вiн зменшив його... - Однаково на суд нащадкам лишаються твори, i тут нiхто вже не владний зробити по-своєму, - мовив Єшевський. - Як не репетує Англiя, всi її лорди, всi її святенники, а от, бачите, поет Байрон лишився в серцях усiх народiв, кому потрiбнi були його пiснi! - Вiн у мене змалку зв'язувався з Iталiєю i Грецiєю, - сказала Марiя. - Яке життя! З карбонарiями боровся за Iталiю, як за свою батькiвщину, вiддав життя за Грецiю. З його пiснями свободi йдуть гарiбальдiйцi! - Смiливому вся земля батькiвщина! - мовив Єшевський, З кав'ярнi, де дружньо попрощалися з господинею i дали слово прийти ще, Марiя йшла мовчазна й замислена. Треба швидше зустрiтися з хлопцями, якi приїхали з Гейдельберга не як цiкавi туристи, а щоб бути в загонах Гарiбальдi, з тими поляками, росiянами й українцями. - Милий Степане Васильовичу, ви ще не дiзналися, я вас просила, де тепер Добролюбов? Чоловiк писав, що вiн у Римi, але ж його тут нема. Чоловiк радить познайомитись з ним i працювати для "Современника". - Що ж, вам i карти в руки, - задоволене сказав Єшевський. - I не дорiкайте менi, ви ж знаєте, я для вас про все дiзнаюсь - навiть про що зараз думають Кавур, Меттернiх i король Вiктор-Еммануїл, бо про це пише в "Современнике" Добролюбов так само гаряче, як i про твори Марка Вовчка, тому вже я пройнявся до нього величезною симпатiєю i дiзнався, що зараз вiн у Неаполi. - Ну, тодi ми з ним незабаром побачимось, - впевнено сказала Марiя. - Я не встигла познайомитись з ним у Петербурзi, треба це тут виправити! * * * Художники знайшли для Марiї Олександрiвни чудову кiмнату! Досить велику, але зовсiм недорогу, на першому поверсi. У внутрiшньому дворику був навiть фонтан i квiти. Обставлена кiмната була екзотично: прикрашена вазами, бюстами, висiли картини - нiби куточок якогось музею або старого палаццо. Так воно й було - колишнiй занедбаний, ветхий палаццо, але Марiї дуже подобалось. А художники найбiльше були задоволенi й пишались, що знайшли помешкання з великим лiхтарем на сходах. Бiльшiсть будинкiв у Римi була з темними й просто страшними пiд'їздами. На тiй же вулицi у маленькiй кiмнатцi оселився Олександр Вадимович. Богдась лишався на його пiклуваннi в той час, коли мама працювала. Першу половину дня мама завжди працювала. I часто вночi. Увечерi iнколи сходилися усi разом. Свої вiдвiдини музеїв i рiзних пам'яток професор, як i до їхнього приїзду, робив сам... Що ж, йому не хотiлося заважати цим явно щасливим людям... Iнколи вiн виходив пiзно увечерi, отак як сьогоднi, майже вночi, щоб поглянути на руїни форуму, храм Венери, Колiзей при мiсячному освiтленнi. Сьогоднi вiн попрямував до Колiзею. Людей зовсiм не було. Там i тут бiгали кiшки, чомусь їх тут багато ховалося в стародавнiх руїнах. Якась жiноча самотня постать вийшла з брами. - Марiє Олександрiвно! Ви? Самi? Чому? - Хiба ви не знаєте, що я люблю блукати сама? - Але вночi, в Колiзеї? - Хiба страшно? Саме отак i вiдчуваєш те далеке життя. Пiд цiєю брамою проходили гладiатори з вигуком: "Ave Caesar, morituri te salutant!" (Живи, Цезарю, тi, що йдуть на смерть, вiтають тебе! (лат.) _Я люблю тут блукати i згадувати. - I ви згадуєте те далеке життя? - пожартував Єшевський. Марiя нiчого не вiдповiла. Вони пiшли вдвох мовчки. Навiть такому доброму друговi, як Єшевський, не хотiлося казати, що вона "згадувала". Вона згадувала тут рядки "Неофiтiв", якi Тарас Григорович власноручно переписав для неї i подарував перед подорожжю. Вона не раз перечитувала їх, але зараз, тут у Римi, коло стiн Колiзею, уночi, вона особливо переживала усю їхню силу слова, уяви, мислi. Шевченко малював Колiзей, перших неофiтiв, перших нескоримих борцiв, вiддану матiр, але ж усе це було про їхню рiдну землю, про рiдний народ, i не лише про рiдний, а про кожен уярмлений, про кожен поневолений, про кожен, що конає пiд владою тиранiв. Марiя йшла мовчки, i, як часто бувало, в думках повторювала рядок за рядком: Ликуе Рим. Перед кумира Везуть возами ладан, мiрро, Женуть гуртами християн У Колiзей. Мов у рiзницi Кров потекла. Ликує Рим! I гладiатор, i патрицiй, Обидва п'янi. Кров i дим Їх упоїв. Руїну слави Рим пропиває. Тризну править По Сцiпiонах. Лютуй! Лютуй, Мерзенний старче! Розкошуй В своїх гаремах! Iз-за моря Уже встає святая зоря. Не громом праведним, святим Тебе уб'ють. Ножем тупим Тебе зарiжуть, мов собаку, Уб'ють обухом. Вона думала про всiх неофiтiв, усiх борцiв, i для неї найближчою ставала Iталiя Байрона, Iталiя Гарiбальдi i, як не дивно було б почути комусь, Iталiя її "батька", Тараса Григоровича. Захотiлося йому написати про всi враження, його розпитати. Опанас повiдомляв у останньому листi, що хворiє, писав про невдале сватання, про сумну подорож на Україну i брутальний арешт. Тургенев збирався написати про цей обурливий арешт Олександру Iвановичу, щоб той надрукував у "Колоколе". Мабуть, важко йому, Тарасовi Григоровичу, нема коло нього по-справжньому близьких, з теплими, рiдними руками. Як це страшно бути на самотi, самотнiм. Не тодi, коли сам цього хочеш, а весь час... Певне, це найстрашнiше в життi. От i люблять його, i шанують, а вiн однаково самотнiй - її названий батько, i нiяка слава, нiякi успiхи не можуть замiнити найрiднiшої, найближчої людини. Уночi, пiсля прогулянки до Колiзею писала йому листа. Бажалось якнайтеплiше зiгрiти його, приголубити, як дочцi. "Мiй друже дорогий, Тарасе Григоровичу! Чую, що Ви усе нездужаєте та болiєте, а сама вже своїм розумом доходжу, як-то Ви не бережете себе i якi сердитi тепер. Оце добрi люди скажуть: "Тарас Григорович! Може, Ви шапку надiнете: вiтер!" - а Ви зараз i кирею з себе кидаєте. "Тарас Григорович, треба вiкно зачинити, - холодно..." - а Ви хутенько до дверей - нехай на стежi стоять. А самi Ви тiльки одне слово вимовляєте: "одчепiться", та дивитесь тiльки у лiвий куток. Я все добре знаю, та не вбоюся, а говорю Вам i прошу Вас дуже: бережiть себе. Чи таких, як Ви, в мене поле засiяно?" Чомусь сльози застилають очi. Нiхто, нiхто не важив так для неї. Згадала, як уперше дiвчинкою "Кобзар" читала, i сама собi присягалася, своїм життям, принести якусь користь для народу, не прожити пустотливою панночкою або великорозумною баринею. I бiль, неймовiрний жаль за ним - чого так склалось його життя? Згадала - розповiдав Опанас - дуже Тараса Григоровича любила хрещена мати Богдасика - княжна Рєпнiна, Варвара Миколаївна, ще до заслання, ще як був молодим. Вона, Варвара Миколаївна, вразила Марiю своїм прямодушним розумом, сердечною простотою. Та хiба серцю накажеш? Шевченко поважав її, звiрявся їй багато в чому, але ж не любив. I вiн самотнiй. I вона вже нiкого не полюбила i теж сама-одна доживає свiй вiк. А от здалося йому, що полюбив цю Ликеру, крiпацьку дiвчину Макарова. Макаров, звичайно, одразу "вольну" дав, але жахався, казав Марусi: "Гарна тварина - i бiльше нiчого, лукава, ледаща i не любить його аж нiскiлечки". Нещасливий "батько"! Шкода, що її не було поряд, уявляє, як усi "друзi" з порадами лiзли, з осудами та пересудами. Вона розумiє, вiн жахнувся своєї самотностi, а те, що крiпачка, - це тiльки полонило його дужче. I всi кажуть - гарна! Її й Тургенев бачив, теж сказав: "Я зрозумiв, чому його до неї потягло, але одразу бачив, не те що щастя - нiякого пуття не буде". Може, й добре, що одразу все порвалось. Не пощастило йому у подорожi, такiй жаданiй, такiй чеканiй, на Батькiвщину. "Їздили Ви на Україну, були Вам там пригоди, писали менi Коли-то побачимось? Буду дожидати". Вона й так тi три мiсяцi у Петербурзi найчастiше з ним бачилась, усi навiть нарiкали. Але ж так мало того часу було. Вiн i не хотiв спочатку, щоб вона їхала, а потiм казав: "їдь, доню, подивись свiта!" "Я тепер пишу до Вас з Рима: коли б же Вас сюди занiс який човничок, щоб Ви не од людей почули, а на свої очi побачили, якi тут руїни, дерева, квiти,а яке тепло, яке сонце. Я була в Колiзеї на самому вишку, на вiкнi сидiла, а як звiдти зiйшла, то й сама не знаю..." Еге ж. Єшевський i Саша далi стояли, i Саша тремтiв i блiднув, бо не помiтив, як вона швидко нагору побiгла, а вже побачив, як звiдти махала, щоб стояли там унизу, на неї чекали. "Була у Ватiканi..." Як глянула на Аполлона, на Лаокоона, "живих", не копiї, а "справжнiх", так аж дихання зайшлося, говорити не могла, трохи вiдстала, щоб не бачили її супутники, незручно стало за свою таку вразливiсть, вона й сама не чекала такої реакцiї. Потiм, уже отямившись трохи, слухала пояснення Єшевського. А в Сiкстинську капелу ходила потiм не раз; i, закинувши голову, їй хотiлося найдовше дивитись на стелю, на створення свiту, як бог Саваоф торкається пальцем Адама. Вона мимоволi всмiхалась, i нiби все набувало iншого значення. На це створення свiту вона волiла бiльше дивитись, нiж на страшний суд, там тiльки одна божа матiр її заспокоювала, яка наче благала сина про милосердя. Вона i в дитинствi найдужче любила образ дiви Марiї... А створення свiту було для неї чимось життєствердним. Не те що страшний суд - хай хоч i заслуженi кари. "Коли б же Ви були там, Тарас Григорович. У мене є для Вас фотографiї, та як їх передати? Я тут i працюю, i вчуся, i гуляю. Ви напишiть менi словечко, коли час буде. Ви забули чи нi, що ви названий батько? Коли взяли iм'я, то взяли й бiду батькiвську. Тепер думайте i не забувайте". Вона всмiхнулась трохи сумно. Чи було б її сьогоднiшнє щастя, її "миле горе" - бiдою батькiвською? Ой, леленько, вона й не знала, й не вiдала досi, яка то є справжня любов! А любовi, як долi, конем не об'їдеш, не обминеш... "Прощавайте. Бережiть же себе, прошу Вас дуже". Вона знала - йому буде приємно, радiсно, коли вона багато працюватиме, писатиме. Оце для нього головне. Вона уявила, як у нього, в його скромнiй кiмнатi-майстернi в Академiї художеств вона затишно вмоститься на його турецькому диванi - єдинiй розкошi! - i розповiдатиме про подорожi, зустрiчi, враження, i вiн прочитає їй новi свої твори, а потiм попросить її заспiвати, i вона спiватиме не тiльки українськi пiснi, а й iталiйськi, що чує тут. Обов'язково треба швидше побачити Добролюбова, вiн-то далеко бiльше знає, нiж Єшевський та Бородiн, та й росiйськi художники, з якими вони стрiчаються, що робиться насправдi навколо, бо щось дуже схоже на затишшя перед бурею, а в день iменин Гарiбальдi на всiх вулицях i на площi папськi солдати ходили великими юрбами, побрязкували, наче застерiгаючи, шаблюками, i народ у чеканнi затих, немов збирався з новими силами. В останньому "Современнике" була дуже прихильна рецензiя на нове видання "Кобзаря" - вона ще його не бачила, i їй тiльки написали, що на ньому стоїть присвята їй! Але їй так хотiлося одержати листа вiд самого Тараса Григоровича. Надходили листи вiд Тургенева - не дуже приємнi, вiд Опанаса - пiсля них ставало сумно й нiяково, а iнколи вона ображалась i дратувалась про себе. А вiд Тараса Григоровича - нi, не було. Невже вiн так тяжко нездужає, що й написати нема сили? Вона про нього тут останнiм часом багато думала, i навiть приснився вiн їй, веселий i добрий, - удвох спiвали "Зiроньку". I вона прокинулась весела, розповiла за снiданням про сон Богдасевi й Сашi. Вони, як завжди, пiшли втрьох на пошту - Саша, Богдась i вона. - Prego, синьйора! - як знайомiй, з усмiшкою простягнув їй листа чорненький юнак. Вона вже впiзнала досить товстенький конверт з адресою, надписаною почерком Iвана Сергiйовича, - вiн їй пересилає пошту з Парижа: так i є - в першому конвертi ще другий, це вiд Опанаса Васильовича. Саша нiколи не питав, намагався нiчим не виявити свого хвилювання, але вiд Марiї не крилося, як вiн завжди блiднув i мiнився в обличчi. - Вiд тата! Лист вiд тата! - закричав Богдась i потягнув її за руку. - Читай, читай швидше! Вони вийшли на вулицю, присiли коло стiни, повитої плющем i трояндами. Саша удавав, що цiкавиться невеличкою статуєю мадонни, їх тут багато стоїть в нiшах коло невеличких стiнних фонтанчикiв, звiдки простi люди п'ють воду. Богдась торсав матiр за руку, i вона квапливо надiрвала другий, Опанасiв, конверт, почала читати, i раптом Богдась побачив, як великi, наче дощовi краплини, сльози потекли по щоках мами. - Мамо! Що таке? - кинувся вiн до матерi, пiдбiг i зляканий Олександр Вадимович. Марiя слабо махнула рукою: - Пiдiть, пiдiть удвох кудись. Я сама хочу бути. Тарас Григорович помер... Вона блукала сама по вiдлюдних вулицях та вуличках, сидiла над Тiбром, не звертаючи нi на кого i нi на що уваги i не стримуючи слiз. Тараса Григоровича, її "батька", вже не було на свiтi. Як у неї болiла душа! Нiколи, нiколи вона вже не побачить його, i не розповiсть вже йому нiчого, i, написавши новий твiр, вже не думатиме, як завжди: "А йому сподобається?" Адже його слово було найвище визнання, найвищий суд для неї. Як же це трапилось, як же таке горе, така бiда увiйшла в її життя? А вона так багато думала про нього останнiм часом, як нiколи за все перебування за кордоном. Так то вона прощалася з ним навiки, коли їхала з Петербурга? То вона прощалася, коли пiдписувала оце тепер останнiй свiй лист звiдси: "Прощавайте"? Ой, а де ж та даровизна, що надiлив вiн нею, а вона залишила у нього до повернення - його автопортрет, що писав вiн, коли був молодим. Вона такий бачила i у княжни Варвари Миколаївни, отаким та його любила й не пiзнала пiсля заслання, а вона, Марiя, побачила його вже не таким, але одразу зрозумiла, що душа його ще палкiша, ще непримиреннiша стала, воля його ще мiцнiша, куди мiцнiша, нiж у всiх, хто оточував його. Вiн подарував їй ще свiй зошит, що списав у Орськiй фортецi, своє євангелiє, що читав там. Вiн усе те дорогоцiнне її серцю подарував їй, сам подарував, хiба вона насмiлилась би просити, навiть натякнути? А вона сказала притуливши тi подарунки до грудей- "Нехай у вас буде, поки повер'нуся". Кому вона могла що довiрити, як не йому самому? А тепер - де вона, ця найдорожча в свiтi спадщина? Треба, щоб Опанас потурбувався, забрав для неї, зберiг для неї. Яка вона була легковажна, нерозсудлива, непередбачлива... Та хiба вона думала, що нiколи вже не побачить свого Тараса Григоровича? Хiба коли думаєш, що близькi пiдуть вiд нас одного разу i нiколи вже не повернуться?.. Вона опiвночi прийшла до свого помешкання. Вже зовсiм було темно i тиша скрiзь. Добре, що у пiд'їздi свiтив цей лiхтар, яким так пишались художники. Саша сидiв коло Богдана, що спав, та, поглянувши на її заплаканi очi, мовчки поцiлував їй руку i, нiчого не спитавши, пiшов до себе. Вiн завжди був такий. Нiчому не заважав i розумiв її бажання з пiвпогляду. Нiкого вона не хотiла бачити, нiкого. Цiлу нiч вона наче розмовляла з "батьком", присягалася, що вона не зверне з дороги, його дороги, адже вiн вiрив у неї, Марiю, Марка Вовчка, i хай ця вiра не стане даремною! Але як закiнчив вiн це своє страдницьке життя? Чи був хтось коло нього, чи тримав його знесилену руку, чи так на самотi, як завжди? А вона, його "дочка", була так далеко, й невiдомо, чи встиг вiн прочитати її останнiй лист iз Рима? Невже не дiзнався вiн, як вона думає про нього, схиляється перед ним? Вона наче оглядала своє життя i червонiла за багато днiв i годин цих двох рокiв i думала, думала над своєю працею i над тим, що та як треба робити i як прожити, як вiн, у кого нема "зерна неправди за собою". Як це важко жiнцi, молодiй ще жiнцi, якiй здавалось, що тiльки зараз вона пiзнала справжнє жiноче життя, жiноче щастя, i як важко все поєднати i бути ще матiр'ю. Адже завжди жадала вона бути доброю, гiдною матiр'ю - не для оточення, не про людське око, а по-справжньому, щоб самiй знати, що перш за все вона - Людина. Мати. Адже їй присвятив Тарас Шевченко свiй "Кобзар"! Це щось-таки значить! Не тiльки для слави, для вiдзнаки її, а щоб вона, Марко Вовчок, так само, як вiн, любила Україну, народ пригноблений, скривджений, для нього працювала. Писати? Так, багато писати, щоб народ її любив i розумiв. Не для купки "избранных", а для всiх людей, народу, для нього й про нього. Нiч - час роздумiв над життям, над метою його, над добром i злом. А день - це саме життя з своїми повсякчасними турботами, дрiбними щоденними обов'язками, легкими радощами, побутовими неприємностями i втiхами. Може, коли б "бог" не посилав людям рiзнi дрiбнi напастi, якi вiдвертають увагу вiд того, що терзає до глибини душу, i жити не можна було б! Вночi здається: зайшла людина в безвихiдь. Як можна далi жити, не розв'язавши для себе головних протирiч, питань, проблем? А настане день, вiдiйшла нiч переплакана, безсонна, треба дитинi швидше дати поснiдати, треба навiдатися, чи надiйшли грошi, треба швидше перекласти "Три долi", а то не встигнуть надрукувати в черговому номерi. А тут ще Саша... 5 Наближався Великдень. Як це було в дитинствi? Давно-давно? Вона сидiла коло фонтана, поринувши в спогади. Це наближення свят, незвичне готування до них у Римi розбуркало далекi-далекi спогади, далекi картини, що нiчого спiльного не мали з тим, що бачила зараз. Ще б пак! Маленька глуха Катеринiвка на Орловщинi - i Рим! Який ясний пiднесений настрiй був тодi, у дитинствi, в днi цих великоднiх свят! Коли ще дуже вiрила, коли ходила на сповiдь, причащалася, вiдчувала себе чистою, безгрiшною i дуже любила з мамою i нянею вiдвiдувати весь страсний тиждень убогу сiльську церковку. Вона з особливим палким почуттям вистоювала всi дванадцять євангелiй у страсний четвер, i тремтiла вiд жалю i слiз, коли у святу п'ятницю виносили плащаницю, i щиро молилась, як усi в церквi - старi, молодицi, дiвчата. Багато з них плакали. Чому? У страсну суботу пiсля хатньої метушнi - адже, мабуть, цiлий тиждень пекли паски, смажили, варили, - готували "пасхальний стiл", як якийсь вищий обов'язок, а ще весняна святкова приборка, i завжди лишалось на останнiй час щось недороблене, що конче треба було зробити. I от, нарештi, на вечiр, коли вже в усьому домi так смачно i врочисто пахло святом, вона i старший брат Валерко одягали святковi вбрання, в її тугi довгi коси няня вплiтала широкi синi або рожевi стьожки, вбирались святково мама й тато, так, i тато був ще живий, i увечерi в страсну суботу теж їхав з ними до церкви, - i всi люди були у святкових вбраннях, квiтчастих хустках. У церквi було дуже парко, тiсно, дихати було важко, але всi наче нетерпляче чекали чогось надзвичайного, хоча щороку вiдбувалось те ж самiсiньке. О дванадцятiй лунало "Христос воскресе!" - i враз немов усе-все мiнилося на очах, i люди всi мiнилися, старi бабусi й дiди, жiнки, дiвчата, лiтнi дядьки i навiть хлопцi! Всi здавалися такими добрими, ясними, i вiрилось, що Христос, i божа матiр, i всi святi ангели саме тут зараз, невидимi летять поперед хресного ходу навколо церкви. А на дзвiницi бамкав великий дзвiн, тодi здавалося: голоснiшого, гучнiшого i прекраснiшого нiчого не може бути. Як бувало весело в цей день удома! Давно-давно. Коли живий ще був тато... Потiм вона вже з острахом чекала великодня. А втiм, i кожного свята. Але особливо великодня. Бо саме тодi напивався до нестями вiтчим. Зовсiм iншi, нiж ранiше, при татовi, почали приїздити до них гостi. Нi, не до них, до нього. Мама заводила дiтей у спальню, забороняла виходити, щоб вони нiчого не бачили й не чули. Старший Валерко цiкавився, якось неприємно цiкавився, намагався заглянути у щiлинку, прислухався, а їй, Машi, було огидно, i найдужче чомусь вона боялася, щоб не почули меншенькi дiти - Митя i Вiрочка. Вiрочка - вже дочка вiтчима, але ж її сестричка, i вона її любила й жалiла. I самiй їй не хотiлося нiчого чути. Якось вона втекла. Вона бiгла до своєї колишньої нянi на село. їй здавалось, що всi тi люди, яких вона бачила вночi в церквi, якi з жалем i спiвчуттям шепотiлись за її спиною: "Хоч i панночка, а сирiтка", зустрiнуть її, сховають. Але на вулицi гуляли, i вона засоромилась, звернула з вулицi, побiгла городами. Треба було ще поминути попiвський двiр. З попiвського дому лунав гомiн, безладнi спiви, п'янi голоси. От рипнули дверi з чорного ходу. Вона причаїлася за кущем лiщини з ще ледь помiтним зеленим листячком: здавалось - на кущ накинуто зелений прозорий серпанок. З дверей вийшли, пiдтримуючи один одного, пiп i дяк, вони щось верзли, переконуючи в чомусь один одного. Єлейна борода попа була скуйовджена, дяк обiймав попа i намагався поцiлувати йому руку, потiм пiдвiв свою правицю i таким громоподiбним як у церквi голосом загорлав: "Єдин бог без грiха!" Аж тут вибiгла попадя i почала обох лаяти верескливим голосом i штовхати у дверi додому, а пiп, так само пiднявши руку, виголошував козлиним тенорком: "Єдин бог без грiха!" Дiвчинка найдужче злякалась, що її помiтять, i, коли вони зникли в хатi, дременула далi знайомою стежкою. Нарештi пiдперта з усiх бокiв, наче полатана, пощерблена нянина хижа. Дiвчинка постукала у маленьке вiконце. Вийшла няня. З того часу, як мама вiддалася вдруге, няню вiдпустили з двору, вона жила з дочками i внуками. - Машенько, що ти, дитинко? Чого? Маша кинулася до неї, притулилась, нiчого не сказала. Стара зрозумiла без слiв. - Гуляють? Дiвчинка кивнула головою. Няня стояла розгублена, вона не кликала до хати. I раптом Маша зрозумiла - вона не може її покликати! Адже не раз плакалася няня мамi, як важко дочцi, про себе нiколи анi слiвця, але ж, певне, i їй непереливки. Та й що б Маша у них зараз робила? Однаково треба повертатися. Мама кинеться, що її нема, хвилюватиметься. Бiдна мама, їй ще гiрше буде. I потiм, поки бiгла, хвилювалась, щоб не побачили, поки попiвський двiр поминула, наче те хвилювання та домашня бiда вiдiйшли далi. Може, просто свiже повiтря пiдтримало її. - Я пiду, нянечко, - мовила вона, - то я так, захотiлося просто до тебе. Немов уранцi не бачились, не христосувались. - Я пiду з тобою! - Стара обняла дiвчинку, прикрила своєю темною хусткою - подарунок ще панi. Пiшли обережно вдвох. Де-не-де виринали пiснi, голоси. - От i нашi розгулялися. Треба ж колись вiдпочити, людьми себе почути, хоч у свята... Мама стояла коло хвiртки, перелякана, стривожена. - Мамо, прости менi, я до нянi ходила, - цiлуючи їй руки, перепрошувала Маша. - Ти хвилювалась за мене? - Дуже! - прошепотiла мати. Вона не смiла сказати, вона боялась признатись сама собi, - вона злякалась, що Машу затягли отi мерзеннi гостi чоловiка, i дiвчинка все те бачитиме, що там коїться. Дяка боговi! Вона ходила до нянi. - Голубонько панi, ви вже не сердьтеся на Машеньку, вона мене провiдати ходила! - мовила няня. Дорога її няня, вона так любила цю дiвчинку, яка завжди за всiх покоївок, за всю челядь заступалася! Хто що не розiб'є, хто яку шкоду ненавмисне зробить, - Маша завжди казала: "Мамо, то я, пробачте". - Нi, нi, нянечко, - обняла стару мати, - я не сердюся на Машу. Ти ж знаєш, вона добра, хороша дочка. Я от що гадаю: краще Машi не жити тут, краще я її до якоїсь iз сестер вiдвезу. Однаково з осенi у пансiон. Ти згодна, Машенько? - Як скажеш. Як ти хочеш, - розгублено вiдповiла Маша. їхати з дому? Але ж коли "дому" й не було? - Нянечко, правда, Машi краще там буде, або у Катi Мардовiної, або у Варюшi Писарєвої? - наче виправдуючись перед старою селянкою, казала панi. - Звiсно, краще, - сумно зiтхнула няня. Нiде їй не було краще. Нiде їй не було гiрше. Усе було тимчасовим - чеканням справжнього. Проте - бiльше показового, зовнiшнього у Мардовiних, строгiше й чистiше - у Писарєвих. Тому їх любила дужче. Не раз iз рiдними їздила на прощу в монастирi. I багато переживань, думок, здивування i навiть перший час захоплення викликали у дiвчинки черницi - їхнє самозречення, їхня дол-я. Потiм, коли пiдросла, уважнi її очi, бажання про все дiзнатися, зрозумiти вiдкрили багато такого, вiд чого жахнулася. Темний страшний побут монастирський, жорстока непохитна iєрархiя, безмовнi рабинi, честолюбна владарка-iгуменя, вражена навiки в особистому життi тиранка, i такi ж ураженi, заздрiснi, дрiбнiшi тирани - її помiчницi й пiдлабузницi - мати-казначея, iншi, на нижчих сходинах чернечої iмперiї. О! Як рiдко можна було побачити справжню християнську вiру. Вiдкривалися перед нею i штучне творення чудес, i рiзнi релiгiйнi ефекти, якi пiдстроювали служителi церкви, i поряд з цим - дитяча слiпа вiра скривджених простих людей, оцих старих бабусь, молодих жiнок, котрi з немовлятами на руках проходили десятки верстов, щоб поклонитися чудотворнiй iконi, святим мощам, за останнiй мiдяк налити у пляшечку святої водички, яку напередоднi наливала iз звичайного колодязя на монастирському подвiр'ї одна з цих жирних лицемiрних чорних гусениць. Iнколи ще хотiлося вiрити, як у дитинствi, свiтлою, ясною вiрою, але це було вже неможливо. Давно неможливо. Дивно! Опанас був релiгiйна людина - якi листи писав вiн їй, коли була ще нареченою, їздила з родичами в Задонськ! Ще тодi вона вiрила, але його листи, сповненi сентенцiй, моралiзуючi, якось не вiдповiдали її настроям, її вiрi, в якiй вона найдужче шукала не фанатичної покори, не захоплення аскетичними iдеалами, що вiдгонили у звичайних людей звичайним святенництвом (трохи цього було i в Опанасових листах), а ствердження любовi до людей, ближчих, живих людей, шукала правди i добра. Потiм вона почала сперечатися з ним. Потiм перестала сперечатись. Коли вчителював, вiн повинен був i до церкви ходити, i всi обрядностi виконувати. Вона, як дружина вчителя, звичайно, виконувала все з ним, але вже нiякої ваги цьому не надавала. Дещо, правда, робила навiть залюбки, тому що нагадувало дитинство: на Великдень пекла паски, фарбувала крашанки, приходила "розговлятися" вся комуна (яка й не постилася!). На "зеленi свята" вбирала хату клечанням. Ну, а на рiздво, звичайно, i свят-вечiр був напередоднi, i кутя з медом, i взагалi все, як належить. Але ж це все не мало нiякого вiдношення до вiри! Цi два роки за кордоном весь час перебувала в оточеннi таких людей, для яких питання вiри, релiгiї давно вже не мало особистого значення. Це було лише тiєю темною силою, яку треба було враховувати в своїй боротьбi проти монархiв церкви i всього їхнього вiйська. Так робив весь час Олександр Iванович Герцен. I саме тут, у Римi, був центр наймiцнiшої i найпiдступнiшої клерикальної сили, тут був центр держави намiсника апостола Петра на землi - самого папи. Вiн жив у Ватiканi. Важко було поєднати в думках, у розумiннi Ватiкан - мiсце мешкання монарха католицької церкви, i Ватiкан, про який писав Герцен: "Коли нестерпнi сумнiви ятрять серце, коли перестаєш вiрити, що люди могли бути здатнi на щось путнє, коли самому стає огидно и соромно жити, - я раджу йти до Ватiкану. Там людина заспокоїться i знову щось благословить у життi". Вiн писав про Ватiкан Рафаеля, Мiкеланджело, Леонардо да Вiнчi, а не папський. Але там, у цьому ж Ватiканi, за стiною, що вiдмежовувала вiд залiв Рафаеля, його станцiє, вiд Сiкстинської капели, вже багато вiкiв плутав таємничий зловiсний лабiринт клерикальної держави i мав свої палати папа. У страсний тиждень вiн мав сам правити вiдправи у Сiкстинськiй капелi, а у вербну недiлю - в соборi святого Петра. - Ми мусимо бути на вiдправах папи в соборi i в Сiкстинськiй капелi, - такими словами, та ще сказаними категоричним тоном, зустрiла Марiя своїх постiйних супутникiв, до яких ще приєднався сусiда по дому, один швейцарець, якого дуже полюбили всi дiти з ближнiх будинкiв. - Бути в Римi i не бачити папи! - удавано осудливо мовив i Єшевський. - Вас схопив уже азарт туриста? - спитав сусiда-швейцарець. - Усе, усе разом! - вiдповiла Марiя. - Я хочу бачити папу, я хочу бачити народ у днi найбiльших релiгiйних свят, адже iталiйцi так палко, пристрасно вiрують! Я хочу бачити всi їхнi врочистi церемонiї, i я рада, що ми опинились у Римi саме на великдень. - А я волiв би краще опинитися пiд час карнавалу, хоча вже й спостерiгав його. Оце видовисько незрiвнянне, i справдi треба саме на карнавалi бачити iталiйцiв! У церквi - це зовсiм не те. - Ви вже не раз бували тут, тому так спокiйно ставитесь до всього, - заперечила Марiя. - Та тiльки як нам дiстати квитки? - Скрiзь i завжди усiм хочеться побувати на таких церемонiях, як на прем'єрах у театрi, - сказав швейцарець. Вона даремно хвилювалась - люб'язний швейцарець принiс їй з поштивою усмiшкою квиток на вiдправу у вербну недiлю. Йому дуже хотiлося прислужитися цiй чарiвнiй дамi! Але напередоднi Марiї вже надiслали з росiйського посольства квитки на всенький страсний тиждень! Це вже потурбувався професор, та, звичайно, вона про це не сказала швейцарцю - подарунки треба вмiти приймати i не затьмарювати насолоди даруючого! Вона була страшенно задоволена, що пiде, i - розчарована, коли пiшла. Це справдi була нiяка не релiгiйна вiдправа, - швейцарець мав рацiю, - своєрiдна театральна вистава, навiть не прем'єра, бо учасники зовсiм не хвилювались, як артисти на прем'єрах, а виконували свої ролi завчено-машинально, бо виконували їх .багато рокiв, а до того багато рокiв бачили, як виконували iншi, їхнi попередники. Єшевський побачив: Марiя Олександрiвна ледь стрималась, щоб не чмихнути, коли, на ношах у крiслi винесли папу - невеличкого, з круглим байдужим, навiть добродушним обличчям. - Наче пирiг! - шепнула Марiя. Нiякiсiнького натхнення, врочистого пiднесення не побачила вона на обличчi намiсника Петра на землi - тiльки втома й байдужiсть. Вiн сидiв пiд балдахiном, з обох бокiв його обмахували павичими опахалами. Поперед нього спочатку пройшли кардинали в довгих червоних мантiях i високих клобуках, потiм єпископи, канонiки, рiзнi високi чини чорного вiйська, що нагадували часи iнквiзицiї, потiм звичайне вiйсько у незвичайному одязi - швейцарськi латники у середньовiчних убраннях, загони папських гвардiйцiв. Вiд усiєї .червоної, золотої пишноти аж очi слiпило. Усi в церквi стали навколiшки, але Марiя помiчала лише цiкавiсть на обличчях, навiть не можна було сказати - молiльникiв, молiльникiв не було, були цiкавi глядачi. Одна тiльки жiнка, явно iноземка, що виявилось з її запитань, стоячи поблизу Марiї навколiшках, плакала розчулено. Зараз у цей славетний собор святого Петра можна було попасти лише по квитках, i бiльшiсть була така, як вона сама, - цiкавi глядачi у справжнiсiнькому театрi. Але нi, вона помиляється: цей вдосконалений театр - це ж величезна, ще непоборима сила. Яка сила у цього байдужого, з обличчям втомленого хазяїна, папи, у зловiсних кардиналiв, деяких висхлих, наче кiстяки, з обличчями хижих птахiв, зголоднiлих хижакiв, а деяких вiдгодованих, випещених. I не можна сказати про якусь тупiсть, глупоту, нi, нi в якому разi, бо в багатьох погляди горiли таким злим розумом i хитрiстю, що, певне, моторошно було б глянути сам на сам у живi очi. Це були очi суддiв-iнквiзиторiв, якi одним поглядом, одним невблаганним рухом руки, не замислюючись, посилають на смерть, на вогнище, в темницi фортецi Святого ангела. I нiчого християнського не було в них, нiчого спiльного з тими першими неофiтами, що при свiтлi смолоскипiв спускалися в катакомби i там молилися з вiдданою вiрою i самозреченням, i там ховали своїх перших мученикiв за вiру. О! Катакомби справили на Марiю куди глибше враження! Їй захотiлося швидше з цього театру на свiже повiтря. Нарештi кiнець урочисто театральної вiдправи. - Вийдемо тим ходом! - кивнула Марiя професору й Сашi. Саша знав - Марiя не може пiти з собору святого Петра, куди вони вже приходили кiлька разiв, щоб не затриматися хоч би на хвилинку коло "Пiєти" Мiкеланджело. Вже витиснувшись iз натовпу i переводячи подих, Єшевський сказав: - Справдi, треба погодитись з вашим улюбленим Стендалем: "Яку' радiсть могло б дати перебування в античному Римi, коли б волею злої долi на його грунтi не виник як найбiльша образа - Рим попiвський". - Але ж не забувайте, - мовила Марiя, - Стендаль не тiльки захоплювався античним i iншим мистецтвом Рима, вiн був зв'язаний i з карбонарiями! Погляньте на майдан - скiльки тут їхнiх синiв i дочок! На майданi була сила-силенна людей, живих людей, - не глядачiв, а палких римлян, iталiйцiв з гарячими серцями, жадобою волi, хай у бiльшостi ще вiруючих i в мадонну, i у всiх улюблених святих, але в той же час вже пройнятих зневагою до абатiв, монсиньйорiв i, головне, - з вiрою i любов'ю до свого Гарiбальдi, якого чекали, чекали! Та вiн, незрозумiле для бiльшостi чому, пiсля свого славетного, героїчного походу "тисячi", трiумфальної перемоги в Неаполi, знову поїхав на свою Капреру. Але ж вiн сказав: "Рим або смерть!" Переказували його слова: "До побачення - в Римi!" Так, Рим був володiнням папи, в тенетах європейських дипломатичних iнтриг, ще Венецiя була пiд п'ятою австрiйцiв, у Туринi домовлялись король Вiктор-Еммануїл, Кавур, iншi мiнiстри, але народ, весь народ Iталiї бачив у об'єднаннi своє визволення i вiрив Гарiбальдi! Це розумiли король i мiнiстри i поки що загрiбали жар його руками, бажаючи об'єднання i боячись народного запалу, коротко кажучи - революцiї. - Ви пам'ятаєте, - сказала Марiя, - рядки Альфiєрi: "Siarn servi, ma servi ognor frementi!" Так, ми раби, але повстати ми готовi! - Ви робите надзвичайнi успiхи в iталiйськiй мовi, - зауважив професор, - коли б я з таким же успiхом знався в старовинних iталiйських хронiках! - Марiя Олександрiвна вивчає мову по Альфiєрi i Данте, - вставив Саша. - А ви, я знаю, не розлучаєтесь з Петраркою i Боккаччо, хоча вони такi несхожi! - засмiявся Єрошевський. - Свята iстина, - погодився Саша. - Щоб не тiльки вивчити мову, а пiзнати й дух iталiйцiв, необхiдно знати i того, й другого. Крiм того, це в мене пiдступи до Беккарiа, якого я жадаю прочитати в оригiналi. Звичайно, треба ж йому, врештi, займатися не лише Петраркою i любов'ю, а подумати й про свою неприємну спецiальнiсть! Але ж Марiя надихає його, повертає його думки i в цьому на якийсь зовсiм iнший шлях. I йому соромно нiчого не робити, коли вона так невтомно працює. Вiн використає також подорож до Iталiї для досконалого знайомства з батьком юриспруденцiї - Беккарiа. - Я тут також читаю Боккаччо по-iталiйськи, - сказала Марiя. - Скiльки там викривається притаманного всiлякому попiвству! I як про це ще мало в нас у лiтературi. Про нашi рiднi, - усмiхнулась вона, - святi монастирi, про наших власних черничок та ченцiв, та й про попiв, у нас щось нiчого не написали, а скiльки там несподiвано вражаючого! Я в юностi i в дитинствi не раз їздила на рiзнi прощi i дивувалась та жахалась. Звичайно, кожен народ, кожна країна має в усьому свою специфiку Але я дедалi все дужче закохуюсь в Iталiю, в справжню, живу, волелюбну. Я хочу швидше в Неаполь! Адже там ще так недавно був Гарiбальдi! Я хочу саме зараз побачити народ Неаполя, звiдки прогнали короля! Степане Васильовичу, невже ви не поїдете з нами до Неаполя? - На жаль, нiяк не зможу. - А от Бородiн буде з нами. "Дуже їм там потрiбний Бородiн, - подумав професор. - I як вона майже без грошей полетить у Неаполь!" I сам себе дорiкнув у думках: адже ти вже бував у Неаполi, а вона ще нi. I, може, просто заздрiсне дивитись на двох щасливих, закоханих одне в одного, в Iталiю, в життя, людей, що помчать до Неаполя? 6 Нарештi Iван Сергiйович одержав уперше такi чеканi, такi жаданi звiстки. Телеграма вiд Миколи Петровича Макарова, слiдом за нею лист вiд Павла Васильовича Анненкова. Манiфест про визволення селян пiдписано й оголошено. Телеграма вiд Макарова. Звичайно, коротка, але як багато в нiй! Тремтячими руками Iван Сергiйович розриває конверт з листом Анненкова. Той, з властивою йому спостережливiстю i точнiстю, малює картину - адже благав його Iван Сергiйович все-все описати! "...вийшов пiп пiсля обiднi, розгорнув друкований аркуш Народ раптом принишк, у мертвiй мовчанцi вислухали промову, складену з сумiшi канцелярської редакцiї i фальшивобiблiйної витiюватостi... Все це дивовижно i невже так буде по всiй Росiї, а напевне..." Та незважаючи на це, хотiлося швидше побачити своїх спiввiтчизникiв, росiян, вiдзначити цю подiю, за яку стiльки кращих людей вiддавали своє життя, про яку мрiяли... ...Увижу ль, о друзья! народ неугнетенный И рабство, падшее по манию царя... "Рабство, падшее по манию царя". У росiйськiй посольськiй церквi сьогоднi багато людей. Не розходяться пiсля обiднi. Багато старих людей. Iван Сергiйович пiдходить до свого далекого родича - Миколи Iвановича Тургенева - одного з славних братiв Тургенєвих, декабриста, приреченого до смертної кари Миколою Першим. Але Микола Iванович волiв залишитися у вiчному вигнаннi за кордоном, анiж самому з'явитися в кращому разi на довiчне ув'язнення. - Тепер я можу сказати: "Нинi отпущаєши раба твого", - говорить вiн, - чом не дожили до цього брати мої, чом не дожили обидва Олександри - мiй брат i Олександр Пушкiн! Книга Миколи Iвановича Тургенева про налоги, що вийшла у 1818 роцi, викликала величезний iнтерес своїми прогресивними настановами. Вона давала якiсь новi економiчнi пiдвалини, якi доводили, що необхiдно змiнити все в життi країни. Микола Тургенев був тiсно зв'язаний з керiвною верхiвкою декабристiв, i ще в своєму "Евгении Онегине" Пушкiн присвятив йому рядки, якими можна було пишатися: Друг Марса, Вакха и Венеры, Тут Лунин дерзко предлагал Свои решительные меры И вдохновенно бормотал. Читал свои ноэли Пушкин, Меланхолический Якушкин, Казалось, молча обнажал Цареубийственный кинжал. Одну Россию в мире видя, Преследуя свой идеал. Хромой Тургенев им внимал И, плети рабства ненавидя, Предвидел в сей толпе дворян Освободителей крестьян. Не менше любили й шанували найкращi люди Росiї - вченi, лiтератори - його старшого брата Олександра Iвановича, хоча той i не подiляв радикальних революцiйних поглядiв брата, але не боявся стояти в чеснiй благороднiй опозицiї уряду. Олександр Тургенев увiйшов у лiтературу своєю "Хроникой русского", листами з-за кордону, якi друкувалися в тому, першому "Современнике" Пушкiна. Це була надзвичайна людина по душевному благородству, завжди молодiй жвавостi й допитливостi розуму, освiченостi, працьовитостi. Вiн не хотiв кидати вигнанця брата, вiн сам прирiк себе на мандрiвне життя за кордоном, час вiд часу повертаючись на батькiвщину i все життя клопочучись про брата. За кордоном вiн весь час вiддавав роботi - розшукам, дослiдженню росiйських зв'язкiв у закордонних архiвах Парижа, Лондона, Рима. Вiн приятелював iз видатними людьми Європи, такими, як Стендаль, бував не раз у Веймарi в Гете. А в росiйськiй лiтературi вiн лишився ще в пам'ятi тим, що один, один вiн з вiрним камердинером Пушкiна Микитою проводжав труну гаряче любимого Олександра Сергiйовича в Святi Гори... Iван Сергiйович познайомився з ним ще в молодi свої роки пiд час навчання в Нiмеччинi, потiм стрiчався з ним до самої його смертi. А з Миколою Iвановичем i його родиною вiн пiдтримував постiйний зв'язок у Парижi. Зараз у церквi поряд iз старим уже Миколою Iвановичем Тургенєвим стояв другий живий творець росiйської iсторiї, який вiдбув важку кару, пiзнав сибiрськi руднi, кайдани, - уславлений декабрист князь Сергiй Григорович Волконський. Тiльки зовсiм нещодавно йому дозволено було повернутися з родиною з Сибiру. - Все-таки дожили ми до цього великого дня... Виходить священик служити молебень, який замовили вони всi, борцi й соратники рiзного вiку, рiзних поколiнь, хай вiруючi й невiруючi, але якось треба вiдзначити разом цю подiю, не тiльки за столом. I вони слухають промову священика i не можуть стримати слiз. Витирає очi старий Волконський, майже ридає Микола Iванович Тургенев, плачуть їхнi жiнки й дiти. Плаче Iван Сергiйович, який ще пiдлiтком дав свою "ганнiбало