- Звичайно, за наш спiльний. Та зараз я хочу випити цей кухлик  за  вас
особисто, конкретно, щоб ви знову пiсля всiх подiй приїхали в Лондон!
   - А ще краще, щоб ми зустрiлися з вами в Росiї.
   - Щоб ми могли там уже вiльно всi зустрiтися! - зрозумiв його Огарьов.
   - Та випити по добрiй чарцi i в нас десь у якiйсь корчмi на Українi. Ви
бували там?
   - Лише проїздом, коли їхав до Криму.
   - I я давно там був.. Ще малим... Ще до Кадетського корпусу...
   Деякий час обидва мовчки потягували грог з великих кухлiв.
   Власне, обидва думали про одне...
   На  думку  Андрiя  раптом  спливли,  замайорiли  далекi,  майже  забутi
спогади. Маленький  хутiр,  смерть  матерi,  i  його,  ще  зовсiм  мало-го
хлоп'ятка, вiдвозять у Кадетський  Корпус.  I  з  того  часу  -  вiйськова
муштра, вiйськове училище в Петербурзi, вiйськова служба. Та на  щастя,  -
зустрiчi й дружба з старшими товаришами по училищу i по вiйськовiй службi,
з  поляками  Падлевським,  Домбровським,  Врублевським,  а  через  них   -
знайомство з членами "Землi i волi" в Петербурзi. На вiйськовiй  службi  у
Варшавi - вже велика вiдповiдальнiсть за все: за налагодження зв'язкiв, за
солдатiв,  за  той  народ,   який   цих   солдатiв   посилає   "усмиряти",
приборкувати. За все, за все вiдчув вiн  вiдповiдальнiсть  i  вирiшив,  що
життя його належить тiй справi, яка  змiнить  долю  людей,  пригнiчених  i
безправних, де б не жили вони - в Росiї, на Українi, - вiд  якої  берiг  у
глибинi серця пiснi почутi в дитинствi, та  вiршi  Кобзаря,  змiнить  долю
людей розтерзаної Польщi, жебрацької  Бiлорусi  та  всiх,  усiх...  Що  ж,
старший брат вчився в гiмназiї, закiнчив унiверситет, вiн  присвятив  себе
науцi, а його, Андрiя, тихого, мрiйного хлопчика, який наче не мав нiякого
потягу до буйних хлоп'ячих забав та розваг, -  вiддали  у  корпус,  вiн  i
пiшов шляхом вiйськової професiї. Але ж е обов'язки  вищi  понад  будь-якi
професiї i присяги!
   Дивно! У цi хвилини Огарьов, дивлячись  на  Потебню,  також  думав,  що
цьому юнаковi лише двадцять три роки! I з семи рокiв вiн уже  "вiйськовий"
- корпус, вiйськове училище, полк. Та як пiзнав вiн людей,  а  головне,  -
свiй обов'язок, свiй головний обов'язок! Нi,  вiн  таки  правий,  Огарьов,
коли твердив, що тепер саме серед вiйськових, офiцерiв, розвинулися зовсiм
iншi,  вiдмiннi   вiд   старого,   почуття   честi,   обов'язку,   почуття
вiдповiдальностi за свою дiяльнiсть... Коли б тiльки  зрозумiли  проводирi
польського  повстання,  з   якими   чистими   помислами   й   прагненнями,
позбавленими честолюбства i жадання особистої  слави,  йде  ця  молодь  за
"нашу i вашу свободу!"
   Щось є в цьому  юнаковi  вiд  його  предкiв,  славних  запорожцiв,  вiд
небагатослiвного, одчайдушного Остапа, сина Тараса Бульби. А  може,  трохи
мрiйностi та лiричностi i вiд Андрiя? Коли б вiн повернувся живий i  цiлий
з того виру, що вже шумує на пiвденному  заходi  матiнки  Росiї,  по  всiх
шляхах, великих i малих мiстах i  селах  України  i  Польщi.  Та  i  йому,
Огарьову, i Герцену звiдси, здалека,  зрозумiло,  що  там,  на  жаль,  усе
дiється без керма i без вiтрил, а може, ще гiрше, з кермом, яке скеровують
не тi руки, що треба, з вiтрилами, якi напинає надто свавiльний  вiтер,  i
чи має право Бакунiн, хай навiть з найщирiшим почуттям,  -  в  цьому  нема
сумнiвiв, - так безоглядно запалювати i використовувати вiру i  вiдданiсть
такої молодi? Не раз Герцен спиняв Бакунiна:
   - Де купка  спiвчуваючих  -  тобi  вже  уявляються  тисячi  готових  до
повстання! А в дiйсностi їх нема.
   - Нема - так буде! - впевнено виголошував Бакунiн. А за цього юнака, за
Андрiя Потебню, що вирушає тепер
   битися на боцi повстанцiв, боязко i тривожно, як за кревного
   сина.
   - Ну, останнiй, на дорiжку! Щасти вам!
   - А як менi i друзям моїм, росiйським офiцерам, не пощастить, невже  не
спом'януть нас, за Росiю розп'ятих  во  оставленiє  її  грiхiв?  -  раптом
спитав Андрiй з якоюсь гiркою посмiшкою.



   6

   Перепочити. Трохи перепочити. Зараз це  було  єдиним  бажанням  Тедзика
Шуазеля,  студента  Київського  унiверситету,   колишнього   немирiвського
гiмназиста, який зараз тiкав iз Києва i мусив, що б там не було, дiстатися
до Чернiгова.
   Здавалося, коли б, ну двi-три години абсолютно спокiйних, без думки, що
це може обернутися непоправною бiдою, просто заснути, в якомусь закапелку,
в якiйсь комiрчинi, тодi б вiн вiльно подолав цю вiдстань.
   Хай вiн ще молодий i сили йому  не  позичати,  але  ж  вiн  утiк  з-пiд
арешту, i бiда може спiткати його на  кожнiм  кроцi.  Житомир.  Василькiв.
Київ. Бровари. Козелець.  А  по  дорозi  скiльки  тих  Iванiвок,  Лемешiв,
Бобрикiв та хуторiв без числа i без наймення! I невiдомо,  де  краще  -  у
великому мiстечку чи на малолюдному хуторi. Як знати, де його  приймуть  i
сховають, а де одразу вiддадуть сторожi?
   Хоч би швидше Чернiгiв, i там, у друзiв, перш за все  -  заснути  i  не
бачити перекривлене люттю обличчя полковника жандарiв... лiнiю солдатiв..
   Вiн  згадав  розширенi  жахом  очi  матерi,  коли  вiн  забiг   додому,
вислизнувши з казарми, куди їх зiгнали.
   - Тедзику, тiкай з Києва, негайно тiкай!
   Бiдна мама, вона не мала спокою все життя. У повстаннi 1830  року  брав
участь її батько i батько Тедзика. З ними були  її  свекор  i  її  брат...
Тепер сини...
   Вона змолоду зазнала  жах  переслiдувань,  ризикованих  втеч,  обшукiв,
приниження дозволених побачень крiзь тюремнi грати, чекання з  заслання...
Усього було. Вона все те зазнала. Але ж хiба сини могли йти iншим шляхом?
   Вона хрестила i сама квапила:
   - Швидше, швидше. Тiльки не в Житомир. Тiльки не лишайся в Києвi...
   Звичайно, вiн про це сам знав. Адже в Житомирi його  розшукували  пiсля
манiфестацiї з хрестом, а в Києвi його заарештували з юрбою  студентiв,  i
вiн утiк з-пiд арешту.
   - Мамо, не турбуйся, я поїду до Чернiгова.
   - Ти гадаєш, там спокiйнiше?
   - Нiде не спокiйнiше. Але в Чернiговi є  надiйнi  друзi,  i  менi  було
наказано пробратися туди. Ще  ранiше  було  наказано.  I  ти  ж  розумiєш,
однаково вчитися спокiйно не довелося б. Тепер усi збираємося до лясу.
   До лясу! Он де тепер їхня батькiвщина.
   - Може, ти зможеш якось перебратися за кордон?
   - Якщо менi буде наказано - тодi кордон. Ти ж сама знаєш, кого  я  мушу
слухатись i кому пiдкорятись. Що накаже Жонд.  Хiба  ти,  полька,  дружина
мого батька, дочка мого славного дiда, хотiла б, щоб я ховався вдома?  Щоб
я зразково й  спокiйно  закiнчив  унiверситет  i  пiшов  на  службу,  коли
готуються до великої рухавки за святу справу визволення?
   Звичайно, цього вона хотiти не могла!
   I вона нiчого не просила, нiчого не наказувала, що вона  могла  просити
або наказувати? Берегтись? Ховатись?  На  це  вона  не  мала  права.  Бути
смiливим? Не бути зрадником? У цьому вона й так певна - вiн  триматиметься
за всяких умов гiдно.
   - Мамо, пам'ятай: професор Iзидор Коперницький i його дружина - це  для
тебе найближчi люди.
   - О, я знаю, дарма що панi Коперницька українка, вона завжди  до  серця
бере нашi справи. Ми ж знайомi були ще дiвчатами, коли вона була панночкою
Березовською...
   - Ну, от-от. Може,  менi  буде  легше  дати  звiстку  про  себе  пановi
Коперницькому, нiж тобi.
   Грошей вдома було обмаль. В останню хвилину прибiг якийсь  не  знайомий
зовсiм студентик i похапцем сунув конверта:
   - Вiд професора Коперницького. Вiдповiдi не треба. До вiдзення!
   У конвертi були грошi без записки  i  конверт  без.адреси.  Значить,  у
комiтетi дiзнались, що вiн утiк. Мама не знала, що  професор  Коперницький
не просто професор Київського унiверситету, а й стоїть  на  чолi  таємного
польського комiтету.
   Треба було поспiшати!
   Вона ще хрестила його, коли вiн уже зник за дверима, i у вiкно  вже  не
видно було його стрункої постатi, а вона все стояла i хрестила,  хрестила,
шепочучи: "Матка боска, збережи  його,  хоч  його  збережи  менi  в  цьому
життi..."
   Тедзику треба було поспiшати. Але як поспiшати?
   Деколи вiн iшов пiшки, деколи  пiд'їздив  на  випадкових  санях,  а  то
раптом йому пощастило. Перед заїздом невеличкого мiстечка стояла  каретка,
видно, наймана. Вiн спитав у фурмана:
   - Куди ви? Кого везете?
   - Та двох панiй до Козельцiв.
   "Може, вони дозволять йому сiсти поряд з фурманом на козлах?" - майнула
думка.
   З брудного будинку, заляпаного аж по вiкна грязюкою, - лютий мiсяць,  а
розвезло наче в березнi, - вийшли двi дами: одна вже лiтня, друга  молода.
Обидвi суворi й смутнi, в  глибокiй  жалобi.  "Нашi.  Польки",  -  збагнув
Тедзик. Пiдiйшов, вклонився, спитав чемно й дуже тихо:
   - Пшепрошем, яснi панi, чи не дозволите проїхати з вами до Козельцiв? Я
сяду поруч з фурманом на передку.
   Молодша глянула перелякано.
   - Будьте ласкавi, - тихо й спокiйно вiдповiла старша i поважно  кивнула
головою. - Сiдайте в карету. Я дуже потурбую вас, вам буде  тiсно.  Там  є
вiдкидний ослiнчик, - наказовим тоном мовила старша панi.
   Вони  їхали  мовчки.  О!  Тедзик  давно  добре   знав,   що   й   серед
спiввiтчизникiв-полякiв є рiзнi, i серед великих панiв,  i  серед  дрiбної
шляхти. Однi  великi  магнати  допомагали  войовничо  настроєнiй  частинi,
особливо бажали мати вплив на молодь, щоб навернути її на шлях боротьби за
стару "Жеч Посполиту", iншi - зараз їх була меншiсть, -  боячися  втратити
свої мiсця i  привiлеї,  якi  мали  тепер,  -  навпаки,  запобiгали  перед
росiйським iмператором i присягалися у вiрностi росiйському  престолу.  Та
була невеличка частина i  серед  можновладцiв,  дiти  яких  йшли  разом  з
ремiсниками, бiднотою, дрiбною шляхтою, не вважали  кожного  росiянина  чи
українця ворогом. Правда, крiм  купки  запроданцiв,  що  запобiгала  перед
урядом,  майже  всiх  полякiв  об'єднувало  одне  прагнення  -   прагнення
нацiонального визволення.
   Та все-таки краще мовчати цi кiлька годин переїзду.
   - Дзенькую бардзо, - подякував вiн скромно, коли карета зупинилася коло
гарної садиби. Обидвi  жiнки  вийшли  з  карети,  i  раптом  старша  панi,
озирнувшись i побачивши, що фурман пiдiйшов до коней i не дивиться на них,
поквапливо перехрестила так само, як мати, й промовила:
   - Хай береже вас матка боска Ченстоховська!
   Вiн нахилився i з почуттям поцiлував їй руку. А в цей час дверi будинку
вiдчинилися i молодша з плачем кинулася до старого чоловiка,  який  вийшов
на ганок. Тедзик поспiшав далi...
   Так, важко було зараз знайти польську родину,  в  якiй  би  не  зазнали
горя... А жiнки, - усi без винятку, чи втратили  кого,  чи  нi,  -  носили
жалобу. У жалобi були всi жiнки, коли правили панахиду по  розстрiляних  у
Варшавi в житомирському соборi.  У  жалобi  були  всi'жiнки  у  київському
костьолi, коли правили панахиду  по  Лелевелю,  i  вже  генерал-губернатор
вiддав наказ  -  заборону  носити  жiнкам  жалобу,  так  само,  як  юнакам
заборонено було одягати нацiональне вбрання - чи польське, чи  українське.
Урядовцi казали зневажливо - "хлопське".
   ...Однаково носили. I жалобу, i "хлопське" вбрання. Навiть пiдполковник
Красовський, з котрим Тедзик  познайомився  у  Коперницьких,  вдома  носив
вишиту сорочку. Цей одяг був i знак приналежностi до свого народу, i  знак
протесту. Красовський був давнiй знайомий Коперницького,  ще  з  Кримської
вiйни, а тепер, незважаючи на свiй вiйськовий чин, вiн ще бiльший чин  мав
серед молодi в революцiйнiй роботi, вiн стояв на чолi таєм-ного товариства
на Українi - "Земля i воля", i  це  так  добре  було,  що  вони  обидва  -
Красовський i Коперницький - давнi, випробуванi в  боях  друзi.  Авторитет
їхнiй серед молодi був непохитним,  i  до  того  ж  обидва  такi  розумнi,
освiченi, завжди тримались з усiма зовсiм просто.
   Тедзик згадав про них, i наче легше стало йти, легше було забути одну з
небезпечних зупинок на хуторi, - як його назва - Колодяжне, чи що? На тому
хуторi писарчук почав пояснювати дядькам, що вони повиннi приглядатися  до
кожного клятого ляха, бо ляхи  знову  хочуть  усе  Поднiпров'я  спольщити,
перевернути на свою вiру, щоб усi люди, як колись, пiд  польськими  панами
та ксьондзами були, а треба  тiльки  царя-батюшку  росiйського  iмператора
слухати, за нього бога молити i його ворогiв нищити.
   Тедзик ледве стримав себе, щоб не втрутитися в розмову, та  цього  нiяк
не можна було зараз робити - його б схопили i все, а вiн же мусив за всяку
цiну дiстатися до Чернiгова.
   Та весь час по дорозi з усiх уривкiв розмов, чуток вiн  вiдчував,  який
розгублений, який роздратований народ, зневiр'я  у  нього  до  всiх  i  до
всього, i що не давши народовi того, що вiн по праву мав одержати -  землю
i волю, уряд у пiвденному краї пiдкладав трiски для  розпалення  ворожнечi
мiж поляками й українцями, а поляки теж у нестямнiй образi на  утиски  вже
не зважали на права українцiв, не розумiючи, хто ж  справжнiй  винуватець.
Хтозна-що творилося на очах.
   Коли б можна було розтлумачити всiм, хто  справжнiй  ворог,  де  корiнь
зла,  щоб  разом  боротися.  Як  палко,  проникливе  звертався  До   своїх
спiввiтчизникiв i До полякiв  Герцен  на  сторiнках  "Колокола",  закликав
об'єднатися в боротьбi не за Польщу "вiд можа до можа", а за права народiв
- польського, українського, росiйського...
   Тедзик  сам  стiльки  разiв  переписував  статтю  з  "Колокола"  i  сам
роздавав, пiдсовував її скрiзь, де було можливо й неможливо, та ще  одного
разу з газеткою "Великоросе",  що  надрукував  їхнiй  меткий  органiзатор,
невловимий Стефан Бобровський.
   Вiн пiдходив до невеличкого сiльця. Навiть бiднi села на Українi влiтку
не виглядають  жалюгiдними.  Завдяки  щедрiй  зеленi,  вишнякам,  маку  та
соняшникам,  а  слiзьми  загорьована  осiнь,  безнiжна  зiма  або  холодна
несмiлива  провесiнь  начеви  валяють,  дужче  пiдкреслюють  усi   злиднi,
убозтво, безпросвiтнiсть життя. I  невiдомо,  куди  м  зайти.  Хто  одразу
повтрить, що вiн поспiшає з  сусiднього  хутора  у  Чернiгiв  до  родичiв,
тiльки усього! Але ж затримався, треба переночувати. Зайде  до  когось,  a
той "хтось" i побiжить до станового.  Адже  по  всьому  Правобережжю  дано
наказ: про кожного подорожнього, особливо ляха, доносити. Власне, вже й до
мiста недалеко, та хлопець вiдчував, що сил  майже  нема...  Гарна  висока
молодиця несла воду.
   - З повними? На щастя? - спитав Тедзик, намагаючись говорити  весело  й
безтурботно, блиснув синiми очима. Знаючи свою принадну  зовнiшнiсть,  вiн
завжди волiв розпитувати дiвчат або молодиць, взагалi жiнок.  Вiн  умiв  з
ними пожартувати без образливої вольностi i навести на потрiбну розмову.
   - Коли б тiльки вiд моїх повних вiдер та щастя, - я б  їх  з  ранку  до
ночi по селу носила! - кинула молодиця, i не жарт, а щось гiрке  пролунало
у вiдповiдi.
   - Щоб кожному на щастя?  А  коли  б  якийсь  лях  клятий,  то,  мабуть,
крижаною так i ошпарила б?
   Молодиця раптом iз злiстю зиркнула на юнака:
   - А що як лях? Не людина, чи що?
   - Воно й правда. Чорт з ним, з ляхом, хай i йому повнi! Краще тiльки  з
зайцем, попом та становим не спiткатися, еге ж? - добродушно мовив Тедзик.
   Молодиця з острахом глянула на нього.
   - Та ви ж самi з яких? Видно ж, панич?
   - Та скорше недопанок! - засмiявся Тедзик. - Нас  таких  зараз  багато,
хоч греблю гати. Вчився - не довчився. Залицявся - не  оженився.  Гуляв  -
усе прогуляв, а йшов, тебе побачив - не дiйшов.
   - А куди ж ви йдете? - ледь стримала усмiшку жiнка.
   - До Чернiгова.
   - Пiшака? Чого ж так?
   - Кажу ж: гуляв - усе прогуляв. Та тут же недалечко. А  може,  й  добрi
люди стрiнуться то й пiдвезуть! Не знаєш таких добрих людей? Ти-то  гарна,
а чи добра?
   - Як до кого. До всiх доброю будеш - проковтнуть.
   - Твоя правда. А втiм, будь хоч трошки доброю до мене. Скажи,  де  менi
тут краще перепочити, їй же богу замерз, аж дрижаки беруть.
   Тедзик базiкав  та  весь  час  стежив  за  собою,  щоб  за  звичкою  не
заприсягнутися "маткою боскою",  не  запевнити  "словом  гонору",  або  йе
встругнути якогось польського комплiмента.
   Молодиця з мить вагалася. Вона-то, видно, була не з боязких,  i  слiвця
гостренького їй позичати не доводилось, та такий час тепер непевний... Все
ж таки стало шкода гарного хлопця. Може, й  справдi  прогулявся,  а  тепер
пiшака  верстає.  Вона  одразу  збагнула  -  чоловiковi  треба  завтра  до
Чернiгова їхати, мо, й вiзьме, а як не чоловiк, то брат  ного  молодший  -
Петро. Той. хоч i не треба, а Марина, тобто вона, накаже - усе зробить.  А
Тедзик, почувши, як вона вiдрубала  про  ляха,  одразу  впевнився,  що  цю
молодицю можна попросити.
   Вже за кiлька хвилин сидiв вiн, здалося йому, в  теплiй  хатi.  Правда,
незабаром вiн вiдчув, що не дуже теплiй, але чистiй, охайнiй, хоч i досить
порожнiй. Чоловiк навiть не дуже здивувався, коли вона з Тедзиком  увiйшла
до хати.
   - Василю, паничу треба до Чернiгова. Ти ж намiрявся  їхати,  то,  може,
пiдвезеш? їм ще й сьогоднi треба було б.
   - Як треба, то й треба, - спокiйно вiдповiв чоловiк. - Сiдайте в  нашiй
хатi. Ти б. Марино, обiдати дала, а по обiдi рушимо.
   Як усе просто, легко оберталося! Тедзик про себе дивувався - чому?
   Молодиця швиденько загуркотiла  рогачем,  витягла  з  пiчки  казанок  з
темними галушками, миску картоплi.
   - Призволяйтесь, паничу, -  приязно  мовив  хазяїн,  подаючи  дерев'яну
ложку. - Мамо! Злазьте там та йдiть до столу.
   Пришкандибала стара-престара, ну, зовсiм древня бабуся,  уся  схожа  на
зморщений сердитий маслюк. Тедзик вклонився їй, вона й  не  подивилася  на
нього.
   Перехрестилися, почали сьорбати юшку,  i  здалася  вона  хлопцевi  дуже
смачною, i, може, те, що вiн з таким смаком, не  гребуючи,  їв  з  ними  з
однiєї миски, - а вiн був просто голодний, - одразу  привернуло  до  нього
хазяїв.
   - Сказано Злиднi, нема чим людину подорожню пригостити,  -  несподiвано
зашамотiла беззубим ротом стара.
   - Це наше прiзвище Злиднi, - пояснив Василь  таким  тоном,  нiби  хотiв
застерегти: не звертайте уваги, хай патякає, що заманеться.
   - Хiба ми злиднi, мамо, - заперечила Марина. - Он у сусiдiв  i  жменьки
борошна вже нема, i картопля - одне гнилля перемерзле, а у нас  юшка  i  з
цибулею, i з сiллю.
   - Ще й така смачна! - похвалив Тедзик. Стара пiдсмикнула губи,  сердито
закивала головою, аж страшно стало, що вiдвалиться.
   - Як у тюрязi ще посидить, так i без солi звикне!
   - Хiба вiн один сидiв? - заступилася Марина.
   - А ти б язика придержала. Забула, що й тебе рiзками вчили.
   - На свою голову навчили! - огризнулася молодиця.
   - Помовч, - спокiйно стримав її Василь. - Тобi що,  небезпремiнно,  щоб
твоє зверху було? Вони старi, хай говорять.
   Та я хiба що? Мамо, їжте! Я й справдi  така  язиката  вдаiдася,  ви  ж,
мамо, знаєте. Берiть картоплi, паничу, у  нас  ще  добра!  -раптом  весело
мовила Марина, i Тедзик зрозумiв, що справжньої сварки тут нема.  Отак  за
звичкою стара свекруха  бубонить,  невiстка  без  серця  огризається,  для
годиться чоловiк репиняє, але й вiдчув одразу, що в  цiй  хатi  траплялось
щось незвичайне, коли й тюрягу згадали, i  рiзки,  якими  молодицю  вчили.
Чоже, тому й до хати впустили, бо вже самi бiди немалої скуштували? Шкода,
що не можна було розпитати - незручно.

   - Хай краще Петро їде, -пiсля обiду  раптом  сказала  Марина,  -  а  то
староста побачить, що не один їдеш, присiкається.
   Вона дивилася на Василя стривоженими очима, i Тедзик подумав, що їй  не
хочеться Василя вiдпускати, непокоїться за нього. Може, це вiн i  сидiв  у
тюрязi?
   Прийшов Петро, схожий на брата, тiльки похмурiший.
   - Василь нездужає, - заторохтiла Марина. - Ти замiсть нього  поїдеш,  а
за одним заходом панича одвезеш.
   - Про мене, хай їдуть.
   - Та ти не кажи нiкому, вже вечорiє, отак простенько на шлях i  берiть.
А як що - скажеш, тiльки-но сiв.
   - Про мене, - знову буркнув Петро.
   - Киньте кожуха Миколиного, а то замерзне, - проскрипiла, вмощуючись на
своєму сiдалi на печi,  стара,  i  закашлялась,  закректала,  наче  якийсь
нiчний лiсовий птах. - Ох-хо-хох, старiй бабi i на пiчцi ухаби.
   Марина, всмiхаючись, допомагала їй.  Василь  витяг  iз  скринi  старого
кожуха.
   - Може, й нашому Миколi хтось кожуха кине по дорозi, охох, - долiтало з
печi шамотiння. Поїхали.
   - Хороша ваша мати, - сказав Тедзик.  -  Удає,  що  сердита,  а  добра.
Старенька вже зовсiм.
   - Не такi вони старi, як спрацьованi та згорьованi. З  восьмерих  дiтей
нас двiйко лишилося - я та Василь. А тих - кого хвороба  згубила,  кого  в
солдатах смерть надибала, сестру пани до Петербурга забрали - однаково, що
вмерла, а Миколу жандарi застрелили, ще як я малим був,  та  матерi  брати
сказали, що його в Сибiр заслано, а то збожеволiла б. Нехай дожидають,  їм
так легше, а побачаться вже на тамтешнiм свiтi.
   - А батько? - спитав Тедзик.
   - Батько ще у Кримську загинув... Сама вона з нами,  як  та  чайка  при
дорозi, а була - ого! - молодиця на все село. Не  гiрша  за  Марину...  То
вона так на невiстку для порядку бурчить... а сама любить... Як ту рiзками
торiк карали, мати наша,  як  вовчиця,  вила-голосила  та  так  кляла,  ми
боялися, що її заберуть або такого штурхана дадуть, що й не встане. Насилу
в хату затягли сусiди. Василя ж забрали до в'язницi. А  Марина  причвалала
додому й каже: "Мамо, не побивайтесь так, аби Василько живий був, а  менi,
як на собацi, хiба на панському дворi  не  куштувала,  не  звикла?"  Вона,
справдi, на панському дворi дiвчам ще була. Каже:  "Як  поб'ють  -  то  не
повiсять, а як повiсять - то не поб'ють". А мати їй: "Цур тобi пек за такi
слова, горличко ти моя бiдолашная", - та цiлiсiньку нiч над нею просидiли.
   Так i уявилася Тедзиковi та нiч  страшна  -  лежить  побита  Марина  та
намагається жартом заспокоїти стару, а стара бiдкається коло неї, i обидвi
думають: усе перетерпимо, аби Василь живим повернувся.
   I в кожнiй хатi своє, своя драма, як i в його власнiй.
   - А Марина й не соромилася аж нiяк, що  її  рiзками  покарано  було,  -
помовчавши, навiть з якоюсь  гордiстю  сказав  Петро.  -  На  третiй  день
вийшла, усiм людям у живi очi дивиться та й каже: "Я гадала, нам  воля,  а
воно воля тiльки рiзкам - яка була, така й лишилася". I дарма що  баба,  а
її на селi всi слухають.
   - А ви жонатий? - спитав Тедзик.
   - Та нi! - I раптом по-доброму засмiявся.  -  Хiба  таку  другу  Марину
знайдеш? А гiршу - не хочу! Но-но! Чого ви пристали,  злиденнi!  -  гукнув
вiн  на  коней,  раптом  стало  нiяково,  що  з   чужим   подорожнiм   так
розбалакався, може, тому, що хлопець приязний i в таких же лiтах,  як  вiн
сам.
   Вже їхали мовчки. Тедзик i носа сховав у високий  комiр  кожуха  i  вже
трохи куняв, навiть щось верзлося - мiшанина з баченого за останнi днi  та
почутого вiд Петра.
   - А он уже й мiсто! - почув раптом Тедзик. Вiн таки справдi задрiмав, i
не хотiлося вилазити з свого кубла.
   Та вже замайорiли вогники - то в хатах на околицi засвiчували свiтло.
   - До побачення, Петре! Дякую вам щиро, передайте подяку i мамi вашiй, i
братовi, i братовiй. Може, коли ще побачимося?
   - А що ж, на вiку, як на довгiй  нивi.  То,  може,  я  вас  куди  треба
пiдвезу.
   - Нi, спасибi, трошки розiмнуся, менi близько, треба сон прогнати.
   Справдi, свiже повiтря одразу наче вмило,  пiдбадьорило,  i  вiн  пiшов
упевнено й швидко.
   Адресу вiн знав напам'ять. Нiяких папiрцiв iз ним не було, крiм одного,
зашитого в пiдкладку рукава  на  пiджацi.  Вiн  не  розпитував  поодиноких
зустрiчних, хоча ранiше  нiколи  не  бував  у  Чернiговi.  Та  йому  добре
пояснили київськi товаришi, як вийти на гору, як поминути собори, вийти на
потрiбну вулицю, i там на розi будинок. "Повтори номер будинку, -  казали,
- постукаєш або подзвониш i тодi спитаєш, чи дома".
   Останнiм часом Тедзик дуже натренував пам'ять на таких прогулянках.
   У вiдвiдинах нiчого дивного не було. Колишнiй учень дiзнався,  що  саме
тут учителює його колишнiй улюблений учитель. Учитель математики. Що  може
бути безневиннiше? Це про всякий випадок. Але  "всякого"  випадку  тут  не
мусить статися. Його тут нiхто не знає.
   Тедзик смикнув на  дверях  саморобне  калатальце.  Визирнула  покоївка,
певне, хазяїв - моторна, гостроносенька.
   - Чи вдома добродiй Дорошенко Iлля Петрович?
   - Нi, нi, пана Дорошенка нема дома. От тобi й маєш!
   - А чи скоро буде?
   - Нi, авжеж, нi! Хiба ви не знаєте? Вони ж на виставi.  Усi,  усi  туди
пiшли. Ви краще теж iдiть туди! Там усi! Сьогоднi ж вистава знову.
   Яка вистава? Хто усi? Але  Тедзик,  не  виказуючи  нiякого  здивування,
мовив у тон дiвчинi:
   - Я й не знав! От досада! Певне ж, квиткiв уже не дiстати.
   -  Так  пан  же  Дорошенко  сам  квитки  продавав,  може,  лишився  хоч
одненький. - Явно, що для дiвчини якась там вистава заступала зараз  цiлий
свiт.
   - А як нi? - Тедзик усмiхнувся. - Що тодi робити?  Додому  менi  далеко
вертатися. Ти ж мене до себе не пустиш? - пожартував вiн.
   Дiвчина чмихнула.
   - Такого гарного панича i без квитка пропустять, а мене матiр божа  вiд
нього врятує! Ви ж знаєте, де вистава? У  тому  будинку,  де  пани  завжди
збираються, тут же недалечке,  ви  навпростець,  площею,  може,  ще  й  на
початок встигнете. Панi недавно пiшли.
   - Панi Дорошенкова? Дiвчина знову чмихнула.
   - Та нi ж бо, вони ж ще нежонатi, хiба не знаєте? Моя панi з дочкою.
   - Ну, спасибi, чорнявко. Я пiсля вистави все ж  таки  прийду  до  тебе!
Чекай!
   Чорнявка зойкнула, зашарiлась, i коли вiн пiшов,  ще  з  мить  дивилася
услiд вiдверто заздрiсним поглядом. Такi  неймовiрнi  втiхи,  як  вистава,
були не про неї. їй наказано було стерегти хату, переробити безлiч роботи.
Але гарний панич їй усмiхнувся, i вона,  наспiвуючи  пiсеньку,  зовсiм  як
Попелюшка з незнаної їй вiчної казки, побiгла на кухню. А що,  як  справдi
вiн теж прийде з панами вечеряти?
   Тедзик прискорив кроки. Справдi, що може бути природнiше i простiше, як
зайти на виставу, де сьогоднi,  певне,  вся  iнтелiгенцiя  мiста?  Але  ж,
мабуть, там i полiцiя? Та саме там на нього не звернуть уваги! Крiм думки,
що, певне, вiн побачить  своїх  друзiв  i  знайомих  i,  головне,  -  Iллю
Петровича, виникло раптом пiдсвiдоме легковажне бажання, таке  природне  у
молодої людини - бажання свiтла,  вогнiв,  безтурботних  облич,  посмiшок,
веселого гомону. Хай ненадовго. Тiльки як перепочинок. Вiн  оглянув  себе,
струснув соломинки з пальта, пiд пальтом у нього цiлком  пристойний  одяг,
не для свiтських вечорiв, звичайно, але цiлком пристойний!
   Вiн пiдтягнувся i зовнi, i внутрiшньо, усмiхнувся. Кому?  Просто  тому,
що з'явилося таке легковажне рiшення, i попрямував навпростець до будинку,
який весь свiтився вогнями i був дворянським зiбранням.
   Вистава вже почалася, видно, народу було багато, швейцар i  капельдинер
теж стояли у дверях i з цiкавiстю дивилися на  сцену.  У  нього  нiхто  не
спитав квитка. Вiн з таким безтурботним i впевненим  виглядом  зайшов,  що
служителям i на думку не Могло спасти, що  в  нього  нема  нi  квитка,  нi
контрамарки. Вiн скинув пальто, вiддав на вiшалку i поспiшив до  зали,  на
ходу причепурюючи хвилясте волосся.
   У залi було глядачiв, що й яблуку  нiде  впасти.  Багато  стояло  попiд
стiнами, попiд колонами, i на нього нiхто не звернув  нiякiсiнької  уваги,
бо вiн теж став пiд стiною позаду всiх. Вiн не знав, що за вистава, вiн не
зупинився бiля великої афiшi, що висiла бiля дверей, йому  було  до  цього
цiлком байдуже.
   Та раптом знайомi  слова,  знайома  музика  примусили  його  внутрiшньо
стрепенутися. Щось дуже далеке виринало, наче з  iншого,  але  його,  його
життя! Йому здалося, наче хтось голу-бить його, як у  дитинствi,  нiжно  й
весело. Так, так, оця проста музика,  скомпонована  з  народних  пiсень  -
скiльки разiв довелося йому повторювати на своїй скрипочцi  одну  й  ту  ж
музичну фразу, а педантичний  i  невблаганний  щодо  музики  капельмейстер
оркестру графа  Потоцького  старий  Йоганн  Ляндвер,  якщо  вже  й  узявся
пiдготувати гiмназичний оркестр,  -  не  припускав  нiяких  потурань.  Вiн
простоював  коло  кожного  i  рукою  вiдмахував  такти.  Старий   музикант
переживав кожну ноту Адже вiн сам оркестрував весь акомпанемент, i вiн  же
допомагав  учителю  Марковичу  скомпонувати  знайомi  пiснi.  Тедзику   не
набридало повторювати десятки разiв те ж саме, вiн  був  гордий,  що  його
взяли в той невеличкий гiмназичний оркестр, i вiн хотiв грати  якнайкраще,
бо саме тодi  вiн  таємниче  безтямно  закохався  в  Марiю  Олександрiвну,
дружину вчителя Марковича. Вiн сам знав, що це безглуздя, але ж в той  час
йому здавалися безглуздими всi люди, якi спокiйно, а не закохано  дивилися
на неї. Правда, своїм ревнивим серцем  пiдлiтка  вiн  вiдчував,  що  таких
мало.
   Зi сцени линуло:
   Он я дiвчина Наталка,
   А зовуть мене Полтавка...
   I губи Тедзика мимоволi розтягалися в  посмiшку.  Зараз  спiвала  якась
молода жiнка, а тодi, в Немирiвськiй гiмназiї,  звичайно,  i  жiночi  ролi
грали  хлопцi.  Наталку  грав  гiмназист  сьомого  класу,  кругловидий   i
рум'яний, як дiвчина. На ньому була спiдниця, керсетка, вишита  сорочка  i
багато намиста, а на головi перука з косою i вiночок з стрiчками. Прегарна
вийшла дiвчина з того Грицька! Серце Тедзика щемiло вiд заздростi не тому,
звичайно, що не  вiн  переодягнутий  був  дiвчиною,  а  тому,  що  вбрання
принесла "вона", Марiя Олександрiвна. Може, це було  її  власне?  А  може,
вона сама вишивала цю сорочку? I вона так спокiйно й весело  розмовляла  з
Грицьком, який червонiв чи вiд того, що був переодягнутий, чи й вiд  того,
що й сам був закоханий так само, як i старий капельмейстер Йоганн Ляндвер,
i вже всi хлопцi помiтили, що з  нього  одразу  немов  водою  змивало  усю
строгiсть та педантичнiсть, коли приходила Марiя Олександрiвна.  Музиканта
аж нiяк не  дратували  її  запитання,  в  яких  завжди  знаходилась  якась
крихiтка поради. Вона їх робила дуже чемно  й  скромно,  немов  мiж  iншим
питала i перепрошувала при цьому,  i  пан  Ляндвер  брався  виправляти,  а
iнколи вiн  просив  проспiвати  її  те  або  iнше  мiсце,  i  вона,  трохи
почервонiвши, неголосно наспiвувала.
   На репетицiї вона  частiше  заходила  не  одна,  а  з  своїм  чоловiком
Марковичем та з Iллею Петровичем. Вона готувала всi  костюми,  i  їх  було
зроблено з таким смаком i знанням народного вбрання!
   Зараз вiн згадував мимоволi ту виставу, пiдготовку до неї,  ту  щасливу
"Наталку Полтавку", адже цим жила вся гiмназiя, вся iнтелiгенцiя Немирова!
Не хотiлося вiдходити вiд тих спогадiв, але йшла вже остання дiя, i,  коли
гримнули оплески, Тедзик мерщiй почав шукати очима  того,  для  кого  сюди
прийшов.
   Звичайно, вiн був тут - Iлля Петрович Дорошенко. Вiн стояв коло Опанаса
Васильовича Марковича. Опанас Васильович щось гаряче говорив, шукав когось
поглядом, комусь усмiхався, одне слово - ще жив  цiєю  виставою,  успiхом,
вiн був у своїй улюбленiй сферi! А Iлля Петрович, хоч i плескав у  долонi,
i кричав, як усi, "браво" - обличчя у нього здалося Тедзику сумним. Вiн не
те щоб постарiв за цi роки, що Шуазель його  не  бачив,  а  начебто  якось
висох, посiрiв. Гiркi зморшки лягли навколо рота, зморшки прорiзали  чоло,
зблизу помiтне було тонке павутиння на скронях.
   - Пане вчителю! Iлля Петровичу! -  прошепотiв,  нахилившись  до  нього,
Тедзик.
   Дорошенко пiдвiв голову, якусь мить дивився ошелешено i  раптом  схопив
хлопця обома руками й притис до себе.
   - Тедзику! Як? Наче з неба звалились! Опанасе! Пiзнаєш? Це ж  Теобальд!
Шуазель!
   Ще не розiбравши, хто це i чому так радiє друг, Опанас Васильович,  сам
перебуваючи в пiднесеному настрої, мiцно обняв Тедзика. Адже  той  прийшов
на його "Наталку Полтавку"!
   - Ви бачите, бачите, який успiх! Ми вже вдруге повторюємо.
   - Я  щасливий,  що  потрапив  одразу  сюди,  -  мовив  Тедзик.  -  Iлля
Петровичу, ви зараз додому? Адже вистава скiнчилась.
   - Що ви? - замахав руками Опанас Васильович. - Хiба ви не читали афiшi?
Повернiть, либонь, голову, мiй голубе!
   На стiнi i в залi також висiла афiша, яка повiдомляла про те, що
   "На тутешнiм театрi
   на пiдмогу убогим студентам нашої губернiї товариством, кохаючим  рiдну
мову, представлятиметься "Наталка Полтавка" - оперета I. Котляревського".
   Далi йшов перелiк дiйових осiб.
   - А яка Терпилиха! - захоплено сказав Опанас Васильович. - Це ж дружина
нашого чернiгiвського поета - байкаря Глiбо.ва. А Микола? Наш милий  лiкар
Степан Данилович Нiс. Та вiн будь-якого столичного актора за пояс  заткне!
Шкода тiльки, що Наталку не Меланiя  Овдiївна  Загорська  спiває,  правда,
Iлько? Її сопрано не порiвняти з  цим!  Ну,  та  вона  в  дивертисментi  у
третьому вiддiлi виступить у хорi, ви її почуєте - увесь хор перекриє!
   - Хiба буде ще вiддiл? - спитав Тедзик. Вiн  хотiв  би  одразу  пiти  з
Iллею Петровичем.
   - Аякже, ще два вiддiли. У другому аз багатогрiшний  прочитаю  повiстку
Стороженка "Вуса", а в третьому - читайте. Так, Тедзик прочитав:

   За тим товариство спiватиме наськi пiснi:
   1. Ой не пугай, пугаченько! (удвох)
   2. Ой Морозе-Морозенко (гуртова)
   3. Ой котилось та яснеє сонце (гуртова)
   4. Ой по горi, по горi вiвчар вiвцi гонить (гуртова).

   Ще було оголошено, що "перед починком театру музики гратимуть  увертюру
з "Наталки Полтавки", зложену Iваном Ляндвером".
   - Це ж ще робота  нашого  немирiвського  Иоганна  Ляндвера,  -  пояснив
Маркович.
   - А я пiзнав, згадав, уявiть собi, я ж сам грав у нього в оркестрi!
   - Нас просять ще повторити  ближчими  днями,  -  з  задоволенням  мовив
Маркевич. - Шкода, що великий пiст починається, а то заробили б для  нашої
молодi! Навiть дорогi квитки розхватали й отямитися не встигли, а боялися,
що надто дорогi! Вiн з гордiстю показав на тiй же афiшi:
   "Ложi: середнi - 15 крб. лiтернi унизу - 10 крб. крiсла - 3 крб.  Мiсця
за крiслами - 75 коп. Галерея - 30 коп.
   Бiлети продаватимуться у I. П. Дорошенка,  а  в  день  представленi?  у
театрi.
   - I жодного не лишилося! - похвалився Опанас Васильович. -  Добре,  хто
заранi купив.
   - Або, як я, зовсiм не купував, - засмiявся  Тедзик.  -  Капельдинер  i
швейцар так були захопленi дiєю, що я спокiйно пройшов без квитка.
   - От i добре! - зрадiв Опанас Васильович.  -  Нi,  це  таки  подiя  для
Чернiгова, та й взагалi для театрального, культурного життя України. От ще
послухаєте хор! Мене можете не слухати  -  в  цей  час  покурiть  собi  та
погомонiть з Iллею Петровичем у буфетi, а от хор обов'язково послухайте, i
хай Iлько зверне вашу увагу на Меланiю Овдiївну - такого голосу в  нас  ще
не чували, обов'язково  надалi  Наталку  вона  спiватиме.  Ну,  любi  мої,
перепрошую; менi треба навiдатися до хору. Ми побачимося пiсля концерту!
   Вiн поспiшив за лаштунки, дiяльний, задоволений. Коли б зараз  побачили
його закордоннi знайомi, Марiя.
   Та вiн зараз про них не думав. Вiн радiв, що вистава має  такий  успiх.
Вiн радiв, що так добре грав  Нiс.  Вiн  радiв,  що  серед  аматорок  хору
виявилося чудесне сопрано.
   - Марiя Олександрiвна теж тут, у Чернiговi?
   - Нi, - похитав головою Дорошенко. - Вона ще за кордоном, у Парижi.
   - Що? Знову поїхала?
   - Вона й не приїздила.
   - Як? З того часу?
   - Так, з того часу. Опанас Васильович некає їх у ближчому  часi.  Марiю
Олександрiвну й Богдася. Хлопчик увесь час з нею. -  Вiн  говорив  про  це
надто сумно, сам це вiдчував. - Де ви зупинилися?
   - Поки ще нiде. З корабля на бал, вiрнiше, просто з  воза  на  "Наталку
Полтавку" в чернiгiвському театрi.
   - Значить, у мене, - зрадiв Iлля Петрович.
   - А ви не боїтеся? - напрямки спитав Тедзик.  -  Може,  я  навiть  дуже
легковажно вчинив, що прийшов просто сюди.
   - Навiть коли є чого боятися, ви повиннi зупинитися  у  мене.  Хiба  не
так?  Так  що  ж,  слухатимемо  "Вуса"  у  виконаннi  Марковича  i  хор  з
незрiвнянним сопрано панi За горської? Чи чкурнемо просто до мене?
   -  Слово  гонору,  до  сопрано  менi  байдуже.  Крiм  того,  не   треба
випробовувати долi - поки що кавалери в  блакитних  мундирах  на  мене  не
звернули уваги.
   - От i добре. Ходiмо мерщiй  до  дзвоника,  а  сопрано  за  нас  Опанас
Васильович залюбки послухає. Та одразу втекти не пощастило.
   -  Iлля  Петровичу!  Невже  ви  не  будете  до  кiнця?  -  спитала,  як
проспiвала, пiдходячи назустрiч i стаючи так, наче  брала  його  в  полон,
огрядна, ще не стара панi. - Ми з Лiзонькою сподiваємося, що пiсля вистави
ви повечеряєте  у  нас  у  невеличкому  товариствi,  i  Опанас  Васильович
попереджений.
   - Вельми вдячний, але нiяк не зможу, я дуже зайнятий сьогоднi,  тому  й
тiкаю, - вiдповiв чемно, але категорично Дорошенко. Вiн не сказав,  що  до
нього приїхав приятель, дами могли б запросити й того! Вiн i не представив
Тедзика, не знаючи, може, тому не слiд зараз називати  своє  прiзвище.  Та
Тедзик сам тактовно  вiдiйшов,  але  бачив,  як  Лiзонька,  певне,  дочка,
зажурено та розчаровано дивилася на вчителя.
   - Я обов'язково завiтаю до вас цими днями, -  вирiшив  пом'якшити  свою
вiдмову Iлля Петрович. - Менi треба побачитись iз вашим чоловiком.
   - Аз нами? - кокетливо спитала мати. Дочка була скромнiша й  приємнiша,
але з досить невиразним обличчям.
   - Це зрозумiло без зайвих пояснень, - вклонився Дорошенко.
   - Ви користуєтесь тут успiхом, - зауважив Тедзик, коли вони  вийшли  на
вулицю.
   - Це для мене потрiбне знайомство, - виправдуючись, вiдказав Дорошенко.
- Чоловiк цiєї панi - керуючий Акцизним управлiнням. Вiн обiцяв влаштувати
на службу Опанаса Васильовича.
   -Ну, а дружина цього чоловiка, певне, має намiр влаштувати вас?
   - Я сподiваюсь, що це їй не вдасться. Хоча я нiчого  поганого  не  можу
сказати про дочку, вона не схожа на матiр, та я вже звик бурлакувати.
   Ще краще, нiж у свiтлi, пiднесеному гомонi, на людях, було опинитися  в
невеличкiй  кiмнатцi  Iллi  Петровича,  звичайнiй  кiмнатцi  провiнцiйного
гiмназичного вчителя, що йому здають вiд себе хазяї великої  квартири  або
власники будинку. Кiмнатка була наче рiдна сестра його немирiвської,  куди
досить часто навiдувався Тедзик - канапка, поличка  книг,  портрет  Тараса
Шевченка на стiнi. А на столi - Тедзик одразу пiдiйшов  до  столу  -  фото
Гарiбальдi, якогось хлопчика (вiн не пiзнав Богдася) i Марiї Олександрiвни
Маркович!
   У пам'ятi  вона  лишилась  такою,  якою  бачив  колись  у  Heмировi,  -
зовсiм-зовсiм молода, коси заколотi ззаду, певне, важкi, здавалося,  через
них вона ходила завжди так прямо i не хилила голови, погляд ясних  великих
очей, привiтна доброзичлива усмiшка. Тут, на картцi, вона була в накинутiй
на голову мереживнiй темнiй косинцi, i очi здавалися на фотографiї  зовсiм
темними, i в них були неспокiй i тривога,  як  у  людини,  яка  не  тiльки
зазнала вже багато прикрощiв, але й передчуває,  що  й  попереду  невiдоме
майбутнє не вiщує радощiв.
   Нi, вона не була несхожа на ту, немирiвську,  але  здалася  юнаковi  ще
кращою,   привабливiшою,   якоюсь   таємничою   через   цей   незвичайний,
несподiваний для нього вираз обличчя, тривожний погляд.
   Тедзик не мiг вiдвести очей вiд картки.
   - Як вона змiнилася! - вирвалося у нього.
   - Кажуть, взагалi дуже змiнилася, - тихо мовив Iлля  Петрович,  i  щось
безмежно сумне й безнадiйне бринiло в  його  голосi,  але  вiн  зовсiм  не
знiяковiв,  як  колись  у  Немировi,  коли  Тедзик  побачив  картку  Марiї
Олександрiвни в нього на столi. Тепер це було як цiлком  належне.  -  Вона
надiслала менi цю картку, а Богдась - картку Гарiбальдi ще з Iталiї.  Вона
з  ним  торiк  в  Iталiї  була.  Писала,  що  дуже  там   з   Добролюбовим
заприязнилася. Вiн аж до своєї смертi їй писав i  її  справами  турбувався
разом з Чернишевським. Еге ж, багато побачила свiту  й  людей  До  Лондона
їздили, це ще разом з Опанасом Васильовичем Опанас Васильович хвалився, як
її Герцен уподобав, листується  з  нею,  про  неї  в  "Колоколе"  написав,
захистив вiд несправедливої критики Читали?
   Тедзик кивнув головою.
   - Що їй Чернiгiв? У неї зовсiм iншi обрiї тепер. Не бачу  я,  щоб  вона
так уже рвалася сюди, - i знову сум i безнадiйнiсть бринiли в його голосi.
   - А може, й не треба, щоб вона їхала тепер? Просто  не  можна?  Самi  ж
кажете,  з  якими  людьми  зв'язана,  це  ж  неспроста!  Нi,  можливо,  їй
небезпечно  повертатися!  -  палко  сказав  Тедзик,   нiби   повинен   був
виправдувати Марiю Олександрiвну перед Дорошенком.
   - Я й сам iнколи так думаю, - вiдповiв  той.  -  У  листах  до  Опанаса
Васильовича вона весь час обiцяє  незабаром  приїхати.  Вiн  так  за  ними
сумує.
   - Ну, я сьогоднi не помiтив!
   - Це вiн за своєю улюбленою справою трохи ожив. Але  що  я  -  теревенi
розводжу, а ви з дороги, певне, голоднi.
   - Та ще з якої дороги!
   - Ну, то я швиденько чай зберу, i якщо дiвчина-покоївка ще не спить,  -
щось вигадає для нас.
   - От через мене ви втратили нагоду добре повечеряти в гостях.
   - Скажете таке, - вже весело махнув рукою Дорошенко. - Ризикувати своєю
волею заради "чечевичної похльобки"!
   - А тепер скажiть менi, яким вiтром занесло вас до нашого Чернiгова,  -
спитав Iлля Петрович, коли вони вже сидiли за вечерею.
   - Злим вiтром, Iлля Петровичу, - серйозно вiдповiв Тедзик.
   - Я вам можу допомогти? Я вам потрiбний?
   - Безперечно. Саме ви менi потрiбнi. Ви ж тут уже майже  старожил.  Ви,
певне, знаєте Iвана Олександровича Андрущенка Того, що закiнчив  у  Москвi
Межовий iнс