геть. Не добувши Новобогородської фортецi, Петрик попрямував далi до рiчки Орелi й до пiвденних мiст Гетьманщини. Китай-город i Царичанка зустрiли його хлiбом-сiллю, а проте приставати до нього нiхто не хотiв. Український люд за 45 рокiв боротьби знемiгся й бажав хоч i пiдневiльного, аби спокiйного життя. Лишившись пiсля "згону" з Правобережжя без осель, худоби, збiжжя й хлiба, вiн тепер тiльки почав усе те набувати й боявся знову, через змагання за волю, все те втратити. Не розумiючи, вiд чого та байдужiсть українського люду, Петрик не втрачав надiї, що його ще можливо пiдняти, й пiдступив з вiйськом до Маячки, але там уже було кiлька козацьких полкiв гетьмана Мазепи, а слiдом мав пiдiйти з полками i вiн сам та ще й московське вiйсько. Довiдавшись про те, татари одразу ж повернули назад i перейшли за Самару, аж на Татарку, а слiдом за ними мусив вiдступити й Петрик. Iз табору бiля рiчки Татарки гетьмана покинули майже всi запорожцi, й бiля нього лишилося їх ледве кiлька десяткiв. З ними вiн i пiшов разом iз татарами до Криму. Перша невдача не засмутила Петрика, й на початку року 1693-го вiн iз Нуреддин-султаном та ордою в 40 000 татар знову вирушив iз Криму й, наблизившись до Сiчi, почав засилати на Кiш листи й пiдмовляти запорожцiв прилучитися до нього. Кошовим отаманом Вiйська Запорозького на той час став Василь Кузьменко. Обрання його, замiсть Гусака, було дуже бурхливе, та ледве Сiч трохи заспокоїлася, як до Коша прибув колишнiй кошовий отаман Федько з великою ватагою прихильникiв Петрика. Поєднавшись iз сiчовою голотою, вони зчинили на Сiчi заколот, розгромили декiлька куренiв, скинули з кошевства Кузьменка за те, що вiн не хотiв прилучатися до Петрика й татар, i навiть вбили декого iз старшини, але не змогли взяти влади до своїх рук, i за кiлька днiв партiя помiркованих козакiв розiгнала петрикових прихильникiв й знову посадила на кошевство Василя Кузьменка. Через перемогу на Сiчi помiркованих Вiйсько Запорозьке й на цей раз не прилучилося до Петрика, за винятком поодиноких козакiв. Не пiдбуривши запорожцiв до вiйни, татари пiшли з Петриком на Переволочну, а далi - на Кишеньку, та не здобувши нi того, нi того мiста, попрямували на Полтаву, захоплюючи на шляхах поодиноких людей в неволю. Не вдiявши нiчого й бiля Полтави й почувши, що наближається козацьке вiйсько, татари посунули на Коломак, а звiдтiля на пiвдень, у степи. Таким чином другий похiд Петрика проти Мазепи обернувся на звичайний наскок татар на Україну за ясиром i завдав людям чимало лиха та шкоди; зрештою одвернувся од Петрика й люд на Гетьманщинi та запорожцi. Коли прийшла звiстка, що татари захопили на Гетьманщинi людей у неволю, на Сiчi 3 травня вiдбулася бурхлива рада, й запорожцi вiдiбрали булаву у Кузьменка й передали її знову Iвановi Гусаку. Як ворог бусурманiв, вiн зараз же почав лаштуватися до походу на татар, але партiя, прихильна до замiрiв Петрика i до згоди з ханом, скликала свою раду, й вона бiльшiстю ухвалила не воювати з татарами. Iван Гусак не захотiв пiсля того бути кошовим i поклав булаву, а товариство обрало отаманом Семена Рубана. Решта року 1693-го та рiк 1694-й минули на Запорожжi в дрiбних, звичайних зачiпках iз татарами. Запорожцi не наважувалися розпочинати вiйну з ними без помочi з боку українських козакiв i закликали до походу Мазепу, але той вiдмовлявся тим, що без царського наказу вiн виступати не смiє; росiйський же уряд був у тi роки заклопотаний бунтами стрiльцiв i не встрявав у вiйну. НЕЗАДОВОЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦIВ МАЗЕПОЮ Взагалi взаємини запорожцiв i Мазепи чим далi все гiршали, й мало не в кожному листi до гетьмана запорожцi дорiкали йому за те, що: 1) на Самарi, одвiчнiй запорозькiй землi, побудованi мiста, обсадженi московськими людьми; 2) тi люди вирубали запорозькi лiси; 3) на Орелi сидить московський воєвода з ратними людьми, тодi як за умовою з Богданом Хмельницьким вiн мав бути тiльки в Києвi; 4) московський уряд без вiдома козакiв та вiйськового суду бере й засилає в Сибiр козацьку українську старшину, полковникiв i навiть гетьманiв; 5) московський цар раз у раз вимагає, щоб запорожцi воювали проти татар i туркiв, а коли запорожцям стає скрутно, не подає їм помочi. У серединi року 1694-го на Сiчi знову зчинився заколот iз приводу закликiв Петрика до нового походу, разом з ордою, на Гетьманщину. Його прихильники скинули з кошевства Рубана за те, що той не хотiв приєднатись до татар, але, як й обидва попереднi рази, товариство не знайшло з-помiж себе козака, здатного тримати булаву, а через те на третiй день заколоту вороги бусурманiв взяли гору, обрали кошовим Iвана Шарпила й почали лаштуватись до вiйни з татарами. НОВI ЗАЧIПКИ 3 ТАТАРАМИ З запорозьких ватажкiв того року найбiльш уславилися Федько та Максименко. Останнiй року 1694-го навiть вирушив байдаками за Днiпро й, поминувши рiчкою Конкою Аслам-город, вийшов у Чорне море; далi ж, приставши до берега Криму, попалив багато татарських осель, визволив iз неволi бiля тисячi християн та, захопивши на байдаки стiльки ж бусурман, повернувся до устя Днiпра. Тiльки пропливти проти води повз турецькi мiста йому не вдалося, й вiн змушений був потопити свої байдаки в Днiпрi й рухатися на Сiч суходолом. Окрiм цих ватажкiв, запорожцiв водив на татар сам кошовий Шарпило. Розгромивши татар на Чонгарi та Молочних Водах i вiднявши в них сiм гармат, кошовий подався з козаками на низ Днiпра, на рiчку Ольхову та урочище Стрiлицю, але пiд час його походу татари зробили засiдку й несподiваним наскоком розбили козакiв i прогнали на Сiч. Незадоволенi такою невдачею, запорожцi скинули Шарпила з уряду й обрали кошовим Петра Прима. Новий отаман восени того ж року ходив на татар, але, не дiждавшись допомоги вiд Мазепи, невдовзi повернувся на Сiч. СЕМЕН ПАЛIЙ З початком 1680-х рокiв польський король Ян Собеський поновив на Правобережнiй Українi козаччину й почав залюднювати землю, що колись, як кажуть, текла молоком та медом, а тепер стояла пусткою. За 15 рокiв, що минуло вiд Чигиринської руїни, багато українського люду, рятуючись вiд крiпацтва, що повелося на Гетьманщинi, вернулося з лiвого берега Днiпра на правий i разом iз вихiдцями iз Запорожжя поповнювали козацькi полки, затвердженi королем. До 1689 року козацьке вiйсько набуло вже чималої сили, а вiдчувши свою мiць, стало не пускати в свої межi польських панiв, а тих, що встигли засiсти, виганяло; пригадуючи Хмельниччину, погрожувало знову витурити полякiв разом iз жидами за Вiслу. З 1689 року нове козацтво пiд проводом своїх полковникiв i найвидатнiшого помiж них Семена Палiя повело вiдверту боротьбу з поляками та захопило навiть королiвськi фортецi у Немировi та Бiлiй Церквi. Маючи осередком свого козацького вiйська Фастiв, Палiй бився не тiльки з поляками, а водночас i з татарами й турками, i, незважаючи на невелику кiлькiсть свого вiйська, вiн мав щастя у тiй боротьбi; оборона ж поспiльства вiд панiв зробила його народним героєм. Об'єднавши пiд своєю владою майже все Правобережжя, Палiй пiшов стежкою Богдана Хмельницького i просив царя Петра I прийняти Правобережну Україну пiд свою руку, та цар, щоб не мати сварки з королем, не згодився на те, а запропонував Палiю з козаками переходити на схiдний бiк Днiпра. Палiй же не захотiв, як вiн казав, покинути люднiсть на поталу панам, а церкви вiддати унiї й лишився у Фастовi, обстоюючи й надалi православну вiру та українську люднiсть. ПОХIД ШЕРЕМЕТЄВА НА ТАТАР Напровеснi року 1695-го цар Петро I, забравши владу до своїх рук, проголосив похiд на туркiв i татар. Сам вiн рушив на турецьке мiсто Азов, а боярина Шереметєва з росiйським вiйськом та Мазепу з українськими козаками послав проти турецьких мiст на Днiпрi. Мазепа перебрався з козаками на захiдний берег у Мишуриному Розi, Шереметєв - у Переволочнiй; далi, простуючи степовими шляхами, росiйське й козацьке вiйсько пiдступило 24 липня до ёКизикермена й одразу ж кинулося громити його з гармат та штурмувати. Запорожцi тим часом поновили собi чайки й пiд проводом кошового Максима Самiйленка обложили з Днiпра весь острiв Тавань iз його фортецею. Кизикермен, хоч турки й татари добре його оборонили, недовго стояв i 31 липня пiсля того, як росiяни й козаки вдерлися в мiсто i зчинили там рiзанину, здався на волю переможцiв. Слiдом за Кизикерменем Тавань захопили запорожцi; тi ж бусурмани, що були на кримському боцi Днiпра, в Аслам-Керменi та Мубер-Керменi, побачивши, яка доля спiткала першi двi фортецi, покинули свої мiста разом iз риштуванням, та, забравши деяке збiжжя, втекли до Криму. Запорожцям у Таванi дiсталася велика здобич i сила бранцiв, i все те вони повезли чайками на Сiч. Шереметєв та Мазепа не мали наказу рухатися далi на Крим i, передавши завойованi мiста запорожцям, повернулися тим же шляхом на Україну. Восени того ж року кошовим отаманом Вiйська Запорозького в сьомий раз був обраний Iван Гусак, який зараз же повiв запорожцiв походом на татарську Стрiлицю й Перевiзну пристань, що навпроти Очакова, i, накоївши татарам чимало шкоди, до зими прибув на Сiч. Вiдплачуючи за руйнування Днiпрових мiст, татари в сiчнi 1696 року великою силою наскочили на Гетьманщину, сплюндрували всi села понад Ореллю й Днiпром, i, перекинувшись за Ворсклу, почали добувати Нехворощу. Мазепа в цiй пригодi виявив свою нездатнiсть до керування вiйськом i допустив до того, що татари спустошили всю пiвденну Полтавщину. В цьому походi з татарами знову був Петрик. Зi своєї упертостi вiн не хотiв розумiти, що коли у першому його походi запорожцi вiдмовилися од нього, то тепер, пiд час вiйни запорожцiв iз татарами, це було вже зовсiм неможливо. I тут вiн знайшов собi смерть - загинув од рук одного з козакiв. НОВI МОРСЬКI ПОХОДИ ЗАПОРОЖЦIВ Користуючись зруйнуванням турецьких фортець на Днiпрi, кошовий Iван Гусак у квiтнi 1696 року вiдрядив iз Сiчi пiд проводом полковника Чалого 500 сiчовикiв на море. Там запорожцi вистежили сiмнадцять турецьких галер та сандалiв, що везли до Очакова припас i крам, маючи невелику турецьку залогу, й, напавши на той флот, штурмом побрали судна, захопивши крам на свої чайки, самi ж кораблi потопили. Велика здобич, привезена Чалим на Сiч, заохотила запорожцiв до нового походу, й новообраний кошовий отаман Якiв Мороз в червнi сам виплив на 40 чайках з 1740 козаками. В морi запорожцi подiлились на два вiддiли: Чалий iз десятьма чайками повернув на Крим; кошовий же Мороз пiшов гуляти морем та вистежувати турецькi кораблi. Приставши до берега неподалiк Козлова, Чалий знищив кiлька татарських сiл та, взявши здобич i 62 бранцi, поплив назад. Та пiд час повороту його спiткала недоля: бiля Очакова на запорожцiв напало кiлька турецьких галер i сандалiв i почали громити їх iз гармат. Щоб врятувати товариство, Чалий пристав до острова Березань, окопався там i два днi вiдбивався; на третю ж нiч нишком посадив козакiв на чайки й рушив до Днiпра; але втекти запорожцям не вдалося: бiля Сагайдачних кучугур турецькi галери наздогнали козакiв i заступили їм шлях у Днiпро. Чалий змушений був топити чайки й виходити на лiвий берег, а там запорожцям склалося ще на гiрше: в Ольховому лiсi їм перетнув шлях сам хан з ордою; з тилу ж переслiдували яничари на галерах, i хоч як завзято оборонялися запорожцi весь день, та бусурмани щiльно оточили їх великою силою i, чимало повбивавши, решту, здебiльшого поранених, разом iз ватажком взяли у полон. Чалого вони зразу ж замучили, а товариство кiлькiстю 340 душ послали до Очакова в неволю. Ой, ударивсь пан отаман об сирую землю: "Земле, земле сирая, ти матуся рiдная! Прийняла ти вiйська много запорозького, Прийми й мене, отамана молоденького!" Так загинув Чалий, нагадавши своїм походом та смертю колишню невмирущу славу Вiйська Запорозького. Мало не спiткала така ж доля й кошового отамана Мороза. Початок походу був добрий: запорожцi вистежили в морi кiльканадцять турецьких кораблiв, напали на них i захопили три кораблi, останнiх же розiгнали по морю. На кораблях Мороз знайшов п'ять листiв вiзира до хана з усiлякими наказами й розпорядженнями; розумiючи вагу тих послань, швидше поплив до Днiпра, щоб передати iз Сiчi тi листи через гетьмана царевi. Тiльки в Днiпрових гирлах на козакiв напали турки з галерами, певно, тi ж самi, що зловили там i Чалого, а зi схiдного берега цiлими хмарами насiдали татари. Мороз спробував, було, пробитися крiзь турецький флот угору Днiпра, та те не вдалося. Тодi кошовий направив байдаки до захiдного берега та, закопавши гармати i всю свою здобич бiля Стрiлицi в пiсках, а чайки потопивши, продерся серед ночi крiзь орду й прибув на Сiч суходолом, провiвши навiть з собою 27 бранцiв iз галер. Походом Мороза й Чалого на море запорожцi вiдтягли на себе турецький флот й орди кримського хана i тим дуже полегшили царевi справу бiля гирла Дону, так що 17 липня 1696 року вiн з росiйським вiйськом та українськими козаками, що були пiд проводом наказного гетьмана Лизогуба, взяв мiцну турецьку фортецю Азов. МАЗЕПА НА ЗАПОРОЖЖI Сподiваючись iз боку турок на помсту за Азов, цар звелiв Мазепi зробити багато човнiв i по веснi рушати походом проти бусурманiв на Низ Днiпра разом iз росiйським вiйськом пiд проводом князя Долгорукого. Коли 25 травня року 1697-го гетьман виступив уже в похiд, до нього прибув iз Запорожжя козак Михайло й переказав дуже потрiбнi вiстi про заходи ворогiв. Разом iз тим вiн розповiв про дуже цiкаву подiю, що скидалася на втечу з неволi гетьмана Самiйла Кiшки, а саме: Михайло був бранцем у турецького крамаря 15 рокiв, i, коли той останнiм разом плив зi своїм паном у торгових справах з Цар-города в Козлов, невольники, що перебували на їхнiй галерi, збунтувалися, порозбивали кайдани, знищили всiх бусурманiв i випливли галерою в Днiпро, а бiля Стрiлицi покинули судно й разом iз ним, Михайлом, серед великої небезпеки од татар пiшки повернулися на Сiч. 24 червня Мазепа з вiйськом та обозами прибув до Днiпра й, ставши проти Кодака, вище порогiв, дiждався там згори Днiпра своїх човнiв iз борошном та iншим припасом i став їх спускати вниз через пороги; сам же перевiзся на правий берег i пiшов iз козацьким вiйськом до порога Вiльного й Кiчкаса зустрiчати човни. Певно, що запорожцi не дуже сприяли Мазепi, бо не дали йому досвiдчених лоцманiв, i доки Мазепинi човни пiднiмали до Кiчкаса, то з них розбилося об камiння й пiрнуло на дно разом iз припасом 17 морських байдакiв та 53, обкладених очеретом, менших. 22 липня гетьман iз козацьким вiйськом зупинився табором бiля Чортомлицької Сiчi. Запорожцi, хоч i не любили Мазепу, та шанували його як гетьмана України i на чолi з кошовим отаманом Яковенком зустрiли його урочисто, з мушкетною й гарматною пальбою. Це було Мазепi так втiшно, що вiн подарував товариству 2000 золотих iз власної кишенi. Прибувши на Тавань, московське й козацьке вiйсько заходилося будувати бiля старої фортецi нову, й, коли вже її майже кiнчали, до Таванi пiдступили татари й турки. Кримська орда наблизилась зi схiдного берега; Бiл-городська ж пiдступила з правого, а Днiпром пiдпливало турецьке вiйсько. Незважаючи на те, що в Мазепи i князя Долгорукого було бiля 200 000 вiйська, вони, побачивши орди, не мали зваги напасти на них i мерщiй стали вiдходити назад, повз Запорозьку Сiч, на рiчку Орель; у Таванi ж лишили всього 6000 з'єднаного вiйська, росiйського й козацького, та ще 1000 запорожцiв на чолi з отаманом Яковенком. Розумiючи, що в Таванi обмаль вiйська, татари кинулись облягати острiв так, що Яковенковi, аби утримати фортецю, довелося викликати iз Сiчi все Запорозьке Вiйсько й послати гетьмановi звiстку, щоб давав помiч. Мазепа й Долгорукий вернули з Опiшнi 20 000 вiйська назад у Тавань, та, доки воно прибуло, татари поробили навкруг нової фортецi шанцi, пiдiйшли рiвчаками до Таванi й, пiдкопавши мури, висадили їх вибухом у трьох мiсцях. Проте, коли вони кинулися на штурм, запорожцi разом iз спiльниками вiдбили їх i дещо поновили стiни. Не добувши Таванi, татари пiдступили до Кизикермена, а коли їх зустрiли вогнем i там, вони, простоявши пiд фортецями, доки почалися холоди, рушили назад у Крим та Бiлгород. Через зиму, а саме влiтку 1698 року, Мазепа i князь Долгорукий знову вибралися походом на Крим, та тiльки ще дужче набралися сорому. Вони йшли з Орелi через Самару, схiдною стороною Днiпра, i, не дiйшовши далi Таванi, вирядили звiдтiля .пiд Перекоп вiддiл вiйська на 10 000 душ. Але, зазнавши невдачi, тi повернулися назад. Дiждавшись вiйська, князь Долгорукий iз гетьманом по-прошкували на Україну, покинувши Тавань на самих козакiв. Запорожцям довелося тяжко, та вiйсько добре розумiло, яку вагу для життя Запорожжя мали фортецi на Таванi, й пильно обороняло їх од татар. ЗГОДА СУЛТАНА 3 ЦАРЕМ Року 1699-го, 14 сiчня, цар пiдписав iз турками замирення на два роки, а далi й мир - на 30 лiт. За тiєю умовою всi фортецi Таванi, а також Кизикермен, росiяни мали зруйнувати й повернути туркам. Запорожцям дозволялося вiльно плавати по рибу й сiль до самого лиману; зате коли хто з козакiв нападав на бусурманiв, того росiйський уряд карав на смерть. Такi умови були дуже шкiдливi для Вiйська Запорозького. Перш за все вони робили неможливим для запорожцiв брати в татар здобич. По-друге, дозвiл вiльно плавати на лимани лишився тiльки на паперi, бо устя Днiпра перебувало в руках бусурманiв. ПОРУШЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ВОЛЬНОСТЕЙ За вiйни, пiсля опанування Таванню й Кизикерменем, Вiйсько Запорозьке стало, було, господарем Нижнього Днiпра та лиману й пiсля п'ятнадцятирiчної перерви тiльки-но почало поновляти свої славнi морськi походи, та тут саме вони й увiрвалися. Передачу туркам острова, за який козаки стiльки рокiв билися й проливали свою кров, вони мали собi за образу. Незадоволення запорожцiв незабаром виявилося в тому, що коли прислане росiйське й козацьке вiйсько стало руйнувати таванськi мiста, то запорожцi не тiльки не захотiли пособляти росiйським генералам в тiй справi, а навiть чинили всiлякi перешкоди; в листопадi ж: написали до Москви скаргу за недодачу жалування й порушення вольностей Вiйська на рiчцi Самарi, що споконвiку належала Запорожжю. Незважаючи на скаргу, росiйський уряд надумав збудувати на запорозьких землях ще одну фортецю. Року 1700-го на Запорожжя прийшов вiддiл росiйського вiйська й почав зводити ту фортецю на схiдному боцi Днiпра проти Микитиного Рогу, в урочищi Кам'яний Затон. Ця подiя, яку Вiйсько Запорозьке розумiло, як найбiльшу собi кривду, призвела до рiшучого незадоволення козакiв росiйською зверхнiстю взагалi. Воно виявилося в тому, що коли цар Петро I року 1700-го розпочав вiйну iз шведами й покликав запорожцiв iти разом з українськими козаками у Лiвонiю, то вони прогаяли багато часу й вiд Риги повернулися на Україну, майже не воювавши. Прибувши ж на Запорожжя року 1701-го, пошарпали на верхiв'ях Iнгулу крамарiв зi Стамбула, що везли у Московщину коштовнi речi, i, незважаючи нi на якi вимоги гетьмана й навiть накази iз Москви, не хотiли вiддати пограбованого. КОСТЬ ГОРДIЄНКО-ГОЛОВКО Лiвонська вiйна Росiї iз Швецiєю ще дужче пiдбурила запорожцiв проти росiйської влади, бо козаки, повернувшись iз походу, розповiли на Сiчi, що росiйськi вiйськовi люди знущались над сiчовиками i з презирством на них дивились. Такий настрiй призвiв до того, що на початку 1702 року кошовим отаманом запорожцi обрали ворога росiйської зверхностi, козака Платнирiвського куреня Костя Гордiєнка-Головка. Походив вiн iз Полтавщини, освiту ж дiстав у Київськiй академiї. Це був певний козак-лицар рiшучої та впертої вдачi. Як i славний Iван Сiрко, Гордiєнко хотiв бачити Вiйсько Запорозьке незалежним нi од якої сусiдньої держави й у такому напрямi повiв справи вiйськовi. Звiдтодi, як Гордiєнко взяв до рук булаву, Вiйсько Запорозьке неначе прочуняло й захвилювалося. 23 жовтня року 1702-го кошовий послав через Мазепу листа до Москви, повiдомляючи уряд, що козаки не хочуть мати московського мiста в Кам'яному Затонi. Там же, мiж iншим, було сказано: "ще начальники московського вiйська не збудували того города, а вже перевiз наш бiля Кодака вiдняли й чинять нам всякi кривди та збитки. Через те Вiйсько Запорозьке, наказу про збудування города в Кам'яному Затонi слухати не буде, ламати камiнь на будiвлю того города на землях Запорожжя не дозволить, а якщо хто прибуде з московськими людьми той город будувати, то запорожцi будуть оружно на них бити". Пiд той час козаки були дуже потрiбнi росiйськiй державi через затяжну вiйну зi шведами, i цар Петро Олексiйович замiсть того, щоб розгромити їх за непокору, послав на Сiч стольника Протасова з коштовними дарунками й жалуванням i звелiв своєму посланцевi прийняти од запорожцiв присягу. Прочитавши урочисто, як годилося за вiйськовим звичаєм, царського листа серед козацької ради, Гордiєнко на пропозицiю стольника - цiлувати на вiрну службу царевi хрест, рiшуче сказав, що Вiйсько Запорозьке не присягатиме через те, що московський уряд порушив вольностi, побудувавши городки на Самарi й споруджуючи фортецю в Кам'яному Затонi, i, коли тi городки будуть поруйнованi, тодi Вiйсько Запорозьке i присягу складе. Ворог запорожцiв - Мазепа, довiдавшись про цю подiю на Сiчi, послав царевi доноса, доводячи, нiби претензiї запорожцiв на землю по Самарi зовсiм безпiдставнi, бо вони не мають царської жалуваної грамоти, i радив вжити проти козакiв рiшучих заходiв. На Запорожжя ж вiн послав своїх пiдручних пiдмовляти козацтво, щоб скинуло Гордiєнка з кошевства. Це Мазепi таки вдалося, i року 1703-го на кошевство було обрано Герасима Крису. Догоджаючи Мазепi, Криса розгромив ватаги козакiв Москаля й Ропухи, що шарпали подорожнiх кримцiв, та з того в Сiчi стався заколот, i великi гурти запорожцiв пiшли на Самару, знищили там селiтряний завод гетьмана Мазепи й погрожували Новобогородському городку, а з кiнцем 1703 року знову обрали кошовим Костя Гордiєнка. Весь 1704 рiк минув на Запорожжi неспокiйно. За згодою Гордiєнка й усього Коша, велика ватага в 3000 козакiв iз гарматами вийшла iз Сiчi, перевезлася вище Кодака за Днiпро на рiчку Самару, добула зброєю та зруйнувала Новосергiївське мiстечко й позганяла з пiвденного боку Орелi всiх людей, що не мали запорозького пiдданства. З комендантом фортецi Кам'яного Затона - боярином Шеншиним - вiдносини запорожцiв були якнайнапруженiшими, доходили до вiйськових сутичок. Незважаючи на все те, можна з певнiстю сказати, що Гордiєнко в тi часи не думав зраджувати царя, а тiльки домагався вiд нього визнання давнiх прав i вольностей Вiйська Запорозького. Це стверджується тим, що полк бiля 2000 козакiв цiлий рiк перебував у складi росiйського вiйська на Ладозi i в червнi брав участь в атакуваннi шведiв на Чорнiй рiчцi, бiля Неви. КIНЕЦЬ ПАЛIЯ Тим часом на Правобережжi, що ледве стало оживати пiсля великої Руїни, знову полилася кров. Побачивши, що поновлена козаччина не хоче знати полякiв за своїх зверхникiв i не пускає на Україну польських панiв, коронний польський гетьман Синявський iз наказу польського уряду вирушив на Україну з великим вiйськом i року 1703-го почав плюндрувати Подiлля й Брацлавщину, приборкуючи непокiрливу українську люднiсть. Благання козацьких полковникiв, зокрема й Палiя, до росiйської духовної влади й до царя Петра, щоб заступилися за руський люд та православну вiру, лишилися марними, й Синявський вигубив козацтво по всiй захiднiй Українi, окрiм Фастiвщи-ни, де Палiй спромiгся-таки вiдбитися. Разом iз знищенням козацтва поляки чинили утиски й православнiй вiрi. Палiй втримався на Фастiвщинi, та ненадовго - його спiткало лихо, вiдкiля вiн i не сподiвався. Влiтку року 1704-го цар Петро I послав Мазепу з козацьким вiйськом на Правобережжя, щоб громити тих польських панiв, якi виступали за шведську партiю; Мазепа ж скористався цим випадком, щоб пiдгорнути Правобережну Україну пiд свою владу i стати гетьманом обох берегiв Днiпра не тiльки на паперi, а й на дiлi. На перешкодi йому стояв тiльки фастiвський полковник Палiй, оборонець посполитого люду й ворог панства, яке розплодив Мазепа на Гетьманщинi. Мазепа знав, що Палiй мав великий вплив i що вiн не допустив би поневолити люднiсть Київщини так, як це сталося на Гетьманщинi. Щоб вiдкинути Палiя зi свого шляху, Мазепа закликав його до свого табору на приятельський бенкет, i, коли той, не маючи й у гадках нiчого лихого, сидiв в його наметi гостем, гетьман зрадливо звелiв його зв'язати й вирядив у Москву, пояснюючи в листi до царя, нiби Палiй прихильний до шведської зверхностi. Петро I повiрив тому наклеповi й без нiякого суду заслав Палiя до Сибiру й тiльки року 1709-го, пiсля прилучення Мазепи до шведського короля, повернув старого полковника на Україну. Тiєю волею Палiй не змiг уже тодi скористатись, бо нудьга в засланнi за рiдним краєм i почуття образи вiд кривди, йому заподiяної, збавили нашому народному оборонцевi вiку, й року 1710-го вiн помер. Згаданi подiї вiдбилися на життi Запорожжя збiльшенням сiчового товариства, бо всi недобитки з козацтва Правобережної України тiкали на Запорожжя й почасти записувалися в куренi, почасти ж сiдали зимiвниками на захiдних запорозьких землях. Рiк 1705-й минав на Запорожжi теж неспокiйно, бо росiйський уряд почав разом iз турецькими комiсарами ставити на запорозьких землях межi й кордони. Гордiєнко протестував з приводу того, що запорозькi землi межують без згоди й участi Вiйськового Коша, й доводив, що ще з часiв литовського князя Вiтовта межа Запорожжя починалася вiд старого Очакова та йшла берегом моря й лиману до самого устя Днiпра, "де урочище Сто Могил"; "i ще й море було наше", писав вiн, "поки з берега кiнь доставав дно копитами, Днiпро ж завжди був запорозький, i нiяких меж на ньому не було". На протести Запорозького Коша росiйський уряд не звертав нiякої уваги. Росiя на пiвночi ув'язалася в тяжку вiйну, на пiвднi ж хотiла мати спокiй i, щоб не сваритися з турками, вiддала їм усi землi по низах рiчок Iнгулу, Висунi й Iнгульця до устя рiчки Кам'янки. Це ще дужче обурило запорожцiв проти росiйського уряду. БУЛАВIН ТА ЗАПОРОЖЦI Рiк 1706-й кошовим отаманом на Сiчi пробув Тимофiєнко, а 1707-го - Петро Сорочинський. Наприкiнцi того ж року на Сiч прибув iз Дону донський козак Булавiн, що пiдняв на Дону збройне повстання проти росiйського уряду. Вiн просив помочi Вiйська Запорозького, але Сорочинський рiшуче вiдмовив i навiть примусив Булавiна виїхати iз Сiчi в Кодак. Незадоволена тим запорозька молодь та голота скинула Сорочинського з уряду й обрала знову кошовим Гордiєнка. Проте й Гордiєнко не згодився допомагати Булавiну й тiльки дозволив приєднатися до нього окремим козакам. Цей вчинок свiдчить, що ще й року 1707-го Гордiєнко не думав виступати проти московської зверхностi. Через кiлька мiсяцiв на Сiчi розiйшлася чутка про те, що Булавiн розгромив росiйське вiйсько, опанував Новочеркаськ i проголосив себе отаманом Донського вiйська. Запорозька молодь захвилювалась i на радi, що вiдбулася 13 травня 1708 року, дуже нарiкала на вiйськову старшину за те, що та вiдраїла Вiйську боротися разом iз Булавiним проти росiйських воєвод й ухвалила, доки не пiзно, йти на Самару й зруйнувати там московськi мiстечка. Мабуть, що воно так би й сталося, коли б саме тодi не прибули з Межигiрського монастиря ченцi. Почувши, що коїться в Сiчi, вони винесли на майдан хрест та Євангелiє й умовили запорожцiв не пiднiмати зброї на людей православної вiри. Пiд впливом ченцiв бiльшiсть запорожцiв вгамувалася, й похiд на Самарськi мiстечка не склався; проте частина голоти, кiлькiстю бiля 1500 душ, покинула Сiч i пiшла до Булавiна. Пiд проводом отаманiв Безпалого та Драного вони билися з росiйським вiйськом бiля рiчки Торця, а далi, вiдтиснутi бригадиром Шидловським, засiли в Бахмутському городку й там, вiдбиваючись од його вiйська, загинули всi до одного. ШВЕДЧИНА Шведський король Карл XII, звоювавши королiв датського й польського, рушив iз невеликим вiйськом на росiйськi землi й восени року 1708-го несподiвано для всiх повернув iз Смоленська на Стародуб, щоб зазимувати на Українi. Довiдавшись про те, вiйськова українська старшина пiдступила до Мазепи, вмовляючи його скористатися походом шведiв i визволити Україну вiд московської влади. Мазепа й сам добре розумiв, що пiд зверхнiстю Росiї Україна не втримає своєї автономiї, й, боячись, мабуть, щоб його не спiткала доля Брюховецького, став зав'язувати зносини з королем Карлом. Досi вiн певно не мав на думцi зрадити царя, бо тiльки-но своїм вiйськом допомiг йому втихомирювати повстання Булавiна i з наказу царя порозсилав козацькi полки до Литви й у Петербург воювати проти шведiв, та й люднiсть на Українi вiн не попередив про мабутнє повстання проти московської зверхностi. Скiнчилося тим, що шведський король прийшов у Новгород-Сiверський; Мазепа, лишивши частину свого вiйська в Батурин, сам iз старшиною та кiлькома тисячами козакiв рушив за Десну й поєднався iз шведським королем. Разом вони попрямували до Батурина, та князь Меншиков iз росiйським вiйськом випередив їх i, пiдступивши пiд Батурин, почав його штурмувати. Козаки завзято обороняли мiсто, та тим тiльки роздратували Меншикова. Серед ночi полковий старшина Iван Нiс перейшов на бiк Меншикова й показав йому потайний пролаз у мiсто. Росiйське вiйсько, не гаючись, серед ночi захопило мiсто й люто помстилося за змагання. Меншиков звелiв вирiзати весь Батурин до ноги й, загарбавши Мазепинi скарби та всякий припас, саме мiсто спалив i зруйнував дощенту. А в городi у Батуринi мужикiв та жiнок Упень сiкли та рубали, Церкви палили, святiї iкони Пiд ноги топтали. Дiставши вiд Мазепи звiстку про те, що вiн став до спiлки iз шведським королем, кошовий отаман Кость Гордiєнко дуже здивувався, бо завжди знав гетьмана за зрадника українського народу й найбiльшого свого ворога. Проте, захоплений iз давнiх лiт мрiєю оборони незалежностi Запорожжя й усiєї України вiд сусiдiв, вiн забув свою зневагу до Мазепи й, поєднавшись iз ним та шведським королем, спробував повернути Українi здобуту за часiв Богдана Хмельницького волю. 30 жовтня цар Петро Олексiйович повiдомив Гордiєнку про Мазепину зраду, вмовляючи його i все Вiйсько Запорозьке лишитися вiрним йому, а 12 листопада сповiстив уже про обрання в Глуховi нового гетьмана Скоропадського й упрошував кошового слухатися нового державця. Тодi ж на Сiч були присланi вiд царя коштовнi дарунки, а саме: кошовому 500, старшинi 2000 i на козакiв 12 000 червiнцiв. Тiльки й те не прихилило Гордiєнка до Москви, i в одповiдь вiн написав листа, сповненого нарiкань за порушення Московською державою Переяславської умови з Богданом Хмельницьким i рiшуче вимагав, щоб московськi фортецi на Самарi та у Кам'яному Затонi були розкопанi й поруйнованi, а на Українi знищити росiйське й українське панство, а козацтву ж та люду посполитому повернути певну волю й давнi права. Не дiставши на свої вимоги вiдповiдi, Гордiєнко на початку року 1709-го вiдрядив два вiддiли запорожцiв кiлькiстю 6000 душ у Старий та Новий Кодаки, певне, з тiєю метою, щоб Меншиков, захопивши тi фортецi, не перетяв йому шлях на Україну й до шведського вiйська. Запорожцi хвилювалися, i хоч бiльшiсть iз них була прихильна до Гордiєнка, проте iснувала чимала партiя, що страхалася воювати проти росiйського вiйська. На сiчових радах, коли виникали суперечки про те, на чий бiк стати, "чи за шведiв, чи за царя", Гордiєнко не раз складав iз себе кошевство, але козацька голота й молодь всякий раз примушувала його знову брати булаву; прихильникiв же росiйської зверхностi розганяла й навiть била. Росiйський уряд кiлька разiв вживав заходи, щоб скинути Гордiєнка, та це не вдалося, й тодi Меншиков, щоб заступити кошовому шлях на Україну, опанував своїм вiйськом Омельник, Кременчук, Потоки, Менжелiївку та мiстечка по Орелi. Тiльки й це не допомогло. Першого березня Гордiєнко з 1000 запорожцiв вийшов iз Сiчi й, прилучивши до себе вiддiли, що стояли в Кодаках, попрямував на Переволочну. Там вiдбулася козацька рада, в якiй брала участь також i Переволочанська запорозька залога з полковником Нестулiєм, i всi козаки, що були на радi, ухвалили приєднатися до Мазепи й шведiв. В серединi березня Гордiєнко рушив на Царичанку, а йому назустрiч вийшов бригадир Кемпель з трьома тисячами росiйських драгунiв. Запорожцi рiшуче атакували росiян i сто душ iз них порубали, бiля сотнi захопили в бранцi, а решту розiгнали. Пiсля того Гордiєнко перебив росiйське вiйсько ще пiд Келебердою i почав наступом брати всi мiста на Орелi й Ворсклi. Український люд ще добре пам'ятав славу своїх заступникiв й оборонцiв волi - запорожцiв i почав озброюватись та прилучатись до них, так що пiд рукою Гордiєнка невдовзi зiбралося 15 000 душ, хоч помочi запорожцям iз того було мало, бо селяни проти рушниць та гармат росiйського вiйська могли протиставити тiлька вила та коси; козацькi ж полки до того часу з наказу царя Петра I були вже вигнанi з України в пiвнiчнi краї, щоб не пiдтримувати запорожцiв. Вiдчинивши собi шляхи, Гордiєнко пiшов у Диканьку, де стояв Мазепа зi своїм невеликим вiйськом. Там два давнi вороги, Мазепа й Гордiєнко, що тепер стали спiльниками, зустрiлися й умовились про дальше, а 27 березня обидва мали побачення з королем Карлом XII у мiстi Великих Будищах, причому Гордiєнко привiтав короля латинською мовою. Вiдповiдав кошовому отамановi, теж латиною, державний шведський секретар Гермелiн, похваляючись допомогти Українi повернути собi давнi права. Пiсля тих урочистих промов король частував Мазепу, Гордiєнка й запорозьку старшину обiдом. 30 березня Гордiєнко перевiв своє вiйсько повз Полтаву до Нових Санжар i там розташувався табором. За якийсь час до кошового дiйшло, що чигиринський полковник Галаган ворогує iз запорожцями, пiдступно їх захоплює й передає генераловi Меншикову звiстки про всi рухи Вiйська Запорозького. Цей полковник ранiше був сiчовиком i вiйськовим старшиною. Потiм, останнiми роками, iз Сiчi подався на Україну й став полковником українського козацького вiйська. Як однодумець Мазепи, Гнат Галаган разом iз ним перекинувся на бiк шведiв, але роздивившись, що в короля дуже мало вiйська, i знаючи, яка велика сила в Петра I, вiн одразу збагнув, хто переможе, й потай утiк од Мазепи до царя. Росiйському урядовi була дуже потрiбна така досвiдчена в запорозьких справах i звичаях людина, й Галагановi був даний охочекомонний полк у Чигиринi, з яким вiн i чинив тепер запорожцям всякi бiди. Щоб покарати Галагана за зраду Вiйську Запорозькому, Гордiєнко послав на Чигирин полк запорожцiв, та вони не змогли добути Галагана, бо Меншиков встиг подати йому помiч. Тим часом на Сiчi мiж тiєю частиною запорожцiв, що не пiшла з Гордiєнком, раз у раз виникали сварки. Прихильники Гордiєнка зачiпали тих московських людей, що сидiли залогою у Кам'яному Затонi, й погрожували зброєю взяти ту фортецю; прихильники ж Москви упиралися. На початку квiтня партiя помiркованих взяла гору i, скинувши поза очi з кошевства Гордiєнка, обрала замiсть нього знову Петра Сорочинського. Росiйський уряд дуже зрадiв з цього приводу, та не минуло й кiлька тижнiв, як настрiй сiчовикiв змiнився, i бiльшiсть, до якої прилучився й сам Сорочинський, ухвалила на радi повстати за свої права й вольностi й послати до кримського хана просити його допомоги. Тим часом на полки Гордiєнка почав наступати з росiйським вiйськом генерал Рене. Вiн вибив невеликi ватаги запорожцiв iз Маячки та Нехворощi на Орелi й, вирiзавши в тих мiстах всю люднiсть, разом iз жiнками й дiтьми, за те, що вони допомагали запорожцям, а оселi попалив. Далi вiн перейшов до Сокiлки, яка на Ворсклi, й там став табором iз 7000 драгунiв та пiхоти. РУЙНУВАННЯ СТАРОЇ СIЧI Новообраний кошовий Вiйська Запорозького Петро Сорочинський оголосив себе, як i Гордiєнко, ворогом росiйської зверхностi, й цар зведiв Меншикову послати з Києва три полки Днiпром, щоб зруйнувати Запорозьку Сiч. Полковник Яковлев, ведучи росiйське вiйсько водою, напав на Келеберду, де стояла запорозька залога, й, знищивши її мешканцiв, спалив усе мiсто. В погромi запорожцiв тут дуже пособили Яковлеву донськi козаки, колишнi спiльники запорожцiв. Пiсля Келеберди Яковлев пiдступив до Переволочної. В цьому мiстi була невелика фортеця, в якiй стояв iз залогою в 1000 запорожцiв полковник Зiнець, маючи ще пiд своєю рукою тисячi зо двi озброєних мешканцiв-переволочан. Оточивши Переволочну чималою силою, Яковлев вимагав, щоб запорожцi вiддалися на його ласку; коли ж тi вiдмовилися, росiйське вiйсько почало обстрiлювати фортецю з гармат, а далi й штурмувати її. Запорожцi оборонялися вперто, до загину, але їх було в кiлька разiв менше, нiж вiйська в Яковлева, й вони всi загинули в бою. З мешканцями Переволочної Яковлев розправився з нечуваною лютiстю - вiн звелiв вирiзати до ноги всiх, не минаючи жiнок та дiтей, а тих, хто ховався в хатах, спалив живцем разом iз будiвлями. Багато людностi iз жаху й розпуки кидалося, рятуючись, у Днiпро й гинуло в його хвилях. За кiлька годин од Переволочної лишилися самi димарi - були спаленi навiть млини на водi. Зруйнувавши Переволочну, Яковлев повiв своє вiйсько Днiпром униз i легко опанував обоє Кодакiв, бо там мiстилися дрiбнi запорозькi залоги, по кiлька десяткiв козакiв. Усi запорожцi були тут так само знищенi; мешканцi перегнанi в Новобогородське мiстечко, всi ж споруди в Кодаках спаленi й поруйнованi дощенту. Вiд старого Кодака росiйське вiйсько пiшло Днiпром далi на пiвдень та схiдним його берегом i 7 травня прибуло до Кам'яного Затону. Прилучивши до себе росiйську залогу, Яковлев 10 травня пiдступив до Сiчi. Кошового отамана Сорочинського тодi в Сiчi не було, бо їздив у Крим просити помочi в хана, на урядi ж сидiв наказний отаман Яким Богуш. Усiх козакiв було не бiльше, як тисяча душ, та й з тих бiльшiсть старих та покалiчених, бо вся молодь пiшла з Гордiєнком на Гетьманщину; решта ж товариства жила, як i звичайно, по лугах та лиманах, бо без рибальства та полювання Вiйсько Запорозьке не мало б чим годуватися. Проте, не зважаючи на обмаль товариства, Богуш, зiбравши всiх на раду, умовив козакiв згадати давню славу Вiйська Запорозького не вiддавати матiр-Сiч, як запорожцi казали, "москалевi за спасибi", а обороняти її до загину, а позаяк обстоювати всю Сiч з такою малою силою козакiв було неможливо, то Богуш, пiсля першого ж дня оборони, покинув усi окопи, що були на березi Чортомлика, й уночi перевiз товариство на острiв, де були руїни Старої Сiчi часiв королiв Жигмонта та Стефана Баторiя. Там, одрiзанi од берега протокою, запорожцi три днi вiдбивались од росiйського вiйська, що громило козакiв гарматною пальбою з берега й атакувало острiв iз човнiв. 14 травня був найдужчий штурм Сiчi, й хоч запорожцi потерпали вiд гарматної пальби, а сiчовi будiвлi навiть зайнялися вогнем, проте запорожцi вiдбили вiйсько Яковлева й навiть знищили одного полковника, кiлькох офiцерiв та бiльше трьох сотень простих москалiв. Пiсля цього невдалого штурму Яковлев уже вагався, що йому чинити, аж тут на допомогу йому надiйшов iз двома полками охочого вiйська запорозький перевертень Гнат Галаган. З такою великою силою вже неважко було здобути Сiч, i, врештi, росiйське вiйсько вдерлося на острiв й почало штурмувати окопи. Запорожцi, вiдбиваючись шаблями, гинули вiд багнетiв росiйського вiйська, а все-таки не хотiли скоритися. Тодi Галаган вискочив на окоп i почав гукати, що вiн сам запорожець i присягається, що як тiльки козаки здадуться, то нi в кого з голови й волосина не впаде. Цi слова засмутили запорожцiв, i, сподiваючись, що колишнiй вiйськовий товариш заступиться за