авою i бiдами, i хотiлося про них говорити, як про живих. Не так давно помер Бальзак. Марiя вiдхилила густий плющ, який майже зовсiм закрив обличчя письменника на постаментi, - широке, веселе, жваве. - Який вiн тут здоровий, мiцний, впевнений, що пiдiйме велетенську глибу - томи своєї людської комедiї! Вони обидвi помiтили, що збоку сидить молодий художник i змальовує пам'ятник. - Пробачте, - мовила Марiя i вiдiйшла. Шурочка не втрималась i мимохiдь зазирнула з-за спини художника в його малюнок i ледь знизала плечима. За нею i Марiя непомiтно поглянула туди ж. I обидвi швидко пiшли. Художник старанно перемалював постамент, квiти, але з рамки зелених гiлок на малюнку дивилося не розумне жваве обличчя письменника, а гарненька жiноча голiвка. - Вiн заробить на цьому бiльше, а книжок Бальзака, може, i не читав нiколи, - iронiчно мовила Марiя. - Ходiмо далi. От могила Беранже. Я схилялась завжди перед його незалежнiстю. Вiн нiколи не хотiв одержувати нiяких почестей та нагород вiд уряду, ненависного йому. Вiн навiть не захотiв виставляти свою кандидатуру в члени Академiї, в число "безсмертних". До могили пiдiйшла купка чоловiкiв у робiтничих блузах. Один iз них гаряче розповiдав рештi про Беранже, показував на високу купу вiнкiв коло могили, правда, уже прив'ялих. Вiн знав, що лишиться в серцi народу, - пошепки сказала Шурочка. - Це далеко почеснiше. А от до могили Шопена, напевне, давно нiхто не приходив iз близьких. - Ач, як розрослися квiти й кущi, треба просто мати силу, щоб розсунути гiлля, - мовила Марiя. - I стежки майже не I. видно. - Яке страдницьке, змучене обличчя! - зiтхнула Шуроч; ка. - Його музика - моя найулюбленiша. Коли завгодно я можу слухати її. Стiльки в нiй суму, болю i проникнення в душу. - Але ж у нього є один прелюд, де просто чуєш гуркiт барикадних боїв, - заперечила Марiя. - Я теж його дуже люблю. - Певне, кожен чує лiпше те, що йому ближче, - засмiялася Шурочка. - Я от волiю грати його ласкавi ноктюрни, сонячнi мазурки. - Це, справдi, вам бiльше личить, - милуючись нею, мовила : Марiя. - Все ж таки не розумiю, як його могла розлюбити Жорж Занд? - з жалем сказала Шурочка. Ну, якi б жiнки не зупинилися на цьому, згадавши Шопена i Жорж Занд? - Його дуже любив художник Делакруа, - мовила Шурочка. - Вiн вивозив його хворого гуляти, називав його "маленький Шопен". Це розповiдав менi чоловiк, вiн працює тепер у майстернi Делакруа, пише копiї. - Делакруа не так давно помер, - сказала Марiя. - Яка прекрасна його "Свобода на барикадах"! - Знаєте, нашi художник-и i мiй Валерiй стрiчаються в цiй майстернi з його друзями, i всi такої високої думки про Делакруа i про Коро - не тiльки як про майстрiв-художникiв, а як про людей. Уявiть, Коро, цього надзвичайного художника, весь час обходили нагородами, i от на його ювiлей художники - його друзi й учнi - самi вилили для Коро золоту медаль. Вiн казав, що пишається нею бiльше, нiж будь-яким орденом. Я б хотiла, щоб такi щирi взаємини були i мiж нашими художниками, щоб не тримали в секретi свої роботи, не запобiгали у начальства, - Шурочка зiтхнула, мабуть, неспроста. - До речi, ми хочемо з Валерiєм звести вас ближче з нашою росiйською художницькою колонiєю. Там є справжнi високi таланти i дуже хорошi люди. Мiж iншим, дехто вже хотiв писати ваш портрет, - хитрувато примружила вона одне око. Марiя розсмiялася. - Познайомитися ближче - я з охотою. А портрет - не уявляю, щоб я позувала! - А я уявляю, - переконливо сказала Шура. . - Спочиньмо коло Альфреда Мюссс, - запропонувала Марiя. - От ще один нещасливий закоханий у Жорж Занд... Це, мабуть, жахливо, переживати своїх коханцiв. - Але ж вона їх уже не кохала, - заперечила Шурочка. - Невже нiчого не лишилося, нiякого почуття? - роздумливо сказала Марiя. Могила Мюссе була в сiмейному колi - сестра, родичi. Невеличка плакуча верба схилила саме над його могилою вiти. Жiнки сiли на лавочцi. Шурочка тихо проказала: Mes chers amis, quand je mourrai, Plantez un saule au cimetiиre, J'aime son feuillage йplorй; La pвleur m'en est douйe et chиre, Et son ombre sera lйgиre A la terre ou je dormirai. (Коли я вмру, посадовiть_ Вербу плакучу надi мною._ Свою блiду прозору вiть_ Вона похилить в супокої,_ I буде тiнь її легкою_ Для того, хто пiд нею спить._ (З_ франц._ переклала Наталя Забiла)._ - Правда, чарiвнi вiршi? Шура дуже любила вiршi. Вона нiколи про це не казала, але тримала їх безлiч у пам'ятi. Для Марiї це було чимось органiчним у Шурi, невiд'ємним вiд її синiх очей, дитячої усмiшки, усього нiжного, поетичного обрису. Звичайно, не при всiх, лише з близькими людьми любила Шура згадувати улюбленi вiршi, рядки, що вразили її. Вона любила, як i Марiя, ритися в книгарнях, на лотках у букiнiстiв, i коли знаходила, вiдкривала для себе ранiше не знаного поета або й давнього "знайомого", зупинялась над якимось образом, що раптово розкривався по-новому, якоюсь особливою мелодiєю рядка, їй здавалось, вона одержувала дарунок, їй хотiлось подiлитися цим дарунком з iншими. - "Гармонии стиха божественные тайны не думай разгадать по книгам мудрецов". Правда, Майков вiрно сказав, - нагадала їй якось Марiя. З Марiєю можна було, десь блукаючи, десь спочиваючи, читати напам'ять свої улюбленi вiршi. От i зараз, помовчавши з хвильку, Шура мовила: - От послухайте ще його: J'ai le coeur de Pйtrarque et n'ai pas son gйnie; Je ne puis ici-bas que donner en chemin Ma main а qui m'appelle, а qui m'aime ma vie I. (Та_ леле, генiя_ Петрарки я не маю, _ Я_ можу з ним зрiвнятись тiльки почуттям, _ Кохати_ так,_ як вiн. Тiй, що мене кохає, - _ Пожертвувати можу всiм своїм життям. _ (З_ франц._ переклала Наталя Забiла). _ Чому Шура вибрала цей вiрш i з такою милою усмiшкою дивиться на Марiю? Певне, вона думає те ж саме, що думає й Марiя. А Марiя згадала, як Саша читав канцони й сонети Петрарки i запевняв, що нiхто не виявив так його, Сашиних, почуттiв, як iталiйський спiвець. Мабуть, йому до душi припаде Мюссе. - Я вам iнколи заздрю, - признається Шура. - Я не можу скаржитися на Валерiя, я щаслива з ним, але в нього перш за все мистецтво. Я iнколи цiлi днi його не бачу. Вiн не може, як i кожний художник, i дня прожити без картини. Мабуть, людям мистецтва потрiбнi жiнки, якi цiлком живуть їхнiм життям. I не мають свого. А от для Олександра Вадимовича ви перш за все. [ не лише перш за все, а просто все. - Ну, звiдки ви це взяли? - зашарiлася Марiя. - О, любовi, як кашлю, затаїти не можна, - переконливо мовила Шура. - Здається, так кажуть iталiйцi. Робота для нього - що? Необхiдний обов'язок, який треба швидше виконати i поспiшити до вас. Певне, йому треба почитати Мюссе. Я купила нещодавно томик його поезiй. - I захворiли ним? - О, так! Я б могла вам зараз багато прочитати, один твiр кращий за iнший. Там такий надзвичайний вiрш "Tristesse" (Журба_ (франц.)._ Але вiн навiває на мене невимовний сум. Хочете, я куплю таку книжку i для вас? Я рада буду вам подарувати. Е, що там не кажи, хоч йому, Альфреду Мюссе, часом не щастило в любовi, - я певна, мiж iншим, що не менше й щастило, - проте коли твої вiршi можна дарувати як дорогоцiннiсть, - хiба це не найбiльша радiсть поета? Менi здається, Олександру Вадимовичу це буде ще ближче до серця, нiж вам. Я знаю, ваш улюбленець Гейне - "Schlage die Trommel und fьrchte dien nicht". Сильнее стучи и тревогой Ты спящих от сна пробуди! Вот смысл глубочайший искусства, А сам маршируй впереди! - пiдхопила Марiя. - Наш Плещеев чудесно переклав, правда? Вот Гегель! Вот книжная мудрость! Вот дух философских начал. Давно я постиг эту тайну, Давно барабанщиком стал! Але радiйте, я вiдчуваю - Мюссе менi стане близьким... Може, справдi через Сашу... - додала вона роздумливо. - Де ви купили Мюссе? - Не смiйте купувати, я ж вирiшила, що я подарую вам. - Шурочко! - Марiя докiрливо глянула на неї. - Не турбуйтеся, ми одержали вчора грошi. Однаково прийдуть гостi - i ми їх проїмо i проп'ємо на радощах, - мовила Шурочка. - Художники iнакше не можуть. Але на книжку Мюссе вистачить обов'язково. Це буде на згадку про нашу прогулянку до нього! Я так люблю гуляти з вами, - призналася вона щиро. - Ну, з ким можна отак просто читати вiршi, так вiдчувати життя? - Отут, на кладовищi, - тихо мовила Марiя. - Та Гейне похований на Монмартрському кладовищi. Там взагалi бунтiвники - Марат, Лелевель. Хiба вони знали обидвi, що не мине й десяти рокiв i саме кладовище Пер-Лашез увiйде в iсторiю революцiй i мало хто й знатиме, що названо воно було колись iм'ям духiвника Людовика XIV, отця єзуїта Лашеза, якому король подарував землю на цьому горбi, а назва "Пер-Лашез" буде навiки зв'язана з iншою трагiчною i величною подiєю - загибеллю перших комунарiв, бiйцiв Паризької комуни. - Я знайома була з Лелевелем, - сказала Марiя. - Мене водив до нього Герцен у Брюсселi. - А ви поведiть мене хоча б до його могили, i знаєте, я тепер не хочу приходити з порожнiми руками, треба покласти кожному знайомому хоч квiточку. - Для цього потрiбний буде цiлий снiп квiтiв, - зауважила Марiя. - Звичайно, вiдриваєшся якось вiд роботи, - мовила вона роздумливо, - але я виправдовую себе тим, що iнакше не могла б писати, як домовилася з петербурзькою газетою, свої "Листи з Парижа". Менi замовили такi нариси. Про це мене ранiше просив i редактор нашого українського журналу "Основа", але, на жаль, журнал уже припинив своє iснування. Так що пишу для росiйської газети. - Може, для цього вам треба поблукати самiй? - делiкатно спитала Шура. - Нi, нi, я вже сама багато скрiзь ходила, а тепер менi з вами дуже добре. Я не хочу думати весь час - от про це треба напи сати, от про це буде цiкаво прочитати, i коли ми вдвох, я й не думаю, як та що я писатиму, я просто гуляю, дивлюсь, дiзнаюсь про те, що менi самiй цiкаво знати, а в головi, в пам'ятi завжди лишається, що найдужче вразило, - значить, про це й треба написати. Менi навiть краще з вами, наче не тiльки двома своїми очима дивишся, а ще й вашими. Правда, я рiдко з ким люблю вдвох гуляти. Дуже мало людей, з якими можна не тiльки розмовляти, а й мовчати... якi не заважають мовчати... i писати... Ранiше я могла коли завгодно i де завгодно писати, аби не торсали, - засмiялася вона. - А тепер менi треба бути наодинцi. - Олександр Вадимович, мабуть, ревнує, - пожартувала Шура.-Сказати правду, я ревную Валерiя до його картин, але ж тiльки до картин! А вiн мене до всiх i всього, навiть до власного сина! - Нi, Олександр Вадимович до роботи мене не ревнує, - мовила роздумливо Марiя. - Менi самiй дивно: при ньому я можу писати, i вiн завжди радiє, що не заважає менi. Справдi, вiн єдиний нi в чому не заважав. З ним вона як сама з собою - може, це й є критерiй справжнього щастя? Але є рiзниця в їхньому ставленнi одне до одного. Вiн не може без неї. А вона так само, як без нього, не може бути без своєї роботи. Нi, не треба думати, хто дорожчий - вiн чи робота? Що за безглуздя! Так само, як страшно ставити питання - вiн чи Богдась. Це зовсiм рiзне. Не треба важити на терезах i торгуватися з життям. Адже вона i без людей, без друзiв також не може! Вона вiдмахується вiд цих думок. Тим бiльше, що вже прийшла до одного кардинального рiшення. - До речi, - каже вона Олександрi Миколаївнi, - я збираюсь переїхати з rue Marbeuf. Так, я майже вже домовилась. Ми переїдемо в Нельї. - Як? Це ж, здається, навiть не Париж, це невеличке село. - Скорiше передмiстя. Але це мене не лякає. Уявiть собi - на березi Сени, два кроки до справжнього лiсу i квартирка - кiлька кiмнаток. У мене буде цiлком вiдокремлена - бачите, як важно! А головне - садок, правда, невеличкий, здається, лише одне, але ж величезне, таке крислате дерево, немов дах над головою. А поряд, за парканом, обабiч справдi чималi сади i лiс, справжнiсiнький лiс, куди можна буде тiкати! Хазяйка з гордiстю казала, що в Нельї живуть вiдомi французькi поети. Хто саме, вона так i не назвала, але це говорилося з таким виглядом, що пiсля цього не можна було торгуватися за платню! Мiж iншим, там, звичайно, дешевше жити. - Менi шкода, що ви будете так далеко, - зiтхнула Шура. - Зовсiм нi, - переконливо заспокоїла Марiя. - Це сорок хвилин їзди вiд центру Парижа. Хiба це багато? Отак, знаєте, вiд Трiумфальної арки, бульварами, потiм Єлiсейськими Полями i прямiсiнько до нас. Ви будете часто приїздити з вашим Володенькою, там таке чудесне повiтря! Ви не уявляєте, як я скучила за свiжим повiтрям, зеленим листям - щоб його багато було, - за водою! Ми зможемо там щодня купатися, а Богдась мрiє про рибалку! - А як ставиться до цього вашого переїзду Олександр Вадимович? - обережно спитала Шура. - О, та вiн же найщасливiший! У нього теж буде там окрема кiмната. А ви ж знаєте, як з його слабими легенями йому дуже потрiбне свiже, чисте повiтря! Так просто сказала це Марiя, а скiльки вона перемучилась i передумала до того - це ж починалось зовсiм якесь нове життя. Разом iз Сашею. Уже не як закоханi напiвтаємнi коханцi, а як подружжя, справжнє подружжя. - Ну, значить, i я щаслива за вас, - щиро сказала Шура, - i, правду кажучи, найбiльше за Олександра Вадимовича. Але як ви все поєднаєте iз своєю роботою? Це ж додасться ще стiльки турбот - я-то знаю! - Хiба менi звикати? Та коли ми будемо разом, менi здається, у нас буде бiльше часу i для роботи. I вiн буде доглянутий - вiн став так часто хворiти! А ще я дуже прошу приїхати до мене сюди мою маму. Вона допоможе менi, порадить в хазяйствi Я так давно її не бачила. Вона згодна, хоча й дуже боїться подорожi. Я на неї так чекаю, але хочу переїхати до її приїзду. - Ми вам допоможемо, - вихопилось у Шури, - та й, певне, весь ваш вiрний почт. - Ну, звичайно, уже розподiлили обов'язки! - засмiялася Марiя. - Ви часто буватимете в нашому маєтку! А щодо Валерiя Iвановича, я певна, вiн приїздитиме туди з пензлем i фарбами. - От я й подарую вам на новосiлля Мюссе, ви ж знаєте - на щось дорожче я зараз неспроможна! - Це найдорожчий подарунок, тим бiльше, що ми мрiємо, нарештi, купити книжкову шафу. Ми вже бiгали з Сашею по старих крамницях, нам хочеться саме книжкову шафу вибрати гарну, адже таку рiч купують, може, раз у життi! Мюссе займе в нiй почесне i достойне мiсце! У мене назбиралося багатенько книжок. Я не можу спокiйно проходити повз книгарнi, треба ж, нарештi, щоб було де їх ставити! - Ах, як це буде чудесно! Вони обидвi радiли. - Так ми пiдемо на Монмартр? - питає Марiя, коли вони вже прощаються. - Обов'язково! Але як це легковажно лунає: "на Монмартр", немов ви пропонуєте менi прогулянку й розваги в улюблених художниками i студентами кав'ярнях i театриках Монмартру, - лукаво смiється Шура. - Iнколи менi, правда, хочеться скрiзь побувати i трошки розважитись, якщо справдi там цiкаво й весело. - Ми побуваємо i там, я мушу багато про що написати в своїх "Листах". Я обмiркувала i занотувала щось на зразок плану. Ми побуваємо з вами в судi... - От так розваги! Це, звичайно, вас спокусив Олександр Вадимович? Поєднати приємне з корисним? - Я була вже з ним один раз, це дуже цiкаво, хоч i досить важко, i вже зовсiм не можна сказати, що приємно. Але ж взагалi наша робота - приємне з корисним, хiба не так? Так от - перше: суд, - Марiя загнула один палець, - два: установи для малолiтнiх злочинцiв. Не лякайтесь, це може бути дуже корисним не тiльки для Олександра Вадимовича, а й для мене, i не лише в тому, що напишу про них. Далi, три: школи для слiпих i глухонiмих дiтей; чотири: базари; п'ять: ярмарки. Бачите, це вже веселiше. Шiсть: народнi гуляння, бали для робiтникiв. Не лякайтесь такої легковажностi! - Навпаки, менi це все дуже цiкаво, я в захопленнi! - Ну, щоб ми не дуже з вами поринули у таке легковажне марнування життя, я ще хочу вiдвiдати й написати про церковнi проповiдi та великопiснi концерти. - Де ми спокутуємо нашi розваги на ярмарках i балах! - Як бачите, мої "Листи" зовсiм не будуть схожi на листи Герцена, якими я зачитувалась i якi вiдкривали менi очi й збагачували думки. Вiн охоплював усе, вирiшував полiтичнi мiжнароднi питання i фiлософськi проблеми. - А ви дасте життя робiтничого Парижа, Парижа бiдноти, звичайних простих людей, часто скривджених життям, - хiба це не потрiбно i не цiкаво? - Це мене й заспокоює трохи. А на Монмартрське кладовище я хочу пiти навiть не для того, щоб потiм одразу написати. Я хочу вклонитися Лелевелю. - I Гейне. - I Гейне. * * * Так само, як i бiля кладовища Пер-Лашез, бiля Монмартрського було багато крамничок, лоткiв з квiтами - живими й штучними. Веселi дiвчатка, наче низали намисто, робили гiрлянди, бутоньєрки, вiнки, продавали широкi стьожки з готовими ### вiдсутнi сторiнки 382-383 ### волi, вiд Парижа, вiд оточення нових друзiв, якi слухали й вимагали розповiдати все, все, що трапилось там, па батькiвщинi. Адже тут вони перебували в атмосферi дискусiй, сперечань, сварок, якоїсь метушнi, а там - дiяли, жертвували своїм життям. - Ви - нашi герої! - сказав Желiговський пiсля розповiдi Тедзика. А потiм, коли йшли вдвох з Марiєю Олександрiвною, i вона сказала задумливо: - Справдi, Тедзику, ви герой. - Ну, хоч ви не кажiть цього, - щиро обурився Тедзик. - Вам-то я розповiв бiльше, нiж Желiговському. Таких, як я, були сотнi, i навiть у в'язницi не знали наших iмен, бо ми вигадували. I такi, як я, тiльки рядовi виконавцi, солдати повстання. Дiйсно, вiн їй розповiв далеко бiльше, нiж Желiговському, коли там увечерi зiбралося кiлька чоловiк, бо їй вiн хотiв передати, що й сам переживав, те, що, звичайно, вiн не винiс на люди, i Марiя намагалася уявити все, як було там, на Українi, в Києвi, поки тут сперечалися, дискутували, i "бiлi генерали" мрiяли про урочистий в'їзд на бiлому конi до Варшави, урочистi паради пiд старими знаменами. А те, що вiдбувалося там, на батькiвщинi, що пережив сам Тедзик i сотнi таких, як вiн, було так. За розпорядженням повстанського Центрального комiтету мали почати повстання на Українi одразу за повстанням у Польщi, але воно вiдкладалося з багатьох причин. Уже на початку 1863 року трапилися великi провали, арешти в Одесi, Києвi, Житомирi. Особливо зле вiдбився на пiдготовцi повстання провал "Революцiйного агенства" в Одесi, яке мало мiцнi зв'язки з Києвом, Варшавою, Петербургом та Лондоном. Ще в 1862 роцi через Одесу готували втечу пiдполковника Красовського, яка провалилася через одного зрадника, i ще тодi в руки жандармiв потрапило багато ниток. Нитки i вели до Києва, Петербурга, Варшави, а головне, за кордон до Лондона. Почалися арешти агентiв-зв'язкiвцiв, вже добиралися до голови Комiтету - професора унiверситету їсидора Коперницького, але, певне, хотiли зiбрати бiльше матерiалiв, з арештом зволiкали, i старий професор, своєчасно попереджений, зник iз Києва. Отже, нi Красовського, голови "Землi i волi", нi Коперницького, керiвника польських революцiонерiв, у Києвi вже не було. А повстання за всяку цiну мали почати напровеснi 186З року. "Диктатором на Русi" був призначений Лнтось Юр'євич, i вiн сам командував одним iз київських рейдiв повстання i в його саме загонi й був Тедзик, який пiсля своєї втечi й подорожi до Чернiгова знову повернувся до Києва, але переховувався вiд полiцiї. З Антосем Тедзик познайомився з перших днiв вступу до Київського унiверситету, хоча вчилися вони на рiзних факультетах. Антось був "вiльним слухачем" iсторико-фiлологiчного, а Тедзик - юридичного. Та вони стрiчалися у професора Коперницького, пiдполковника Красовського, i обидва з запалом працювали в недiльних школах. Антось приятелював з Стефаном Бобровським. У Антося, Стефана, Тедзика, - так само, як i мiж їхнiми старшими друзями - Красовським та Коперницьким, - було цiлковите взаєморозумiння в питаннях самовизначення та незалежностi Польщi, України, Литви. Для них головним була справа народу. Та серед "українських громад" i польських товариств - "гмiн" - такого розумiння, на жаль, не було. Багато хто вважав, що селянам треба домовлятися з помiщиками на вигiдних умовах i що саме шляхта матиме велике значення у повстаннi, i поки що нi Коперницький, нi Антось Юр'євич i їхнi однодумцi, якi були за докорiнний перелом саме на селi, ще не могли вiдстояти своїх позицiй. А коли спочатку примушений був зникнути Бобровський, потiм Коперницький, а Красовського, якому замiнили смертну кару засланням до Сибiру, вже потайки вивезли з Києва, молодий "диктатор на Русi" мусив прийняти на свої плечi великий i важкий тягар вiдповiдальностi. Вiн, як i його друзi, покладав надiї на "Золоту грамоту", яку пiдготував i надрукував у багатьох примiрниках Комiтет. Це було звернення до селян, а "Золотою грамотою" воно звалося, бо надруковане було почасти золотими лiтерами. Мiж iншим, i цю золоту фарбу метикованi хлопцi дiстали у монастирськiй друкарнi. Там ця фарба вживалася для сяйва навколо святих! А друкували таємно в унiверситетськiй друкарнi. "Золота грамота" оголошувала, що селяни "безвозмездно" одержать у вiчне володiння землю без усяких там вiдробiткiв на пана. Обiцянки в цiй грамотi були розпливчастi, туманнi, але й Антось Юр'євич, i ватажки iнших повстанських загонiв вважали, що треба обов'язково привернути на свiй бiк українських селян, розтлумачити, що, допомагаючи повстанцям, вони виборюють i свої права. Багато полякiв - шляхти, студентської молодi - бiльше мрiяли про нацiональне вiдродження Польщi, а не про права селян, - не лише українських, бiлоруських, литовських, а й своїх -- польських. Та гасла повстання вже об'єднували тисячi рiзноманiтних людей, i палка й одчайдушна молодь не замислювалася довго над конечною метою. Майорiв над усiма заклик до боротьби за визволення вiд тиранiї росiйського самодержця. Тедзик не бував на засiданнях Комiтету, де розроблялися плани, але догадувався, що київськi пiдпiльники збираються останнiм часом на квартирi в Антося, який жив на Мало-Володимирськiй вулицi, i звiдки керували пiдпiльною роботою та пiдготовкою до повстання. Марiя, Слухаючи Тедэика, Завжди Наче особливо схвильовано сприймала цi назви знайомих вулиць у любому Києвi. Адже вона жила там, ходила ними, вони всi поставали перед її очима з своїми тополями та каштанами. I, помiтивши це, Тедзик намагався згадати якнайдетальнiше всю топографiю. Рядовi члени, як вiн, Тедзик, часто стрiчалися в манежi у Ромуальда Ольшанського. . О! Манеж унiверситетського берейтора Ольшанського! Як завжди поспiшав туди Тедзик! Нiде правди дiти, крiм дiлових зустрiчей, вiн навiть не по-юнацькому, а по-хлоп'ячомузахоплювався практикою верхової їзди. Аякже, вони вчилися стрiляти, орудувати: шаблями, їздити верхи. Вiн дуже полюбив коней. З якою заздрiстю дивився вiн завжди на сiрого в яблуках коня Вабiя. Це був красень кiнь, просто казковий кiнь графинi Moщинської, який також стояв в унiверситетському манежi i якого дивак берейтор, вiдданий друг Красовського i Коперницького - Ромуальд Ольшанськии нiкому, звичайно, не давав. - Це кiнь графинi Мощинської, -казав вiн таким тоном, немов це був недоторканий кiнь Королеви. . I уявiть, 26 квiтня, так, того пам'ятного 26 квiтня ын дав цього коня ватажковi найбiльшого загону, поручику Київської iнженерної команди Врлоднславу Рудницькому, якого; повстанцi звали "козаком Са вою;". - А як же графиня Мощинська? - здивувалися тодi хлопцi - київськi студенти, гiмназисти, офiцери, що складали повстанський загiн, та й сам ватажок, козак Сава - Володислав. Рудницький, дивувався, погладжуючи розкiшну, шию красеня Вабiя i не вiрячи своїм очам. - Вона не внесла податки на потреби повстання, як належить кожному поляку, - урочисто й безапеляцiйно - мовив Ольшанський. - Вабiя у неї конфiсковано i за постановою передано командиру вашого загону. Хлопцi вважали за краще не допитуватися, чия була постанова i хто конфiскував. Так що Вабiй теж узяв участь у повстаннi. Увечерi 26 квiтня 1863 року з манежу Ольшанського вирушив на конях загiн юнакiв, озброєних рушницями та шаблями: Такi ж чималi загони i зовсiм невеличкi групки потяглися з рiзних кiнцiв Києва - пiшi й на конях. Вони прямували усi до застави, до села Бiличi. То був збiрний пункт, а. вже звiдти, розбившись на десятки й сотнi, iшли на села Романiвку, Баланiвку, Бородянку, Пiски. Якою свiжiстю, бадьорiстю вiяв цей київський-вечiр, i не хотiлося замислюватися, що зброї мало, що до Києва, Житомира, Кам'янець-Подiльського вже, стягаються вiйська. Вiдкладати однаково не можна було, але нiхто й не думав про загибель i поразку. Мало зброї? "Зброя повстанцiв у руках ворога" - передавались слова Стефана Бобровського, тепер вiйськового наг чальника повстання у Варшавi. Проти них виставлять гармати? Але ж на допомогу вийдуть "косiнери". Клеплять коси по ковальнях, точать ножi та списи по усiх усюдах. Тедзик iз загоном Юр'євича їхав по Василькiвськiй дорозi. Загiн розмiстився на двох возах. За заставою зробили зупинку, оглянули, перевiрили рушницi, шаблi, пiстолети. Розгорнули своє повстанське майно, знамено. Це знамено вишили польськi жiнки, якi попри всi накази губернаторiв не скидали жалоби, i на цьому червоно-чорному знаменi були хрест i слова: "В iм'я бога за нашу i вашу зольнiсть". Тедзик перевiрив свiй похiдний ранець. Там лежав чималий пакет - аркушi "Золотої грамоти". - Ми будемо читати "Золоту грамоту" в кожному селi, на кожному хуторi, - сказав Антось. - Ми скажемо людям: "Ми повстали i боремось "за нашу i вашу свободу". Хiба не настав той день, до якого готувався Тедзик змалку, усе своє молоде життя? .Вони проходили Села - Мотовилiвку, Фастiв, Дiдiвщину, Голяки... В деяких мiсцях їх зустрiчали навiть з церковним дзвоном, з рушниками, але здебiльшого мовчки, насторожено, поки ие чули палких промов Юр'євича i, головне - читання "Золотої грамоти". Так. Виймали аркуш, оздоблений золотою фарбою, i на цьому аркушi вгорi був зображений хрест та Iсус Христос. Сам Антось, або Тедзик, або ще хтось iз загону повстанцiв читав: - Во iм'я отця i;сина, i святого духа. Разом з .Польщею i Литвою пiднявшись проти московського панування, щоб добути вiчну свободу й щасливу долю цiлої нашої країни, заявляємо перед богом,-цiлим .свiтом i народом,, що iншого щастя не жадаємо для нашої дорогої країни й не знайдемо нiде бiльш, як тiльки у волi, свободi i рiвностi всiх мирян, якої б вони вiри i якоvo стану не були. Ажадаючи найбiльше щастя сiльському.людовi на вiчнi наси,постановляємо..." Де було дядькам, та дiдам,,.та бабам розбиратися в постановах грамоти, про якi до сварок сперечалися "бiлi" й "чорвонi"i Де їм було збагнути, що, написавши про "дорогу країну", "бiлi" мали на увазi Польщу в старих її межах i що дiдичi не втратять своєї вигоди! Вони чули, їх вражали, вони серцем сприймали слова: "Сiльський люд у селах i хуторах панських i казенних - однодворцi, чиншовики i т. д. вiд сьогоднi вiльнi, свободнi й рiвнi в правах з iншими жителями країни. Землi орнi, сiножатi й садиби панськi й казеннi, которi за чинш або за вiдробiток держали селяни, будуть вiд сього дня власнiстю кожного хазяїна без жодної за них плати..." Вiд тих слiв загоралися очi, всi присувалися ближче, щоб нiчого не пропустити, i не пiп бубонiв з амвона не зрозумiлий нiкому манiфест, як було це два роки тому, а читав юнак голосно, запально, наче це самого його дужче торкалося. Ох, як тодi Тедзик обвiв усiх очима й повторив двiчi навiть задерикувато, наче кидаючи виклик тiй владi, що досi тяжiла й знущалась iз цих людей: - "Можуть i мають право переходити з мiсця на мiсце до сподоби, i нiхто їм у тому перешкоджати не буде". А зупинивши погляд на молодi, на дiтлашнi, що звичайно юрмилася тут попереду батькiв, оголосив майже врочисто: "Можуть i мають право вчитися по всiх школах i бути в крайовiй службi нарiвнi з iншими обивателями країн". I тут матерi почали хреститися, i пiдшморгувати носами, i витирати очi кiнчиками хусток - дiти їхнi мають право вчитися по всiх школах... Ще були пакти про священикiв, про їхнi права й обов'язки перед народом, щоб i вони мали з чого жити, але не стягали з людей грошi за духовнi послуги. - А то iнколи поховати нема за що, - зiтхнула якась бабуся. - Поховати-то вже якось поховають, а от коли дитини нема за що похрестити, - промовила коло неї молодиця, притуливши до себе мiцнiше прегарнесеньке дитинча, яке тiльки лупало очима, i було йому поки що байдужiсiнько, як та коли його хрестили, а чи й зовсiм ще не змогли. Ще юнаки закликали пристати до них i обiцяли за це, хто залишиться живим, землю, i садибу, i досмертну плату з народного скарбу. Тедзику здавалося, та нi, не здавалось, вiн знав напевне, що це найвищий, найсвятiший день у його життi. З його рук, з рук його товаришiв люди приймали волю, землю, людськi права. Серце калаталося вiд захоплення. Приєднувалося до їхнiх загонiв ще не дуже багато. В деяких селах виносили хлiб, овочi, молоко, проводжали врочисто, i для загону було несподiванкою те, що сталося в селi Солов'ївцi. Адже полiцiя не дрiмала. Уже заздалегiдь у багатьох селах провадила вона й свою урядову "агiтацiю". Селянам втлумачували, що поляки повстали, щоб i царя-визволителя, царя-батюшку знищити, усiх повернути пiд своїх польських панiв, усе спольщити, православну вiру заборонити. Вербували людей, сiльську стражу, за це обiцяли i платню, i всi речi, що вiдiб'ють вiд повстанцiв, i всiлякi нагороди та вигоди. Увечерi, коли повстанцi вийшли з Києва, полiцiї вже наказали бути на вартi, створювати засади, негайно вести повстанцiв у волосне правлiння, сповiщати полiцiю. У перших селах, якi проходив Юр'євич, ще не було проведено цiєї полiцейської роботи, отже, загiн стрiчали добре. Але в селi Солов'ївцi сiльська сторожа органiзувала засаду, i вночi, коли повстанцi пiд'їхали до села, добре озброєна варта заступила шлях з вимогою iти до волосного правлiння. - Ми й так маємо йти до волосного правлiння, - сказав Юр'євич. - Ми не воюємо проти вас, ми несемо вам волю i вашi права. Ви скличте сход, i ми пояснимо вам усе. Вiн навiть наказав своєму загону покласти зброю на вози. Адже порозумiвся вiн iз селянами у попереднiх пунктах! Тут має бути так само. Але навiщо було складати на возi зброю? На доказ того, що не з селянами прийшли вони воювати? Загiн рушив до волосного правлiння, оточений сiльською вартою, далеко численнiшою, нiж загiн. Самi селяни з варти були розгубленi, вони гадали, що зустрiнуться з розлюченими ворогами, якi одразу кинуться в бiй, а юнаки цiлком миролюбно розмовляли з ними. Раптом десь позаду коло возiв пролунав пострiл. Це один iз полiцейських найманцiв схопив пiстолет повстанця, вистрелив у темрявi i сам же зняв гвалт: - А! вони стрiляють! Вони хочуть нас обдурити! Що там ще слухати їхнi теревенi, бийте їх одразу, ворогiв наших! - i перший кинувся на групу повстанцiв. Це був наче той сiрник, вiд якого може початися пожежа в цiлому лiсi. - Вони стрiляють, вони обдурили нас, вони приховали зброю! - горлала тепер уся юрба, стрiляючи в беззбройних, б'ючи їх дрючками, кiлками. Нiхто не вийшов з цiєї сутички цiлим. Дванадцять юнакiв лежали побитi до смертi. Решта була покалiчена, поранена. I їх, поранених, побитих, зв'язали й кинули в льох. Потiм перевезли до київської фортецi - в'язницi. Вони опинилися в Прозорiвськiй баштi. Серед них був важко поранений Антось Юр'євич i, на щастя, тiльки побитий Тедзик.. * * * ...Жахливо було перший день i першу нiч. Антось майже не приходив до пам'ятi, i його в подальшi днi поки що не чiпали й не водили на допити. Ходити вiн не мiг i до того ж ледве розмовляв. Тедзик найдужче турбувався про нього. Йому здавалося - Антось помирає. Отут, у тюремнiй баштi, вiн помре. Адже вiн нiчого не говорить, тiльки стогне, а лiкар не приходить, i товаришi самi невмiло зробили перев'язку. Якось уночi Антось заворушився, застогнав i раптом затих. Переляканий Тедзик кинувся до нього. - Це я, Тедзик. Чи чуєш мене, Антосю? - Тихше, присунься, - раптом почув Тедзик слова, вимовленi, безперечно, у цiлковитiй свiдомостi. - Слухай, Тедзику, менi, звичайно, дуже зле, - зашепотiв Антось, - а втiм, не настiльки, як я ще удаю. Менi треба зволiкти час, поки ми не зв'яжемося з нашими на волi. Ми мусимо втекти звiдси. Ти розумiєш, коли я пiду на допит - кiнець один: шибениця. Це надто безглуздо - такий кiнець, коли ми тiльки почали життя i дiло... Звичайно, це було безглуздо - отак сидiти й чекати шибеницi. Тедзик в усьому поклався на Антося. Антось лежав. Вiн вставав лише, коли всi спали i коли Тедзик з iншими хлопцями пересвiдчувалися, що i варта куняє. Тодi Антось вставав i тихенько нишпорив по кутках, оглядав вузькi загратованi щiлини-вiкна. Тедзик раптом згадав тут, у в'язницi, у Прозорiвськiй баштi київської фортецi, те, що чув колись малим..Про це,'здається, казав його батько матер..: А може, дядько, її брат? Адже вони обидва i сидiли, i тiкали, i були в засланнi... Та, врештi, не так уже важливо, хто з них казав, а Тедзик тепер згадав, що для ув'язненого час зупиняється. Тедзик, навпаки, боявся, що час бiжить надто швидко i вони не встигнуть пiдготувати втечу. У в'язницях Києва, Житомира, Вiнницi сидiли сотнi повстанцiв, та це зовсiм не означало перемоги приборкувачiв повстання. По-перше, їх дурили цi ж самi арештованi, сидячи за гратами, по-друге, вони тiкали, всiлякими засобами тiкали. Багато ув'язнених називалися не своїми прiзвищами, казали iмена вже забитих, збивали з пантелику жандармiв. У сутичцi пiд Верхолiссям у полон узяли свiтловолосого й свiтлоокого юнака, якого називали "козаком Савою", а прiзвище його було Iванський. За кiлька днiв хтось довiв, що це Тарасович - один з ватажкiв, невловимий i небезпечний. Полiцiя радiла. Та радiсть її була передчасною. Юнак утiк просто з-пiд її носа, i згодом було виявлено, що з волi пiдкупили навiть iсправника, полiцейських чиновникiв, i вiн втiк, переодягнувшись у жандармсьмундир, на жандармських конях! I був це начальник повстання в Київськiй губернiї, поручик київської iнженерної команди Володислав Рудницький! На волi дiяла безупинно пiдпiльна органiзацiя допомоги ув'язненим, дiяла запально, наважуючись на ризикованi неймовiрнi вчинки. Розлютованi жандарми казились. Вони нiяк не могли намацати ниток цiєї органiзацiї, бо "зараза" проникла 'навiть у варту, навiть у їхнє середовищеi Однi допомагали ув'язненим iз спiвчуття до ув'язнених, з ненавистi до начальства, iншi - не вважали за потрiбне втримуватися перед пiдкупами, третi - пiд загрозою помсти. Тедзик був уже не Шуазель, вiн назвався вигаданим прiзвищем i доводив на допитах, що вiн потрапив цiлком випадково в ту колотнечу, його взяли помилково, вiн i в Києвi не жив, плiв хтозна-що. Антосевi було важче. Його взяли лiд його iм'ям, провокатор-свiдок запевняв, що саме вiн - ватажок київського загону i взагалi київського пiдпiлля. Та вдень Антось лежав:, стогнучи i не рухаючись... На волi не дрiмали. Чого тiльки не вигадували, особливо жiнки, особливо дiвчата. Вони збирали кошти, пiдкупляли варту, зав'язували близькi знайомства, з офiцерами полiцiї, у кожної з них сидiв "наречений", з яким благали побачитись, в передачах передавали в найрiзноманiтнiший спосiб не лише записки, а навiть iнструменти, якi могли б зиадобитяся.при втечi. , Молодь є молодь. Вже за кiлька днiв, виглядаючи з-за грат, хтось iз юнакiв весело повiдомляв усiй камерi: - .Слово гонору, знову иаш Чорний ангел з'явився! "Чорним ангелом" назвали невiдому поки що, тонку високу паненку, в усьому чорному, з чорними величезними очима i чорним волоссям, пасма якого вибивалися з-пiд жалоби. Вона трималася так упевнено й гордо, що здавалося - вартовi її просто оояться. У цiй камерi, де сидiли Антось i Тедзик, не знали, хто вона. Камера їхня була вщерть переповнена. "Скрiзь так, - проговорився з нудьги якийсь вартовий, добродушний солдат, -як оселедцiв у бочцi, та воно вам на краще. Це коли в одиночнiй - то вже каюк. Або, не приведи господи. Косий капонiр!" Косий капонiр - то вже. був для смертникiв або довiчно ув'язнених. Його збудували спрадавна як форт київської фортецi та використовували для ув'язнення. Київський Шлiссельбург. Вiн мiстився в ущелинi київських валiв, коло вiйськового госпiталю: Крiм природних неприступних стiн - крутих високих горбiв, ще збудували високу огорожу, i скрiзь стояла посилена варта. Випадково, - а може, й не випадково, - вiд одного з офiцерiв; варти дiзналися, що саме там сидить Ромуальд Ольшанський, завзятий унiверситетський берейтор. Усi враз змовкли й схилили голови. Звiдти порятунку не могло бути! За кiлька хвилин, коли офiцер пiшов, хтось iз хлопцiв мовив: -От цiкаво б дiзнатися, а що з Вабiєм? Невже Вабiя забрали й вiддали графинi? - Нi! - озвався iнший. - Вабiй був наш до кiнця - його забили в сутичцi. Прозорiвська башта не була така безнадiйна, як Косий капонiр. їхня камера мiстилась низько, майже пiдвальна, i найкраще їм було видно ноги - багато нiг - у важких грубезних солдатських чоботях, у блискучих офiцерських, але звичайно пожвавлення наступало, коли в певнi години прийому передач починали мелькати жiночi нiжки. - Дивiться, за "Чорним ангелом" вже з'явилось наше Чортенятко, - повiдомив юнак, який притулив обличчя до грат - "черговий по гратах", як жартома називав таких Тедзик. - Дивiться, слово гонору, воно менi до вподоби бiльше, нiж "Чорний ангел"! - Я розумiю, що варта боїться "Чорного ангела", я б сам її боявся! - признався Тедзик. - Ой, товаришi! Чортенятко iз своїми усмiшками та бiсиками в оченятах просто заговорює зуби черговому офiцеру. - Бронеку! Тедзику! Прошу вас, станьте на дверях, щоб зненацька нiхто нас не застукав, - мовив iз своїх нар Антось. - Що ви гадаєте, що я з каменя? Я теж хочу поглянути врештi i на ваше Чортенятко, i на "Чорного ангела". Шкандибаючи, вiн причвалав до вiконця. - Слухайте, та це ж Зуня! Це маленьке чортенятко - Зуня - наречена Казика Бобровського, старшого брата Стефана! - Так я ж бачив Казика й ранiше, i тут уже на плацу з солдатами, коли мене водили на допит - вiн же офiцер! - Значить, вiн як офiцер буває тут! Треба неодмiнно зв'язатися з ним i з Зунею! А я хворiю далi, i нога не дає менi ходити, - мовив Антось, вкладаючись знову на нари. Вiн недаремно оглядав усi кутки, не тiльки в камерi, а й у коридорi, куди iнколи вночi виходив, недарма вiн розпитував фельдшера, чи далеко до тюремної лiкарнi, а потiм зiтхав i казав: "Нi, менi не дiйти, ви вже не сердьтеся - приходьте до мене", а легкий у взаєминах Тедзик вияснив з вартовими, чи далеко їм, бiдним солдатам, ходити до казарми, чи вона тут близько, - взагалi, всi були зайнятi виясненням всiлякими способами топографiї i географiї їхньої фортецi i навколишнiх мiсць, головне - шляхiв до Днiпра. Яка була радiсть, коли в однiй iз передач, яку передали дiвчата вже до їхньої камери, бо через фельдшера зв'язалися з ними, - Тедзик, надкусивши якусь булочку, раптом вiдчув пiд зубами папiрець. - Матка боска! - вирвалося у нього. - Я ж мiг його проковтнути! - З твоїм апетитом не дивно! Читай швидше! - захвилювався Антось. - Ой, тут треба не читати, а розглядати... На крихiтному цигарковому клаптику папiрця було точно намальовано план фортецi, позначена тюремна стiна над глибоким яром i пункти, де вартують караульнi, а головне, було пiдписано i вказано стрiлкою, що пiд стiною мусить проходити давнiй пiдземний хiд! Антось довго мiркував над цим пожмаканим папiрцем, врятованим вiд зубiв Тедзика. Антося нiхто нiчого не питав, його не чiпали, поки вiн сам не подiлився своїм планом. План був ризикований, готуватися треба було довго, та вiн усiх за