сидiв у шатрi на подушцi, поважний i спокiйний, вiн оглянув нужденних посланцiв з нiг до голови i мовив: - Менi казали, що у вас невiдкладнi до мене справи. Коли ж це справдi так, то не годиться кликати султана до двору, а треба бiгти чимдуж до нього, де б вiн не знаходився. Як бачите, я вам показав сьогоднi, як це треба робити. Кажiть швидше, що там: хан помер чи, може, шторми Крим залили? - Порох стiп твоїх Iслам-хан, негiдний цiлувати твої ноги... - простогнав тремтливим голосом посол, - доносить тобi, що... що вiн особисто виходить з усiм своїм вiйськом на Ляхистан, i ще доводить до вiдома: ногайськi полки Тугай-бея вже розгромили з козаками ляхiв на Українi... Хан просить тебе теж iти по багатий ясир, а на знак високої поваги до вождя i воїна велить вiддати тобi цю коштовно оздоблену шаблю i листа... Розширились у султана зiницi, задрижали м'язи на дряблому лицi, приступ скаженої лютi повiльно накипав, але ще не мiг прорватися. Iбрагiм довго дивився в лист, не розрiзняючи лiтер, i враз скочив, заверещав: - Як, як вiн смiв?! Ми шерть дали польським послам, як насмiлився смердючий пес почати вiйну з Ляхистаном, не питаючи мене? Посли стояли на колiнах, опустивши до землi голови, вони вже не чекали, що султан, як це належиться, накаже одягти їх у почеснi кафтани. Згасала надiя вийти звiдси живими. . - Я пiду не на Польщу, а на Крим вiйною, я затоплю кров'ю погану вашу землю, а вас... вас - бити киями i гнати до Золотого Рогу!.. - Iбрагiм кричав i тiпався в лютi. - Ну, чого ви стоїте? - накинувся на секбанiв, i тi пустили на послiв собак. Тодi прийшла черга до недима, який один зi всiх тут присутнiх був спокiйний за свою шкуру. - Що твiй гороскоп? Чому не попередив мене про чорну вiсть, чому затаїв її передi мною? Ви всi, ви всi проти мене, всi зрадники! - султан схопив шаблю, подаровану послами, i, не виймаючи її з пiхов, сягнув нею по черепу свого єдиного дорадника. Недим упав на землю мертвий, i в цю мить спам'ятався Iбрагiм. Вiн вклякнув бiля нього, тер долонею по синьому басаманi на скронi i безпорадно розглядався довкола. - Зюннун... Зюннун... Заклекотiло в яничарських казармах: Iбрагiм прогнав татарських послiв, а потiм убив булук-башу, який прийшов iз домаганням вiдправити стамбульськi орти на вiйну з Ляхистаном. Згадали тепер воїни своїх побратимiв, що останнiм часом таємно зникли з казарми, проклинали iм'я валiде Кьозем, заговорили про найбагатшу у свiтi здобич, яка потрапить у руки шолудивим татарам. Мурах-баба виголосив у мечетi проповiдь про розпусного султана, який проводить час у розкошах i гендлює державою та вiйськом, яничари з мiдними казанами поривалися з казарм на вулицю. Стримував їх Hyp Алi. Вiн ще не зважувався на ребелiю. Iбрагiм зачинився у тронному залi i не впускав до себе нiкого. Не стало вiрного недима, султан оплакував його i перебирав у пам'ятi всiх сановникiв i слуг: нiкому бiльш довiритися не наважувався. А самостiйнiсть лякала його, зi всiх куткiв просторого залу вiяло подихом смертi. Iбрагiм зачиняв дверi на всi замки, а їсти подавала йому кяя-хатун через шафу, що поверталася в стiнi довкола осi. Кожного разу гаремна служниця шептала йому крiзь щiлину, що одалiски хочуть утiшити великого з великих, та вiн боявся йти навiть до гарему. У тривожнiй самотинi Iбрагiм починав розумiти: вiн безсилий, i життя його iснує поза державою. Щось там на свiтi дiється без його вiдома, дiється, певно, i в дворi, а нiкому вже переконувати його в тому, що вiн найсильнiший i наймогутнiший i всi бояться його гнiву. Кермо раптово вислизнуло з його рук: Крим самовiльно розпочав вiйну з Ляхистаном, якесь нове вiйсько - йенi-черi - появилось на пiвночi i змiтає все на своєму шляху. Йенi-черi, всюди йенi-черi! Скоро весь свiт рушить на Османську iмперiю, а сама ж iмперiя хiба не стала ворогом його, султанського життя? Крiзь залiзнi мушарабiї дивився в сад, що спускався по схилу до Босфору. Там пишалися лотоси i глiцинiї, достигали манговi плоди, i згадував Iбрагiм свiй перший день султанування, коли вiн, вiльний, одягнений i нагодований, вийшов до квiтiв, а з уст його зiрвалися слова нiжного вiрша про зажуреного солов'я. Чи не краще було тодi пройти за огорожу попри рибацькi селища i загубитися в людському морi? I сплив на думку вiрш Караджа-оглана [163] - слова цього вiрша були страшнi, а все одно вони мимо його волi самi вимовлялися, як невблаганне приречення: Життя, ти спокiйне i радiсне, То раптом тривожне: Вмить ти - пустельник, Вмить в'язень... Страх огортає мене, що буде зi мною, О любi браття, боюся я смертi. Не хочу, не хочу! - закричав Iбрапм, i тiльки вiдлунило в залi - мертво, зловiсно. Самотнiсть ставала нестерпною, хотiлося забуття. Тому чекав шепоту кяя-хатун. В обiд обернулася шафа зi стравами, а в щiлинi прошелестiв голос гаремної служницi: - Самотина пасує тiльки аллаховi. Послухай, султане, я розкажу тобi вiсть, за яку ти озолотиш свою вiрну слугу. - Говориї - Сказав пророк: роздiлив бог хтивiсть на десять частин, а дев'ять iз них дав туркам. Я бачила в лазнi невиданої краси дiвчину, що вмiщає в собi всi десять частин грiховної похотi. - Хто вона.? - пожвавiшав Iбрагiм, забуваючи про душевнi тривоги, i про Крим, i Польщу. - О, це напевно не проста. Я спитала її, та вона . прогнала мене, мов собаку. Але кяя-хатун усе знає, я простежила, якою вулицею проходить ця дiвчина щодня перед заходом сонця... Якщо хочеш, ти можеш мати її й сьогоднi ...Мешканцi кварталу поблизу Ат-мейдану були свiдками дивної подiї. В передвечiр'ї в напрямку до Золотого Рогу проторохтiла вуличкою карета. Вона спинилася в розгонi на одну лише мить, з неї вискочили два чоловiки з закритими обличчями, накинули сiре покривало на дiвчину що саме проходила по бруку, i не встигли перехожi отямитися, як карета зникла в провулках. Наступного дня шейхульiслам Регель поспiшав до яничарських казарм. Вiд святенницького спокою на його обличчi не залишилося й слiду голова пiдведена до неба, з уст зривалися страшнi прокльони, руки з затиснутими кулаками раз у раз пiдносилися вгору - Мурах-баба! - крикнув вiн на порозi дев'яносто дев'ятої орти. Миттю прибiг дервiш, став перед верховним духiвником на колiна. Вiн пильно вдивлявся в обличчя Регеля, дрiбно хиталася серга в лiвому вусi: бачив Мурах-баба, що трапилося щось незвичайне, i, можливо, в цю хвилину вирiшиться доля двору. - Розпусник на тронi, злочинець зi священним мечем Османа осквернив мою єдину дочку! О прокляття, о аллах!.. Клич, клич яничара-агу! Hyp Алi примчав на конi не гаючись. Вiн, власне, чекав слова шейхульiслама. Годину вибило! П'ятибун-чужний скiпетр ще завтра пронесуть слуги над його головою. Хай згине той, хто не оцiнив заслуг свого спасителя! В яничарськiй мечетi зiбрався диван у неповному складi. - Сказав халiф Осман: мудрий султан - i цвiте держава, убогий розумом i духом - i держава валиться, - звернувся шейхульiслам до Hyp Алi, алай-бега i лавних пашiв. - Чаша мого великого болю переповнилась, але над своїм горем я один повинен плакати i просити в аллаха помсти для того, хто обезчестив мою дитину. Та долилася по вiнця чаша терпiння всього народу османського. Амурат IV залишив квiтучу iмперiю. Не минуло й десяти рокiв, як вичерпалась державна скарбниця, флот занепав, венецiанськi судна штурмують дарданелльськi замки, християни заволодiли Далмацiєю. I винна в цьому тiльки одна грiховна i нечистоплотна людина, якiй аллах не дав розуму царювати. - А хто винен у тому, - пiдвiвся алай-бег, начальник спагiїв, iз ненавистю позираючи на Hyp Алi, хто винен, що Iбрагiм сiв на тронi? - Ми рятували династiю, - вiдповiв спокiйно яничар-ага. Спадкоємець є, i тепер може зiйти з престолу негiдний панувати над нами. - Є спадкоємцi, - уточнив алай-бег. Старший син Iбрагiма Магомет, вiдповiв рiзко Hyp Алi i звернувся до шейхулыслама: - Яничари просять тебе, духовний отче, видати фетву, яка вимагала б султанського зречення. Рада дивану закiнчилась. Яничари повиносили з казарм казани i забарабанили по них ложками. Зловiсний гримкiт пролунав над мiстом i сполохав народ, луна вдарилась об стiни палацу. Сам Муса-паша вилетiв iз ворiт на конi i щодуху помчав до казарм. Та вже не мали яничари респекту перед великим вiзиром. Кивнув рукою Hyp Алi, роз'юшенi воїни роздягнули Муса-пашу догола i погнали вулицями шмагаючи по спинi нагаями. До Бiюк-сарая йшов гонець iз фетвою. Вiн помахував нею, щоб нiхто не насмiлився пiдступити до нього: священний папiр давав право входити до самого султана. Кяя-хатун мусила вiдчинити дверi тронного залу. Гонець не вклякнув на колiна - всемогутнiсть фетви не годилося принижувати. Iбрагiм, жовтий i згорблений, не кричав i не тупав ногами. Не вiдриваючи малих побляклих очей вiд сувою з печаттю, вiн тихо навшпиньках пiдiйшов до посланця, неблимно дивився на документ, в якому записаний був його останнiй день, пiдскочив, вихопив фетву i тут же порвав її. Стиснув шматки у жменi, кинувся до холодної мангали, запихаючи їх в отвiр. - Вогню, вогню! - прохрипiв у щiлину до кяя-хатун, але нiхто не обiзвався. Знiчений гонець подався назадгузь до виходу. - Фетву султан подер! - заревiли яничари i ринули через площу до палацу. - Iбрагiм зневажив коран! Барабанний гуркiт, дзенькання мiдних тарiлок, пищання флейт залунали перед головними воротами, впали залiзнi брами... В залi дивану перед шейхульiсламом, пашами i Hyp Алi стояв Iбрагiм, якого притягли сюди за руки бiлi євнухи. Вiн уже знав, що настав його кiнець, але повiрити в це було трудно: надто рiзкий був перехiд вiд всемогутностi до ув'язнення. Здається, вчора його витягли з темницi на трон, а нинi знову туди? Без султанських регалiй i чалми виглядав надто мiзерним i худим, пригаслим голосом вiн запитував учорашнiх своїх пiдданих, а нинi суддiв: - Що це має означати? Як ви... Шейхульiслам i Hyp Алi коротко переглянулись, знiяковiння майнуло в очах. Може, їм самим стало тепер дивно, як могли вони колись супроводжувати цю жалюгiдну нiкчему в мечеть Еюба, а потiм десять рокiв боятися своєї власної вигадки; можливо, подумали про те, що завтра вони посадять на престол iнший свiй витвiр, i нiчого вiд того не змiниться, а нинiшня розправа з Iбрагiмом - тiльки помста за особистi кривди?.. Але так чи iнакше спектакль закiнчувався сам собою, Карагез закривав свiй балаган. - Тобi, Iбрагiме, була порада - сьогоднi зректися престолу, - мовив Регель, - i, зробивши це спокiйно, ти б доживав вiку в Ексi-сараї. Але ж диявол надоумив тебе не тiльки насмiятися над моєю дочкою, а й над святим кораном. За це ти сядеш у темницю i... Пронизливий писк обiрвав мову шейхульiслама, Iбрагiм забився в iстерицi, вiн плескав у долонi, викликав слуг, погрожував i отямився вiд короткого слова Hyp Алi: - Йолюм [164]. Тодi вiн упав на кахляну пiдлогу i заблагав: - Аман, аман! [165] Я жити хочу!.. Iбрагiма вивели, шейхульiслам повернув голову до яничара-аги. - Хто це зробить? - спитав, примруживши очi. - Будь-хто. Та запропонувати треба чорбаджiєвi першої орти Алiмовi. Цей щасливець, якому судилося пiдносити чашу шербету султановi, може стати завтра на моє мiсце. - Але ж ти знаєш, що чужинець, який... - Отож вiн сам i доведе, чи гiдний командувати вiйськом Порти. Простому яничаровi вистачить ятагана, яничару-азi потрiбен ще й кмiтливий розум. Подвiр'я Бiюк-сарая кишiло вiд яничарiв, якi штурмували гаремну браму. Там замкнулася валiде Кьозем iз онуком Солiманом. Впали залiзнi грати, зiскочили з завiсiв дверi кiмнати валiде: тихо гойдалися пiд стелею пiдвiшенi олiйнi лампи, розкиданий одяг валявся по долiвцi, посерединi лежав перевернутий мiндер, тiльки в кутку стояв неруханий кований залiзом ку-фер. Хтось вiдхилив вiко, та замiсть сподiваного золота побачив у ньому перелякану на смерть Кьозем. Вона виповзла з куфра i сипнула жменю грошей перед яничарами. Вони кинулись до неї, мов голоднi вовки, зiрвали золотi серги з вух, стягли браслети i перснi з рук i прокололи кинджалами. Султанича Солiмана, якого яничари мали доставити живим Hyp Алi, не було нi тут, нi в дитячiй спальнi. Враз вiдчинилися боковi потайнi дверi, i до гарему валi-де увiйшла Тургана-шекер, ведучи за руку семилiтнього хлопчика, її красиве обличчя позначили зморшки, а колись хтивi очi, що зманювали щедрого султана, грiзно дивилися на розшалiлих яничарiв, вгамовуючи їхню сваволю. Хлопчик плакав, переляканий галасом, владна мати не звертала уваги на плач дитини. - На колiна, раби, перед султаном великої Порти Магометом Четвертим! - наказала вона, i миттю згас запал войовникiв трону. Яничари опустили ятагани i впали ниць до стiп його свiтлостi шахзаде [166]. Перша орта знову готувалася до зустрiчi нового султана, який завтра вертатиметься з мечетi Еюба, oneрезаний мечем Османа. Чорбаджi Алiм згадував, iз яким хвилюванням i надiєю виносив вiн iз казарми чашу шербету для Iбрагiма десять рокiв тому. Тепер йому було байдуже. При Iбрагiмовi вiн нi на п'ядь не пiдвищився по службi, хоч виконував її ретельно. Звання чорбаджiя отримав за вбивство української полонянки в Багдадi, - за жорстоку смерть турка Кир-огли його навiть не похвалили. А брати по кровi просили тепер туркiв у спiльники. Свiтовi подiї не йшли в парi з розрахунками Алiма. Змiни, що заходили в Османськiй iмперiї, - теж не на руку. Валiде Кьозем скасувала девширме [167], до яничарського корпусу напливало все бiльше турецьких хлопцiв, а тi, пiдростаючи, називали справжнiх яничарiв погордливо - аджем [168]. Туреччина, якiй вiн усе своє свiдоме життя вiрно прослужив, не визнала його за свого. Чи то правда, а говорять старi меддахи по кафеджiях, що турки колись з'їли серце Байди, бажаючи набратися його хоробростi Якi турки? Тi, що прибувають тепер в яничарськi казарми, чи тi, яких Алiм саджав на палi пiд Адрiанополем? Та все одно - з'їли, i його бiльше немає в грудях. Якби хоч крихта того серця залишилась, то, може б, не так шмагали мозок образливi слова: "козак", "аджем", "Байда". Який же Байда? Хiба обличчя, хiба постава, бо серця теж нема! Хотiлося кричати, або впитись, чи вбивати когось: турки з'їли серце, i волю, i гiднiсть, i наймення. Все! Але вино не допомагало, чужа смерть бiльше не вражала, крику яничарської душi нiхто не чує. Залишалася тiльки байдужiсть. Алiм був готовий до всього: подати чашу шербету новому султановi а чи шовковий шнурок колишньому. Що скажуть, що довiрять? Бунт у душi притих, воля зламалася, вертатися назад нiкуди, а жити якось треба. Пiзно ввечерi до Алiмового конака прийшов Мурах-баба. Шейх яничарських дервiшiв хвилину дивився пронизливо на чорновусого богатиря, потiм заговорив по-змовницьки: - Око за око, зуб за зуб, гласить коран. Шейхуль-iслам жадає смертi Iбрагiмовi. Святий отець милостиво згадав про тебе. Ти виконаєш вирок? - Рука, що дає, завжди вище вiд тiєї, яка приймає, - холодно вiдповiв Алiм. Нi один м'яз не здригнувся на обличчi, анi вагання не заблукало в зiницях. "Такi спокiйнi вбивцi можуть здивувати навiть османiв", - подумав Мурах-баба i показав Алiмовi на вихiд. Тихо йшли чорними вулицями чотири тiнi, чорбаджi i дервiш попереду, два капиджiї позаду. Зупинилися бiля двiрцевої тюрми. Зсередини долинало завивання Iбрагiма. Капиджiй подав Алiмовi ключ. Мурах-баба кивнув головою. Якийсь час Алiм стояв непорушне, потiм рiшуче пiдступив до дверей. Скреготнув замок, обiрвалося Iбрагiмове скиглiння. При свiтлi факела чорбаджi побачив ту саму людину, якiй обiцяв колись, що зустрiнеться з нею в країнi золотого яблука. Зустрiлися... В божевiльному жаху, який вiдбирає i мову, i крик, i порух, дивився на нього Iбрагiм, i тiльки очi благали пощади. Почуття, схоже на те, що зродилося на мить тодi, в Багдадi, коли незнайома дiвчина прошепотiла: "Козаче, соколе", - ворухнулося в душi... Тодi вiн починав службу, тепер мусить утримати те, що заробив, тодi заслуговував ласки у можновладцiв, убиваючи рабиню, тепер - убиваючи вождя. Iбрагiм став йому таким непотрiбним, як колись любов, до Нафiси i вiра в християнського бога. Ба нi, виходить вiн ще потрiбний. Вправною рукою, призвичаєною до вбивства, чорбад-жi першої султанської орти проштрикнув кинджалом горло своєму покровителевi. Мовчки поверталися: попереду Мурах-баба з Алiмом, за ними два капиджiї. Та раптом Алiма дiткнулася якась непевнiсть, тривога. Вiн оглянувся - придворнi кати були понурi, Алiм ступив набiк, щоб порiвнятися з ними, але вони знову зайшли позад нього. Мурах-баба повернув iз дороги до брами в прохiд, що вiв до джеляд-одаси [169]. Рвучко повернувся чорбаджi, сягнувши за палашем, на якому ще не застигла османська кров, але йому вмить скрутили руки i заткали горло шматком сукна. При свiтлi смолоскипа, який присвiчував останнiм хвилинам життя Iбрагiма, капиджi-баша зачитав фетву, написану рукою шейхульiслама Регеля, неабияк вдоволеного помстою. - Султан убитий, так уже було, але рiд Османiв священний. Чужинець, що вмочив руки в кровi державця Порти, повинен умерти. Турецька кров не змивається водою, лиш кров'ю. Останнiй раз ударило в мозок слово "чужинець", i вiд нього дужче заболiло, нiж вiд смертного вироку. Все життя хотiв зрiвнятися з турками - i даремно... В момент, коли вже шию стягнув холодний зашморг, зринув у пам'ятi Алiма виклятий ним самим степ i висока трава... а в небi хмаринки бiлi... i скачуть конi - його i батька, i летять голови татарськi... I злетiли червонi конi в чуже чорне небо над Босфором. Цiєї ночi над Мармуровим морем у балик-хане [170], що притулився до пiвденної стiни Бiюк-сарая, засвiтилося свiтло. Рибалки спускали у воду мiшок iз тiлом первородного сина козацького полковника Самiйла - яничара Алiма. До ранку слiди ребелiї на Софiйському майданi були заметенi. Народ сходився до палацу супроводжувати в мечеть Еюба нового султана. Дервiшi бiгли попереду, викрикуючи осанну iмператоровi, ревнiшi розтинали собi вени на знак, що завжди готовi пролити кров за падишаха, натовп роздрухувався, гомонiв, поривався до процесiї, щоб поцiлувати слiди копит султанського коня. Великий вiзир Hyp Алi притримував рукою семирiчного володаря iмперiї, щоб не впав iз коня. Магомет Четвертий плакав, бо ще нiколи не сидiв верхи, лемент повелителя трьох континентiв i п'яти морiв моторошно лунав над бундючною Портою. РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ Як запродав гетьман У ярмо християн, Нас послав поганяти, По своїй по землi Свою кров розлили I зарiзали брата... Т.Шевченко Весна 1649 року знову зловiщувала Кримовi голод i помор. Iз гнилого Сиваша виповзла чума i косила ногайськi юрти одну за одною, дощами й не пахло, сарана виїла Буджацькi степи - охоче збиралися ногаї i тати на вiйну з Ляхистаном. Iслам-Гiрей розсилав до беїв посланцiв. Всi вiдгукнулися, крiм ширiнського бея Алтана. З того часу як Тугай пiшов на вiдкриту злагоду з ханом i повернув у Бахчисарай ненависного Сефера Газi, вiн замкнувся у своїй резиденцiї на околицi Ескi-Кирима i, втративши полiтичну вагу в дворi, намагався надолужити її пихою - розбудовував палац, щоб величнiшим був вiд ханського сарая. Та проте тут дихало пусткою, i заростали споришем битi шляхи до колись могутнього бея, i марно височiли довкола дворища тополi, посадженi кожним iз предкiв ширiнського роду. Таких тополь рiд Гiреїв нараховував би менше, а все одно не тут, а в Бахчисараї схрещувалися свiтовi дороги, i на їхньому перехрестi стояв Iслам, що вростав у силу. Щоранку на подвiр'ї до великого дерев'яного круга виводили бейськi слуги п'ятдесят плеканих арабських огирiв напоказ, в заїжджому дворi цiлоденне галяндрасили цигани у кафеджiї, стiни гарему виросли вище саду, щоб їх видно було аж iз берега Iндолу. I все дарма, не приїжджали високi гостi до палацу Алтана, нiщо вже не важило його багатство, i потерпав старокримський феодал, що доведеться за свою гординю скуштувати ханського гнiву. А на поклон iти не мiг. Як?! Заходити сумирним i впокореним туди, де його предки i вiн сам завжди почувалися владцями? Хiба ж не було так, що перед ширiнськими беями вiдчинялися навстiж ворота, сам хан запобiгливо виходив назустрiч, а бейськi сини вривалися в гарем i вибирали для себе найкращих ханських бекечi? Ширiни! Що залишилося вiд них при крутому Iсламовi? Проклятий Тугай... Яку вiкторiю допомiг здобути Хмелевi, а паче - Iслам-Гiреєвi! Тож великий подив i страх охопив Алтана, коли вiн iз вiкна селямлика побачив, як упали ниць стражники на мосту перед трьома вершниками, i в одному з них упiзнав самого хана. Наспiх одягнув хутро поверх синiх шароварiв, натягнув на голову тюрбан i миттю вибiг до ворiт. - Не йде гора до Магомета, то Магомет iде до гори, - глумливо промовив Iслам, злiзаючи з коня. - Що ж ти стоїш, не вiтаєш мене i слуг не кличеш, щоб вiдвели мого аргамака, i не виносиш поставця з шербетом? Чи, може, мiзкуєш оце, якби-то схопити хана, щоб передати його великому вiзировi, старому Кепрiлi, опiкуновi жовторотого султана? Алтан-бей вибаньчив очi, i креснула мозок гадка, чи не прийшов до нього Iслам-Гiрей запобiгати ласки, коли п'ятихвостий бунчук перейшов у руки Магомет-пашi Кепрiлi. О, це не вискочка Hyp Алi i не спокiйний Аззем-паша. Друг кардинала Рiшельє, вiн намовляв колись Амурата виступити на боцi Францiї проти Габсбургiв; будучи анатолiйським кадiаскером, Кепрiлi безцеремонне i войовничо втручався в справи двора i за це був висланий у далеку Конью. Що ж тепер заспiває Iслам-Гiрей? - Кепрiлi? - перепитав бей, i хан спокiйно притакнув головою. Вiн пильно поглянув на Алтана i сказав стужавiлим голосом: - Цей розумний i стрiляний химородник прийшов, щоб рятувати Порту, яку пропив Iбрагiм. Вiн кинув флот на Венецiю, вiн пригрозив менi своїм гнiвом, коли я не допомагатиму Хмельницькому, i сам пообiцяв гетьмановi шiсть тисяч румелiйських яничарiв. Квапиться допомогти Хмельницькому, щоб випередити московського царя. Ха-ха! Покiйний Iбрагiм обiцяв менi шовковий шнур за мою спiлку з Iхмелiскi, цей же - навпаки! Алтан-бей не зрозумiв, чому невдоволений хан змiною полiтики Порти щодо Польщi. - Ти ж сам хотiв цього, Iсламе. - Ширiнський бей, - вiдповiв хан, - не бажає ощасливлювати своєю присутнiстю засiдання ради дивану, i дипломатичнi тонкощi для нього стали недоступнi. У цiй вiйнi менi не потрiбнi турки. Для Ляхистану вистачить моїх i козацьких вiйськ. Хмельницький же погнався за двома зайцями, не думаючи над тим, що може цим розгнiвити мене. З Москвою шертує! Але ходiмо, не гоже при слугах говорити про державнi справи, бею. I гляди, не затiвай чого-небудь, мої сеймени над Iндолом. - Хай береже аллах твоє життя, хане, - склав на груди руки Алтан-бей. - Заходь у мiй зал диванний. Колись у ньому збиралися на ради сильнi мужi Криму, тепер же, при тобi, опустiв мiй двiр... - Збиралися на ради i на зради, - кинув Iслам-Гiрей, iдучи поруч iз беєм. - I тому я прикрутив вашу бейську сваволю. А якщо ти i нинi дивишся в ноги, а не в обличчя, Алтане, то тепер зiтру тебе, я сильний. I не суши собi голову надiями на Кепрiлi, та й не тiшся тим, що Тугай-бея забрав до себе Азраїл.[171] - Машаллах![172] - скрикнув Алтан. - Я не знав про це... - I радiсть з приводу смертi здольного суперника таки бризнула з очей. - Чорнi вiстi приносиш, хане... Хай возрадуються в могилi костi ногайського звитяжця. Iслам-Гiрей єхидно посмiхнувся. - Не печалься, Алтане. На його мiсце я призначив Карачi-бея, то не гiрший водатир. Тебе ж хочу спитати, чому пiклуєшся ти лише самим собою? Хiба не бачиш, що сьогоднi кожен крок, кожне слово наше важить нi бiльше нi менше, як доля Кримського улусу, в якому i тобi, i нащадкам твоїм жити треба? Ширiнський бей не вiдповiв, слова хана гнiтили його, вiн ще не мiг змиритися з утратою своєї влади. Диванний зал Алтана не поступався своєю пишнотою перед ханським. Стеля викладена самшитовими клинами з позолотою, стiни списанi в'яззю, мiндери оббитi золотистою парчею, пiд стелею - люстра з сотнями свiчок. - Присядь, хане, - показав бей рукою на оббите оранжевим сукном високе крiсло з золотим пiвмiсяцем на спинцi. Сам умостився на дубовiй масивнiй табуретцi. - Я слухаю тебе. Що думає чинити тепер київський трiумфатор Хмель? Iслам-Гiрей довго мовчав, розглядаючи iнкрустований перламутром цибух Алтанової люльки. Сам не курив, спостерiгав за клубками диму, що вихоплювалися з чашечки, нiби з вистреленого ядра. "Київський трiумфатор... Вай, то й справдi про такий трiумф не мрiяв i Владислав IV, коли йому вже здавалось, що однiєю ногою став на пiдмосток московського престолу; а чи дорiвняло б свято в'їзду багдадського звитяжця в Стамбул в'їздовi в Київ переможця пiд Жовтими Водами i Корсунем? Амурата IV отруїли, а пiд копита гетьманського коня стелив народ гаптованi рушники вiд Золотих Ворiт аж до Софiйського собору в стольному городi України, i сам єрусалимський патрiарх Паiсiй благословив Хмельницького. Та чи задля почестей вернувся Хмельницький з-пiд Замостя? О, нi! Iнше намотав на вус цей український барс iз розумом кобри. Вiн кинув клич посполитому лядському люду, i вже в Татрах пiдвелися горяни, сокири схопили в руки, i ще день-два - пiде чернь з Ля-хистану назустрiч Хмельницькому. Чи потрiбен буде тодi гетьмановi союз iз кримським ханом?.. Iнший союз вкласти задумав, повертаючись з-пiд Замостя в Київ - з Москвою! А йшли ж дотепер разом..." Тож попри Бiлу Церкву i Бердичiв, переступаючи через польську ганьбу над Пилявкою, крiзь спорожнiлий Збараж навзаводи мчали козацькi полки до Львова, а поруч, не витрачаючи надарма своїх воїнiв, не вiдставав Тугай-бей, щоб пiд мiстом левiв отримати для свого вiйська жолд золотом. Вождь ногаїв власноручно вiдрахував двiстi тисяч червоних злотих, що їх принесли львiвськi шляхтичi за викуп, i далi скакали ординцi спопелiлими польськими селами i мiстечками, впевненi вже, що малою кров'ю досягнуть Вiсли з незлiченним багатством повернуться в Ногайськi степи, якi ще не оклигали вiд голоду. А тодi... Тодi Iслам-Гiрей знав, що робити, маючи за плечима таку силу, як Україна. Хан наче лев, що готовий до стрибка, позирав за море, прислухаючись до стамбульської метушнi. Двiрцевий переворот звiльнив його вiд дипломатичних викрутасiв, iз султаном-дитиною вже не захотiв розмовляти - бив же копитами бiлий кiнь Хмельницького над Вепром поблизу Замостя! Добрi плани складав Iслам-Гiрей i гарячкове формував татарськi чамбули, яких мусив зiбрати багато: одних - щоб кинути на Кафу, iнших - вивести на Україну i показати їх переможцевi Хмельницькому, коли вiн стане над Вiслою. Щоб побачив його силу, щоб шанував i боявся пiвденного спiльника. А коли вже було недалеко до здiйснення ханських намiрiв, коли Iслам-Гiрей дякував своєму боговi, що надоумив його вступити в спiлку з козацьким гетьманом, - бог православний а чи сам шайтан, пiдказав гетьмановi повернутися в Київ i перетрактувати з московитськими людьми - людьми царя Олексiя Михайловича. Ось воно що: гяур до гяура, - тож вiри йому тяжко йняти. А за цей час шляхта трохи оклигала. Безкiнний король, пройдисвiт у кардинальськiй сутанi, авантюрист тридцятилiтньої вiйни Ян Казимiр метається по Польщi, готуючи посполите рушення. Чи б не почати шертувати з ним? - Хмельницький програв час, - промовив нарештi хан, не вiрячи в правоту своїх слiв (чи ж то повинен знати ширiнський бей ханськi прожекти?), - але вiйна триває i ми не виходимо з гри. Де проїхало переднє колесо арби, там мусить пройти i заднє. Я хочу вiд тебе, Алтане, тридцять тисяч добiрних воїнiв. Менi потрiбне таке вiйсько, яке б перевищувало польське i козацьке, разом узятi. Щоб я мiг диктувати умови будь-якiй сторонi. Ти приведеш їх до Карасубазара не пiзнiше, як через два тижнi. I не зловживай моїм терпiнням, бею. Я вiдплачу тобi сповна - за добро а чи за зло. - Вай харин [173], - вiдповiв тихо ширiнський бей, заслоняючись вiд гострого погляду хана хмаркою диму. Наприкiнцi травня Хмельницький, залишивши пiд Бердичевом сiмнадцять зiбраних полкiв, вирушив у супроводi кропивенського полковника Филона Джеджалiя i миргородського Матвiя Гладкого та кiлькох сотень козакiв назустрiч хановi - за Умань, до Чорного лiсу. Iслам-Гiрей уже чекав гетьмана iз стотисячним вiйськом, прибувши сюди з Перекопу давно знайомим Чорним шляхом. Через Iнгулець, Iнгул, Синюху йшли буджацькi й джамбуйлуцькi ногаї у вивернених баранячих тулупах i шапках, гiрськi тати в строкатих кафтанах iз сагайдаками за плечима, довгочубi, схожi на козакiв, черкеси у високих бiлих папахах i шiсть тисяч румелiйських яничарiв. Iшли втоптаним шляхом, не звертаючи навiть до близьких сiл, - залiзною була рука хана, що йшов на з'єднання з гетьманом по лядський ясир. Два днi вiдпочивали, поки прийшов гетьманський почет. Заторохтiли тамбурини, запищали гуслi i зурни - виїхав iз табору хан, одягнений по-бойовому: в шоломi з гострим наконечником i в кольчузi. Поруч iз обох бокiв - калга Крим-Гiрей i нурредин Казi-Гiрей, а позаду кiнний вiддiл сейменiв. Вдарили довбишi в литаври, засурмили сурми - наближався до хана Хмельницький у горностаєвiй мантiї, тримаючи в руцi булаву, обсипану дорогоцiнним камiнням, поруч - полковники. Поклонився гетьман, хан милостиво опустив повiки, та не надовго вистачило пихатостi. Воїн, що звик до сiдла, а не до трону, мiрявся з, ворогом i спiльником не вишуканими фразами, а мечем або ж торгом, тож запитав нахмурений i неприступний: - Що отримають мої лицарi за рать? - Крим заселиш ляхами, - коротко вiдповiв Хмельницький. Було в цiй вiдповiдi стiльки впевненостi в перемозi, стiльки сили продзвенiло в голосi гетьмана, що стрепенувся хан, i захоплення, а разом якийсь острах чутно дiткнулися його. Вiн глипнув спiдлоба на гетьмана: перед ним стояв не той Хмельницький, що просив у нього допомоги в Бахчисараї - маловiдомий сотник i капiтан низових берлатникiв у Дюнкерку. Вождь великої держави, що раптом виросла на руїнах пошарпаної шляхтою Речi Посполитої, визнаний свiтом переможець не допомоги тепер просить, а пропонує плату за спiлку. I згадав Iслам-Гiрей Замостя: що було б, якби вiн став над Вiслою? На мить уявив собi козацького самовладця, який дiткнувся одним плечем Московiтiї, а другим Пруссiї, спершись спиною об Швецiю, напирає дужими грудьми на Причорномор'я, витiсняє з Диких степiв джамбуйлуцьку i буджацьку орди i простягає руку до Перекопу. Кришаться, мов мурашкова купина, замки Оркапу, розтулюється жменя, щоб затиснути Крим... Примружив очi i спитав рiзко: - А коли не дiстанеш ляхiв, чим платитимеш? - Нема такої сили тепер на свiтi, щоб могла встояти перед нашою, хане, - вiдповiв Хмельницький i в цю мить перехопив гарячий погляд бiлявого ханського воїна. Пломiнь палахкотiв у його очах, захоплення малювалося на обличчi, воїн весь подався вперед, нiби зважувався перейти вiдстань мiж ханським почтом i гетьманським. Хмельницький скупо осмiхнувся з-пiд вусiв, i сеймен спаленiв. Хан повернув коня i рушив до табору. Джеджалiй нахилився до гетьмана. - Гетьмане, ти, бачу, помiтив того бiлявого парубiйка. Я пам'ятаю його з Бахчисарая, то наш паросток. Вiн може нам знадобитися. - То лицар, Филоне, а не земноплаз. Iз погляду прочитав, що лицар. Такi двом панам не служать. Iшов невиданий похiд через Бердичiв двома берегами Случi на Староконстянтинiв. Попереду брацлавський полк Данила Нечая, п'ятнадцять полкiв iшли з Хмельницьким, позаду Матвiй Гладкий, а на флангах татари. Стугонiла земля, i затьмилося сонце, i комета всi десять ночей на небi являлася. Утiкала шляхта до Збаража i встигла замкнутися в замку перед святом Петра i Павла. Бились день, бились другий... Ой, чи то буде твоя Україна, Хмельницький, а чи твоя наруга? ...Зловiсне тиха серпнева нiч, незвично тиха пiсля денної ратi. Ледь чутно плещеться Стрипа об намулистi береги, при мiсяцi чорнiє бовдурами спалена Млинiвка, i гуготить недалеко приречений Зборiв, i костьоли пнуться до неба, благаючи в нього спасiння. За кiлька верст на схiд конає Збаразька фортеця пiсля мiсячної облоги, а в Зборовi, оточеному козаками, не спить завтрашнiй бранець король Ян Казимiр. Iз смолоскипом у руцi ходить вiн помiж рештками гусарських хоругов, закликаючи захриплим голосом: "Панове, наберiться мужностi, не губiть ойчизни... Король з вами..." Тихо в ханському наметi. Оподалiк куряться вогнища, татари смажать на рожнах кебаб i вiдсипляються пiсля битви. Завтра вони стоятимуть збоку, коли почнеться остання валка. Так їм обiцяно нинi. У ханському наметi миготить свiтло, Iслам-Гiрей не спить. Сеймен Селiм вартує. Пахне столоченою пшеницею - то дивний запах, якого не можна до нiякого iншого прирiвняти, i чує вiн його вже другий мiсяць, йдучи українською землею вслiд за Хмельницьким. Вдалинi за Стрипою вирiзьбились на небосхилi контури дрiмучої дiброви, вона густо шумить i стугонить - той шум теж зовсiм iнший, нiж у лiсi над Качею. Солодкаво пахнуть щуварi в заплавах рiки, тужно квилить очеретянка, а з оболонi несе пахом полинi, нехворощi i ромену. I земля пiд ногами м'яка, як постiль. "Невже я звiдси?" Хан не спить. Що думає Iслам-Гiрей? Нинi вiн уже не може сердитися на Хмельницького, як там, пiд Збаражем. Сьогоднi гетьман не звонпив собою - перемiг. Польське вiйсько майже розбите, i завтра до свiту король Ляхистану стоятиме перед ханом, як рiк тому стояли польськi гетьмани у дворi бахчисарайського палацу. Тодi Селiм повернеться додому. I не почує бiльше задушного паху українського збiжжя, i тужного стугонiння дiбров, i земля жорстка, в колючках i дерезi, постелиться пiд ноги. Тож не побачить уже нiколи українського богатиря, в якого вiрлиний погляд i демонська сила слова, що вiд нього тисячi лицарства йдуть на смерть. Щось нестримно притягаюче є в його жестi булавою - здається, вирiс вiн своїм кремезним тiлом над усiєю величезною землею i бачить її всю з краю в край, i впевнено веде свiй народ до цiлi, яку зрить тiльки вiн один. I щось невловиме близьке є в цих людях, що слiпо йдуть за ним. Їхня вiдвага i байдужiсть до смертi дивує, тiло їхнє, мабуть, не вiдчуває болю, бо не чув Селiм вiд них нiколи нi стогону, нi зойку, хiба тiльки крик у бою, а стогiн - у тих сумовитих пiснях, що iнодi в перебоях та й поллються рiвнi, мов степ, завивистi, як у байраках потоки, i м'якi, нiби молода трава. "Невже я звiдси?" Хан не спить. Вiн весь час понурий - хан думає. Над чим? Чому наказав стояти завтра осторонь вiд бою? А що, якби Селiм, коли прийде змiна варти, на одну лише часину пробрався до козацького табору i посидiв iз ними, козаками? Дiткнувся б до рук, до чубiв, що злiтають над головами, нiби змiї, коли скачуть на конях, вслухався б у їхню мову i запам'ятав одне-два слова. I бодай одну мелодiю. I хочеться дiткнутися пальцями до струн бандури. Тiльки на часину, а потiм вернеться, адже вiн - ханський... Сплять татари бiля багать... А де тепер Тимеш? Тимеш недобрий, жорстокий. Вiн умiє зневажати тих, хто не схожий на нього. А хiба Селiм винен, що вiн iнший? Чому Тимеш пошкодував йому тодi доброго слова i лагiдного погляду? Як ота жiнка, мати ханим... Хто вона? Чому дивилася на нього з такою ласкою i тугою? Так добре стає на серцi вiд того погляду, бо ласки вiн не знав нi вiд кого. "Хто я?" Хан ще не спить... Йде змiна варти. Нi, то не вартовi йдуть на змiну. З блiдих мiсячних сутiнкiв випливла постать, за нею ще кiлька - з мушкетами на плечах. - Стiй! Хто йде? - Посол його милостi короля до хана великої орди Iслам-Гiрея, - почулося неголосне, вкрадливе, i в цю мить, мов iз-пiд землi, виринуло кiльце сейменiв довкола ханського намету. ...У шатрi Iслам-Гiрея радилась тиха рада за пiвнiч. - Боюсь, Iсламе, що мiж двома мечетями ти без намазу залишишся, - хитав головою Сефер Газi-ага, коли хан виклав йому свiй задум. - Пiвроку тому я не знав iншого спiльника, крiм Хмельницького, - наче виправдовувався перед аталиком Iслам-Гiрей, та знав Сефер, що хановi тепер уже нi до чого хiкмети [174] колишнього вихователя. Вiн вирiс у силу, а пiсля того як упокорив ширiнського бея, нi з ким бiльше не радиться. - Я чекав вiд нього державних послiв, - вiв далi хан. - Та держави вiн не створив, хоч мiг. Сам же пiд Замостям назвав себе слугою Речi. Посполитої. Чи ж годиться хановi, який вийшов на королiвськi землi своєю власною персоною, шертувати з пiдданими короля? Шертувати з ребелiзантом i кидати виклик Європi? Тодi за королем пiде Генрiк французький, прусський Фердiнанд, Фiлiпп iспанський, i благословить християнську коалiцiю папа Iнокентiй X. Сефер Газi зiм'яв у жменi бороду. Вiн згадав, як колись Iслам не побоявся пiдписати йому, аталиковi, смертний вирок. Як вимагати вiд нього вiрностi Хмельницькому? ; - Гетьман стає надто сильним. Менi потрiбен слабий король, в якого служить сильний козацький гетьман. Я вимотаю їх обох, щоб i не падали, але i пiдвестися не змогли. - Ти забуваєш, що Хмельницький завжди знайде собi союзника на Сходi. Якщо ти його зрадиш, вiн це зробить в ту ж мить. Цар московський уже допомагає гетьмановi не тiльки гарматою, а й людьми: недавно козаки з Дону прийшли до нього. - Я знаю це й не забуваю. Тому й хочу порозумiтися з королем, поки сибiрський ведмiдь ще не встиг вилизати рани пiсля лiвонських воєн i польських чвар, поки вiн ще дрiмає. - Не грайся, Iсламе, з вогнем. Бо коли цей ведмiдь прокинеться, - та й чи дрiмає вiн, подумай, - то рик його почують не тiльки в Європi. Iслам-Гiрей замислився. В цю хвилину увiйшов до намету Селiм. Хан не пiдводив голови, Сефер Газi, здавалося, дрiмав, сидячи, тiльки блискучi чорнi зiницi, що насилу продиралися крiзь стуленi повiки, свiдчили, що вiн не спить. - Великий хане, - доповiв Селiм, - посол вiд короля до тебе. Сефер Газi широко розплющив очi. - Ти вiв розмову зi мною пiсля дiла, Iсламе. - Нi, - вiдповiв хан, - видно, на нашiй радi витав сам аллах. Клич посла! - кинув бадьоро Селiмовi, радий, що розв'язка зборiвської борнi приходить сама собою. До намету увiйшов шляхтич у кармазиновому жупанi. Поклонившись, вiн подав хановi згорнуту цидулу. Iслам-Гiрей розгорнув її i чим далi вчитувався в текст листа, тим дужче багровiло його темно-сiре обличчя. Дочитавши, вiн схопився з подушки, крикнув: - Король нагадує менi полон i ласку Владислава Четвертого?! Що ж, передай ясновельможному Яну Казимiру, що я не забуду благодiйства його брата i, щоб вiддячитись, влаштую нинiшнього владцю Речi Посполитої в найкращому казематi на Чуфут-кале. Все вiн там буде мати, крiм солов'їного молока! Хан у лютi тупав ногами. Сефер Газi ще не бачив його таким i готовий був угамовувати, але гнiв хана був тепер доречний - хай завтра бiй розв'яже всi дипломатичнi вузли. Та хан враз охолов. Повернувшись спиною до посла, вiн кинув зневажливо через плече: - Я чекаю зараз, у цiй хвилинi, канцлера Оссолiнського в своєму наметi! ...Нарозвиднi, коли сповзала з небосхилу на захiд коротка нiч, загомонiло в козацькому таборi - пробивала остання година Речi Посполитої. Козацькi полки стрiмливо вдарили на королiвський табiр, польська кiннота затримала козакiв. А ханське вiйсько стояло непорушно на лiвому березi Стрипи, приглядаючися до битви. Хмельницький послав гiнця до хана з наказом негайно почати битву i чекав вiдповiдi. Гонець не забарився. На змиленому конi прискакав до гетьманського куреня i крикнув, подаючи листа: - Хан вiдмовився йти! Пiдскочили вгору брови Хмельницького, бiла смага покрила його губи, вiн нервово розiрвав печатку, розгорнув листа i зблiд. "Гетьмане, - писав хан, - чому ти хочеш до кiнця знищити короля пана свого, держава якого вже й так досить сплюндрована. Треба мати милосердя,