усмiшкою обiймає їх обох, потiм пригладжує русяве густе волосся Полiни, i дiвчинка боїться, що вона зараз заплаче. Непомiтно для iнших i дивлячись не на Полiну, а на свого Богдася, Марiя пригортає її до себе, а сама питає сина: - Весело, Богдасику? А може, додому вже час? - Нi, нi, що ти, мамо! - бурно протестує Богдась. - Ми ще будемо танцювати. Правда, Полiнетт? - звертається вiн до дiвчинки по-французьки. - Звичайно, ще рано, - просто лякається дiвчинка, стискає руку Марiї Олександрiвни i тихо додає: - Мадам Вiардо, коли хоче, хай їде, а ви лишайтесь, обов'язково лишайтесь! Ми ще всi-всi танцюватимемо разом: i тато, i ви, i всi-всi. Адже у нас весело, правда? - I на хвилинку вона вiрить, що справдi всiм весело на її святi. - Я дуже хочу, щоб ви були найдовше вiд усiх! - Нi, нi, я не пiду, коли ти не хочеш. А зараз бiжи з Богдасиком - i берiть Оленьку, її тато хотiв, щоб їй було добре у вас. - О, звичайно! - радiсно вигукує Полiна i, схопивши за руку Богдасика, бiжить до Оленьки Герцен. Марiя стрiчається поглядом з Iваном Сергiйовичем. У його очах мелькає смуток. Але тiльки якусь мить. Miss Innis грає бравурний ланнерiвський вальс. - Mesdames! Mesdemoiseles! Messieurs! Crand rond! (Дами, мсьє, велике коло!_ (франц.) _кричить Iван Сергiйович. - Всi за руки! Вiн хапає однiєю рукою мадам Вiардо, другою Клодi - вони найближче до нього. Марiя Олександрiвна пiдхоплює Оленьку i Полiну, Полiна - Богдася, той - Марiанну, маленького П'єра Тургенева - далi побiгли гувернантка з Полем i навiть серйозна, солiдна, але сентиментальна i добра.Мальвiда Мейзенбуг, i всi закрутились в танку! Здавалося, всiм дуже, дуже весело! Може, на хвилину й Iван Сергiйович уявив, що це велика його родина, що це з'їхалась рiдня на рiздво в його рiдне власне гнiздо. Але вiн тримав за руку не рiдну дружину. Ця жiнка, яка була для нього дивом, чаром, зводила милостиво спуститися до нього, вона приїхала за своїми дочками, вона поїде додому, до свого чоловiка, куди милостиво пускають i його. Вiн знову глянув на Марусю, вiн був їй вдячний сьогоднi за "маленьку" Полiну, адже вiн усе бачить i помiчає. Коли всi розх