вони наближалися до галер iз заходу, щоб проти сонця їх не могли розгледiти турки, i вже поночi пiдходили чайками до бортiв галер, обступали їх з усiх бокiв, зачiпали гаками за чердаки й, доки однi козаки стрiляли в туркiв iз рушниць, iншi видряпувалися по линвах та веслами вгору, стинали туркiв, розбивали кайдани невольникам, що сидiли бiля гребок, переносили з галер на чайки скарби, а потiм галери палили або топили в морi, прорубуючи їм днища. Зате коли на морi здiймалася хуртовина - наставала велика бiда: хвилi розкидали козацькi чайки в усi боки, мов трiски, i хоч не могли їх потопити, та заливали водою, перекидалися через них i змивали людей у море. Iнодi море прибивало запорозькi чайки до турецьких берегiв i кидало їх на скелi. Небагато сiчовикiв рятувалося в негоду, та й тi потрапляли в неволю. Не раз бувало, що з походу верталася додому лише половина козакiв, а часом нiкому було й звiстку подати з моря про те, що все славне товариство, скiльки його вирушило iз Сiчi, загинуло в морськiй безоднi. Ну, зате коли похiд складався щасливо, то козаки привозили на чайках величезну здобич грiшми, золотом, срiблом, шовками, одягом та зброєю. ПОБРАТИМСТВО Запорожцiв не лякала небезпека морських походiв, бо вони прагнули визволити з неволi своїх ближнiх: у всякого ж запорожця був за морем у неволi або брат, або батько, або сестра, або мила-наречена, або щирий товариш-побратим, i кожен добрий козак-запорожець охоче нехтував небезпекою i навiть оддавав своє життя за волю родичiв i побратимiв. Побратимство в запорожцiв перебувало у великiй шанi. Народнi оповiдання зберегли нам багато випадкiв про те, коли козак, одшукавши свого побратима в неволi й не маючи коштiв, щоб його викупити, вiддавався сам на каторгу з тим, аби турок випустив його побратима на волю. Кожен господар на це згоджувався, бо йому кориснiше було мати свiжого, дужого чоловiка замiсть кволого, знесиленого невольницьким життям та працею. Бувало й так, що визволений побратим, поживши кiлька рокiв на Сiчi, знову вертався в неволю, щоб заступити на каторзi свого вiрного товариша. На знак побратимства запорожцi мiнялися хрестами з тiла, а далi в них усе було спiльне: вони дарували один одному коней, зброю й iншi речi. В походах побратими, бувало, не з'їдять один без одного шматка хлiба; в боях же вони билися поруч i рятували один одного вiд смертi або захищали своїм тiлом. Побратимство надавало запорожцям великої сили. Воно було однiєю з таємних причин їхньої непереможностi й того, що ворог рiдко захоплював сiчовика в бранцi. Коли траплялося, що когось iз побратимiв хтось кривдив чи ображав, то другий зараз же заступався за нього; якщо ж побратима зрадливо вбивали, то його названий брат, лишившись живим, ставав за нього месником. СIЧОВЕ ЖИТТЯ Повернувшись iз походу, запорожцi дiлили здобич; одiбравши кожен свою частину, вони починали гуляти. Козаки наче квапилися розтринькати все те, що їм припало; нiби навмисне виставляли всiм на очi своє нехтування грiшми та всяким добром. Ще iз середини XVI столiття за сiчовими окопами були шинки, в яких жиди торгували горiлкою, а крамарi не тiльки продавали запорожцям те, що потрiбне для простого козацького життя, а ще й скуповували вiд них добуту на вiйнi здобич. У першi днi пiсля походу на сiчовому базарi невгаваючи грали музики, горiлка виставлялася повними кухвами, i козаки вибивали гопака так, що курява пiдiймалася вище куренiв. Гульня тривала кiлька днiв iз ранку до пiзньої ночi, доки стомленi запорожцi не валилися на землю й засинали, хто де впав. Наскiльки козаки нехтували всяким добром, можна пересвiдчитися з народної пiснi: Гуляв козак-нетяга сiм год, ще й чотири Та прогуляв з-пiд себе три коня воронiї; I як на дев'ятий год навертає, А козак-нетяга до города, до Черкас прибуває; I що на козаку-нетязi три сермязi: Опончина рогозовая, поясина хмельовая, Сап'янцi - видно п'яти й пальцi, Шапка-бирка - зверху дiрка, Хутро голе, околицi бiгмає, Вона дощем покрита, Травою пошита, А вiтром на славу козацьку пiдбита: Куди вiє, туди й повiває, Молодого козака та й прохолоджає. Коли гультяї пропивали своє добро, сiчове життя починало наближатися до звичайного - буденного. Вiйськовий осаул або й сам кошовий виходили на майдан i вмовляли п'янi гурти облишити гульню та йти до куренiв обiдати або там вечеряти. За спокiйного часу на Сiчi пили мало, й сiчове життя складалося по-iншому. Всi запорожцi вставали завжди до схiд сонця й прямували на рiчку вмиватися або купатися. Це робили не тiльки влiтку, а й восени, а дехто - i цiлу зиму. Коли знову сходилися до куренiв, то кухарi ставили на столи вагани, повнi гарячої соломахи (житнє борошно, зварене з водою i засмажене олiєю), i запорожцi, помолившись богу, сiдали за столи та, дiставши з-за халяви чобота або з-за пояса ложку, снiдали. Пiсля снiданку всяк брався до свого дiла: хто латав собi одяг або правив взуття, а хто йшов до Днiпра прати свою сорочку, а вона в нього була єдина - випере її в рiчцi, обсушить на сонцi та й зодягає знову. Iншi козаки поралися бiля своєї зброї або лагодили вiйськовi човни. А чимало запорожцiв, побравши з табуна своїх коней, виїздили за сiчовi окопи на герць. Найбiльше тут старалася запорозька молодь. Юнаки виробляли на конях усiлякi витiвки: розiгнавши коня, ставали ногами на кульбаку; пiдкидали догори шапку i влучали в неї кулею з рушницi; перестрибували кiньми рiвчаки й тини; вибiгали верхом на крутобокi могили тощо, а далi кидалися один з одним рубатися шаблями "до першої кровi". Дивитися герцi виходили iз Сiчi мало не всi вiльнi од працi козаки, i як тiльки забачать, було, що в одного з тих, що билися на герцi, кров, то зараз же тих бiйцiв розводили, щоб часом у запалi вони не завдали один одному важких поранень. Тут же, за сiчовими окопами, часто точилася помiж запорожцями боротьба, а iнколи виникали й кулачки - курiнь на курiнь. Кожен статечний запорожець мав свого джуру. Пiсля татарського наскоку на Україну в селах i в мiстах лишалися тисячi посиротiлих дiтей. Виганяючи ворога з рiдного краю, козаки, жалуючи бiдолах, брали чимало хлопцiв iз собою на Сiч i вiддавали в науку до курiнних кабиць. Допомагаючи кухарям, дiти-приймаки за кiлька лiт навчалися запорозьких звичаїв, переслуховували вiд захожих кобзарiв усi думи й пiснi та ставали свiдомими синами України та Вiйська Запорозького. Коли такому хлопцевi минало рокiв 12 - 14, той запорожець, що привiз його з України, брав свого вихованця джурою - чистити названому батьковi зброю, поратися бiля коня, їздити разом iз ним у походи, пiдносити пiд час бою баклагу з водою тощо. Перебуваючи в степах i на морi, серед страшної небезпеки, джури часто ставали батькам у великiй пригодi, а сягнувши парубочих лiт, самi переходили в запорозькi козаки. На сiчових герцях i джури вибiгали за окопи i, дивлячись на козакiв, починали й собi борюкатися та виробляти всiлякi штуки, набуваючи хисту й завзяття. Так тривало на Сiчi до обiду; о пiвднi на сiчовiй баштi стрiляли з гармати, i все товариство мерщiй квапилося до куренiв; а там уже на столах парували вагани з тетерею, яку варили iз пшона або житнього борошна iз квасом. На обiдi курiнному отамановi завжди було мiсце кiнець столу, на покутi - пiд образами, i коли всi козаки збиралися i ставали в коло, отаман вголос читав їм "Отче наш", i тiльки пiсля того всi вмощалися на ослонах до столу. Вiйськова старшина: кошовий отаман, суддя, писар i осавул - обiдали й спали в тих же куренях, у яких були приписанi товаришами, й сiдали за столом поруч iз курiнним отаманом. Тiльки вже за часiв Нової Сiчi, в XVIII столiттi, запорозька старшина почала будувати собi окремi хати бiля паланки. Пiсля тетерi кухарi та їхнi помiчники здебiльшого виносили на стяблах (дошки з дещо видовбаною серединою, щоб не збiгала на стiл юшка) варену або печену рибу й клали на столи. Не бракувало у запорожцiв i трункiв (напоїв). Були тут i горiлка, i мед, i пиво, й брага. Все те подавали до столу в кiнвах (невеликi вiдра) з причепленими на них коряками, або "михайликами". Всяк черпав iз вiдра чого хотiв i запивав їжу. Крiм тетерi, соломахи та риби, запорожцi вживали ще галушки, юшку вiд звареної риби, кулiш iз салом або олiєю, а iнодi, хоч i нечасто, їли баранину, дичину й iнше. Все те варили й пекли кухарi на кабицях, що мiстились у сiнях кожного куреня. По обiдi дехто з козакiв лягав у холодку спати, iншi вилежувалися понад берегом Днiпра, а деякi, закликавши до свого гурту кобзаря, слухали пiсень та дум, розповiдаючи один одному в тi хвилини, коли вiдпочивав кобзар, про пригоди iз свого життя. Надвечiр подавали вечерю - здебiльшого гречанi галушки iз часником або юшку з риби, а добре попоївши, хто не спав удень, лягав спати; хто ж вiдiспався - збиралися на сiчовому майданi або над Днiпром, щоб гуртом поспiвати, й затримувалися, аж доки не погасне вечiрня зоря, а часом вигравали на сопiлках, скрипках, кобзах, басах та басолях, вибивали ще й на бубнах; охочi ж до танцiв пiд ту музику танцювали гопака. Так минав на Сiчi день, поки запорожцям не ставало нудно без працi; тодi вони впрошували довбиша йти на майдан та бити у котли, i товариство, зачувши звуки литавр, збиралося докупи, сходилася й старшина, i козаки питали кошового: - А що, батьку, чи не час нам уже знову пошарпати турецькi городи? Може, бог поможе нам хоч мало-мало визволити з неволi наших братiв? Якщо рада одностайно ухвалювала вирушати Вiйську Запорозькому в похiд, то все сiчове життя одразу вiдмiнялося. У Великому Лузi цюкали сокири та трiщали дерева, а берегом бiля Сiчi в казанах кипiв дьоготь, вкриваючи рiчку пахучим димом... То вiйсько козакiв лагодило до походу свої чайки та конопатило їх. Тодi вже в Сiчi нiхто не мiг побачити, щоб запорожцi пиячили. Кошовий отаман, коли б здибав такого гультяя, то добре вiдчухрав би його чубуком своєї люльки або тим, що трапиться пiд руку, а коли б той ще сперечався i змагався, то й до гармати звелiв би прикувати неслуха без сорочки, щоб погодувати своїм тiлом комарiв. У XVI та XVII столiттях мало хто iз запорожцiв доживав до старостi - всi гинули в боях або пiд час походiв; коли ж кого минала ворожа куля чи шабля, то такий козак, вiдчувши свою немiч, несподiвано зникав iз Сiчi невiдомо куди. Здебiльшого похилi запорожцi ховалися в захиснi кутки запорозьких земель i десь у байраках, мiж дубами та скелями, довбали собi печери, викопували криницi й жили там, плекаючи бджiл та рятуючи свої душi в постах i молитвах. Iншi пiдстаркуватi козаки доживали свого вiку в монастирях, а перед тим, якщо мали грошi, то заводили на Сiчi й по дорозi до "мiсця смирiння" страшенну гульню. Кого здибає, було, такий "прощальник" на шляху, зараз же частує, а проходячи повз мiстечка, купує на базарах усiлякi гостинцi й роздає їх дiтям; а то ще найме музикiв та й танцює, аж доки наблизиться до монастирської брами, а тодi вмить схаменеться i все, що в нього лишиться, вiддає на монастир. МОНАСТИРI, ЦЕРКВИ И ОСВIТА Найбiльше любили запорожцi монастирi - Самарський, Мотронинський, Межигiрський та Братський. Монастир у Самарi заснували двоє старих козакiв десь року 1576-го, себто за часiв гетьмана Богданка (Ружинського). Вiн стоїть i нинi в лiсi за двi версти вiд запорозького мiста, що зветься тепер Новомосковськом. Мотронинський монастир мiстився в лiсах Чигиринщини, Межигiрський - бiля Днiпра, недалеко вiд Києва, а Братський - в самому Києвi, на Подолi. На Запорожжi в останнi його часи, крiм сiчової церкви, iснували ще й церкви в паланках. Монастирi й церкви не тiльки задовольняли духовнi потреби козакiв, а водночас були осередками освiти й запомоги калiкам та недужим. При всiх церквах Запорожжя працювали школи i шпиталi. Освiту дiтям давало бiле духовенство; в сiчових же церквах та монастирях - iєромонахи з рiзних мiсць та Києво-Печерської лаври. У сiчовiй школi вчилися не тiльки дiти (молодики та приймаки), а часом i дорослi запорожцi, серед яких значна частина була добре письменна. За шпиталями при церквах так само наглядало духовенство. Вплив його на запорожцiв був такий великий, що, скажiмо, року 1775-го, пiд час нападу на Сiч вiйська генерала Текелiя, священик умовив козакiв не проливати кров i скоритися волi царицi. ** БОРОТЬБА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ З-ПIД ПОЛЬЩI (1590-1649 роки) ** УТИСКИ КОЗАЧЧИНИ Перша доба козацького життя - часи, коли воно виникло та набувало сили - закiнчилася смертю короля Стефана Баторiя. Той король хоч i завдавав козакам кривд i намагався тримати їх у своїх руках, а проте визнавав козацтво потрiбним для оборони України й Польщi вiд татар i не тiльки не мав на думцi його знищувати, а навiть наблизив права козакiв до прав шляхетства. Наступник Стефана Баторiя - король Жигмонт III, що став королем року 1587-го, був зовсiм iнших поглядiв на козацтво й невдовзi виступив його запеклим ворогом. Козацькi морськi походи 1584 - 1589 рокiв так роздратували турецького султана, що у Стамбулi великий вiзир гримав на польського посланця, наче на наймита, страхаючи, що кине на Польщу величезне вiйсько i всiх полякiв поверне на бусурманiв Почувши такi погрози, король Жигмонт III занепокоївся й року 1590-го скликав сейм, щоб порадитися iз шляхтою що робити Польськi пани дуже ремствували на сваволю козакiв Запорозька воля була їм найгiршою болячкою, бо баламутила їхнiх українських пiдданцiв, нагадуючи селянам, що й вони можуть бути такими ж вiльними, як козаки Пiд час сейму шляхта вимагала вiд короля, щоб козацтво зрештою винищити Король i сам був не вiд того, та тiльки коли постало питання, як же оборонятися од турецького вiйська, що все-таки посуне на Польщу, то всi згодилися на тому, щоб Запорозьке Вiйсько лишалося й надалi, але приборкати його так, щоб воно не жило своєю волею, а тiльки справляло королiвську службу Постанови сейму зводилися до того, щоб коронний гетьман iшов iз вiйськом на Запорожжя й упорядкував по-новому Вiйсько Запорозьке, а саме всiх свавiльникiв iз Сiчi вигнати, а над слухняними поставити ротмiстрiв та сотникiв iз польської шляхти, всiх козакiв завести в реєстр iз тим, щоб їх було не бiльше як 6000, i щоб вони присягнули на вiрнiсть польськiй коронi, щоб без вiдома коронного гетьмана нiкого на Сiчi не брали, призначити двох комiсарiв, якi б стежили за сiчовим життям, i, кого спiймають на сваволi, щоб передавали до суду, заборонити по всiй Українi продавати селянам порох, олово та зброю, наказати урядникам i вiйтам нiкого не пускати на Запорожжя, а тих, хто дозволятиме, карати на смерть, нарештi, заборонити козакам без дозволу коронного гетьмана переступати межi сусiднiх держав як суходолом, так i водою. Такi постанови сейму зовсiм не стосувалися запорозького життя та вiйськових звичаїв, бо вони забороняли: запорожцям обирати свою старшину вiльними голосами, мати необмежену владу вiйськовiй радi та записувати до Сiчi всякого, хто постукав у дверi куреня. Могло статись одне з двох: або мало скасуватися Вiйсько Запорозьке, або новi порядки мусили залишитися тiльки на паперi. Так i вийшло. Зачувши про постанови сейму, запорожцi зiбралися на раду i з великим обуренням ухвалили зустрiти польське вiйсько й коронного гетьмана зi зброєю в руках. Тiєї ухвали було досить, щоб Польща залишила Сiч у спокої. Але король вiдплатив запорожцям тим, що коли минула турецька небезпека, то замiсть 6000 козакiв було заведено до реєстру тiльки одну тисячу, та й то не запорожцiв, а городових козакiв. За постановами сейму здiйснювалися утиски лише тих городовикiв, якi не увiйшли в реєстр, та ще українських селян, що хотiли тiкати вiд панiв або на Запорожжя, або за Днiпро - на схiд, де були вiльнi землi. Чутки про це досягли й Сiчi, й на першiй же вiйськовiй радi пролунали голоси, що треба Запорозькому Вiйську заступитися за українське селянство й покарати панiв за їхнi утиски. Проте сiчова старшина й бiльшiсть запорозького товариства вважали за неможливе зi зброєю нападати на вiйсько свого ж короля, та ще й тодi, коли воно не зачiпало Запорожжя. Тому козацька рада не ухвалила походу Вiйська Запорозького на Польщу. КРИШТОФ КОСИНСЬКИЙ Невдоволена такою ухвалою ради меншiсть запорозького товариства обрала собi гетьманом курiнного товариша українського шляхтича Криштофа Косинського, якого особисто скривдили князi Острозькi, й року 1592-го пiд його проводом козаки вирушили на Україну карати польських панiв. До лав Косинського прилучилося чимало городових козакiв - "випищикiв", яких було позбавлено козацьких прав через те, що не вмiстилися в реєстр, i гетьман, згуртувавши навколо себе понад 5000 городовикiв, напав на маєтки князя Острозького, здобув зброєю замки в Бiлiй Церквi та Богуславi, пограбував панське добро й забрав там гармати i зброю. Те саме вчинив Косинський i з Переяславом, а далi пiшов iз козаками господарювати на Волинь, руйнуючи польськi маєтки й замки. Але цей похiд тривав недовго, бо коронний гетьман, князi Острозькi, Корецькi та iншi пани, власники зруйнованих маєткiв, зiбрали проти Косинського велику армiю й, найнявши навiть угорське вiйсько, оточили його пiд мiстом П'яткою. У князя Острозького тодi служив сотником реєстрових козакiв Северин Наливайко, що згодом сам пiдняв повстання проти полякiв. Тепер вiн бився проти своїх, i це навiть викликало непорозумiння мiж запорожцями й городовиками, що з часом переросло у ворожнечу. Поляки перемогли пiд П'яткою козакiв, i Криштоф Косинський мусив скоритися коронному гетьмановi й дати йому слово бiльше не зачiпати шляхетських маєткiв. Пiсля того Косинський iз запорожцями пiшов на Сiч, але, перепочивши там трохи, знову пiдмовив частину товариства i, дiждавшись весни 1593 року, вирушив iз Сiчi на Україну й пiдступив бiля Черкас до маєтку самого коронного гетьмана Михайла Вишневецького. Щоб легше позбутися непроханого гостя, господар пiдкупив кiлькох харцизяк, аби тi по-зрадницькому знищили козацького гетьмана, й вони, пiдстеживши, коли Косинський з кiлькома товаришами гуляв у корчмi бiля мiста, зайшли туди, нiби випити, а далi, зчинивши з козаками сварку, вбили i гетьмана, i його запорозьких товаришiв. ГРИГОРIЙ ЛОБОДА Втративши свого ватажка, сiчовики вернулися на Запорожжя й, зiбравши раду, розповiли, що сталося. Кошовий отаман Вiйська Запорозького Григорiй Лобода, почувши про ганебну зраду Вишневецького, пiшов iз частиною вiйська пiд Черкаси, щоб помститися. Коронний гетьман на той час уже розпустив своє вiйсько й, побачивши козацьку силу, змушений був iменем короля пiдписати iз Лободою угоду про те, що запорожцi можуть вiльно ходити на Україну, купувати собi порох та зброю, а українськi люди не мали б перешкод для зв'язку iз Сiччю. Не заспокоївшись на цьому, козаки попливли Днiпром до Києва й примусили там воєводу Острозького виплатити їм 12 000 злотих вiдкупу та пiдписати, як i Вишневецький з ними, таку ж угоду. Та не встиг Лобода з товариством прибути на Запорожжя, як там припала вже нова робота. Турки, розпочавши вiйну iз Цiсарщиною, перевозили турецьке й татарське вiйсько морем до Молдови повз Бiлгород, що стояв на Днiстровському лиманi. Щоб перешкодити бусурманам напасти на християн, Вiйсько Запорозьке пiд проводом Лободи вийшло в море, пiдпливло до Бiлгорода, атакувало мiсто несподiвано, серед ночi, й, перебивши понад 2000 яничар та вирiзавши 8000 бусурманiв-мешканцiв, забрало на чайки турецьке добро та бiлгородськi гармати й щасливо вiдчалило на Сiч. На початку року 1594-го запорожцi знову вистежили, що кримська орда разом iз турками рушила на вiйну з Цiсарщиною й стала перевозити вiйсько через лиман в Очакiв. Щоб завадити здiйснити цей замiр, кошовий отаман Вiйська Запорозького Богдан Микошинський вийшов iз козаками на 50 байдаках пiд Очакiв, але, побачивши там великий флот султана, що складався з 8 галер бiльших i 15 менших та майже з пiвтори сотнi великих човнiв-сандалiв, не наважився дати йому бiй; лише вночi потопив кiлька сандалiв, забрав iз них туркiв у бранцi та й вiдплив на Запорожжя. А на Сiчi вже чекав на нього посланець нiмецького цiсаря Рудольфа II - Ерiх Лясота. СПIЛКА ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО З НIМЕЦЬКИМ ЦIСАРЕМ Наприкiнцi XVI столiття Європа перебувала в дуже скрутному становищi вiд нападiв туркiв. Вони поруйнували й заполонили на берегах Чорного та Середземного морiв усi iталiйськi колонiї (Генуезькi та Венедськi), дуже притиснули iспанцiв, давно пiдтоптали собi пiд ноги Вiзантiйське грецьке царство, всi слов'янськi народи Бал-канського пiвострова й, нарештi, розгромили вiйсько нiмецького цiсаря й, вiдвоювавши в нього Угорщину, загрожували навiть столицi всiєї Цiсарщини - Вiдню. Турецькi вiйськовi заходи стурбували самого папу римського Григорiя XIII, i той спiльно з нiмецьким цiсарем Рудольфом II почав збирати велику силу, щоб разом з усiма народами Європи розбити туркiв i вигнати їх з європейських земель. Прочувши про бойовий хист запорозьких козакiв, папа й цiсар послали до них просити, щоб запорожцi допомогли нiмцям перемогти туркiв в Угорщинi. Посланець папи римського Комулео не наважився їхати на Сiч диким степом, лише обмежився тим, що в травнi мав розмову з тими козаками, яких зустрiв на Подiллi; посланець же Рудольфа II Ерiх Лясота в червнi 1594 року прибув Днiпром через пороги на Сiч i, дочекавшись повернення з походу кошового отамана Микошинського, урочисто вручив Запорозькому Вiйську надiсланi цiсарем клейноди - велику вiйськову корогву та срiбнi сурми. Про цю подорож на Сiч та своє перебування там Лясота склав надзвичайно цiкаве оповiдання. З нього ми довiдуємось, що татари в тi часи тримали понад порогами, на лiвому березi Днiпра, свої чати й залоги й нападали на козакiв, коли тi невеликими ватагами рухалися з України на Запорожжя; що Сiч Запорозька року 1594-го мiстилася на одному з островiв Базавлуку бiля Чортомлицького Днiприща. Рiчка Чортомлик впадала в Днiпро напроти Лугу Базавлугу, що подiляється на кiлькасот островiв; iз них лише на одному, що хоч i дуже змитий водою, а i в нашi днi бiля Чортомлицької Днiпрової протоки, проти теперiшньої слободи Капулiвки, понинi вгадуються ознаки давнiх будiвель. Без сумнiву, на цьому островi, прозваному пiзнiше Городищем, й стояла наприкiнцi XVI столiття Запорозька Сiч. Iсторик Аполлон Скальковський називає її "Баторiєвою" через те, мабуть, що її закладено за часiв короля Стефана Баторiя; iншi ж дослiдники не вiдрiзняють її вiд Старої Сiчi (Чортомлицької), що iснувала й за кошового Iвана Сiрка, й, навiть малюючи Базавлуцький острiв, звуть його Чортомлицькою Сiччю. Проте хто огляне руїни на березi й островi, зрозумiє, що залишки на островi давнiшi. Далi, з оповiдання Ерiха Лясоти, ми знаємо, що на Базавлуцькiй Сiчi запорожцi жили вже не в куренях, а по хатах, якi лише називалися куренями, що вiйсько мало свою канцелярiю й вiйськового писаря (Левка Вороновича) i що Базавлуцький острiв у тi часи був невеликий, так що коли Лясота вручав запорозькому товариству переданi цiсарем грошi, то вiйськова рада збиралася не на островi, а в степу - на березi проти Сiчi. У своїх нарадах iз козаками Лясота не всього досягнув, чого бажав. Хоча йому й допомагав своїм впливом колишнiй кошовий Лобода, запорожцi запевняли, що охоче, як i завжди, воюватимуть проти бусурманiв, не шкодуючи свого життя, але вони не можуть зараз, як їх просить Лясота, йти в Угорщину наздоганяти татар через те, що вони взимку захопили мало не весь запорозький табун та й на Сiчi лишилося тiльки 3000 козакiв, а волохи - дуже зрадливi люди, тому запорожцi й не зважувалися вирушати з такою малою силою в похiд через Волощину й Молдову; до того ж, Лясота не мiг висунути певних умов щодо харчування вiйська та плати за його участь у вiйнi. Таким чином, посланець нiмецького цiсаря виїхав iз Сiчi, тiльки заручившись обiцянкою запорожцiв, що вони воюватимуть проти туркiв на своїх шляхах i на Чорному морi. ЛОБОДА Й НАЛИВАЙКО Тим часом Северин Наливайко, який служив у князя Острозького, довiдавшись, що папа Римський та нiмецький цiсар закликають запорожцiв пiдтримати їх, облишив князiв Острозьких i на власну руку почав збирати козакiв на Українi, щоб наздогнати татар, якi пiшли на Угорщину. Про те, як це було, розповiдає нам народна пiсня з дещо пiзнiших часiв: Корсунський полковник Хвилон, як став в охотне вiйсько виряджати, Осавулiв по вулицях розсилав, Червонiї прапорки у руки давав; Осавули по вулицях пробiгали, Червонiї прапорки у руках пронощали, Козакiв на Черкень-долину в охотне вiйсько викликали. Крикне-покрикне на винникiв, на броварникiв, На п'яницi, на костерникiв: "Годi вам по винницях горiлок курити, По броварнях пив варити, По лазнях лазень топити, Годi вам по грубах, по запiчках валятися, Товстим видом мух годувати, Очей своїх молодецьких димом викуряти, Своїми молодецькими плечима сажу витирати: Ходiть з Хвилоном, корсунським полковником, На Черкень-долину в охотне вiйсько гуляти. На заклик Северина Наливайка зiйшлося чимало охочих воювати; й доки Лясота розмовляв на Сiчi iз запорожцями, Наливайко з 2000 козакiв уже вирушив у похiд i, хоч не змiг своєю силою перепинити шлях татарам до нiмецьких земель, проте кiлька разiв бився з ними й захопив 4000 татарських коней. Тим щасливим випадком Наливайко скористався, щоб мати ласку Запорозького Вiйська й, знаючи, яка була на Запорожжi потреба в конях, передав на Сiч 1600 коней у дарунок, перепрошуючи через своїх посланцiв товариство за те, що торiк бився проти Криштофа Косинського. Запорожцi примирилися з Наливайком i восени того ж 1594 року, обравши кошовим отаманом знову переможця над турками в Бiлгородi Грицька Лободу, виступили всiм вiйськом на Подiлля; з'єднавшись там iз наливайкiвцями, почали виганяти туркiв iз Молдови, а оскiльки молдавський господар Арон був прихильником султана, то воювали i з ним. З чималою силою в 12 000 козакiв Лобода й Наливайко перейшли пiд Сороками Днiстер, здобули фортецю Цецору та, розгромивши пiд Сучавою турецьке й волоське вiйсько, опанували Яссами й, навантажившись здобиччю, знову вернулися за Днiстер. Козацький погром змусив господаря Молдови, разом з Угорщиною й Семиграддям, зректися туркiв, перейти на бiк нiмецького цiсаря й покликати своїх ворогiв - козакiв - собi на помiч. Зважаючи на те прохання, Лобода й Наливайко року 1595-го знову пiшли бити туркiв i, захопивши мiсто Тягиню (Бендери), Бiлгород i Килiю, поруйнували всi татарськi улуси на Буджаку й понад низом Дунаю. Далi ж, побачивши, що мiж волохами й семигородцями немає згоди, а почалася зрада, повернули з великою здобиччю на Україну. Тiльки завзятий Наливайко не заспокоївся на тому; зi своїми козаками вiн ходив-таки через Галичину й мiсто Самбiр за Карпатськi гори, на Угорщину й Цiсарщину, допомагати цiсарю Рудольфу II в боротьбi проти туркiв i татар. У народних пiснях мало лишилося згадок про походи козакiв за Днiстер, де тодi панували турки, але все-таки є, i з них видно, як нелегко було запорожцям боротися з бусурманами. Ой, три лiта, три недiлi Минулося на Вкраїнi, Як козака турки вбили, Пiд явором положили. Пiд явором зелененьким Лежав козак молоденький; Його тiло почорнiло, А од вiтру пострупiло. Над ним коник зажурився, По колiна в землю вбився. - Не стiй, коню, надi мною, Бачу вже я щирiсть твою! Бiжи ж степом та гаями, Долинами, байраками. До моєї родиноньки, До вiрної дружиноньки! Стукни в браму копитами Та й забрязкай поводами, Ой, вийде брат - понуриться; Вийде мати - зажуриться; Вийде мила - порадiє, Стане, гляне та й зомлiє!.. - Ой, десь, коню, пана скинув? Кажи, коню, чи не згинув? - Мене турки надiгнали, Пана мого з мене стяли, Пострiляли, порубали Та над Днiстром поховали! Ой, цить, мати, не журися! Вже ж бо твiй син оженився: Вiн взяв собi за жiночку Зеленую долиночку Та крутую могилочку... Доки козаки були захопленi боротьбою з бусурманами i все ще не розумiли свого обов'язку обстоювати права українського народу вiд полякiв, король польський Жигмонт III дбав про те, як би зовсiм знищити i козакiв, i навiть усю українську нацiю. Вiн якраз розпочав здiйснювати те сполучення, або унiю грецької вiри з латинською, що вигадав римський папа Климент. Пригнобленi за православну вiру й улещенi всiлякими обiцянками православнi єпископи: луцький - Кирило Терлецький та волинський - Iпатiй Потiй - прийняли унiю i стали висвячувати унiатських попiв, лишаючи православних українцiв без церков. Одночасно з тим король перестав брати на державну службу православну українську шляхту; отже, українське панство, щоб мати посаду, почало й собi переходити в унiю, а часто й прямо до католицтва. Змiна вiри вiдiрвала українську шляхту вiд мiщанства та селян i викликала з їхнього боку ворожнечу до свого ж панства. Лишившись без помочi освiченої шляхти, українськi мiщани й селяни все-таки мiцно трималися православної вiри та, обурюючись на гнiт, повставали й, переходячи в козаки, розпалювали ненависть помiж козацтвом до католицької вiри, польського та свого споляченого шляхетства. Повернувшись iз Цiсарщини з 2000 козакiв, Наливайко наприкiнцi року 1595 пiд впливом народних хвилювань, викликаних утисками православної вiри, став зi зброєю на її оборону. Довiдавшись, що єпископ луцький Кирило Терлецький якраз поїхав у Рим до папи висвячуватись, Наливайко прийшов iз козаками в Луцьк, понiвечив i пограбував майно вiдступника, взяв iз мiста викуп i, нагнавши страху на всiх унiатiв, рушив далi, на Бiлу Русь. Вiйсько в Наливайка швидко зростало. Зброєю вiн захопив Слуцьк i, забравши там 12 гармат, 80 гакiвниць та 700 рушниць, змiцнив свої лави та й подався далi, на Бобруйськ i Могилiв, i, здобувши їх, поруйнував костьоли, передав унiатськi церкви православним, розiгнав панiв, сплюндрував їхнє добро; до того ж, ще змусив обоє мiст платити викуп. Тим часом з наказу короля проти Наливайка вийшов коронний гетьман литовський князь Радзивiл iз чималим вiйськом, а саме, з 14 000 литовцiв i 4000 татар. Дiзнавшись про це, козацький ватажок вивiв своє вiйсько з Могилева на зручну для бою мiсцевiсть i там дав армiї короля таку вiдсiч, що Радзивiл не наважився вдруге на нього нападати. Вiдбившись од коронного гетьмана, Наливайко рушив на Рiчицю, але вiдразу ж наткнувся на вiйсько Унiговсь-кого, озброєне польськими панами. Його хотiли перепинити i знову навернути на бiй iз Радзивiлом, та тiльки це не вдалося: козаки вщент розгромили полякiв, знищили самого Унiговського й, поминувши Рiчицю, Турiв та Городню, пiшли на Волинь. На початку року 1596-го Наливайко розташувався в маєтках князя Острозького й, певний, що той мiцно тримається православної вiри, не чинив йому жодної шкоди, але почав шарпати маєтки брата єпископа Терлецького та польських магнатiв, одбираючи в унiатiв церкви й визволяючи селян од їхнiх панiв. Вiстi про рух українського люду проти полякiв невдовзi дiйшли й до Запорожжя, й на початку 1596 року Григорiй Лобода з половиною козацького вiйська виступив iз Сiчi Днiпром у Черкаси; друга ж половина запорожцiв пiд проводом Матвiя Шаули вирушила кiньми через усю Україну аж на Бiлу Русь. Обидвi частини Вiйська Запорозького ставали постоєм у панських маєтках, забирали в економiях всiлякi припаси, а поспiльство пiдбурювали до непокори, проте насильства над панами не чинили. Наполохана й розгнiвана козаками польська шляхта кинулася iз скаргами у Варшаву до короля, i Жигмонт III наказав коронному гетьману Жолкевському, який був тодi з вiйськом у Молдовi, йти на Україну та приборкати повсталих. Гетьман прикликав до себе чимало польського панства з надвiрними ротами й, приєднавши те рушення, з коронним вiйськом прибув на Волинь. Бiля Наливайка на той час зiбралося лише 1000 козакiв; решта ж порозходилася дрiбними ватагами по селах i мiстах. Наливайко зрозумiв, що в такому становищi не можна йому битися з коронним вiйськом i, забравши свої гармати, почав одходити на Брацлавщину, а звiдтiля - на Умань. Жолкевський ув'язливе наступав слiдом, намагаючись оточити козакiв, i це йому мало не вдалося на перевозi через одну рiчку. Вiдчувши лихо, Наливайко потопив свої гармати у водi, порох, кулi тощо закопав у землю i, обминувши Умань, подався на прикордоння Запорожжя, до Чорного Лiсу та Чути. Жолкевський не наважився йти в лiси, а Наливайко, скориставшись iз того, встиг послати кiлька козакiв до Лободи просити, щоб Вiйсько Запорозьке взяло його до спiлки iз собою. Запорожцi не вiдразу згодилися на прохання Наливайка. Було чимало голосiв на радi, що пригадували, як вiн бився на боцi полякiв iз сiчовиками; дехто натякав узагалi на непевнiсть реєстрових козакiв; проте дiяльнiсть Наливайка, що обстоював православну вiру та волю українського люду, була до серця запорожцям, так що iдея єдностi козацтва взяла перевагу, й рада ухвалила зарахувати Наливайка з вiйськом до спiлки й разом боротися проти полякiв. Облишивши полювати за Наливайком, Жолкевський кинувся на Бiлу Церкву з тим, щоб розгромити Шаулу, який iз кiлькома полками та гарматами прямував на з'єднання з Лободою. Тiльки поляки не встигли випередити козакiв, i всi троє їхнiх ватажкiв: Шаула, Лобода й Наливайко - пiд Бiлою Церквою з'єдналися й на загальнiй радi обрали Матвiя Шаулу гетьманом усього козацького вiйська. Довiдавшись, що Жолкевський наступає на Бiлу Церкву з великими силами, Шаула вивiв козакiв iз мiста i став табором в урочищi Гострий Камiнь бiля озера. Весь табiр вiн оточив п'ятьма рядами возiв, скувавши їх ланцюгами, й, поставивши мiж возами двадцять чотири гармати, почав очiкувати нападу польських вiйськ. Жолкевський, маючи потужнiшi гармати й у бiльшiй кiлькостi, нiж у запорожцiв, одразу став обстрiлювати вози козацького табору гарматними кулями, а потрощивши їх у кiлькох мiсцях, послав своє вiйсько в наступ. Але козаки стояли мiцно: вiдбивали полякiв вогнем, а далi зустрiли списами та шаблями й змагалися, не шкодуючи свого життя. Бойовище було вперте й криваве. Зрештою, козаки перемогли й, вирвавшись iз свого табору, вiдiгнали полякiв аж до Бiлої Церкви. Проте й козаки зазнали дуже великих втрат: гетьману Шаулi, що бився, мов лицар, одiрвало гарматною кулею руку; Наливайка теж поранило; кiлька полковникiв та курiнних отаманiв Запорозького Вiйська поклали свої голови пiд час бою, а простих козакiв було вбито й поранено десь бiля 2000, що складало чверть усього козацького вiйська. Обраний гетьманом, замiсть Шаули, Григорiй Лобода зрозумiв, що змагатися з польським вiйськом нема в козакiв сили, й через кiлька днiв, знявши табiр, пiшов на Трипiлля, а далi став перевозити вiйсько на схiдний берег Днiпра. Жолкевський не переслiдував Лободу й не заважав йому переправлятися рiчкою, бо вiн i сам мав ще бiльшi втрати, нiж козаки. Поляки не виходили з Бiлої Церкви, очiкуючи Потоцького, що, за наказом короля, квапився до нього на пiдмогу з новим вiйськом. За якийсь час, довiдавшись, що запорожцi вирушили на Переяслав, а в Трипiллi лишили тiльки залогу, щоб заступити полякам перевiз, Жолкевський пiшов на Василькiв, з'єднався там iз Потоцьким i, просунувшись далi у Київ, почав перевозити своє вiйсько на схiдний берег. Через такий марш Жолкевського Лобода мусив покинути Переяслав, бо його сили були вдвiчi меншi вiд полякiв. Збагнувши, що запорожцi залишають Переяслав, мешканцi мiста, а найбiльше козачi жiнки та дiти, страхаючись помсти, кинулися тiкати з козаками, i з Переяслава на схiд потяглися сотнi возiв, у яких сидiли жiнки й дiти. За сучасних воєн стороннiм людям не дозволяють iти разом iз вiйськом i навiть виганяють їх iз вiйськових таборiв; у запорожцiв же оборона жiноцтва та всiляких немiчних була одним iз непорушних вiйськових правил, i через те Лобода, хоч i знав, що жiноцтво заважатиме йому, та мав за неможливе залишати жiнок iз дiтьми на поталу ворогам; до того ж, вiн ще сподiвався на те, що поляки не пiдуть за ним далеко в степ, як не пiшли й за Наливайком. Та надiї й Лободи й Наливайка не здiйснилися. Жолкевський заповзявся винищити козакiв i вирiшив переслiдувати їх i в степах. Прибувши в Переяслав, вiн там ще дiждався литовського вiйська, що його привiв Огiнсь-кий, i, маючи вже силу втричi бiльшу проти козакiв, наздогнав Лободу бiля Лубен i перетяв йому всi шляхи на схiд i на пiвдень. Козаки змушенi були стати табором бiля Солоницi, за 5 верст од Лубен, i почали там обкопуватись до оборони. Польське вiйсько облягло козацький табiр з усiх бокiв i заходилося громити його з гармат i брати приступом. Проте запорожцi трималися мiцно й давали таку вiдсiч, що Жолкевський, не вдiявши нiчого за цiлий мiсяць облоги i втративши чимало вiйська в боях, зрештою послав у Київ за великими гарматами, а сам почав гнiтити оточених голодом. На другому мiсяцi облоги в козацькому таборi справдi почалося тяжке лихо: коням не вистачало пашi, й вони дохли тут же серед табору, отруюючи повiтря своїм трупом; солi в козакiв давно не було, харчiв теж бракувало, воду ж мали тiльки поза табором. Щоб роздобути води й сiна, Лобода посилав козакiв на герцi та робив несподiванi наскоки на полякiв; i доки однi билися, iншi дiставали сiно та приносили воду, так що кожен день за кiлька десяткiв вiдер води та оберемки сiна козаки мусили вiдплачувати життям кiлькох десяткiв зi свого товариства. Окрiм того, весь час, доки тривала облога, Жолкевський усе перемовлявся з Лободою про згоду й сiяв ворожнечу мiж козаками Наливайка й запорожцями. Через пiдiсланих зрадникiв вiн страхав реєстровцiв тим, що Лобода хоче примиритися з поляками, а їх видати на страту; запорожцiв же умовляв одцуратися вiд Наливайка, запевняючи Лободу, що воює iз його козаками тiльки через те, що вони обороняють Наливайка. Пiд впливом цих вигадок запорожцi й реєстровики почали позирати один на одного вороже, й, нарештi, на великiй радi мiж ними зчинилася колотнеча, в якiй наливайкiвцi вбили Лободу, домагаючись, щоб гетьманом був Наливайко. Обуренi запорожцi не захотiли його обирати, а настановили гетьманом, замiсть Лободи, свого сiчового товариша полковника Стефана Кремпського; реєстровцям же пригрозили за смерть Лободи кривавою помстою. Пiд час такого неладу мiж козаками до полякiв прибули з Києва великi гармати, й Жолкевський почав обстрiлювати ними козацький табiр. Вози розлiталися на трiски й нiвечили людей; переляканi, змученi спрагою жiнки й дiти галасували, а козаки сварилися мiж собою й падали, пораненi та вбитi, без будь-якої допомоги. За чотири днi, коли Жолкевський громив козакiв, серед табору повиростали цiлi купи людських i кiнських трупiв, а пiд возами гинули дiти й безневинне жiноцтво. Кремпський бачив, що не втриматися, i кiлька разiв намагався вирватися з табору та пробитися крiзь польське вiйсько, та тiльки всi його намагання були даремнi. Нарештi, 8 червня 1596 року запорожцi, зрозумiвши, що настала їм остання година, заграли в сурми, припинили пальбу й послали спитати в Жолкевського, чого вiн од них хоче. Той вимагав, щоб козаки видали Наливайка, Шаулу й Шостака i привезли б до польського табору всi свої гармати та клейноди, подарованi Вiйську Запорозькому нiмецьким цiсарем Рудольфом II. Вiдплачуючись за Лободу, запорожцi вiдразу ж схопили Наливайка й видали полякам, пiсля того прикотили їм гармати й принесли клейноди. Нiч минала неспокiйно, i в козацькому таборi всi, змученi, нетерпляче сподiвалися свiтла, щоб вийти на волю. А в польському вiйську глузували з козакiв, що вони вiддали свої гармати, й лагодилися вранцi залити запорозькою кров'ю Солоницю. Вдосвiта, коли козаки розкували свої вози й почали рушати в степ, то поляки знову оточи