правив "Дым" на Вас i на Ваш гурток - чи не розсердилися Ви з приводу сцен у Губарьова i чи не застили цi сцени для Вас змiст усiєї повiстi? За всiма звiстками, що доходять до мене, "Дым" збуджує мало не ненависть та презирство до мене у бiльшостi читачiв: двiтри статтi, якi менi довелося прочитати, - у тому ж дусi. Я не можу не бути справедливим до себе - Mit keiner Arbeit hab' ich geprahlt - Und was ich gemalt hab'hab' ich gemalt , (Не стану за працю себе вихваляти:_ Я те змалював, що зумiв змалювати._ Гете. _(З нiм. переклала Наталя Забiла.)_ а тому й не хвилююсь; я наперед знаю, що не вiдчую нiяковостi, коли б i Ви вiдгукнулися несхвальне, але зверну на цей факт увагу, - бо, хоча я, з одного боку, дуже добре знаю, що кожен талант, як кожне дерево, дає лише тi плоди, якi йому належать, проте, з другого боку, я не роблю собi нiяких iлюзiй щодо свого таланту - мого дерева, - я бачу в ньому досить звичайну, ледь прищеплену, росiйську яблуню. В усякому разi. Ваша думка - якщо вона буде висловлена i мотивована, однаково буде приємною". - Бачиш, вiн хоче з тобою ближче спiзнатися, - мовила Марiя. Так, Iван Сергiйович жадає знати думку Митi. Вiн з Митею розмовляє "на рiвних". I раптом боляче вколов спогад - до Сашi вiн завжди ставився дуже, дуже приязно, але яка рiзниця! Та що там! Хiба вiн так чекав думки навiть Добролюбова i Чернишевського! - Вiн тебе цiнує бiльше за Добролюбова та Чернишевського, - сказала вона. - Тих вiн не любив i зовсiм не виявляв бажання зiйтися ближче. Вiн сам менi розповiдав, що якось давно сказав Чернишевському жартома: "Ви просто змiя, а Добролюбов - очкова, але є ще й гримуча - це юний Писарєв - той сповiщає про своє наближення". Митя розсмiявся, а потiм сумно мовив: - Яка там гримуча! Про Тургенева треба писати на повну силу, а я ще неспроможний. - Але ж ти вiдповiси йому? - Безперечно. I я не приховаю свого першого враження вiд роману. Я гадав, що наше особисте знайомство обмежиться моїм дiловим вiзитом. Слово честi. Марi, його лист для мене несподiванка - значить, вiн пам'ятає про мене, не хоче забувати, i менi було б цiкаво поговорити з ним. Та ти ж знаєш, певне, я не скоро побуваю за кордоном, а може, й нiколи. Хiба мене випустять? Про це Митя написав на початку свого листа Тургеневу i все-таки не мiг не написати хоч кiлька слiв про новий роман, з вiдвертiстю, яка знову i схвилювала, й полонила старого письменника. "Я, напевне, не писатиму про "Дым", принаймнi тепер, - писав Митя. - Не буду з двох причин. По-перше, менi необхiдний деякий простiр, щоб я мiг висловити тi думки, на якi мене наводить Ваша повiсть. А цього простору в мене нема, тому що на моєму журналi лежить рука попередньої цензури". О, ця цензура, найлютiше зло, що не тiльки гальмує, а спотворює все в лiтературi! "По-друге, я вважаю, що про Вас треба писати добре i захоплююче або зовсiм не писати. А я весь цей час, уже близько пiвроку, вiдчуваю себе нездатним працювати так, як працював ранiше у зачиненiй клiтцi. Вся моя нервова система струшена переходом до волi, i я й досi не можу оправитися вiд цього потрясiння. Ви бачите самi, як недоладно написано цього листа i як тремтить моя рука. Я почекаю писати про "Дым", поки не вiдчую себе спокiйнiше й мiцнiше. Але я передам Вам, наскiльки зумiю, основнi риси мого погляду на Вашу повiсть". I вiн одверто написав про те, про що говорив i Марiї, i що сцени у Губарьова аж нiскiлечки не завдають йому прикростi, i так само навiв прислiв'я: "Дурнiв i в олтарi б'ють". "Я сам, - писав вiн, - глибоко ненавиджу всiх дурнiв взагалi i особливо глибоко ненавиджу тих дурнiв, якi прикидаються моїми однодумцями та спiльниками. Далi, я бачу, що сцени у Губарьова складають епiзод, пришитий до повiстi на живу нитку, напевне. для того, щоб автор, скерувавши всю силу свого удару праворуч, не загубив остаточно рiвноваги i не опинився в невластивому йому товариствi червоних демократiв. Що удар дiйсно падає праворуч, а не лiворуч, на Ратмiрова, а не на Губарьова - це зрозумiли i самi Ратмiрови..." До речi, про те, що це зрозумiли самi Ратмiрови - Iван Сергiйович дiзнався одразу. Вiн сам знав, як вони йому добре "вдалися" в. романi, i як вiн влучно поцiлив! Йому розповiли знайомi: "справжнi" генерали так образилися, що, зiбравшись у Англiйському клубi, ухвалили написати автору колективного листа з рiшенням виключити його зi свого товариства! Тургенев шкодував, що Сологуб переконав їх, що це просто безглуздо, i вiдмовив це робити. А Тургенев смiявся i скаржився друзям: "Не можу простити цього Сологубу! Яким би торжеством був для мене цей лист! Та я б його в золотiй рамцi на стiнi повiсив би!" Звичайно, нi Писарєв, нi Марiя про це не знали. А над листом Писарєва Iван Сергiйович замислився. Той напрямки писав: "При всьому при тому "Дым" мене рiшуче не задовольняє: вiн уявляється менi дивним i зловiсним коментарем до "Отцов и детей". I вiн знову писав так, як казав Марiї, про Каїна i Авеля, i невже перший i останнiй Базаров умер у 1859 роцi вiд порiзу пальця або переродився в Бiндасова. Але ж у Писарєва нiяких сумнiвiв не було, що Базаров iснує, як же Тургенев його не примiтив? Не мiг вiн не написати й про те, що його дуже здивувала i ущипливо вразила в кiнцi повiстi одна "глибоко фальшива та несподiвано солодка рулада". "Ви, без сумнiву, зрозумiєте, про що я кажу. Це, звичайно, дрiбниця, але я рiшуче не розумiю, як це вам спало написати таку дивну фразу?" - Ти натякаєш про "царське слово"? - спитала Марiя. - А звичайно, - пам'ятаєш, як у нього: "... i лише одне велике царське слово "воля" витало, як божий дух, над водами". Ну, просто соромно за нього! - Я певна, це вставлено для цензорiв. Але ти правий, треба було обiйтися без цього. Згодом, в окремiй книжцi, що вийшла незабаром, вони обоє з задоволенням побачили, що цiєї "солодкої" рулади немає, та й у вiдповiдi на цей лист Тургенев пояснив Митi, чому вiн написав її, так, саме так, як i припускала Марiя. Iван Сергiйович писав, що вiд душi хотiв би продовження знайомства i принаймнi листування, поки не побачаться. На жаль, вони не побачилися з причин, незалежних вiд них. Трагiчних причин. 6 Марiя вже помiтила: пiсля кожної зустрiчi з Благосвєтловим Митя повертається сердитий та роздратований. - Вiн не вносить у нашу справу анi розуму, анi таланту. От ранiше вiн був iнший. Коли я починав тiльки працювати, вiн добре вплинув на мене, щоб я зрозумiв, у чому саме полягають обов'язки чесного лiтератора, i я зрозумiв, - лiтератор, однаково, чи критик, чи письменник, не повинен бути схожим на лагiдне телятко, що смокче двох, а то й трьох чи чотирьох маток. А нашi росiйськi письменники - аби грошi платили! Як шевцi, хто купує, тому й продають. Знаєш, Марi, я радий, що ти не дала свої твори Каткову. Такої поведiнки колись навчав мене Благосвєтлов. Вiн тодi прихильно ставився до мене. - А що з "Русским словом" було б без тебе? - заперечила Марiя. - Хiба журнал набув би такого значення? - Ну, не тiльки без мене... Ти не згадала Зайцева, iнших. - Гаразд, тим бiльш обурливо... Що Благосвєтлов без вас? А як вiн з вами поводиться?! - Признатися, вiн став просто неможливий у своїх взаєминах iз людьми. Вiн в одну мить може все зiпсувати, над чим мiркували, працювали, - розладнати, переплутати i просто оскандалити своєю метушливiстю, роздратованiстю, якоюсь короткозорою задерикуватiстю i якоюсь пристрастю до порожньої i в той же час красномовної полемiки. - На жаль, дуже вже часто тепер надибуєш на таку... порожню та красномовну. - Я не хочу вважати його поганою людиною, - вiв далi Митя. - Та вiн же просто перетворився на хазяїна-буржуа у ставленнi до всiх вас, - обурено перебила Марiя. - Ти б тiльки почула, як вiн розмовляє з наборщиками, службовцями, - не мiг не згадати Митя. - Це правда, що вiн ударив одного з робiтникiв? - Достеменна правда. I вiн ще дорiкає менi панством! - От уже таки справдi "панство" - наше життя, - знизала плечима Марiя - А ти б побачила, як вiн живе, яка квартира! Та хоча дверi з червоного дерева, полiрованi, пiдвiконня мармуровi, скрiзь понатиканi кришталевi вази, бронза, дорогий посуд, рояль вiд Бехштейна. на якому, певне, нiхто не грає, - все свiдчить про абсолютну вiдсутнiсть i крихти смаку. Уяви, в нього був навiть лакей - негр. Правда, з приводу цього з нашого Євлампiйовича, з Благосвєтлова, так глузували, що вiн його досить швидко звiльнив. I разом з усiєю цiєю дурною пишнотою вiн торгується iз спiвробiтниками за копiйки, як якийсь дрiбний крамар. Знаєш, вiн зменшив менi гонорар, коли я сидiв у фортецi, - мовляв, його й так там годують, грошi йому не потрiбнi! - Вiн просто огидна людина! - спалахнула Марiя. - I як люди перероджуються! Менi боляче, що ти мусиш терпiти його. Я, звичайно, розумiю, вiн почав видавати "Дело", а це ж буде продовженням "Русского слова". - Я не дуже в це вiрю, - признався Писарєв. - Цензура цензурою, але й сам Євлампiйович i менi, i Зайцеву ставить такi рогатки, що просто неможливо працювати. Я жадаю бiльшого простору для роботи, але вiн скрiзь, де може, торочить, що я видохся. Що може бути для лiтератора болючiшим, коли колеги, а то й друзi з жалiсливою мiною, - мовляв, нiчого не поробиш, - голосним шепотом, щоб усi чули, нiби мiж iншим, але пiдкреслюючи, кинуть: "Виписався. З'їздився. Кiнь, та не той". Хiба вона сама на собi це не вiдчувала i не вiдчуває? I це трапляється часто, коли письменник "мовчить" не тому, що видохся, а коли замислив щось бiльше, ширше, може, навiть на кiлька ступнiв вище, значимiше, нiж ранiше, i важче для втiлення, - а оцi нiби спiвчутливi жалi й питання: "Щось вас давно не чути", "чи скоро порадуєте?". А за спиною: "Нiчого вже пiсля "Народних оповiдань" не дала надзвичайного". I не може ж вона кожному такому "друговi" перераховувати, скiльки написано й надруковано повiстей та оповiдань, скiльки перекладено її творiв iншими мовами. Коли люди не хочуть помiчати та знати - це так легко зробити! А щодо Митi - це така несправедливiсть iз боку Благосвєтлова! Навiть пiсля фортецi за кiлька мiсяцiв вiн уже стiльки написав! - Ти ж йому дав таку цiкаву статтю "Образованная толпа", а "Будничные стороны жизни"! Хто ще так тонко зрозумiв Достоєвського, його Раскольникова? Шкода, що це лише перша частина твоєї роботи, а найдужче я чекаю, коли ти напишеш про Гейне. Ти ж знаєш, як я його люблю! - Можна сказати, я починав з Гейне свою лiтературну дiяльнiсть, з перекладiв його поезiї, - вже зовсiм iншим тоном, вiдкинувши думки пре Благосвєтлова i роздратування, мовив Митя; куди цiкавiше було розмовляти з Марiєю про саму роботу, а не про рiзнi неприємностi пов'язанi з роботою! - Ти тiльки не чекай вiд мене самих дифiрамбiв i захоплень щодо Гейне! Адже поруч з його генiальнiстю поета уживається такий полiтичний дилетантизм свiтогляду, i менi хочеться це розкрити, насамперед для молодi. Треба, щоб молодь, звiльняючись з-пiд влади старих iлюзiй, зв'язувала своє життя з боротьбою за перетворення всього суспiльства, хiба не так? Нi, не влаштовують зараз мої статтi Благосвєтлова. - I раптом закiнчив жартом: - i тримається, як самодур, i платить, як скнара! Ну, нiчого. Марi, сiдаймо за працю! Слово честi, я просто з насолодою перекладаю "Походження людини" Дарвiна. Стiльки думок виникає одразу i стiльки хочеться написати з приводу цiєї надзвичайної книги! - Ти знаєш, - мовила Марiя, - я гадаю, i так цього хочу, просто мрiю, перекладати з тобою i Брема "Життя тварин". От тiльки закiнчу Жюля Верна, я обiцяла Етцелю i милому Жюлю не затримувати. Як це радiсно було чути Митi, вiн вiдчув, що треба стримати себе, адже Марi говорить так спокiйно, по-дружньому. Надто спокiйно, надто по-дружньому. Тому вiн по-дiловому нагадує: - А твiй власний роман? Новий роман, який задумала писати Марiя i дiлилася з ним. - Ну, то вже для душi. То вже напишу напевне. Як воно вийде - не знаю, а написати - напишу. Її рятувала праця. Багато працi, не тiльки "для душi" - iнша рiч, що вона обирала завжди працю, - переклади в даному разi, - яка була для неї цiкава, спiвзвучна її настановам або поширювала її кругозiр, знання. Абищо вона не брала перекладати i в найскрутнiшi часи, коли зовсiм не було грошей. Тепер були найскрутнiшi часи в iншому планi. Треба було повернутися до життя. Заново почати для себе. Може, виправдати внутрiшньо для себе iнстинкт життя, що не зникає наперекiр усьому? При Митi вона не давала волi своєму суму. Вона нiчого не розповiдала про своє особисте, iнтимне життя за кордоном. Вона не згадувала нiколи iменi Сашi. На те були ночi. Самотнi ночi. Удень вона була рiвна, турботлива, дiловита. Митя не обманював себе. Вiн проймався чим дужчою повагою до цього вмiння триматись. Вiн так не вмiв. I невже вона не помiчала нiчого, що з ним? Iнколи йому було образливо вiд цього, iнколи вiн був радий цьому - бо iнакше що б було? Хай принаймнi вже так - турботлива сестра. Та нiколи Митя не бачив Марiю такою роздратованою i збудженою, як одного дня, коли вона раптом повернулася додому далеко ранiше, нiж вiн сподiвався. - Уяви, що утнув твiй Благосвєтлов! Навiть не питаючись у мене, поставив моє iм'я в анонсi вашого "Дела". Для пристойностi вiн мусив поговорити зi мною? А може, я зовсiм цього не хочу! Я ж тепер познайомилася з Некрасовим, вiн клопочеться про видання збiрок, про свiй якийсь журнал, я друкувалася у нього в "Современнике" i обiцяла дати йому новi твори. А твiй Благосвєтлов, я вже не раз, мiж iншим, чула, що вiн про мене скрiзь патякає те, що його зовсiм не стосується, - вiн просто невихований нечема, i я зовсiм не хочу мати з ним справ! Яке вiн має право розпоряджатися мною? Митю усього аж пересмикнуло. Його теж таким нiколи не бачила Марiя. Вiн швидко накинув легке пальто i пiшов з дому, тiльки сказавши: - Заспокойся. Я зараз повернуся. Марiя за хвилину вже картала себе - чом вона не стрималася? Чом дозволила йому пiти таким роздратованим? Що там вiн утне? Ясно, що вiн побiг до Благосвєтлова! I в той же час стало якось тепло вiд того, що вiн так близько до серця взяв її образу, одразу кинувся захищати. Вiн повернувся, звичайно, збуджений, але зовсiм не пригнiчений i не стурбований. - Чорт з ним, з Євлампiйовичем! Нашi взаємини порванi. Я вже не спiвробiтник його "Дела"! - Що ти кажеш? Як же так? - злякалася Марiя. - А от так! Я сказав йому, що коли вiн не вибачиться перед тобою, моєю близькою родичкою, я не зможу з ним працювати. Вiн вiдповiв напрочуд грубо, що коли нашi взаємини залежать вiд усякої дрiбницi, то ними i дорожити нема чого. Я остаточно переконався, що вiн у собi уособлює журнал i навiть на основних своїх спiвробiтникiв, як я i Зайцев, дивиться як на наймитiв, яких в одну мить можна замiнити новим комплектом. Менi це набридло! Я розкланявся й пiшов. Будь ласка, не бiйся, я не кричав i не лаявся - хоч дуже хотiлося! У них у портфелi є мої новi статтi, вони покриють мiй борг, який я зробив, коли вийшов iз фортецi. Марi, я не мiг дiяти iнакше. Ти моя сестра, мiй друг, я нiкому в життi не дам скривдити тебе. Вона знала - це не просто слова. Чим вiддячить вона йому? - Не турбуйся, Митюшо. Ми не будемо без роботи. Ми не загинемо й без "Дела". Я бачила, тобi вже нестерпно було з ним працювати останнiм часом. Менi тiльки шкода й нiяково, що цей розрив трапився через мене. I потiм - це ж все-таки журнал твого напрямку. - Не тiльки через тебе. Я не хочу бути настiльки рабом будьякої iдеї, щоб вiдмовитися вiд особистих бажань i почуттiв. Ти ж знаєш, я глибокий егоїст не лише з переконань, а й по природi. - Милий ти мiй егоїст! - усмiхнулася Марiя. - Нiчого. Влаштуємося. I в її тонi забринiли впевненi, бадьорi нотки. Вона подумала: "А може, й добре, що так вийшло. Може, Митине мiсце тепер серед iнших людей? Що з того, що "Современник" i "Русское слово" завжди полемiзували? Полемiзував Антонович з Митею чсрез Базарова. Правий же був Митя!" А от Некрасова вiн, М,итя, завжди високо ставив, i поважав як поета, i писав, що поважає його за чесне слово, яке Некрасов завжди готовий промовити за бiдаря, за пригнiчену маленьку людину, що в його творах завжди до такої людини гаряче спiвчуття. У ставленнi до Некрасова в них не було суперечок, як у ставленнi до iнших поетiв i поезiї взагалi, їх обох захоплювала сила некрасовської ненавистi до "ликующих, праздно болтающих", що росла вiд твору до твору. Власне, ця сила захоплювала всю молоду Росiю, i окремi твори, i уривки з них ставали улюбленими пiснями. На якiй студентськiй вечiрцi не спiвали .тепер "Вьiдь на Волгу, чей стон раздается над великою русской рекой"? Або не декламували з "Железной дороги"? Навiть дивно, що Писарєв ще не мав нагоди особисто познайомитися з Некрасовим! А от Марiя дуже швидко здiйснила те, чого ще так хотiв Микола Олександрович Добролюбов у Неаполi, чого не вдалося зробити пiд час свого короткого приїзду до Петербурга у 1862 роцi, коли вона щиро заприятелювала з Василем Слєпцовим. Обоє - i Марко Вовчок, i Некрасов - уже добре знали одне одного заочно, адже Марко Вовчок був жаданим автором у "Современнике". Тепер вони нарештi познайомилися особисто, так само, як i з сестрою Некрасова - Анною Олексiївною Буткевич. 7 Знайомлячися з сестрою Некрасова, Марiя сказала їй: - Я не могла довго отямитися, коли ще в Парижi прочитала поему Миколи Олексiйовича "Мороз, Красный нос", i звичайно, я звернула увагу на присвяту - "Сестрi" - одне тiльки слово. - I таке багатство в дарунок на все життя, - замислено мовила Анна Олексiївна. У неї було серйозне хороше обличчя, можливо, навiть строге, коли б не добра м'яка усмiшка, не добрий погляд очей. - Не тiльки вам! Усiм людям! Усiм жiнкам! - Звичайно, всiм людям i насамперед жiнкам. Це зрозумiло. Тим дорожче, що присвятив менi, - i додала, помовчавши з мить: - Брат мене завжди любив i жалiв iз самого малку. - Коли я прочитала поему, ще в Парижi, - знову сказала Марiя (о, як давно це було, вiк минув з того часу!), - менi так захотiлося побачити швидше вас, познайомитися з вами. Вона не сказала, як тодi їй захотiлося швидше "додому", на батькiвщину. Адже й вона найбiльше писала про долю жiнок, долю селянок, - а хiба рiзна доля в української i в росiйської селянки? Як намальованi, постали тодi перед нею i жнива, i дiтлашня, i чудовий образ слов'янської жiнки, i радiсть немудрованого її щирого щастя. Тодi ще Саша був з нею, коли вона читала... Вона i в думках не казала "помер", "був живий"... Був з нею. А цей похорон Прокла, а ця казкова, прекрасна, найвищої поетичностi картина з Морозом-воєводою! - Аж моторошно, коли читаєш кiнцiвку. - сказала вона, - навiть не вiд смертi Дарiї, а вiд надзвичайностi образу Мороза. Це ж так вражаюче зроблено: Не ветер бушует над бором, Не с гор побежали ручьи, Мороз-воевода дозором Обходит владенья свои... Певне, цi рядки вчитимуть школярi напам'ять! - Так, так, - проникливе мовила Анна Олексiївна, - я теж вважаю цей твiр перлиною росiйської поезiї. А от уявiть собi, на початку лiтературної дiяльностi брата, нi, навiть не на початку, адже були вже написанi i "Саша", i цей чудовий вiрш "В дороге" - пам'ятаєте: "Скучно! скучно!.. Ямщик удалой, разгони чем-нибудь мою скуку". Марiя кивнула головою. Вона тепер з особливим почуттям перечитувала вiршi Некрасова. - Так от, - вела далi Анна Олексiївна, - в час, коли вже видно було, який вiн поет, тодiшнi його друзi - i Василь Боткiн, i Тургенев, особливо Боткiн, докоряли братовi, що вiрш його важкий, нема в ньому грацiозної форми, а це непоправна вада для поета, це буцiмто "коробить" людей з художнiм смаком, рiже вухо, яке не терпить дисонансiв, i що поезiя полягає не в реальностi, а у витонченостi форми. Ну, одне слово, що мiг сказати такий захисник чистого мистецтва, як Боткiн! Марiя зiтхнула, згадавши, як у Парижi Боткiн наче священнодiяв - їв грушу або ще щось солодке. Тодi враз спротивiли його "витонченi" розмови. А зустрiч оце тепер з Митею у Тургенева! Дiйсно вже витончена особа! Аннi Олексiївнi вона, звичайно, нiчого не сказала, а слухала її. - А брат йому вiдповiв: "Я вас ще дужче здивую, якщо одверто висловлю свою думку - моє авторське самолюбство буде цiлком задоволене, коли хоча б пiсля моєї смертi росiйський мужик читатиме мої вiршi!" - I читатиме! - з певнiстю сказала Марiя. - I не тiльки росiйський! Ви знаєте, мiй добрий друг польський поет Антонiй Сова-Жслiговський перекладав вiршi вашого брата польською мовою. Вже нащо Герцен, - ви ж самi знаєте їхню неприязнь, - а вiн одразу надрукував "Размышления у парадного подъезда" в своєму "Колоколе", i менi казала його приятелька, вихователька його дочки, Мейзенбуг, як вiн рекомендував їй читати твори Некрасова, що вiн високо цiнує його як поета i що це поет надзвичайно визначний своєю демократичною, соцiалiстичною зненавистю. - I скiльки при цьому саме Герцен завдав прикростей та образи братовi, - стримано, але з глибокою гiркотою мовила Анна Олексiївна. - Не прийняти брата в Лондонi! Брат не може забути цього! - Справдi, це жахливо сталося, - погодилася Марiя. Вона сама не могла збагнути, як розумний, великий Герцен через якiсь грошовi непорозумiння, плiтки, нез'ясованiсть не захотiв прийняти у Лондонi найкращого, найпередовiшого поета Росiї, редактора "Современника"! - До брата все життя ставилися i ставляться несправедливо його друзi, - зажурено сказала Анна Олексiївна, - ставлять йому у провину i широкий розмах життя, i картярську гру, i навiть його пристрасть до полювання, i те, що водиться з людьми, якi зовсiм не заслуговують поваги. А того не розумiють, не згадують, як вiн бiдував, голодував у молодостi, поки перемiг життя. Тодi мало хто йому допомiг, щоб вiн просто не загинув! А тепер я не знаю випадку, щоб вiн не допомiг у скрутну хвилину своїм колегам, їхнiм сiм'ям, от хоча б сiм'ї Чернишевського - вiн вважає своїм святим обов'язком турбуватися про його дiтей, регулярно допомагати їм матерiально, не лише словесним спiвчуттям, що далеко легше! А журнал! Як вiн завжди виручав журнал, як примушений був вести знайомства з зовсiм чужими по духу людьми, пiдтримувати дружнi взаємини з цензорами, аби врятувати цю велику вiдповiдальну справу! Що вiн, для себе особисто старався? Хiба не мiг вiн iз своїми коштами тепер спокiйнiсiнько жити, полювати, пописувати, як iншi, вiршики i не наражатися на небезпеку? Але ж вiн вiдчуває на собi вiдповiдальнiсть за справу росiйської журналiстики. Я не виправдую всiх його вчинкiв, навiть у цiй боротьбi трапляються помилки, за якi вiн сам себе картає найдужче. Коли б хто знав, як вiн картає себе! - Анна Олексiївна замовкла. Марiя теж мовчала. Вона зрозумiла - певне, Анна Олексiївна згадала зараз той вчинок Некрасова, що так несподiвано приголомшив усiх, викликав обурення в лiтературних колах. Пiсля пострiлу Каракозова, коли настав просто терор з боку уряду, Некрасов всiлякими засобами намагався врятувати "Современник" i таки перегнув палицю - вiн узяв участь у вшануваннi Муравйова ("вiшателя"), яке влаштували йому в Англiйському клубi, i навiть, за порадою графа Строганова - старшини клубу, щоб "вплинути та приборкати" цю страшну людину, майже повновладного диктатора в той час, прочитав на честь Муравйова вiршi. Це було вже занадто! Анна Олексiївна не сказала Марiї, як терзає це брата i досi i, певне, терзатиме все життя, бо вiн одразу усвiдомив свою полiтичну помилку, але ж по-жiночому, по-сестринському їй хотiлося виправдати брата в усьому, усьому! - Треба ж зрозумiти, зрозумiти його, - заговорила знову Анна Олексiївна. Завжди мовчазна i скромна в колi лiтераторiв - знайомих брата, - з цiєю жiнкою, Марiєю Олександрiвною Маркович, вона вiдчула змогу бути одвертою. - Зрозумiти, - повторила вона, - i не так по-панськи ставитися, як, примiром, Тургенев. А брат казав колись: "Вiн, Тургенев, з панами хотiв бути паном, хоча по природi своїй, по духу не був пан. Його тягне до якоїсь аристократичної баринi, а я б не пiшов туди нiзащо, хiба тiльки, коли б знав, що там можна жартом п'ять тисяч виграти!" Марiя розсмiялася, а Анна Олексiївна сумно похитала головою, видно, i їй важко було зрозумiти до кiнця суперечливу вдачу брата. - Приходьте до нас частiше, - запросила Анна Олексiївна, - i до мене, до Єракових, i до брата, на Литейний. Брат з великим задоволенням друкував ваш роман у "Современнике" i статтю Добролюбова про вашi оповiдання. Добролюбов так добре розповiдав про вашу зустрiч в Iталiї, i все мрiяв, як ви приїдете до Петербурга i будете в нашому гуртi. А крiм того, знаєте, брат любить вашу Україну, адже мати наша з України, з Подiльської губернiї, Олена Андрiївна Закревська - дочка українського помiщика, а брат i народився в маленькому єврейському мiстечку на Подiллi, у Немировi. - У Немировi? - аж схопилася Марiя. - В моєму Немировi? - Чому вашому? - Та я ж там жила з чоловiком, вiн там учителював. Я так люблю тi мiсця! I Немирiв менi як батькiвщина! - От i його батькiвщина там. Уже пiзнiше, коли йому було три роки, переїхали на Ярославщину, у Грєшнєво, на Волгу. Мати наша багато зберегла українського i в характерi, i в звичках - така лагiднiсть, поетичнiсть, високе почуття обов'язку. Вона любила спiвати українськi пiснi... їй важко довелося з нашим батьком, вона його майже не знала, коли вiддалася за нього. Але по любовi - побачила офiцера, досить гарного, веселого, дотепного, закохалася i майже втекла з дому, потiм усе життя терпiла... Як i вся сiм'я, особливо брат. Крутої вiн був вдачi, наш батько, типовий помiщик-крiпосник... Брат рано пiшов з дому на самостiйне життя. Знаєте, вiн дуже любив вашого Шевченка. У день його похорон, коли вiн iшов за труною Шевченка, брат казав, - у головi в нього склалися вiршi, удома вiн записав їх i розiрвав аркуш надвоє, про всякий випадок. Вже згодом я переписала. Прийдете до нас - я покажу вам. Адже цi вiршi поки що нiде не надрукованi. Незабаром Анна Олексiївна прочитала Марiї вiршi, присвяченi її "батьковi": Не предавайтесь особой унылости! Случай предвиденный, чуть не желательный. Так погибает по божией милости Русской земли человек замечательный... Марiя охоче стала заходити до Єракових - сiм'ї Анни Олексiївни. Так, це була її сiм'я, справжня, дружня i рiдна. Анна Олексiївна зазнала на своєму шляху немало труднощiв та горя. Про себе вона мало розповiдала - бiльше про брата. Та хiба для Марiї потрiбнi були розповiдi? З кiлькох слiв вона могла уявити все - важке дитинство пiд гнiтом самодура батька, бажання вчитися, мати самостiйний заробiток. Раннє замiжжя з нелюбим, далеко старшим за неї чоловiком, потiм розлука неофiцiйна, адже й прiзвище його лишилося - "Буткевич". "Так, як i я, - Маркович", - подумала Марiя. Потiм пошуки самостiйних заробiткiв для самостiйного життя. Добре, що був закiнчений пансiон, що мати, освiчена й розумна, переборюючи всi перешкоди, якi чинив батько, домоглася, щоб дочка вивчала мови, розвинула в нiй любов до книг, до читання. Анна Олексiївна знайшла мiсце виховательки дочок вдiвця полковника - iнженера шляхiв сполучення Олександра Миколайовича Єракова. З дочками Єракова виникла взаємна любов. Та взаємна любов народилася i все мiцнiла i з їхнiм батьком, i не тiльки Анна Олексiївна стала членом сiм'ї Єракових, але й вiн увiйшов рiдною приязною людиною у родину Некрасових, заприятелював з Мяколою Олексiйовичем. Некрасов навiть присвятив йому один iз своїх визначних вiршiв. Анна Олексiївна була старша за Марiю бiльше як на десять рокiв. Та у самостiйних трудящих жiнок рiзниця вiку стирається. їх єднало не тiльки те, що в обох життя починалося несолодко i в спогадах було багато подiбного. Чимало стрiчалося таких жiнок! Головне - єднали погляди, ставлення до людей, до роботи. Анна Олексiївна перекладала, завжди була вiрною i сумлiнною помiчницею брата. Раптом ще одна ниточка зв'язала їх. Навеснi цього 1867 року Некрасов iз сестрою i лiкарем їздив лiкуватися до Iталiї. Правда, ще з ними їздила артистка французького театру в Петербурзi Селiна Лефрен-Потчер, яка ненадовго заступила Авдотiю Якiвну Панаеву в життi Некрасова, але про неї Анна Олексiївна не згадувала. Анна Олексiївна згадувала життя у Римi, зустрiчi з земляками, новi знайомства з росiйськими художниками, яких завжди було багато в Римi, i з особливою приємнiстю згадала про знайомство з подружжям Якобi - Валерiєм Iвановичем i Олександрою Миколаївною. * * * Для приїжджих чи то для лiкування, чи просто для подорожей та вiдпочинку Iталiя, як завжди, була неперевершеною скарбницею мистецтва, найпоетичнiшою країною своєю казковою пiвденною природою, але для самих iталiйцiв i для тих, хто надовго вже затримався тут i ближче познайомився з сучасним її повсякденним життям, ясно було, що знову назрiвають подiї, вiд закулiсних iнтриг та дипломатiї папи, королiв, європейських урядiв знову народ стане свiдком i учасником кривавих сутичок, все частiше знову повторювали iм'я Гарiбальдi. Валерiй Iванович, перебуваючи в Римi як стипендiат Росiйської Академiї художеств, зайнятий був своїми картинами. Олександра ж Миколаївна, яка немов подорослiшала, ще дужче жадала працювати сама, а не обмежувати своє життя лише турботами про сина та чоловiка. За порадою видавця Солдатенкова вона вирiшила познайомитися з iталiйськими народними школами й написати статтю про освiту в Iталiї. Вiдвiдуючи рiзнi школи, Шура згадувала, як у Парижi ходила в рiзнi дитячi установи з Марiєю, i часто шкодувала, що її нема тепер iз нею, -не можна подiлитися враженнями, порадитись. Ще дужче вона почала цiкавитись полiтичним життям Iталiї i, стикаючись з простим народом, всiєю душею була на боцi гарiбальдiйцiв. А серед росiян вона бiльше сходилася тепер з революцiйне настроєними молодими людьми, як брат Валерiя Iвановича - Павло Iванович, якi всiлякими шляхами проникали до колишнiх гарiбальдiйських загонiв, тепер розпорошених, але цi загони стягалися, об'єднувалися, були напоготовi стати пiд червоне знамено визволення Рима з-пiд влади папи i чекали, чекали голосу свого Джузеппе. Все частiше виникали сварки i непорозумiння в Олександри Миколаївни з Валерiєм Iвановичем, який ревнував її до цих молодих людей i до лiтературної працi. Взагалi, те, що полонило його першi роки - самостiйнiсть, якась цiльнiсть її натури, цiєї нiжної юної красунi, тепер наче дратувало його. Художник Верещагiн, також стипендiат Академiї, який працював над картиною "Побачення ув'язненого з родиною", саме в цей час змалював чудесний портрет Олександри Миколаївни. Портрет вийшов напрочуд вдалим, не просто подiбним до натури, а наче вiн уловив саму її сутнiсть. Правда, Шурочка була на ньому замислена i навiть трохи смутна, але з тим виразом чистої доброти i уважностi, що так полонив людей i перемагав найзаскорублiшi серця. Про сiмейнi нелади чужi, звичайно, не знали, Некрасов був радий знайомству i дiлився своїми враженнями, вважав, що обоє вони люди розвиненi й розумнi, i, як завжди, охоче взявся допомогти Олександрi Миколаївнi в її лiтературнiй дiяльностi. Сам Некрасов спочатку, навпаки, не дуже сподобався Шурi. Та так, мiж iншим, було з багатьма, хто його вперше бачив. У своєму щоденнику, який Шура вела за кордоном, вона записувала: "15 травня. 1867 року: ...Увечерi в Hotel d'Europe познайомилась iз Некрасовим". "16 травня. Вранцi з своїм лiкарем приїхав Некрасов. Вiн несимпатичний, носить на собi печать якоїсь внутрiшньої тривоги". Але це було перше враження. Чим далi, тим хотiлося бiльше бувати разом. "Пiшли снiдати з Некрасовим до Nassari, вiн не один: з ним приїхали, крiм лiкаря, француженка та ного сестра Буткевич. Пiсля снiданку поїхали в Ватiкан... Некрасов подарував менi на пам'ять свої твори". Некрасови умовляли Олександру Миколаївну поїхати з ними до Неаполя на кiлька днiв. "Я зовсiм готова, тiльки Валерiй сприймає все це з якоюсь злобою та незадоволенням". Шурочка не поїхала. "24 травня. Сьогоднi увечерi повернувся з Неаполя Некрасов, надiслав менi дерев'яний нiж з Сорренто". При цьому була записка Некрасова, в якiй писав: "Прошу дати менi банок, бо за росiйською прикметою - ножi дарувати не слiд, навiть дерев'янi". "25 травня Некрасов, лiкар i м-м Буткевич приїхали до мене: менi нездужається, але тому, що вони завтра їдуть, я вирiшила вийти. Разом з ними обiдала". Врештi, вона насмiлилась i потiм, щаслива, записала до щоденника: "Увечерi читала Некрасову своє оповiдання, i вiн знайшов, що дуже добре написано, проникливе, але зауважив одну хибу, що у мене старий i його дочка надто багато плачуть i скаржаться на своє горе, мало вiдчуваючи журби про загальну справу..." Та Шурочка, як i в Парижi з Марiєю, була ще молода, гарна жiнка, з усiма багатьма притаманними жiнкам рисами, i, як у Парижi, завжди в щоденнику перераховувала всi подарунки i покупки, так i зараз пiсля думки Некрасова про її оповiдання все ж таки записала: "Я подарувала Буткевич камею (голову медузи), вона менi плаття, квiти, пудру". Але вже 26 травня треба було прощатися. "Була цiлий день з Некрасовими, їздила ввечерi провести їх на залiзницю, вiн обiцяв умiстити мою працю, сам надарував багато книг, обiцяв писати". 8 Ну що ж, хiба скласти руки, що "Современник" заборонили зовсiм? Звичайно, з його загону вирвано таких мiцних бiйцiв, але ж не припинилося життя, воно йде, вимагає працi, боротьби. Треба боротися, треба ризикувати! Да! будем лучше рисковать, Чем безопасному безделью Остаток жизни отдавать... Так Некрасов у своему вiршi сказав, i новi, з погляду декого з старих соратникiв, неймовiрнi, несподiванi плани вже народжувалися в його головi... Спочатку вони здивували i Марiю, але вона швидко зрозумiла їхнiй сенс, i її все дужче притягав будинок Краєвського на Литейному проспектi. Там ранiше мiстилася редакцiя "Современника". Там жили Панаєви й Некрасов. Панаєв помер. Авдотiя Якiвна Панаева, пiсля важкого остаточного розриву з Некрасовим (нi для кого не був таємницею багаторiчний зв'язок її з Миколою Олексiйовичем), тепер вийшла замiж за скромного працiвника "Современника" Головачова i переїхала звiдси. У будинку на Литейному лишився жити Некрасов, i всiх соратникiв по журналу завжди тягнуло сюди. Марiю здивувало, коли вона вперше завiтала на квартиру Миколи Олексiйовича. Нiщо не нагадувало примiщення лiтератора, поета. Але потiм думала - с-аме така обстановка i мусить бути у Некрасова, адже вiн сам зовнi нiяк не вiдповiдав образу поета, "печальника горя народного", як уявляло багато його читачiв i прихильникiв! Марiя з цiкавiстю розглядала: скрiзь висiла мисливська зброя, стояли чучела рiзних звiрят та птахiв. А у великiй залi кожного, хто приходив уперше, несподiвано лякала величезна ведмедиця з двома ведмежатами. Нi, не живi, звичайно, а також чучела. - Це я сам забив, - пояснив тодi Некрасов не з пихатою гордiстю людини, що хоче здивувати собою, а з захопленням справжнього мисливця. - У мене випав тодi щасливий рiк на ведмедiв. Я трьох поклав, вагою до десяти пудiв. Одного подарував для зоологiчного кабiнету Медико-хiрургiчної академiї, Сергiю Петровичу Боткiну, певне, знаєте, братовi Василя, лiкаревi. Ото був радий! А цих моїх приятелiв, - кивнув вiн на чучела, - я в найнебезпечнiше своє полювання здобув, трохи сам не загинув! Потiм ведмедиця i ведмежата вже не лякали Марiю, навпаки, приходячи сюди, їй хотiлося пiдморгнути їм i спитати: "Ну, як тут у вас? Як Микола Олексiйович? Як його здоров'я?" Сьогоднi, коли вона прийшла сюди, наче заспокоїлась, побачивши усе знайоме птаство та звiр'я, i стiл, за яким розмiщувалися усi спiвробiтники на некрасовських обiдах, i конторку, де вiн писав, i вiкно, що виходило на Литейний i з якого видно було будинок департаменту удiлiв з тим пiд'їздом, славнозвiсним пiд'їздом, коло якого Некрасов побачив прохачiв-мужикiв i, схвильований гнiтючою сценою, написав свої "Размышления у парадного подъезда". I велика кiмната, i спальня Некрасова - його кабiнет водночас, - i iншi кiмнати виявляли характер самого хазяїна - роботящий, нiякої вишуканостi, близький природi й люблячий її. Марiя згадала кабiнет iншого енергiйного завзятого видавця, теж захопленого своєю дiяльнiстю - П'єра-Жюля Етцеля. Захопленiсть, талант видавця - це було в них спiльне, але до чого вони були рiзнi! Елегантний i в старостi, француз до самих кiсток - один; другий - до самих кiсток - росiянин, великий органiзатор росiйської журналiстики. До того ж поет, твори якого ставали народними пiснями. Зовнi - дуже скромний iнтелiгент, росiйське просте обличчя, одразу здається вiн суворим, сухим, замкненим, голос хрипкий, слабий, - але гляне добрими уважними очима, i враз змiнюється враження, i зникає нiяковiсть i скутiсть, i раптом помiчаєш у наче недбалому звичайному одязi.елегантнiсть i смак. - Ну, отцi, значить, домовились, з богом, - почула вона голос Некрасова за дверима, усмiхнулась на це його звичне звернення "отцi", - вiн часто й далеко молодшому за себе казав: "так от, отець", - i це одразу знищувало межу, стiну мiж визнаним майстром i юнаком. Що ж за "отцi" були зараз у нього? Е! Таки справдi "отцi"! З кабiнету вийшли Салтиков, Слєпцов i Єлисєєв. Певне, тiльки-но вiдбулась якась важлива розмова, бо навiть завжди наче застигле суворе обличчя Салтикова виявляло хвилювання. "До чого й вони не схожi на письменникiв! Хiба що Василь Олексiйович! Салтиков - поважний чиновник, недарма був вiце-губернатором, а Єлисеєв, ну їй-богу, одягни тiльки рясу -справжнiсiнький пiп!" Зараз саме Єлисєєв був найдужче схвильований, але, видно, не неприємнiстю якоюсь, а чимось надзвичайним. Та й у всiх був вигляд - наче наважились на якийсь рiшучий крок. - Чом ви ранiше не прийшли, Марiє Олександрiвно? Нам таки довелося обмiрковувати та сперечатися, - тиснучи руку, сказав Єлисєєв. - I в нас давно не були, дружина питала, куди подiлися. - А що ж таке обмiрковували? - зацiкавилась Марiя. - Микола Олексiйович вам розповiсть. Одне слово - готуйте новий роман! - iнтригуюче повiдомив Слепцов. Вiн був так само красивий, дiяльний,,iяк i тодi., коли вони вперше познайомились, хоча за цi роки зазнав стiльки невдач у своїх починаннях. Хоча б iз славнозвiсною Знаменською комуною! "Знаменською" вона звалась тому, що органiзована була на Знаменськiй вулицi. Зiбралося кiлька молодих жiнок та чоловiкiв, щоб жити комуною i запровадити в побутi тi iдеали, про якi стiльки скрiзь красномовно говорили - самостiйна праця, спiльнi витрати. Та нiчого з того не вийшло. Однi нiчого не вмiли й не хотiли робити i пред'являли лише великi претензiї, iншi хотiли - та не вмiли, усе було безладно, всi когось обвинувачували, а найдужче самого Василя Олексiйовича, який один працював, про все турбувався, всiх намагався примирити i мусив зовсiм закинути свою лiтературну роботу, хоча з перших же крокiв мав заслужений успiх. Врештi, "комуна" стала буквально притчею во язицех у Петербурзi - чого тiльки не плели про неї! Як Марiї шкода було вiдданого захисника жiночих прав Слепцова, коли вона чула неймовiрнi плiтки про нього i про життя комуни. Вона й недовго проiснувала, ця комуна. Як добре, що сам Василь Олексiйович не занепав духом, не розчарувався у своїй дiяльностi! - Готуйте, готуйте новий роман i давайте швидше! - повторив вiн. - А вiн уже майже готовий, - в тон йому вiдповiла Марiя, - але ж куди давати? Хто його вiзьме? - Вона вже догадувалася, в чiм справа, але вдавала, що нiчого не розумiє. - З Благосвєтловим я не хочу мати справи! - Тiльки з нами! Тiльки з нами! - насварив жартома пальцем Слепцов. - Вiрно, отець, - пiдтвердив