ву клятву" боротися проти крiпацтва i своїми "Записками охотника" примусив замислитись навiть царську родину. Вiн знає: багато росiйських панiв, мандруючих i вiдпочиваючих за кордоном, не лишились пiсля обiднi. Вони схвильованi зовсiм iнакше, вони обуренi, вони переконанi, що їх "пограбовано" цим знищенням крiпаччини, навiть цим куцим, важким для селян визволенням. Та тепер не хоче, не може Iван Сергiйович про це думати. Вiн хоче щастя своєму народу, в який вiрить, який любить. Це в Парижi. Лондон. Орсет Хауз. "Колокол" - квiтень 1861 року. "Визволення селян! Вольна Росiйська Друкарня в Лондонi i видавцi "Колокола" святкують увечерi I0 квiтня початок звiльнення селян в Orsett-house, Westbourne-terrace. Кожен росiянин, до якої б партiї вiн не належав, але який спiвчуває великiй справi, - буде прийнятий по-братерськи". Олександр Iванович кипить, горить, вiн живе тiльки цим, вiн чекає листiв вiд Тургенева, вiн чекає телеграм з Росiї, офiцiйних повiдомлень у газетах. Вiн пише друзям, знайомим, пише в "Колокол". Одному з перших надсилають удвох з Огарьовим листа Миколi Iвановичу Тургеневу. "Вельмишановний Миколо Iвановичу! Ви були одним iз перших, що почали говорити про звiльнення росiйського народу; Ви нещодавнозворушенi, з слiзьми на очах, святкували перший день цього звiльнення. Дозвольте ж нам, вихованцям Вашого Союзу, висловити Вам наше поздоровлення i з почуттям братерської, або краще, синiвської любовi потиснути Вам руку i обняти Вас гаряче вiд усього щирого серця. Такий же наш привiт просимо передати князю Волконському. З живим розчуленням ми написали цi рядки й пiдписуємо нашi iмена з тiєю глибоко релiгiйною вiдданiстю, яку ми на все життя зберегли до старших дiячiв росiйської свободи. Олександр Герцен Микола Огарьов". Не тiльки цих двох старiйших дiячiв росiйського визволення хочеться Герцену зараз обняти. Йому хочеться, щоб його почув, зрозумiв кожен росiянин, кожна людина, якої б не була нацiональностi, якi населяють безмежнi простори батькiвщини, а також i тi, що примушенi були втекти з неї, сотнi емiгрантiв-росiян, українцiв, полякiв, вiрменiв, грузинiв. Йому хочеться, щоб його настрiй зрозумiли, подiлили сотнi емiгрантiв Францiї, Iталiї, всiх країн, люди, якi прагнуть волi й щастя для всiх. Олександр Iванович гаряче обмiрковує: iлюмiнацiя, прапор з словами "Emancipation in Russia" - визволення в Росiї. Раут для всiх росiян, для всiх робiтникiв друкарнi, для всiх полiтичних емiгрантiв, якої б нацiональностi вони не були. Обов'язково прийде друг-iталiєць Мадзiнi, славний Мадзiнi! Буде музика. "Марсельєза". Князь Голiцин - емiгрант, аматор-композитор, створив прекрасну росiйську фантазiю "Визволення" - аранжемент улюбленої росiйської пiснi "Вниз по матушке по Волге". Потiм обов'язково "Еще Польска нє згiнєла"... Звичайно, обов'язково оркестр князя Голiцина виконає увертюру й марш з "Вiльгельма Телля" - "Це мiй спiвгромадянин по швейцарськiй прописцi", - жартує Герцен. Адже вiн з родиною натуралiзований в одному з швейцарських кантонiв, де ним пишаються i приймають на славу, коли вiн приїздить. Потiм для всiх частування. Дами й дiти в святкових вбраннях. Усiм радi. Усiх запрошуємо, хто спiвчуває справi визволення! Вiн, Герцен, ще не знає - можливо, вiн пiдiйме бокал за iмператора, який пiдписав цей манiфест?.. Iталiя. Неаполь. - Ви гадаєте, дуже полегшає нашим мужикам вiд цiєї реформи? Мудрували, мудрували, щоб i вовки були ситi, i вiвцi цiлi! Хто-хто, а вовки ситi залишаться, видiлять мужичкам негiднi шматки землi, одроблятимуть за неї, може, й гiрше, нiж на панщинi, та ще й нi реманенту, нi коней, усе позичай, за все одробляй. Земля ж то помiщицькою лишилась! - говорив Микола Олександрович Добролюбов Марiї. - А все ж таки не крiпаки бiльше! Як сумно, що Тарас Григорович не дожив до цього дня! I шкода, що на власнi очi ми не бачимо, як там, удома, - зiтхнула Марiя. - Менi важко уявити, як це прийняли селяни. Чи розумiють свої права? - Якi там права, Марiє Олександрiвно! Друзi пишуть - нiчого вони, селяни, поки що не розумiють, але вiдчувають - обплутують, оббрiхують їх. Оце зараз саме слушна година, щоб роз'яснити їм, що насправдi треба. - А що треба? - Хiба ви не знаєте? Докорiнна змiна всього А то цар кинув подачку - i всi радiють: цар, мовляв, визволитель! А що селя нин насправдi одержав? Помiркуйте над цим! Україна. Чернiгiвщина (Та, мабуть, не тiльки на Чернiгiвщинi, а так було по багатьох селах) Усiм загадали йти до церкви. - Волю читатимуть. Вдосвiта зашарудiло все село. У кожнiй хатi прокидалися ще поночi. Надягали що було лiпше, святкове. Баби витягали прихованi на Великдень хустки, дiтлашня вовтузилася, метушилася пiд ногами, та сьогоднi батьки нiкого за це не надiляли штурханами й не гримали Навпаки, наказали матерям i їх зiбрати. - Хай i воно почує, що вже вiльне, нiхто вiд батька-матерi не вiднiме, не забере. А коли почало ледь яснiти на сходi i з'явилась лише рожева передранкова смужечка, село загомонiло, ще неголосно, несмiливо, ще стиха, немов голосний гомiн завадив би врочистостi небувалого дня. Ще не закалатав старий дзвiн на дзвiницi, а вже купи людей стояли бiля церкви, i тiльки-но вiдчинили браму - враз стало в нiй повнiсiнько, так тiсно, що й вужу не пролiзти. I тихо. Навiть жiнки не шепотiлися, навiть дiвчата потай не зиркали на парубкiв. А парубки, а дядьки, а старi дiди аж шиї повитягали, боячися хоч слово пропустити. Та поки що тяглася звичайна обiдня. Втiм, нiхто не виходив з церкви. Вуж не пролiз би, а от коли пiсля обiднi почав отець Пантелiй, начебто й несподiвано, хоча всi чогось незвичайного чекали, правити молебня - усi заворушилися, потiснилися i невеличким проходом, що невiдомо якою силою проклався аж до самiсiнького олтаря, пройшов i зупинився полiцейський пристав. I вiн дивився не на iкони i не на олтар, а, ставши поруч з панотцем, на людей. I вiд цього багатьом стало якось нiяково i навiть моторошно. Та поки що не розбиралися в своїх почуттях, чекали. От поглянув пристав багатозначно на батюшку. Хтось прошепотiв: "Манiфеста читатимуть". Всi завмерли. - Осени себя крестним знаменем, православний народ... - почав читати батюшка розгорнутий аркуш i широко перехрестився, i всi, зiтхнувши, почали хреститися. Та як напружено не слухали, далi важко було щось зрозумiти, второпати, зв'язати, бо як не чекали - не почули простих i жаданих слiв, що цар i бог дарують їм волю i землю. Про волю були якiсь слова, але ж пiсля читання манiфесту батюшка промимрив якось навiть нiяково, що ще два роки треба обробляти помiщикам землю i викуповувати її, i тут же додав своїм звичайним церковним голосом, яким правив вiдправи: - Вознесемо ж подяку за цей день царевi-визволителю i помолимося за нього боговi! Амiнь! Селяни мовчали, i як не хотiв би пристав доповiсти потiм по начальству, що люди "з радiстю звеселилися", не мiг вiн побачити на обличчях дядькiв (на одних - строгих та суворих, на iнших - здивованих та розгублених) анi радостi, анi задоволення. - За що ж дякувати? - вирвалося неголосно, але всi почули, у молодого дядька - Василя Злидня. - Тихше! - сiпнула його за рукав свити мати, стара Злиденчиха. - Он бачиш - солдати. Справдi, у вiдкриту браму видно було солдатськi папахи. Вийшли усi з церкви, та ще не розходилися. Торочив щось мировий посередник, що не можна ж так задаром вiдiбрати у панiв-помiщикiв землю, треба її ще викупити, ще одробити, отже, треба ще обробляти i пiдписати з помiщиком "уставну грамоту", де про все буде записано, скiльки i що мають вони зробити. - Та як же "обробити"? Ще нашi дiди й прадiди наших дiдiв з давнього-давна своєю кров'ю її обробили! - Що там ще пiдписувати з папами? Чого? Нам цар волю дав, а вони нас знову у крiпацтво? - Та то не цю волю нам читали! Царську волю, певне, пани г заховали, а цю по-своєму написали, як схотiли! Отакi вигуки покривали слова i пристава, i мирового посередника, i несмiливi реплiки отця Пантелiя. - А бабам! - раптом закричала Василева жiнка Марина. - Про бабiв усi забули! Анi слiвця про нас! Не пiду бiльше на Панщину i на панський двiр ногою не ступлю! ... - Авжеж! - пiдхопила її сусiдка, вже лiтня i, видно, також, ' як i Марина, не з мовчазних та боязких. - Робиш, робиш, нi за Тобою, нi перед тобою, не те що свiту божого, своїх вилупкiв нещасних не бачиш! - Тихше ви! - аж сердито гукнув пристав. - Ще бабiв тут не чули! Не вашого розуму справа! - А як робити - то нашого? - I жати, i прясти, i садове одробляти! - I панi, i пановi годити! Це вже жiнки кричали та верещали. - Цитьте менi! - аж затрусився пристав. - Батюшко, та що це у вас таке? Пiп зовсiм розгубився. Заздалегiдь наказано було йому втлумачити селянам, що треба дякувати боговi й царевi, смирно й тихо працювати i ще два роки панщину одробити за ту землю, яку дадуть. А знав же, бачив таке страшне убожество, злиднi, голодну босу дiтлашню. Що ж їм ця воля? Та що вiн може? Треба ж про себе i про свою сiм'ю дбати - проти пана не пiдеш. - Коли почнете тут баламутити, - сказав пристав, як трохи притихли, - управа на всiх знайдеться. - Нашi дiди зазнали бiди, а нашi внуки зазнають муки, - зiтхнувши, прошамотiла стара Злиденчиха. - Тихше ти, язиката, - сiпнула вона невiстку. - Дружнiй чередi вовк не страшний! - глузливо мовила Марина, дивлячись просто в очi приставу. Гарна була молодиця, нiчого не скажеш, хоча i справдi язиката i за вдачею, видно, пара своєму Василевi. "Гайдамацьке насiння! - майнуло в головi у пристава. - Ох, буде тут роботи! Недарма стiльки вiйська по всiх губернiях наслано. Тут тiльки трiсочка займеться - одразу пожежi чекай!" Звiдки йому було знати, цьому звичайному приставу, що петербурзький губернатор граф Панiн попереджав: - Перед тим як обнародувати положення про селян, необхiдно оголосити всю Росiю в облозi. Облога почалася. 7 Торiк, у 1860 роцi, всi європейськi країни цiкавилися "чобiтком з носком i шпорами", як називали, власне, не дуже великий за розмiром пiвострiв та на якому вмiщувалося безлiч iталiйських князiвств, королiвств, папська держава. Усiх хвилював "похiд тисячi" - так називали похiд Гарiбальдi за визволення Сiцiлiї. Пiсля Сiцiлiї - Неаполь. Неаполiтанського короля було вигнано. Неаполiтанцi у захватi стрiчали народного героя. Разом з Гарiбальдi до Неаполя прибув, як його гiсть i друг, славнозвiсний французький письменник Дюма-реге (батько), а одним iз вiрних соратникiв Гарiбальдi був падре Гаваццi. Тодi, восени 1860 року, почути Гаваццi збiгалися всi. От хто вмiв запалити людей! - Дайте менi Везувiй, дайте менi цю затоку, всi тi красоти природи, якi роблять з Неаполя земний рай, - дайте менi їх без волi - ви менi даєте пустелю, нiч, пекло. I дайте менi пустелю, голу скелю, дайте менi шматок землi найдикiшої, безплiдної, занедбаної - i я зумiю зробити з них рай. Отець Гаваццi перевiв дух. Наче рокiт моря, загомонiв натовп, залунав плескiт у долонi. Але оратор пiдвiв руку. Вiд широкого жесту мiцної руки розпахнулася ряса ченця, i всi побачили червону сорочку - узаконений народом одяг гарiбальдiйцiв. На поясi висiла зброя. Вiн, падре Гаваццi, мiг вистрелити не лише влучним словом, а й звичайним пiстолетом. На його буйному рудому волоссi, що немов загорiлося вiд промiння сонця, не було чорного чернецького капюшона. Замiсть цього на потилицю зсунулось кепi i ледь трималося на цiй неслухнянiй гривi. Народ враз затих. Кожен боявся пропустити хоч одне слiвце незвичайного бiйця-монаха. - Народ, який не має волi, блукає в темрявi, а тi, що мають її, ходять при ясному свiтлi. Благословенне свiтло, i хай буде благословен той, хто нам принiс його! Що вам дав Гарiбальдi? Свободу! Свободу! Свободу! Тут уже нiщо не могло спинити народ. - Evviva Гарiбальдi! Evviva Italia! (Хай живе Гарiбальдi! Хай живе Iталiя! (iтал.)_ - ревiв натовп, особливо молодь, особливо жiнки, жiнки Неаполя, бо це ж їм казав цей самий отець Гаваццi в останнiй промовi на площi перед церквою San Francesco (Святого Францiска (iтал.)_: "Жiнки! Коли нашi iталiйки зрiвняються в героїзмi з жiнками Спарти, у нас буде нацiя! Матерi! Не тим ви можете тепер увiнчати й прикрасити себе, що зробите з своїх синiв лицемiрiв i святенникiв, а тим, якщо ви зможете сказати мiй син допомагав вiдродженню Iталiї!" Жiнки переказували цi слова одна однiй, i, коли падре Гаваццi знову збирався десь говорити, - а говорив вiн скрiзь: на вулицi, на площi, на папертi церкви, у театрi в антрактi мiж дiями, - завжди траплялось так, що люди ранiше дiзнавались, що падре Алессандро збирається промовляти. Той самий падре Алессандро Гаваццi, який прибув до Неаполя з першим загоном гарiбальдiйцiв, разом з героєм i вождем, їхнiм любим i рiдним "дядьком Джузеппе" - славним Гарiбальдi. Падре Гаваццi не обмiрковував заздалегiдь свої проповiдi - їх люди все-таки називали проповiдями, бо вiн все ж таки був пiп, але ж як дiставалось у його проповiдях саме попам, ченцям i найвищому духiвництву, усiм, хто використовував у iнтересах сильних свiту сього просту, щиру, часто фанатичну вiру народу! Жагучi обвинувачення посилав вiн сьогоднi Бурбонам, королiвськiй династiї Неаполiтанської i Сiцiлiйської земель у тому, що хотiли вони з неаполiтанцiв - високих по розуму, поезiї, по художнiх нахилах, по силi фiлософської думки, по стремлiннях серця i любовi до свободи - зробити останнiми з народiв Iталiї! Вiн, падре Гаваццi, сам був високих художнiх почуттiв i, звертаючись до "дiтей Везувiя", поетичнi звороти, метафори, влучнi епiтети нiколи не пiдготовлював наперед. Вони виникали експромтом, лились нестримним потоком там, де .треба було якнайяскравiше подати свої думки слухачам, пояснити мерзенну дипломатiю Бурбонiв, пiдступнiсть мiнiстрiв. Хоча й визволив Гарiбальдi Неаполь вiд короля Франческа i його клiки, - та за кiлька днiв життя змiнитися не могло. Сам народ повинен вiдстоювати, боротися за свої права i, головне, повинен зрозумiти, що лише в возз'єднаннi всiєї Iталiї - сила й перемога iталiйського народу над всiма ворогами - зовнiшнiми i внутрiшнiми Його розумiли "Evviva Italia!" - кричали неаполiтанцi - Якщо ми задовольнимося визволенням Сiцiлiї та Неаполя, не дбаючи про всю Iталiю, що лишається в рабствi, - i Неаполь, i Сiцiлiя знову потраплять у рабство Треба закiнчити, треба завершити вiдродження Iталiї... Ми повиннi бути однiєю сiм'єю або нiчим! I вiн знову звертається до жiнок, до священикiв, до газетярiвжурналiстiв. Падре Гаваццi весь час наполягає на цi три сили. Вiн-то добре знає цiну лицемiрства католицького духiвництва, але ж вiн добре знає, якою моральною владою, яким довiр'ям користуються вони в народi, особливо серед селян, i хiба нема ще таких, як вiн, котрi йдуть з народом? У кожнiй своїй промовi вiн звертається i до журналiстiв. у чиїх руках могутня зброя - перо. Йому плещуть у долонi, кричать у захватi, i разом з усiма плеще в долонi i кричить молодий чоловiк, високий, в окулярах, з русявою борiдкою навколо блiдого серйозного обличчя, що зараз ледь-ледь зарожевiло. Зараз вiн мало чим вiдрiзняється вiд усiх, захоплених надзвичайними недавнiми подiями, полум'яними промовами, цим повiтрям волi, бажанням дiяти. Хiба що не так голосно вигукує, як темпераментнi сусiди, хiба що стриманiше поводиться. Але самому йому здається, що вiн нiколи не вiдчував так пульсу життя, єднання з людьми на майданi, куди всi линуть в непереборному поривi, йому здається, вiн нiколи не дихав так широко, так вiльно й нiколи ще пам'ять не закарбовувала так блискавично чiтко й промову цього незвичайного попа-бiйця, i обличчя жiнок, юнакiв, статечних. Нi, слово "статечний" зараз не личило жоднiй людинi тут на площi! Здавалось, тут не було статечних, старих - усi наче помолодшали, та й, власне, в цьому запалi хто помiчав, хто думав про старiсть? - Prego, signore, - почув вiн коло себе напрочуд нiжний юний голос. Якась дiвчина хотiла просунутися ближче до папертi, з якої промовляв падре Гаваццi, i трошечки вiдсторонила його рукою. - Прего, синьйорина, - дав їй пройти молодий чоловiк i мимоволi глянув на неї, i в першу мить йому захотiлось скинути окуляри, начебто вiн не мiг довiряти їм зараз, начебто вони могли ошукати, - а насправдi ця дiвчина не могла бути такою несподiвано чудесно-гарною, немов саме втiлення iдеальної iталiйської краси. Вона теж глянула на нього, машинально, так як на кожного, хто дав би їй дорогу, i так само машинально усмiхнулась тою простою, нiчого не значущою усмiшкою, що рониться в натовпi, мимохiдь, без думок, без якогось бажання, просто вiд звички бути чемною, доброю, вiд внутрiшньої повноти життя. Усмiхнулася - i вже подалася далi, наперед, i тiльки видно було голiвку в чорному тонкому мереживному шарфi, накинутому на чорнi кучерi. Вона ще раз оглянулася, не на нього, нi, за нею поспiшав, протискувався невеличкий на зрiст сухорлявий чоловiк. - Падре! я тут! - кинула вона йому. - Не вiдставай! - Прего, грацiя, грацiя прего, - кидаючи праворуч i лiворуч, прошмигнув у юрбi за нею батько, i вони обоє зникли з очей молодого чоловiка, i вiн знову перетворився весь у слух i увагу, бо вiн не все добре розумiв. Але десь, у глибинi, закарбувався i цей образ - тонке живе, трохи видовжене обличчя, темнi очi, вологi вiд слiз зворушення, темнi кучерi, що вибилися з зачiски, усмiшка, вронена за звичкою. Ще рука з довгими тонкими пальцями, яка ледь вiдсторонила його... Та вiн одразу примусив себе переключитися. В головi вже складалися цiлi сторiнки статтi, яку вiн напише про цi знаменнi днi в Неаполi, про Гарiбальдi, падре Гаваццi, який так застерiгав вiд дипломатiї закулiсних змов, настiйно звертався до журналiстiв. А вiн же сам i був журналiст, правда, не iталiйський, i не для iталiйських газет чи журналiв збирався вiн писати i не iталiйцям, а рiдним росiянам у свiй рiдний росiйський "Современник", бо це був росiйський лiтератор-журналiст Микола Олександрович Добролюбов. Сюди його загнала хвороба. Його оглядали й трохи лiкували в Парижi, в Швейцарiї, а потiм лiкарi наказали їхати до Iталiї i лiкуватися тут. Часом йому здавалося, що стає краще, часом вiн переставав вiрити i лiкарям, i лiкам. У Петербурзi йому i хотiлось, i не хотiлось їхати за кордон. Адже одна справа, коли їде здорова людина, та ще й не з порожнiми кишенями. А у нього все складалось негаразд у його особистому життi. Дуже негаразд було iз здоров'ям, вiн це вiдчував, хоча намагався заспокоїти друзiв. Друзi самi бачили, що Миколi Олександровичу зле, але, правду кажучи, i не уявляли, до якої мiри, бо вiн сам бадьорився i не терпiв розмов про здоров'я, лiкування, лiкарiв. Лише одного разу прорвався сумний жарт. Родичi з Нижнього Новгорода набридали питаннями - що з ним, чого їде за кордон, чому не приїздить до них вiдвiдати сестер. Надокучали йому настирними питаннями й порадами люди, зовсiм далекi вiд його життя, iнтересiв, роботи, але - родичi! Писали частiше не безпосередньо йому, а дядьковi, який жив з молодшими братиками в Петербурзi - їх трьох перевiз i утримував Микола Олександрович. Дядько щоразу i в Петербурзi, i потiм в листах переказував усi цi родичанськi пiклування, i Микола Олександрович врештi порадив: "Написали б ви їм найкоротше, що я помираю i за кордон за саваном поїхав, - от вони i вiдчепилися б". Це, звичайно, був жарт. Про смерть вiн не думав. Мало хто з читачiв, особливо молодi, якi нетерпляче чекали й виривали один у одного черговий номер "Современника" й жадiбними очима шукали перш за все його статтi, часто i не пiдписанi або пiдписанi псевдонiмом, але ж вгадували за стилем, за гостротою смiливої думки, за новою концепцiєю - так писав тiльки Добролюбов, - мало хто з цих читачiв уявляв, що цьому критиковi, який прийшов на змiну Бєлiнському, усього лише двадцять п'ять рокiв! Правда, вже починав лунати голос зовсiм юного, задерикуватого, схильного до найрадикальнiших несподiваних висновкiв - Дмитра Писарєва. Але вiн тiльки починав. А голос Добролюбова лунав уже зрiло, вагомо, i з ним найдужче рахувалися в "Современнике" його старшi колеги й друзi - Чернишевський i Некрасов. I вони знали, що треба його зберегти, i нап.олягали на тому, щоб вiн їхав лiкуватися. От вiн i опинився в Iталiї. В Iталiї. Добролюбов хотiв сам побачити й розiбратися в усьому, i вiн розумiв, що хоч яка величезна справа нацiонального визволення, нацiонального об'єднання всiєї Iталiї - це лише перший крок у справжньому вiдродженнi всього народу. Цей перший крок можуть зробити всi iталiйцi - в ньому зацiкавлена i верхiвка, i навiть король П'ємонту, а що потiм матиме вiд цього народ Iталiї? I п'ємонтський король Вiктор-Еммануїл, i перший його мiнiстр Кавур зрозумiли, що без Гарiбальдi нiчого не вдiють, народ вiрить лише Гарiбальдi, а Гарiбальдi так любив Iталiю, так жадав усiм своїм єством визволення вiд чужоземного ярма i об'єднання, об'єднання перш за все, що вiн, республiканець, в даному разi поступився тимчасово своїми республiканськими переконаннями. Свою перемогу вiн вiддав королю, i що ж - вiн став i королю, i Кавуру не тiльки непотрiбним, а просто небезпечним, бо вiн хотiв далеко бiльшого для народу. Росiйський лiтератор Микола Олександрович Добролюбов багато зрозумiв у всiх iнтригах i пiдступнiй полiтицi лiбералiв, якi йшли на угоду i з французьким iмператором Наполеоном III, i з папою i боялися, що запал народу пiд проводом Гарiбальдi перейде в справжню революцiю, тому обплiтали Гарiбальдi своїми тенетами. Вони мали рацiю, що боялися народного вибуху, революцiї. Микола Олександрович восени 1860 року на власнi очi бачив в'їзд Гарiбальдi в Неаполь пiд час зустрiчi з королем. Гарiбальдi був схожий на портрети, якi бачив Добролюбов, - благородна постать, благородне обличчя античного героя, i в той же час жоден портрет не мiг передати в повнiй мiрi тiєї чарiвливої простоти, якою свiтилися синi яснi очi. До Неаполя на короткий час прибув п'ємонтський король Вiктор-Еммануїл. Пiд його егiдою тепер мала бути вся частина об'єднаної Iталiї, боротьбу якої очолив Гарiбальдi i, вiрячи, що так треба для Iталiї, вiдiйшов на другий план, вiддавши перемогу - власне, королiвську корону - Вiктору-Еммануїлу. Гарiбальдi вiрив, що так краще для справи об'єднання. Народ вiтав його, Гарiбальдi. Вiктор-Еммануїл супився i хвилювався. У короля немов не вистачало сили навiть на роблену усмiшку, якою треба було привiтати людей. Серед гарiбальдiйцiв лунали рiзнi мови, не кажучи вже про рiзнобарвнi iталiйськi дiалекти - Пiвнiчної, Пiвденної Iталiї, Корсiки, Сiцiлiї. Скiльки людей збиралося пiд гарiбальдiйськi прапори! Та серед iталiйцiв було ще багато й чужоземцiв - угорцiв, полякiв i росiян! Це не було новиною для Добролюбова. Деякi з студентської молодi пробралися з Гейдельберга, деякi, опинившись у вирi iталiйських подiй несподiвано для себе, не могли залишитись осторонь. Хiба думав юнак Комiсаржевський, який приїхав до Iталiї удосконалюватися в вокалi, що вiн стане пiд знамена гарiбальдiйцiв? Хiба не написав чудесну музику для хору на честь Гарiбальдi композитор Кашперов, що перебував у Iталiї? I хоча кореспондент "Русского вестника" Берг i не викликав особисто у Добролюбова симпатiї своїми нечiткими iдейними настановами, проте, нема де правди дiти, - вiн був у вiйську повсталих, i Гарiбальдi зарахував Берга до свого почту, наказав дати коня, i Берг не покинув загону до кiнця вiйни. В одному з загонiв були зовсiм юнi, майже пiдлiтки, руськi хлопцi - сини розжалуваного предводителя дворянства Саратовської губернiї Бернова, який жив у Флоренцiї. Невiдомо, чи з дозволу батька, чи таємно, а втiм, втекли хлопчаки до Гарiбальдi. Як i вдома у Петербурзi, Добролюбов щодня переглядав безлiч газет, журналiв, листiвок. О, скiльки аналогiй можна провести з рiдними справами, викриваючи дiла лiбералiв, парламентських балакунiв, якi найменше дбали про злиденний народ Iталiї! Своє власне лiкування, як i вдома, вiдходило кудись далеко. Лiкарi були незадоволенi, особливо пiдстаркуватий, зовнi суворий, а насправдi доброзичливий, уважний до найменшої дрiбницi, синьйор Чезаре. Вiн наказав Добролюбову показуватися йому обов'язково кожнi три днi, записав чiткий обов'язковий режим, навiть меню. Чомусь вiн одразу пройнявся симпатiєю до серйозного молодого чоловiка, який приїхав до Iталiї не як вiльний мандрiвник-турист, а якого загнала сюди хвороба. Молодий чоловiк сам не знає i не здогадується, наскiльки вона небезпечна i як далеко вже зайшла, iнакше вiн не працював би стiльки. Цей росiйський молодий чоловiк, синьйор Нiколо, приходить до нього на прийом i додому, i в лiкарню, але iнколи лiкар Чезаре i сам заходить до свого пацiєнта, бо живе поблизу i йому приємно з ним поговорити. Синьйор Добролюбов говорить французькою мовою, але вже досить добре розумiє й iталiйську, бо надзвичайно цiкавиться iталiйськими справами. Це привертає до нього лiкаря - звичайного лiкаря, який лiкує не пишне панство, а працює у звичайнiй лiкарнi, проте славиться в цiлому Неаполi своїм досвiдом, умiнням, i до нього у важких випадках звертаються i великi пани, бо вiрять його мистецтву. Але й неаполiтанськi лаццаронi можуть спокiйно звернутись до нього, i вiн огляне i дасть пораду так само уважно й сумлiнно, не роблячи нiякої рiзницi мiж голодранцем i князем. * * * Того ясного вересневого дня Гаванцi закiнчив свою промову i зник так само швидко, як i з'явився. Здавалося, вiн не може ходити поволi, говорити поволi, от тiльки майнула його руда грива, його руда борода, долинуло кiлька вигукiв з натовпу, i площа спорожнiла. Люди розходились. Тодi тiльки помiтив Добролюбов свого неаполiтанського лiкаря Чезаре й помахав йому рукою. - Так от ви де, замiсть того, щоб полежати, як я вам радив, - похитав лiкар головою, але очi, усмiшка, мiцний потиск руки показували, що лiкаревi дуже приємно зустрiти тут свого пацiєнта. - У вас тут влежиш! - в тон йому вiдповiв Добролюбов. Вони пiшли вдвох. - Менi вже час у госпiталь, - сказав лiкар, поглядаючи на годинник, - повiдомили, що туди привезли важкопоранених з гарiбальдiйських вiйськ. Проте я бажав би ще зустрiтися з вами сьогоднi, синьйор Нiколо! - Знову оглядати, вистукувати й вислухувати? - з удаваним острахом спитав Добролюбов. - О, нi! Я вже вас досить добре знаю, щодо ваших легенiв, серця, шлунка! На жаль, ви тiльки не дуже ймете менi вiри i не слухаєте моїх порад. Та зараз я просто хотiв би вас побачити пiсля госпiталю як приємну менi людину, i просто поговорити. - Давайте зустрiнемося в кав'ярнi проти Опери, - запропонував Микола Олександрович. Йому самому було цiкаво розмовляти з синьйором Чезаре. - Я захоплю для вас останнi журнали. Але що журнали, порiвнюючи з тим, що ми бачимо й чуємої Я не мiг не зробити гаку перед своїм госпiталем i не затриматися на площi - подивитись на падре Гаванцi, на моїх спiвгромадян, неаполiтанцiв! - признався лiкар. - I це той народ, про якого я стiльки перечитав тепер, щоб знати про нього, i в Гондона, Мiшо, лорда Гледстона, - мовив Добролюбов. - Гледстон пише: в усiй Європi не можна знайти народу лагiднiшого, вiдданiшого i слухнянiшого, нiж народ неаполiтанський. А Мiшо ще краще: цей народ любить абсолютну владу своїх королiв. Вiн просить у них iлюмiнацiї, парадiв i, в разi необхiдностi, - хлiба. - А король запевняв: "Мiй народ не має потреби думати. Я сам пiклуюсь про благополуччя i гiднiсть!" - пiдхопив Чезаре. - Тим бiльше, що й пiклуватися особливо не доводиться, якщо повiрити Лемерсьє, який запевняв у своїй писанинi, що зовсiм немає якихось потреб у країнi, де живуть на вiльному повiтрi й майже не їдять. Що правда, то правда: їдять мало, бо просто нема за що. Таких жахливих злиднiв, що їх набачився я в Сiцiлiї, важко уявити! Але ж, але ж ви читали в "Revue de Paris" опублiкований лист Луї-Фiлiппа нашому колишньому королю Фердiнанду i його вiдповiдь: "Свобода згубна для фамiлiї Бурбонiв". Хе-хе, вiн напророкував! - Тому-то й дивно, - мовив роздумливо Добролюбов, - що подих свободи виявив надзвичайнi якостi народу. Скiльки писали про його покору, релiгiйнiсть, любов до короля. - I в той же час серед цього "покiрного, смиренного" народу загинуло через любов до свободи за приблизними пiдрахунками з кiнця минулого сторiччя до двадцять четвертого року нашого близько ста тисяч чоловiк, а в царювання Фердiнанда i Франческа - ще п'ятдесят тисяч. В усiх мiстах, де пройшов Гарiбальдi, вiн звiльнив тисячi ув'язнених, i причетних до справи визволення, i зовсiм у цьому не замiшаних, якi сидiли з наклепу або й просто тому, що пiдвернулися в недобру мить на око полiцiї i чомусь здалися неблагонадiйними. Що ж, це хiба може пройти марно для народу? Для пiдготовки його свiдомостi? А таємна лiтература? Пробачте, синьйоре Нiколо, ми нашу розмову продовжимо увечерi. От уже мiй госпiталь. Тiльки прошу вас, все ж таки прошу вас, синьйоре Нiколо, вже як лiкар, ну, до нашого побачення ви можете вiдпочити? I не забудьте лiки. - Обiцяю не забути. - Не тiльки не забути, але й прийняти. Отже, пiсля "Ave Maria", а до того - лежати на балконi й дивитись на затоку. Надвечiрня молитва "Ave Maria" була для всiх завжди визначенням часу. Спочивати? Це було неможливо. Не терпiлось, i треба було швидше писати - i про цю метаморфозу неаполiтанського народу, i про пiдступну тактику Кавура щодо Гарiбальдi, i про падре Гаваццi i його "проповiдi". Шкода, коли цензура не пропустить або покалiчить. Вдома, себто в своїй невеличкiй кiмнатцi недорогого неапольського пансiону, вiн перечитав знову листи, якi одержав справдi "з дому" - з Петербурга. Так, як вiн i чекав - знову Некрасову довелось говорити з цензором з приводу його статтi про оповiдання письменницi Марка Вовчка "Черты для характеристики русского простонародья". Невже викреслять тi сторiнки, де вiн пише про дiвчинку Машу, її неспроможнiсть працювати на панщинi, її жадобу волi? В головi лунали слова падре Гаванцi: "Що менi ця затока, ця краса без волi..." Невже Некрасов i Панаєв не вiдстоять його працi, яка була його боротьбою, його вiрою? Оповiдання Марка Вовчка, незнайомої йому особисто жiнки, привабили саме тим, що вона розповiдала не про якiсь там особливо кричущi зловживання панiв, нi, вона писала про звичайних панiв, звичайних крiпакiв, звичайнi їх взаємини, але саме виявляла суть цього ганебного становища, що спотворює людину, i .цим наче суд iсторiї чинила. Шкода, що не познайомився з нею в Петербурзi, шкода, що не познайомився з нею в Парижi, - розминулися. Навiть точно не могли сказати йому земляки, де вона саме перебувала в той час. А може, вже й повернулася до Росiї? Вiн тут уже, в Iталiї, про неї писав, тут же нещодавно закiнчив статтю i про останню драму Островського - "Грозу". Над цiєю статтею вiн працював з натхненним проникненням, майже болем душевним. Поставав перед ним такий знайомий Нижнiй Новгород, береги Волги i той темний, безпросвiтний побут, який i вiн знав дуже добре, i до Катерини вiн пройнявся живим спiвчуттям, наче знав її в життi. "Луч света в темном царстве" - так назвав вiн свою статтю. I дуже йому хотiлось, щоб i його молодшi сестри, з якими вiн так рiдко бачився, нiколи не розмовляв нi про що, крiм родинних справ, вряди-годи листувався, але любив їх нiжно, жалiв, що ростуть сиротами по родичах, хотiлось, щоб прочитали вони його статтю, зрозумiли його думки, замислились. З росiйськими невiдкладними "боргами" було покiнчено, вiн може перейти до iталiйських справ. А втiм, мова буде про одне про людину, її свободу, її права на життя, на щастя, i не тiльки про поодиноку людину, про народ. Народи! Але ж треба написати такою "езопiвською мовою", щоб читачi розумiли, а цензура - нi. Невже, читаючи про клiщi цензури в Iталiї, читачi не згадають свою рiднесеньку? Або про втручання короля Фердiнанда в справи морального виховання народу: примiром, яке велике державне значення має висловлення короля про те, якої довжини мусять бути спiднички у артисток балету, а трико - обов'язково зеленого кольору, щоб не так дратували уяву глядачiв! Хто не згадає при цьому турботи росiйських iмператорiв про наш балет, що набувало значення державної дiяльностi! I головне, головне, найбiльше, найбарвистiше i проникливiше хотiлось написати про героя народу - Гарiбальдi. Треба швидше писати про нього. От зараз, хочеться зараз, пiсля цього народного пiднесення на площi, написати в свiй "Современник"... Синьйор Чезаре наказав не забути про лiки? Так, так, я пам'ятаю От допишу цю сторiнку i прийму. * * * Лiкар Чезаре трохи запiзнився. Уже минула година пiсля "Ave Maria". Вiн прийшов занепокоє.ний i схвильований, зовсiм не схожий на того щасливого й пiднесеного, з яким Микола Олександрович розiйшовся удень пiсля проповiдi отця Гаванцi. Але Микола Олександрович не здивувався, вiн звик до блискавичних змiн у настрої свого неаполiтанського приятеля. Та начебто змiнювався не лише настрiй, а й зовнiшнiй вигляд, i навiть вiк. Сьогоднi на площi вiн здавався зовсiм молодим, - зараз це була серйозно стурбована людина на всi свої шiстдесят п'ять. - Що з вами, милий лiкарю? - спитав Микола Олександрович. - Дуже важкий випадок. I як це не прикро вам казати - з вашим спiввiтчизником. - З ким же? - Артилерiйський офiцер - почекайте, щоб вiрно сказати прiзвище, я записав! - Чезаре вийняв з кишеньки записну книжку й прочитав: - Лев Меч-нi-ков. - Я знаю це прiзвище. У нас є молодий вчений, вiн зараз також за кордоном, але Iлля... - Нi, нi, я вiрно записав - Лев. Вiн зовсiм молодий юнак, прекрасний юнак, йому рокiв двадцять один - двадцять два, не бiльше, але вiн дуже освiчений, з ним можна розмовляти будьякою мовою... - Так що з ним? - Почекайте. Вiн вчився - як це? - я можу сплутати назви ваших мiст - спочатку в Хар-ко-вi, так, у Харковi, на медичному факультетi, тому ми одразу знайшли спiльну мову, нашу медичну, лiкарську. Не знаючи про його освiту, я, оглянувши його страшнi рани, повiдомив по-латинi, звичайно, свiй дiагноз помiчникам, а вiн усмiхнувся i спитав, чи так уже обов'язково вiн пiде ad patres (Пiти до праотцiв - померти (лат.)_ i чи це швидко може статися. Я мусив заспокоїти його. Я справдi прикладу всi зусилля, щоб врятувати його. Я мушу врятувати його. Слухайте, що я встиг почути. Вiн потiм учився у вашому Санкт-Петербурзi, у Вiйськово-медичнiй академiї, а потiм на фiзико-математичному факультетi унiверситету. Я гадаю, що вiн не за власною охотою мiняв свої мiсця перебування, але, певне, за власним бажанням - рiзнi факультети. З ним цiкаво було розмовляти, хоча я й заборонив йому говорити багато, але в нього був момент гострого збудження, йому начебто хотiлося менi все розповiсти. Я дiзнався, що, врештi, вiн вчився за кордоном, у нас, у Венецiї. I чому б ви гадали? Живопису! Нi, я певен, живопис був для замилювання пильних очей. А звичайно, який там живопис! Вiн був зв'язаний з борцями проти тедеско-австрiйцiв. Вiн сказав, що не мiг займатися живописом, бачачи прекрасну Венецiю пiд огидним чоботом тедеско. Вiн примушений був втекти вiд жандармiв до Флоренцiї. Далi вже розповiли його друзi-iталiйцi, теж пораненi разом з ним на рiчцi Вольтурно, але пораненi легше, бо юнак знову пiсля перев'язок знепритомнiв, а коли прийшов до пам'ятi, був зовсiм слабий. - Так що ж було з ним далi? Про що .розповiли товаришi? - У Флоренцiї вiн вступив у загiн нашого славного Нiкотери, якого Гарiбальдi звiльнив з Палермської в'язницi. Нещодавно Нiкотера прибув сюди в Неаполь, коли вже Гарiбальдi був тут, - лiкар додав нiби мiж iншим. - Я бачив Нiкотеру. Ясно, що вiн не просто "бачив", а що вони були знайомi... - Гарiбальдi зарахував вашого юнака своїм ад'ютантом, - вiв далi Чезаре. - Вiн дiзнався, що той добре знайомий з фортифiкацiєю, i послав укрiпити позицiї коло Санта Марiя. Пiд час бою на рiчцi Вольтурно хоробрий Меч-нi-ков був поранений мiною, i от вiн знову в Неаполi. У моєму госпiталi. Лише добрий пильний догляд i тривале лiкування може врятувати його, але до кiнця вилiкувати неможливо, нiяк неможливо! - з розпачем сказав лiкар. - Пошкоджено внутрiшнi органи. Коли вiн i лишиться живий, то все ж таки iнвалiдом на все життя. - Чи не можна було б побачитись iз ним? - Зараз нi в якому разi. Пiсля того збудження, а потiм непритомностi я боюсь будь-яких зайвих подразникiв для нього. Пробачте, мушу йти. Я хочу попросити знайомих дам у Неаполi, щоб вони взяли опiку над ним i над iншими пораненими, принаймнi передавали потрiбнi харчi, фрукти, що їм зараз необхiдно, а потiм треба налагодити нiчне чергування. Ми побачимося з вами незабаром, синьйоре Нiколо. На жаль, я не зможу супроводити вас до Помпеї, як ми збирались. Цi днi я потрiбен бiльше нiж будь-коли в госпiталi. Менi самому шкода. Я хотiв бути вашим гiдом, адже там я бував стiльки разiв! - Нiчого, не турбуйтесь, синьйоре Чезаре, - заспокоїв його Микола Олександрович. - Я й сам зможу поїхати або почекати вас. - Знаєте що? - пiдняв палець угору лiкар. - Туди збираються мої добрi знайомi, друзi мого брата, мессiнського юриста, котрий зараз у Флоренцiї, i вони збираються туди, а деякий час гостюють тут. Дуже милi люди. Я познайомлю вас з ними. Вам не завадить трохи розважитись i хоч на день вiдiрватись вiд письмового столу. I треба скористатися прекрасною годиною i вiдносним спокоєм у наш неспокiйний час у нашому неспокiйному мiстi. Завтра я познайомлю вас iз моїми мессiнськими друзями. Вiн не сказав бiльше нiчого про своїх мессiнських друзiв. Микола Олександрович i не розпитував, бо лiкар поспiшав, та й не замислився над цим - мало з ким доводиться знайомитися в подорожах. Про брата лiкар Чезаре говорив мимохiдь, натяками. "Недарма, - подумав Микола Олександрович, - Гондон писав, що в опозицiї неаполiтанському урядовi без числа медикiв та адвокатiв!" Другого дня, до траторiї, де умовились зустрiтись, точно в призначений час з однiєї сторони пiдходив Микола Олександрович, а з другої - лiкар Чезаре з невеличким на зрiст чоловiком i... панночкою, тiєю самою панночкою, яка майнула вчора в натовпi пiд час проповiдi падре Гаваццi. Микола Олександрович зняв окуляри, протер їх, надiв знову Так, справдi, це була вона - не така схвильована, як там, без слiз зворушення на очах, але така ж юна, гарна, приваблива справдi втiлення iталiйської краси! Це було восени 1860 року. 8 Синьйору Марiю привiв до лiкаря Чезаре синьйор Нiколо Добролюбов. Це вже було навеснi 186I року, i за цi кiлька мiсяцiв лiкар i неслухняний пацiєнт стали щирими друзями. Синьйор Добролюбов, рекомендуючи даму, сказав, що синьйора Марiя його землячка, вiдома у них на батькiвщинi письменниця, прибула до Неаполя iз сином i своїми спiввiтчизниками. Один з них зараз захворiв. Чи не буде лiкар такий люб'язний i не огляне його? Молода жiнка не виглядала дуже стурбованою, у неї навiть був веселий вигляд. Вона, приязно усмiхнувшись, бездоганною французькою мовою пояснила, що, напевне, зараз нiчого страшного нема, але цей добродiй перед подорожжю перенiс плеврит, i навiть коли вiн зараз трохи застудився, - краще одразу вжити необхiднi заходи. Це ж так прикро - приїхати в чарiвний Неаполь i захворiти! Його найдужче непокоїть те, що треба, певне, полежати кiлька днiв, отже, краще, коли це накаже лiкар, а не його супутники. Лiкаревi рiдко подобалися дами - iноземки, форестьєра, завжди вони щось удавали з себе, наче грали, правда, досить невправно, якусь роль. Ця молода дама трималась невимушене, але без тiнi розв'язностi та самовпевненостi, i, мабуть, найменше думала, яке вона враження справляє, тому й справила якраз дуже приємне. Вiдсутнiстю манiрностi й церемонностi вона нагадувала йому iталiйських жiно