ли їх, i Жолкевський проголосив, що нiбито пани мають ще переглянути всiх козакiв, щоб забрати своїх пiдданцiв. Обуренi такою зрадою, запорожцi вiдмовилися видавати шляхтi своїх товаришiв i хотiли, було, йти на пiвдень, та за наказом Жолкевського шляхта кинулася на козакiв кiнно й пiшо й давай їх колоти й рубати. У козакiв не було жодних засобiв до оборони. Вони голiруч намагалися пробитися крiзь польськi лави, й 1500 козакiв iз Кремпським на чолi таки вирвалися з оточення й подалися на Запорожжя; решта ж, бiля 4500 чоловiк, полягли на Солоницi трупом. Не маючи милосердя навiть до жiнок i дiтей, поляки рубали їх, доки не потомили собi рук. Переказують, що в козацькому таборi на Солоницi було майже 12 000 неозброєного люду, i з того загинуло пiд польськими шаблями бiльше половини. Все поле зiйшло кров'ю, й околицi Лубен засiяли трупи. Український iсторик i поет Пантелеймон Кулiш наголошує, що Жолкевський лише через те перемiг запорожцiв та Наливайка, що всi реєстровi козаки перебували на його боцi. В поемi "Солониця" вiн пише: Бенкетує шляхта, Iграючи в карти, А козаки-лейстровики Додержують варти. Поскидала шляхта Панцирi й шишаки, Бо козаки-лейстровики Вiрнi, як собаки. Справивши свiй кривавий бенкет, Жолкевський не пiшов за козаками-запорожцями на Сiч, а попрямував у Київ; Наливайка ж за якийсь час привезли до Варшави й почали там допитувати його про замiри. Народнi оповiдання передавали, що розлютованi польськi пани пекли Наливайка в мiдному казанi-бицi, а iншi переказували, неначе його посадили на розпечену мiдну кобилу й зодягли йому на голову гарячу залiзну корону... Мабуть, того насправдi не було, та тiльки вiдомо, що Наливайковi цiлий рiк завдавали нелюдських мук i лише тодi, коли все польське панство з'їхалося до Варшави на сейм, його у присутностi шляхетства четвертували, а шматки тiла розвiшали на палях по вулицях. i майданах столицi Речi Посполитої. НОВI УТИСКИ ПОЛЯКIВ Скаравши Северина Наливайка на смерть, польський сейм проголосив козакiв ворогами Польщi й позбавив їх прав, наданих Вiйську Запорозькому королем Стефаном Баторiєм. У запорожцiв було забрано мiсто Трахтемирiв; козацькi грунти попривласнювали собi сусiднi пани, а кварцяному вiйську наказали, обороняючи польськi маєтки, вбивати запорожцiв без будь-якого суду. Недоля, що спiткала козацтво на Солоницi, тяжко вiдбилася на всьому життi України. Унiя й католицтво почали пускати своє корiння глибше й глибше, нiж досi. Православнi метрополiї, погромленi, занепали зовсiм, а в їхнi церкви стали призначатися попи за грошi й тiльки тi, що не дбали про духовнi потреби народу, а лише про власну кишеню. Селянство було поневолене до того, що пани звали його бидлом, тобто тварюкою, а мiщанство, позбавлене багатьох прав, украй збiднiло. Українська шляхта в Галичинi й на Подiллi вся без винятку переходила до католицтва, й така зрада вiрi батькiв, з боку колишнiх князiвських та боярських руських родин, мала мiсце й на Волинi, Київщинi й навiть на Лiвобережжi України. Тi ж верстви української шляхти, якi трималися ще давнини й покладали надiю на те, що їм у змаганнi з польщизною допоможе козацтво, пiсля Солоницi занепали духом, передбачаючи наближення повної руїни української культури й православної вiри. Пiсля тяжкої поразки пiд Солоницею козаки два роки бунтували, ворогували мiж собою й навiть билися. Помiркована частина намагалася покiрливiстю повернути собi ласку польського народу, щоб знову придбати втраченi права; запорожцi ж нi в чому не хотiли вiдступати вiд своїх давнiх прав та звичаїв i називали городових козакiв зрадниками. Зi своїм гетьманом Полоусом сiчовики навiть ходили вiйною на реєстровцiв та вчинили над ними криваву розправу. САМIЙЛО КIШКА (ДРУГЕ ГЕТЬМАНУВАННЯ) О цiй тяжкiй годинi мов сонце освiтило козацтво - повернувся з турецької неволi гетьман Самiйло Кiшка, органiзатор перших запорозьких походiв на море. Доки на Українi минали славнi часи Богданка й Пiдкови й лиховiснi роки Наливайка й Лободи, Самiйло Кiшка, захоплений у полон, плавав на турецькiй галерi, прикутий ланцюгами до гребки, й не бачив нiчого, окрiм води та неба. Коли-не-коли, може, галера приставала до Очакова або проїздила повз острiв Тендра, тiльки тодi Кiшка знав, що тут близько рiдний Днiпро й Сiч-мати, але важкi ланцюги нагадували йому, що вiн для України вже вмер. Проте хоч яка нестерпна була турецька неволя i хоч як вона довго тривала, але не вбила вона в серцi Самiйла Кiшки нi любовi до рiдного краю, нi козацького завзяття й хисту, i вiн врятувався з каторги сам, та ще й своїх товаришiв визволив i привiв на Україну. Як думав народ про життя Самiйла пiд турком i про те, як вiн звiдти вряту-нався, нехай розкаже читачевi народна дума: Ой, iз города, iз Трапезунта, виступала галера, Трьома цвiтами процвiтала, мальована. Ой, первим цвiтом процвiтана - Златосинiми киндяками побивана; А другим цвiтом процвiтана - Гарматами риштована; Третiм цвiтом процвiтана - Турецькою бiлою габою покровена. То в тiй галерi Алкан-баша, Трапезонтськеє княжа, гуляє, Iзбраного люду собi має: Сiмсот туркiв, яничар чотириста Та бiдного невольника пiвчвартаста Без старшини вiйськової. Перший старший мiж ними пробуває Кiшка Самiйло, гетьман запорозький; Другий - Марко Рудий, суддя вiйськовий; Третiй - Мусiй Грач, вiйськовий трубач; Четвертий - лях-потурнак, Клюшник галерський, сотник переяславський, Недовiрок християнський, Що був тридцять лiт у неволi, Двадцять чотири, як став на волi, Потурчився, побусурманився Для панства великого, Для лакомства нещасного. В тiй галерi од пристанi далеко вiдпускали, Чорним морем далеко гуляли, Проти Кафи-города приставали, Там собi великий та довгий опочинок мали То представиться Алкану-башатi, Трапезунському княжатi, молодому панятi. Сон дивен, барзо дивен напрочудо. То Алкан-баша, трапезунтськеє княжа, На туркiв-яничар, на бiдних невольникiв покликав: "Турки, - каже, - турки-яничари, I ви, бiднiї невольники! Котрий би мiг турчин-яничар сей сон одгадати, Мiг би йому три гради турецькi дарувати, А котрий би мiг бiдний невольник одгадати, Мiг би йому листи визволенi писати, Щоб не мiг нiхто нiде зачiпати. Сеє турки зачували, нiчого не сказали, Бiднi невольники, хоч добре зii.iли, Собi промовчали. Тiльки обiзветься мiж туркiв лях-потурнак, Клюшник галерський, сотник переяславський, Недовiрок християнський. "Як же, - каже, - Алкане-башо, твiй сон одгадати, Що ти хочеш нам повiдати?" - "Такий менi, небожа, сон приснився, Бодай нiколи не явився! Видиться: моя галера, цвiткована, мальована, Стала вся обiдрана, на пожар iспускана; Видиться: мої турки-яничари Стали всi в пень порубанi; А видиться: мої бiднi невольники, Которiї були у неволi, то всi стали по волi; Видиться: мене гетьман Кiшка На три частi розтяв, У Чорнеє море пометав..." Та скоро теє лях-потурнак зачував, К йому словами промовляв: "Алкане-башо, трапезунтський княжате, молодий паняте! Сей тебе сон не буде нiтрохи зачiпати, Скажи менi получче бiдного невольника доглядати, З ряду до ряду саджати, По два, по три старiї кайдани i новiї справляти, На руки, на ноги надiвати, Червоної таволги по два зубцi брати, По шиях затинати, Кров християнську на землю проливати!" Скоро-то теє зачували, Од пристанi галеру далеко вiдпускали, До города до Козлова, До дiвки-санджакiвки на зальоти поспiшали. То до города Козлова прибували, - Дiвка-санджакiвка навстрiчу виходжає, Алкана-башу в город Козлов зо всiм вiйськом затягає. Алкана-башу за бiлу руку брала, У свiтлицi-кам'яницi зазивала, За бiлу скамню саджала, Дорогими напитками напувала, А вiйсько серед ринку саджала. То Алкан-баша, Трапезунтське княжа, Не барзо дорогiї напитки уживає, Як до галери двох турчинiв на пiдслухи посилає: Щоб не мiг лях-потурнак Кiшки Самiйла одмикати, Упоруч себе саджати. То скоро ся тiї два турчини до галери прибували, То Кiшка Самiйло, гетьман запорозький, Словами промовляє: "Ой ляше-потурначе, брате старесенький! Коли i ти був у неволi, як ми тепера: Добро нам учини, Хоч нас, старшину, вiдомкни, Хай би i ми у городi побували, Панське весiлля добре знали". Каже лях-потурнак: "Ой Кiшко Самiйле, гетьмане запорозький, Батьку козацький! Добро ти вчини: Вiру християнську пiд нозi пiдтопчи, Хрест на собi поламни. Аще будеш вiру християнську пiд нозi топтати, Будеш у нашого пана молодого за рiдного брата пробувати. То скоро Кiшка Самiйло теє зачував, Словами промовляв: "Ой ляше-потурначе, сотнику переяславський, Недовiрку християнський! Бодай же ти того дiла не дiждав, Щоб я вiру християнську пiд нозi топтав! Хоч буду до смертi бiду та неволю приймати, А буду в землi козацькiй голову християнську покладати. Ваша вiра погана, Земля проклята". Скоро лях-потурнак теє зачуває, Кiшку Самiйла у щоку затинає. "Ой, - каже, - Кiшко Самiйле, гетьмане запорозький! Будеш ти мене в вiрi християнськiй укоряти, Буду тебе наче всiх невольникiв доглядати, Старiї й новi кайдани направляти, Ланцюгами за поперек утроє буду тебе брати". То тiї два турчини теє зачували, До Алкана-башi прибували: "Алкане-башо, Трапезунтське княжа, Безпечно гуляй! Доброго i вiрного клюшника маєш: Кiшку Самiйла в щоку затинає, В турецьку вiру ввертає". То Алкан-баша, Трапезунське княжа, Великую радiсть мало, Пополам дорогiї напитки роздiляло: Половину на галеру одсилало, Половину з дiвкою-санджакiвкою уживало. Став лях-потурнак дорогiї напитки пiдпивати, Стали умисли козацькi голову клюшника розбивати: "Господи! Єсть у мене що iспити i сходити. Тiльки нi з ким об вiрi християнськiй поговорити..." До Кiшки Самiйла прибуває, Поруч себе саджає, Дорогого напитка метає, По два, по три кубки в руки наливає. То Кiшка Самiйло по два, по три кубки в руки брав, То в рукава, то в пазуху, крiзь хустку третю, додолу пускав. Лях-потурнак по єдиному випивав, То так напився, що з нiг звалився. То Кiшка Самiйло та й угадав: Ляха-потурнака до лiжка вмiсто дитини спати клав; Сам вiсiмдесят чотири ключi з-пiд голiв виймав, На п'яти чоловiк по ключу давав: "Козаки-панове! Добре дбайте: Один другого одмикайте, Кайдани iз рук, iз нiг не скидайте, Полуночної години дожидайте". Тодi козаки один одного одмикали, Кайдани iз рук, iз нiг не скидали, Полуночної години дожидали. А Самiйло Кiшка чогось догадав, За бiдного невольника ланцюгами втроє себе прийняв, Полуночної години дожидав. Стала полуночная година наступати, Став Алкан-баша з вiйськом до галери прибувати, То до галери прибував, словами промовляв: "Ви, турки-яничари, помаленьку ячiте, Мойого вiрного клюшника не збудiте; Самi ж добре помiж рядами проходжайте, Всякого чоловiка осмотряйте, Бо тепера вiн пiдгуляв, Щоб кому пiльги не дав". То турки-яничари свiчi у руки брали, Помiж рядiв походжали, Всякого чоловiка осмотряли... Бог помiч: за замок руками не торкали! "Алкане-башо, безпечно почивай; Доброго i вiрного клюшника маєш: Вiн бiдного невольника з ряду до ряду посаджав, По три, по два старiї кайдани посправляв. А Кiшку Самiйла ланцюгами утроє прийняв". Тодi турки-яничари у галеру входжали, Безпечно спати лягали, А котрiї хмiльнi бували, на сон знемагали, Коло пристанi Козловської спати полягали. Тодi Кiшка Самiйло полуночної години дождав, Сам мiж козакiв устав, Кайдани iз рук, iз нiг у Чорне море пороняв; У галеру входжає, козакiв пробуджає, Шаблi булатнi на вибiр вибирає, До козакiв промовляє: "Ви, панове-молодцi, кайданами не стучiте, Ясини не вчинiте; Нi которого турчина в галерi не збудiте!.." То козаки добре зачували: Самi з себе кайдани скидали, У Чорнеє море метали, Ясини не вчинили, Нi одного турчина в галерi не збудили. Тодi Кiшка Самiйло до козакiв промовляє: "Ви, козаки-молодцi, добре, браття, дбайте: Од города Козлова забiгайте, Туркiв-яничарiв у пень рубайте, Которих живцем у Чорнеє море метайте!" Тодi козаки од города Козлова забiгали, Туркiв-яничарiв у пень рубали, Которих живцем у Чорне море метали. А Кiшка Самiйло Алкана-башу iз лiжка взяв, На три частi розтяв, У Чорнеє море пометав, До козакiв промовляв: "Панове-молодцi! Добре дбайте: Всiх у Чорнеє море метайте, Тiльки ляха-потурнака не рубайте, - Мiждо вiйськом для порядку за яризу вiйськового зоставляйте". Тодi козаки добре дбали: Всiх туркiв у Чорнеє море пометали. Тiльки ляха-потурнака не зрубали, - Мiждо вiйськом для порядку за яризу вiйськового зоставляли. Тодi галеру од пристанi одпускали, Самi Чорним морем далеко гуляли. Та ще у недiлю, барзо рано-пораненьку, Не сива зозуля закувала, Як дiвка-санджакiвка коло пристанi походжала Та бiлi руки ламала, словами промовляла. "Алкане-башо, трапезунське княжате! Нащо ти на мене такеє великеє пересердiв маєш, Що од мене сьогоднi барзо рано виїжджаєш? Коли б була од матерi Сорому i наруги прийняла, З тобою хоч єдину нiч перебувала!" Скоро ся тоє промовляли, Галеру од пристанi одпускали, Самi Чорним морем далеко гуляли. А ще у недiленьку У полуденну годиноньку, Лях-потурнак од сна пробуждав, По галерi поглядає, що нi єдиного турчина в галерi немає. Тодi лях-потурнак iз лiжка вставав, До Кiшки Самiйла прибуває, у ноги впадає. "Ой Кiшко Самiйле, гетьмане запорозький, Батьку козацький! Не будь же ти на мене, Як я був наостанцi мого вiку до тебе! Бог тобi допомiг неприятеля побiдити, Та не вмiтимеш у землю християнську входити! Добре вчини: Половину козакiв у окови до опачин посади, А половину у турецькеє дорогеє плаття наряди: Бо ще будемо од города Козлова до города Цареграда гуляти, Будуть iз города Цареграда дванадцять галер вибiгати, Будуть Алкана-башу з дiвкою-санджакiвкою По зальотах поздоровляти; То як будеш одвiт давати?.." Як лях-потурнак научав, Так Кiшка Самiйло, гетьман запорозький, учинив: Половину козакiв до опанчин у окови посадив, А половину у турецькеє дорогеє плаття нарядив. Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти, Стали iз Цареграда дванадцять галер вибiгати I галеру iз гармати торкати, Стали Алкана-башу з дiвкою-санджакiвкою По зальотах поздоровляти. То лях-потурнак чогось догадав: Сам на чердак виступав. Турецьким бiленьким завивалом махав; Раз то мовить по-грецьки, Удруге - по-турецьки, Каже: "Ви, турки-яничари, помаленьку, браття, ячiте, Од галери одвернiте: Бо тепера вiн пiдгуляв, на упокої почиває, На похмiлля знемагає, До вас не встане, голови не зведе. Казав: як буду назад гуляти, То не буду вашої милостi й повiк забувати". Тодi турки-яничари од галери одвертали, До города Цареграда убiгали, Iз дванадцяти штук гармат гримали, Ясу воздавали. Тодi козаки собi добре дбали: Сiм штук гармат собi риштували, Ясу воздавали, На Лиман-рiку iспадали, К Днiпру-Славутi низенько уклоняли: "Хвалим тя, господи, i благодарим! Були п'ятдесят чотири роки у неволi, А тепер чи не дасть нам бог хоть час по волi!" А у Тендровi-островi Семен Скалозуб З вiйськом на заставi стояв Та на тую галеру поглядав, До козакiв словами промовляв: "Козаки, панове-молодцi! Що сяя галера: чи блудить, Чи свiтом нудить! Чи много люду козацького має, Чи за великою здобиччю ганяє? То ви добре дбайте: По двi штук гармат набивайте, Тую галеру з грiзної гармати привiтайте, Гостинця їй дайте". Тодi козаки теє зачували, До його промовляли: "Семене Скалозубе, гетьмане запорозький, Батьку козацький! Десь ти сам боїшся I нас, козакiв, страмишся: Єсть сяя галера не блудить, Нi свiтом нудить, Нi много козацького люду має, Нi за великою здобиччю ганяє; Се, може, є давнiй, бiдний невольник iз неволi утiкає..." То Семен Скалозуб теє зачуває, До козакiв промовляє: "А ви таки вiри не доймайте, Хоч по двi .гармати набивайте, Тую галеру iз грiзної гармати привiтайте, Гостинця їй дайте. Як турки-яничари, то у пень рубайте, А як бiдний невольник, то помочi дайте!" Тодi козаки, як дiти, негаразд починали: По двi штуки гармат набивали, Тую галеру iз грiзної гармати привiтали, Три дошки у суднi вибивали, Води Днiпрової пускали... Тодi Кiшка Самiйло, гетьман запорозький, Чогось догадав, Сам на чердак виступав, Червонiї, хрещатiї, давнiї корогви iз кишенi виймав; Розпустив, до води похилив, Сам низенько уклонив: "Козаки, панове-молодцi! Ця галера не блудить, Нi свiтом нудить, НI много люду козацького має, Нi за великою здобиччю ганяє: Се єсть давнiй бiдний невольник, Кiшка Самiйло iз неволi утiкає. Були п'ятдесят чотири годи у неволi, Тепер чи не дасть нам бог хоч час по волi!" Тодi козаки у каюки скакали, Тую галеру за мальованi облавки брали. Та на пристань стягали, Од дуба до дуба На Семена Скалозуба Паювали, Тую галеру та на пристань стягали. Тодi златосинiї киндяки - на козаки, Златоглавi - на отамани, Турецькую бiлу габу - на козаки на бiляки; А галеру на пожар спускали. А срiбло-злото на три частi пайовали: Першу часть брали, на церкви накладали На святого Межигiрського Спаса, На Трахтемирiвський монастир, На святую Сiчовую Покрову давали, Которi давнiм козацьким скарбом будували, Щоб за їх, встаючи й лягаючи, Милосердного бога благали; А другую часть помiж собою пайовали; А третю часть брали, Очертами сiдали, Пили та гуляли, Iз семип'ядних пищалей гримали, Кiшку Самiйла поздоровляли: "Здоров, - кажуть, - здоров, Кiшко Самiйле, Гетьмане запорозький! Не загинув єси у неволi, Не загинеш iз нами, козаками, по волi!" Як свiдчить дума, зустрiч Самiйла Кiшки з Скалозубом сталася бiля острова Тендра. Справдi року 1599-го гетьман Вiйська Запорозького Семен Скалозуб вийшов iз Сiчi морським походом на далеке турецьке мiсто Азов; що стояв на гирлах рiчки Дону. Можливо, якраз тодi, коли Самiйло Кiшка плив турецькою галерею до Днiпровського лиману, запорозькi козаки з чайками перестоювали бiля Тендри, очiкуючи, мабуть, доброго вiтру. Простоявши там небагато, старий та молодий гетьмани розлучилися: Скалозуб пiшов iз запорожцями в море; Кiшка зi своїми сивими товаришами щасливо повернувся на Сiч i, пробувши там деякий час, поїхав до свого рiдного мiста Канева. На Українi старий гетьман, знеможений у неволi, був дуже вражений змiнами у стосунках полякiв з українцями й навпаки, а ще дужче його приголомшив розбрат мiж самими козаками. Не встиг Самiйло Кiшка розпитатися, що сталося за 26 рокiв без нього, як на Сiч надiйшла лиха звiстка, що Скалозуб майже з усiм товариством загинув у Керченськiй протоцi. Запорожцi за такої тяжкої години покликали з Канева свого старого ватажка та обрали його на гетьмана. Невважаючи на складне становище України, Самiйло Кiшка надзвичайно швидко й розумно розiбрався в усiх складнощах i повернув усi справи на користь козацтву. Розумiючи, що тiльки в єднаннi сила, новообраний гетьман першим дiлом узявся за налагодження добрих стосункiв мiж запорожцями й реєстровими козаками. Сiчовики намагалися вийти на море рятувати Семена Скалозуба з вiйськом, бо мали вiстi, що турки, заставши зненацька козацькi чайки в Керченськiй протоцi, загнали їх у затоку й, порозбивавши з гармат, захопили бiльшiсть козакiв у бранцi й повезли до пiвденних берегiв Чорного моря. Кiшка зразу ж заходився лагодити новi човни й послав на Україну кликати до походу реєстрових козакiв. Давня слава Самiйла Кiшки ще жила в народi й негайно пiдняла козацтво на ноги. З України на Сiч прибуло кiлька тисяч козакiв, i похiд на море був щасливий. Кiшка, хоч i не знайшов Скалозуба, та зате наробив туркам багато шкоди й повернувся назад iз великою здобиччю, притягши iз собою на Днiпро навiть кiлька турецьких галер iз визволеними невольниками. Цей вдалий похiд об'єднав усе козацтво, й погасла ворожнеча мiж запорожцями й городовиками, так що наприкiнцi того ж 1599 року Самiйло Кiшка повiв спiльне вiйсько у Молдову допомагати волоському воєводi Михайловi, що повстав проти туркiв. Той похiд змiцнив славу старого козацького гетьмана. Повертаючись на Сiч iз Молдови, Кiшка заїхав до Києва на прощу й заклав там церкву Миколи Доброго на згадку про своє визволення з турецької неволi. По веснi року 1600-го господар волохiв Михайло напав на польського ставленика - молдавського господаря Могилу. Польщi довелося допомагати йому, бо Молдова тодi не мала свого вiйська. З тiєї нагоди польський коронний гетьман Замойський звернувся до Вiйська Запорозького взяти участь у цьому походi, обiцяючи за те ласку короля та грошову плату. Кiшка скористався цим випадком, щоб повернути козакам права, наданi Стефаном Баторiєм, i став умовляти товариство не йти служити тому королевi, який проголосив запорожцiв своїми ворогами. Козаки послухали старого гетьмана й не рушили iз Сiчi, а тим часом потреба в Польщi на козакiв дуже зростала i, зрештою, Кiшка дочекався, що королевi довелося самому власноручно писати листа з проханням до тих, кого вiн засудив на знищення. Дiставши це послання, гетьман одповiв, що козаки радi б служити королевi, але тiльки з умовою: щоб з них було знято присуд, накладений на них безневинно, щоб їм повернули давнi права i щоб захистили вiд усiх кривд, якi над ними чинять польськi старости й урядовцi. Тiльки отримавши од Жигмонта повiдомлення про те, що вiн зараз же надсилає старостам на Україну наказ не утискувати козакiв i запевнення подбати на сеймi про повернення запорожцям усiх прав, гетьман Кiшка виступив iз Сiчi Днiпром на човнах угору, а, прибувши до Канева та приєднавши до себе городових козакiв, повiв звiдтiля вiйсько, кiлькiстю понад 4000 душ, суходолом до Днiстра. Пiд Буковим, бiля Плоєштi, стався бiй козакiв i полякiв iз молдаванами, i, як писав королю гетьман Замойський, "козаки пiд ворожою пальбою iз гармат i рушниць брели болотом та водою вище пояса i, вдаривши спiльно з польською пiхотою на ворожi окопи, вибили звiдтiля молдаван". Не встигла завершитися ця вiйна, як настала нова - Польщi зi шведами, якi вийшли на Лiвонiю та брали мiсто за мiстом. Польському урядовi знову довелося просити козакiв узяти участь у боях, але Самiйло Кiшка вiдповiв Замойському, що не пiде, бо ще не всi жадання козакiв задоволене. За вимогою Кiшки польський сейм на початку 1601 року мусив видати закон, за яким присуд 1597 року був скасований: саму ту постанову розiрвали, й козакам повернули їхнi давнi права. Поставивши козацтво на мiцний грунт, гетьман Кiшка подбав про те, щоб запорожцi i зi свого боку дотримувалися угод. Але Лiвонська вiйна була затяжна й тяжка; людям, як i коням, не вистачало припасу. А зима 1602 року ще бiльше погiршила становище козацького вiйська. Старий гетьман намагався втримати козакiв на вiйнi i, щоб надати їм бадьоростi i завзяття, сам водив загони в бої. В однiй iз таких бойових сутичок пiд мiстом Фелиним року 1602-го Самiйло Кiшка загинув козацькою смертю - його знайшла куля. Тiло гетьмана козаки з великою шанобою перевезли до його рiдного мiста Канева й поховали там, за козацьким звичаєм, - з урочистою пальбою. По закiнченнi Лiвонської вiйни Вiйсько Запорозьке, заспокоєне на деякий час iз боку полякiв, знову розпочало боротьбу з бусурманами. Вони нападали на Крим i виходили, хоч i з невеликими силами, в лиман та Чорне море, наскакуючи на дунайськi турецькi мiста й на Бiлгород. Року 1604-го польський уряд став турбувати Москву з тим, щоб посадити на царство царя Лжедмитрiя i закликав узяти участь у цих походах i козакiв. Чимало реєстровцiв i "випищикiв" справдi ходили разом iз поляками в московськi землi, а через те кiлькiсть козакiв зменшилась. I з цього скористалися татари й великою ордою року 1606-го напали на Україну. Пiд час того наскоку вони поруйнували всю пiвденну Київщину з Корсунем та Богуславом, i тiльки за цим мiстом запорожцi наздогнали орду, вiдбили частину бранцiв та змусили ногайцiв повернутися назад. ГЕТЬМАН ПЕТРО КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ У цей час з-помiж запорозького товариства постає величезна постать Сагайдачного. Родом вiн був з-пiд мiста Самбора. Як син українського шляхтича, вiн освiту дiстав в українськiй школi князя Острозького, та, маючи з природи войовничий хист i жваву вдачу, Сагайдачний не пiшов шляхом тодiшнiх учених, а ще за молодих лiт захопився думкою про боротьбу з бусурманами. Пiд час другого гетьманування Самiйла Кiшки Конашевич перебував у всiх його походах, здобув собi вiйськовий досвiд i зажив собi мiж козаками значної слави, бо, як писав поляк Собєський, "був вiн чоловiк великого духу, що сам собi шукав небезпеки, легковажив життям, у битвi був перший, коли ж доводилося вiдступати - останнiй; мав жваву дiяльну вдачу, в таборi сторожкий, мало спав i не пиячив; на нарадах поводився обережно, в розмовах був небалакучий". Коли саме Сагайдачний став гетьманом Вiйська Запорозького, з певнiстю невiдомо. Дмитро Бантиш-Каменський та Володимир Антонович твердять, що з року 1606-го, але перший додає, що через дуже сувору розправу Сагайдачного над неслухняними козаками запорожцi не раз скидали його з гетьманського уряду, а далi, пiд час рiшучих подiй, знову обирали на гетьмана. Чи був Сагайдачний 1606 року гетьманом, чи ще не був, можна тiльки сказати, що тодi славний похiд запорожцiв на море вiдбувався не без нього. Надосiнь запорожцi вийшли на чайках, вистежили недалеко вiд турецького мiста Варни десять турецьких галер, несподiвано атакували їх уночi, дiсталися за допомогою линв на судно й, вирiзавши всiх туркiв, попереносили їхнi меншi гармати на свої човни, а пiсля того взяли приступом i саму Варну. Про цю подiю спiвають кобзарi i в нашi часи: А в недiлю пораненьку Зiбралися громадоньки До козацької порадоньки: Стали раду радувати - Вiдкiль Варну добувати: Ой, чи з поля, ой, чи з моря, А чи з рiчки-невелички? Ой, в недiлю пораненьку Бiжать, плинуть човенцями, Поблискують весельцями, Ударили з самопалiв В семи - п'ятдесят запалiв; Ударили iз гармати - Стали мiсто добувати, Стали турки утiкати, Тую рiчку проклинати: - Бодай рiчка висихала, Що нас, туркiв, в себе взяла. Була Варна здавна славна - Славнiшiї козаки, Що ту Варну дiстали I в нiй туркiв забрали. З цiєї пiснi можна собi уявити, що запорожцi атакували Варну i з моря, i з берега, причому, мабуть, як за звичай запорожцi чинили: вони виманили туркiв iз мiста за рiчку, вдарили на них з усiєю силою i потопили в тiй рiчцi, а вже пiсля того, як турецьке вiйсько зменшилося, пiшли на Варну з моря i суходолу й узяли її штурмом. У Варнi козакам дiсталися великi скарби й сила всякого добра, як стверджує iсторик, на 180000 злотих. Опрiч того, вони визволили тут кiлька тисяч невольникiв, що складалися не тiльки з українцiв, а ще й з угорцiв, волохiв, полякiв та нiмцiв, та чимало ще захопили козаки у бранцi знатних туркiв, щоб потiм узяти за них викуп або помiняти їх на своїх товаришiв, що гибiли в турецькiй неволi. Року 1608-го, коли значна частина Вiйська Запорозького i все городове козацтво було iз Лжедмитрiєм Другим пiд Москвою, Сагайдачний вийшов потай iз Сiчi, пiдступив до мiцного Перекопу i, виманивши хитрощами татарське вiйсько у степ, розгромив його, а саме мiсто пошарпав i спалив. Наступного року бiльшiсть козацтва, пiд рукою самого польського короля, ходила воювати Московщину й була пiд Смоленськом: тi ж iз запорожцiв, що не ходили туди, вийшли теж, мабуть, пiд проводом Сагайдачного в Чорне море й поруйнували турецькi мiста на Дунаї: Iзмаїл, Килiю та Бiлгород. Подальшi три роки козаки дуже були захопленi походами в Московщину. Польський уряд i польське панство заохочували їх до походiв i не чинили тепер жодних перешкод до переходу селян у козаки, а добра пожива й без того вабила їх. Через таке становище козаччина, починаючи з 1604 року, почала хутко зростати. Року 1612-го запорожцi знову вирушили на Чорне море; наступного ж року вони пiд проводом Сагайдачного ходили всiм вiйськом на Московщину й, руйнуючи мiста, сягали Калуги. Повернувшись iз Московщини, запорожцi вспiли того ж року вийти у Чорне море й добре пошарпати береги Криму, зруйнувавши, мiж iншим, мiсто Ахтiяр, що лежав там, де зараз Севастополь. Турки, почувши про цей напад, зiбрали в Очаковi кiлька галер i багато сандалiв, щоб розгромити запорожцiв, якi вертатимуть повз Очакiв до Днiпра; та тiльки вийшло навпаки - запорожцi серед темної ночi самi напали на туркiв i, розбивши їхнiй флот, безпечно пiднялися Днiпром на Сiч. Воюючи з татарами й турками, Сагайдачний забув, що й Польща була потайним ворогом України, бо дедалi дужче й мщнiше пiдгортала українське селянство пiд польських панiв, обмежувала права українських селян та мiщан i якнайтяжче утискувала православну вiру, поширюючи унiю й католицтво. Пiд тим гнiтом українське нацiональне життя наприкiнцi XVI столiття зовсiм занепало, а зi смертю старого князя Острозького року 1608-го згасли й останнi вогнища української культури - Острозька школа й друкарня, а стародавнiй рiд князiв Острозьких пiшов слiдом бiльшостi української шляхти - покатоличився. Сагайдачний добре почував потребу розпочати боротьбу з Польщею, та, маючи за спиною бусурманський Крим, вiн вважав неможливим виступати проти шляхти зi зброєю, бо, на його думку, тим скористалися б татари, щоб украй сплюндрувати Україну. Вiн гадав, що з Польщею треба боротися лише культурними засобами, i через те звернув свою увагу на пiднесення української нацiональної культури. З початку 1614 року Сагайдачний прибув до Києва i взявся до спiльної працi зi своїми земляками-галичанами: Плетенецьким, iгуменом Києво-Печерського монастиря, та Борецьким - вченим зi Львова. Вони придбали монастирським коштом друкарню Балабанiв i року 1615-го видрукували в Києвi першу книжку, а далi заснували Київське українське братство на зразок Львiвського. До того братства почали приписуватися всi свiдомi українцi, що мали на метi боротьбу з польщизною: приписався до братства i Сагайдачний, а слiдом за ним - i все Запорозьке Вiйсько, так що братство в Києвi, спираючись на козаччину, стало на мiцний грунт. Пiд осiнь 1614 року Сагайдачного знову було викликано на Сiч, бо там сталася тяжка пригода: сiчове товариство по веснi вийшло, було, без нього на море, та там здiйнялася така хуртовина, що чайки козацькi були розкиданi по всьому морю й деякi потонули, а деякi порозбивалися об турецькi береги. Треба було рятувати тих козакiв, якi ще були живi, й Сагайдачний, прибувши на Сiч, спорядив до морського походу 40 чайок i, перепливши з двома тисячами козакiв Чорне море впоперек, напав на турецьке мiсто Трапезунт. Тут на козакiв нiхто не сподiвався, бо вже три столiття, як турки на пiвденному березi Чорного моря не бачили жодних ворогiв. Поруйнувавши та пошарпавши Трапезунт, запорожцi попливли понад берегом на захiд сонця, руйнуючи до ряду всi мiста, i скрiзь до них прилучалися захопленi турками в неволю товаришi й показували, яким способом легше нападати на турецькi замки i знищувати ворожi залоги. Там запорожцi дiйшли до найбагатшого на цьому березi турецького мiста Сiнопа, що завдяки своїй красi й розкошi був прозваний "мiстом кохання". Напавши на Сiноп, запорожцi добули замок, вирiзали залогу, спалили турецькi кораблi, галери й сандали, що були в затоцi, й, забравши на свої чайки великi скарби й багато визволених невольникiв, попливли до Днiпра. Звiстка про сплюндрування Сiнопа мов громом ударила султана, i в запалi гнiву вiн звелiв повiсити великого вiзира; ледве вже жiнки та доньки вблагали султана, щоб змилувався, i той, трохи одiйшовши, обмежився тим, що побив вiзира булавою. Аби виправдатися перед султаном, вiзир послав кораблi й сандали з яничарами до Очакова, щоб перестрiти там запорожцiв. Турецький флот справдi встиг туди ранiш за козакiв, та Сагайдачний довiдався про те i, щоб якось вбрати туркiв у шори, подiлив свої чайки надвоє: з однiєю половиною вiн пристав до Кiнбурнської коси, що проти Очакова, й почав перетягати чайки через Прогноїнськi озера до лиману; другу ж половину послав пробиватися в лиман серед ночi повз турецькi кораблi. Тiльки на цей раз запорожцiв дуже пильнували i турки, й татари; на тих козакiв, що перетягли чайки через Прогноїнськi озера, напали татари й засипали їх стрiлами. Козакам довелось одбиватися, та все-таки вони хоч i втратили кiлька десяткiв товаришiв, а таки пробилися до лиману й попливли в напрямi Днiпра. Тi ж запорожцi, що йшли водою, хоч i щасливо обминули турецькi кораблi, та турки свiтом їх помiтили й, наздогнавши, почали громити з гармат. Все-таки й цi козаки пробилися до Днiпра, туркам пощастило тiльки потрощити гарматними кулями одну чайку та взяти з неї у бранцi двадцять запорожцiв. Тих знедолених воякiв турецький султан послав до Сiнопа, i їх було замучено на смерть задля втiхи сiнопських туркiв. Пiсля нападу запорожцiв на Сiноп i Трапезунт султан пригрозив королю Жигмонту, що сам пiде з вiйськом на Україну й Запорожжя, щоб винищити козацтво. Польський уряд збентежився цими погрозами й почав навiть збирати вiйсько, та запорожцi на те не вважали й напровеснi року 1615-го знову вийшли iз Сагайдачним у Чорне море вже на восьми десятках чайок. Цим разом, маючи пiд рукою 4000 козакiв, Сагайдачний намислив, як казали запорожцi, "обкурити мушкетним димом самий Царгород". Несподiвано запорожцi пiдпливли до Босфору; дiставшись до самого Царгорода, запалили його передмiстя Архiокой та Мiзовню разом з усiма портовими будiвлями й почали грабувати заможних туркiв. Султан, що саме тодi перебував на ловах, своїми очима бачив ту пожежу й чув пальбу запорозьких мушкетiв. Страшенно розгнiваний, помчав вiн верхи у Царгород i звелiв вислати на козакiв усi свої кораблi й галери, наказавши потопити козацькi чайки, а козакiв привести до нього бранцями. Султан Осман хотiв власноруч мордувати запорожцiв, та тiльки це йому не вдалося, бо наляканi козаками яничари не бажали сiдати на кораблi, а доки їх позаганяли туди киями, козаки, обтяженi здобиччю, пливли вже Чорним морем. Через кiлька днiв навпроти Дунайського гирла турецькi галери почали-таки наздоганяти козакiв, але те вийшло їм же на лихо; побачивши ще здалеку погоню, запорожцi весь день налягали на всi весла, чимдуж поспiшали на пiвнiч; коли ж увечерi сутенiло, вони пiдпустили туркiв ближче; а як стало зовсiм темно, вони повернули свої чайки на ворогiв i, оточивши турецькi галери з усiх бокiв, пiшли на них штурмом. На деякi галери козаки закидали, залiзнi гаки з линвами й лiзли по них на судна, iншi галери вимащували дьогтем i пiдпалювали; третiм прорубували дiрки у боках i топили їх. Врештi дуже мало турецьких галер урятувалося i втекло до Царгорода; останнi або ж були потопленi, або попаленi запорожцями, а кiлька вцiлiлих галер, що їх захопили козаки, вони пригнали до Очакова i вже там спалили перед очима в туркiв. Усiх яничарiв, що перебували на галерах, запорожцi повикидали в море або повбивали; пашу ж, що керував флотом, забрали пораненим у бранцi, та тiльки вiн скоро помер. Наступної весни року 1616-го турецький султан, сподiваючись нового нападу козакiв, завчасно послав пiд Очакiв цiлий флот, щоб не пускати запорожцiв на море. Сагайдачний справдi-таки налагодив новий похiд. I на цей раз узяв козакiв багато, як нiколи, аж 700 на пiвтораста чайках. З такою великою силою вiн смiливо напав на турецький флот, i хоч турецького вiйська на галерах було далеко бiльше, нiж на чайках козакiв, вiн упень погромив туркiв. Паша турецький Алi з кiлькома галерами втiк, а десятка пiвтора суден та бiля сотнi сандалiв запорожцi захопили. На цей раз Сагайдачний не звелiв нi топити, нi палити галер, а, обсадивши їх запорожцями та визволеними невольниками, прилучив до своїх чайок; випливши в море, напав на турецьке мiсто в Криму Кафу (тепер Феодосiя). Навкруг того мiста стояли мiцнi замки й фортецi, збудованi ще iталiйцями; турки ж, захопивши в них чорноморськi мiста, ще дужче змiцнили Кафу i зрихтували її гарматами. За часiв Сагайдачного Кафа була найголовнiшим невольницьким ринком на всi землi, що оточували Чорне й Середземне моря. До цього мiста приганяли татари з України, Польщi, Литви й Московщини велику силу людей, часом по кiлька сот тисяч, продавали їх тут у неволю купцям, що приїздили сюди морем iз Царгорода та iнших мiст. От тих-то нещасних невольникiв i прибув визволяти Сагайдачний. Добутi бiля Очакова турецькi галери з гарматами тепер стали у великiй пригодi й за допомогою їх запорожцi за кiлька днiв добули Кафу, побили й вигубили 14 000 бусурманiв, визволили й забрали на галери й чайки силу невольникiв з усiх земель i, набравши ще, як звичайно, всiляких скарбiв та добра, щасливо вернулися на Сiч. Велика радiсть була по всiй Українi й по сусiднiх землях, коли припливли до рiдних осель визволенi з Кафи батьки, сини й дочки, що були вже оплаканi; а слава Сагайдачного розiйшлася по всьому свiту. Рухливий козацький гетьман i пiсля цього не всидiв довго на Сiчi, а як тiльки минулися яснi та гарячi ночi, знову опинився iз запорожцями на Чорному морi. I почав удруге руйнувати малоазiатський турецький берег. Налетiло, було, тодi на козакiв шiсть великих турецьких галер i чимало менших, та Сагайдачний їх розбив, а три великi галери потопив. Довiдавшись ще од турецьких бранцiв, що султан послав увесь свiй флот до Очакова, щоб там перестрiти запорожцiв, Сагайдачний повернув iз Трапе-зунта на необоронений Царгород ї, наробивши там шкоди та нагнавши на туркiв страху, повiв козакiв додому не повз Очакiв, а морем на Тамань, а звiдти перейшов Азовське море й, пiднявшись у степ чи рiчкою Бердою, чи Молочною, перетяг чайки на Кiнськi Води й виїхав до Великого Лугу. Тут козакам трапилась несподiванка. Турецький паша Iбрагiм, що його послав султан пiд Очакiв стерегти козакiв, очiкуючи собi од султана кари за те, що не вловив їх, пiднявся на сандалах та човнах угору Днiпром аж до Сiчi Запорозької, себто до острова Базавлуцького. На Сiчi тодi козакiв було всього сот три, бо всi, хто не був у походi iз Сагайдачним, зважаючи на пiзню осiнь, уже повиходили зимувати на Україну; придатних гармат на Сiчi теж не було, їх побрали на чайки; так що, не маючи чим оборонитися, запорожцi покинули Сiч i засiли в плавнях. Паша Iбрагiм без перешкоди зайшов у табiр, спалив куренi й церкву, але, вiдшукавши двi залишенi запорожцями непридатнi гармати, взяв їх iз собою, щоб похвалитися перед султаном. Зруйнувавши Сiч, Iбрагiм, побоюючись здибатись iз Сагайдачним на Днiпрi й надумавши повернутись до Очакова через Крим, поплив у Кiнськi Води, та бiля Великого Лугу якраз i натрапив на запорожцiв, що верталися iз Сагайдачним на Сiч. Зчинилася кривава битва, яка скiнчилася тим, що козаки оточили туркiв з усiх бокiв i винищили всiх до одного. Наблизившись до Сiчi й побачивши, що вона зруйнована, Сагайдачний не захотiв наново будуватися на Базавлуцькому островi, бо вiн був невеликий i щодалi дужче змивався Чортомликом. Сiчi там було так тiсно, що пiд час великих негод Запорозьке товариство мусило переїздити на берег. Сагайдачного й манило на бiльший простiр та привiлля... I от, за згодою товариства, вiн пiднявся чайками угору до острова Хортиця й став кошем на руїнах городкiв славного гетьмана Байди-Вишневецького. Там, на старому Днiпрi, що розмежовує Хортицю й захiдний берег, бiля Малої Хортицi, була добра затока, в якiй стояли й зимували запорозькi вiйськовi чайки. На схiдному березi Днiпра проти голови Хортицi рiс гарний дубовий гай, у якому, певне, стояла хата Сагайдачного, бо та мiсцевiсть i досi