ерше прийшла туди, їй здалося: хвора, безсила людина, опинившись там, серед сотень таких же хворих, на таких же койках, в таких халатах, усiх цих чужих i незнайомих людей, i в чомусь схожих до жаху, - може вiдчути лише розпач i безнадiйний кiнець. Але ж це були живi люди, з жадобою життя. Вперше проходячи по палатах, Марiя боялася, що не знайде свою сусiдку. Але знайшла. А потiм уже, придивляючись до кожної з сусiдок у довгiй, як казарма, палатi, познайомившися з ними, вона дiзнавалася про драму кожної, чимось подiбну до драми iншої, але в чомусь свою особисту, своєрiдну, i вiдчувала, як потрiбна iнколи одна рiдна усмiшка, одненька квiтка, щоб допомогти людинi видряпатися звiдси, напружити останнi сили в боротьбi за життя, або... або не такою безнадiйно холодно-самотньою залишити цей свiт... Саша знову поглядає на годинник. Зараз вона, Марiя, певне, вже в iншому кiнцi Парижа. Вона попередила, що їй треба обов'язково зайти до мадам Беннi, обов'язково тодi, коли Карл Беннi, молодший її син-лiкар, брат загадкового знайомого Герцена - Артура Беннi, у своїй клiнiцi. Вона уточнила це не для того, щоб Саша, бува, не занепокоївся з ревнощiв. Карл Беннi її "придворний медик", її Богдася, та й самого Сашi. I хоч Карл, звичайно, чудово розумiє їхнi взаємини, все ж таки i сам iнколи так млосно дивиться на Марiю i сумно недвозначно зiтхає. Багато їх сумно зiтхають. Що поробиш? Саша до цього звик... Але сьогоднi, справдi, їй треба побачити матiр Карла наодинцi. Старший її син Артур нещодавно був у Лондонi, часто навiдувався до Герцена й Огарьова, тепер повернувся до Петербурга, i вiд нього мати давно не має листiв, дуже хвилюється. Марiя знає: його заарештовано. Але ж, може, це ненадовго, може, це не через "лондонськi зв'язки"? Може, поки що нiчого не треба говорити матерi? Краще запевняти, що материнське передчуття помиляється? - Ой, як я не люблю брехати, i головне, те, що вона знатиме, нiчого не допоможе... Вона радиться з Сашею i, звичайно, зробить усе по-своєму. ...Вона вмiє заспокоїти людину. Навiть Iван Сергiйович казав не раз: "У вас дар робити з людьми, що хочете". А з ним, iз Сашею? Так, i з ним також, може, ще й дужче, нiж з будь-ким... Варто тiльки побачити її, вловити її погляд, її усмiшку при зустрiчi, варто їй шепнути на людях, мимохiдь "серце моє", якесь ласкаве, тiльки "їхнє" слово - i вiн знає: вона з ним, адже вона з ним! Але чому ж увечерi, вiрнiше вночi, треба розходитись по рiзних квартирах, чому ж вранцi не можна прокинутися разом, i для всiх вона - "панi Маркович", i iнколи сама, сама вона так спокiйно каже знайомим: "Оце одержала листа вiд чоловiка, з України, вiн пише..." У цьому сучасному Вавiлонi - Парижi - нiхто особливо не звертає уваги на їхнi взаємини, наче все це природно, наче так i повинно бути: гарна молода самостiйна жiнка, ну й, звичайно, при нiй, як тiнь, стовбичить молодий чоловiк. При людях вони на "ви", i вона йому каже: "Олександр Вадимович..." А як усе може бути iнакше? Вiн не знає... Вiн дивиться на годинник i знову пiдраховує. Зараз вона у свого давнього знайомого - польського поета Сови-Желiговського. Саша iнколи також заходить з Марiєю до нього. Але частiше вона буває там сама. Сьогоднi вона також буде у Желiговського сама. Там вона зустрiнеться, - вона сказала Сашi про це, - з офiцером Олександром Сахновським, який приїхав оце з Лондона, а зовсiм нещодавно вирвався з Росiї. Вона сказала: "Олександр Iванович просив йому допомогти тут перебути, влаштуватися, знайти якийсь заробiток. Я вирiшила, поки що там знайдемо - хай зараз пiджене Богдася в математицi, ми ж з тобою в математицi не дужi мастаки! Ти не уявляєш, з якого пекла вирвався цей Сахновський! Я потiм тобi розкажу все - зараз нiколи..." Вона часто так каже: "Я потiм тобi розкажу". Можливо, це "потiм" i не настане... Що з того, що вона сама сказала Сашi: "Ми повиннi бути зовсiм прозорi одне для одного. Ми нiчого не повиннi таїти в собi. Я вся перед тобою розкрита, i ти також!" Що з того, що вона це казала? У нього й справдi нема нiяких таємниць вiд неї. Якi у нього можуть бути таємницi, якими вiн не подiлився б з нею? Та, кажучи так, вона й не брехала, це стосувалось рiзних життєвих справ i її особистого, сердечного... Хiба вона щось своє приховує вiд нього? Але ж це не стосувалося її зв'язкiв, її взаємин з людьми, з якими вона стрiчалася у Желiговського, у Салiас, якi приїздили з Гейдельберга, з Лондона. То ж були не її особистi власнi таємницi, не її власнi справи. Про те вона не мала права говорити навiть Сашi. Саша це розумiв. От i зараз. Сахновський, який "вирвався з пекла". Уроки Богдасевi - це лише привiд тактовно допомогти. Саша знає, вона без роздумiв подiлиться останнiм франком, не пiдкреслюючи, не роблячи сумних спiвчутливих очей, поставить просто тарiлочку смажених каштанiв, коли нiчого iншого нема вдома, або, проходячи разом з якимось бiдолашним прибульцем метушливими паризькими вулицями, запропонує, наче мiж iншим, зайти до кав'ярнi випити чашечку кави i спокiйнiсiнько попередить при цьому: "Не турбуйтесь, я ж тут господиня, а ви ще не призвичаїлись, i зараз вам кожне су дороге". I нiхто, нiхто не почуває себе нiяково. Порiвнюючи з Iваном Сергiйовичем Тургенєвим, вона, зви чайно, була людина, яка потопає в боргах i не знає, як виплутатися, i Iван Сергiйович не раз писав у Росiю друзям, що треба поклопотатися про її гонорари, адже не можна, щоб Марiя Олександрiвна опинилася в Клiшi! Але порiвнюючи з емiгрантами, яких стiльки зараз прилинуло до Парижа, особливо польської молодi, - однi втекли вiд репресiй, iншi приїхали для налагодження зв'язкiв, з важливими таємними дорученнями i просто не мали змоги дбати про своє власне життя i добробут, - порiвнюючи з усiма такими, вона ж письменниця з досить вiдомим iм'ям, i хоч нечiтким, нерiвним, а втiм, якимось постiйним лiтературним заробiтком, вона має квартиру - недорогий пансiон, i хоча часто боргує в ньому, але ж це дах над головою! Звичайно, порiвнюючи з ними - емiгрантами, вигнанцями, часто з чужими паспортами, без будь-якої професiї, якою могли б тимчасово заробити, - вона здається їм просто заможною! I для них вона може позичити в iнших... i в неї було легше позичити, нiж у справдi "iмущих". Саша це все бачить, i розумiє, i... хвилюється. Хвилюється за неї, i в цьому вiн, не признаючись їй, на боцi Тургенева, який казав i писав щоб "не пiдпадала вона пiд вплив польського елемента" * * * Не має вона права розповiдати навiть йому, найближчiй для неї людинi. Адже Марiї довiряють дуже багато. Навiть добре, що є заборона хоч комусь прохопитися цими вiдомостями, i добре, що Сашi не можна казати - навiщо його пiдставляти пiд небезпеку? Хоча в ньому Марiя була певна, як у собi самiй, - нi за яких обставин вiн нiкого не викаже, не зробить нiчого зайвого. Перш за все, думаючи про неї. Але навiщо ставити його, бодай випадково, у прикре становище? Часто, вже пiсля того, як Марiя дiзнавалася про тi чи iншi подiї вiд своїх польських друзiв, вiд герценiвських посланцiв, вони про це читали вдвох у "Колоколе", i тодi Марiя раптом щось додавала, пояснювала. I Сашi було зрозумiло, що вона знала про це ранiше. "Колокол" їй завжди надсилав Герцен з будь-якою оказiєю. Листiв уже не писав, як колись, а "Колокол" i майже всi видання надсилав, передавав рiзнi доручення, певний, що Марiя сумлiнно виконає. А листiв не писав. Чому? Марiї було це прикро. Розчарувався? Через Сашу? Вона нi з ким про цене говорила. Незважаючи на переоцiнення багатьох цiнностей пiсля дружби з Добролюбовим, - до Герцена вона ставилася, як i ранiше, з найглибшою повагою, i вiн стояв майже найвище з усiх знайомих тепер людей, їй приємно було, що вiн доручає їй прийняти, влаштувати, допомогти комусь iз його "соратникiв", значить, довiряє, але їхня iнтимна дружба урвалась. Може, вони колись усе ж таки побачаться, i знову виникне те взаєморозумiння, що так одразу зародилося при першому побаченнi? Добре вже й те, що вiн їй довiряє. От i тепер вона вiдчуває себе вiдповiдальною за цього Сахновського. Скiльки вiн їй розповiв! От би записати все, але ж все було нiколи, хай потiм - заспокоює вона сама себе. На жаль, так багато завжди люди вiдкладають на "потiм". А час лине, несе новi змiни, враження, зустрiчi з новими, iншими людьми. Як картала вона себе "потiм", багато рокiв згодом, що поспiшала виконати якiсь буденнi невiдкладнi справи, то бiгла на побачення з Сашею, то слухала з чемностi теревенi сусiдок по пансiону або випадкових знайомих у салонi графинi Салiас, а когорта вславлених потiм героїв повстання, революцiйної боротьби промайнула повз неї. I невславлених... За це ще болячiше. Про "вславлених" пише одразу i напише потiм полум'янi свої рядки Герцен. Про фантастичнi захоплення i помилки Бакунiна. Про фанатичну вiдданiсть однодумцiв Шевченка, Добролюбова, Чернишевського, Зигмунта Сераковського. З сторiнок "Колокола" дiзнаються i про другого благородного друга Кобзаря - пiдполковника Красовського. їхнi iмена, з'явившись на сторiнках "Колокола", перейдуть потiм по праву в лiтописи революцiйної боротьби, в iсторiю. Але ж поряд з ними дiяли й дiють сотнi i тисячi "невславлених" виконавцiв-бiйцiв. Хiба можливо згадати всi iмена тих, котрi, кинувши тепло й затишок рiдної домiвки й сiм'ї, йшли "до лясу"? Хто, зневаживши сталою кар'єрою, чинами, орденами в царськiй армiї, вiдмовлявся стрiляти в полякiв, карати повсталих селян!? Скiльки було їх, iмена котрих загубилися, якi, ризикуючи на кожному кроцi життям, друкували й розповсюджували листiвки, переправляли зброю, забороненi лондонськi видання, налагоджували зв'язки, вели пропаганду серед вiйська. Одним iз таких був Олександр Сахновський, i "потiм", багато рокiв згодом, Марiя згадуватиме його й iнших "невславлених", незнаних, забутих. I захоче написати про них. I знову не встигне. З-помiж них став близьким ще один "невславлений", але поки що вiн був далеко, поки що вiн вимiрював з таємними завданнями шляхи i стежки України... 4 А iсторiя Олександра Сахновського була пов'язана з iсторiєю його друзiв, членiв комiтету росiйських офiцерiв у Польщi Арнгольдтом, Сливицьким та Ростковським, яких розстрiляли у червнi 1862 року, i рядовим Левом Щуром, засланим на довiчну каторгу. Те саме загрожувало i Сахновському - розстрiл або каторга в Сибiр. Але вiн утiк. Вiд нього Герцен дiзнався подробицi справи i в кiлькох номерах "Колокола" написав про це. Вони, троє офiцерiв i рядовий Щур були рiзних нацiональностей: Iван Арнгольдт - латиш, Петро Сливицький - українець, Францiшек Ростковський - поляк, рядовий Щур - єврей. Та всi вони були одних переконань i вели агiтацiю серед солдатiв, читали листiвки, написанi спецiально для росiйських вiйськ у Польщi, надiсланi з Лондона, i таки добре попрацювали, бо коли цих офiцерiв було арештовано, жоден iз солдатiв, незважаючи на рiзки, ляпаси, загрози командира й слiдчих, - не дав найменшого показання на шкоду своїм офiцерам. Головним обвинуваченням проти Арнгольдта був його лист до росiйського намiсника у Варшавi генерала Лiдерса, який провадив найжорстокiшу полiтику щодо полякiв, був нещадний до спiвчуваючих їм. Лист не був пiдписаний, та коли судова комiсiя пред'явила його Арнгольдту й спитала, чи не вiн писав його, - Арнгольдт твердо вiдповiв: "Так, я, але не закiнчив його". Вiн тут же взяв зi столу перо й пiдписав пiд листом своє прiзвище. Така "зухвалiсть" найдужче розлютила суд i уряд. Солдати їхнiх частин зумiли переказати у фортецю ув'язненим, що хочуть звiльнити їх, органiзують втечу. Але ув'язненi заборонили це робити, переказавши, що треба берегти сили для наступної боротьби. їх було таємно вивезено до iншої фортецi i розстрiляно. Потай i одверто i солдати, i офiцери, i цивiльнi справляли по них панахиди. За це знову карали. Варшава була як на вулканi. Лiдере тремтiв. Вiн не знав, що робити, i тремтiв за своє життя. I недаремно. Якось уранцi вiн гуляв у Саксонському парку, до нього пiдiйшов молодий офiцер i вистрелив. "Цей пострiл, - прочитали в "Колоколе", - був зроблений в Саксонському саду, в десяти кроках, посеред публiки, яка гуляла, вiйськової i цивiльної. Той, що стрiляв, холоднокровно продув пiстолет, поклав його в кишеню i вийшов через кондитерську з саду. Гуляння тривало далi. Нiхто з публiки не зробив жодного руху, щоб зупинити його. Полiцiя i загальна думка приписують пострiл росiянину, якого спонукали до цього почуття помсти за ствердження вироку". Цей номер "Колокола" знову ж таки передав Марiї Сахновський. - Це просто неймовiрно, - сказала вона схвильовано. - Ви не знаєте, спiймали смiливця? - Нi, не спiймали. Поки полiцiя отямилась, вiн справдi через кондитерську вийшов на iншу вулицю i зник. - I нiхто не дiзнався, хто ж це був? - Чому ж? - Сахновський усмiхнувся. - Товаришi добре знають, хто це, бо вiн зайшов до друзiв пiсля цiєї ранкової прогулянки й повiдомив: "Я всадив Лiдерсу в голову кулi за Арнгольдта, Сливицького й Ростковського. На жаль, не дуже вдало. Лише поранив. Та чорт iз ним, однаково буде пам'ятка на все життя". Звичайно, Лiдерсу довелося поїхати з Варшави, куля потрапила в щелепи. - А офiцер? - нетерпляче спитала Марiя. - Ну, звичайно, вiн уже не повернувся до своєї вiйськової частини. Йому довелося зникнути. Вiн тодi ж у друзiв переодягся ксьондзом i спокiйно пройшов вулицями мiста. Залiзничники, робiтники знову дали йому переодягтися в своє робiтниче вбрання i вивезли на дрезинi у передмiстя Варшави - Прагу, а звiдти вже вiн переправився за кордон, до Лондона, до Олександра Iвановича i Миколи Платоновича, яким i ранiше писав i яких питав, як бути їм, росiйським офiцерам, у Польщi в разi повстання. Ну, а тепер уже наочно познайомилися. Мiж iншим, Марiє Олександрiвно, вiн ваш земляк-українець, дуже любив спiвати українських пiсень, знав напам'ять вашого Шевченка... - Вiн молодий? - спитала Марiя. - Трохи молодший за мене. Рокiв двадцять три - двадцять чотири. - Зовсiм молодий. Хотiла б я побачити таку надзвичайну людину. - А що ж, може, й побачите. - Невже вiн тут? - Ви знаєте, завжди важко сказати, де вiн у даний момент. Здається, вiн якимось фантастичним засобом переноситься з Варшави до Брюсселя. Уявiть, пiсля того пострiлу вiн знову повертався до Варшави, але зовсiм змiнивши свiй зовнiшнiй вигляд. Оглядiтися не встигли, - вiн уже в Лондонi, а потiм Парижi, i наче в передмiстя метнувся - вже опинився в Петербурзi. I от ви сказали - надзвичайна людина. Коли ви його зустрiнете, i нiхто вам не скаже, хто це, вам i на думку не спаде, що це той самий надзвичайний хлопець. Скромний, тихий, дуже мовчазний. От тiльки зрiдка було, коли товаришi зберуться, так розспiвається або, як я казав, почне напам'ять з Кобзаря читати - та з таким почуттям, що й зупинити не можна. Якось зайшов до нього, ще у Варшавi, коли вiн легальний ще був, поручиком шлiссельбурзького полку, сидить один на диванi, по-турецькому пiдiбгавши ноги, награє на гiтарi й спiває вашi козацькi пiснi, сумнi й суворi водночас. Знаєте, його i Герцен, i Огарьов дуже полюбили. Повiрили. Огарьов, ну просто, як на сина улюбленого дивився. Та ми всi його любимо. Нiколи не питала Марiя сама перша, а тут спитала. - А можна менi знати, як звуть? - Чому ж нi? Може, вам i йому доведеться тут допомогти, а вiн же про себе нiчого нiколи не скаже. Нi пихи, нi хвастощiв анi грана. Андрiй Потебня його звуть. - Так я ж знаю! У Гейдельберзi був молодий вчений, з України, Потебня. - Нi, то його старший брат, Олександр. Лiнгвiст. Теж дуже хороша людина. Але Андрiя змалку вiддали у корпус, i вiн пiшов iншим шляхом. Як вiн тут буде - я вас познайомлю. Але, мила Марiє Олександрiвно, доведеться на короткий час уроки з Богдасем припинити. Менi треба ненадовго до Лондона. - Ну от, а ще кажете, що цей Потебня в один i той же час у кiлькох мiсцях перебуває, наче лiтає мiж ними. А ви самi такий! - Що поробиш. Таке наше дiло, - усмiхнувся Сахновський. - Так що не гнiвайтесь, потiм з Богдасем надолужимо, вiн дуже здiбний. - Та про Богдася не турбуйтесь, це дрiбницi. Вiн справдi з вами математику полюбив, а я й не чекала. Вiтайте в Лондонi вiд мене щиро. - Дивно ж ми тут, в Антонiя Едварда, зiйшлися, у нашого Антонiя Сови, - мовив Сераковський, тиснучи руку Марiї. - От i Бронiслав прийшов, - кивнув вiн на Залеського, - i ви, наче вiд батька Тараса до нас посланниця. - Я часто тут буваю, правда, Едварде? -сказала Марiя. - I так саме, як Тарас був нашим батьком у вигнаннi, так i панi Марiя нам рiдна, - цiлуючи Марiї руку, проговорив Желiговський, вiн же поет Антонiй Сова. Plеmienni bracia, brada moi z ducha, Choc w roznej wierze choc w roznej mowie, Nas wychowali i chrzcili ojcowie, Lecz my ogniwo jednego lancucha... - (Брати по племенi, мої брати по духу, _ Хоч в рiзнiй вiрi i хоч в рiзнiй мовi _ Нас виховали i хрестили батьки, _ Але ми кiльця одного ланцюга.)_ проказала Марiя так само по-польськи, як i розмовляла часто в товариствi Желiговського, уривок з його твору. - О, матка боска, - гiрко усмiхнувся Саратовський, - коли б справжнi брати одної вiри i одної мови могли б порозумiтися мiж собою, як дiти одного справедливого духу, хоч i рiзних народiв. - Ти був в отелi Ламберт, в цьому гнiздi бiлого польського орла? - спитав Желiговський. - А може, тобi дав аудiєнцiю генерал Мерославський, який гадає звiдси з Парижа керувати рухавкою i, головне, - в'їхати диктатором на бiлому конi до Варшави. Боюся, що врештi вiн знайде спiльну мову не з тобою, Домбровським, Падлевськнм, а саме в тому бiлому гнiздi, з аристократами. А проти Герцена и Огарьова Мерославський просто пашить люттю! - I Бакунiна, - додала Марiя. - Це навiть i я знаю, бо коли Михайло Олександрович Бакунiн був тут, вiн з обуренням розповiдав менi й Фрiчу про його лист. - Лист Мерославського? - Еге ж. Мерославський написав йому, що не визнає українцiв, бiлорусiв i литовцiв як окремi народи, вiн назвав нас фантастичними нацiональностями. - I вважає ганьбою те, що наш Центральний комiтет визнає права литовцiв, українцiв i бiлорусiв на самовизначення, - сказав Желiговський. - От саме з ним i була в мене розмова. I важко пiсля неї заспокоїтися, - сказав Сераковський. - Я бачу, що Марiя Олександрiвна добре в курсi наших справ. - I бере їх близько до серця. Герцен i Бакунiн дають Марiї Олександрiвнi доручення, довiряють, - пiдтвердив Желiговський. - Iнколи менi здається, що Бакунiн надто багатьом довiряє, - мовила Марiя. - Але нiде правди дiти, зараз вiн живе польською справою i здивований, що партiя Мерославського всiляко уникає його. - Коли б тiльки його! - обурено мовив Сераковський. - Цей зарозумiлий генерал ненавидить росiян, ненавидить i кревних полякiв, якi вважають, що лише в мiцному союзi з росiянами, з усiма племенами й народами Росiйської iмперiї ми можемо вийти на вiрний шлях. Я почав суперечити йому, сказав напрямки, що не згоден з його програмою. Боюся, що вiн нам наробить ще немало лиха. А як зарозумiло вiн тримався, ледве розмовляв з нашим Падлевським, iз Стефаном Бобровським. - Бобровським? - перепитала Марiя. - А, до речi, вiн же з України, вiн вчився спочатку в Немирiвськiй гiмназiї. - Та невже? Адже i я жила в Немировi! Мiй чоловiк там учителював, але я не пам'ятаю такого гiмназиста, може, в iншi роки це було? А прiзвище наче вiдоме. - Там у вас чудеснi люди на Українi. Недарма мали такого Кобзаря! Там зараз i мiй, i його друг - пiдполковник Красовський. - - Вiн i з моїм чоловiком у Чернiговi познайомився, - вставила Марiя. Чом.у нiчого бiльше про Красовського не пишуть анi Опанас, анi Дорошенко? Ой, та що вона, звичайно, тепер зрозумiло, чому не пишуть, там такi дiла кояться! - А Бобровський втiк iз Києва з одним українцем-студентом. Уявляєте, яке на них враження справили настанови Мерославського? - Ви довго маєте тут пробути, у Парижi? - спитала Сераковського Марiя. От з ким їй хотiлося б ще зустрiчатися. Вона ж з ним познайомилася ще в Петербурзi, Тарас Григорович познайомив, i, вона знала, дуже любив Зигмунта Сераковського, а той просто схилявся перед Шевченком, їй у Петербурзi розповiдали, як Сераковський ходив до графiв Толстих просити, щоб вони клопоталися за звiльнення українського поета з солдатчини, з заслання, - вiн i сам цього скуштував досить! Але ж таким, як i Тарас Григорович, повернувся незламним, одразу зав'язав знайомство, а потiм i дружбу з Добролюбовим i Чернишевським, почав працювати в "Современнике", вступив до Вiйськової академiї, блискуче закiнчив її i з усiм запалом став боротися проти фiзичних мiр покарання в армiї. Йому навiть пощастило поїхати представником вiд Росiї на Мiжнародний статистичний конгрес у Лондон, i там вiн пiдносив своє питання, воював за нього. I тодi ж вiн познайомився з Герценом i став у нього своєю людиною. Ясно, вiн був тепер одним iз керiвникiв пiдготовки до рухавки - повстання, але це нiколи не було видно з його поведiнки - анi тiнi, анi натяку на якусь зверхнiсть, право на владу, честолюбнiсть, нiякої пози й красномовностi. Людина палкої дiї, упертої працi. Добролюбов, згадуючи його, казав, що, захищаючи свої пакти проти змiни мiр покарання, вiн добрав неймовiрнi цифри, i статистика його дiяла просто вбивчо на опонентiв! Його статтi в "Современнике", мiжнароднi огляди теж впливали не красотами стилю, а сумлiнно дiбраними фактами, i всi били в одну цiль. - Марiї Олександрiвнi хотiлося б, щоб ти лишився тут якнайдовше, i я бажаю того ж! - сказав Бронiслав Залеський - також "соiзгнанник" старих часiв. - Що ви, друзi, - махнув рукою Зигмунт. - Хiба можна тепер десь надовго затримуватися! Я хотiв тут залишити на довший час свою дружину, - звернувся вiн до Марiї, - але вона стала хворiти, й ми вирiшили за краще, щоб вона повернулася до батькiв. Обставини можуть скластися, що я зовсiм не зможу потурбуватися про неї. - А яка мила i гарна твоя дружина, - усмiхнувся Залеський. - Недарма кажуть: перша красуня на Литвi. Майже завжди строгi сiрi очi Сераковського пiд чорними, немов у жалобi, вiями враз прояснiли. - А ще друзi кажуть про наше весiлля: "Остання мазурка на Литвi". Ми ж зовсiм нещодавно побралися. Це був, мiж iншим, слушний привiд нам усiм зiбратися. I, уявiть собi, раптом з'явилися зовсiм непроханi гостi в "блакитних мундирах"! А втiм, мої аксельбанти офiцера генерального штабу росiйської армiї примусили їх збентежитися i зникнути, хоч Аполлонiя їм люб'язно запропонувала чарку з вином. - Шкода менi твоєї милої Аполлонiї, -зiтхнув Желiговський, - одразу, мабуть, вiдчула, якi несподiванки на неї чекають. - Вона знала це наперед, - заперечив Сераковський, - вона добре розумiла, на яке життя себе прирiкає. Але ж це для неї не новина, її дiд, батько, брати - усi постраждали в боротьбi за ойчизну Я певний, коли б я стояв осторонь, спокiйно собi жив, - вона б i не погодилася стати моєю дружиною. - Не можна уявити тебе спокiйним, - заперечив Желiговський. - А хiба хтось iз нас усiх може бути зараз спокiйним? - гаряче спитав Зигмунт. - Зараз, напередоднi? * * * Спокiйним, звичайно, не можна було бути, але ж як не було пов'язане своє особисте з тим ширшим життям i свого народу, i боротьбою, все ж таки нiколи не могло припинитися життя iнтимне кожної окремої людини - i закохувалися, i одружувалися, i розлучалися, i люди народжувалися, вмирали, i цьому вiддавались i сили, i час, i не меншi страждання, i виникали, як споконвiку, колiзiї мiж суто своїм i громадським, але це було найчастiше не видно для стороннiх очей. Марiя згадала сiмейнi нелади у Герцена, якi не припинялися i тепер, коли людина мусила перемогти нелади, що виникали з поляками, хоча за його ставлення до польських справ проти нього усякими провокацiйними засобами настроювали лiберали на батькiвщинi. А Бакунiн iз своєю пташкою-дружиною! Вона нарештi вирвалася з Сибiру, їй допомогли виїхати за кордон, i тепер вона тiльки мрiє про Париж! Париж - i нiчого бiльше! I Бакунiн губиться перед бажаннями цiєї дитини i просить графиню Салiас розважати в Парижi його милу Антонiю! А який смутний Желiговський напередоднi свого одруження. Так, вiн одружується незабаром з дочкою Мiцкевича i рве цим довготривалий зв'язок з письменницею Буташевич. Буташевичка приїхала з Петербурга й ридає на грудях у Марiї! Щоб розважити й заспокоїти її, Марiя вже обiцяла поговорити з Iваном Сергiйовичем, щоб той прочитав i написав кiлька слiв про повiсть Буташевички "Щоденник дiвчинки". Добрий Iван Сергiйович не вiдмовить Марiї. Звичайно, Желiговський почувається не дуже добре. А який там спокiй у самої бiдної Марусi! Усе непевне, усе тимчасове, хiба лише коли сидить за своїм столом i пише, трохи заспокоюється. Та починається iнший неспокiй. Може, їй i писати треба зовсiм не те, що пише? Вона пише "Записки дячка" i не може покинути отих дячкiв-попiв, та попiвен, та черниць з далекого свого дитинства та юностi. Вони їй спокою не дають нi вдень нi вночi. Iнколи вона наче не бачить цих бульварiв, вулиць, рiзноманiтної' юрби, бо перед очима зовсiм iншi картини. I не можна ж життя розкласти по поличках - оцi години я з ними, потiм Богдась, потiм Саша, потiм Сахновський з його дорученнями... Нi, нi, не можна нi роботи, нi почуттiв, нi думок розкласти по поличках, але як впоратися з цим усiм? Сахновський повернувся з Лондона ще дужче стурбованим та заклопотаним. - У Герцена й Огарьова були зустрiчi, на яких домовлялися про дальшi дiї. Я не був, звичайно, на цих зустрiчах. Моя справа - виконувати, але я знаю, були серйознi розмови з Падлевським та iншими проводирями польськими. Ну, звичайно, Бакунiн був, i Андрiй Потебня якраз знову туди приїхав. Ви знаєте, зараз найрiшучiший момент. У Варшавi Велепольський у змовi з урядом вирiшив оголосити рекрутський набiр, явно незаконний i пiдтасований - тiльки по мiстах i тiльки по списках. А до списку внесли усю пiдозрiлу для уряду молодь. Це ж значить одразу вiдрiзати головну силу вiд повстання. Отже, поляки настоюють, щоб рухавка - повстання - почалася напередоднi набору, поки всi нашi молодi сили - i революцiйне настроєнi, i спiвчуваючi - не опинилися в казармi. - Так це ж справедлива й вiрна думка! - Вiрна-то вiрна, але хiба невiрно й несправедливо говорять Герцен i Огарьов, що не можна вiдривати руху полякiв вiд спiльної нашої боротьби за землю i волю селянам, вiд боротьби на Українi, в Бiлорусiї, на Литвi. Хоча весь час на Русi то там, то тут виникають заколоти, але ж вiдчувається i деякий спад революцiйного настрою, народ ще не готовий до вiдкритого великого повстання, треба ще почекати - принаймнi до весни, коли вийде термiн уставним грамотам, тодi легше буде пiдняти всiх селян на спiльнi дiї, - а коли не буде цього союзу i спiльної боротьби, рухавка може перетворитися у боротьбу мiж поляками i росiянами. - Але ж i серед полякiв не мало таких, що йдуть за настановами "Колокола", - мовила Марiя. - Не мало, та й не так багато. - помовчавши, додав Сахновський. - Бiдний Потебня, нелегко йому доводиться з його армiйськими друзями на територiї Польщi. Я, звичайно, не знаю подробиць усiх переговорiв. - Але ж врештi дiйшли до згоди? - Та дiйшли, знiтивши серце й iдучи на взаємнi поступки. Сахновський привiз новi листiвки. Вiн зайнятий був налагодженням доставки їх до Варшави, Вiльно, Києва, Петербурга Треба було користатися всiлякими нагодами, рiзноманiтними каналами, треба було бути максимально обачним, адже шпигунiв i провокаторiв було вдосталь. Через провокаторiв улiтку було стiльки провалiв i арештiв. Сахновський показав деякi листiвки Марiї. - Вони однаково всi будуть надрукованi в "Колоколе". Читаючи листiвки, Марiя хотiла за стилем вiдгадати, хто їх писав - i вона часто наче чула енергiйний голос Герцена, роздумливу росiйську вимову Огарьова... Оце, напевне, була огарьовська: "Що треба робити вiйську" А оце Герцена: "Росiйським офiцерам у Польщi". Вона згадала свою розмову з Олександром Iвановичем у 1859 роцi про Україну, вiн пише про її рiдну Україну в цiй листiвцi: "Скажемо разом з поляками - бути Литвi, Бiлорусiї й Українi, з ким вони хочуть, або нi з ким, аби волю їхню пiзнати не пiдроблену, а iстинну".. А щодо вiйськових, офiцерiв, якi належали до "Землi i волi", вiн настiйно радив: "Вступаючи, як росiяни, в спiлку з поляками, ви мусите вступити як самобутня органiзацiя i тому вимагати участi i права в нарадах. Не розчинитися в польськiй справi повиннi ви, а зберегти себе в нiй для росiйської справи". Але ж "росiйську" справу лондонцi розумiють не вузько, лише по вiдношенню до росiян, а думаючи про всi народи й племена, що населяють неосяжну матiнку Русь. "Росiйський народ не повстане нi за якi фантастичнi iдеали, вiн не пiде нi в який хрестовий похiд за гроби, нам потрiбне не фантастичне царство, а царство земне, себто, ми хочемо власну, нашу землю, чужої нам не потрiбно... Нема визволення без землi! Нема волi без шматка хлiба! - Ну хiба це не ясно? - просто з розпачем спитала Марiя. - Але ж поляки, навiть такий однодумець Герцена й Огарьова, як Падлевський, доводять, хоча теоретично i згоджуються, - що рекрутський набiр, настрiй всього населен ня не дозволяють вiдкладати... - Що ж робитиме Олександр Iванович? - Знiтивши серце, - все, що зможе, хоч як його лаятимуть росiйськi "патрiоти" в лапках. Вiн сказав, що польська справа - це випробування нашої революцiйної честi й совiстi. Хiба цi листiвки i всi настанови "Колокола" не доказ цьому? I як можуть ще деякi поляки просто встромляти палки в колеса! Коли б ви бачили, як їм обом, i Олександру Iвановичу, i Миколi Платоновичу, попри все не хотiлося вiдпускати Потебню з Лондона! Я ж то знаю настрої там, у Польщi, - люди ладнi вiддати життя, а до них ставляться з недовiрою, наче тi якiсь мiсця хочуть зайняти. Та Андрiй казав: "А що ж ми, росiйськi офiцери, повиннi чинити? У нас єдиний шлях". От почитайте це, - Сахновський простяг Марiї ще один тонесенький надрукований аркушик. - Бачите назву: "Офiцерам росiйських вiйськ вiд Комiтету офiцерiв у Польщi" Марiя прочитала: "Ми не хочемо бути катами. Коли б ми були самi, ми б склали зброю i пiшли б геть. Але за нами солдати, i вони також не хочуть бути катами. Примусити цiлi полки скласти зброю, не приєднуючись нi до тої, нi до iншої сторони, нема нiякої можливостi. Ви бачите, що для нас вибору нема: ми прилучаємось до дiла свободи. Ми оголосили, що росiйський народ пiдносить прапор визволення, а не поневолення слов'янських племен. Ми не зганьбимо росiйського iменi продовженням грiхiв петербурзького iмператора. Краще поляжемо жертвами очищення, жертвами спокутування". - Це ви вже не пiзнаєте, хто писав, - мовив Сахновський. - Нi. не пiзнаю. - Той самий Андрiй Потебня. Листiвка у Лондонi дуже сподобалась. Нашi славнi редактори майже нiчого не виправляли. їм до серця припало, що вiн знову висунув гасло: "За нашу i вашу свободу!". - Гасло старого Лелевеля! - пiдхопила Марiя. - Ви ж знаєте, я була у нього в Брюсселi, разом з Олександром Iвановичем. Нiколи не забуду Цих вiдвiдин. - Ав Парижi не бачилися? Вiн же тут помер. - Нi, бiльше не бачила. Я була тодi в Iталiї. - Ну, а я ще був дома! Коли б ви знали! Скрiзь - у Польщi, Петербурзi, Києвi, -та скрiзь правили за ним панахиди, i цебуло приводом для манiфестацiй i демонстрацiй, i сутичок з полiцiєю. I от слова, що вiн кинув, знову ожили i стали гаслом: "За нашу i вашу свободу!" Але читайте далi цю надзвичайну листiвку. Нi, давайте я сам прочитаю вам: "Щоб урятувати Росiю, вiйсько повинно бути другом народу i слугою його свободи", - Сахновський знову зупинився. - А як вiдповiдають Андрiєвiй вдачi цi слова: "Ми не самолюбивi. Ми не вважаємо себе Центральним комiтетом. Нехай нами i вами керують найздiбнiшi. Назвiть їх, i ми пiдемо за ними. Але поспiшайте. Час дорогий. Якщо доля вирiшить, що ми ранiше за вас повиннi будемо вiдмовитись вiд справи катiв i приєднатися до справи свободи, то заповiт справжньої волi народної, прийнятий нами вiд Пестелiв i Рилєєвих, ми передаємо вам... Товаришi, ми, що на смерть iдемо, вам кланяємось!" - Morituri te salutant, - прошепотiла Марiя. - Написати так, це дiйсно вiдчувати, що йдеш на загибель. Кiлька хвилин вони обоє мовчали. - В Потебнi, незважаючи на всю простоту, звичайнiсть, видно якусь приреченiсть. Так не хотiв Огарьов особливо його вiдпускати, а ще коли їхня маленька Лiзочка, - вона дуже заприятелювала з Андрiєм, з жiнками вiн був дуже сором'язливий, майже завжди мовчав, а от з Лiзочкою заприятелював, навiть якусь українську пiсню веселу наодинцi їй спiвав, - так от Лiзочка прямо-таки вчепилася в нього, й розплакалася, i каже: "Милий Потебня, не їдь вiд нас, тебе уб'ють". А вiн засмiявся i каже: "Та що ти, Лiзонько, я тiльки в Париж i знову до вас" А та своє: "Нi, нi, не треба їхати, ти не в Париж!" Невже дитина щось передчуває? - Та нi, просто наслухалась розмов дорослих, - мовила Марiя, щоб заспокоїти товариша, але їй самiй було аж моторошно читати цю листiвку: "Ми, що на смерть iдемо, вам кланяємось" Вона уявила собi цього скромного, тихого офiцера, що любить спiвати українськi пiснi, знає напам'ять Кобзаря, - i спокiйно, на людях, всаджує за товаришiв кулю в ката-генерала. I, навiть передчуваючи загибель, iде битися з гаслом: "За нашу i вашу свободу". 5 Андрiй Потебня, член молодої органiзацiї "Земля i воля" i Комiтету росiйських офiцерiв у Польщi, приходив до Герцена i Огарьова звичайно не в днi "великих прийомiв", коли навiдувався кожен, хто хотiв, i господарям уже часто ставало неспокiйно - чи не зайшов, бува, хтось, спецiально надiсланий, зв'язаний з "батькiвщиною" III вiддiлом. Траплялося й таке. Бiльше розмовляли гостi, нiж хазяї. Микола Платонович Огарьов признався Андрiєвi в своїй кiмнатi, куди той зайшов напередоднi одного iз своїх раптових приїздiв та вiд'їздiв: - Останнiм часом Лондон менi нестерпний вiд цього гультяйства язикiв, воно мене просто бiсить. З Андрiєм непотрiбно було анi зайвих красивих слiв, анi запевнень. Огарьов дуже любив Сашу Герцена, сина Олександра Iвановича, як i всiх його дiтей, вiн з великою турботою (з далеко меншою любов'ю, але з дужчою турботою) ставився до Генрi, сина Мерi Сетерленд, яку так ненавидiла Наталi, вiрної Мерi, яка була йому вiддана, як нiхто в життi. Та Андрiй був сином "по духу". Вiн, Огарьов, жадав би мати рiдного сина - саме такого! Вiн мрiяв, що люди, молодi люди в майбутньому будуть саме такi, як цей молодий офiцер, українець родом. До речi, коли Микола Платонович показав йому свої записки, свої потаємнi, заповiтнi "записки про таємне товариство", якi почав писати ще в 1857 роцi, у роздiлi про федеративний подiл майбутньої республiки на територiї теперiшньої Росiйської iмперiї в перелiку членiв цiєї республiки пiд пактом "б" стояло: Малоросiя. - Ми звемо наш край Україною. Для України й українцiв звучить зневажливо - Малоросiя, малороси, - зауважив Андрiй. Тодi, при цiй розмовi, навiдався i Олександр Iванович. - Ще б пак! Звичайної Це ж славна Україна! - пiдхопив вiн i, взявши ручку, енергiйним рухом закреслив "Малоросiя" i надписав: "Україна". Адже i в статтях своїх, завжди тепер писав - Україна, українцi! - Ну, ви тут займайтеся дiлом, а менi треба спуститися до марномовних "гультяїв язиками", як каже Микола Платонович. Я б хотiв, щоб ви, Андрiю Панасовичу, лишили нам список росiйських офiцерiв, причетних до нашої органiзацiї, на яких можна спертися. Я ще повернуся до вас. - Герцен пiшов. - Запишiть сюди. - Огарьов простягнув Потебнi свою записну книжечку, i той акуратно став писати назви полкiв i прiзвища офiцерiв - Я пишу вам не просто iмена спiвчуваючих, а тих, що стоять на чолi в кожному полку, а спiвчуваючих, звичайно, далеко бiльше. - Та, на жаль, все ж таки не стiльки, як уявляє Бакунiн! - зiтхнув Огарьов. - Нiчого, щодня нас стає бiльше, - переконливо мовив Андрiй. - Як ви тримаєте в пам'ятi всi iмена, - зауважив Огарьов, дивуючись, як швидко пише Андрiй, наче справдi не з пам'ятi, а переписуючи з якогось списку. Андрiй усмiхнувся. - I не лише прiзвища, а й вдачi їхнi. От Костянтин Гнатович Крупський - це розсудливий, завжди справедливий до всiх, користується великим авторитетом i серед офiцерiв, i серед нижнiх чинiв. Солдати його люблять i слухають беззаперечно. Потебня давав такi коротенькi характеристики кожному своєму товаришевi. - А тепер запишемо i нашi адреси, i нашi назви мiст, - сказав Огарьов. I вони записали свої конспiративнi означення. Паролем органiзацiї була назва - "Єрусалим", Центр польського революцiйного руху - "Берлiн", хоча насправдi це означало Варшаву, а тому й Польський центральний народний комiтет назвали "берлiнським банком", а вiйськовий комiтет- "берлiнською поштою". Другий великий, центр польського руху - Кракiв - звався умовно "Гамбург", а Петербург - "Любек", i Росiйський революцiйний центральний комiтет - "любецький банкiр". Через багато, майже сотню рокiв, була розшукана ця дорогоцiнна записна книжка! Вона не потрапила до рук нишпорок, жандармiв III вiддiлу. Разом з планами й програмами майбутнього республiканського устрою, соцiалiстичного устрою суспiльства, разом з усiма прекрасними, хоча й багато в чому утопiчними мрiями й положеннями, ще досить далекими вiд справжнього наукового пiдходу до розвитку суспiльства, але вже стремлiнням до цього, - цi неоцiненнi сторiнки потрапили до рук вдячних нащадкiв, коли вже багато з цих мрiй i планiв було здiйснено. Але ж не тiльки в цих записних книжках ховалися цi думки! З сторiнок "Колокола", "Веча", з листiвок, з усних розмов та настанов вони линули по всiх усюдах i закладали основи перших революцiйних органiзацiй. А тодi не лише далеке майбутнє, а тривожне сьогоднi турбувало i вже немолодого мислителя Огарьова, i юного одчайдушного дiяча - офiцера росiйської армiї - Андрiя Потебню. - От все. Вам на пам'ять вiд мене, - усмiхнувся Андрiй своєю дитячою посмiшкою, яка рiдко й завжди несподiвано з'являлась на його обличчi. Огарьову стало якось не по собi, навiть моторошно вiд цих слiв, наче справдi Потебня подарував перед прощанням йому щось на пам'ять. - Я не буду зараз заходити до ваших. З дамами i Лiзочкою я попрощався, - сказав Андрiй. - Менi вже треба йти. - Я проведу вас трохи, хочеться на повiтря, - мовив Огарьов. - Надворi ж така мряка i досить холодно, - турботливо зауважив Андрiй. - Так завжди в Лондонi. Не те щоб я звик до цього, а намагаюсь не звертати уваги, поки не примушує мiй органiзм. А надворi справдi була типова осiння лондонська мряка, густий туман наче заволiк усе навколо. - Таки справдi неприємно, я вже змерз, - мовив, здригнувшись, Микола Платонович. Дерева почорнiли вiд дощу, насувалися сутiнки, i вiд них ставало ще вогкiше, незатишнiше. - Отут, у Рiчмонд-парку, я знаю один кабачок, можна чаю гарячого випити, навiть з вершками. Зайдемо погрiємось, - запропонував вiн Потебнi. Кабачок був невеличкий, звичайний лондонський кабачок для скромного службового люду. Зараз вiдвiдувачiв було мало. Дене-де сидiли дрiбнi клерки за маленькими столиками. Хто пив чай, а хто зiгрiвався трохи солiднiше. - Може, попросимо грогу? Ви п'єте? - спитав Огарьов. - Де б ви бачили вiйськового, який би при нагодi не випив? - добродушно усмiхнувся Андрiй. I чомусь сподобалось Огарьову, що цей юнак не намагається удати з себе якогось героя з надлюдськими почуттями й строгими правилами. - Ну, вип'ємо за ваш успiх! - мовив Микола Платонович - Наш успiх, - поправив Андрiй.