ним. Вiдшукувати в такий час зловмисникiв, щоб знищити їх, - однаково, що намагатися позбутися якогось сипу чи вiспи, зриваючи її... Не пропаганда викликає роздратування, а загальне становище справ. I лондонськi, i всiлякi iншi пропагандисти - продукт часу. Знищiть цих людей - їхнє мiсце посядуть iншi, ще небезпечнiшi, якщо не змiняться обставини..." Вiн мав смiливiсть повчати самого iмператора! "Iстинна державна мудрiсть у тому, щоб зрозумiти, що всi цi люди не зловмисники, а люди мiцних переконань, i що вiд їхнiх здiбностей розумний уряд зумiв би здобути величезну користь для держави. Справедливiсть цих думок я мiг би довести позитивними даними й фактами, i якщо уряд побажає, - всi мої здiбностi й знання до послуг вiтчизни". Вiн наївно сподiвався, що уряд "прислухається i використає його знання i досвiд", адже вiн так одверто написав: "Мої переконання були й лишилися чеснi й чистi. Визнаю, що вони не урядового вiдтiнку i не схвалюють канцелярського порядку, якому я протидiяв словом i дiлом". Вiн гадав, що його одвертiсть допоможе йому вирватися з фортецi i вiн знову працюватиме, як вiн вважав можливим для себе у цей жахливий час. Вiн зовсiм не дивився як на провину, що вiн вiдкрив книгарню i першу в Санкт-Петербурзi читальню при цiй книгарнi. Так працювати - вiн мiг. Служити - нiзащо! Не дивно, що читальню закрили! Нiкого-нiкогiсiнько вiн не заплутав у свою судову справу. "Я не називаю спiвучасникiв, тому що заранi обмiркованої пропаганди я не вiв. Але менi довелося б назвати безлiч людей..." Звичайно, з ким не доводилось зустрiчатися i за кордоном, i тут, у крамницi! I T In за дурне питання! I яка порядна, чесна людина може давати список своїх знайомих? "...крiм того, я, зi своїми поняттями про честь, швидше пiшов би на страту, нiж став би Iудою..." Уряд i готував йому повiльну, але неминучу страту. Недарма Герцен говорив про нього, як про одного з найчистiших i благороднiших людей свого часу. Микола Гаврилович Чернишевський не звертався з листами й викладами своїх переконань до царя. Вiн не був таким наївним, i потiм - вiн вважав, що його обов'язок надалеко бiльший. Вiн звертався до всiх людей. Особливо до молодих людей i цього часу, i до молодих людей майбутнiх поколiнь, якi жадали вiдповiдi на питання - а що ж робити? Що треба робити тепер? Якi вогнi свiтитимуть їм? До якого iдеалу їм прагнути? Яких людей їм брати за зразок? Микола Гаврилович там, в Олексiївському равелiнi, писав твiр, який вiдповiдав, "що робити" - "Что делать?". Вiн поспiшав. Вiн ще не знав, що на нього чекає, та вже передбачав: хмари збираються щiльнiше й щiльнiше, його оплiтає мерзенне плетиво нахабних фальшивок, наклепiв. Йому брутально брешуть в очi найманi провокатори й шпигуни на очних ставках, i навколо немов зсуваються ще мiцнiше, ще вужче цi мури. Судова комiсiя не мала аж нiякiсiньких доказiв, але ж вiдчувала, що головний проводир революцiйної молодi тут, у Росiї, -це вiн, Чернишевський, i коли нема наявних доказiв, - їх треба сфабрикувати! Вiн був безсилий розiрвати це брутальне плетиво нахабної брехнi й пiдробок, так само як розбити мури. Але вiн мав, вiн мусив так багато сказати людям, молодi i за всяку цiну передати рукопис на волю. Треба було поспiшати, поспiшати, адже вiн не знав, що його чекає. Можна було чекати усього вiд цього "праведного" суду! I вiн поспiшав. Вiн встиг написати! Ох, коли б вiн тодi ж дiзнався, що трапилося з його рукописом! Рукопис пройшов потрiйну цензуру. Великорозумнi цензори не добрали нi глибокого змiсту, нi тайнопису твору. Вони вирiшили, що нiчого небезпечного в цьому романi нема. З багатьма печатками i пiдписами дозволу Микола Олексiйович Некрасов, редактор "Современника", нарештi, одержав його в руки i тримав як найдорогоцiннiший скарб. Пiсля восьмимiсячної заборони "Современник" знову мав право виходити. Як чекали в редакцiї i всi друзi твiр Миколи Гавриловича! Твiр, написаний в Петропавловськiй фортецi! Некрасов сам повiз його до друкарнi Вульфа, де друкувався журнал. Це було неподалечку вiд його квартири. Раптом, вже пiд'їжджаючи, Некрасов пополотнiв. Який жах! У кишенi пальта рукопису не було. Не було на сидiннi, анi долi пiд ним. Вiн вронив його десь по дорозi. А може, в метушнi забув дома найголовнiше, для чого поспiшав до друкарнi? Мерщiй повернули додому. По дорозi дивилися на брук, на панель. Авдотiя Миколаївна Панаева, вiрний соратник i любимий друг, злякалася, побачивши схвильоване обличчя Некрасова, але одразу, з жiночою винахiдливiстю, почала вигадувати, якi заходи треба вжити. Треба одразу, не гаячи часу, дати оголошення в газетi, пообiцяти нагороду. Це, справдi, був жах - адже чернетки твору не було i не могло бути в автора у фортецi! Був один примiрник, написаний у таких неймовiрних умовах, i з цього примiрника треба було одразу набирати в друкарнi. Бiльшого нещастя не могло трапитися! - Так, так, цей рукопис пiдiбрав якийсь неписьменний дядько, продав за гривеник у першiй крамничцi, де його розiрвали i загортають у подертий папiр оселедцi та свiчки, або якась куховарка пiдняла i розтоплює ним пiчку. Рукописом Миколи Гавриловича Чернишевського! I я, я в усьому виною! - картався Некрасов. Авдотiя Миколаївна, як могла заспокоювала, але ж i сама розумiла, яка трагiчна подiя сталася. Другого дня в газетi "Полицейские ведомости" з'явилося оголошення про загублений пакунок, i саме, коли Некрасов, не спроможний узятися за щось, пiшов до Англiйського клубу, лакей доповiв Авдотiї Миколаївнi, що якийсь чоловiк бажає бачити особисто редактора. Панаева квапливо вийшла до нього. Перед нею стояв бiдно вдягнений, немолодий, з виснаженим худим обличчям чиновник, тримаючи в руках потрiпаний портфельчик. Авдотiя Миколаївна одразу зрозумiла - принесли рукопис! Пiсля перших же слiв вiдвiдувача негайно послала лакея за Некрасовим. Радiсть усiх, особливо Миколи Олексiйовича, була безмежною. Та чи не менше радiв чиновничок несподiванiй великiй нагородi. Вiн випадково побачив на вулицi i пiдiбрав пакунок з рукописом, чекав довго, оглядався, чи не пiдiйде хтось, а потiм вiднiс додому. I ще не вирiшив, що з пакунком робити далi. А сьогоднi почув вiд товаришiв про оголошення, от i прийшов, i тепер сам врятований, бо якраз опинився i без роботи, i без грошей. Чернишевському вирiшили поки що нiчого не розповiдати. Хай потiм, уже на волi. Довго ж довелося цього чекати! Та й невiдомо, чи розповiв йому хтось про це "потiм", бо це "потiм" наступило через довгi-довгi роки. I вiн не знав, не уявляв, яку бурю, нi, не бурю, навiть не ураган - адже ураган не може бути життєдайним, а цей його роман, сколихнувши з силою урагану людськi душi, дав їм ще силу життя, боротьби, вiри. Вiн, Чернишевський, нiколи не дiзнався i не мiг дiзнатися, що вже "потiм", коли був старим i повертався з двадцятирiчного далекого заслання, -його роман прочитав один молодий студент i прочитане так вразило його, що написав той студент листа авторовi. "В. Ульянов" - був пiдпис на тому листi. Але лист не дiйшов. Може, загинув десь на перевiрцi в жандармських вiддiлах, може, загубився просто так, на довгих гонах степових поштових шляхiв. Та той студент нiколи в життi не забував свого враження вiд роману Чернишевського - немов освiтився шлях далеко наперед, пiдтримував почуття бадьоростi, вiри. I одразу пiсля читання виникло непереможне бажання сказати слова подяки нещасному страдниковi. До адресата не долинули цi слова. Та й про лист дiзналися багато рокiв згодом, коли згадала про нього та людина, котра писала, а iм'я її стало вiдомим усьому свiту - Ленiн. А ще Ленiн згадував, як у юностi любив вiн читати твори Писарєва, i в своє сибiрське заслання взяв вiн його фото. Його тодi ще наречена - Надiя Костянтинiвна - також призналася, як любить i вона Писарєва. Це був не виняток. Вся молодь любила його! * * * Отут, у казематi, хоч i не знав, якi люди сидять поряд, Митя Писарев однаково не почував себе самотнiм. З ним були тi, про кого вiн ще дуже хотiв, мусив написати Адже вiн не написав усього, що думав про людину, яка була для нього живою постаттю, вiн любив її майже як самого себе. А про любов до себе вiн одверто признавався i казав, що вiн - "егоїст". Та це був зовсiм не той егоїзм у загальному розумiннi слова, самозакоханий i тому неприємний i навiть небезпечний для оточення. Вiн пояснював, що, "люблячи" себе, вiн хоче бути розумним, дiяльним, корисним людям, щоб було за що любитиi "Любов до себе, - думав i казав вiн ще там, на волi, в колi колег, - ставить собi за мету насолоду, але не обмежує вибору насолоди. Егоїзм - це система розумових переконань, що веде до цiлковитої емансипацiї людини i збiльшує в людинi самоповагу" Отаким був цей своєрiдний, дивний "егоїзм"! Вiн казав, що не може мати нiякої насолоди вiд життя, коли знає, що поруч люди голодують, безправнi, забитi, значить, вiн мусить боротися за докорiнну змiну усього. А людина, яку вiн "любив" майже, як себе, - був Базаров, тургенєвський Базаров, нiгiлiст, на якого обурилися "батьки" i зрозумiли далеко не всi "дiти". I вiн знав: нiхто не зрозумiв, не вiдчув так Базарова, як вiн, Писарєв. Вiн, звичайно не мiг знати, що його любима кузина Маша Маркович писала Добролюбову торiк: "Булаву Iвана Сергiйовича на читаннi "Отцы и дети". Менi найдужче подобався Базаров, хоча й нiгiлiст..." Митi здавалося, що навiть сам творець цього образу - Тургенев - не зрозумiв його до кiнця. Вiн тiльки правдиво, як справжнiй великий чесний художник, змалював його так само, як чесно змалював "батькiв". От - я показую вам життя без навмисних гiпербол, навмисного осуду, - розбирайтесь! Так воно зараз ведеться! Суперечки поколiнь. А з ким я, автор, творець? Я розумiю неспроможнiсть, слабкiсть одних - "батькiв". Я не розумiю до кiнця других - "дiтей". Але чому молодь не повiрила, що я сам полюбив Базарова, що я трохи не плакав, коли вiн умирав?.. Стаття Писарєва, що з'явилася майже перед його арештом, була несподiваною радiстю для Тургенева. Адже колись Iван Сергiйович казав жартома самому Чернишевському, що вiн, Чернишевський, просто змiя, Добролюбов - очкова, а ще наближається - гримуча, це юний Писарєв! I раптом ця "гримуча змiя", молодий публiцист, найвiрнiше зрозумiв i оцiнив його Базарова. Тургенев не мiг навiть уявити, як цей задерикуватий критик жив його образом, домислював поведiнку Базарова, його дiяльнiсть, його думки й iдеали, його любов. Письменник, змалювавши портрет нової молодої людини, немов питав при цьому: хто ж це такий? Я знав Онєгiна, я знав Печорiна, я дав публiцi Рудiна - вони всi зрозумiлi менi. А цей лiкар? Я не розумiю його... А сам Писарєв був з поколiння "синiв", i, коли вперше читав вiн "Отцы и дети", вiн читав про свого ровесника, близнюка, - це його брат i друг, вiн був живий, вiн був поряд, цей одержимий нiгiлiст, що боровся з пошлiстю, рутиною, брехнею, нищив всi i вся авторитети i забобони, вiн вiрив тiльки в науку, у тверезу потрiбну дiяльнiсть. Пишучи про Базарова, Митя часто вживав слово "ми". Так, ми - Базаров, Писарєв i подiбнi їм люди, молодь, що прагнуть чесної дiяльностi, боротьби в iм'я зовсiм нового життя... Вiн зрозумiв з гiркотою i болем, що навiть науковi вiдкриття, якi мали б служити лише прогресу, тепер часто збiльшують людськi страждання, так само як технiчнi винаходи, новi машини, що мусили б бути джерелом достатку i щастя, породили, навпаки, хронiчну i невилiковну в теперiшнiх умовах бiднiсть i злиднi. Вiн доходить до основного - на свiтi не повинно бути голодних, пригнiчених. Наука, мистецтво в руках меншостi - це не добро, а зло, а треба, щоб вони були надбанням усiх. Так само, як труд, праця повиннi бути не тiльки обов'язком, а смислом життя. Не невiльничий труд бiльшостi, за рахунок якого може розкошувати меншiсть, а творчий труд усiх без винятку людей. Отак логiчно вiн доходив до соцiалiзму. Кожна книга, кожен новий твiр, який вiн читав, примушував замислюватися не лише над образами, виведеними в творi, а аналiзувати всi явища життя в їхнiй складнiй взаємодiї. У цьому було багато спiльного з молодим Герценом - бажання, смiливiсть домислюватися до глибини, виявляти корiння, безстрашно уявляти наслiдки й кидати виклик усталеним авторитетам. Звичайно, вiн iшов далi - життя, наука за цi понад двадцять рокiв, що минули з часу появи "Дилетантизма в науке" та iнших праць Iскандера, зробили неймовiрнi кроки вперед, i молодi навiть Герцен здавався тепер помiркованим лiбералом, i в теоретичних пiдвалинах Митя вже багато в чому не погоджувався з Герценом. Примiром, вiн не подiляв думок Герцена, що шлях в Росiї до соцiалiзму - це шлях селянської общини. Та однаково - вони були в одному таборi борцiв i саме за Герцена опинився зараз Писарєв у Петропавловськiй фортецi. Так, за Герцена. Вiн не був зв'язаний, як припустив Шелгунов, з органiзацiєю "Землi i волi", вiн навiть не брав участi в студентських виступах i заколотах, бо вже закiнчив на той час унiверситет, вiн тiльки писав для "Русского слова" статтi, i сповненi вони були такої пристрастi, розуму i дотепної юнацької задерикуватостi водночас, дохiдливого викладу i величезної ерудицiї, що та молодь, яка йшла на демонстрацiї, збиралася на мiтинги протесту проти утискiв, консервативних нововведень, якi обмежували вступ до унiверситету, проти рутини у навчаннi, - вся та молодь вiдчувала в ньому свого соратника - молодого, бонового, хай навiть такого, що надто захоплюється в боротьбi проти усталених поглядiв i, може, помиляється в своїх радикальних висновках, але ж саме цей радикалiзм i захоплював молодь. Його думки, його переконання були спiвзвучнi iдеям соцiалiзму, неминучостi революцiї, i хоча вiн ще не був зв'язаний з гуртками, що виникали повсюди, та йому вiрили, в нього вiрили, i не дивно, що студент Петро Баллод запропонував саме йому написати листiвку-вiдповiдь мерзенному Шедо-Фероттi. Цей типовий провокатор, найманець уряду, виступив немов вiд себе проти Герцена, за кордоном надрукував брошурку. Переправлена в Росiю, вона скрiзь розповсюджувалася урядом. Написати на захист Герцена! Митя погодився. Який блискучий памфлет вилився з-пiд його пера! Та листiвку Писарєва не встигли надрукувати в таємнiй "кишеньковiй" друкарнi. Баллода було заарештовано, а серед його паперiв знайшли рукопис Писарєва. Члени комiсiї, якi розглядали справу "пропагандистiв" та "кишенькової друкарнi", навiть не могли читати вголос цi рядки зухвалого юнака. Це уже було б злочином проти царствуючої особи iмператора, бо весь пострiл проти примiтивного Шедо-Фероттi, звичайно, рикошетом бив проти недоторканної особи iмператора, проти них самих. Вiн писав, цей хлопчисько, цей новоспечений кандидат унiверситету: "Шедо-Фероттi дорiкає Герцена в тому, що той нiби порiвнює себе з коронованими особами. В цьому докорi виявляється як моральна низькiсть, так i розумова малiсть Шедо-Фероттi. Яка ж рiзниця мiж простою людиною i помазаником божим? I яка ж охота чесному дiячевi думки порiвнювати себе з царственими лежебоками, якi, користуючись довiрливiстю простого народу, пожирають iз своїми придворними грошi, добробут i робочi сили цього народу! Якщо хто-небудь надумав би провести паралель мiж Олександром Iвановичем Герценом i Олександром Миколайовичем Романовим, то, певне, перший серйозно образився б таким порiвнянням". З яким сарказмом, нищiвно, без краплини поваги написав вiн: "Слабкi люди, поставленi високо, легко стають злочинцями. "Злочин", на який нiколи не наважиться Олександр II як чесна людина, буде неодмiнно зроблений ним як самодержцем всея Росiї. Тут мiсце псує людину, а не людина мiсце". I вiн цiлком одверто закликав у своїй листiвцi до революцiї: "Повалення благополучно царствуючої династiї Романових та змiна полiтичного й громадського устрою становить єдину мету i надiю всiх чесних громадян. Щоб за сучасного становища справ не бажати революцiї, треба бути або зовсiм обмеженим, або цiлком пiдкупленим на користь панiвного зла". Писарєва рятувало лише одне - його листiвку не встигли надрукувати i розповсюдити. Спочатку вiн взагалi вiдмовлявся вiд усього. Та потiм, коли вже зрозумiв, що саме вiдомо слiдству, зiзнався, що написав вiн пiд впливом свого нервового стану, нещасливого кохання, - одне слово, нiхто через нього не постраждав i сам вiн намагався весь час запевнити себе, що вiн витримає цей термiн ув'язнення, не загубивши анi часинки! Тридцять два мiсяцi - дев'ятсот сiмдесят п'ять днiв - двадцять двi тисячi сiмсот шiстдесят годин - один мiльйон триста шiстдесят п'ять тисяч шiстсот хвилин... Поряд з усiм, що пiднесло його на стiльки щаблiв угору, в ньому лишалося ще стiльки зовсiм дитячого, адже було йому, коли його заарештували, двадцять два роки! Нiчого, цi години i хвилини, якi вiн, як маленький, смiшний гiмназист, вирахував для себе, вiн не промарнує навiть тут. А попереду ж iще все життя! Коли б тiльки йому дозволили писати для журналу! Як багато йому хочеться написати, про що вiн тепер передумав i заново переоцiнив. Та й про Базарова, свого друга, брата, близнюка, хiба вiн усе написав? Йому хочеться написати далеко глибше, майстернiше, i вiн вiрить, що це вiн зумiє зробити. На черговому побаченнi з матiр'ю вiн просить: - Мамо, голубонько, виклопочи менi дозвiл займатися лiтературною працею! Адже i грошi потрiбнi, я ж знаю, як ви там бiдуєте. Мати перелякано слухає цю неймовiрну просьбу... * * * Варвара Дмитрiвна звернулась до генерал-губернатора князя Суворова з"прошенiєм". "Прошенiє" матерi по-жiночому наївне, по-материнському просте - дозволити її синовi, що сидить заарештований в Олексiївському равелiнi, займатися лiтературною працею, мотивуючи це тим, що заробiток потрiбний не лише для самого заарештованого, але й для його родини - матерi й сестер, якi жили з цього заробiтку. Суворов здивувався, запросив Сенат. У Сенатi розмiркували тггчим, власне,- це може пошкодити? Адже всi статтi, якi напище заарештований, проходитимуть найсуворiшу цензуру. Дозвiл було дано. Митя, як одержимий, кинувся до роботи. Разом з листами, написаними найдрiбнiшим почерком, передавалось такими ж "кульками" те, що мусило поминути цензуру. Мати розбирала їх так само i переписувала чiтко i красиво. Яке щастя! Митя мiг знову писати i знову друкуватися! Пiсля восьмимiсячної заборони "Русского слова" журнал знову почав виходити. За мiсяць вже туди була передана стаття "Наша университетская наука", а ще за мiсяць - "Очерки из истории труда". Але ж вiн хотiв написати ще про Базарова - велику статтю, вiн обов'язково напише її тут i присвятить матерi - найкращому своєму друговi. Звичайно, лицемiрний пiп Полiсадов заважав йому своїми солодкогласними теревенями! Митя потурив його i забув про нього. Вiн думав про майбутнє. Не своє майбутнє. Зараз вiн уникав думати про це. Про майбутнє людей - незалежних, чесних, вiльних. * * * Щоразу, коли мати пiд'їздила до цих проклятих стiн на випрохане приниженими просьбами побачення, вона намагалась приглушити в собi все, що терзало її днi i ночi, повсякденно i повсякчасно. Витираючи хусточкою бризки збаламученої веслами невської води, вона наче хотiла зiтерти вираз розпачу, муки, безмежного болю. Зараз вiн вийде до неї, її юний кучерявий ясноокий син, її первiсток, - зараз безправна казенна iстота пiд номером, i їй важко збагнути, второпати, чому її Митю, "кришталевого хлопчика", так злякались, як страшного ворога, злочинця, що замкнули в найстрашнiшу тюрму. А ще важче їй збагнути, що все, що вiн пише, а вона переписує, - молодь читає й сприймає з ентузiазмом, захопленням, вiрою. Митя вийшов, як завжди, усмiхаючись їй. I усмiшка була як завжди - така, що всi зуби блищали! I в очах така ж нiжнiсть i любов до матерi, яка свiтилася, коли був маленьким хлопчиком. I очi, i усмiшка вмовляли: "Мамо, дружок, заспокойся. Це тимчасово. Я такий, як i був. Мiй розум, мою душу цим стiнам не перемогти". ...I вони стали говорити про буденне, житейське, щоб цим ствердити свою вiру, що все оточуюче зараз - скороминуче, тимчасове, неспроможне їх перемогти. - Митюшо, стаття твоя за дозволом друкується, - казала мати, - але, знаєш, цей Благосвєтлов, не люблю я його, зменшив гонорар, сказав - у нього там у фортецi мало витрат, вистачить i п'ятдесят карбованцiв... Ну що ж, Благосвєтлов не вперше показує свою свiтлу душу. - Чорт з ним! - добродушно сказав Митя. Хотiв висловитися мiцнiше, та при матерi стримався. - Аби тiльки можна було друкувати. Вiн знає, що я зараз неспроможний вiдстоювати свої iнтереси. Не будемо думати про це, мамо, я постараюсь бiльше написати, щоб ви не терпiли нестаткiв. Все ж таки добре, що його люба робота - журналiстика - дає засоби iснування 'родинi навiть тепер, коли вiн ув'язнений. - Ну, а дома як? Вiрочка, Катюшка? - спитав вiн про сестер. - Вiрочка читає вiд рядочка до рядочка все, що ти пишеш, i намагається дiстати всi тi книжки, всiх тих авторiв, яких ти хоч побiжно згадуєш, щоб прочитати до твого повернення. - О, - засмiявся Митя. - Вона гадає, я не повернусь ще багато рокiв? Адже вона людина сумлiнна, не те, що я, який iнколи тiльки листав, а при нагодi згадав. Мати зiтхнула. Вiн - не сумлiнна людина? Вiн тiльки перелистував? А хто ж написав пiсля лiкарнi, важкої хвороби, за три мiсяцi дисертацiю i одержав за неї срiбну медаль, та й то половина професорiв вимагала золотої! Отакий вiн завжди, а iншi журналiсти - де їй розiбратися в усiх угрупованнях - лають його егоїстом, нiгiлiстом, зарозумiлим. - А Катюша ховає для тебе яблука. Каже: "Це для мого Митi"... - Ну, от вона в iншу крайнiсть впадає, - знову засмiявся Митя. - Яблука, звичайно, погниють, поки я приїду, в цьому вже нема нiяких сумнiвiв. Хай з'їсть за моє здоров'я, хоч бачиш, мамочко, дружочок, я нiвроку. Запевняю, коли був я на волi, ти б непокоїлась дужче, - жартував вiн. - Скiльки дурниць я мiг би накоїти! Я мiг би програти в карти всi гонорари, я маю пiдозру, що Благосвєтлов навмисне влаштовував для мене гру "по маленькiй", щоб затягти мене в кабалу! Ну, ну, я жартую! Я мiг би знову побитися, як хлопчисько, з Раїсиним чоловiком, я мiг би знову закохатися! Отак вiн завжди жартував i втiшав, щоб применшити перед нею важкiсть свого становища. Як їй хотiлося притиснути зараз його рiдну голову, цiлувати його розумнi, але такi дитячi очi i сказати: - Грай в карти, закохуйся, роби якi завгодно дурницi, тiльки будь коло мене, на волi! Що це все, порiвнюючи з тюрмою, хвилинними побаченнями при свiдках-жандармах! Адже їй не спадало на думку, що на волi вiн накоїв би iнших "дурниць" -далеко серйознiших навiть, нiж прокламацiя-вiдповiдь Шедо-Фероттi на захист Герцена! - Да, от ще новини, про Марi Маркович. Вона, кажуть, зовсiм розiйшлась з Опанасом Васильовичем. -Правда? Як добре! - Що ж тут доброго? - заперечила мати. - Я не дуже симпатизувала йому, та коли ти вийшла з своєї доброї волi, маєш уже чималенького сина, отак покинути чоловiка, зiйтися з молодшим за тебе юнаком... - З ким? - зацiкавився Митя. - Кажуть, це племiнник Герцена, син його кузини Тетяни Петрiвни Пассек, кандидат наук, юрист. Перед ним була вiдкрита певна й гарна кар'єра, вiн поїхав за кордон, зустрiв там нашу Марi, i, незважаючи на матiр, тиняються скрiзь удвох. - Хiба вона тиняється? - здвигнув плечима Митя. - Вона ж працює. Ти ж сама казала, та й я бачив у журналах її новi твори, їх люблять, я сам мрiю написати про неї. Мамо, ти несправедлива зараз. А мене захоплює в Марi її самостiйнiсть у всьому Я не любив, признаюсь, Опанаса Васильовича i дивувався, що вона вийшла за нього. Значить, добре, що врештi розгледiла i мала смiливiсть покинути, не фальшивила, не лицемiрила. Я не знаю, який вiн - цей її коханець, але, справдi, мамо, я заздрю йому. Я б хотiв, щоб мене любила така жiнка - розумна, талановита, самостiйна! - Надто самостiйна! - I для якої поговiр - нiщо, - вiв далi Митя, - i яка не створена для кислої метушнi хатнiх злиднiв, а живе вищим iнтелектуальним життям, може бути другом-товаришем. Нi, мамо, я радий за Марi. Коли буде нагода, передай їй привiт вiд мене. Вона завжди добре ставилась до мене, я це вiдчував змалку. - Побачення скiнчено, - байдуже повiдомив черговий жандарм. Ах, скiльки ще хотiлося сказати синовi. I так завжди. При чому тут Марi i її легковажний романi I в той же час подумала - може, й добре, що трохи розважила його сiмейними плiтками Вона, як завжди при несподiваному закiнченнi побачення, - завжди це ставалося несподiвано, хоча знала - двадцять хвилин, не бiльше, - заметушилася, дрiбно-дрiбно почала хрестити Мнтю, хоча знала, що вiн давно невiруючий, але ж це було споконвiчне материнське прощання. Зашепотiла: - Бережися, голубчику мiй, я клопотатиму, далi клопотати му! - Не турбуйся, не тривожся так, мамо, дружочок, - ласкаво мовив найрадикальнiшнй у Росiї нiгiлiст. - Все буде гаразд. Поцiлуй вiд мене усiх наших. - Арештований, до камери, - байдуже, як автомат, проказав жандарм. 9 - Марусенько, мила моя, дорога! Нарештi! - Сонечко! Драстуй! Добридень! Любонька моя! Ну, яка ж ти тепер? Вони обiймалися i цiлувалися, двi подруги - Марiя i Сонечка, яча була вже не панночка Рутцен, а панi Пфьоль, бо нещодавно вийшла замiж за орловського помiщика Пфьоля Олександра Карловича. Вiн давно вже не був орловським. Жив i служив у Петербурзi, навiть не в малих чинах, i мав прекрасну комфортабельну квартиру, куди так гостинно запрошував Марiю, зустрiвшись з нею цього лiта в Парижi. Сонечка теж не так давно повернулася з-за кордону, але з Марiєю вона досить довго не бачилась. Пiсля студiй спiвiв i музики в Дрезденi вона вчилася в Лондонi. Як багато хотiлося розпитати, розповiсти подругам! Навiть добре, що Олександра Карловича не було дома i вони могли говорити вволю. Розмова була, як завжди при таких зустрiчах, непослiдовна, хаотична, але не припинялася нi на мить: i коли Сонечка влаштовувала Марусю у вiдведенiй їй кiмнатi, i коли Маруся пiшла митися з дороги, а Сонечка теж пiшла за нею; не могли припинити розмову, коли Маруся переодягалася i, звичайно, коли, нашвидку перекусивши i випивши кави, сидiли вже на низеньких пуфах у затишному Сонеччиному будуарi. - Так ти познайомилась у Лондонi з Герценом? - спитала Маруся. - Аякже! Мої милi Рейхелi - от чудовi люди, вони просто були менi за батькiв, написали заздалегiдь Герцену, i, коли я приїхала в Лондон, вiн вiд них перейняв опiку надi мною Вiн, правда, дивувався, чому я поїхала до Лондона, а не в Париж, але ж я волiла брати уроки у Гарсiя, брата мадам Вiардо Я й не мрiяла потрапити до неї в ученицi, ти ж, напевне, знаєш її характер? Ну й так уже повелося, що на свята, у недiлю, я завжди приходила до Герценiв. Свої ж, росiяни... Я, правда, бiльше бу вала на жiночiй половинi, з жiнками - Татою. Не Мейзенбуг, Наталiєю Олексiївною, коли та була вiльна. Але ж ти багатьох бачила, не тiльки жiнок, я гадаю? Ну звичайно! Михайло Олександрович Бакунiн, коли дi знався, що я вiд Рейхелiв, заспокоїтися не мiг Нiмцiв вiн не любять, з Мальвiдою Мейзенбуг весь час сперечався, а втiм - цiкавився, чи пам'ятають його дрезденцi. - Я теж познайомилася з ним, коли вiн приїздив до Парижа, - докинула Марiя. - А от у Лондонi так i не була бiльше. - Був там Саша - Герцен-Юнiор, - вела далi Сонечка. - Вiн, як повернувся з Гейдельберга, став iншим, зовсiм наче пiдмiнили його. Тiльки й розмов про Росiю, про революцiйнi справи. - Певно, Олександр Iванович задоволений? Вiн страждав, що його дiти далекi вiд цього. - Ну, зараз цього не можна сказати! Саша Герцен з головою поринув у цю дiяльнiсть, став просто полiтичною людиною. А наукова його дiяльнiсть? - Уяви, вiн не кинув своєї зоологiї, працює, пише статтi, виступає з лекцiями. Вiн, мiж iншим, був переконаний, що скоро повернеться до Росiї. Я гадаю, для сина Герцена це неможливо. - I я тiєї ж думки, - погодилася Маруся. - Хоч яка я завжди далека вiд полiтики, але ж хiба можна лишатися байдужою? - мовила Сонечка. - Та ще пiсля року, проведеного в Лондонi, близького знайомства з Герценом та Огарьовим. - Безперечно, - сказала Сонечка. - Я на багато речей тепер iншими очима дивлюся, хоча i я, i чоловiк зовсiм осторонь вiд усього. "Це й добре, - подумала Марiя, - для мене зручнiше, що я саме у них зупинилася". - Хоча б цi пожежi, - зiтхнула Со'ня. - Ти не уявляєш, який то був жах бачити, як займається один будинок за iншим. Нiколи не було таких величезних пожеж. - Ти читала, Герцен писав: "А коли на Русi не горiло?" Це ж абсурд, що уряд приписав цi пожежi студентам, таємнiй органiзацiї. Невже ти вiриш у це? - Звичайно, нi, нiхто з освiчених людей у це не вiрить. А якi утиски почалися! Мiй чоловiк каже, що вони зовсiм не потрiбнi, такi утиски. Вони лише викликають обурення навiть у тих людей, якi й не хочуть втручатися у полiтичнi справи. А їх навпаки - наштовхують на небезпечнi роздуми. Ну, чому, примiром, закрили Шахматний клуб? Там збиралися лiтератори... - Саме тому... - Наче всi лiтератори вороги уряду. - Коли б так! - засмiялася Марiя. Соня насварила їй пальцем. - Будь обережна, ти не уявляєш, що тут дiється. Ну, що Чернишевського забрано, це вже всi знають, i твого кузена Писарева. Взагалi пiсля пожеж все так круто повернулося, всi стали такi пiдозрiливi, недовiрливi, неприємно стрiчатися з людьми. їй же богу, я заздрю тим, хто тепер за кордоном. - А я, навпаки, тим, хто тут, - i, з мить помовчавши, Марiя додала:Опанас Васильович уже квартиру найняв для нас у Чернiговi. Ти ж у Чернiговi бувала - коло Красного мосту. Це краще, нiж у Стародубi. Вiн ранiше писав, що в Стародубi житимемо. Взагалi, весь час у нього плани мiняються. То вiн сповiстив так задоволене, що в Чернiговi видаватиметься газета "Десна", там такi добрi друзi в нього - Глiбов, Нiс, Дорошенко. Ти ж Дорошенка Iллю Петровича знаєш? Я вже просила, хай i мене там у газетi наймичкою запишуть, уже й приготувала дещо, пiснi чеськi переклала. У мене там, у Парижi, завелися друзi чехи. Коли оце лист знову вiд Опанаса. Переходить працювати в акциз. Така я з цього невдоволена, написала, що копiєчки щербатої з тих грошей, зароблених в акцизi, не вiзьму. Не подобається менi, навiщо вiн ту свою працю чесну та хорошу на цю змiнив. Сонечка цього не розумiла. Яка рiзниця - аби сам чесно працював. - Нi, нi, - переконливо заперечила Марiя, - то зовсiм iншi грошi, вони пектимуть менi руки. - А багато вiн тобi надсилає взагалi, що не печуть? - спитала, усмiхаючись, Соня. Вона знала безгосподарнiсть Опанаса. Марiя засмiялась i обняла подругу. - Правду кажучи, поки що нi, тiльки тi, що за мої книги одержує. - Оце вже дiйсно чесно заробленi. Ти там дуже бiдуєш, певно, Марусенько? - Нi, якось викручуюсь. Я вже звикла. Ну, та я тепер побачуся з Бiлозерським, побуваю в редакцiях росiйських журналiв. А у Каткова я свої рукописи забрала, в цього мракобiса нiзащо не друкуватимуся, хай хоч без копiйки сидiтиму. Я була незадоволена, що Iван Сергiйович мої оповiдання йому передав. - Несприятливий час ти обрала, Марусю, адже i "Современник" i "Русское слово" тимчасово припиненi. - Я знала, але що поробиш, менi не було вже кому доручати свої справи. Опанас далеко, Добролюбов помер, Чернишевський сидить. - А все ж таки, коли ти гадаєш зовсiм повернутися? Марiя щиро призналася: - Їй же богу, не знаю. - Але ж ти поїдеш тепер до Чернiгова? - Аякже, - сказала Марiя, хоча знала: до Чернiгова вона тепер не поїде. Та як вона про це скаже Пфьолям? Її виручив сам Пфьоль, коли вони втрьох сидiли за обiдом. I знову Соня чомусь наполегливо завела розмову про Чернiгiв. - Не радив би я Марiї Олександрiвнi тепер туди їхати, - сказав багатозначно i солiдно Олександр Карлович. - Там були арешти, обшуки, взгалi становище непевне, поляки ворушаться, от-от спалахне щось бiльше, нiж просто незадоволення. Нi, нi. Коли вже Опанас Васильович стiльки чекав на вас, хай. потерпить ще трохи, а то як застряне Марiя Олександрiвна там, а син у Парижi, уявляю, скiльки буде хвилювання. Хiба неправда? - Ваша правда, - зiтхнула Марiя. Не могла ж вона сказати, що й не думала до Чернiгова тепер їхати. А що поляки напередоднi рухавки, вона й сама знала краще за них. * * * Дiвчинкою Сонечка була завжди спокiйною, сором'язливою, дуже милою i доброю i майже нiколи не втручалася в чужi справи, що так не схоже на панночок. Марусю вона любила, завжди дивилася на неї трохи знизу вгору, без заздростi, наче так i належало. I тепер, ставши замiжньою дамою, лишилася такою ж милою та доброзичливою. Вона й ранiше нiколи не розпитувала нi про що. Знала - Маруся, як захоче, скаже, а коли не схоче, то так поверне розмову, що тiльки нiяково буде за свою цiкавiсть. Та їй не тiльки з цiкавостi, а й з спiвчуття хотiлося знати, як же живе Маруся насправдi, що гадає робити. Вона зрозумiла: коли чоловiк Олександр Карлович сказав, що тепер небезпечно їхати на Україну - Маруся майже зрадiла з цього приводу. Чоловiк, як усi самовпевненi солiднi чоловiки, цього не помiтив. Вiн був задоволений, що Марiя Олександрiвна не заперечує, погоджується з його думкою i порадою. Але ж Сонечка, як жiнка, пiдмiчала завжди бiльше нюансiв i деталей. З тактовностi вона не питала зайвого. Як тiльки приїхала Маруся, майже з другого ж дня стали до неї надходити листи з Парижа. Правда, вона часто показувала листи вiд сина Богдася, i вдвох вони смiялися над їхньою рiзномовнiстю та були зворушенi їхньою безпосереднiстю. "Люба мамо, поздоровляю тебе з днем народження (так, їй тут виповнилось двадцять дев'ять рокiв!) i обiцяю добре вчитися et d'кtre sage (Бути розумним_ (франц.)_ i менi дуже скучно без тебе. Я граю без тебе з Полем i з m. Vachi, i привези менi iцо-небудь до рiздва. Я дуже дякую за timbres (Марки (франц.)_, якi ти менi надiслала. Je t'aime de tout mon coeur i обiцяю бути courage et sage (Я люблю тебе вiд усього серця обiцяю i бути мужнiм i розум ним_ (франц.).__ Твiй хлопчик Богдась". - Ну, а як Пассек? - не стерпiла, нiби мiж iншим, спитала Сонечка. - Застряв також у Парижi? - Застряв, - комiчно зiтхнула Марiя. - Париж - то вже таке мiсто... Люди зовсiм iншими стають. Ти ж сама там також бувала i ще приїдеш, певне, мрiєш? Отак вона завжди повертала, коли не хотiла вiдверто говорити. I вже Соня не наважувалася розпитувати про "маленького Пассека", але ж бачила, що листи линуть зливою саме вiд нього, а не вiд Богдася. О, цi листи. Вони не давали спокою Марiї. Добре, що вдень було дуже нiколи. Справдi, їй треба було якнайшвидше поладнати не тiльки доручення Сахновського, а й свої особистi справи. Насамперед з "Основою". Побачитись з редактором Василем Бiлозерським. Вiн так рiдко їй писав, вона нiколи до ладу не знала, що вiн одержав, що друкує з її творiв, якi грошi вже надiслав, скiльки ще надiшле. Вона казала: "Скоро я питатиму у мiсяця, у зiрок, у сонця, де Василь Михайлович?" Василь Михайлович, звичайно, дуже зрадiв їй, вiн ставив її найвище серед усiх українських письменникiв, але нiколи вона не сподiвалася, коли прийшла до них, такої щирої радостi його дружини Надiї. Марiя принесла їй подарунок, який так обережно везла з-за кордону, - фото Олександра Iвановича Герцена. Вона тут же написала на зворотi картки: "Вам вiд мене. М. О." - Ви бачили Герцена, - прошепотiла Надiя Бiлозерська. - Ви там зовсiм iнше життя ведете. - Але я б не того хотiла, - сказала Марiя. - Все ж таки життя на чужинi - не справжнє життя. Василь Михайлович замахав руками. Вiн був якийсь розгублений, неспокiйний, наче прибитий. Весь час здавалося: вiн хоче в чомусь виправдатися перед нею не за її видавничi справи, тут вiн робив, що мiг, а за справи українського журналу, про'який так гаряче розпитувала Маруся. - Сидiть поки що там i не рипайтесь. Я не знаю, що там з "Основою" буде, такi утиски з цензурою, такi присiкування, такi сперечання мiж своїми, а тiльки ж по почали. Надiя насупилася i, коли чоловiк чогось вийшов, сказала Марiї: - Не можна всiм догоджати. Тодi якраз усi й будуть незадоволенi. - Але ж справдi становище Василя Михайловича тяжке, - для годиться спробувала його захистити Марiя. - От же закрили росiйськi журнали. Це ж буде дуже прикро, коли й "Основу" припинять. - Принаймнi у них, у тих журналiв, була тверда програма, ясний напрямок. А у нас? Василь виправдується тим, що український журнал значно труднiше вести. - Це ж правда. Так було добре, що вийшов, нарештi, наш український журнал, але ж мало того, що вiн - український. Адже серед українцiв рiзнi люди, рiзнi напрямки, а вiн, журнал, один i стає мимоволi рупором найрiзноманiтнiших уподобань. - Та ще коли керує така людина, як Василь. Ви ж знаєте його безвольний, добрий характер, - мовила Надiя. Може ж вона бути з Марiєю Олександрiвною, Марком Вовчком, цiлком одвертою! Це одразу вiдчула Марiя. - Я сама дивувалася, читаючи, - сказала Марiя. - То така розумна стаття про промисловiсть України, пiднесення її господарства, щоб була вона головним постачальником хлiба в Європi, щоб витримала конкуренцiю Угорщини, Пiвнiчноамериканських Штатiв, Дунайських князiвств, Туреччини, якi можуть забити нашу хлiбну торгiвлю, i нашi величезнi запаси просто згниють. Я радiла, коли читала, що насамперед треба дбати про шляхи сполучення, про залiзницi, про судноплавство, щоб наш Днiпро став великим судноплавним шляхом. - Як колись iз варягiв у греки. - Але набагато далi - вiд України в європейськi держави. Справдi, я читала й бачила нашу Україну розквiтлою, багатою, культурною... - Так, так, - iз захопленням пiдтакувала Надiя. - I раптом стаття Пантелеймона Олександровича. Знову його хуторськi мрiї: "Щоб уся земля селом стояла". I сам же собi суперечить! А цi його твердження, що є нацiї "одвiчно демократичнi". Що вiн, забув наших українських панiв? - А про ту ж залiзницю, яка так пiднесла скрiзь життя, написав: "Нехай собi гуркотять i свищуть чугунки, кому їх треба", - додала Надiя, - i зовсiм уже одверто: що "як є такi люди як ангеляни, якi попереду пiшли, то, мабуть, треба, щоб iншi, як от ми, українськi хуторяни, позаду зiставалися". Не можу я простити Василевi, що вiн це надрукував. Сам сердився, а друкував, i менi було просто соромно читати. - До речi, де вiн зараз, Кулiш? Я його ще не бачила. Кажуть, на мене злий до нестями. - Його зараз нема в Петербурзi. I добре, що нема. Правду кажучи, я спочиваю, коли його нема. Вiн нiяк не може простити Василевi, по-перше, що вiн редактор "Основи", по-друге, що все ж таки його вплив на Василя минув. А Василь i так його часто просто побоюється i друкує, що треба, чого й не треба. Ви уявити не можете, Марiє Олександрiвно. Ви от пiдписуєте свої твори "Марко Вовчок", i всi знають единого, любимого, справедливого Марка Вовчка. А в нього в самiй "Основi" я пiдрахувала двадцять вiсiм псевдонiмiв! Iй-богу! - Та що ви? - здивувалася i розсмiялась Марiя. - То ви вже, мабуть, перебiльшили, Надiєчко. - Аж нiскiлечки. От рахуйте: Хуторян, Панько, Казюка, Козак Белебень, Ломус, Петро Забоцень, Iван Горза, Необачний, Вишняк... - Годi, годi, - замахала руками Марiя. - А як вiн редагує, - не втихомирювалась Надiя. - Часто вiд думки автора нiчого не залишається! - Ну, це я вже знаю. З ним треба бути дуже твердою, - i додала лукаво, по-жiночому, - в усiх вiдношеннях. - Хiба я цього не зрозумiла щодо вас, - засмiялась Надiя, - тому вiн i плете хтозна-що. - (Нiзащо вона не скаже Марiї, якi паскуднi вiршики вiн написав про неї i давав читати чоловiкам, а Василь, звичайно, подiлився з дружиною!). - Хай собi плете. Менi байдужiсiнько. Тiльки подумати, скiльки у людини сили, енергiї,