го не змiнить i не зупинить. Авiценна Меддах Омар вирушив iз Скутарi в далеку дорогу - до Адрiанополя. Старець знав, що ця подорож буде останньою: лiта, яким забув лiк, гнули все нижче до землi, дряхле тiло просилося на вiчний спочинок. Та розум протестував проти тiєї смертi, що неминуче приходить до кожного. Омар бажав обiрвати нитку свого життя там, де воно могло б хоч на мить освiтити шлях iншим своїм останнiм спалахом. У перемогу повстанцiв, якi одчайдушно наважилися вдарити на колишню столицю Османської iмперiї, вiн не вiрив, та все одно йшов до них. Бачив наперед смерть нового ватажка кизилбашiв Кир-огли, але знав, що вiдвернути повстання не можна, як не можна викреслити один день iз року - воно неминуче. Бо ж розвиток нового свiту вiд народження до перемоги - то ланцюг спроб i впертих намагань, в якому одна ланка вмирає для того, що iз неї виростала друга. Адже не стала смерть ювелiра Хюсама небуттям, i смерть великого вiзира Аззем-пашi не стала тлiном. Тож i Омаровi не можна вiдходити безслiдно... Видно, така вже воля всезнаючого аллаха, а може, це вдячна доля справжнiх митцiв - що дiла їхнi стають виднiшими пiсля скону. Чи то при життi творець сам собою застує свою працю, а чи просто не вiрять люди, що ця на позiр нiчим не примiтна людина, яка не вмiє так, як придворнi спiвцi стояти на виду поруч iз всесильними свiту цього i їхнiми очима звертати увагу на свiй товар, може бути великою. Та от вiдходить вона, залишаючи думи свої в живучiй пiснi, в химерному розписi на вазi, у капiтелi мармурової колони, i питають тодi люди: "Хто ж був цей чарiвник?" Намагаються згадати його iм'я, розпитують один в одного, i на допомогу нетямущим iдуть всезнаючi придворнi, якi цькували митця при життi, i кажуть: "Це наш великий попередник", щоб хоч прив'язатися до безсмертя, коли самого безсмертя за життя вбити не змогли. Хто там знав старого ювелiра Хюсама? Не пам'ятав його покiйний Амурат, який носив iнкрустований перлами сагайдак Хюсамової роботи, байдуже було iмамам мечетi Айя-Софiя, хто ж то чудом умiстив вiрш корана в бахдашанському рубiнi, що прикрашає мiхраб, не знав i кафеджi на Бедестанi майстра, який зробив яшмовi чашi, в котрi вiн наливає вино знатним чужинцям. Та чи й повiрив би хто з них, що це робота чародiйних рук згорбленого старця, який стоїть за солом'яним крiслом перед воротами Бедестану, цькований i зневажуваний уста-рагiном ювелiрного цеху? Та враз не стало Хюсама. Алiмовi посiпаки виволокли понiвечене тiло жебрака, що продавав коштовнi речi та ще й посмiв пiдвести руку на чорбаджiя першої яничарської орти, витягли за мури базару i наказали бакчибашi [145] зарити старого пса. А тодi трапилось те, чого нiхто не сподiвався. Померла Нафiса, не дочекавшись свого чоловiка, пограбували Хюсамову майстерню цеховi ювелiри, i невиданi коштовностi появилися в найбагатших крамницях Бедестану. Дивувалися купцi, захоплювалися чужинцi i питали, хто їх зробив. Сказано - шила в мiшку не втаїш, пiшов поголос, що продаються вироби покiйного скутарського ювелiра Хюсама, який змайстрував Су-леймановi Пишному султанський трон i перснi якого носила сама Роксоляна Хуррем. Неймовiрно пiдскочили цiни, торговцi вимахували золотими браслетами, пiдкидали в жменях медальйонами та амулетами, посудники видзвонювали по срiбних тарiлках i кофейниках, вигукуючи: "Купуйте, купуйте, це робота рук Хюсама, славного Хюсама!", а дурисвiти пiдробляли хюсамiвськi вiзерунки i теж так само вихваляли товар не знаючи гаразд, чиїм iменем заробляють. I може, був би Хюсам возведений посмертно у сонм генiальних попередникiв придворних ювелiрiв, якби, один злидар, що сидiв за кяшкулем у день султанського торжища напроти плетеного з соломи крiсельця, не впiзнав Хюсама саме тодi, коли чорбаджi Алiм простромив старому горло ятаганом. Вiн довго мовчав, боячись яничарської розправи, та комусь таки шепнув, що Хюсам помер не своєю смертю, а вiд яничарської руки, хтось iнший згадав останнiй крик старого i здогадався, що чорбаджi першої орти був вихованцем ювелiра - пiшли по людях розмаїтi чутки i вкутувались вони в легенди. Народовi запотребилось тепер знати все про Хюсама, так нiби спiввiтчизникам славного майстра хотiлося змити з себе сором за байдужiсть до нього при його життi, i швидко про Хюсама знали навiть таке, чого вiн сам i його вiрна подруга Нафiса не змогли б пригадати. Меддахи розповiдали у кафеджiях притчi про Хюсамове дитинство, жiнки в лазнях придумували сентиментальнi легенди про його палку любов до своєї єдиної дружини Нафiси, а ревнителi мистецтва допиталися до його могили i перенесли прах ювелiра на стамбульський некрополь. Хто зна за що, а чи не за тi мислi, якi вмiв Хюсам виписувати у своїх вiзерунках i за якi зазнав смертi, - почалися паломництво до його могили i зборища на цвинтарi, i бунтарськi заклики до помсти. Запрацювали субашi, вiдганяючи народ вiд тюрбе Хюсама, знесли надгробну плиту, прокляли iм'я ювелiра iмами в мечетях, замовкли продавцi на Бедестанi, глухий протест наростав у людських серцях, а справжнi i фальшивi вироби старого майстра продавалися тепер з-пiд поли... Тож, видно, така вже воля всесильного аллаха, а може, дивна доля полiтичних дiячiв - що одних знають, бояться i мусять шанувати їх, а прийде смерть - i тiльки забуття, про iнших же, при життi нi слуху нi духу, а по смертi їм за щось шану вiддають. Чи згадували люди Селiма П'яного хоча б на другий день пiсля того, як вiн заснув над глечиком грузинського вина i бiльше не прокинувся? А хто оплакував жорстокого Османа II, якого задушили яничари пiсля хотинського розгрому? Ба й Амурата забули, хоч i говорили, що до нього, мовляв, жебраки могли пiдходити на вулицi, тримаючи факел над головою. [146] А великого вiзира Аззем-пашу мало хто знав: вiн своє життя провiв у походах i на засiданнях дивану, а на молитву до Айя-Софiї пiшки ходив, як це личить правовiрному: нiхто не викрикував йому хвалу, коли вiн супроводжував султанiв, бо ж часто славу бере той, хто її вимагає, а не той, кому вона належиться. Та враз Стамбул здригнувся вiд страшної звiстки: Аззем-пашу стратив юродивий Iбрагiм! П'яний розпусник задушив того, хто вистояв на хисткiй посадi при трьох султанах i чиїм розумом жили хваленi падишахи. Заремствував народ: султан убив їх оборонця, бо за що iнше мiг убити? Пiшли помiж людей ашуги, тихо наспiвуючи пiснi про легендарного вiзира, невтомнi мед-дахи складали бувальщини про мудрого Аззем-пашу, i взяли його собi злидарi посмертно захисником - чи не за те тiльки, що за життя вiн умiв мислити i за мислi свої пiшов на смерть. Тож почалося нуртування, тож згадали свої кривди зубожiлi райя, тiмарiоти, купцi i ремiсники, мученицька смерть Хюсама-ювелiра i Аззема-вiзира надихнула їхнi серця вiдвагою: це ж були великi люди, а не пошкодували свого життя за правду, що ж вони втратять - злиднi i голодне животiння? Стягалися злидарi з мiських завулкiв i глухих сiл у гори пiд Адрiанополем, куди скликав їх одчайдушний пастух Кир-огли, а соф-ти - вiчнi бунтарi - понесли їм з медресе забороненi книги Вейсi i Нефi... Йшов меддах Омар крутими стежинами до адрiанопольських гiр. Не марнославство i не вiра в нинiшню перемогу добра над злом вели його. Життя мудреця пiдходило до краю. I вiн, оглянувшись назад, зрозумiв, що всi його слова, поради людям, наука пропадуть марно, якщо хоч наприкiнцi не прикладе рук до дiла. Бо навiть найчеснiше прожите життя зникне безслiдно в людськiй пам'ятi, коли не освятиться воно гiдною смертю. Шейхульiслам Регель прийшов на вечiрню молитву в мечеть Айя-Софiя. Пiд величним склепiнням пливла приємна прохолода, зелена чалма верховного пастиря iмперiї здавалась тут легшою, нiж там, у Бiюк-сараї, цiєї гарячої i непевної весни. Вiн пiдвiв руки, вимовляючи тихо "аллах-ак бар", потiм вклав лiву руку в праву i почав читати фатиху, та вiдчував, що не може повнiстю злитися з богом, вiдокремитись вiд того життя, яке залишив хвилину тому за ворiтьми султанського палацу. Як би йому наблизитись до Всевишнього так, щоб почути вiд нього вiдповiдь на тi всi сумнiви, якi не дають тепер i день i нiч спокою? Чи вдоволений вiн своїм намiсником на султанському престолi, чи не вчинив грiха шейхульiслам, оперезавши Iбрагiма шаблею Османа? Наблизитись так, щоб запитати вiч-на-вiч, де ховається та сила, яка гнiтить усiх власть iмущих при дворi i якої всi мусять щодень слухатися. Адже султан безпорадний i не вiд нього та сила йде: на владному обличчi валiде лежить тавро приреченостi й страху, шейхульiслам, якому сам султан цiлує мантiю в перший день байраму i якому призначено слухати тiльки бога, мусив усупереч здоровому глузду пiдписати фетву на смерть Аззем-пашi - i то тодi, коли його серед живих уже не було. Сила якого страху тяжить над усiма можновладцями i керує ними? Регель вклякнув на колiна i напружився весь, зосереджуючи свою увагу на трьох страусових яйцях, що висiли перед мiхрабом як символ гарячої Мекки. Чи не обiзветься на його сумнiви аллах? Мовчить бог. Вiн завжди нiмує, а найдужче тодi, коли його рабiв огортає тривога. Але ж перед ким цей страх? Перед вiйною, що почалася з Венецiєю? А хiба Портi вперше воювати? Та й це ще не вiйна, Iбрагiм не скликає дивану. То, може, страшно вiд того, що Iбрагiм воювати не хоче, що втiкає вiд державних справ у Понтiйськi гори на полювання або ж не вилазить з гарему? А чи лячно озброєних пастухiв, якi зiбралися пiд Адрiанополем i погрожують помститися за вiзира i ювелiра? Мабуть, так... Верховний пастир вiдчитує калiграфiчнi написи над золотим мiхрабом, але вони йому нiчого нового не говорять, i на думку спливає меддинська сура корана: "Кожний раз ми мiняємо вiрш i придумуємо кращий. Хiба не знаєш, що аллах все може?" Гм... А який тепер видумати вiрш, щоб пояснити незриму силу страху? Бунтарi пiдводять голови... Шейхульiслам пiдiйшов до мiмбера, взяв коран i гарячкове почав гортати, шукаючи сури, яка пiдказала б, як боротися з нимиї Мусить пiдказати священна книга, адже iншої мудростi, крiм Магометового пророцтва, в них немає. Сура меддинська, сура пророча... Сура рахманська "Ми повiсили їм окови аж до пiдборiддя, i вони... i вони мусять пiдводити голови". Так що ж ти радиш, премудра книго?.. Зняти окови?! Шейхульiслам закрив коран i вийшов з мечетi, шепочучи для заспокоєння п'яту суру меддинську: - "О ви, якi увiрували, не питайте про речi, що засмучують, коли вам вiдкриваються. Запитували люди i до вас, а потiм стали невiруючими..." На папертi заступив йому дорогу дервiш у сiрому бекташському сукманi, зi срiбною сергою у вусi. Вiн вклякнув перед шейхульiсламом i припав губами до його башмакiв. - Пiдведись i скажи, чого хочеш, - сказав верховний iмам, приглядаючись до дервiша, який пiдвiв на нього начебто знайомi блуднi очi. - Святий отче, - промовив дервiш тихо, але в голосi не чутно було жебрацької покори, а щось нiби змовницьке. - Ти можеш i не пам'ятати мене, бо ж багато в тебе слуг духовних. Я - Мурах-баба, дервiш ордену бекташiв, якого ти багато рокiв тому милостиво послав у кафську такiє, щоб я там проповiдував правду Османiв серед татарiв i кримських ямакiв [147]. Я чесно виконував свою повиннiсть, та коли буря насувається на нашу священну землю, совiсть моя примусила мене... - Що за чорнi вiстi несеш менi, - шейхульiслам схопив дервiша за плече. - Кажи, що чув! Болгари, греки, серби? Мурах-баба став на ноги, i глумливi блискiтки заблищали в його очах. Тепер Регель згадав: це ж той, що пiдбурював колись яничарiв проти Амурата IV, будучи шейхом дервiшiв у яничарському корпусi. Вiн.шейхуль-iслам, врятував тодi свого слугу вiд смертi, вчасно виславши його в Крим. - Турки, святий отче. Турки! - вiдповiв Мурах-баба, i розпогiднилось обличчя шейхульiслама. - Ти про Кир-огли? Утри своє обличчя вiд тривоги, надто велика наша сила, щоб боятися мiзерного вiддiлу заколотникiв. Не так давно розправилася Порта з Кара-язиджi i Календер-огли, хоч тих було набагато бiльше. Тисячi посаджених на палi в долинi Аладжа, на передмiстях Анкари i Урфи довго ще лякатимуть ремiсникiв i райю, ще довго не зродиться в них охота допомагати бунтiвникам. - Не смiю заперечувати тому, кого справедливо називають морем усiх пiзнань. Але ти не знаєш одного: серед цiєї нужденної жменьки бунтарiв перебуває нинi найтяжчий ворог iмперiї - теж турок - меддах Омар, якому нiхто дотепер не насмiлився стяти голову. А заколотники, якi думають головою Омара, - це вже не банда, а поважна сила. Ти знаєш, що в своїх блюзнiрських проповiдях вiн закликав туркiв пiти з чужих земель, зняти кайдани з поневолених. Що ж станеться, коли турецький люд пройметься його крамолою, хто тодi душитиме гяурську Румелiю? Так, я бачу, що насувається страшна буря на землю Османiв. Крамола Омара пiде по людях, мов пошесть, i не зможе її нiхто знищити, бо вона незрима. В заколотникiв мало зброї, i за пiвдня з них не залишиться навiть башмакiв, але де ти знайдеш такої отрути, щоб випекла в людей вiру в Омара, Хюсама, Аззем-пашу? Шейхульiслам поник. Цей брудний дервiш розкрив загадку його тривог. Так, так, iмперiя пiд страшною загрозою прозрiння пiдданих! Промовив спокiйно i зверхньо: - Мова твоя свiдчить, що башка в тебе не дурна, i ти будеш шейхом яничарських дервiшiв. Але скажи, ти знаєш, як знайти ту отруту? Ти знайдеш учених, якi б довели, що Хюсам був бездарний ремiсник, фiлософiв, якi б висмiяли вчення Омара, полiтикiв, якi б переконали народ, що Аззем-паша був боягузом i злодюгою? - Нi, не знайду таких. - А що робитимеш, коли вже прийшов пропонувати свої послуги? - Я розпалю в розледачiлих яничарiв бувалу жадобу битв i наживи. Я поселю в них страх, i вони стануть знову воїнами. - Ти марно розсипаєшся перлами свого розуму, Мурах-бабо. Що ти можеш придумати, аби бунтарський дух народу вбити? - Вiйну! - викрикнув дервiш. - Велику вiйну. Тепер є нагода. Вже бiльше двох десятилiть вбивають протестанти католикiв, а ми, дарма що правовiрнi, станемо проти Венецiї на боцi протестантiв. Яничари пiдуть, тiмарiотiв i заїмiв треба послати силою, в країнi хай залишаться тiльки калiки, жiнки i дiти. I хай голоднi будуть, то думатимуть тiльки про хлiб. З чого тодi зродиться бунтарський дух? I ще одне, - додав Мурах-баба пошепки, - роздруханi яничари допоможуть позбутися того, хто вважає вiйною погоню за газелями в лiсах Понтiйських гiр... Чорбаджiя Алiма переслiдував Хюсамiв проклiн. Вiн чув прокльонiв немало i не вiрив у їхню злу силу, поки тримав у руцi ятаган, подарований могутнiми Османами. Але це прокляв його турок, господар, який дав йому вiру, зброю i хлiб. Передсмертний крик старого повторюють тепер сотнi, тисячi - однi вголос пiд Адрiанополем, iншi мовчки в Стамбулi. Верховнi господарi не дали Hyp Алi тугри, а йому - регалiй яничара-аги. Чорбаджi Алiм вiдчув себе непевно на турецькiй землi, яку називав своєю. Нi, вона не його, на нiй є свої господарi, i вiд них залежить його доля - багатство i злиднi, життя i смерть. А руки ослабли, вiдвикли воювати, i воювати нi з ким: де ж його вороги? Десь там, у незнайомих свiтах, чи тут? Проповiдi Мураха-баби зцiлювали його пiдупалий дух: Омар - ворог, Хюсам - ворог, Аззем - ворог! Уперше усвiдомив чорбаджi пекучу злобу не проти iновiрних, а проти самих туркiв, якi не захотiли бiльш терпiти його сваволi. Яничарський булук Стамбула вирушив пiд Адрiанополь. Мiцно стиснула рука Алiма ефес ятагана, стиснула конвульсивно, в страху, - вiн з дикою ненавистю розрубував черепи туркам, яким поклявся служити все життя, в яких роками заслуговував довiр'я. Колись убивав чужинцiв за те, що не хочуть стати пiд прапор Порти, тепер убивав господарiв, якi захотiли позбутися своїх слуг i були страшнiшими вiд персiв i козакiв. Адже в найми бiльш нiхто його не прийме, для нього нiде немає землi. Загiн кизилбашiв був розбитий за один день. Кир-огли поруч зi своїми соратниками конав на палi. Живим залишили лише одного меддаха Омара. Йому зв'язали" руки i привели перед конаючого ватажка повстанцiв, щоб вiн бачив страшну його смерть. До Омара пiдiйшов Мурах-баба. Зловтiшно блищали його очi, вiн не забув, як принизив колись його меддах Омар на горi Тепеоба в Кафi. - Бачиш, старче, де ми знову зустрiлися? Розпочинай тепер своє дабiрство, ти ж знаєш коран напам'ять, i доведи, що не я, а ти хочеш добра своїй державi. О, тобi, зраднику, бiльше не допоможуть усi фiлософи свiту. Мовчав меддах Омар, не вiдриваючи погляду вiд спотвореного муками обличчя Кир-огли. Що думає вiн тепер? За що кається? За те, що вступив у нерiвний поєдинок з тиранами, чи, може, за те, що просив у них пощади перед смертю? - Ти, певно, Омаре, думаєш, що так помреш, як вiн, - вiв далi Мурах-баба, показуючи на Кир-огли. - Я знаю, ти один серед усiх цих боягузiв хотiв би такої смертi. Та не стяв тобi голови Амурат, не запроторив у темницю Iбрагiм, то я тебе помилую. Помилую для того, щоб не робити тобi слави й честi, якої бажаєш ти й тi, що теж колись наважаться так гинути. Нi, я водитиму тебе майданами мiст, мої дервiшi пригрiватимуть тебе розпеченим залiзом, поки не назвеш себе брехуном i науку свою брехливою. А потiм дамо тобi можливiсть жити i виголошувати на мiмберах проповiдi, якi складе для тебе шейхульiслам. Коли ж не захочеш, вирiжемо тобi язика, щоб погане слово, бува, не зiрвалося з нього, повiсимо ярлик на шию з написом: "Я - брехун" - i прив'яжемо до стовпа Костянтина на Ат-мейданi, а людей примусимо йти процесiєю повз тебе i плювати тобi в лiйде... А тепер скажи менi по щиростi, що спонукало тебе, родовитого турка, пiти проти своєї влади i ув'язатися в цю дитячу гру у вiйну? Адже знаєш, що так, як одна людина не може бути водночас чиїмсь батьком i сином, так i раб не може бути паном. Ти ж бачиш, ще не проспiвали муедзини до магрiба [148] в мечетях Адрiанополя i баталiя закiнчилась. Чи ж варто було губити себе? - Я не зумiю пояснити тобi того, - вiдповiв меддах Омар, - чого твоя голова зрозумiти не спроможна. Сказав один фiлософ: з невiгласом, який вважає себе мудрецем, не заводь розмов. Скажу тiльки одне: нинi загинув Кир-огли, а завтра, певно, загине боснiйський ватажок повстанцiв, який мав з'єднатися з нами. Але важливо те, що стала можливою боротьба розуму з темрявою. А те, що можливе, рано чи пiзно стане дiйсним. Гряде велика боротьба, дервiше. Хiба не знаєш, що коли в кадубi появилася хоч одна маленька дiрка, то вино все-таки витече. Коли скелю черкнула трiщина, то камiнь конче звалиться. Якщо прозрiв хоч один яничар, то розбредеться цiлий корпус. Якщо один iз можновладцiв умiв мислити, то значить, що мiй народ може мати розумних правителiв. А коли простий пастух доросте до такої сили, що зумiє гинути на палi, не каючись, тодi ви програєте... На мою ж допомогу не важ, Мурах-бабо. З цiєї митi я не промовлю жодного слова, можеш вiдрiзати язика. Вiн менi бiльше не пригодиться. ...Меддаха Омара потiм задушив власними руками Муса-паша. РОЗДIЛ ШIСТНАДЦЯТИЙ Ой що ж бо то та за чорний ворон, Що над морем крякає, Ой що ж бо то та й за бурлака, Що всiх бурлак скликає? Українська народна пiсня За гаремними вежами - Персидський сад, перлина ханського двору, краса, затулена мурами вiд людських очей, недоступна, ув'язнена. Фiнiковi пальми тягнуться кронами у висоту, а визирнути на свiт їм не судилось, нудяться фiлодендри й фiкуси, їжаться сердитi кактуси... Розпускаються турецькi тюльпани, пучнявiють африканськi гладiолуси, хиляться чашечками до землi петунiї - i тiшиться смуток в ханському раю, смуток самотностi, непотрiбностi, невизнаностi. Рiк за роком: розквiтають i в'януть, i знову цвiтуть з надiєю, що хтось побачить їхню красу, - надаремно. Нiхто нею не радiє, не милується. I тому смутна ця краса, i сумно ходить по алеях найкраща квiтка Персидського саду - чарiвна ханим Мальва. А за нею дрiботить євнух, його недремне око пильнує повелительку, а звикнути до євнушої опiки вона не може. Колись, ще в першi мiсяцi любовного рожевого хаосу, вона марнославно радiла, що хиляться перед нею євнухи, никнуть ханськi жiнки i опускають очi бекечi, та дедалi увага слуг сковувала i гнiтила, затьмарювала щастя кохання, що залило багряною повiнню її юнiсть. I цi мури - цi остогидлi мури, за якими нiхто нiколи її не побачить, не замилується, щодень бiльше давлять, виростають, i малiє Соколина вежа, що пiдвелась копулою-юртою над будовами палацiв. Колись їй можна було дивитися на свiт з Еклiзi-буруну на Чатирдагу, а тепер тiльки з цiєї вежi. I так буде весь вiк... Зiв'яне краса, стане вона такою, як старшi Iсламовi жiнки, i тодi... невже лише злоба i заздрiсть будуть їй єдиною насолодою в цiй пишнiй тюрмi? I з глибин пам'ятi зринала iнодi просьба-молитва, яку почула колись бiля Успенського собору: "Пресвятая богородице, спаси нас", - i вбивала ту згадку, злякавшись, бо поставали перед нею сотнi страдних облич, якi просили в свого бога рятунку... Нi, нi, вона не просить рятунку нi в кого, сама ж хотiла такого щастя. А молитва билась, здушена, i скиглiла, вiддаючи болючим щемом. Iшли роки... Серед сумовитої краси, замкненої, ув'язненої, залишеної самiй собi для милування. Чотири високi стiни, басейн, витоптанi стежечки, i кожнiй куца дорога - весь свiт. А був же колись Узенчик у широкiй долинi мiж горами i бiгти можиа було поруч iз ним, куди очi глядять, i були колись запашнi чаїри, i казковi ночi, i гейкання юного чабана серед гiрського привiлля... У ханському дворi щодня багатолюдне. Iслам-Гiрей завiсив меч. Iслам-Гiрей торгує. Десь там, при дворi польського короля Владислава Четвертого - хановi про це вiдомо вiд купцiв - треться венецiанський посол Тьєполло, намовляє вдарити Порту в найболючiше її мiсце - Крим. Король трактує потаємно з козаками, герой Дюнкерка Iхмелiскi погодився. Тугай-бей стягає свої сили до Перекопу, але тривога даремна. Тьєполло чомусь виганяють iз королiвського двору, Хмельницького переслiдує шляхта, вiн утiкає на Сiч. Iслам-Гiрей торгує. Козаки чайками i возами везуть до Перекопу тютюн, збiжжя, олiю, мiняють своє добро на саф'ян, єдваби, вино i сiль. У ханський двiр щодня приходять усе новi й новi торговi гостi з рiзних країн показувати крам. Спiввiтчизник лукавого Тьєполло в коротких штанях i панчохах вище колiн шанобливо скидає перед ханом капелюха зi страусовим пером - що ж, будемо торгувати, венецiанцю, коли не вдалося тобi пiти на нас вiйною. З московiтами пiдписана шертна грамота - "бути в союзi, любовi i дружбi, не воювати українських городiв, Давати вiльний проїзд купцям". Ось вiн, купець в червоному кафтанi, в соболинiй високiй шапцi i саф'янових чоботях, думно викладає iнкрустованi моржевим зубом шкатулки, соболi, куницi, голубий песець, бiлоснiжний горностай, пухнастий бобер, ллянi тканини. О хане, ти поглянь тiльки, що це за тканини! Купець наказує слугам розтягнути тоненьку скатертину, виливає на неї жбан олiї. Олiя не капає. Хан Кримського улусу торгує i вичiкує. Вiйна мiж Туреччиною i Венецiєю затягнулася, розледачiлi яничари невдоволенi, тремтить у своїх хоромах юродивий Iбрапм - боїться бунту. Ляхистан уперто не платить Кримовi упоминок, вони, бач, не визнають Iслам-Гiрея, колишнього свого полонянина, ханом. А на Сiчi нуртує козацтво, рветься воювати зi шляхтою, жадає помсти обраний недавно гетьманом сам Iхмелiскi, якому ляхи вбили сина. Чи не направити б до нього послiв з шертною грамотою? Але ж - нi. Шертувати можна з державами, а козаки - не держава. Яка зараз у них сила? Гарячiє повiтря над Кримом. Хан вичiкує i торгує. Бо в скарбницi порожньо, бо саугу пiдданi вiддають нерано, бо треба мати багато грошей, щоб не мусити бiльше танцювати мiж капи-кулу i беями, мов мiж мечами. "Чому не приходить хан?" - уже п'ятий день товклися в Мальвиних грудях пiдозра, ревнощi i сум. Останнього разу Iслам довго придивлявся до маленького Батира i вимовив дивнi слова - Мальва й донинi не може второпати, чому вiн так сказав: - Не допусти аллах, щоб заговорила в тобi, як виростеш, козацька кров. Ще ж бо то не знати, як закiнчиш ти дiло, що я його розпочав. Потiм глянув ув очi Мальвi i кинув ще одним словом - важко, наче ярмо надiвав їй на шию: - Козачка... Так її ще нiхто не називав. Слово це нiколи їй не належало. Може, матерi, може, Стратоновi - їй було байдуже. А тепер вiддав його Мальвi сам Iслам-Гiрей - її муж i повелитель - i воно враз збентежило їй душу. Козачка... I в сина кров козацька. Докоряти почав хан. Але ж чому стiльки днiв не приходить до неї? Заздрiснi ханськi жiнки i бекечi вже давно приглядаються до неї, чи не вчепилася пiд її очима перша зморшка пiсля того, як народила сина. Заглядала в свiчадо: нi, ще красивiшою стала. З несмiливої тонкостанної дiвчини розцвiла пишнотiла жiнка - так з зарошеного вранцi пуп'янка розцвiтає опiвднi лiлея, i ще далеко, ще далеко до вечора. Чому ж хан не приходить? Маленький Батир заснув. Меним оглим, яш ярем, Меним оглим, яш ярем [149] наспiвувала соннiй дитинi i приглядалась до чорних брiвець сина: чиї вони - батьковi, чи, може, тi, по дiдовi, козацькi? Яку справу ти мав би докiнчити, i чому тривожиться хан? Хто їй пояснить цi його слова? Чей не насмiлиться сама спитати.. Вийшла в сад. За нею подрiботiв євнух, махнула рукою, щоб вернувся, має ж вона право побути хоч хвилину сама. Пiшла стежечками до фонтана. Весняне небо нагнiталося синявою в глибоку цямрину гаремного саду i вiдбилося в овальному басейнi - перевернуте куполом униз. Оце i все її небо. Не бачити їй бiльше того справжнього, великого, прип'ятого до велетенського круга землi, а тiльки це - вiдбите у мармуровому коритi ханського фонтана. Голубий мармур ще бiльше згущував синяву неба, тихо падали краплi i ледь брижилася поверхня води, а на днi - побачила Мальва - застигли рибки, що одна за одною розiгналися по жолобцi, яким витiкала з басейну вода, i чомусь зупинилися в розгонi. Приглянулася пильнiше - тож неживi вони, хтось так удало вирiзьбив їх у мармурi. Але чому рiзьбяр зупинив рибок бiля входу, чому не висiк їх у жолобцi за басейном - на волi?.. Гм... А хiба можна їм туди? За цямриною причаїлась клювата мармурова чапля, не вийти їм нiколи з голубої тюрми... Для чого це придумав майстер? Навiщо дав рибкам життя у тiсному басейнi i поставив грiзну сторожу при виходi на волю? Що думав невiдомий митець, рiзьблячи цю сумну картину? Про кого: про себе - ситого, одягненого i скованого ханською службою або оскопленням? Про жiнок, що томляться в гаремному раю, чи взагалi про примарнiсть щастя? Глянула Мальва вгору, i захотiлось їй простору, неба, того неба над Чатирдагом, де можна рукою до зiрки дiстати, де бовдуряться вiльнi тумани i лягають на спочинок бiля печер, щоб окутати прохолодою жовтi костi тисячi козакiв... Козачка... А вони мчать на конях у гори, їм треба сховатися вiд незчисленного вiйська Кантемира... Куриться дим, виїдає очi, душить, та нi один не виходить здаватися в полон. Так зримо постала перед очима казка старого Омара, дiткнулася до зневоленого серця, зiм'яла його, стиснула. Вiд пекучої туги защемiло тiло. Був цей щем схожий на кохання, але не такий, був це щем пекучий i солодкий, видушував вiн iз очей сльози невiдомо за чим, i вiдiзвалось раптом незнане почуття давно забутою пiснею: Ой що ж бо то та за чорний ворон... - Козачка... - прошептала Мальва, йдучи по вузькiй стежцi, i враз здригнулася: з-за густого лаврового куща дивилися на неї очi того самого євнуха, якого прогнала, виходячи з гарему. Вразила душу зневага, скипiла в грудях лють: хан пiдсилає скопця, не вiрить їй, а сам же не приходить. А сам, певно, жирує в iнших гаремах... Хотiла крикнути на євнуха, як смiє вiн не виконувати волi ханської дружини, але очi скопця дивилися нахабно, злобно, i зрозумiла вона, що євнух сильнiший вiд неї, що вiн тут хазяїн, а вона - раба. Кинулася бiгти - та куди, i хлюпнувся у серцi пекучий бiль за тою волею, що була вже, куплена, у маминих руках... Пiшла, похилена, помiж клумбами, що бiло пiнилися кущиками нарцисiв, вiдхилила хвiртку до Соколиної вежi - в проходi теж стояв євнух, i прорвався гнiв у лагiдної ханим. - Геть! - закричала, i щез скопець. Вибiгла витими сходами наверх, припала до мушара-бiй. I тут довкола мури; високi мiнарети Хан-джамi [150], за ханськими конюшнями - сторожова вежа, масивнi ротонди усипалень, з заходу - гаремний мур, i лише з боку парадного входу - маленька щiлина мiж сторожовими баштами, крiзь яку видно вулицю, їй хочеться туди, а хан не приходить, їй треба до матерi, та як пiде, коли хан не приходить, вона мусить бачити людей, живих, дужих, а хан не приходить... I всюди хан, всюди хан, як тi мури довкола, як та чапля бiля цямрини, а вона - золота рибка у мармуровому пишному басейнi. I враз неждано, наче грiм з безхмарного неба, наче несподiваний гарматний пострiл - з-поза парадних ворiт хвилею вдарила дружна пiсня, та самiсiнька материна - пiсня її дитинства, десятками голосiв ударила - свiжа, вiльна, простора, як те небо, вiдiбране в Мальви: Ой що ж бо то та за чорний ворон, Що над морем крякає... Хто ЇЇ тут спiває? Чому тут? Що трапилось: на вулицях Бахчисарая лунає українська пiсня, колись Мальвi байдужа, нинi така рiдна? Ступила на карниз, стала вище, i вiдкрилося перед її очима барвисте море кунтушiв i жупанiв: з Тисячоголової печери вийшли чубатi козаки на банкет до хана або на помсту. Вибивають чопи з бочок, п'ють кухлями вино; палає багаття, розвiваються на вiтрi пелехи полуменi, в повiтрi несе смажениною; дружний регiт, пострiли з мушкетiв, i знову брава переможна пiсня: Ой що ж бо то та й за бурлака, Що всiх бурлак скликає! Прорвалася туга з-пiд серця, мов болячка, що роками наривала, бризнула сльозами, i потекли вони, давно жаданi, висушенi в дитинствi зневагою чужинцiв i нерозсудною матiрньою любов'ю. - Хто ви? Звiдки ви? - трясла Мальва самшитовою решiткою i знемагала. Тиждень тому Iслам-Гiрей безцеремонне i грубо вигнав купцiв за стiни палацу - йому доповiли, що до нього їде Тугай-бей з почтом i разом з ним вертається в Бахчисарай Сефер Газi. Хан стояв непорушне посерединi кiмнати у вичiкувальнiй позi, забувши про свiй ханський сан, коли увiйшли вони обидва, такi потрiбнi йому зараз, сильнi мужi Криму. Яку ж силу вiдчув Тугай-бей, що посмiв увести в палаци iзгоя Сефера Газi? В червоному хутрi з бобровим комiром i в зеленому тюрбанi стояв бiля порога аталик, якого зрадив вихованець. Тi самi примруженi очi з осоковими прорiзами, по яких не вгадаєш нi вдоволення, нi гнiву, те саме поморщене обличчя i рiдковолоса борода. Поруч iз ним холодно-понурий Тугай-бей у жовтогарячiй киреї. Вiн ледь нахилив голову, пiдкреслюючи стриманим поклоном свою незалежнiсть вiд хана. - Ефендi Сефер Газi побажав бачити тебе, великий хакане. Вiн хоче доживати вiку в Бахчисараї, ширiнський бей про це знає, але нiщо не може загрожувати твоєму агаликовi. Один волос упаде з бороди Сефера Газi, i ор-бей Тугай покаже зухвальцям силу незлiченних ногаїв. Темнi очi Iслама сховались пiд повiками, нiби хотiли приховати радiсть перед Тугаєм. - Сеферу Газi, - сказав вiн, - рано ще думати про старечий спочинок. Вiн повернувся в Бахчисарай як найблагороднiший радник хана, вповноважений i довiрений ага. На мить розплющилися очi в старця, i знову стулилися повiки, Сефер-ага поклонився хановi. Iслам-Гiрей вiдповiв агаликовi теж поклоном. Йому хотiлося обняти старого, але поруч стояв напускно гордовитий Тугай-бей - не можна було давати волю почуттям. А в головi загасали знову тi самi думки, що колись: чи не хитрiший Тугай вiд злобних Ширiнiв, якi хотiли взяти хана силою? I чому саме сьогоднi зважився приїхати з Сефером у Бахчисарай? - Хане, - промовив Тугай-бей, не мiняючи крицевого тону голосу, - до тебе йдуть посли з Запорожжя. Сiпнувся хан, ця вiстка була надто несподiваною. - Посли з Запорожжя? Вiд короля лядського йдуть? Чи не здогадався Ляхистан упоминки платити? Посмiхнувся Тугай-бей краєчками уст. Сказав: - До тебе йде сам гетьман Вiйська Запорозького Богдан Хмельницький, який не визнав себе пiдданим Ляхистану. Ми зустрiчалися з ним учора на Перекопi. Я знаю його здавна. Це великого розуму i завзяття полководець. Вiн хоче розпочати вiйну з ляхами i йде в тебе просити допомоги. Воля твоя. Але вiдмовлятися не варто. Тiльки обережно треба з ним. Вiн хитрий, як лис, i звинний, мов змiя. I гордий. Вiд мене, колишнього друга, вiдмовився брати фураж i баранiв. Не хоче вiн теж зупинятися в Бiюк-яшлавi, нашому посольському станi. Знайомих має на Ермене-маале [151]. Хан сiв на мiндер, оперся лiктем на подушку. Довго мовчав. - Зостанься в Бахчисараї на кiлька днiв, Тугаю, - сказав нарештi. - Залишуся, хане, - м'якше, нiж будь-коли, промовив Тугай-бей. - Вибирався я було на козакiв цiєї весни: паде худоба, чахнуть конi, знову голод у Ногайських степах. А тепер я готов iз своєю ордою пiти позаду козакiв. Виграє Хмельницький з нашою допомогою - високий польський ясир приведемо, програють козаки - з них вiзьму живу данину. - Хай благословить нашi намiри аллах, - мовив хан. - Сефере, - звернувся вiн до аталика. - Накажи пригощати козацьких послiв як гостей вельмишановних. ...В кiнцi березiля на вершинi Топ-кая зупинилось кiлька десяткiв вершникiв на легких аргамаках - в атласних жупанах, в шапках iз червоними шликами. Попереду загону стали три комоннi: богатирського росту довговусий козак у суконному кунтушi, в хутрянiй шапцi з двома буйними перами посерединi - втiкач вiд шляхетської розправи гетьман Вiйська Запорозького Зiновiй-Богдан Хмельницький. Справа - старший вiком вiд гетьмана - кропивенський полковник Филон Джеджалiй, злiва - юнак у бiлiй свитi, Тимiш Хмельниченко. Гетьман мовчав. Филон Джеджалiй позирав на Хмеля i не порушував його задуми. Може, вiн пробiгає в думках свiй шлях вiд дитинства в Жовквi й Олеському замку, вiд понурих стiн єзуїтської колегiї у Львовi, вiд Дюнкерка, вiд турецької неволi - до гетьманської булави, i думає, як умоцнитись, щоб певною була майбутня перемога в боях з ляхами. Знає Хмель, на кого опертися: трактував уже з путивльським воєводою Плещеєвим i севським воєводою Леонтьєвим, а тi царевi Олексiєвi Михайловичу листи послали, бажання Хмельницького переказуючи. Буде опора в росiйських братiв, думає Джеджалiй, стане за нами православний свiт. Збудеться це, бо одвiчне наше приятельство, скрiплене кров'ю у многих вiйнах i останнiй - азовськiй. А сюди прийшов Хмельницький з сином, щоб тил забезпечити... I тяжко йому трактувати з вiдвiчним ворогом. - Погляньте, - показав гетьман униз нагайкою. - Ще раз погляньте i подумайте, братове, щоб потiм не було нарiкань i каверз. Там унизу, бачите, лежить гадючник - Бахчисарай. За камiнними стiнами, оповитими хмелем i павутицею, живуть люди, якi не раз топтали нашу стражденну землю. Збiглись вони сюди, в цей яр, докупи, наче тi жуки на лайно, i весь час чекають нагоди розповзтися по свiту, щоб нищити, жерти, роз'їдати, тягнути чуже добро i неповинних людей сюди, у своє лiгво, їм все одно, на кого йти... Погляньте тепер сюди, ближче. Ось тут, пiд нами, загороджений високим чотирикутним муром, обсаджений зеленими тополями стогне невольничий ринок. На такому ринку продавали колись мене. Чуєте: зойки, плач... Там торгують нашими братами i сестрами. А ми йдемо в це осине гнiздо, щоб забезпечити собi тил, щоб не вдарили поганцi в нашi спини, коли ми двигнемо на ляхiв. Iдемо просити в них кiнноти, бо в нас мало, а на волах далеко ляхiв не поженеш. I стискати мусимо нашу лють i бiль у жменях, i кланятись мусимо ворогам нашим вiдвiчним. Тож прошу ще раз, братове, кажiть своє останнє слово. Я мовив про свiй намiр руським воєводам. - Веди, батьку, до хана! - вiдповiли козаки гуртом. Вiрменська вулиця скрутилася розiмлiлим на сонцi вужем по схилi напроти ханського палацу. Здивувалася, заметушилася, побачивши незвичайних гостей, заскреготала завiсами склепових вiконниць - винесли крам войлочники, зброярi, башмачники, винарi, загармидили, набиваючись своїм товаром. Збiглися сюди купцi, що гостювали в хана: голоколiннi венецiанцi, метушливi греки, бородатi московiти; виповзли в чорних сутанах польськi єзуїти - члени кримської єзуїтської колегiї, що примiстилась недавно на вiрменськiй вулицi. "О боже правий! - жахнувся Хмельницький згадавши своє навчання у Львiвськiй єзуїтськiй колегiї. - Де ви тiльки не розпустили своїх щупалець! I тут, серед вас, менi можливо, доведеться залишити свого сина... Що ви зробите з ним, коли я розпочну вiйну з ляхами? Та коли треба буде - i цю дитину вiддам на заклання, але ще покусаєте ви пальцi, ханжi чорносутаннi. Не хотiли вашi собраття дозволити королевi йти вiйною на Крим - я з Кримом на вас пiду. I ви ще проклянете лядських вельмож за те, що зневажили вони мене". Другого ж дня до ханського палацу вiдправився полковник Джеджалiй. Його гостинно прийняв Сефер Газi-ага, але аудiєнцiї у хана не призначив. Повернувся полковник у супроводi слуг, якi принесли харчi й фураж. На другий день повторилося те ж саме, хмурнiшав гетьман, а навколо нього звивалися весь час ханськi придворнi та все вимагали подарункiв. Шiсть разiв доповiдав Филон Джеджалiй про приїзд козацького посольства, шiсть разiв супроводжували його ханськi слуги з мiзерними дарами. Аж на сьомий день аяк-капу [152] сам прибув на квартиру до Хмельницького i сповiстив: хан чекає Iхмелiскi-агу сьогоднi у посольському залi. Перед обiдом з Ермене-маале виїхав гетьман Хмельницький з посольським ескортом. Попереду на бiлому конi їхав аяк-капу. Бiля ворiт палацу вiн наказав козакам спiшитись i йти за ним. Насторожений довгим очiкуванням ханського прийому, але з гордо пiднесеною головою ступав Хмельницький у ханський двiр. Подеколи поглядав на рябуватого юнака в бiлiй свитинi, що йшов з ним поруч, i стискалося в грудях мужнє серце, а в скронях калатало раз у раз: "На продаж, на продаж". Аяк-капу подався на конi у глиб двору, сказавши послам чекати в посольському саду. їх провiв у сад плечистий високий сеймен, Джеджалiй приглянувся до його бiлявого обличчя, пробурмотiв: "Яничар клятий..." - i знiтився вiд його ясного погляду. Воїн не зрозумiв слiв козака, але вiдчув у них образу. Його синi очi дивилися на полковника з якимсь докором i жалем. Гiрко чомусь стало Джеджалiєвi, вiн пiдступив до сеймена i спитав по-татарськи: - Ти давно з України? - З якої України? - знизав плечима Селiм. - Я з Салачика. - Якусь мить помовчав, а потiм пiдвiв на Джеджалiя очi i спитав тихо, нiби хотiв таємницю вивiдати: - Скажи менi, чому завжди мене питають, звiдки я, хто моя мати? Я не знаю цього, а тому не розумiю, навiщо про це знати людям... - Бо ти iнший, хлопче. Ти не татарин i не з Салачика родом. Ти - з України. - Якi ж тi люди на Українi? Нiде я їх не бачив. - Та ось поглянь. - Джеджалiй показав рукою на посольський почет. - Он - сам гетьман козацький. Селiм знову стенув плечима. - Багато сюди приходять чужинцiв. Я ж - ханський... - Нi, хлопче. Ти з України. Запам'ятай собi. I мати твоя, може, десь побивається донинi за тобою. Джеджалiй зiтхнув, вiдiйшов у тiнь кипарисiв, що виструнчились один бiля одного над самшитовими кущами. Здалеку спостерiгав за сейменом: в його очах тiнню блукав сум. Хмельницький зупинився перед посольськими залiзними дверима, вправленими в кармiнове рiзьблене кам'яне обрамлення. Прочитав золотий напис над дверима: "Цей пишний вхiд i цi величнi дверi побудованi за велiнням хакана двох материкiв i двох морiв". Iронiчно посмiхнувся гетьман. "Якi в тебе материки i якi моря, коли ти не маєш нi одного човна, а по Чорному й Азов