ди, а бачив тiльки людей. Iталiйський герой Джузеппе Гарiбальдi, який гостинно приймав його на Капрерi, на прощання потиснув йому мiцно руку й просив передати привiт усiм друзям, хоч i незнаним в очi, та всi ж однодумцi були для нього друзi. Просив передати привiт усьому народу. Добре, що пiдполковник Красовський встиг розповiсти про все Тарасовi Григоровичу. Вiн ще жив тодi, дорогий батько Кобзар... Та все ж таки, незважаючи на сумну дiйснiсть, Красовський радiв, що їде на Україну, що житиме в Києвi, працюватиме там, звичайно, не тiльки за вiйськовим призначенням в Кадетському корпусi, а й за призначенням тiєї таємної органiзацiї, яку з влучного слова Герцена та Огарьова, що пролунало в "Колоколе", називали "Земля i воля". У Петербурзi дали йому адреси, усi нитки зв'язкiв з потрiбними людьми на Українi i доручили як старшому i роками, й досвiдом органiзувати, керувати, спрямовувати... Його знали як дiяльну, розумну, енергiйну, але дуже скромну людину, позбавлену будь-якого честолюбства й пихи. Найменше вiн думав про себе й своє мiсце, i тому з ним легко сходилися люди, найрiзноманiтнiшi люди. Умiв вiн знайти бадьоре дружнє слово для студентської i вiйськової молодi, для якої i своєю освiченiстю, i бойовим досвiдом, ранами, одержаними на вiйнi, був авторитетом. Умiв вiн знайти i просте щире слово до селян, якi б здивувались, дiзнавшись, що дядько у вишитiй сорочцi, у чумарцi та чоботях (вiн часто любив i гуляти, й бути вдома у такому простому одязi) - син генерала, та ще якого генерала! Саме за придушення польського повстання у 1830 роцi батько його й одержав генеральський чин i нагороди вiд царя. Це завжди каменем лежало на душi Андрiя Опанасовича, але й надихало на ще бiльшу непримиреннiсть i боротьбу. Зараз по дорозi до Києва вiн хотiв зупинитися на кiлька днiв у Чернiговi. У нього ще був час, щоб до початку навчального року в Кадетському корпусi встигнути познайомитися з "громадою" в Чернiговi, з "громадою" в Києвi, побувати в Каневi на могилi дорогого Кобзаря. Ще був лише початок серпня. Вiзник йому трапився неговiркий i якийсь похмурий. Тiльки й витяг з нього Красовський, що звуть Петром, а далi - анiтелень. Та все-таки раптом Красовський спитав: - А чому досi хлiб тут не звезений i людей не видко? Справдi, якiсь незвично нiмi були поля без людей, i жнива ж давно одiйшли, а хлiб не звезений. Що сталося? Петро обернувся, спiдлоба глянув на нього. - А звiдки менi знати? Я з iншого села, - але не стримався i додав злiсно: - Не хочуть на панщину виходити! - Та й знову повернувся до коней i хльоснув їх так спересердя, що вони враз побiгли, наче за ними звiр якийсь погнався. Адже цей подорожнiй був у вiйськовому мундирi, мiркував Петро, може, вiн сам iз тих, що наслали батальйони солдатiв на "усмирения" та "роз'яснення" селянської волi. Усмиряли та роз'яснювали рiзками i вважали, що цього замало - забирали до Чернiгова, у в'язницю. Кажуть, когось i далi, аж у Сибiр запроторили. Краще мовчати. В їхньому селi, звiдки вiн, Петро, теж усього було... Не тiльки дядьки, ще дужче баби - як показилися. Це ж у їхньому селi Марина, його брата, Василя Злидня, жiнка - нiчого не скажеш, гарна молодичка, вiн сам на неї колись задивлявся, та Василь, старший, ранiше схопив; може, це й краще, бо в нiй, напевне, сто чортiв сидить, - так от вона прийшла з чернiгiвського ярмарку i всiх бабiв збаламутила: - На панський двiр не пiдемо, панщини одробляти не будемо. Цар нам волю дав, а пани її сховали. За це i їй з два десятки рiзок перепало. А Василь i досi в Чернiговi за гратами. На нього жандарi кажуть: "Головний паливода". Стара мати всi очi виплакала. Краще мовчати i з цим подорожнiм. Навченi. Тут саме шлях перетинала Десна, треба було проїхати бродом. Петро обережно направляв коней, начебто через це i не розмовляв. I раптом зiтхнув глибоко вiйськовий i стиха мовив: - I праворуч вода, i лiворуч вода, а посерединi бiда. - I вже мовчав до самого Чернiгова, нiчого не питав, нiчого й не сказав, коли назустрiч їм iшли загони солдатiв. А вже як побачили золотоверхi чернiгiвськi собори, дiсталися на гору, зупинились коло гостиницi, офiцер простягнув Петровi карбованця i мовив нiби мiж iншим: - Дружнiй чередi вовк не страшний. Петро кiлька хвилин стояв розгублений, потiм почухав потилицю, сiв на бричку, гукнув сердито: - Но, но, дурнi! - I подумав: "А мо', я й сам дурний? От i розберись тепер, що воно за людина". * * * От Дорошенко, Iлля Петрович, учитель Чернiгiвської гiмназiї, одразу розiбрався, що то за людина. Познайомив його з Красовським Опанас Васильович Маркович. Опанас Васильович тепер мешкав у Чернiговi, й Дорошенко радiв i пiдсвiдоме сердився на нього, бо нiяк не мiг второпати, зрозумiти до кiнця, що ж таке з Марiєю Олександрiвною? Опанас Васильович i Iлля Петрович пiсля майже дворiчної розлуки одразу зустрiлися, як брати. Обидва радiли, смiялися, обiймалися, щось вигукували, знову обiймалися, i спочатку навiть здалося Iллi Петровичу, що Маркович дуже пожвавiшав. Он як гаряче взявся до своєї роботи. А ще з дужчим запалом Опанас Васильович кинувся на розшуки квартири для родини. Та то тiльки так попервах здавалося. Iнколи ловив Iлля Петрович такий смуток у його очах, що не переказати. Справдi, лиха та радiсть, по котрiй смуток наступає. "Ну, що ж, - пояснював сам собi Iлля Петрович, - звiсно, сумує за дружиною, за сином.. чекає на них..." Багато не розповiдав Опанас Васильович, говорив, власне, багато - згадував усi мiста, де були, згадував усiх людей, з ким доводилось стрiчатися, але ж то були якiсь географiчнi спогади, перелiк мiст, перелiк людей... не бiльше... Замигтiли перед Iллею Петровичем Дрезден, Лозанна, Гейдельберг, Париж, Аахен, Лондон, Остенде без усякої послiдовностi. I це все називав i перераховував Опанас Васильович без особливого запалу, нiби хотiв показати, що це все й не порiвняти з Чернiговом, з Десною, навiть з маленьким повiтовим мiстом Стародубом, де Марiєчка спокiйно працюватиме, вiдпочине вiд баламутного закордонного життя. Так само й прiзвища нових знайомих, здебiльшого вiдомi їм обом давно прiзвища з журналiв, газет, книг, скоромовкою перелiчив... i, раптом помовчавши якусь мить, сказав: "З чим пiшов, з тим i прийшов", - але, наче сам злякавшись визнання, вiв далi свiй перелiк перед здивованим Дорошенком. А про Марiю Олександрiвну майже не розповiдав, тiльки щось поверхове, загальне - працює, сам бачиш, скiльки написала, а ще бiльше задумала. Друзiв нових багато, питаєш? Еге ж, багато, сам знаєш, яка вона. До одних усе погане липне, а до неї чи не найкращi. I це мовив без захоплення. Змiнилася? Еге ж, змiнилася. Та нi, така як i була. От картку надiшле - подивишся. Але ж її, Марiї, листи до Iллi Петровича були такi, що йому часто ставало аж лячно, i вiн думав: або не хоче чогось до кiнця розповiдати Опанас, або сам не добирає, як їй важко часом, немов заплуталася вона, заблукала, а чому - хiба звiдси, з Чернiгова. вiн може розiбрати, зрозумiти цi коротенькi листи з несподiваними бажаннями й планами? От, примiром, пише: хоче поїхати в Єрусалим. Чому в Єрусалим? Навiщо? Спитав Опанаса, чи збиралася туди? Знизав плечима: "Уперше чую, та то, певне, хтось їй казав, що їде, от i вона одразу: "А що, якби и менi", - махнув рукою, як на дитячi вигадки, не вартi уваги. А от в iншому листi - вже про це не сказав Опанасовi - чи вiзьме вiн, Iлля Петрович, Богдасика, якщо раптом її не буде... Це вона писала, коли раптом захворiла в Iталiї... Та вже, дяка боговi, видужала. Вiн прочитав її останнього листа до Тараса Григоровича Шевченка, що допiру надрукували в "Основi", i знову чув її голос, бачив удавано докiрливi очi, губи, що стримували ласкаву посмiшку. Хiба ж вона знала, пишучи тодi вночi з Рима листа до "батька", одвертого й щирого, без прикрас, як думка у темрявi на самотi, що надрукують цього листа, читатимуть його всi?.. Лише той, кому написано було, не встиг прочитати... А тепер Дорошенко радiв без краю цим рядкам, бо з'явилася перед ним тою колишньою, близькою i зрозумiлою, i шкода було, що не може написати їй усього, чим живе тепер. Хiба ж тiльки заради Педагогiчної школи їздив вiн до Києва? I вона б йому, напевне, далеко бiльше, й докладнiше, й глибше, нiж Опанас, розповiла б про Лондон та Iталiю, про все те, про що не можна написати в листах. Все ж таки з приїздом Опанаса з'явилася реальна надiя на те, що побачаться незабаром. Iлля Петрович саме був пiд враженням її листа до Шевченка, коли, прийшовши до Опанаса Васильовича, застав у нього якогось вiйськового. Дорошенко, сугубо цивiльна людина, погано розбирався у чинах i рангах, але по мундиру побачив, що чин i ранг не малий, а от уся манера триматися цього кремезного, трохи вже полисiлого чоловiка, та й лагiдний вигляд його обличчя з козацькими вусами нiяк не в'язалися з поважним вiйськовим чином. - Пiдполковник Красовський. Андрiй Опанасович, - одрекомендував його Маркович. - А оце наш друг, i мiй, i Марiєчки, Iлля Петрович Дорошенко, старший викладач математики Чернiгiвської гiмназiї. Красовський немов здивувався, почувши це прiзвище, та одразу приязно всмiхнувся Дорошенковi. - Ми ще в Немировi разом учителювали, - вiв далi Опанас Васильович. - А щоб тобi, Iлько, одразу було зрозумiло, скажу: Андрiй Опанасович був другом нашого Тараса Григоровича i зараз на його могилу їде, а житиме в Києвi. - Так, знову у милому серцю Києвi. Жив я там майже рiк, а в п'ятдесят дев'ятому роцi мусив поїхати лiкуватися вiд ран до Iталiї. Потiм застряв у Петербурзi, а душею сюди рвався. "Нема на свiтi України, немає другого Днiпра", їй же право, нема менi кращого мiсця, як на Українi, у вас. Здається, i люди тут iншi. Я радий, що й у вас у Чернiговi затримався. От тiльки влаштуюся в Києвi, перевезу свою жiнку й дiток з Ревеля, вони поки що там у її рiднi. Вiн i говорив якось спокiйно, довiрливо. - I я чекаю свою жiнку й сина, - пiдхопив Маркович. - Потинялися ми вже з нею досить, аж два роки за кордоном. Тепер вона в Iталiї. Пише, що задумала низку оповiдань для дiтей з нашої iсторiї, iсторiї України. Це ж скарбниця невичерпна, i майже нiхто ще з неї води не черпнув. - Дуже менi хочеться з вашою дружиною познайомитися. По творах я то її давно вже знаю, поважаю i люблю. - Та от її останнiй лист, - заметушився Опанас Васильович. - Iлько, я ж листа вчора одержав. - Вiн вийняв листа з нагрудної кишенi, прочитав кiлька рядкiв про те, що пише нову повiсть "Жили три сестры", дає її в "Современник". У Неаполi дуже з Добролюбовим заприятелювала, а Чернишевський, хоч i не бачив її нiколи, так ретельно узявся до її справ, що Кожанчиков видає оце тепер її оповiдання, i грошi, значить, будуть, i, значить, - приїде незабаром разом з Богдасиком додому. Ще хоче для дiток дещо написати. А ранiше, як дiзналася, що хочемо тут, у Чернiговi, газету видавати, одразу вiдповiла: "Запишiть мене там наймичкою". I, як завжди, з особливим почуттям i пiдкресленням прочитав Опанас Васильович: "Обiймаємо тебе, наш друже, М. i Б. Марковичi". Що ж, хороший лист дружини, розумної дiлової жiнки. - От як добре! Повернеться ваша Марiя Олександрiвна, ми хлопчика у нашу школу заберемо в Київ, буде разом з моїм Андрiйком вчитися, - сказав Красовський. - Це вже як Iлля Петрович вiддасть! - засмiявся Опанас Васильович. - Там такi друзi! Певне, вже бачить мого Богдася у формi чернiгiвського гiмназиста! - Все-таки перед Києвом треба буде поступитися, - мовив Дорошенко. - Я там буду при Кадетському корпусi, - сказав Красовський, - але я мрiю завести рисувальну школу на пам'ять батька Тараса, i щоб викладали там українською мовою, i взагалi вчитимемо i виховуватимемо не так, як мене в корпусi. - Та щоб не так, як i тепер у гiмназiях, - додав Iлля Петрович. Iнколи кiлька слiв - i враз зрозумiють люди, що вони з одного табору. Отак сталося мiж Красовським i Дорошенком. Чомусь пiсля читання листа Марiї Олександрiвни Красовський дуже повеселiшав. - Навiть не уявляю, як ваша жiнка в Iталiї може стiльки працювати! Це така казкова, чарiвна країна! - От побачите мою Марусю i зрозумiєте - завжди i скрiзь працює, - похвалився Опанас Васильович, - поспитайте Iллю Петровича, не дасть збрехати, вiн не тiльки з Богдасем, а й з Марусею були нерозлийвода. Коли б чоловiк iншої вдачi, нiч я, - ревнував би, їй же богу! - Ну що ти верзеш! - почервонiв Iлля Петрович. - Та то я так. Ти ж - свята душа. Ну, я вийду на хвилинку, накажу самоварчик поставити. Ще й Нiс, лiкар, обiцяв прийти. Марусенька й про нього завжди питає: "А яка добра людина Нiс? Усi про нього - о, це добра людина". Питає: "Чи так само мед варить?" Не забула. Видно було, з яким задоволенням Опанас Васильович згадує усi цi дрiбнички, якi показують, що вона з ним. Вiн вийшов, i враз, хоч обличчя Красовського не втратило своєї теплоти i доброти, вiн якось в той же час посерйознiшав. - Я дуже радий, що зустрiвся тут з вами, Iлля Петровичу Я хотiв вас бачити, бо дещо привiз вашому знайомому, Андрущенковi, з Петербурга, i менi казали, що саме через вас я зможу зв'язатися з ним, дiзнатися, де вiн. Та, певне, i ви менi також розповiсте про Чернiгiв. Оце тiльки дихнув на українськiй землi, i серце зрадiло, а потiм лише одну фразу кинув вiзник: "Не хочуть селяни на панщину йти..." Виходить, для них це однаково - стара панщина. Побачив я по дорозi роти солдатiв, певне, з екзекуцiй або на екзекуцiї йшли, i завмерло все в менi. - Селян-бiдолах наче по губах мазнули, а й вкусити не дали, - зiтхнув Iлля Петрович. - Нi, не принесла "воля" жаданого щастя. Не обманювали себе марними надiями нi Тарас Григорович, нi друзi з "Современника" - Чернишевський i Добролюбов, розумiли весь час, яка це воля буде. - На Чернiгiвщинi з самої весни неспокiйно, - сказав Дорошенко. - Одне село Безуглiвка чого варте! Вимагали там селяни землю без викупу, на панщину виходити припинили i по iнших селах своїх людей послали, щоб разом боротися. Аякже, вкупi й батька не страшно бити. Казали, що життя свого не пошкодують, а правди доб'ються. I дiйсно - стояли на своєму, як порiшили. Надiслали до них аж три батальйони пiхоти на приборкання, хотiли заводiяк забрати, так громада вся, як один, кинулася на вiйсько. Такого ще нiколи не було. - I що? - Вiдомо що! Хiба голiруч або з вилами проти рушниць що зробиш? Врештi сотнi перепорото, а скiльки в кайданах - у в'язницi потрапили! Не хочуть аж нiяк уставнi грамоти пiдписувати - адже вiддають помiщики гiршу землю, черезсмужжя, вигони казна-де, у чортiв на болотi, та ще й такi, що й скотина не пройде, щоб на панську землю не ступити. От i спаш, от i заганяють її, от i плати або вiдробляй. А воно ж не то що худобу, гуски нема куди випустити. А коли не хочуть викупляти той нiкчемний шмат землi, якого пан хоче здихатися, то примушують всiлякими засобами. - Нiде це нечувано, - похитав головою Красовський, - примушувати купувати. А в нас усе можливо. Усе зроблено, щоб панiв не скривдити, щоб їм обидно не було. А головне, що мене обурює без краю, це те, що на приборкання селян посилають солдатiв - їхнiх же братiв i синiв, що самi з села вийшли. - I за екзекуцiї самi ж селяни платять. А простої - це ж такий розор для селянина, може, ще й гiрший за град та пожежу, - мовив Дорошенко. - При менi один вiйськовий прохопився, що по веснi на нашу бiдолашну Україну на приборкання селян було кинуто тридцять полкiв кавалерiї i тридцять полкiв пiхоти, на саму нашу Чернiгiвщину бiльш як чотири полки. Ще б пак, щоб не чекали селяни "слушного" часу! Неспокiйно в нас на Чернiгiвщинi та й скрiзь на Українi! - Та й скрiзь на святiй Русi, - кинув Красовський. - Комiтети, пiдкомiтети, новi установи, мировi посередники, а що мають вiд того селяни? Хоча б цi ж мировi посередники, тiльки й того, що непокояться, щоб i вовки були ситi, i вiвцi цiлi. . - Та, певне, бiльше про те, щоб вовки були ситi. Недарма сам цар напередоднi манiфесту сказав: "Здається, ми все зробили, щоб не ущемити iнтереси помiщикiв". Навiть коли бере участь у цiй роботi така щира людина, як наш Опанас Васильович. Чим можна допомогти, коли за помiщикiв озброєна сила? Кожен губернатор у губернiї сам особисто зацiкавлений, щоб землевласники якнайменше втратили. Менi здається, на своїй посадi Опанас недовго продержиться, не з його вдачею, - похитав головою Iлля Петрович. - Приємна вiн людина, - мовив замислено Красовський. - Я радий, що познайомився з ним. Там, у Петербурзi, стрiчався з Кулiшем, i дуже менi було прикро чути вiд нього, що Маркович! розiйшлися. - Як розiйшлися? - аж пополотнiв Дорошенко. - Та ви ж самi листа бачили, що вчора Опанас одержав! - Тому i я так цьому листу зрадiв. Кулiш взагалi недобре, зле про Марка Вовчка говорив, - хiба мiг вiн сказати, що процiдив крiзь зуби Кулiш з презирством, коли зайшла мова про Марiю Марковичку, що стала вона "європейською повiєю?" - Я вважаю, - переконано мовив Красовський, - що Марiя Олександрiвна найкращий письменник на Українi. До того ж єдина письменниця-жiнка у нас. Та хiба тiльки на Українi? Хiба i в Росiї не зачитуються її творами, не плачуть над ними? Швидше б їй повернутися! Коли б на власнi очi сьогоднiшнє наше побачила, скiльки ще потрiбного створила б для народу! - Вона б усе зрозумiла, - тихо сказав Дорошенко, - бо побачила б так, як воно є насправдi, без iлюзiй. А в нас на Українi ще важче, нiж скрiзь на Русi, як ви мовили, адже ще додаються утиски нацiональнi, загострюються взаємини з поляками. Наше право на нашу українську мову, iсторiю, культуру нам треба виборювати. - Часто замiсть того, щоб людям розтлумачити спiльну нашу бiду, однакову для всiх, навiть освiченi люди, я не кажу вже про рiзних урядових бурбонiв, нацьковують один народ на iнший. - Оцiєї нацiональної обмеженостi i нема у Марiї Олександрiвни, - пожвавiшав Дорошенко. - Ви читали її останню повiсть - "Тюлевую бабу"? Ви звернули увагу на кiнець, сповнений такого гуманного спiвчуття до гнаних i зневажених євреїв? Коли вiн сам, Iлля Петрович, читав цю повiсть, вiн згадував свої прогулянки з нею по Немирову, її людяне ставлення до всiлякої бiдноти, незалежно вiд нацiональностi, вiн не смiявся так, як iншi, що звернули увагу лише на сварку двох провiнцiйних баринь, що з жиру казилися через рецепт "тюлевої баби", нi, у нього сльози на очi навернулися, коли вiн читав наприкiнцi про розор нi в чому неповинної єврейської родини, про свавiлля одних i беззахиснiсть iнших. А дружба Марiї Олександрiвни з поляками?! Не з багатiями графами Потоцькими, куди її завжди запрошували на прийоми i концерти, i вона залюбки завжди ходила слухати музику, але ближчих взаємин не заводила, хоч нею одверто часто милувалися, - а дружба з колегами-вчителями, з молоддю. Як їй треба тепер, одразу ж повернутися на батькiвщину! Невже вона не вiдчуває вiдповiдальностi на собi, пiсля того як написала "Народнi оповiдання", як сам Кобзар так високо її поставив, назвав пророком, полюбив, як "доню"? Нi, вона повинна приїхати на Україну, сама на все подивитися... Красовський не мiг знати, що думає цей приязний скромний учитель, на якого, певне, завжди можна покластися, про Марка Вовчка. Вiн зрадiв, що вони з одного слова зрозумiли одне одного. - Ваша правда. На Українi ще важче, нiж десь-iнде. I звiдтiль гаряче, i звiдсiль боляче, - i вголос проказав тi рядки, що весь час виринали в пам'ятi, коли їхав, тiльки зараз уже додавши й останнi: Свiте тихий, краю милий, Моя Україно! За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш? 2 Аж голова йшла обертом. У паризькому салонi Єлизавети Василiвни графинi Салiас де Турнемiр, вона ж письменниця Євгенiя Тур, збиралися до того рiзнi люди, що важко було зрозумiти, кому й чому, власне, симпатизує сама господиня, i багато хто помилявся, зустрiвши тут своїх однодумцiв i вважаючи, Цвриродно, що й графиня таких же поглядiв i переконань, як вони. Та сьогоднi Марiї здалося, що в цьому Ноєвому ковчезi, де переплуталися "сiм пар чистих i сiм пар нечистих", сьогоднi одностайно всi без винятку були зацiкавленi зустрiччю з новим гостем. Вона, Марiя, одразу пiзнала його, тiльки вiн з'явився у дверях I так поглянув на всiх, немов усi тут були його друзi i тiльки на їхнього й чекали. А Єлизавета Василiвна i не попереджала про I нього! Певне, готувала сюрприз. Вона любила сенсацiї! Марiя побачила величезну постать i по тому, як прибулець h-обвiв усiх поглядом, одразу пiзнала легендарну людину. Адже i Рейхелi, i Герцен з Огарьовим, i Iван Сергiйович Тургенев, розповiдаючи про Бакунiна, обов'язково мальовничо описували "його зовнiшнiсть i з острахом та жалем зiтхали, так, так, навiть Герцен! - чи не втратив вiн, Михайло Бакунiн, за тi мiсяцi, коли був прикутий ланцюгом до стiни в камерi австрiйської тюрми, за ;довгi роки одиночного ув'язнення в Шлiссельбурзькiй фортецi, за ,часи сибiрського заслання, чи не втратив вiн своєї левиної гриви, чи зберiг свiй гучний голос оратора, чи не зiгнулись його широкi плечi. Давнi друзi боялися, що побачать його дряхлим, немiчним, старим... Але Марiя вмить схопила все: нi, хоч скуйовджене волосся посрiблив сибiрський iнiй, воно й зараз здавалося левиною гривою, i сам не зiгнувся. Вiн наче одразу заповнив усю кiмнату собою, своєю великою, могутньою статурою, рухами, голосом. Певне, багатьом одразу мимоволi захотiлося заплескати в долонi, як при виходi знаменитого актора, хоча нiчого актор.ського, награного не було в ньому. Одразу вiдчувалася людина невсипущої, непереможної енергiї, захопленої дiї. Графиня Салiас, експансивна, екзальтована до хворобливої нервозностi жiнка, кинулась до нього. - Михайло Олександрович! Яке щастя! Ви на волi! Ви з на.ми! Ви в моєму домi серед друзiв! Друзi! До нас прийшов Михайло Олександрович Бакунiн, чудом врятований! - Вона простягла до нього руки, як простягають жiнки в костьолах до Христа. - Мене врятував Амур, - мовив Бакунiн, схопивши i поцiлувавши її руки. - Бог любовi? Ми знаємо про ваше одруження з дочкою засланого поляка, - з почуттям мовила графиня, i в очах її замигтiли сльози. - Звичайно, бог послав менi чарiвне божественне створiння, щоб я ожив, але з неволi я врятувався, вiддавшись не богу любовi, а могутнiй сибiрськiй рiцi Амуру, i от проїхав Японiю, Тихий океан, Сан-Францiско, Панамський перешийок, Нью-Йорк, Бостон, Атлантичний океан i кинув якiр у Лондонi, де постiйно мерзенна погода, але в нагороду - воля i друзi! - Так, так, - глибоко зiтхнула Салiас, - вiд лондонських друзiв ми й дiзналися про вашу втечу, про ваш порятунок i дякували їм за це повiдомлення в "Колоколе". Марiя теж згадала, з яким хвилюванням прочитала вона торiк, восени шiстдесят першого року, коли вже пiсля Iталiї оселилася в Парижi, чотири короткi рядки, але великим курсивом на початку першої сторiнки "Колокола". "Михайло Олександрович Бакунiн в С.-Францiско. Вiн вiльний! Бакунiн виїхав з Сибiру через Японiю i збирається до Англiї. Повiдомляємо з захопленням про це всiх друзiв Бакунiна" А потiм у першому номерi "Колокола" вже цього, 1862, року наприкiнцi журналу - "М.О. Бакунiн приїхав 27 грудня в Лондон" - i все. Та вже наступний номер вiдкривався великою статтею Iскандера-Герцена "М. О. Бакунiн". I таки Герцен писав правду. Вiн "бадьорий i свiжий", i з подвiйною любов'ю до народу, i ще дужче загартований "свiжим молодим повiтрям Сибiру". Як Марiї захотiлося побачити самiй Бакунiна! А зараз вона рада була, що Салiас так настiйно наполягала, щоб сьогоднi Марiя обов'язково завiтала до неї, але не пояснювала чому. Бакунiн тиснув усiм руки, i Марiї здалося - вiн певний, що потрапив у коло своїх однодумцiв. До того ж тут було, як завжди, багато полякiв. Насамперед графиня познайомила його з професором Вiзинським, своїм близьким другом. Професор Вiзинський мав посаду в секретарiатi князя Чарторийського, навколо якого кублилось аристократичне праве крило полякiв-емiгрантiв. Марiю дивувала близькiсть графинi з цим професором, але ж, може, це була посада просто для грошей, щоб мати на що жити? Ще для багатьох слова "поляк" i "революцiонер" були синонiмами, як сказам Герцен у Лелевеля, та вони ж обидва дуже добре розбиралися, куди стремлять рiзнi "крила" польського орла - i праве, i лiве... Для Бакунiна справа Польщi тепер стала idйe fixe, i вже за хвилину гуркотiв його голос оратора, ватажка мас, немов вiн був не в салонi графинi Салiас на rue Marbeuf, a десь принаймнi на площi, якщо не на барикадi. - Росiя! Польща! Слов'яни! Це моє останнє слово! - I дiло, дiло, - молитовне склавши руки, проказала графиня. - Сказати "дiло" - це надто честолюбно! - заперечив Бакунiн, немов одмахуючи рукою це твердження i дивлячись не на неї, а обводячи поглядом усiх присутнiх. - Щоб служити цiн справi, я ладен iти в барабанщики й навiть у прохвости. Я тринадцять рокiв був позбавлений полiтичного життя, жадаю цiєї дiяльностi. Людина щаслива лише тодi, коли дiє. Для мене мета - славна вiльна слов'янська федерацiя - єдиний вихiд для Росiї, України, Польщi i взагалi всiх слов'янських народiв! - Познайомтеся, ось письменниця України - Марко Вовчок, Марiя Олександрiвна Маркович. - Салiас обняла Марiю i трошки пiдштовхнула до Бакунiна. - Дочка славної України! Прекрасна слов'янка! - потиснув їй руку Бакунiн. Та Марiї здалося, хоч вiн i дивиться на неї, але не бачить. Вiн захоплений своїми думками, своїми словами, усiм новим товариством. Нi, вiн не милується собою, але вiн сприймає усiх у цiлому, не зупиняючись на кожному, i її справдi саме так, як "дочку славної України", поневоленої України, а тому близької йому. Цього вже було досить для Марiї. А втiм, вона помилялася. Вiн зупинився коло неї на хвильку. - Ми ще побачимось iз вами, - сказав вiн. "Може, вiн хоче передати щось вiд Олександра Iвановича?"майнула думка у Марiї, а Бакунiн вiв далi: - Я хочу знати про ваш народ, а хто, як не письменник, знає його життя? Ми ще побачимось! - Бiльше того, письменник повинен мати справу з серцем i душею народу, - тихо сказав Марiї юнак, що стояв поряд. Це був вiрмен Мiкаел Налбандян. Вiн також нещодавно приїхав з Лондона i познайомився з Марiєю тут, у салонi Салiас, але їх наче ранiше заочно познайомив Герцен, бо Налбандян приїхав з його дорученнями, i Марiя допомагала їх виконати. Вона завжди не просто охоче, а з радiстю брала на себе обов'язки поштаря, зв'язкiвця, квартир'єра. Про Налбандяна Герцен казав: "Золота людина, вiддана безкорисливо, вiддана наївно, до святостi". Це одразу вiдчула Марiя i заприятелювала з ним. - Яка людина! - мовив мiж тим Налбандян, кивнувши готовою на Бакунiна, котрий усе щось палко говорив коло чайного столу, оточений купкою полякiв. - Та чомусь поряд з подивом i навiть захопленням менi трохи й шкода його. Вiн не вважає на реальнi можливостi, i вражає якась дитяча безпораднiсть в реальному життi, якої вiн сам не помiчає... - Тому ви так гаряче взялися допомогти йому влаштувати приїзд його дружини сюди? - спитала Марiя. - Ви ж при менi радилися про це з Iваном Сергiйовичем. - Звичайно, хоча, чесно кажучи, я не знаю, чим вона зможе йому стати в помiч. Але це необхiдно зробити для нього. Слава богу, дружина вже вирвалася з Сибiру, зараз вона у його рiдних. Треба, щоб її випустили сюди. Адже вона зовсiм юна, вiн каже - просто дитина. Вiн безмежно сумує за нею i непокоїться. - Важко уявити його одруженим, - замислено мовила Марiя i подумала: "А ще до того ж щасливим одруженим". - Якi вони не схожi - Герцен i Бакунiн, - раптом сказала вона. - О, так, - погодився Мiкаел. - Вони тепер пiсля радостi першої зустрiчi багато сперечаються. Бакунiн далеко ближчий з Миколою Платоновичем Огарьовим, i, уявiть, Герцен, хоч i нехотя, iнколи поступається i дiє за їхнiм бажанням. - Герцен? Людина таких мiцних власних уподобань, з таким тверезим, блискучим, самостiйним розумом? - Не скидайте з терезiв сили дружби. Справдi. Сила дружби. Пам'ять молодостi! I - схиляння перед перенесеними муками, перед слiдами вiд ланцюгiв. Це щось та значить, їй, Марiї, розповiдали, як з приводу одного iнциденту в Сибiру, що торкався Бакунiна, Герцен вiдмовився дати спростовання в "Колоколе", сказавши: "Що ж, правда - правда-матка, але й Бакунiн менi Бакунiн!" Все-таки ця жадоба дiї така заразиста. Швидше б побачитись вiч-на-вiч з Бакунiним. Хочеться дiзнатися, що вiн думає про конкретнi дiї. Про це, звичайно, не заговориш у салонi Єлизавети Василiвни. Вона одразу вiдзначила Марiю серед усiх жiнок, якi бувають тут, - жiнок, правда, буває дуже мало, - i завжди запрошує до себе, не лише вечорами, коли буває багато народу, а й просто посидiти, погомонiти вдвох. - А ви не збираєтесь скоро до Росiї? - спитав Налбандян. - Збиралась i збираюсь. Та от Iван Сергiйович у листах настiйно радить тепер не їхати, - враз посмутнiвши, вiдповiла Марiя. - Справдi, може, вам i небезпечно їхати пiсля такого розгрому? Михайлов засланий, Чернишевський сидить у Петропавловськiй фортецi, там же Писарєв, Шелгунов. Журнали закритi. Ви з багатьма з заарештованих листувалися чи були просто знайомi. Звичайно, знають i про вашi зв'язки з Лондоном. Нi, таки справдi вам не варто їхати тепер. Зачекайте трохи. - Я й так довго чекаю, а треба бути дома, - тихо вiдказала Марiя. Вона замовкла, думаючи про своє. Треба бути "вдома". Де?.. Одразу перед нею з'явилося обличчя Сашi... Мiж iншим, вiн уже, певне, повернувся з лекцiй i чекає, може, вона зайде до нього сьогоднi увечерi... а може, чекає на неї в її пансiонi, тут же в цьому домi... Вони ж мешкають з Салiас в одному домi, тiльки на рiзних поверхах. ...Сумну її мовчанку увiрвали ще голоснiшi, нiж ранiше, вигуки Бакунiна. Вiн душив у обiймах невеличкого чоловiка, який тiльки-но зайшов. - Ви задушите милого Фрiча! - кинулася рознiмати їх графиня, але Бакунiн не випускав з обiймiв чоловiка, та й той, кого назвали Фрiчем, не пручався, вiн припадав головою до грудей Бакунiна. - Скiльки рокiв! Подумати, скiльки рокiв! - О, це чеський письменник Фрiч, - шепнула Марiя Налбандяну. - Та ви ж його, певне, знаєте, вiн же був у Лондонi, про нього писали менi i Олександр Iванович, i Iван Сергiйович, щоб я обов'язково з ним познайомилася. Ви ж знаєте його? - Звичайно, знаю! А ви встигли познайомитись? - Встигла, встигла i дуже цьому рада, - прояснiла знову Марiя. - Яка чудесна людина i над усе любить свою Чехiю! А яка в нього мила родина, i жiночка, i хлопчик пикатенький, я люблю бувати в них. Фрiч уже звiльнився вiд обiймiв Бакунiна i з щасливим розчервонiлим обличчям дивився на присутнiх. - Панi Марiя! Добрий вечiр! - гукнув вiн по-чеськи. - Ви не знайомi? - спитав вiн Бакунiна. - Це ж українська Вожена Немцова! Пам'ятаєте нашу прекрасну письменницю Божену? Так от - це українська Вожена - Марко Вовчок, їй тiльки розкажеш якусь чеську казку, а вона у вiдповiдь з десяток українських варiантiв! Наш Неруда заграв колискову, - а вона двадцять українських проспiвала, одна вiд одної краще! Познайомтеся! - А ми вже знайомi, - вiдповiв Бакунiн, i цього разу Марiї здалося - вiн глянув справдi на неї. Єлизавета Василiвна запросила всiх до дуже скромного столу Що було на столi - не мало значення, адже вона жила зовсiм небагато. Вона радiла, що у неї в салонi вiдбувалися такi зустрiчi, вона пишалася ними, їй здавалося: саме тут, у неї, вершаться великi справи, розв'язуються серйознi полiтичнi питання. Вона з гордiстю любила згадати, що саме вона була редактором журналу "Русская речь" (правда, дуже обмежено-лiберального i досить скромного щодо передових iдей). Але ж пiсля студентських заворушень у Москвi, в яких брав участь її син, а в її московському "салонi", як i тепер тут, у Парижi, збиралися рiзноманiтнi люди - вiд помiркованих професорiв до революцiйної молодi, - їй все-таки натякнули, щоб вона поїхала з Москви. Участь її сина в студентських заворушеннях була зовсiм невеличка, його й не заарештовували, навiть не затримали, коли вiн сам прийшов до полiцiї i сказав, що хоче подiлити долю товаришiв. Але потiм вiн поїхав у числi трьох делегатiв вiд студентiв до Петербурга клопотатися за потерпiлих. Взагалi це був чесний порядний хлопець. У всякому разi, нi мати, нi син не стояли осторонь громадського життя. Переконання їхнi були нестiйкi i якiсь строкатi, як i їхнє оточення в Парижi. Та хiба мало було таких? I вiд цiєї строкатостi голова йшла обертом. Iнколи Марiя думала: "Всi наче вбираються на свято якесь, а свято це не веселить, а тiльки шумить їм". I коли їй здавалось, що з'явилась от людина дiї, - вона загоралась i хотiла пiзнати її дужче. Адже її жива душа жадала живих людей! А коли вже хтось цiкавиться Україною, як цей милий Фрiч, або неймовiрний Бакунiн, та ще з таким революцiйним вантажем за плечима, - як не спалахнути надiями на участь у справжньому, потрiбному, живому дiлi? 3 Саша нервово поглядав на годинник i вже не думав про те, якi матерiали треба замовити на наступнi днi в цiй бiблiотецi, де вiн часто працював, - треба ж було, нарештi, закiнчити свiй проект, треба написати деякi статтi, як радила йому Маша. Вiн уже не мiг думати про це. Вiн дивився на стрiлки - i на ту, що показує години, i на ту, що показує хвилини, i розраховував у думках, де зараз може бути Машенька, Марiя? Вона, мабуть, уже закiнчила свою працю за столом, своє писання, над яким сидiла цiлу нiч, тiльки-но вони розсталися, i, певне, всенький ранок. Оцi ще дячки, попи та черницi, якi, вона признавалася, їй навiть сняться i не дають спокою, поки вона про них не напише! Та зараз уже перша година - снiданок у всьому Парижi! Значить, вона нашвидку поїла в пансiонi, де мешкає, або по дорозi в якiйсь "crйmerie", якщо спiзнилась своєчасно спуститися до їдальнi i не схотiла завдавати зайвих турбот господинi i служницям, i побiгла. Куди? Вчора вона сказала, що їй неодмiнно треба забiгти хоч на хвилинку до лiкарнi, до госпiталю для бiдних, вiдвiдати нещасну жiнку, яка жила на мансардi того ж дому, де й Марiїн пансiон Вона, ця ще не стара жiнка, зовсiм самотня, i, крiм Марiї, нiхто не вiдвiдує її, безнадiйно хвору, вже приречену Саша знає - Марiя обов'язково купить по дорозi якiсь фрукти, найдешевший букетик квiтiв, заощадивши на власному снiданку. Марiя казала, - нiде, в жодному мiстi, вона не бачила, щоб так любили квiти, як у Парижi. Хiба можна уявити паризькi вулицi, бульвари, парижан без квiтiв? Бiжить якась бiдна модисточка з роботи i обов'язково зупиниться купити мiкроскопiчний букетик з кiлькох фiалочок. "Дивись, дивись, Сашенько, - часто в захопленнi торсала Сашу за руку Марiя, - он, бачиш, робiтник на риштованнi, та он, у синiй блузi, камiння кладе, а на кашкетi у нього квiтка!" Вона була в захватi вiд квiткових базарiв. Скiльки їх тут, у Парижi, i в самому центрi, i на набережних Сени, i в передмiстях. Один, найпишнiший та найдорожчий, коло церкви святої Магдалини, туди приходять i приїздять розчепуренi панi i купують розкiшнi квiти, дивовижнi рослини, що їх квiтникарi викохують i доглядають як дорогоцiннi скарби i серед зими продають дари лiта й пiвдня. Звичайно, вони коштують недешево! Але ця купiвля не хвилює Марiї, її бiльше зворушує, коли якась бiдна жiнка, рахуючи i перераховуючи в своєму гаманцi заощадженi кiлька су, виторговує малесенький горщик з квiткою i пуп'янками - обов'язково приглядається, щоб були пуп'янки, з надiєю, що цвiстимуть довго, вона поставить його у себе на вiкнi десь високо-високо, десь на сьомому поверсi у своїй мансардi, i радiтиме, i милуватиметься шматочком живого поля серед цих кам'яниць. Найвеселiшi й найдешевшi старi базари на набережнiй Сени - цiлi поля троянд раптом виникають перед очима. I зовсiм тут iншi продавщицi, нiж на звичайних ринках з м'ясом, рибою, птицею. На квiтникових - вони найпривiтнiшi, невимушене люб'язнi, доброзичливi, особливо люблять продавати й давати рiзнi iнтимнi поради при цьому молодим дiвчатам та юнакам. Але Маруся волiє купувати квiти у вуличних продавщиць - невеличких дiвчаток, їх тут безлiч - i пiдлiткiв, i зовсiм маленьких. Однi жвавi, моторнi, задерикуватi, вони своїм базiканням забивають памороки покупцям, вулиця - їх рiдна домiвка, вони й спiвають, i пританцьовують, а вже як посваряться мiж собою, то такий гвалт здiймуть, вчепляться у волосся одна однiй, зберуть навколо себе юрбу людей i раптом, несподiвано для всiх, вмить усе припинять! Маруся купує не в таких розбещених, а в скромних, худеньких,тихих дiвчаток. Якось довго не могла заспокоїтись. Побачила одну дiвчинку, блiденьку, як прив'яла квiтка, i останнiй крихiтний букетик у її кошичку був уже прив'ялий, жалюгiдний... Дiвчинка в благенькому платтячку - їй явно було не тепло - сидiла на сходах церкви i мрiйно дивилася на блискучi, залитi газовим свiтлом, галасливi, багатолюднi вулицi. Звiдси, з горба, де стояла церква, вiдкривалася чудова панорама вечiрнього Парижа. I Марiю вразив цей мрiйний, вiдчужений вiд злиденної повсякденностi звичних принизливих турбот погляд, у якому були i милування, i насолода, i мрiя про щось неясне, але казково чарiвне. Марiя не могла пройти мимо. Зупинилася, купила той останнiй прив'ялий букетик, складений з коротеньких, негодящих для справжнього букета квiтiв. Дiвчинка спокiйно пояснила, що вона живе у дорослої квiтникарки, яка продає квiти на базарi, а вона робить свої букетики iз забракованих рослинок, i коли продасть усi, все-таки дещо приносить додому i, значить, сама заробляє на хлiб, а ця квiтникарка - мамина подруга, а мама померла. - Ти знаєш. - схвильовано розповiдала Маруся Сашi, - мене дивує в цих дiвчатках, i в цьому бiднятковi, якась власна гiднiсть, абсолютна вiдсутнiсть бажання викликати до себе жаль. Вона раптом спитала мене: "Ви, певне, з чужої сторони? Я це бачу. Правда, наш Париж чарiвний? Я не можу намилуватися ним. Увечерi, коли менi пощастить розпродати все, так, як сьогоднi, я люблю сидiти, i дивитися, i дивитися, i думати". - "Про що?" - спитала я її. "Про все. Про все, що хочу, можу думати". Марусi так хотiлося ще побачити те дiвча. Вона кiлька разiв проходила вечорами повз ту церкву, приглядалась на бульварах до кожної юної квiтникарки, щоб знайти ту маленьку мрiйницю. Але хiба це можливо в Парижi, де так легко загубитися маленькiй самотнiй душi. Спочатку Марiї важко було призвичаїтися до цього переплутаного життя, вона в цьому навiть Сашi не признавалась, навпаки, усiх дивувало, як швидко вона пристосувалась до всього. Може, в своїх попереднiх мандрах i в Iталiї, i в Лондонi, i в перших поїздках до Парижа вона вже звикла i до рiзноманiтної юрби, блиску багатства i поряд жахливих злиднiв жебрацтва, до галасу великих мiст. Та тепер, коли вона надовго оселилася в одному мiсцi, вона бiльше почала приглядатися i прислухатися до цього небезпечного руху, дражливого гомону блискучих вулиць, до таємничого мороку старих занедбаних провулкiв, де селилася злиденна бiднота, - ой, як боявся Саша, коли вона блукала там сама! - до околиць, звiдки натовпом сунули вранцi, коли ще й на свiт не благословлялось, робочi люди... Люди! Скрiзь її притягали, вабили, цiкавили люди. Не багатiї, не "вищий свiт" - про них вона нiколи не писала й не напише, а найдужче - робочi, працьовитi люди: старi, молодi i особливо дiвчатка, пiдлiтки, дiти. I в кожнiй iстотi їй хотiлося розгледiти власне життя цiєї iстоти. Вона думала, як же воно розвинеться i збережеться у цьому вирi такого великого, живого, грiшного, i чарiвного, i бездомного, i такого, що всiх може притулити, мiста, як Париж. Бо так легко загубитися в ньому... I от зараз вона йде до хворої жiнки, яка лежить у величезнiй лiкарнi для бiдних. I коли Марiя вп