ься до згоди iз кримським ханом та турецьким султаном. З приводу того доносу 11 грудня 1678 року на Сiч прибув царський посол, а наступного дня i ханський посланець, прихопивши iз собою на обмiн запорозьких бранцiв. Скликавши товариство на раду, Сiрко запросив у коло царського посланця i, дiстаючи з його рук царську грамоту, звелiв прослати перед собою на землi, пiдклавши шапки, вiйськову корогву, поцiлував грамоту в печать, поклав собi на голову й передав суддi Кудлаю, той пiднiс її писаревi, наказавши читати вголос, щоб було все товариство. Вислухавши грамоту, запорожцi кланялися й дякували царевi за ласкаве слово. Все це так робилося за давнiм звичаєм. Тодi Сiрко попросив посла сказать про дiло. Той хотiв одкласти все на завтра, але, примушений Сiрком говорити, мовив: - Вiдомо вам, що великий государ вас, отамана i все Вiйсько Низове, держав у своїй милостi й жалуванням дарував i тепер жалує, наказував нам пiд час походу бусурманiв на Чигирин iти зi своїм вiйськом проти ворогiв, а ви не тiльки не пiшли пiд Чигирин, а навiть коли кримський хан тiкав до Днiпра, не вдарили на нього. Через що так вчинили? На цю промову, переказуючи скорочено, Сiрко одповiв так: "Пiд Чигирин ми не ходили через те, що вiйська на Сiчi було обмаль, та ще й через те, що турки й татари мали думку ранiше, нiж на Чигирин, iти на Сiч, та, добувши її й змiцнивши, засiсти в нiй. Та й через те ми змирилися з ханом, щоб тим часом продати йому татарських бранцiв та щоб козакам було вiльно виходити на море й на рiчки по рибу. Кiлька разiв писали ми Iвану Самойловичу, щоб пустив iз мiст до нас козакiв та припасу прислав нам, а гетьман i козакiв не пустив i запасу не дав, через що запорожцi змушенi були харчуватися самою тiльки рибою; коли ж ми змирилися з ханом, то за татар беремо великий викуп i по сiль у Прогної без перешкоди ходимо; якби ж ми з ханом не замирилися, то всi померли б з безхлiб'я. Б'ємо чолом великому царю, щоб наказав гетьману прислати Полтавський полк, тодi ми по веснi, як тiльки припаси пришлете нам, розмиримося з ханом i пiдемо на Крим вiйною". Проте всi звинувачення Сiрка у зрадi царевi треба вважати цiлком безпiдставними, бо за два мiсяцi пiсля того вiн уже сповiстив Самойловича й царя про те, що турки й татари лаштують новий похiд на Україну, а на початку лiта, коли турки й татари вже йшли на Чигирин, Сiрко виплив iз товариством байдаками в лиман i бiля устя рiчки Корабельної атакував i потопив кiлька турецьких галер, що везли припас вiйську, а пiсля того поплив у рiчку Буг i спалив там збудований турками мiст, зруйнував заставу й, погромивши бусурманiв, визволив чимало невольникiв, а декiлька татарських загонiв примусив повернутись у Крим. ОСТАННЯ РУЇНА ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ Все-таки шкода, що завдав її туркам Сiрко, не спинила їх - влiтку вони оточили Чигирин i почали брати його штурмом. Самойлович та Ромодановський хоч i перейшли через Днiпро й навiть пробилися до мiста, але не насмiли вдарити на туркiв усiєю силою, й бусурмани пiсля кривавого бою з колишнiм Середнянським полком Дорошенка опанували нижнiм мiстом. Пiсля того Ромодановський звелiв пiдпалити Чигирин з усiх бокiв, висадити в повiтря верхнє мiсто й замок порохом, 12 серпня залишив разом iз Самойловичем Чигирин, зник за Днiпром; тодi турки докiнчили руїну столицi гетьманiв Богдана Хмельницького та Дорошенка й вирiзали тут усю люднiсть до ноги. Покiнчивши з Чигирином, турки кинулись на Канiв та iншi мiста Чигиринщини. Жахнувшись iз долi Чигирина, люди почали тiкати за Днiпро, покидаючи своє добро й господарство. Самойлович сприяв тому, щоб Правобережжя стало пустелею; i хто не втiк за Днiпро своєю волею, тих вiн видворяв силою з осель i переганяв на схiдний бiк Днiпра у свою Гетьманщину. Ту нещасливу годину, той "Згiн", коли батьки втратили дiтей, а дiти - батькiв, довго пам'ятали українськi люди, згадуючи те навiть у пiснях: Вiють вiтри все буйнiї, Iдуть дощi все тучнiї, Землю зворушають, Травою устилають, А квiтками украшають. Та йдуть люди-поселяне, Все з дочками та з синами, Покидають грунти свої, Преславнiї вжитки I превтiшнiї пасiки. Та чогось луга потемнiли, Нашi поселяне посмутнiли, Засмутилася птиця, Що назад воротиться На свої прежнi вжитки. Уже весна - Днiпр широкий, Перевози скрiзь глибокi, А зеленi дiброви ключi попускали. Звiстка про зруйнування Чигирина, Канева й iнших правобережних мiст тяжко вразила Вiйсько Запорозьке, а найдужче старого кошового отамана Сiрка. Iван Дмитрович був щирий син своєї неньки України. Вiн любив рiдний край дужче за власне життя; за нього увесь вiк воював, за нього не знав нi спочинку, нi покою, за нього легковажив життям. Вiн мрiяв бачити вiльними i нi вiд кого не залежними не тiльки Запорожжя, а й усю Україну й завжди ставав ворогом того, хто хотiв накласти руки на волю людей або поступався його правами, як Брюховецький та Самойлович. З усiх державцiв, що були сусiдами України, вiн вiддавав перевагу росiйському царевi, як одновiрному, i, справдi, служив йому чесно, а проте не хотiв поступитися найменшою крихтою прав Запорожжя й України, добутих мечем за часiв Богдана Хмельницького. Вiн любив Дорошенка, бо той теж боронив права України, а якщо Сiрко коли й ставився до нього неприхильне, то тiльки тодi, коли Дорошенко дозволяв уступати на Україну вiйську одвiчних ворогiв - бусурманiв. Вiн умовив Дорошенка вiдцуратись протекцiї султана й покластися на оборону царя, i ось тепер, коли росiйське вiйсько так легко, майже без бою, вiддало Правобережжя на поталу туркам, Сiрко почув себе винним у цiй подiї - винним i перед Дорошенком, що пiшов у неволю, й перед сплюндрованою Україною. Це почування насiло на нього важким тягарем i за рiк звело лицаря в домовину. 25 вересня року 1678-го Сiрко послав Самойловичу вiд усього Вiйська Запорозького довгого листа, дорiкаючи йому за те, що, ворогуючи з Дорошенком, вiн забув про долю козацької неньки-України i спустошив її, а коли прийшли турки, то не зумiв заступитися за неї. Мiж iншим, вiн писав: "Скажи ж тепер, пане Самойловичу, яку послугу ти зробив батькiвщинi, що Дорошенка в неволю вiчну загнав, Чигирин з усiєю Україною сьогобочною стеряв, рiчкам кровi християнської пролитися допустив i пiсля того став зватися гетьманом обох сторiн Днiпра?" Помстившись на Українi за її прихильнiсть до Росiї, турецький султан хотiв одплатити запорожцям за всi їхнi повсякчаснi шкоди. З тiєю метою вiн наказав поновити свої фортецi Аслам та Кизикермен i збудувати на островi Таванi ще й третю i мiж тими фортецями перетяти Днiпро ланцюгами iз дзвониками, щоб запорожцям уже нiяк було випливати в лиман та Чорне море. Та, на щастя запорожцiв, ними ще керував Сiрко. Вiн одразу збагнув небезпеку й, скликавши на початку 1679 року 15000 козакiв, напав на тi мiста, доки вони не були ще до ладу риштованi. Розiгнавши татар, що утримували турецькi мiста з боку Сiчi, впень розгромив шiсть полкiв яничарiв, якi обороняли мiста, захопив у полон велику силу робiтникiв i самого Мустафуагу, що керував турецьким будуванням. Султан не мiг пробачити за той напад i весною 1679 року послав Днiпром нове вiйсько, щоб зруйнувати Сiч. Коли турки водою й берегом наближалися до Базавлука, Iван Сiрко, не маючи надiї дати вiдсiч, перенiсся з Кошем та церквою на острiв Лебедиха, а сам вийшов назустрiч туркам до Базавлука. Побачивши чимале запорозьке вiйсько, турки не наважилися переходити рiчку й повернули назад на пiвдень. Коли звiстка про те, що Сiч в небезпецi, дiйшла до Самойловича, вiн послав Сiрковi листа, сповiщаючи, що як треба, то вiн охоче допоможе запорожцям, але Сiрко з Вiйськом Запорозьким 6 квiтня одписав йому так: "Якщо ваша вельможнiсть маєте турбувати вашу особу так, як турбували для Ладижина, Уманi, Чигирина й Канева, то лiпше вам зостатись у власнiй хатi й не дивитись на нашу загибель зблизька, як дивилися ви на загибель Чигирина; ми ж доручаємо себе заступництву всемогутнього бога й самi будемо дбати про себе, коли прийдуть вороги". СМЕРТЬ КОШОВОГО СIРКА За якийсь час пiсля того, 1 серпня 1680 року, Iван Сiрко, перебуваючи недалеко вiд Сiчi на своїй пасiцi (де тепер село Гола Грушiвка), помер, а 2 серпня товариство перевезло його на байдацi в Сiч i там, на сiчовому кладовищi, урочисто з гарматною пальбою поховало та, насипавши над домовиною могилу, поставили на нiй надгробок iз написом, що стоїть i досi, поновлений за часiв Нової Сiчi. За життя Сiрко зажив собi помiж козаками такої великої слави, що останнi вiсiм рокiв козацтво щороку обирало його кошовим отаманом, чего споконвiку на Запорожжi не бувало. Всього ж Сiрко був кошовим отаманом аж 15 разiв. Наприкiнцi свого життя вiн мав такий вплив на запорожцiв, що пiд час всiляких на Сiчi суперечок та заколотiв, якi iнодi зчиняла молодь, досить було йому вийти на майдан i сказати де натовпу: "Слухайте, дiти, мене, старого, й робiть так, iк я кажу..." - i запорожцi зараз же заспокоювалися й корилися старому кошовому. На татар Сiрко нагнав такого страху, що навiть одна чутка про його вихiд iз Сiчi змушувала їх тiкати в Крим. Поховавши свого великого отамана, Запорозьке Вiйсько щиро його оплакувало й довго пам'ятало подiї з його часiв. Почасти тi перекази збереглися й до наших днiв, причому Сiрко згадується як великий характерник, що вмiє замовляти ворожi кулi, обводити ворогам очi й таке iнше. З народних пiсень, крiк згаданої, збереглася ще й про його жiнку Сiрчиху та синiв: У городi Мерефi жила вдова, Старенька жона, Сiрчиха-Iваниха, Вона сiм лiт пробувiла, Сiрка Iвана в очi не видала. Тiльки собi двох синiв мала: Першого сина Сiрченка Петра, Другого сина Сiрченка Романа, Вона їх до зросту держала, Iще од них слави-пам'ятi сподiвала, Як став Сiрченко Петро виростати, Став своєї неньки старенької питати: "Мати моя, старая жоно, Скiльки я у тебе пробуваю, Отця свого. Сiрка Iвана, в очi не видаю; Нехай би я мiг знати, Де свого отця, Сiрка Iвана, шукати". Далi дума розповiдає, що Петро Сiрченко поїхав шукати батька й, не знаючи козiцьких звичаїв, лiг безпечно бiля лiсу спочивати й був порубаний турками. Пiсля смертi Iвана Сiрка кошовим отаманом на Сiчi був обраний Стягайло, i той, сповiщаючи гетьмана про велике горе, писав разом iз тим, що запорожцi гуляли чайками на Азовському морi й 8 серпня добули там турецького корабля, а бусурманiв на ньому повбивали i в неволю побрали. Виходить так, що той похiд на Азовське море був споряджений ще Сiрком, i це було його останньою працею. Коли посланцi Стягайла прибули до Москви, то на допитi так сказали про Сiрка московським боярам: "Сiрко не бажав добра великому царевi найперше за те, що був засланий у Сибiр, по-друге - за гетьмана Самойловича, од котрого й Сiрку i його жiнцi та дiтям великi утиски були, а Вiйську Запорозькому образи й кривди, бо Самойлович одiбрав у Вiйська маєтностi й промисли i не пропускав на Запорожжя припасу". Далi тi посланцi ще розказали, що за якийсь час перед своєю смертю Сiрко звелiв зробити собi труну й щоночi лягав у неї, кажучи, що на одужання вже не сподiвається. * БОРОТЬБА ЗА ПРАВА Й ВОЛЬНОСТI ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО (1681-1709 роки) * НАСТУПНИК СIРКА Зi смертю кошового отамана Iвана Сiрка, можна сказати, закiнчилася героїчна доба Запорожжя. Самонадiя та гонор полишає Вiйсько. Запорожцi майже зовсiм перестають втручатися у справи України i дбають тiльки про те, як би обстояти й захистити права й вольностi Вiйська Запорозького. На лихо майже двадцять рокiв Запорожжя не мало освiченого й рухливого керманича. У всiх заходах Сiчi помiтна млявiсть. Iнодi хоча й траплялися тут подiї, що нагадували давнi часи, та то вже були окремi й до того ж малi вибухи, взагалi ж серед козацтва не було нi одностайностi, нi рiшучостi. Так тривало до року 1702-го, доки не став кошовим отаман Кость Гордiєнко. Вiн збудив Запорозьке Вiйсько й запалив серця козакiв, та було пiзно: на запорозьких землях стояли фортецi з росiйським вiйськом, а запорожцi щодо зброї й вiйськового строю опинилися далеко позаду своїх сусiдiв. Перший пiсля Iвана Сiрка кошовий отаман Iван Стягайло був людиною зовсiм нiкчемною, не дбав про те, щоб пiд час перемир'я мiж Росiєю й Туреччиною захистити iнтереси Вiйська Запорозького, а тим часом на початку року 1681-го тi держави пiдписали Бахчисарайську угоду про мир на 20 лiт. За тими умовами правобiчна Україна мiж Бугом та Днiпром мала стати пусткою. Запорожжя ж лишилося пiд рукою царя. Пiдписуючи згоду, росiйський уряд не спитав запорожцiв про їхню думку, а кошовий Стягайло та гетьман Самойлович самi не подбали про задоволення вiйськових потреб, i запорожцям не було надане право вiльно плавати Днiпром у Прогної по сiль i в лимани по рибу, а позаяк Вiйсько Запорозьке не могло без того жити, то мiж запорожцями й татарами виникли непорозумiння. Дiзнавшись, що росiйський уряд зовсiм знехтував Вiйсько Запорозьке, кошовий отаман Стягайло звернувся з проханням безпосередньо до хана, щоб дозволив запорожцям брати в Прогноях сiль, та той одповiв, що вiн не перешкоджає, але, як й iншим покупцям, тiльки за грошi. Яка пiсля Бахчисарайської згоди почалася на Запорожжi скрута, видно з листа новообраного кошового отамана Трохима Волошина до гетьмана Самойловича вiд 21 липня 1681 року. Вiн скаржиться, що турки поновлюють Кизикермен та iншi мiста на Днiпрi, не пускають жодного козака на лимани по сiль та по рибу "Через те, - пише вiн, - нам далеко вiльнiше було, коли ми билися з ворогами святого хреста, бо тодi ми дружно ходили на низ Днiпра; тепер же, пiсля замирення, Вiйсько Запорозьке опинилося неначе в неволi, одрiзане од моря". Скрутним становищем скористався польський король Ян Собеський i почав засилати на Кiш посланцiв, пiдмовляючи запорожцiв до себе служити й заселяти спустошену Правобережну Україну. Тi заклики мали успiх, i з Запорожжя вийшло кiлькасот козакiв, а мiж ними й Семен Гурко, прозваний у куренi Палiєм, що згодом став фастiвським полковником i видатним оборонцем посполитого люду. НАСЛIДКИ БАХЧИСАРАЙСЬКОЇ ЗГОДИ 30 квiтня року 1682-го Сiч отримала з Москви грамоту з повiдомленням про те, що на царський престол сiв Петро Олексiйович. Вiйсько Запорозьке склало йому присягу, i влiтку того ж року новообраний кошовий Василь Олексiєнко, сповiщаючи росiйський уряд через посланцiв про присягу Вiйська Запорозького, разом з тим скаржився на те, що татари не пускають козакiв на Низ, а без того запорожцям нема з чого жити. Проте росiйський уряд тепер уже не мiг нiчого зробити й раз у раз наказував козакам не зачiпати татар. Це невдовзi призвело до того, що року 1683-го козаки почали грабувати всiх купцiв, що проїздили через запорозькi землi, незважаючи на те, чи були вони татари, вiрмени, поляки, росiяни i навiть українцi, а на початку року 1684-го пограбували i втопили татарського гiнця. Разом iз тим запорожцi стали наскакувати на татарськi кочовища, вiдбивати у них коней, худобу й завдавати сусiдам всякої шкоди. У таких грабунках та дрiбнiй вiйнi з татарами минули роки 1684-й та 1685-й. Року L686-ro кошовий отаман Грицько Сагайдачний надумав, було, здiйснити напад на татар i послав, як робилося i в давнi часи, просити донських козакiв, щоб зi свого боку вони пiдтримали, та виявилося, що й на Дону вже iснували iншi порядки: донцi надiслали листа кошового до Москви, а звiдтiля надiйшов Сагайдачному наказ, щоб нi в якому разi не смiв нападати на татар. Пiд час кошевства Грицька Сагайдачного мiж Польщею й Росiєю була пiдписана навiть згода. За нею Польща назавжди зрiкалася Києва. Росiя ж обiцяла допомагати Речi Посполитiй у її боротьбi з татарами й турками, що тодi ворогували з Польщею. Користуючись цiєю згодою, польський король Ян Собеський, виганяючи туркiв iз Галичини, листом до Сагайдачного просив Вiйсько Запорозьке надати йому допомогу. Обмiркувавши листа на радi, запорожцi кiлькiстю 2700 душ ходили за Буг, пробилися через землi, захопленi татарськими загонами, аж у Молдову й сполучилися з польським вiйськом у Яссах. Пiсля того походу, пiд зиму 1686 року, король пустив запорожцiв на Сiч, подарувавши кожному з них за службу по десять карбованих талярiв. ПОХIД ГОЛIЦИНА ЧЕРЕЗ ЗАПОРОЖЖЯ Виконуючи умову з Польщею, росiйський уряд по веснi 1687 року послав на Крим 100000 росiйського вiйська пiд проводом князя Голiцина та 50000 українських козакiв на чолi з гетьманом Самойловичем. На початку червня обидва вiйська пiдiйшли до рiчки Самари й, спорудивши 12 мостiв, перевезлися разом з обозами на пiвденний її берег. За кiлька днiв до з'єднаного вiйська прилучилися запорожцi з кошовим отаманом Филоном Лихопоєм, i всi разом вирушили до рiчки Конки. Запорожцi вели перед вiйська й, дiставшись за Конку, сповiстили Голiцина, що всi степи на пiвдень од тiєї рiчки спаленi татарами й рухатися неможливо, бо скрiзь замiсть трави попiл. Голiцин не послухав цiєї поради й пiшов iз Самойловичем далi. Тяжко було просуватися пустелею, бо курява од попелу виїдала очi й забивала дух, а ще тяжче доводилося коням, бо майже не було пашi. Доки вiйсько вибралося за Янчокрак, попрямувало до рiчки Карачарiвки, конi вже так захляли й потомилися, що не мали сили тягти вози й гармати i стали дохнути. Спiльники змушенi були повертати назад, а щоб татар все-таки брав острах, Голiцин послав 20000 стрiльцiв, а гетьман 20 000 козакiв на захiдний бiк Днiпра штурмувати разом iз запорожцями Кизикермен. Головне росiйське й українське вiйсько, простуючи пiсля того схiдним берегом Днiпра, на початку липня прибуло до Самари й почало переходити мостами на пiвнiчний берег. Тут сталася несподiвана й дивна пригода. Козаки ледве встигли переправитися, як з дванадцяти мостiв спалахнуло i згорiло десять, i Голiцину довелося зводити нову переправу. З того випадку скористалася козацька старшина, що ненавидiла Самойловича, й написала Голiцину доноса, нiби мости спаленi через зраду гетьмана. Голiцин повiдомив про те Москву, й через два тижнi Самойловича скинули з гетьманського уряду й одвезли до Москви. Згодом його заслали в Сибiр, де вiн i помер у Тобольську; величезнi ж його маєтностi й багатства були подiленi мiж казною росiйської держави та скарбницею нового гетьмана. Скинувши Самойловича, князь Голiцин тут же, у походi, бiля рiчки Коломака, скликав 25 липня 1687 року козацьку раду, яка обрала гетьманом генерального осавула Iвана Мазепу. Не можна сказати, щоб це робилося "вiльними голосами". Мазепа не уславився ще нi як вояка, нi як добрий товариш, вiн тiльки був дуже заможний та лукавий i, як згодом вiн сам хвалився царевi Петру, дав за обрання на гетьманський уряд князю Голiцину 11.000 карбованцiв та добрi дарунки. ЗРАДА МАЗЕПОЮ ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО Зi свого боку Мазепа, щоб догодити Голiцину й царевi Петру, в перший же день свого гетьманування згодився на порушення вольностей запорозьких, а саме на те, щоб на запорозьких землях, по рiчках Орелi й Самарi та на устях Орчика й Берестової, були побудованi фортецi, до яких Вiйсько Запорозьке не смiло б доторкатися, та ще щоб до кiнця вiйни Росiї з Кримом запорожцi не мали права торгувати з татарами й примирятися з ними. Сповiщаючи 12 вересня кошового отамана Вiйська Запорозького Грицька Сагайдачного про затвердження на гетьманський уряд Мазепи, царi Iоанн та Петро подарували Запорозькому Вiйську прибутки з Переволочанського перевозу. Радiли козаки, що Самойловича не стало й, щоб жити з Мазепою у згодi, послали йому привiтання з обранням i висловили йому бажання "багато лiт гетьманувати на користь неньцi-Українi i не херхелювати на згубу Вiйська Запорозького, як почав було херхелювати зрадник Попович". . Тiльки даремнi були надiї запорожцiв: Мазепа, хоч i був родом з української шляхти, та освiту й виховання дiстав у Польщi, бо ще хлопцем опинився на королiвському дворi, й хоч потiм близько стояв до Дорошенка, та, проте, радий був служити всякому, на чийому боцi сила; i коли побачив, що Самойлович сидить на гетьманствi мiцнiше за Дорошенка, вiн перейшов на його бiк. Вихований далеко вiд простого люду, Мазепа не вмiв дбати про його права й потреби, а разом iз тим залишався байдужий i до вольностей Вiйська Запорозького. Ще за Самойловича почалося загарбання українських земель вiйськовою старшиною та росiйськими воєводами; за Мазепи ж це розтягання досягло найбiльшої сили. Спочатку Мазепа роздавав вiльнi землi, далi - одiбранi вiд польських магнатiв; коли ж не стало вже порожнiх грунтiв, вiн став роздавати старшинi й тi надiли, на яких сидiли селяни, причому вони переходили в пiдданство української вiйськової старшини. Росiйський уряд охоче затверджував таке роздiлення земель та поневолення українського селянства, бо це наближало лад Гетьманщини до устрою Великороси й, до того ж, сiяло розбрат мiж українською старшиною й простим людом. Згодом, коли вже й селянськi землi були подiленi мiж старшиною, дiйшла черга й до козачих грунтiв; i для того, щоб оддати комусь їх, то козаки, якi жили на них, повертали в поспiльство, доводячи всiлякими кривдами, що вони були не природженi козаки, а здобули козацтво сваволею. Таким чином, гетьман разом iз старшиною сам собi копав яму, бо поспiльство, а почасти й козаки, почали вважати i його й старшину за своїх ворогiв i шукали заступництва вiд своєї старшини в московських урядовцiв, яким це було дуже бажане, бо зменшувало вплив української старшини на люднiсть. Скориставшись пригнобленням народу на Гетьманщинi, король Ян Собеський став закликати селян i козакiв з Лiвобережної України на Правобережну, поновив там козаччину й надав права козацьких полковникiв: у Корсунi - Iскрi, в Богуславi - Самусю, на Побужжi - Абазiну й у Фастовi - Палiю. Колишнi виселенцi з Київщини й Чигиринщини тисячами посунули тепер iз Лiвобережжя, а найбiльше з полкiв Гадяцького, Лубенського й Миргородського, назад на Правобережну Україну й разом iз переселенцями з Волинi й Подiлля враз залюднювали ситi й веселi грунти Київщини. До року 1683-го Правобережна Україна вже добре заселилася, а козацтво набуло в нiй чималої сили. Польща втiшалася з того, та тiльки недовго, бо водночас iз тим, як козацтво змiцнювалося, зростала й нехiть його бути пiд владою Польщi. На Запорожжi пiсля смертi Iвана Сiрка почався занепад. Млявi отамани, скоряючись росiйському урядовi та Бахчисарайськiй згодi, дозволили туркам збудувати на низу Днiпра дуже мiцнi фортецi, й, тепер одiрванi од моря, запорожцi зовсiм забули про свої колись славнi морськi походи. Вiйсько Запорозьке не наважувалося воювати самостiйно, як виступав Сiрко, а ходило в походи тiльки за наказом iз Москви, неначеб другорядне росiйське вiйсько; коли ж у роцi 1687-му запорожцiв покликали воювати проти татар, так як вони хочуть, i кошовий отаман Грицько Сагайдачний над осiнь того ж року пiшов на Кизикермен i Аслам-город, то такий похiд мало додав запорожцям слави; користi ж вони не мали зовсiм, а на початку сiчня 1688 року татари самi пiдступили до Сiчi й три днi добували її, хоч так само, як i запорожцi, залишилися нi з чим. Маючи на думцi гнати татар i вiддячити їм за напад, Сагайдачний звернувся до Мазепи, щоб той прислав на потугу бодай 1000 козакiв, але гетьман хоч i обiцяв, та нiчим не допомiг, i новий похiд Сагайдачного не вiдбувся. Незадоволенi Мазепою за пригнiчення посполитого люду, запорожцi почали пiдбурювати до повстання проти нього та старшини селян у Лубенському та Миргородському полках. Мазепа зараз же надiслав про це свого доноса до Москви й дiстав од росiйського уряду наказ зброєю приборкати запорожцiв. Врештi до цього не дiйшло, бо напровеснi сiчовики самi вийшли з Гетьманщини. САМАРСЬКI РОСIЙСЬКI ГОРОДКИ Занепад Запорожжя росiйський уряд вирiшив використати з тим, щоб здiйснити умову з Мазепою, i звелiв йому, не гаючись, збудувати бiля устя рiчки Самари, на пiвнiчному її березi, Новобогородську фортецю проти татар i запорожцiв. Почувши про те, запорожцi захвилювалися й спочатку хотiли, було, зброєю обороняти свої вiковiчнi Самарськi лiси й пасiки i не дозволяти московської будiвлi, та тiльки коли Мазепа прийшов до Самари з 20000 козацького вiйська та 10000 московських стрiльцiв, сiчовики обмежилися тим, що послали царiвнi Софiї скаргу про порушення їхнiх вольностей i, затаївши в своєму серцi образу, скорилися. Спорудження Новобогородської фортецi почалося в березнi 1688 року, й, поки воно тяглося, на Сiчi вiдбулося кiлька бурхливих рад, i на однiй iз них Грицька Сагайдачного було скинуто з кошевства, а на його мiсце обрано вдруге Хвилона Лихопоя; та тiльки й той протримався недовго, бо восени того ж року замiсть нього запорожцi поставили кошовим Iвана Гусака, що перед тим уславився, хоч i дрiбними, та щасливими сутичками з татарами. У серпнi 1688 року Новобогородська фортеця була збудована, i там засiла московська залога з комендантом Косоговим; бiля окопiв було розташовано посад кiлькiстю в 1000 родин. Тi новопоселенцi разом iз московськими людьми захопили всi запорозькi пасiки, що мiстилися по лiсах над Самарою; вирубували лiси й чинили запорожцям, а найбiльше запорозькому Самарському монастиревi всякi шкоди, й через те запорожцi завжди вважали будiвництво Новобогородської фортецi тяжкою й найбiльшою собi кривдою й образою, але, не маючи сили стати на перешкодi, раз у раз дорiкали Мазепi за те, що допустив до того. КОШЕВСТВО ГУСАКА По веснi року 1689-го росiйський уряд спорядив новий похiд на Крим. Сто двадцять тисяч московського вiйська, сполучившись iз козацькими полками гетьмана Мазепи, посунуло лiвим берегом Днiпра на Запорожжя i, приєднавши до себе ще й Вiйсько Запорозьке з кошовим отаманом Iваном Гусаком, попростувало через степи на Крим. Незважаючи на величезну, як на тодi, силу, що мав пiд своєю рукою князь Голiцин, цей похiд так само скiнчився нiчим, як i перший. Пiдступивши 20 травня пiд Перекоп, Голiцин не наважився його штурмувати; простоявши пiд фортецею кiлька днiв, повiв усе вiйсько назад. Наблизившись у червнi до рiчки Самари, Голiцин почув, нiбито ченцi-запорожцi iз Самарсько-Миколаївського монастиря нарiкають на московський уряд за те, що вiн захопив бiля Новобогородської фортецi запорозькi землi й лiси, й пiдмовляють запорожцiв до змагання. Щоб покарати ченцiв, вiн звелiв оточити монастир i вчинив у ньому погром - стрiльцi грабували монастир, а ченцiв били рiзками, мордували, як хотiли, i врештi порозганяли по лiсах. Дiзнавшись про погром свого монастиря, запорожцi захвилювалися, й кошовий Гусак намагався заступитися за ченцiв, та Голiцин не звернув на його прохання нiякої уваги; Мазепа ж i пальцем не поворушив в оборону святого для запорожцiв i всiєї України мiсця. Управившись iз запорозьким монастирем, Голiцин нагледiв на Самарi, вище Богородської фортецi, в урочищi Сорок Байракiв, ще одне мiсце, придатне пiд фортецю, i впродовж мiсяця збудував там другий городок на залогу в 500 стрiльцiв i назвав його Новосергiївським. Пiд впливом образи й кривди з боку Голiцина i, вважаючи на те, що московське вiйсько, роздратувавши татар, покинуло Запорожжя без оборони, Iван Гусак одразу ж пiсля невдалих походiв Голiцина увiйшов у зносини з ханом i замирився з татарами без вiдома росiйського уряду, як самостiйна держава, забезпечивши собi при тому всi землi на правому боцi Днiпра, аж до лиманiв Днiпровського та Бузького. Згода запорожцiв iз татарами розлютила Мазепу, й вiн зараз же припинив забезпечення Запорожжя борошном, зерном i всiляким припасом; московський уряд затримав їхнє жалування. Сiчовики у тi часи ще мало сiяли хлiба, й через те Вiйську Запорозькому довелося дуже скрутно - не було вiдкiля взяти борошна, й козаки їли саму тiльки рибу. У тiй пригодi кошовий отаман Iван Гусак, обмiркувавши становище Запорожжя на радi, послав до польського короля посланцiв iз листом, у якому Вiйсько Запорозьке скаржилося на те, що Московський уряд порушує його давнi вольностi й хоче обернути козакiв невольниками бояр. Разом iз тим запорожцi просили короля прийняти їх пiд свою державу, як було ще за їхнiх батькiв та дiдiв. Король не наважився виконати бажання запорожцiв, боячись вiйни з Росiєю, але з великою пошаною привiтав i виряджав запорозьких послiв. Довiдавшись про зносини кошового Гусака з польським королем, Мазепа через своїх посланцiв вимагав од запорожцiв, щоб тi скинули Гусака з кошевства, та тiльки вони любили свого молодого й рухливого отамана й залишили суворий наказ без жодної уваги. Добрi стосунки запорожцiв iз татарами тривали недовго. Користуючись безпекою з боку Запорожжя, татари почали грабувати Правобережну Україну, й запорожцi не стерпiли того й послали полк козакiв на помiч коронному польському гетьману Яблоновському проти татар, а наприкiнцi року 1690-го самi стали нападати на степовi татарськi кочовища. ГУСАК ТА ПЕТРИК На початку року 1691-го на Сiч прибився Петро Iваненко, прозваний на Сiчi Петриком. Вiн мав добру освiту й, пробувши чимало рокiв старшим канцеляристом генеральної вiйськової канцелярiї на Гетьманщинi, одружився з небогою генерального писаря Кочубея. Захопившись iз малих лiт оповiданнями й народними думами про боротьбу давнiх козацьких гетьманiв за волю України й розумiючи тогочасне її становище, той Петрик прийшов до думки, що Мазепа, разом iз московськими воєводами, ведуть український люд до ще гiршого поневолення, нiж було до повстання Богдана Хмельницького, i зважився пiдняти український простий народ проти своїх новоявлених панiв, а водночас i проти росiйських урядовцiв, що багато українських земель порозбирали у свою власнiсть, разом iз людьми. Мазепа, почувши про такi замiри, став вимагати, щоб запорожцi видали йому зайду, але на те не згодились нi рада козацька, нi сам кошовий отаман Iван Гусак; навпаки, запорожцi охоче слухали запальнi промови Петрика про занепад та недолю України й невдовзi обрали його вiйськовим писарем. Мазепа не наважився вiдверто сваритися з Кошем через Петрика й у всьому догоджав запорожцям, посилаючи на Сiч борошно, залiзо й iншi потрiбнi припаси, а сам тим часом писав до Москви доноси про те, що запорожцi хочуть зрадити царя, бо не видають зрадника Петрика. Петрик тим часом справдi умовляв кошового отамана Гусака пiдняти вiйну проти Мазепи. Мiж iншим, вiн казав Гусаковi таке: "Хоч шiсть тисяч iз собою орди вiзьми за Днiпро, так я горло своє ставлю, коли тобi не поклониться вся Україна. Гетьман зразу в Москву втече, бо там вся його душа, а в Українi тiльки його тiнь! Невже нам не поможуть нашi брати, котрих сердюки, рандарi та дуки, що їм царi маєтностi пороздавали, мало живцем не їдять? Та вони тiльки почують, що ти з вiйськом рушаєш iз Сiчi, то самi тих чортових панiв подавлять, а ми вже прийдемо на готове!" Од таких промов Петрика помiж запорожцями пiшло замiшання, та тiльки кошовий i вiйськова старшина не дуже-то сприятливо ставилися до його замiрiв, i Гусак, хоч у кожному листi дорiкав Мазепi за роздачу старшинi земель, за поневолення люду, за одкупи та за спорудження Самарських городкiв, а тим часом усе не втрачував надiї, що росiйський уряд сам лагiдно задовольнить бажання українського люду й запорожцiв щодо повернення на Українi давнього ладу й самоврядування. Тим часом полк охочих запорожцiв, пiд проводом Юська, ходив проти татар на помiч фастiвському полковнику Семену Палiю й, напавши на орду, що верталася з нiмецької вiйни через Куяльницький пересип, чимало захопив татар у бранцi й вiдбив у ворогiв багато здобичi. Не дiждавшись од кошового Гусака згоди на участь Вiйська Запорозького у вiйнi з Росiєю, Петрик залишив Сiч i поїхав через Кизикермен у Крим до хана, взявши iз собою 60 козакiв, що захопилися його мрiями про визволення українського посполитого люду од поневолення. Вiн мав думку робити так, як Богдан Хмельницький, себто: стати до спiлки з татарами i наблизитися з ордою до Сiчi, щоб легше умовити Вiйсько Запорозьке подати йому допомогу. Його жвавiсть та запальнiсть вплинули на хана, й 11 квiтня 1692 року хан, з одного боку, i Петрик од iменi Вiйська Запорозького, з другого, склали умову, за якою хан мав допомогти Петриковi одiбрати Гетьманщину й Слобожанщину вiд Московської держави до своїх рук; Петрик же за те мав перевести схiднi слобiдськi полки на спустошене Правобережжя з тим, щоб одчинити татарам Муравськi шляхи до самої Московщини. Запорозьке Вiйсько, вiд iменi якого Петрик пiдписував умову, за свою участь у вiйнi мало здобути собi владу на землi захiдних слобiдських полкiв: Охтирського та Сумського. Склавши таку умову з ханом, Петрик послав кiлька листiв до Запорозького коша, вмовляючи Вiйсько Запорозьке пристати до нього. Тi листи щоразу читали на радах, й вони викликали мiж запорожцями розгубленiсть. Голова сiчова пiдтримувала замiри Петрика, маючи гадку погрiти руки бiля маєткiв української старшини, що вже звалася панами; старшина ж Вiйська Запорозького, пам'ятаючи руїну Правобережної України i страхаючись, що боротьба у спiлцi з татарами проти Росiї може призвести до такої ж недолi й Лiвобережжя, не згоджувалась ставати на бiк Петрика. Найбiльший вплив на запорожцiв зробив лист, написаний Петриком 22 червня 1692 року, де вiн, мiж iншим, писав: "Не один раз казав я вам, панове-молодцi, яка небезпека загрожує нашiй Українi i до якого занепаду iде вона через сусiднiх державцiв: наче лютi леви, роззявивши пащi, хочуть вони проковтнути нас щомитi й поробити своїми невольниками. Не дивно, що так чинить i король польський - ми здавна були його пiдданцями, та за Хмельницького, з допомогою орди, визволилися з неволi та ще й таку вчинили йому шкоду, що й досi вiн нiяк не вичухається, й досi намагається, щоб знову український народ взяти в пiдданство i помститися нам за ту образу. Хан кримський за те ворогує з нами, що ми, пробуваючи поблизу, споконвiку на степах i на морi чинили йому лихо в людях i в здобичi, як i зараз чинимо; а от дивно, що московськi царi, не зброєю нас придбавши, перевели наш край Чигиринський на лiвобiчну сторону, обсадились з усiх бокiв нашим людом, так що, звiдкiля б прийшли вороги, та всi нашi оселi попаливши, а людей у неволю побравши, повертаються назад. Московщина ж за ними, як за мурами, цiла i, не задовольняючись тим, намагається усiх нас повернути в холопи й невольники". Далi в тому ж листi нагадується, що росiйський уряд для того вiддає народ панам у неволю, щоб люд український змужичiв (стратив культуру), "щоб тодi легше було осадити нас своїми воєводами й городами, якi уже й збудував на Самарi". Щоб врятувати Україну, Петрик радив пiднятися всiм проти московцiв i приєднатись до нього тодi, як вiн iтиме з ордою добувати Україну. У червнi замiри Петрика почали здiйснюватися. Кримський хан вийшов iз великою ордою в Чорну долину i, вручивши там урочисто Петриковi гетьманськi клейноди, проголосив його гетьманом України. Але наступного ж дня посипалися розчарування. Перш за все хановi не можна було виступати з усiєю ордою на Гетьманщину, бо за наказом султана мав воювати з нiмцями проти Угорщини; на Україну ж Калгою-Салтаном та Петриком вiн вiдрядив всього 20 000 вершникiв. Це поставило нового гетьмана в безнадiйне становище, бо Мазепа повсякчас мiг кинути проти татар 50000 козакiв, не кажучи вже про вiйсько росiйське. Але Петрик пiшов разом iз Калгою-Салтаном понад схiдним берегом Днiпра й зупинився проти Сiчi Запорозької в Кам'яному Затонi. Тим часом у Сiчi сталися змiни. Ще восени 1691 року один жвавий козак, на прiзвище Матвiєць, пiдмовив кiлька десяткiв товариства пливти з ним за Чорне море до iмеретинського царя на службу й потай захопив для своєї справи одного вiйськового байдака. Довiдавшись про те, кошовий отаман Iван Гусак звелiв заарештувати зухвальця й привести до нього, а той пiд час розмови з кошовим зчепився битися. Вiйськовий суд засудив Матвiйця за його вчинки до смертної кари, i йому стяли голову. Проте сiчова голота дуже любила смiливця, й коли до Сiчi вернулося товариство з лугiв та степiв i дiзналося про його страту, то почало нарiкати на Гусака за те, що звiв доброго козака, i, врештi, в 1692 роцi обрало на кошевство ватага Федька. Той Федько невдовзi виказав свою недотепнiсть у керуваннi справами й, коли на Сiчi виникло замiшання й навiть заколот мiж козаками з приводу листiв Петрика, то вiн не змiг вгамувати товариство й дати вiйську якийсь лад. Через те, коли Петрик уже наближався до Сiчi, Федька скинули з кошевства, i сiчова рада обрала знову Iвана Гусака. Гусак був крутої та впертої вдачi й, коли Петрик, стоячи з татарами у Кам'яному Затонi, прислав до нього посланця з листом, у якому необачно вимагав од кошового, щоб той прибув за Днiпро зустрiти Калгу-Салтана iз хлiбом-сiллю, то Гусак власноручно побив посланця, а Петриковi звелiв переказати, що "нiколи Салтан, ворог святого хреста, не дiжде, щоб вiн, Гусак, його iз хлiбом зустрiчав". То тодi Петрик переказав, що має таємнi листи од гетьмана Мазепи, якi може показати тiльки самому Гусаку, й кошовий отаман, взявши iз собою кiлькох курiнних отаманiв та 600 козакiв, переїхав 17 липня байдаками на один з островiв Днiпра бiля Кам'яного Затону й, не довiряючи татарам, передав Салтановi, щоб той вислав заручникiв i, тiльки дiставши їх, рушив з отаманами у татарський табiр. У наметi Калги-Салтана пiсля тривалої розмови Петрик признався, що нiяких листiв од гетьмана вiн не має, а що склав iз ханом умову "своїм розумом пiд впливом жалю через утиски й нестерпучi кривди на посполитий український люд". Незважаючи на умовляння Петрика, Iван Гусак, знаючи добре, як татари плюндрують українськi землi, не згодився йти разом iз бусурманами воювати свiй рiдний край, а щоб не роздратувати татар, посилався на те, що Вiйсько Запорозьке розiйшлося по лугах i степах, i через те вiн не може з невеликим товариством розв'язувати таку справу, як вiйна з Москвою. Повернувшись на Сiч, Гусак усе-таки скликав раду й, розповiвши про заходи Петрика, спитав, як гадає товариство. Запорожцi пiсля того запитання розбилися на два натовпи: менший, разом iз старшиною, стояв на тому, що не годиться виступати у спiлцi з бусурманами проти православних людей; бiльший же натовп, головним чином голота, вигукував, що Петрик - розумна голова, навчає на добре i що треба йти визволяти Гетьманщину вiд Мазепи-зрадника, вiд москалiв та своїх панiв. Тодi Гусак поклав булаву на стiл i сказав: "Нехай же хто iнший веде вiйсько проти своїх братiв, а я не поведу". З тим вiн покинув раду i пiшов до свого куреня, а слiдом за ним склала свої клейноди й уся вiйськова старшина. Весь день i всю нiч вiйськовi клейноди лежали серед майдану на столi, а запорожцi гомонiли й сперечалися. Та мiж голотою не знайшлося нiкого, хто б наважився взяти владу до своїх рук, i ранком прихильники Петрика послали просити стару старшину, щоб забрала свої клейноди назад. Гусак згодився повернути собi булаву, але рiшуче вiдмовився вести вiйсько на Україну в спiлцi з татарами. Таким чином до Петрика могли прилучитися тiльки охочi козаки, й за тиждень таких набралося з пiвтисячi. Пiсля того Калга-Салтан та Петрик рушили з вiйськом на рiчку Московку, а далi - на Татарку, що впадала в Днiпро бiля Кодацького порога, й нарештi перейшли за рiчку Самару. Вiдтiля Петрик послав листа в пiвденнi мiста України, вмовляючи людей взятися до зброї, приєднатися до нього i боротися за свою волю. 31 липня Петрик iз запорожцями та ватагою татар атакував Новобогородську фортецю. Козаки вдерлися у нижнє мiсто, запалили двi башти та кiлька будинкiв, але коли з горiшнього мiста на них почали бити з гармат, вони одiйшли