евського) та писаря Iвана Чугуївця, наказавши їм домагатися, щоб Вiйськовi Запорозькому було видано царську грамоту на володiння вiйськовими землями. Депутатiв протримали в Петербурзi цiлий рiк i, посилаючись на те, що в московських архiвах не знайдено унiверсалу Богдана Хмельницького, вирiшили, що ранiше, нiж розв'язувати питання про запорозькi землi, треба їх переписати та звiрити на картах. Доки та сiчова депутацiя оббивала пороги в столичних канцелярiях, генерал Ново-Сербiї Хорват там же в Сенатi клопотався про те, щоб новосербським полкам вiддали всi запорозькi землi од пiвнiчної межi вниз Днiпром до острова Хортицi. Гетьман Розумовський, згоджуючись без суперечки на передачу запорозьких земель сербам, повiдомив про те Кiш, але на Сiчi лист гетьмана здiйняв таку бучу, що кошовий Федорiв 20 серпня 1756 року вiдповiв Розумовському, що коли б од Вiйська Запорозького вiдiбрали землi, то воно не мало б рацiї служити "Всеросiйському престолу". Такою вiдповiддю Грицько Федорiв натякав на те, що в розпачi Вiйсько Запорозьке змушене буде знову перейти пiд турецьку зверхнiсть, i той лист справив такий вплив у столицi, що Хорвату було вiдмовлено в його домаганнях. МЕЖУВАННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ЗЕМЕЛЬ Року 1757-го до фортецi, святої Єлизавети почали збиратись уповноваженi для опису земель i меж Запорожжя: вiд гетьмана Розумовського, вiд Коша i вiд Ново-Сербських та Слобiдських полкiв; та тiльки межування не вiдбулося, бо росiйський уряд не прислав iнженерiв та землемiрiв, а тим часом поселенцi, мов сарана, щодня наскакували на запорозькi землi з України й Молдови й, дiстаючи листи на володiння землями по рiчках та байраках Запорожжя, виганяли старих запорожцiв з їхнiх зимiвникiв, одбирали пасiки та худобу й осiдали, хто де хотiв, мiж Бугом та Днiпром, цiлими слободами. Таке становище змусило запорожцiв у 1758 роцi знову послати в Петербург депутатiв iз проханням, щоб одмежувати запорозькi землi вiд Ново-Сербiї, не дожидаючись того "описанiя", а за картою, складеною року 1740-го iнженер-полковником Дебоскетом. З цього видно, що Вiйсько Запорозьке вже зрiкалося тих великих земель, що вiд нього вiдкраяли, а хотiло хоч забезпечити себе вiд подальших загарбань. Щоб легше досягти якихось добрих наслiдкiв, Калниш, обраний знову депутатом, повiз од Коша на подарунки петербурзьким вельможам найкращих коней, верблюдiв, рибу, кофiй i грошi. Проте, незважаючи на задобрювання вельмож дарунками, справа запорожцiв не посувалась. Як писав Калнишевський Кошевi, в столицi йому дорiкали вiйськовими звичаями, що запорожцi "щороку наново обирають кошового отамана й старшину, хоч i попередня старшина була справна". Такi дорiкання виявляють, що петербурзькому панському урядовi зовсiм незрозумiлий був демократичний та республiканський запорозький устрiй. Тiльки наприкiнцi року 1759-го депутати повернулися на Сiч, повiдомивши товариство, що деякi прохання Вiйська Запорозького задоволене; що ж до земель, то нiякої обiцянки про те, щоб не вiддавати її пiд новi селитьби, не мають. Невдовзi пiсля повороту Калнишевського з Петербурга на Сiчi спалахнула велика пожежа. Згорiло аж 14 куренiв, i вогонь мало не знищив церкву. Хто пiдпалив, козаки не знали, i зажурене тим випадком сiчове товариство почало гомонiти, що та пожежа вiщує щось лихе. Закряче ворон, степом летючи, Заплаче зозуля, лугом скачучи, Закрукають кречети сизi, Загадаються орли хижi, Та все, та все по своїх братах, По буйних товаришах-козаках. Тим часом року 1759-го почалося-таки "описанiє земель Вiйська Запорозького". Представники Вiйська Косап та Самбок уперто обстоювали права Вiйська Запорозького на землi до рiчки Синюхи, Висi та Тясмину, так уперто, що в суперечках iз депутатами Ново-Сербiї та Ново-Слобiдського полку писар запорозький Андрiй Товстик погрожував, що як слобiдськi поселенцi й надалi будуть захоплювати запорозькi землi, то Вiйсько Запорозьке змушене буде обороняти свої права збройною рукою. Але Товстик забув, що за Нової Сiчi не тi були часи, що за кошового Iвана Сiрка, i за тi слова, що вiн сказав, генерал Муравйов звелiв Товстика заарештувати та ще й примусив Кiш покарати його. Перепис запорозьких земель тривав кiлька рокiв, а тим часом Ново-Слобiдськi поселенцi захопили вже землi на пiвдень од Самотканi по Днiпру, мало не до Романкова. Незадоволена Лантухом за жорстоку розправу з гайдамаками сiчова сiрома року 1759-го скинула його з уряду та обрала Олексу Бiлецького, але через рiк на Сiчi взяла гору вiйськова старшина, i обрала Лантуха, так що вiн знову почав викорiнювати гайдамацтво. Восени року 1761-го гетьман Розумовський прислав на Кiш подяку за розгром гайдамакiв i потвердив наказ про те, що кошового, суддю, писаря й iншу старшину Вiйську Запорозькому не дозволяється змiнювати за своєю волею без дозволу росiйського уряду. На той час, 25 грудня 1761 року, цариця Єлизавета Петрiвна померла, i на престол ступив цар Петро III. Невдовзi пiсля того, а саме року 1762-го, на росiйський престол стала цариця Катерина II. З реєстрiв козакiв Вiйська Запорозького, що складало їй присягу, видно, що вiйсько ще було досить численне. Не лiчачи тих запорожцiв, що сидiли зимiвниками, присягнуло їх: на Сiчi - 13 427, у Кальмiуськiй паланцi - 674, Бугогардiвськiй - 427, Iнгульськiй - 282, Самарськiй та Орельськiй - 2323, Кодацькiй - 820, всього - 17 969, та ще жонатих козакiв у Самарськiй паланцi нараховувалося 1021 та в Кодацькiй - 1291. На той рiк кошовим на Запорожжi став уперше обраний Петро Калнишевський, i 12 вересня року 1762-го вiн, з усiєю вiйськовою старшиною, був викликаний до Москви, щоб дивитись на коронацiю царицi. Катерина II прихильно зустрiла запорожцiв, подарувала Калнишевському велику медаль iз своїм портретом i передала через нього Вiйську Запорозькому новi клейноди. ОБОРОНА ЗАПОРОЖЦЯМИ СВОЇХ ЗЕМЕЛЬ Пiсля того, року 1763-го, коли отаманом знову був Грицько Лантух (Федорiв), почалося "описанiє" земель Вiйська Запорозького, й новi загарбання iз боку Ново-Сербських та Ново-Слобiдських поселенцiв. Вигнанi iз зимiвникiв запорозькi дiди приходили на Сiч, скликали товариство на ради й вимагали, щоб Кiш заступився за покривджених. Козаки хвилювались i, нарештi, на радi 2 квiтня 1763 року ухвалили обороняти свої одвiчнi права на землi Вiйська Запорозького збройною рукою i всiх поселенцiв, що перейшли за межi дарованих указами царицi Єлизавети земель, зiгнати їх iз вiйськових грунтiв. Дiставши про це вiд Коша наказ, полковник Бугогардiвської паланки Деркач, узявши iз собою кiльканадцять козакiв, почав зганяти всiх поселенцiв iз Лисої гори, що бiля Чорного Ташлика, й палити їхнi оселi. Генерал Ново-Слобiдських полкiв зараз же поскаржився на Деркача в Петербург, i там, визнавши вчинок останнього за справжнiй бунт, довели про нього до вiдома царицi, а та звелiла полковника Деркача заарештувати й послати на суд до гетьмана у Глухiв. Кошовий Грицько Лантух на цей раз не пiддався, i хоч викликав Деркача на Сiч, але у Глухiв до гетьмана не послав, доповiвши гетьмановi, що вiйськова рада обмiркувала вчинок Деркача й визнала його гiдним полковником паланки. Щоб виконати царський наказ, Розумовському довелося для слiдства в цiй справi послати на Сiч окремого полковника. Тодi Лантух, маючи за неможливе керувати вiйськом натодi, коли одвiчнi вiйськовi права, як вiн казав, "топчуть у багно", напередоднi року 1764-го зрiкся кошевства. На радi 1 сiчня козаки довго вагалися, кого обрати, i врештi наставили старого курiнного отамана Канiвського куреня Пилипа Федорова. То був видатний сiчовий дiд. Як однодумець i прихильник небiжчика Костя Гордiєнка, вiн брав участь в оборонi року 1709-го Старої Сiчi з Якимом Богушем од росiйського вiйська i врятувався тодi од смертi тiльки тим, що мав силу перепливти рiчку Скарбну й заховатись у плавнi. Першим дiлом старого кошового було налагодити вiдносини Вiйська Запорозького з Кримом, i це йому вдалося; далi звелiв полковниковi Андрiю Порохнi об'їхати всю межу Запорожжя, починаючи од Днiпра, по Орелi й до Дiнця й далi до устя Кальмiуса, i всiх, хто осiв там слободами й хуторами без дозволу Коша, зiгнати геть за межi Запорожжя. Наслiдком такого наказу було те, що деякi оселi були зруйнованi; бiльшiсть же сiл охоче перейшла в пiдданство Запорозького Вiйська й лишилась на своїх грунтах. Такi розпорядження Пилипа Федорова у столицi визнали свавiллям i змусили його i сiчня 1765 року зректися кошевства. Старий запорозький лицар, подякувавши товариству за хлiб та сiль, пiшов у Самарську пущу оплакувати колишнє вiльне козацьке життя; на його ж мiсце, отаманом, рада обрала Петра Калнишевського. КОШОВИЙ ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ Калниш, або ж Калнишевський, родом був iз вiйськової старшини Лубенського полку й, незважаючи на те, що зовсiм не знав грамоти, був чоловiк досвiдчений, розумний i дуже набожний. Року 1763-го вiн збудував церкву в Лохвицi, року 1768-го - церкву Петра й Павла в Межигiрському монастирi й нарештi, року 1770-го - церкву святої Покрови в Ромнах. Ще до обрання Калнишевського на отамана, а саме 10 листопада 1764 року, указом царицi Катерини II гетьманство на Українi було востаннє скасовано, i знову Україною почала керувати колегiя з чотирьох росiян та чотирьох українцiв. Фактичним же правителем України, а разом iз тим i Запорожжя - став граф Румянцев. ЗАЛЮДНЕННЯ ЗАПОРОЖЖЯ Першою подiєю за Калнишевського було нове "описанiє" земель Вiйська Запорозького. Воно тривало весь 1766-й та ще й 1767-й роки. Кошовий, що побував уже з депутацiями в Петербурзi, знав, що всi сусiди Запорожжя зазiхають на вiльнi запорозькi степи i що єдиний засiб зберегти їх, це - залюднити самому Вiйську Запорозькому; i от вiн iз перших же мiсяцiв своєї працi почав заохочувати козакiв з України переходити на землi Запорожжя, а сам з депутатами вiд Вiйська поїхав у Петербург клопотатися знову, щоб на запорозькi землi було видано царську грамоту. Ця неспокiйна доба запорозького життя у зв'язку з подальшими подiями вiдбилась навiть у народнiй пiснi: Ой, з-пiд города, з-пiд Лизавета сизi орли вилiтали, А в городi та в Лизаветi все пани собирались. Пани сенатори, пребольшiї генерали, вони думали, гадали: "Ой, як би нам, панам сенаторам, запорозьку землю взяти? Ой, як би ж нам, ой, як би ж нам їх вольностi одiбрати?" Ой, одiбрали всi вольностi запорозькi, почали лани дiлити. Ой, одiбрали та всю запорозьку землю, тепер самi владають, А до запорожцiв, низових молодцiв, часто листи посилають. А запорожцi та добрi молодцi усе теє та гаразд знали - Посiдлали воронi конi та пiд турка втiкали. Але даремнi були заходи Петра Калнишевского й до того, щоб залюднювати вiйськовi запорозькi землi. Хоч за нього понад рiчками Запорожжя справдi з'явилося чимало хуторiв, а деякi селитьби, що iснували ранiше, тепер поширилися й обернулися на села й слободи,як наприклад: Романкове, Тритузне, Карнаухiвка, Таромське, Дiївка, По-ловиця, Чаплинська Кам'янка, Самара, або Новоселиця, Кiльчень, Чаплi й Никитине, та тiльки згодом i це залюднення земель було зараховане в провину Вiйську Запорозькому: пани сенатори довели царицi, нiби запорожцi для того заводять у себе хлiборобство, щоб економiчно не залежати вiд Росiї та вiдокремитись од неї. Нове "описанiє" запорозьких земель скiнчилося тим, що в Запорозького Вiйська вiдiбрали землi по Орелi на пiдставi того, що за Прутською умовою тi володiння належали до Росiйської держави. 18 липня року 1767-го Кiш Запорозький виряджав у Москву нових депутатiв, викликаних туди для участi в складаннi "Нового уложенiя", й козацька рада надала їм наказ про те, чого вони мають домагатися для Запорожжя. Ось тiльки найголовнiшi пункти: 1). Потвердження прав i давнiх вольностей Вiйська Запорозького, наданих од польських королiв та литовських князiв. Щоб те потвердження записати для "незабвенностi" в генеральне "Уложенiє". 2). Щоб землi, вiдмежованi Донському вiйську, пiд Ново-Сербiю, Слов'яно-Сербiю та Ново-Слобiдськi полки, були поверненi Вiйську Запорозькому. 3). Щоб фортецi й редути: Старо-Самарський, Ново-Сiчовий, Кам'янський, Бiркутський, Микитин, Кодацький та Єлизаветин були зруйнованi, а землi поверненi запорожцям. 4). Щоб Вiйсько Запорозьке пiдлягало не Малоросiйськiй Колегiї, а Колегiї закордонних справ. 5). Щоб було забрано iз запорозьких земель усi команди й вiддiли вiйськ росiйських та пiкiнерських. Усi тi заходи запорожцiв звелися нанiвець i, як каже добродiй Скальковський у своїй "Iсторiї Нової Сiчi" про запорожцiв тiльки згадується у царськiй грамотi од 19 грудня року 1768-го, де сказано: "щодо суперечок за землю нашого вiрного Вiйська Запорозького з мешканцями Кате-рининської провiнцiї, то повелiли ми нашому Київському губернаторовi Воєйкову вiдкласти розгляд до спокiйнiших часiв". РУХ УКРАЇНСЬКОГО ЛЮДУ ДО ВОЛI Тим часом на Правобережжi набув сили новий вибух народного невдоволення. Починалася остання дiя трагедiї українського життя. До поневолення селянства з початку 1760 року на Київщинi прилучилися ще й утиски вiри. Поляки добиралися вже до останнiх закуткiв, де ще зберiгалося православ'я. Унiатськi митрополити укоренилися в Радомишлi, завели тут свою консисторiю й почали поширювати унiю до самого Днiпра. Росiйський уряд не звертав на те нiякої уваги, i знищення православної вiри пiшло дуже хутко. В оборону її повстав тодi iгумен Мотронинського монастиря Мельхиседек Значко-Яворський. Вiн залучив до своєї дiяльностi всi навколишнi монастирi, а саме: Жаботинський, Мошногiрський, Медведiвський, Лебединський та iншi, i став умовляти мiськi й селянськi громади, щоб не визнавали унiатських попiв й давали притулок всiм оборонцям православ'я. Коли Мельхиседек зiбрався їхати шукати заступництва в цiй справi до митрополита за Днiпром, то поляки зробили на дорозi засiдку, щоб його захопити, тiльки про це довiдався колишнiй запорожець, а тодi сотник Жаботинської сотнi надвiрних козакiв князiв Любомирських, Харко i, вiдборонивши з козаками iгумена, провiв його за Днiпро. Розлютований з цього польський регментар Во-ронич зрадливо закликав Харка у Паволоч i там звелiв звести його зi свiту без нiякого суду. Про цю подiю народ український склав i зберiг чимало пiсень, хоча розповiдають вони про смерть Харка по-рiзному. Ой, як сотник, як став Харко у Паволоч уїжджати, Ой, вийшов же та пан Паволоцький медом-вином частувати, Ой, як став сотника, а сотника Харка, медом-вином частувати, У панськi палаци до матцi хрещеної у гостину зазивати. Ой, як став же сотник Харко меду-вина напиватися. А потiм став сотник, а сотничок Харко да i став забуваться, На панськi перини став вiн похиляться. Ой, тепер же ви, ляшки, ой тепер ви, пани, ой, тепер ви позволяйте: Ой, лежить же п'яний Харко, да тепер його збавляйте, Тепер маєте час, маєте годину, тепер його оступайте, Ой, i заржав коник вороненький, стоячи на стайнi, А скололи Харка, скололи сотника в голубiм жупанi. Ой, як стали Харка, як стали сотника Iз свiту згубляти, Ой, i став же його коник, коник вороненький Жалiбненько ржати; Ой, заржав же вороний коник В стайнi на помостi; Та вже вбито Харка сотника В Морозiвцi на мостi. Не захопивши Мельхиседека, унiатське духовенство року 1767-го знайшло собi пiдмогу в Барськiй конфедерацiї. Це була спiлка польських панiв, що збунтувались проти польського короля Понятовського, ставленика Росiї, й не дозволяли йому робити полегкостi православним. Пiдтримуючи унiатiв збройною рукою, конфедерати силою примушували православних приймати унiю, мордуючи й караючи непокiрливих. Привiдцем цiєї конфедерацiї був Осип Пулавський. Мельхиседек, повернувшись потай од митрополита, скликав до Мотронинського монастиря декого iз православного духовенства на пораду, i там було вирiшено вдатися за заступництвом до Вiйська Запорозького та росiйського уряду. Пiсля наради Мельхиседек поїхав на Сiч, плачучи, розповiдав там, перед скликаною радою, про польськi образи й поневолення православної вiри, додавши, що навiть сам вiн уже сидiв у в'язницi унiатського митрополита. Окрiм Мельхиседека, на Сiч прибуло ще чимало православних попiв, яких поляки повиганяли з приходiв, i вони теж плакали й скаржились козакам на польськi кривди. Запальнi промови iгумена дуже схвилювали запорозьке товариство. Козаки плакали, присягаючись стояти за вiру батькiв до загину, як їхнi дiди й прадiди стояли, та тiльки кошовий Калнишевський, страхаючись за долю Вiйська Запорозького, вжив усiх заходiв до того, щоб стримати козакiв од походу на Україну, хоч усе-таки кiлька сот запорожцiв пiшли до Чути та за Синюху. Iз Сiчi Мельхиседек поїхав до Петурбурга, щоб добитися там зi своїми скаргами навiть до самої царицi, й мав од неї обiцянки про заступництво. Справдi-таки, цариця Катерина через свого посла клопоталась у Варшавi, щоб не утискували православної вiри, i хоч з її заходiв нiчого не вийшло, та чутки про оборону царицею православної вiри розiйшлися по Українi й досягли Запорожжя. Народ став завзятiше обстоювати православ'я, поляки ж почали вживати проти православних найлютiших кар. Вони завдавали непокiрливим тяжких мук, i випадок iз мордуванням млiївського титаря був не вигадкою Тараса Шевченка в його поемi "Гайдамаки", а iсторичною подiєю. Тi кари й мордування схвилювали людей на Українi й обурили давнiх оборонцiв українського люду - запорожцiв. Наслiдком учинкiв Барської конфедерацiї було те, що в Чорному лiсi, Чутi й на Мигеї знову скупчилися пiд проводом колишнiх запорожцiв чималi ватаги гайдамакiв, якi згодом називалися в народi "колiями". Тим часом польський король, не маючи сили боротися зi сваволею панiв Барської конфедерацiї, просив росiйський уряд дати на Україну для приборкання панiв росiйське вiйсько. Цариця прислала вiйсько, i як тiльки воно кинулося руйнувати маєтки непiдвладних королевi панiв, простий люд на Українi зрозумiв те так само, як i року 1734-го, що начебто це вiйсько має визволяти людей од польских панiв. Пiшли чутки навiть про "Золоту" царицину грамоту, якою нiбито наказувалося винищити всiх полякiв та жидiв; i пiд впливом тих чуток народ почав гострити ножi, дожидаючись тiльки привiдцiв, що завжди приходили iз Запорожжя. Зрозумiло, що запорозькi традицiї не давали сiчовикам спокiйно дивитись на те, що коїлося на Українi, й завзятiшi з них подалися до Тясмину на Чигиринщину й у квiтнi 1768 року скупчились у лiсi бiля Мотронинського. монастиря, обравши на отамана Максима Залiзняка. Максим Залiзняк, як згодом засвiдчив на Сiчi отаман Тимошiвського куреня, прибув на Запорожжя бiля року 1757-го i, пробувши там кiлька рокiв молодиком, привчився ходити бiля гармат i був на Сiчi гармашем. Проте йому було нудно тут: вiн часто ходив на заробiтки до татарських рибалок на великi лимани, а останнi роки перед повстанням часто пробував у Лебединському та Мотронинському монастирях. Гомонiли люди, що вiн мав думку навiть лишитися в монастирi назавжди, та промови отця Мельхиседека разом iз вiстями про нечуванi утиски полякiв проти українського люду, збудили в його серцi завзяття й рiшучiсть. Iз вiсiмнадцятьма товаришами Залiзняк, дiставши од Мельхиседека благословення, вийшов у лiс за двi версти од монастиря, до Холодного Яру, й там почав лагодити зброю та закликати до себе людей з усiх околиць. Тут вiн поєднався iз дрiбними ватагами запорожцiв i з гайдамаками, що надходили з Мигеї й iз Чути, а пiд впливом чуток та кобзарських спiвiв сюди почала збиратися, тiкаючи вiд панiв, i голота з України. Наприкiнцi квiтня Максим Залiзняк вирушив iз своїми ватагами з лiсу i, як оповiдають народнi перекази, пiсля посвяти Мельхиседеком козацької зброї, пiшов iз колiями на Медведiвку i, розправившись там iз поляками, унiатськими попами та з жидами, попрямував далi на Жаботин. По шляху народ радiсно зустрiчав Залiзняка та його товаришiв, допомагав йому перемагати команди жовнiрiв та приєднувався до повстанцiв. Тодiшнi думки українського люду можна зрозумiти з уривку народної пiснi. Ой, сiв пугач на могилу Та й крикнув вiн: пугу! Чи не дасть бог козаченькам Хоч тепер потугу! Щодень ждемо, щонiч ждемо, Поживи не маєм. Давно була Хмельниччина, - Уже не згадаєм. Про вихiд Максима Залiзняка iз Мотронинського монастиря та про першi подiї колiїв теж збереглися уривки з народної пiснi: Максим, козак Залiзняк, Славний, з Запорожжя, Як виїхав на Вкраїну, Як повная рожа. Славний козак Залiзняк, Славний козак i Гнида - Не зосталось на Вкраїнi Нi ляха, нi жида. Ой, в городi Мотровичах Нова новина: Породила козаченькiв Шовкова трава. Жаботинський сотник Мартин Бiлуга, що заступив мiсце вбитого поляками Харка, теж приєднався до Залiзняка, i вони разом помстились за Харка i зчинили в Жаботинi рiзанину; скарали на смерть навiть самого губернатора Степовського. Гей, Максиме-полковнику, ти славний воїну, Гей, випусти з Жаботину хоч людську дитину! Максим козак Залiзняк листи одбирає, Усiх ляхiв iз жидами докупи збирає. Iзiгнавши усiх ляхiв з жидами докупи, Оддав ляха губернатора да Бiлузi в руки. Бiлуга Мартин Жаботинський та по ринку ходить, Свого пана губернатора за собою водить. I, водячи за собою, та й до його й каже: "Не одного тепер ляха голова поляже!" Пiсля Жаботинської рiзанини польське панство на Українi разом iз католицьким та унiатським духовенством i жидами заметушилось i почало рятуватися. Всi пригадали оповiдання дiдiв про Хмельниччину й, покидаючи все своє добро, кинулись тiкати. Та тiкати в Польщу було далеко й небезпечно, бо скрiзь навколо вже пiднiмалися месники за польськi кривди. Довелося всiм ховатися в Уманi, де була мiцна фортеця та замок пана Потоцького з чималою вiйськовою залогою. До Залiзняка тим часом приєднався козацький сотник iз Смiли Шило. Розправившись в мiстi, Залiзняк послав Шила та Бiлугу з вiддiлами на Богуслав, а сам пiшов на Корсунь. Гей, як вийшов сотник Смiлянський з своїми козаками: "Ступай, ступай, Шило сотнику, в Богуслав iз нами!" А в'їхали в Богуслав у середу вранцi, Накидали в тiй годинi жидiв повнi шанцi. Здобувши пiсля того ще й Черкаси та прилучивши до себе кiлька загонiв iнших ватажкiв, Залiзняк пiдступив пiд Лисянку, де в замку Яблонiвського скупчилося бiльше 200 панiв та жидiв. Поляки почали, було, обороняти замок, та мешканцi-українцi одчинили Залiзняковi браму, й колiї, вдершись у замок, лютували над поляками й жидами, а ще гiрше над католицькими ксьондзами. Скрiзь, де колiї брали мiстечка, замки й мiста, вони руйнували панськi оселi й будинки, мордували жидiв та ксьондзiв i палили костьоли. Покiнчивши з Лисянкою, Залiзняк зi своїми ватагами наближався до Уманi, куди збiглося багато шляхти та жидiв i де мiстилися чималi польськi скарби. Оборона мiста лежала головним чином на двiрських козаках пана Потоцького на чолi iз сотником Iваном Гонтою. Вiн мав у полякiв велику шану, а проте, коли спалахнуло повстання Залiзняка, Гонта згадав, якого батька вiн син, i увiйшов iз Залiзняком у зносини. Гонта, сотник Уманський, помiж вiйськом ходить, А з Максимом Залiзняком листами говорить. А в недiлю рано стали в дзвони бити, Гей, став Гонта з козаками пiд Умань пiдходити. Коли Залiзняк уже зовсiм наблизився до Уманi, Гонта вийшов зi своїми козаками йому назустрiч, нiби игоб би-тися з ним, а проте прилучився до нього. Разом iз Гонтою Залiзняк здобув Умань, а далi, й замок, у якому оборонялася польська шляхта; побив багато полякiв i жидiв, поруйнував костьоли та єзуїтськi школи i взагалi вчинив погром, найбiльший з усiх, якi досi робив. Доки Залiзняк був пiд Уманню, iншi гайдамацькi ватажки громили польську шляхту по iнших мiсцях. Семен Неживий з-пiд Мошен хазяйнував на Черкащинi, Iван Бондаренко - на Полiсi, а Якiв Швачка розправлявся з панами та жидами в околицях Бiлої Церкви, Василькова та Фастова. Цього ватажка колiїв теж оспiвала народна пiсня: Ой, не звiть мене Швачкою, А звiть мене Кийло! Позаганяв жидiв, позаганяв ляхiв В Бiлу Церкву на стiйло. Ой, вже ж тая Бiлая Церква Та оббитая китайками; Ой, тепер вона да завойована Да славними козаками! Ой, хвалився та батько Швачка, Та до Фастова йдучи - Ой, будемо драти, панове молодiї!, З китайки онучi. Та ходить Швачка та по Фастовi Та й у жовтих чоботях - Ой, вивiшав жидiв, ой, кивiшав ляхiв Та на панських воротах. У тi ж часи стався випадок, що дуже зашкодив справi народного повстання на Українi i навiть Вiйську Запорозькому. 18 червня гайдамацький загiн козакiв у 300 душ напав на мiстечко Палiєве Озеро, бiля турецького кордону, й почав бити там полякiв i жидiв; коли ж тi стали тiкати в сусiднє турецьке мiсто Балту, гайдамаки обложили те мiсто i давай вимагати, щоб турки видали їм утiкачiв. Турецький каймакан на те не згодився i запросив зi свого боку, щоб гайдамаки вiдступили геть од кордону. Тодi гайдамаки вдерлися в Балту силою i побили не тiльки полякiв та жидiв, а й туркiв. Той випадок обурив турецького султана, що тiльки й чекав, як би розпочати вiйну з Росiєю; росiйський же уряд обвинуватив у цiй подiї запорожцiв, посилаючись на те, що вони брали участь у гайдамацтвi, та й на саме українське повстання глянув уже неприхильним оком. Щоб виправдати Вiйсько Запорозьке, Калнишевський негайно вислав iз Сiчi на чолi iз Сидором Бiлим кiлька сот козакiв гамувати колiїв, та тiльки запорожцiв попередив росiйський генерал. Серед лiта Барську конфедерацiю було придушено, й росiйський генерал Кречетников у Бердичевському замчищi взяв Пулавського в бранцi. Зараз же пiсля того польський король попросив царицю Катерину допомогти йому своїм вiйськом приборкати "хлопське" повстання. Росiї пiсля знищення Барської конфедерацiї народне повстання на Українi було вже не потрiбне, й цариця, вдаючи iз себе незадоволену з того, що повстання вибухнуло неначе з її дозволу, звелiла начальникам росiйського вiйська схопити привiдцiв повстання. На пiдставi того наказу генерал Кречетников прибув iз своїм вiйськом до Уманi й зупинився поруч iз табором Залiзняка, що нiчого ще не вiдав про змiну полiтики росiйського уряду, i, вдаючи iз себе, як було й досi, спiльника козакiв, закликав усю гайдамацьку старшину до себе на бенкет. Не маючи нi гадки про лихо, Залiзняк, Гонта й iншi гайдамацькi ватажки пiшли до намету росiйського генерала на снiданок, але як тiльки вони пiдгуляли, Кречетников звелiв їх усiх пов'язати. Проте, мабуть, Залiзняк пив, та не упивався, а стежив за кожним рухом Кречетникова, бо коли почали роздивлятися помiж пов'язаними на бенкетi й у гайдамацькому таборi, то виявилось, що хоч усiх ув'язнених гайдамакiв було аж 845 i з них 65 запорожцiв, та тiльки Залiзняка помiж ними не знайшли. Це ще дужче ствердило народнi думки, що Залiзняк - характерник i напустив на москалiв ману так, що тi не побачили, як вiн виходив iз намету Кречетникова й далi - з табору. Пiсля того росiйськi генерали й полковники так само позахоплювали мало не всi iншi гайдамацькi ватаги, бо вони мали православних росiян за своїх спiльникiв i не стерелися їх. Швачку та Неживого було привезено до Києва i згодом заслано в Сибiр; Журба ж не дався в руки живим i був убитий разом iз трьома десятками своїх товаришiв. Козака Швачку народ оспiвав не менше за Харка та Залiзняка: Ой, на козаченькiв, он, на запорожцiв та пригодонька стала: Ой, у середу та у обiднiй час їх Москва забрала. Крикнув Швачка та на осавулу: "Iз коней - додолу! Ой, не даймося, панове молодцi, ми москалям у неволю!" Москалики умнi, москалi розумнi, розуму добрали: Ой, наперед Швачку iз осавулом докупи зв'язали. Ой, iзв'язали i попарували й на вози поклали, Iз Богуслава до Бiлої Церкви їх у неволю зiбрали. Ох, пошлемо галку, ох, пошлемо чорну а до Сiчi рибу їсти, Ох, нехай донесе, ох, нехай донесе до кошового вiстi. Ох, уже тiй галцi, ох, уже чорнiй та назад не вертаться, Ох, уже ж нам, панове молодцi, iз кошовим не видаться! Ой, узяли Швачку та й повезли Швачку Аж у Київ возами... Оглянувся назад на Вкраїну Та й залився сльозами! Ох, i лети ж, галко, ох, лети ж, чорна, Аж у Низ до кошового! Нехай пише листи на бiлiй бумазi Та дає менi вiстi. Ой, уже ж галцi, ой, уже ж чорнiй Та й на Низ не лiтати... А вже козаковi, а вже Швачцi На Вкраїнi не бувати. Куди подiвся Залiзняк iз бенкету генерала Кречетникова - невiдомо. Народнi оповiдання розказують, що вiн до кiнця свого вiку блукав по байраках колишнього Дикого поля - побiля Бугу та на верховинах Iнгулу й Iнгульця. Найдивнiшим i найтяжчим для колiїв було те, що росiйськi вiйська, захоплюючи їх, видавали усiх, хто не був родом iз Лiвобережної України i не був запорожцем, до рук тим самим польським панам, проти яких вони повставали, а вже пани чинили з ними, що знали: вигадували їм таких мук, яких нiхто не знав, допоки й свiт стоїть. Суд (коли тiльки можна назвати судом мордування до смертi) вiдбувався над гайдамаками в мiстi Коднi. Там було замучено на смерть i Гонту. З нього та його товаришiв, Бiлуги й Шила, три днi з живих здирали потроху шкiру i тiльки, коли тi почали вже помирати, було їх четвертовано. Мали пани на Вкраїнi добрi оборонцi: Звiрилися сотниковi Уманському Гонтi. Мали пани на Вкраїнi дуже добрий трунок, Пани тiї розумнiї дадуть сi рятунок. Пани теє зрозумiли, згоду учинили: Пiдкинувшись пiд Умань, Гонту iзловили. Вони ж його насамперед барзо привiтали, Через сiм день з нього кожу по пояс здирали I голову облупили, сiллю посипали... Пан рейментар походжає: дивiтеся, люде, Хто ся тiльки збунтував, то всiм теє буде. Бiля Коднi було поховано кiлька сот замордованих на смерть волелюбних українцiв, а скiльки народу розiйшлося з Коднi з одрубаними або спаленими вогнем руками, скiльком були вiдтятi на руках пучки, скiльком випеченi очi, - так того нiхто не передав би. Народна пiсня так згадує сумний кiнець цього українського народного повстання: Ой, i зв'язали та попарували, Ой, як голубцiв у парцi, Ой, засмутилась уся Україна, А як сонечко в хмарцi. Мiсто ж Кодня з того часу стало на Українi словом прокляття. Кому бажають у життi найгiршого, то кажуть: "Бодай тебе Кодня не минула". Простий народ на Вкраїнi мав у своїх згадках Залiзняка за такого ж самого оборонця його прав, як i Богдана Хмельницького, i в однiй iз пiсень вiн навiть, сидячи у Київськiй Печерськiй фортецi, погрожує полякам: "Iди, iди, Залiзняку, годi вже гуляти, Пiдем в Київ у Печорське Богу роботати". I говорить Максим-козак, сидячи в неволi: "Не матимуть вражi ляхи на Вкраїнi волi. Течуть рiчки з всього свiту до Чорного моря, Минулася на Вкраїнi жидiвськая воля". Замiшанi в повстаннi українськi люди, почуваючи за собою правду, мужньо приймали муки i вмирали не з каяттям, а з надiєю, що за їхню смерть помстяться товаришi, як сказано в пiснi: "Гей, котрiї козаченьки будуть в свiтi жити, Не забудьте козацької смертi вiдомстити". Та тiльки не сталося того: нiхто не помстився за тяжке мордування гайдамакiв. Пригноблений люд незабаром зневiрився у своїй мiцi й тiльки руїни панських будинкiв ще який час нагадували про Колiївщину. НЕЗАДОВОЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦIВ КАЛНИШЕВСЬКИМ Захоплення гайдамакiв росiйським вiйськом та видача їх полякам на нелюдську розправу страшенно розгнiвила запорожцiв на полякiв i на росiйський уряд, i коди 26 грудня 1768 року кошовий Петро Калнишевський став перед радою i прочитав указ царицi про вiйну з Туреччиною, запорожцi почали його взивати зрадником за те, що лишив Україну пiд час повстання без помочi. Далi натовпи козакiв, розiгнавши старшину з майдану, порозбивали старшинськi будинки, одiмкнули пушкарню й випустили на волю усiх товаришiв, засуджених за гайдамацтво. Переляканий тим погромом Калнишевський, переодягнений у ченця, втiк iз деякою старшиною байдаком у Кодак, i тiльки сiчовий пан-отець вгамував розпалених запорожцiв i умовив їх знову прийняти Калнишевського на уряд. Трудне й складне було становище Калнишевського: з одного боку, державний уряд i Київський губернатор докоряли йому за участь запорожцiв у гайдамацтвi, з другого, - запорожцi не дозволяли карати за гайдамацтво своїх товаришiв i дорiкали тим, що вiн не допомагав повстанцям на Українi. Калнишевський не змiг вивернутися з того становища й почав робити великi помилки, пiдточуючи пiдвалини давнього сiчового устрою. Треба зазначити, що невдовзi пiсля турецької вiйни 1738 - 1740 рокiв традицiї Вiйська Запорозького щодо волi, рiвностi й братерства почали занепадати. Старшина вiйськова стала на облюбованих кутках Запорожжя будувати собi зимiвники, пускала туди одружених козакiв i пiд їх доглядом вирощувала собi коней, худобу та овець i хутко забагатiла. Рiвнiсть станiв на Сiчi таким чином порушилась, i мiж запорожцями з'явилися свої "дуки-срiбляники", як на Гетьманщинi; старшина ж вiйськова, обтяжена своїми гуртами худоби, табунами коней та отарами овець, почувала себе залежною вiд росiйського уряду, що мiг усi тi їхнi багатства вiдiбрати, а не вiд товариства, про яке мала б дбати. За кошевства Калнишевського подiл запорожцiв на дукiв (старшину) та голоту, або "чернь", ще дужче змiцнився i поставив бiльшiсть запорожцiв у залежнiсть од меншостi. За Калнишевського ж занепав i вiковiчний звичай вiйськовий - обрання щороку вiльними голосами кошового отамана. Росiйський уряд давно лихим оком дивився на те, що Запорозьке Вiйсько на своїх радах старшинує над старшиною i вибирає собi нову старшину, скидаючи часом тих, хто був до вподоби росiйському урядовi, й аж двiчi вже надходили накази Вiйську, щоб не смiло змiнювати старшину без дозволу. Калнишевський був вiдомий самiй царицi, й це дало рацiю сiчовiй старшинi пустити поголоску, що Вiйсько Запорозьке тiльки й тримається на Калнишевському й коли б Вiйсько скинуло його з кошевства, то зараз було б скасоване й Запорожжя. Через те, боячись за долю всього Вiйська, запорожцi, починаючи з 1765 року, не скидали Калнишевського з уряду, хоч на нього й на iншу старшину було незадоволення "чернi", i вiн порушував одвiчнi вiйськовi звичаї, за такi вчинки на Старiй Сiчi кошового вкинули б у рiчку. УЧАСТЬ ЗАПОРОЖЦIВ У ВIЙНI РОСИ 3 ТУРЕЧЧИНОЮ Починаючи року 1769-го нову вiйну з Туреччиною, Катерина II прислала Калнишевському i всьому Вiйську Запорозькому грамоту, в якiй, мiж iншим, писала: "Ми вважаємо (запорожцiв) найзичливiшими нашими пiдданими й за першої нагоди Височайшу нашу милiсть всьому нашому вiрному Вiйську Запорозькому Низовому вчинимо". Кримський хан Крим-Гiрей теж мав надiю прихилити запорожцiв на свiй бiк i взимку 1768 року без нiякого окупу пустив на Сiч усiх запорожцiв та чумакiв з України, що були пiд час розмиру захопленi в Криму i вже навiть проданi в неволю. Цi заходи нiчого не дали, бо перш за все Калнишевський був щирим прихильником росiйської зверхностi й мiцно тримав владу у своїх руках; по-друге ж, пiсля виходу iз Сiчi в монастир Пилипа Федорова партiя турецької зверхностi не мала жодного видатного представника й занепала. В сiчнi 1769 року кримський хан розпочав вiйну проти Росiї, щоб не зустрiтися на походi iз запорожцями, обiйшов поза Бугом i наскочив на Ново-Сербiю. Всi новосербськi й пiкiнерськi полки позалишали свої оселi й засiли у фортецi святої Єлизавети; слобожани ж покидали все своє збiжжя й побiгли у Чорний лiс. Татари перейшли Буг льодом, попалили всi слободи й Запорозьку Гардову паланку i в лютому вже повернулися назад за Буг. По веснi Калнишевський вислав 38 вiйськових байдакiв та 1700 душ товариства пiд проводом Пилипа Стягайла стежити за ворогами на устях Днiпра та на лиманах; сам же мав думку обороняти пiвденнi кордони Запорожжя, та тiльки не мiг того зробити, бо 9 червня 1769 року вiн отримав од київського губернатора Румянцева такого листа: "Зважаючи на рух ворогiв .до наших кордонiв, наказую вам ("повелеваю") з усiм Запорозьким Вiйськом негайно рушити iз Сiчi битим шляхом на фортецю святої Єлизавети й помiж рiчками Зеленою та Довгою, бiля балки Широкої, отаборитись до наступного наказу". Таким чином. Вiйсько Запорозьке, якому нiколи не смiли наказувати навiть гетьмани i яке за часiв Старої Сiчi листувалося безпосередньо з державцями, дiставало тепер накази вiд губернатора й мало виконувати їх, хоч би вони були й зовсiм нерозумнi, як сталось i цього разу. Як тiльки татари довiдались, що кошовий iз 7350 запорожцями вийшов iз Сiчi на захiд, умить же двома ордами наскочили на Запорожжя. Перша хотiла перевезтися через Днiпро бiля устя Кам'янки, щоб напасти прямо на Сiч, але тут Стягайло з вiйськовими байдаками перешкодив татарам на перевозi i навiть потопив деякi їхнi судна разом iз людьми. Друга орда таки продерлася крiзь росiйське вiйсько генерала Б ерга, що стояло понад рiчкою Конкою, наскочила на запорозьку Кальмiуську паланку, i хоч запорожцi завзято оборонялися, але татари всiх їх перебили й, подавшись на пiвнiч, поруйнували Самарську, Протовчанську й Орельську паланки. Полковник Порохня, що був на лiвобережних запорозьких землях, мав у всiх паланках всього 1260 козакiв, та й тi були розкиданi, через те вiн не змiг оборонити лiвобережного Запорожжя, й татари попалили багато зимiвникiв та слобiд, забрали в неволю понад 300 душ, i мiж ними 60 запорозьких дiдiв-пасiчникiв, та до того, ще зайняли 22 000 голiв запорозької худоби, з якої 600 коней самого кошового. Незважаючи на таку небезпеку для Запорожжя, Калнишевський мав був iти на Буг i звiдтiля вислати в авангард вiйська генерала Зорича 1000 запорожцiв пiд проводом старшин Андрiя Ляха та Олекси Чорного. В серпнi iз наказу Румянцева, вiн кинув ще два загони на помiч генераловi Зоричу: один пiд проводом Павла Головатого пiд Очакiв i другий пiд проводом Андрiя Носача - до Днiстра. Таким чином усе Запорозьке Вiйсько було подiлене на дрiбнi загони, воювало без власної iнiцiативи й було тiльки на послугах у вiйська росiйського, ведучи йому перед та показуючи шляхи, криницi, мiсця для таборiв тощо. Проте всi вiддiли запорожцiв воювали смiло i стали росiйському вiйськовi у великiй пригодi, а один з тих вiддiлiв, який од Носача перейшов до Семена Галицького, повернувся восени на Сiч навiть з великою здобиччю, пригнавши 18 бранцiв, 20000 коней, 1000 рогатої худоби, 4000 овець та 180 верблюдiв. Частину здобичi було одiслано Кошем у подарунок Румянцеву й сенаторам; решту ж подiлили вiйськом, як звичайно. Щасливий ще похiд стався в листопадi 1769 року пiд орудою полковника запорозького Колпака. Вiн вистежив татар бiля рiчки Вовчої, розгромив їх упень i захопив корогву та 170 коней. У листопадi Калнишевський iз головним вiйськом урочисто вступив у Сiч. Наказний кошовий Iван Бурное iз старшими дiдами зустрiв вiйсько верхи бiля Багнової могили, коли ж вiйсько наблизилось до самої Сiчi, то на сiчових баштах стали палити з гармат. На зиму запорожцi розiслали в степи бекети й поставили на могилах "хвигури": 1) бiля устя рiчки Кам'янки; 2) на низу Днiпра в урочищi Скалозубовiм; 3) за Днiпром, проти Сiчi, на урочищi Темному; 4) над Днiпром, на Лисiй горi; 5) на урочищi Городищi (Кам'яний Затон); 6) в Голiй Пристанi на Днiпрi; 7) над Днiпром, в урочищi Тарасiвському; 8) в урочищi Бiленькому; 9 та 10) на Днiпрових островах - Хортицi й Дубовому, що мiж порогами; 11 - 16) понад Самарою: бiля Ново-Богородського ретраншементу, в урочищi Садках, у Вiльному, в урочищi Лучинi, в Журавському й в урочищi Богдановому. Опрiч бекетiв бiля хвигур, запорожцi об'їздили ще сю зиму степи окремими чатами, бо вiдомо, щ