ожу я їхати i дожидаю, як буде мога, то й поїду зараз". I: вже частiше в листах зверталась до нього на "ви". Дивно було. Адже знала вона про Мела щю Овдiївну, i знав Опанас, .що живе Марiя з Пассеком разом, - а все закликав вiн .її приїхати додому i вона його питала в листах, може, вiн приїде до них побачитись iз хлопцем. "Мужу, мiй мужу, мiй невiрниченьку..." Бажала поговорити, все довести до ясностi, адже вже не було сподiвання на спiльне життя. Це вже було достеменно вiдомо. Але ж була i достеменна правда, коли писала, що хоче приїхати на Україну. Особливо тепер. Коли спiвала для Мертке цi пiснi... i коли писала про них, знову зверталася до Опанаса, як до близької людини, навiть у тому ж листi, що почала на "ви", "Ти багато-знаєш людей, прошу, щоб зробили громадську складчину на той друк, - що зостанеться, коли зостанеться, од їх дару, то пiде на друге таке добре дiло, а їм увесь вiд видавцiв лiк пришлеться. Не занедбай ти цього дiла, прошу тебе так, аж серце моє рветься. Щодня пропадає та пропадає щось - помремо, i те, що зiбрано нами, пропаде марно". Оце, мабуть, уперше вiдчула вона вiдповiдальнiсть не тiльки за свої оповiдання, за своє "писання". Вже майорiли частiше в головi думки, що ними подiлилася вона в Петербурзi з Надiєю Бiлозерською. Про український журнал. Про книжки для дiтей з iсторiї України. Може б, тепер Макаров i не засмiявся б припущенню: Марiя Олександрiвна - на чолi журналу! Поки що це був її перший крок, вона не могла не зробити його: покласти на музику й видати українськi народнi пiснi. Тут, за кордоном, у Парижi. Як вона могла вiдмовитися вiд цього, коли вiдчувала, що може це зробити, а значить - мусить. Вона не тiльки спiвала для композитора Мертке, а й розвинула енергiйну дiяльнiсть, писала Опанасов", друзям. Першим - милим, незабутнiм, дорогим Єшевським: "Paris - Neuilly, rue de Longchаmp 71-bis. Мої дорогi друзi! Я прошу вас, допоможiть менi скiльки можете. Допоможiть ось у чому: я зустрiла тут одного композитора, котрий з мого голосу поклав на музику двiстi українських пiсень, - знайшовся один видавець, який хоче тепер видати їх за свiй рахунок, якщо знайдуться передплатники на видання заздалегiдь на 5ОО примiрникiв. Прошу вас, милi мої друзi, поговорiть про це з вашими знайомими, чи не захоче хтось пiдписатися. Дуже прошу вас вiдповiсти менi про це. Видання вийде у восьми зошитах, кожен зошит на 25 пiсень. Цiна кожного зошита два карбованцi срiблом. Можна пiдписатися на всi вiсiм зошитiв одразу, а якщо кому важко на всi, то на перший або на два чи три перших. Нехай, хто пiдпишеться, грошi вам передасть i свою адресу, куди надсилати видання. Одержуватиме одразу, тiльки вийде зошит. Коли ви зберете все, що збереться, тодi надiшлете грошi на моє iм'я". - їй здавалося - усi зрадiють цiй справi! "Чи радує вас це видання пiсень? Ви любили їх колись - пам'ятаєте? А я не можу заспiвати: "Чом, чом чорнобров" анi "Нiхто не винен, сама я", не згадавши вас, Аахена, багатьох дорогих сподiвань, що не здiйснилися, навiть економiста Станкевича". Вона всмiхнулася, пишучи це. "Нiхто не винен, сама я". Так, колись вона заспiвала i цю пiсню: Нiхто не винен - сама я, Що полюбила гультяя, Гультяя, гультяя. I коли дiйшла до слiв: Єсть у сусiда гарний син, Гарний син, гарний син, Там-то хороший, вражий син, Вражий син! Очi чорненькi, хоч дивись, Хоч дивись, хоч дивись. Хлопець до серця, хоч тулись, Хоч тулись, хоч тулись! - Юленька Єшевська жартома насварила їй пальчиком, i вона злякалась, що почервонiє... Але все-таки й далi любила спiвати цю пiсню, i Саша любив, коли вона потiм, геть потiм - у Парижi, в Iталiї, жартома наспiвувала: Був у сусiдки гарний син, Гарний син. Там-то хороший, вражий син, Ах ти мiй, вражий син... Що поробиш - "хлопець до серця" - вона й притулилася! "Я рада виданню, - пише вона друзям Єшевським, - живить воно мене якось-то. От уже двiстi, навiть бiльше пiсень покладенi на музику. Я спiвала йому цiлi ранки понад два тижнi з одинадцятої до четвертої години. По двадцять пiсень iнколи щастило покласти. Вiн - цей пан Мертке, композитор, приїхав нарочито за пiснями iз Швейцарiї сюди i пробув тут два тижнi". * * * Понад двiстi пiсень... Марiя спiвала.. * * * Мама спiвала. Богдась повертався додому, чув її голос, i враз усi плани, увесь його хлоп'ячий клопiт вiдходили кудись далеко, i думки линули ген-ген за Сену, за Булонський лiс, за Париж. за Францiю.. Про що вiн мiг думати, коли мама спiвала? Зажурилась Україна, Що нiде прожити Витоптала орда кiньми Маленькiї дiти Найдужче вiн любив оцi пiснi про Україну, запорожцiв, Кармелюка - мама й книжку про Кармелюка написала для нього, i ту стару пiсню любив вiн, що ще малим вивчив вiд Дорошенка "Ой, на гирi та Й женцi жнуть". А ще була сумна, тужлива до безкраю пiсня про чайку. Мама казала, що це також про Україну. Ой бiда, бiда Чайцi-небозi, Що вивела чаєняток При битiй дорозi. I вiн, Богдась, думав, коли б уже вирости швидше, зовсiм вирости й бути в гуртку таких, як учитель його Сахновський, як цей веселий Тедзик, що був у загонi повстанцiв i втiк з київської фортецi, як брат художника Якобi Павло, якого поранили в бою, а вiн теж був на боцi повстанцiв. А мама спiвала так розпачливо: А бугай бугу гне чайку в дугу... Не кричи, чайко, бо повiшу в лугу. Як не лiтати, як не кричати, Дiтки маленькi, а я їх мати. Киги, киги! Злетiвши вгору, Тiльки втопитись в Чорному морi! Аж сльози пiдступають до очей Богдася. Хоч би нiхто його не побачив! Та раптом мама зовсiм змiнює мелодiю, i улюблена Богдасева весела пiсенька лине з вiтальнi, де стоїть напрокат взяте пiанiно: А вже весна, а вже красна, Iз стрiх вода капле! Iз стрiх вода капле! Молодому козаченьку Мандрiвочка пахне, Мандрiвочка пахне! Ой, скiльки, вже тих пiсень знає мама! Його найкраща, найрозумнiша, найкрасивiша у свiти мама! * * * Маша спiває i спiває... I де в неї сили беруться? I звiдки вона взяла всi цi пiснi? Параскева Петрiвна сiдає на кухнi. "Хай я потiм приберу - не треба грюкати посудом, щоб не заважати". Це привiд, їй самiй хочеться послухати Мащу. Який у Машi гарний низький голос. Чому вона так сумно спiває: Ой, глибокий колодязю, Золотiї ключi - А вже ж менi докучило, В свiтi горюючи. Вона щаслива тепер, її дочка? їй добре з Сашею? А щось гризе материнське серце, коли виводить Маша журливо: Чи я в лузi не калина була, Чи я в лузi не червона була... Чи я в батька не дитина була. Чи я в батька не кохана була? Взяли ж мене замiж дали I свiт менi зав'язали. Така моя доля! Гiрка доля моя! Що ж тепер картати старе серце за Машине сумне дитинство, розкидане, розiрване по родичах? Хiба мати не розумiла - i замiж вона не вийшла-вискочила, щоб здихатися тих родичiв, i нiчого доброго з того не вийшло. Але нiколи докору матерi, нiколи, навпаки - тiльки щоб їй, старiй, було добре та зручно. Так у Парижi, як i в Немировi. Що вона сама може сказати проти чемного, вихованого Олександра Вадимовича? Це ж не те, що її другий чоловiк, Машин вiтчим, бодай його не згадувати! Але ж чому, врештi, не взяти розлуку й не одружитись Машi й Олександру Вадимовичу? Отак - наче все тимчасове. I Опанас Васильович пише й пише, наче нема там у нього цiєї артистки. Кажуть, i дитя вже знайшлося. Нiчого незрозумiле. А Маша виводить: Болить моя головонька, Нiчим зав'язати. А далеко до родини, Нiким наказати... Заболить... "Машенька, дочка моя любая!" Ще не каже Параскева Петрiвна, що вже кличе її молодша дочка Вiрочка до неї їхати. Хоч розiрвись матерi! "А все ж таки, може, час, щоб цей настирний нiмець дав перепочинок, а то й справдi занедужає? Пiду запропоную їм перекусити". * * * "...Мила моя, єдина моя! Перша й остання. Я чую твiй голос - i нiчого менi бiльше не треба". Саша лежить у своїй кiмнатi, трохи застудився, але ж вiн знає - в перервi спiвiв Маша забiжить до нього й спитає: - Серце моє, ти все слухав? Якi тобi найдужче до вподоби? Може, чогось не включати до збiрки? - Усе, усе до вподоби. Як ти питаєш? - А може, цей спiв заважає тобi задрiмати? У тебе вiд нього голова ще дужче заболить? - Ну що ти, менi це найкраще вiд усяких лiкiв, хiба ти не знаєш? Слово честi, я сьогоднi себе чудово почуваю, напевне, тому, що ти спiваєш. Я вийду до обiду, я вже скучив за всiма Так добре, коли ми всi разом - То я ще кiлька пiсень доспiваю i тодi покличу тебе. Вона поправила подушку, поцiлувала швидко в очi, погладила спiтнiле волосся - знову жар! - i побiгла доспiвувати. I в-же лунало: . Ой не свiти, мiсяченьку, Не свiти нiкому, Тiльки свiти миленькому, Як iде додому А от цю, що вона почала зараз, вiн не чув ще вiд неї: Та бодай тая степова могила запала, гей! Де я вчора жито жала, вчора вечiр утеряла. Для нього кожен вечiр, кожна годин'а, коли вони не разом"утерянин-загублений". Ой, не говори ж нi до кого, говори зi мною, гей! Як не будеш, серце, говорити, - умру, серце, за тобою "Говори з ким завгодно, тiльки будь зi мною i не треба про смерть. Нам так добре вдвох! А що буде завтра? Нi, я не думаю про це". Ой. я умру iзвечора, а ти умреш вранцi, гей! Та нехай же нас поховають з тобою в однiй ямцi' Та нехай же нас поховають i:хрест укопають, гей! Щоб усi люди здивувались, як ми вiрненько кохались! "Як ми вiрненько кохались", -пошепки повторює Cauia * * * Раптом музика припиняється. Швидкi кроки. Гомiн. Вже з саду лунає задьористо Марiїн голос: Приїхали три козаки Та всi три однакi. Питаються Марусеньки, У кигорiй хатi? - Фрау Марiє, я вас прошу, -долiтає голос пана Мертке, - ще оцю проспiвайте, одну цю. - Потiм! Потiм! Уже двадцять пiсень! Панове, подумайте, я двадцять пiсень сьогоднi проспiвала! - Он лишенько! Ми б ранiше приїхали послухати! - це голос Тедзика. - Я, як лейб-медик двору її величностi, вимага-ю припинити це знущання, так ви захворiєте, - це голос Карла Беннi. - Але ж хоч не спiвати, а розмовляти з нами ще можна? - це голос Сахновського. - Панове, до столу! - запрошує всiх Параскева Петрiвна. Як це вона примудряється, скiльки б людей не було, зовсiм нежданих, усiх запросити, усiх пригостити? - Мамо, Олександр Вадимович теж хотiв вийти до столу. - От i добре, - щиро радiє стара. - Пане Мертке, я i вас не вiдпускаю. Богдасю, пiди за Олександром Вадимовичем. - Я сама покличу! - Марiя бiжить до Сашi. "Три козаки" зiтхають i з заздрiстю дивляться на дверi, в якi вона побiгла, потiм один на одного. Бувають же такi щасливi люди, як цей Олександр Вадимович! ...А Олександр Вадимович, Саша, заздрив їм. Пiдсвiдоме, не признаючись у цьому навiть собi. Вiн був i не старший, i не молодший за них, але ж вони були здоровi! Вони наче з повного розгону кинулися в життя, як з високого берега у бурхливу рiчку, i боролися з невпинними дужими хвилями, вiддаючися цiй боротьбi, i наче дужчали в нiй. I їм не треба було повсякчас розраховувати свої фiзичнi сили i дбати про збереження їх. А вiн мусив жити так, наче йому вже одмiряно певний строк i вiн не має права забувати про те, бо коли хоч трохи забуде, щось невблаганне й невмолиме нагадує болем, простудою, кашлем, несподiваним жаром. Часто не хотiлося признаватися в цьому Марусi, хотiлося поводитись, як цiлком здоровому, молодому, i в цьому для самого себе було ствердження життя, i спочатку це її навiть обманювало - те, що пристрасть його навiть дужчала i ласки були нестримнiшi, невситимiшi. Вона радiла, що вiн любить її все бiльше й бiльше, що вона ще бiльше жадана, i вона радiла, що, наперекiр усiм прописним iстинам, любов не переходить у звичку, а навпаки, їм усе здавалося - їхнє життя тiльки-но почалося. I був їй вiн ще дорожчий i ближчий, нiж перший час, i через цю свою шалену любов, i через те, що на очах вирiс, змужнiв внутрiшньо. Вона не думала про те, скiльки приклала до цього своїх зусиль, своїх бажань, їй було радiсно, приємно, що, коли вiн, нарештi, поїхав до Петербурга iз своїм проектом, вона вже йому, не комусь чужому, а йому, дала доручення i довiренiсть на ведення своїх справ у редакцiях та з видавцями, пiдписання договорiв тощо. От тiльки оцi частi простуди. Оцей кашель. Оцей жар. I вона вже не радiла його пристрастi, i в той же час боялася образити, коли йшла до своєї кiмнатки працювати або їхала до Парижа. Вiн любив товариство, яке збиралось у них, адже це все були симпатичнi молодi люди, з ними завжди було цiкаво й легко, вони всi були тактовнi, послужливi, але ж вони були здоровi, i коли, зовсiм не пiдкреслюючи цього, хтось iз них - або Карл Беннi, або Тедзик, Сахновський, художник Карл Гун чи його приятель, якого вiн увiв у дiм, архiтектор Павло Волков - хотiли прислужитися саме йому, йому ставало боляче, що вони це роблять тому, що вiн хворий. Та це було зовсiм не так. Хоч вони йому "заздрили" (що вiн заздрить їм - про це нiхто з них, звичайно, не думав), для них було цiлком зрозумiло: його щастя нiхто порушити не зможе. Як часто трапляється в молодих товариствах - вони всi були вiрнi рицарi своєї королеви, а що ж поробиш, коли був у неї один обранець, щасливчик, якому можна тiльки безнадiйно заздрити! Було якось усталено само собою мiж ними усiма - в очi Марiї, навiть далеко частiше на людях, нiж наодинцi, вони говорили напiвжартома, напiвсерйозно якi завгодно палкi слова, комплiменти, одверто схилялись перед нею i нiколи не говорили про неї мiж собою в її вiдсутнiсть, крiм, звичайно, дiлових справ. I незважаючи на всi паризькi спокуси й принади, особливо звабливi для молодi, кожного з них у вiльний час тягло сюди, у Нельї. Тут можна було вiдпочити душею, якось освiжитися, а головне - завжди подiлитися своїми турботами, про все порадитись. I всiм було краще й легше, коли цей щасливий Олександр Вадимович не хворiв i в очах Марiї Олександрiвни не мигтiли неспокiй та тривога. * * * Пiснi, якi найдужче любив Богдась. Пiснi, якi найпроникливiшс сприймала мати. Пiснi, якi спiвались для Сашi. А ще були пiснi для себе. Нi, їх не треба голосно спiвати. I цьому композиторовi вона їх не наспiвує. Вони записанi в неї у книжечцi, давно їх записала, там, удома... Iнколи спливають Їхнi рядки - i Марiя тихенько мугикає без слiв: Сама не знаю, де мiн розум дiвся, Що я на чужинi зосталася, Що на чужинi, як у неволi, Завше я плачу доволi... Це коли спливають у пам'ятi рiднi потiчки, луги та садки... 15 ...Срiбнi ложки також були вiдданi в заставу до ломбарду. Шура нiчого не казала Валерiю Iвановичу, щоб не нервувати його дужче. Вона ж знала - у нього в кишенi лише кiлька су, аби перекусити вдень пiд час працi в майстернi. Настрiй у нього i без того поганий. На виставцi близький товариш пiдвiв одразу велику княгиню до своєї картини i так заговорив її, так забив баки, що та й не заходила до залу, де висить картина Валерiя. Звичайно, про купiвлю не могло бути й мови. Що ж ще закласти? У кого позичити? Салiас у Парижi зараз нема - поїхала вiддавати замiж дочку, та в неї Шура й не хотiла б просити. У художницької братiї... У ближчих нема, а в тих, у кого зараз куплено картини, Валерiй нi за що не попросить. Це цiлком зрозумiло. Треба поїхати до Марковички. Правда, їй уже виннi, але ж єдина тут, у Парижi, близька їй жiнка - Марiя Олександрiвна, в усякому разi, їй не соромно i не незручно розказати, в якому вони станi опинилися. I треба ж, щоб Валерiй спокiйно закiнчив нову картину. Тiльки б у самої Марiї Олександрiвни були грошi. У неї теж нiколи не тримаються в кишенi. Та все-таки, коли приїхала мати, вони стали жити якось впорядкованiше, i до них завжди можна поїхати з Володенькою. У їхньому будиночку у Нельї тiльки зрадiють малому. Вона вже не раз пiдкидала його туди на цiлий день, а сама їздила в своїх справах. Шура швидко почала одягати сина у "парадний" костюмчик. - Куди ви причепурюєтеся? - спитав Валерiй Iванович. Вiн збирався йти до своєї майстернi. - Я поїду з Володенькою до Маркевичiв. Йому там добре буде погуляти в їхньому садочку, - напрочуд безтурботним тоном вiдповiла дружина. - До речi, може, у Марiї Олександрiвни я позичу трошки грошенят, щоб якось дожити до твоєї стипендiї. - Хитруха! - по-доброму засмiявся Валерiй Iванович. - Ти б сказала так: я їду позичити грошi у Маркевичiв, а, до речi, Володя погуляє у них у садку. Знаєш що, я не пiду зараз до майстернi, не хочу зустрiчатися зараз iз своїми вiроломними друзями. Я поїду з вами i там попрацюю. Накидаю деякi етюди над Сеною! - Та це ж чудесно! Важко вигадати щось розумнiше, - аж застрибала Шура. - Володечка, мерщiй, з нами їде тато! А в нас вистачить на дорогу? Туди й назад? - раптом спитала вона стурбовано. - Скiльки в тебе лишилося? - Вони обоє серйозно виклали все з гаманцiв. Шурочка перевiрила всi кишенi свої i чоловiка i зосереджено порадувала весь дрiб'язок, який зiбрала. - От, цiлком вистачить i навiть на чашечку кави тобi, а Володю, звичайно, нагодує Параскева Петрiвна. - Як i всiх нас, - засмiявся Валерiй Iванович. - Можливо, це не будуть трюфелi й курчата, але якi-небудь українськi картоплянички вона вже зробить! - Знаєш, чим бiльше я пiзнаю Марiю Олександрiвну, тим бiльше її люблю, - сказала Шура. - Нещодавно менi здалося, що вона змiнилася до мене, якась була холодна й замкнена, i я так засмутилася, що нашi взаємини псуються. - Чуднi жiнки, - знизав плечима Валерiй Iванович, - хiба в неї не могло бути своїх неприємностей, адже в неї стiльки роботи, турбот, та, може, в неї просто щось не виходило з її новою повiстю. Я ж розумiю. Коли щось у мене не виходить, як я замислив, я ладний на всiх кричати, кожна дрiбниця дратує, так i побив би усiх. - Ну, це ми з Володенькою знаємо, коли у тебе не виходить. - Наче я колись бив кого, - обурився Валерiй Iванович. - Я дома й виду не подаю. - Аякже, - засмiялась Шура, - тодi тобi й на очi не потрапляй; i Володя погано вихований, вередун, i до мене всi залицяються, i я з усiма кокетую, i вже домовилась утекти з Павлушею. Усi виннi, все постає проти тебе, не дає працювати! Але зараз давай нiчого не згадувати. Подумаєш, важниця, нема грошей! Це вже нiяк не мусить псувати настрiй. Хiба вперше? їдьмо швидше! I ти ж знаєш, як залюбки купують тут невеличкi пейзажi! Ти нiчого не забув iз своїх причандалiв? Палiтра? Пензлi? Фарби? - Вона уважно все перевiрила, i за це Валерiй Iванович не мiг не обняти й не поцiлувати свою красунечку Шурочку, яку, нiде правди дiти, ревнував до всiх художникiв, а найдужче до свого молодшого брата Павла. Той все-таки для Шури з'явився в ореолi героя. Та зараз не хотiлося про це думати. Треба було дiйсно десь розжитися грошима, щоб дотягти до стипендiї. * * * - Ой, якi милi гостi! От добре, що вибралися до нас! Володенько, як ти вирiс, пам'ятаєш бабу, пiзнаєш? - вiтає радiсно Параскева Петрiвна i бере на руки хлопчика. - А Марiя Олександрiвна дома? Невже поїхала до мiста i ми розминулись? - Дома, дома! - Та враз привiтне обличчя Параскеви Петрiвни набирає якоїсь поважностi, значимостi, i вона конфiденцiально повiдомляє:Машенька позує, її малює Карл Iванович Гун-. Ви таки умовили її, аж нiяк не хотiла! Справдi, її нарештi умовили, й найдужче вплинуло те, що довели: Гуну неодмiнно треба до наступної виставки зробити її портрет. Портрет вiдомої письменницi - це ж буде чудово! Вона його просто виручить! - Машенько, до нас гостi! Олександра Миколаївна, Валерiй Iванович i Володечка мiй. - Я чую, чую! Карле Iвановичу, бога ради, перепочинок, я i так довго сидiла, як статуя, i ви без перерви працюєте, - почули Якобi голос Марiї. А от i вона вийшла на ганок. - Нi, ви подивiться тiльки на мене! Карл Iванович запевняє, що я обов'язково мушу бути в чорному оксамитовому платтi й сидiти в малинових оксамитових крiслах. Суцiльний оксамит! Я - i оксамит, - знизала вона плечима. - Мама була в захопленнi вiд цiєї думки i швидко спорудила менi таке вбрання! Я не винна, їй же богу! - Вам дуже личить, - заспокоїв її Валерiй Iванович. - Гун добре вигадав. Карле, менi можна подивитися? Ти дозволяєш? - Ну, звичайно. Тiльки ти менi обов'язково скажи, як виходить, чи добре падає свiтло? - Чудесно! Тiльки не переборщуй у промiннi. Шурочко, iди поглянь. Марiє Олександрiвно, звичайно, так i треба було - вашi золотистi коси i чорний та малиновий оксамит. - Менi здається, головне не це, - тихо мовила Шурочка. - Ви трохи, ледь-ледь усмiхаєтесь нам, а думаєте щось своє, про що не скажете. - Ну, просто Джiоконда! - засмiялася Марiя. - Мамо, у нас перерва - i ти нас чимось нагодуй. Тiльки попереджаю, ми трохи на декохтi, i мама вже згадує нашi немирiвськi улюбленi страви. - Признатися, i ми про це мрiємо, - заявила Шура. - Валерiй не може спокiйно згадувати нi ваших картопляникiв, нi вареникiв. А ми самi на такому вже декохтi, що й висловити важко. - Але говорила вона про це весело. Художники сiли в садочку покурити пiд єдиним, але таким розлогим гiллястим деревом, що воно наче утворювало альтанку пiд зеленим дахом. Та поряд були сади, Булонський лiс, вiяло рiчним повiтрям iз Сени, i було б зовсiм добре, коли б не треба було говорити про грошi. Але чоловiки надали цю приємнiсть жiнкам. I Шурочка одразу одверто сказала, що основна причина їхнiх вiдвiдин - необхiднiсть позичити грошi. Обличчя Марiї посмутнiло. - Що ж робити? Повiрите, в нас у самих нiчогiсiнько немає зараз. Добре, що мама вигадує неймовiрнi способи, як нас усiх прогодувати. Я вже давно чекаю, що надiшлють гонорар за мої першi "Листи з Парижа", але все не надсилають. - Менi дуже прикро, що i я вам додала неприємностi, - сумно сказала Шурочка. - Треба знайти якийсь вихiд, - замислилась Марiя. - Просто не знаю, що й робити. Я навiть посуд наш заклала, у нас були срiбнi ложки, ножi й виделки, що з собою привезли. Ну, тепер купила зовсiм простi, дешевi. Валерiй спочатку здивувався, а потiм нiчого. "Аби було що ними їсти", - сказав. Та коли нема чого... - Ой, знаєте що, - враз прояснiла Марiя i простягла перед себе обидвi руки, - бачите? - Що? Бачу вашi руки, - здивувалася Шура. - А на руках? От бачите - обручка, це справжня золота обручка. Правда, вона менi дуже, дуже дорога. Ви знаєте, її подарували менi в Петербурзi земляки-українцi, коли вийшла моя перша книга "Народнi оповiдання", а вигадав це Тарас Григорович Шевченко. Вiн сам i вибрав. У мене зараз нема нiчого дорогого, нiяких дорогоцiнностей, крiм цiєї обручки. Але її можна закласти, вона ж не загине. Хто перший одержить грошi, я чи ви, - той i викупить, обов'язково викупить. Я її майже нiколи не ношу. Це для портрета, Карл Iванович упросив мене надiти. Але я її дуже бережу, це ж Шевченкiв подарунок! - Вона з любов'ю милувалася обручкою. - Нi, нi, я не вiзьму, - заперечила Шурочка. - Така дорога з усiх поглядiв рiч! - Вiзьмiть! Це ж на кiлька днiв. У вас же дитина. У скрутну хвилину я колись її також заставляла, - призналася вона. - I завжди думала: "Це менi мiй "батько" Тарас Григорович допомагає!" I сама простежу, щоб викупити своєчасно. Що-що, а вже цю обручку ми не втратимо! - Менi просто нiяково, - збентежилась Шура. - Ну, от ще! Я гадаю, коли можна чимось перемогти труднощi, треба це зробити, не надаючи великого значення, не роздумуючи, не терзаючи себе, простiше дивитися. - I помовчавши, додала: - Хай уже терзає нас справжнє лихо, яке не можна перемогти, на нього треба берегти сили! - вона зiтхнула. Про що думала вона? Шурочка не спитала, розчулена вчинком Марiї. - А як же портрет? - занепокоїлась Шура. - А вiн уже мої руки закiнчив, слава тобi господи! Казав, що з ними бiльше мороки, нiж з головою - нiяк не мiг їм пози вигадати, i туди, й сюди примiрював. Звичайно, голову так крутити та примiрювати не можна, - засмiялася вона. - I ходiмо в наш садок! Я ним дуже пишаюсь. - Я помiтила! Але справдi в ньому чудово. Он Параскева Петрiвна виносить частування на столик пiд деревом! I самовар! - зрадiла, як дитина, Олександра Миколаївна. - Зовсiм як у родичiв на дачi! - Он i Богдась iде з риболовлi! Богдасю, - гукнула Марiя, - може, ти щось уловив цього разу? Справдi, дивiться, у нього якась рибина. Мамо, ти засмажиш нам на снiданок! - Бабусю! Мої трофеї! - простяг Богдась двi нiчогенькi рибинки i втомлено, але задоволене присiв на лозяному стiльцi. - Богдась! Не ворушись! - раптом закричав Якобi. - Я зараз накидаю ескiз, можна зробити чудесну картинку: "Повернення з риболовлi". Поки Параскева Петрiвна готує, ти посидь от так, i вудки хай коло тебе, не чiпай їх! - Я пiду покличу Олександра Вадимовича, - сказала Марiя. - Хiба вiн удома? - здивувалася Шура. - Я думала, в Парижi працює. - Нi, вiн щось погано почувається, застудився, кашляє, але мама його майже вилiкувала. - Вiн так часто хворiє, - зi спiвчуттям мовила Шура. - Це добре, що ви тут живете. - Так, нам тут дуже добре, - сказала Марiя. Але в очах був сум i неспокiй. 16 З Iваном Сергiйовичем тепер бачилися зовсiм рiдко. Iван Сергiйович зовсiм змiнив своє оточення. Вiн тепер часто зустрiчався з французькими письменниками: Флобером, Гонкуром, Доде, бiльшiсть часу проводив у Баден-Баденi, де оселилася сiм'я Вiардо i де Iван Сергiйович будував поряд з їхньою вiллою комфортабельну свою. Полiнька уже вийшла замiж i жила не в Парижi. Його слава письменника набувала в Європi все бiльшої сили, але, незважаючи на все, вiн лишався тим же напрочуд скромним щодо себе i таким же доброзичливим i турботливим щодо своїх собратiв по перу. Навiть особистi смаки не вiдiгравали тут ролi. Що з того, що йому не подобалася перша книга нового роману Толстого "Война и мир", що з того, що вiн сам казав про Толстого: "Я його поважаю, але бути з ним у однiй кiмнатi якось незатишно". Разом з цим Iван Сергiйович переконливо твердив, що Толстой - це неперевершений, найбiльший талант, величезна сила тепер у Росiї, i турбувався про переклади толстовських творiв за кордоном. А що вже до меншої братiї - вiн, як i ранiше, клопотався за всiх i кожного, часто помиляючись в оцiнцi. Але ж ще устами святого Петра мовив Данте в "Божественнiй комедiї", що краще помилитись, пустивши до раю, нiж помилитись, не впустивши. Iван Сергiйович усе ж таки побував у Марiї в Нельї. Навiть одного разу, не заставши її, довго чекав i розмовляв з Параскевою Петрiвною. Вона спочатку трохи збентежилася - Тургенев приїхав до них! I як навмисне Машеньки нема! Така прикрiсть! Але Iван Сергiйович заспокоїв її, запевнивши, що залюбки почекає, i Параскева Петрiвна навiть розбалакалася з ним. Вона не знала про всi мiнливi нюанси взаємин дочки та Iвана Сергiйовича. їй було тiльки вiдомо, що Тургенев завжди протегує Машi i завжди чим може допомагає. Не дуже, а все ж таки майнуло в її словах, що хоча все добре i вона сама дуже рада, що приїхала, проте Маша тягне все на собi. Опанас Васильович за сина зовсiм не дбає, i дуже шкода їй бiдну Машу. Потiм, немов сама злякалася, що наговорила, може, зайве, почала вихваляти Машу, яка вона хороша дочка, дбайлива мати. Тургеневу все це було не новиною... На жаль, коли Марiя приїхала з мiста, йому треба було вже повертатися. Марiя пiшла його проводжати до омнiбуса. Вони не торкалися болючого питання - його осоружного виклику до Сенату. Марiя розпитувала про знайомих лiтераторiв, петербурзькi новини. - Збираюсь, збираюсь сама поїхати, все щось заважає, - мовила вона, наче думаючи про щось iнше. - Все-таки дуже важко з роботою. Ви ж знаєте, я залежу вiд Петербурга, i це все таке весь час непевне. Вже ж "Основа" не iснує, але й з росiйськими журналами без особистого зв'язку трудно, - призналася вона, пiдвiвши голову й глянувши в очi. I хоча давно вже зникло для нього чарування, що вiдчував вiн колись, буваючи з нею, проте знову заговорило якесь почуття товариської доброзичливостi, бажання допомогти. - Вам треба бiльше увiйти в життя лiтераторiв Парижа, спробувати тут налагодити зв'язки, мати постiйний заробiток, щоб не залежати вiд наших невiрних редакцiй та журналiв i, головне, вiд змiн нашого петербурзького клiмату. Я познайомлю вас з вiдомим видавцем П'єром-Жюлем Етцелем. Не можна уявити собi сучасної французької лiтератури без цього славного старого. Вiн видавав Жорж Занд, Вiктора Гюго, вiн їх вiрний друг, переконаний республiканець. З приходом Наполеона "малого" навiть був деякий час у вигнаннi. Я лише в останнi роки познайомився з ним, обiцяв перекласти росiйською мовою казки Перро i написати до них передмову. Старий Етцель i сам письменник. Пише для дiтей пiд iм'ям П'єр-Жюль Сталь. Ви так добре володiєте французькою мовою, i коли вже волею долi залишилися тут - треба використати цей час. Понесiть йому свої казки для дiтей. Перекладiть кiлька французькою мовою для ознайомлення. * * * Вона поглянула на нього, як на "старого". Коли вже Тургенев у свої сорок сiм рокiв завжди говорить про старiсть, то що вже казати про людину, яка досягла п'ятдесяти? О боже мiй, господи! Це ж i вона вже розмiнює свiй четвертий десяток!.. їй минуло тридцять. Вона також стара?.. Нi, нi. Герцен казав, що справжнє життя жiнки починається пiсля п'ятдесяти! Вона не раз згадувала це, смiючись... їй ще далеко до старостi!.. Елегантний, з благородною осанкою чоловiк, справжнiй француз. Волосся трохи посивiле, обличчя ще гарне, хоч немолоде, та з таких, котрих не псують зморшки. Воно могло б видатися навiть строгим, гордовитим, коли б не добрi очi. Вiн чемно запрошує сiсти, уважно дивиться на жiнку, про яку говорив йому цей прекрасний росiйський письменник Жан Тургенев. Жiнка молода... Вродлива? Щось бiльше за вроду. У повному жiночому розквiтi. Що за дурниця вживати визначення "бальзакiвський вiк" для жiнок пiсля тридцяти рокiв? Саме пiсля тридцяти жiнка розквiтає. Хiба його не любили жiнки цього вiку? Вона не схожа на парижанку, хоч говорить бездоганною французькою мовою. В нiй нема їхньої грайливостi й кокетування. - Я зробила переклад свого твору "Кармелюк" французькою мовою, - говорить вона. - Поки що це просто як пiдрядник, аби ви зрозумiли самий змiст. Коли твiр пiдiйде для вас, тодi я попрацюю над ним досконало. Крiм жiночої принадностi, видно, що це дiлова роботяща людина, видавець цс одразу розумiє. З такими приємно мати справу. - Я прочитаю найближчим часом. Я певен, що ми знайдемо спiльну мову. Його дивує якийсь наївний погляд її великих сiрих очей, коли вона говорить досить стримано про свої книги, наче сама дивується, що написала їх, i раптом, коли згадує про своїх видавцiв, у цих очах i в куточках губ мелькає лукава смiшинка. I це враз переконує Етцеля, що не така вже проста ця жiнка, i йому хочеться ближче познайомитися з нею. Вiн мимоволi внутрiшньо пiдтягується, як кожен пiдстаркуватий чоловiк у присутностi привабливої молодої жiнки. Люб'язно, але в межах загальновживаної чемностi, вiн повторює, що постарається їй стати у пригодi, адже вiн чув про неї вiд Жана Тургенева. Дiйсно, приємно було б знайти спiльну мову i бути зв'язаним роботою з цiєю українською письменницею. - Я прочитаю i напишу вам. Ваша адреса, мадам? Вiн потиснув їй руку, i Марiя пiшла вiд нього пiдбадьорена. Справдi, як добре було б зв'язатися з журналами, редакцiями гут, у Парижi. Вона залюбки перекладатиме з французької i може перекласти деякi свої твори французькою мовою. Адже все складається так, що їй треба лишатися в Парижi на невiдомо який час. Куди їй повертатися? Пiсля розгрому польського повстання, арештiв, закриття "Основи", циркуляра мiнiстра Валуєва, який закреслював українську мову, лiтературу, самий народ, пiсля арешту Чернишевського, його брутальної громадської страти й заслання, становище лiтераторiв жахливе. Що її там чекало на батькiвщинi? Та й де? Про Чернiгiв уже не було й думки. Власне, яке вона мала право чекати вiрностi вiд Опанаса? А втiм, щось щемiло. Як кожна жiнка, вона, навiть не признаючись собi, вважала, що для чоловiка незамiнна й незабутня... Вона навiть наївно була певна, що й Дорошенко нiколи не одружиться, хоча сама пропонувала висватати його за когось. Вiн тодi обурювався... А в Опанаса вже й дитина є з тiєю спiвачкою... Марiя нi з ким не говорить про неї, i навiть коли при нiй приїжджi з рiдних мiсць щось легковажно починають натякати й розповiдати, вона припиняє це базiкання. Та "на кожен роток не накинеш платок". Ну, що ж, хай буде щасливий бiдолага Опанас! Вiн же хороша людина, тiльки характер нестерпний. О боже, як могла вона витримати стiльки рокiв! їй здається життя з ним якимось доiсторичним перiодом. Справжнє життя почалося з Сашею. Швидше, швидше в їхнiй маленький будиночок над Сеною! Вона розповiсть йому про вiзит до Етцеля, i вiн радiтиме, може, ще й дужче за неї, бо це її ще мiцнiше прив'яже до Парижа. Адже вiн також не знає, що його чекає на батькiвщинi, як вони там влаштуються разом, а щоб жити нарiзно, тепер про це не могло бути й мови. Так. Це був тiльки пiдрядник, нашвидку зроблений, щоб вiн, видавець П'єр-Жюль Етцель, ознайомився зi змiстом. I те, що вiн читав зараз, було таким далеким, i незнайомим, i дивним. "Хто бував на Українi? Хто знає Україну? Хто бував i знає, тон нехай згадає, а хто не бував i не знає, той нехай собi уявить, що там скрiзь бiлi хати й вишневi садки, i весною... весною там дуже гарно, як усi садочки цвiтуть i всi соловейки защебечуть..." Вiн читає i мимоволi усмiхається. Спочатку тому, як недоцiльно обрала авторка цей свiй твiр: хто ж знає тут Україну? Але читає далi маленький вступ i раптом уявляє, як ця жiнка з русявими косами вночi сидить бiля вiкна маленького домика пiд соломою i слухає, як дерева ростуть, як рiчка тихо лелiє i як солов'ї почали перегукуватися, перегукуватися, а потiм усi разом защебетали i все заглушили... I вiн уже всмiхається не з дивного бажання письменницi почати з цього твору, а вже якось пiдсвiдоме те все уявляючи. Вiн зачитався. Яке те все було далеке, i всi звичаї, i вдачi, весь побут незнаної країни - певне, вона, авторка, дуже її любить, коли так вималювала все, i, певне, сумує за нею, бо немов проспiвала якусь баладу. I вiн згадав, як сумував за своїм краєм, за своїм Парижем, коли опинився у вигнаннi. Вiн змушений був покинути Париж у 1852 роцi, адже вiн, республiканець, гарячий, завзятий, був енергiйним полiтичним дiячем, займав посади в мiнiстерствi iноземних справ, морському мiнiстерствi, був генеральним секретарем кабiнету. Але коли владу захопив цей пiдступний, вiроломний Наполеон III - "малий Наполеон", як назвав його Вiктор Гюго, пiсля цього ганебного перевороту скiльки друзiв Етцеля i вiн сам опинилися у вигнаннi! Його улюблений Вiктор Гюго пiд чужим iм'ям теж переїхав спочатку до Брюсселя, де влаштувався i Етцель. Та потiм Гюго переїхав на острiв Джерсi, а потiм Гернсей. Гюго й досi у вигнаннi, вiн не захотiв повертатися i пiсля оголошеної амнiстiї, поки, як казав вiн, "у вигнаннi свобода". Там, над океаном, народжуються його полум'янi твори. Його блискучий памфлет "Малий Наполеон", його вiршi, зiбранi у книжцi "Вiдплата", видав Етцель так само. як i першi його романи. Етцель пiсля амнiстiї не так давно повернувся до Парижа. Вiн вважав, що як видавець-а вiн був природженим видавцем, - вiн бiльше зробить для батькiвщини. Йому писала про це i Жорж Занд, старий його друг, що вiн мусить приїхати працювати тут. I це не зрада його республiканських iдеалiв. Його просвiтительська дiяльнiсть повинна бути в нього зараз на першому планi. Справдi, вiн був природжений видавець, винятковий видавець. У чому талант видавця? Вiдчути, що потрiбно народу. Вiдчути Iвсi передовi iдеї доби - де б вони не народилися, в якiй країнi, якої б мовою не були проголошенi - i якнайшвидше перекласти рiдною мовою, i зробити здобутком своєї культури, i, найголовi яiше, вiдчути талант у скромному молодому письменнику, i, пiшовши на риск, пiдтримати його. Згуртувати навколо видавництва письменникiв, художникiв, обов'язково й художникiв, i в той же час вести справи так. щоб видавництво мало прибутки i завжди було спроможним пiдтримати того автора, який через будь-якi причини перебуває в матерiальнiй скрутi. Дати можливiсть йому працювати. Нещодавно принiс йому несподiваний роман не вiдомий нiкому Жюль Верн. В романi дивно переплетенi наука й фантастика, i все осяяно благородними, гуманними пошуками вчених, дослiдникiв, мандрiвникiв, i все викладено в гострому сюжетi. Син Етцеля Жюль-Жюль, пiдлiток, прочитав не вiдриваючись. Етцель-батько переконаний: книги Жюля Верна читатимуть i дорослi, i молодь, i дiти! Як вони поширюватимуть кругозiр кожного пiдлiтка, прилучатимуть до новин науки i виховуватимуть бажання невтомної працi, пошукiв. Вiн уклав i пiдписав з молодим Верном договiр, - на двадцять рокiв! По роману в рiк! Невже вiн помилиться? Нi, нiзащо! Вiн вiрив у свiй талант видавця. Яка шкода, що це оповiдання чи невеличка повiсть української письменницi аж нiяк не матиме успiху у французьких читачiв! Але ж як вона написана! Недарма старий Етцель замрiявся i деякi рядки перечитав кiлька разiв... I потiм... З цiєї повiстi видно, яким повiтрям дихає молода жiнка, i йому, старому республiканцю, прогресивному просвiтителю, це приємно. Саме тепер вiн узявся до органiзацiї журналу для дiтей та юнацтва: "Magazine d'йducation et de rйcrйation" - "Журнал виховання та розваг". Вiн розмовляв уже з приводу цього з багатьма письменниками, яких би хотiв залучити до участi в журналi. I не тiльки для "rйcrйation" - найкращих письменникiв, але й для "йducation" - вчених. Поряд з письменниками Мало, Шатрiаном, Еркманом, Лорi, Лабуле, звичайно, вiдкритим тепер Жюлем Верном, в журналi мелькають iмена старого друга-республiканця, мандрiвника, який теж зазнав вигнання, географа Елiзе Реклю, молодого талановитого астронома Камiла Фламарiона, хiмiка Сент-Клер-Девiль та iнших. А iлюструватимуть журнал Густав Доре, Жан Гренвiль, Альфонс Деневiль, Жорж Ру та всi здiбнi талановитi художники, якi щиро вiдгукнулися на таку потрiбну цiкаву справу. А що, як у журналi вiзьме участь i ця українська письменниця? Що з того, що саме ця повiсть непридатна - але ж .не тому, що вона не талановито написана, а просто надто далека своїм змiстом i тому не матиме успiху, а перший виступ повинен бути вдалим. Вона також зможе перекладати росiйською мовою тi французькi книги, що видає тут Етцель, адже його "контора" зв'язана з "конторою" Вольфа й iншими видавництвами у Петербурзi! Це було б вигiдно для обох сторiн. Марiя навiть не сподiвалась так швидко одержати вiдповiдь. "Мадам, я прочитав рукопис, який Ви менi залишили. Талант автора для мене поза всяким сумнiвом. Книга має безперечну значимiсть, але постатi й звичаї, якi в нiй змальованi, дуже далекi вiд нашої французької дiйсностi, а тому менi здається недоцiльним починати саме з цього твору. Треба, щоб Ви знайшли серед Ваших речей таку, яка б не була надто далека для нашої публiки. Вибiр першої книги має дуже велике значення для Вас, для Вашого успiху у Францiї. Те, що Ви зробили у Вашому оригiнальному рукописi, переконує мене, що й у Францiї Ви можете стати письменником такого ж рангу, яким Ви є без сумнiву у Вашiй Росiї..." Вiн просив прийти її в четвер, себто позавтра, - швидко вирахувала вона, - об одинадцятiй годинi ранку, а коли вона не зможе, вiн готовий прийняти її i в п'ятницю, i навiть у суботу, тiльки, щоб вона заздалегiдь повiдомила. Вiн хотiв би в першу чергу з'ясувати, якi її твори можна взяти для видання у Францiї для дiтей, та дiзнатися взагалi про її плани та задуми. Вiн просив про це одверто розповiсти, бо хоче спробувати прокласти їй лiтературний шлях тут, у Францiї. Лист був дiловий i в той же час вселяв надiю, незважаючи на т